Індустріалізація і робітничий клас

Документ готував К.Петров, який перебував на своїй посаді з квітня 1934 р., але в своїх спогадах він нічого не сказав ні про прогули, ані про аварії. Тим більше він не назвав мертвою справою «соціалістичне змагання». Проте перелічені Петровим дії шахпарт- кому, які передували рекорду, мабуть, треба вважати такими, що мали місце.

К. Петров розповідав, що влітку 1935 р. з 210 комуністів, які перебували на партійному обліку, тільки 70 працювало на підземних ділянках. Восени ж, після проведеної парткомом роботи, в забоях працювало вже близько півтори сотні членів партії. Поставити це в заслугу парткому не можна, він виконував директиву партійного начальства. Шахтпартком з власної ініціативи зобов'язував комуністів здати державний технічний екзамен на «відмінно» і «добре», а також змусив кожного члена партії навчити володінню технікою двох безпартійних. Важко сумніватися в тому, що подібні ініціативи були «мертвою справою», висловлюючись мовою того же Петрова. Нарешті, як згадував парторг ЦК, партком поширив серед робітників 600 листів, запитуючи в них, що може поліпшити техніко-економічні показники шахти. Нічого іншого Петров не міг згадати, щоб пояснити феноменальний успіх стахановського рекорду на шахті, а трохи згодом -- в цілому Донбасі.

Напрошується тільки одне пояснення. Найбільш продуктивно працюючі шахтарі одержували на відрядній роботі майже символічну надбавку до середньостатистичної зарплати. У техпромфін- плані перед початком операційного року розписувалося, звідки підприємство братиме паливо, електроенергію і напівфабрикати, куди відправлятиме свою продукцію, яким мусить бути фонд заробітної плати. Робітничий колектив міг виконати п'ятирічку за два роки (такі випадки траплялися), але в розписаному на п'ятирічку фонді заробітної плати заборонялося робити перевитрати. Тому рівень заробітків у працівників з різною продуктивністю праці виводився з наявного фонду заробітної плати і був майже однаковим. Таку політику влади в сфері оплати праці робітники презирливо називали «виводилівкою». Із запровадженням принципу «скільки виробив, стільки й заробив» ситуація у промисловості змінилася докорінно. У листопаді 1935 р. вже прославлений новатор виробництва Олексій Стаханов говорив: «Я раніше заробляв 500 рублів за 25 робочих днів. Зараз я не завжди працюю, тому що інколи до Москви треба їхати, інколи до інших місць, але за 14 запряжок (робочих змін -- авт.) я заробив 1008 рублів». Не дивно, що услід за рекордсменом поспішили інші робітники.

В ніч свого рекорду Стаханов вирубав за зміну 102 тонни вугілля при нормі на відбійний молоток в СРСР -- 6 тонн, в Англії -- 11, в Німеччині -- 14 тонн. Встановлена норма була перевищена в 14 разів. Однак за Стахановим йшли два вибійники (Т. Щиголєв і Калінін, за іншими даними -- Г. Борисенко і Т. Щиголєв), які кріпили за ним лаву. Про них геть забули, а весь виробіток записали на Стаханова. Якщо врахувати їхню працю, то встановлена норма була перевиконана тільки в 4,8 рази.

У 1937 р. кореспондент журналу «Стахановець» П.Ординський проаналізував перші рекорди на шахті «Центральна-Ірміно» і прийшов до висновку, що технологія була однакова: один з вибійників йшов на рекорд, два інших кріпили за ним лаву, але в рекордному досягненні нібито не брали участі, а заробіток розподілявся між трьома. Журналіст питав: «Кому потрібні такі, з дозволу сказати, рекорди? Простий арифметичний підрахунок свідчить: коли б на шахті не займалися фокусами, то ті ж вибійники, не ставлячи ніяких рекордів, у середньому за місяць виробляли б більше... Дійшло до того, що на шахті з усіма її рекордами на 1053 робітника- відрядника -- 79 стахановців». П.Ординський звертав увагу й на такий факт: машиністи врубмашин працювали іноді безперервно по 2-3 зміни, а видобуток писали на 6 годин. Це дозволяло назватися стахановцем і одержувати прогресивку. Підкреслювалося, що такі явища властиві більшості шахт Донбасу.

Абсолютний світовий рекорд на відбійному молотку -- 607 тонн вугілля за зміну, цілий залізничний ешелон, встановив на шахті «Кочегарка» 1 лютого 1936 р. прославлений ударник Микита Ізо- тов, коли приїхав на зимові канікули з Москви, де навчався в Про- макадемії. Цей рекорд теж супроводжувався галасливою кампанією в пресі, але ніхто не згадував, що за Ізотовим йшли 12 кріпиль- ників. Потрібно було втягувати робітничий клас в ізотовський і стахановський рухи на прикладах звитяжної праці. Це не заважало, однак, керівникам промисловості зберігати спокій і домагатися організації руху новаторів виробництва на здорових началах. 5 січня 1938 р. газета «Правда» опублікувала директиву Наркомату важкої промисловості СРСР «Про організацію в шахтах стаханов- ської роботи і збільшення циклів у вугільній промисловості». Цей суто спеціальний документ був опублікований для загального відому заради вказівки: не можна в цій справі результати групи робітників приписувати одному, не можна захоплюватися організацією рекордів, а не розповсюдженням стахановського руху. Цим рухом вимагалося користуватися, щоб реалізувати сприятливі умови, які склалися для поліпшення якісних показників виробництва -- зростання продуктивності праці і зниження собівартості продукції.

Поширюючи стахановський рух, партапарат, як завжди, комбінував агітаційно-масову роботу із залякуванням тих, хто відгукувався з недостатнім ентузіазмом на черговий патріотичний почин. Цапа- ми-відбувайлами ставали інженерно-технічні працівники і господарники. Не пройшло й місяця після встановлення рекорду О. Стаханова, а на шахті № 29 Макіївського рудоуправління Донецький обласний суд провів виїзне засідання, присвячене справі відстороненого директора Вишнякова та його заступника Федяєва. На слухання запросили півтисячі робітників з сім'ями. Колишні начальники шахти звинувачувалися у неодноразових зумисних зривах роботи передовиків-стахановців. Суд ув'язнив їх на сім років за «контрреволюційний саботаж стахановського методу роботи». Трохи пізніше, 27 жовтня 1935 р. у виступі на зльоті стахановців Київської області П. Постишев відзначив, що на Донбасі та в інших регіонах стахановський рух наштовхнувся на досить сильний опір з боку «безпосередніх ворогів, заклятих бюрократичних елементів і окремих відсталих робітників». І, нарешті, в листопаді 1935 р. у промові на Всесоюзній нараді стахановців Сталін назвав однією з головних перепон на шляху стахановського руху старі технічні норми і людей, котрі їх обстоювали -- інженерно-технічних працівників і господарників.

Рекорд О. Стаханова виник як комбінація особистих якостей робітника (висока кваліфікація, здатність працювати всю зміну в однаково високому тонусі), сприяння адміністрації шахти в підшукуванні зручних умов для високопродуктивної роботи (в тому числі найбільш сприятливих гірничо-геологічних умов) і в методиці підрахунку (перенесення на рахунок рекордсмена результатів роботи кріпильників). В інших галузях промисловості надвисоких результатів домагалися по-іншому. Наприклад, сталевар Маріупольського заводу ім. Ілліча Макар Мазай домігся високопродуктивної роботи шляхом інтенсифікації процесів горіння, перевантаження мартена і форсування плавки. Вагомі результати можна було одержувати тривалий час, але мартенівська піч спрацьовувалася удвічі швидше, ніж раніше. Петро Кривонос досяг успіху завдяки застосуванню посиленого тиску в паровозному котлі. Це давало можливість підвищити технічну швидкість і збільшити вагу поїзда на перегоні Слов'янськ-Лозова, де встановлювався рекорд. Перестраховуючись, Кривонос на Донецькій комсомольській звітно-виборчій конференції звинуватив начальника депо в тому, що йому «підсунули негодящий паровоз».

Наслідком непродуманих, технічно необґрунтованих експериментів стахановців були численні аварії. Інженери, які відповідали за безпеку виробництва, опиралися таким експериментам, але їх звинувачували в саботажі стахановських методів роботи. Показовий випадок описав М. Мазай. Головний інженер заводу ім. Ілліча був проти його ризикованих експериментів, але начальник мартенівського цеху Снєгов, який підтримував Мазая, звернувся по телефону до Г. Орджонікідзе і попросив наркома підтримати експеримент, хоч і визнав його небезпечність: «Ми йдемо на технічний ризик. Ми вступаємо в конфлікт з деякими положеннями науки. Однак ці положення здаються нам застарілими». У відповідь нарком сказав: «Дій сміливо! Наша підтримка вам забезпечена. Країні потрібно багато сталі. А щодо науки пам'ятайте: наука не ікона».

Конструктивні удосконалення, внесені Снєговим і Мазаєм з метою більшого завантаження печі, призводили до того, що при найменшому недогляді метал міг потрапити на робочий майданчик і знищити працюючих. Але бригада Мазая була пильною і не допускала недоглядів, маючи справу з розплавленим металом. Те, що мартен спрацьовувався удвічі швидше, мало кого обходило: метал був потрібний негайно. Статистика засвідчувала, що на «Азовсталі» мартенівські печі витримували без капітального ремонту від 60 до 80 плавок, а на Макіївському металургійному заводі -- від 175 до 235 плавок. В США кількість плавок без ремонту досягала 350, в окремих випадках до 500.

У багатьох випадках експерименти з наукою давали негайні негативні наслідки. Зростаюча аварійність виробництва більшовицьким керівництвом трактувалася однозначно. Виступаючи на лютнево-березневому (1937 р.) пленумі ЦК ВКП(б), який відкрив зелене світло Великому терору, Сталін стверджував: «Шкідники» в Кузбасі і Донбасі систематично водили за ніс стахановців, ставили їм палки в колеса, штучно створювали безліч перепон для їх успішної роботи і добились, нарешті, того, що розладили їхню роботу».

Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Наркомат важкої промисловості СРСР провів 90 галузевих конференцій, на яких переглядалися старі норми виробітку, технічні норми устаткування і відповідно виробничі потужності підприємств. Запровадження нових норм знизило потреби робочої сили для обслуговування механізмів і агрегатів. Зокрема, кількість робітників, які обслуговували одну доменну піч на Макіївському заводі, скоротилася з 253 в 1932 р. до 189 в 1937 р., а на Єнакієвському заводі -- з 298 до 248. Середньомісячний видобуток вугілля на Донбасі зріс з 13 тонн на одного робітника в 1932 р. до 20,8 тонн в 1936 р.

Поліпшення якісних показників промисловості було наслідком відмови Кремля від здійснюваної в першій п'ятирічці політики «підхльостування», а також розгортання стахановського руху. Своєю чергою зниження собівартості продукції і підвищення продуктивності праці створило об'єктивні умови для ліквідації штучно створеної у першій п'ятирічці збитковості важкої індустрії. Тоді радянський уряд утримував низькі ціни на її продукцію, щоб здешевити капіталовкладення в галузі групи А. В результаті важка промисловість СРСР закінчила 1929/30 рік з невеликим прибутком у 80 млн. руб., але в 1931 р. дала 1036 млн. руб. збитку. У 1932 р. збиток зріс до 1262 млн. руб.

У 1933 р. директором Макіївського металургійного заводу став 32-річний Георгій Гвахарія. Працюючи в Наркоматі важкої промисловості СРСР, він побував на багатьох новобудовах радянської металургії, неодноразово відряджався до Лондона з метою вивчення зарубіжного досвіду і закупівлі устаткування. На посаді директора Макіївського заводу повною мірою розкрився його талант організатора виробництва великого масштабу. У 1934 р. завод почав давати найбільш дешеву в галузі продукцію, але внаслідок низьких оптових цін все-таки закінчив рік із збитком в 27 млн. руб. В грудні 1934 р. в Москві відбулася нарада металургів, на якій Г. Орджоні- кідзе поставив завдання добитися беззбитковості заводів меншою мірою -- за рахунок підвищення відпускних цін і більшою мірою -- шляхом зниження собівартості. На цій нараді Г. Гвахарія зобов'язався навіть за існуючих цін добитися в 1935 р. прибутковості Макіївського заводу. Газета «Правда» 15 квітня 1935 р. зазначила у передовій статті: «Всі наші металургійні заводи повинні з досвіду Макіївки зробити для себе відповідний висновок. І цей висновок може бути тільки один: досить готувати з державної кишені! Надійшла пора всю радянську чорну металургію перетворити на найважливіше джерело нагромадження!»

За підсумками 1935 р. металурги Макіївки одержали 9,8 млн. руб. прибутку. 19 з 20 підприємств загальносоюзного об'єднання «Сталь» в останньому кварталі року відмовилися від державної дотації. Річний обсяг дотації по «Сталі» було скорочено на 145 млн. руб. Макіївські металурги й надалі показували відмінні результати в роботі. Вимірювана обсягом продукції в розрахунку на одного робітника продуктивність праці зросла на заводі з 857 руб. в 1935 р. до 1398 руб. в 1936 р., тобто в 1,6 рази. Такими же темпами зростала середньомісячна плата робітників -- з 163 руб. в 1935 р. до 260 руб. в 1936 р.

Услід за металургами в рух за відмову від дотацій включилися колективи хімічних заводів. Тут одним з перших в СРСР на бездотаційну роботу перейшов Донецький содовий завод, який ще в 1934 р. завоював першість у всесоюзному конкурсі хімічних підприємств. У вугледобувній промисловості об'єктивних умов до ліквідації збитковості без підвищення відпускних цін не існувало, тому що частка витрат на заробітну плату складала майже три чверті собівартості палива. Тому тут змагання йшло за відмову від частини державної дотації. Важка індустрія СРСР завершила 1934 рік із збитками в 2 978 млн. руб., а 1935 рік -- 2 931 млн. руб. Але в 1936 р. вона вже принесла 1876 млн. руб. прибутку.

На відміну від попередніх форм виробничого змагання в першій п'ятирічці і в перші роки другої п'ятирічки, стахановський рух сприяв підвищенню матеріального добробуту робітничого класу. Розглянемо динаміку середньомісячної заробітної плати робітників України в п'ятьох провідних на Донбасі галузях важкої індустрії (в руб.)1:

Найбільш вагомий приріст денної заробітної плати відбувся у кам'яновугільній промисловості Донбасу. Зарплата робітників провідних професій тут зростала таким чином:

Підвищення номінальної зарплати виглядало вагомо, але динаміка реальних заробітків не була такою переконливою. Від 1929 до 1934 рр. включно невелика частина реальних заробітків залишалася захищеною завдяки нормованому розподілу товарів. У 1935-1937 рр. темпи зростання заробітків навіть прискорилися у зв'язку із скасуванням карткової системи. Але робітничий клас не вийшов на той рівень споживання, який був характерний для останніх років непу. На XVIII з'їзді ВКП(б) перший секретар Донецького обкому КП(б)У похвалявся, що у 1937 р. порівняно з 1932 р. споживання основних продуктів харчування в робітничих сім'ях зросло в 3-4 рази. Це відповідало істині, але секретар обкому забув додати, що в 1932 р. в Україні панував голод. Порівняльний аналіз бюджетних обстежень 1927 і 1937 рр. засвідчує, що на Донбасі споживання продуктів харчування на кожного члена сім'ї за десятиріччя скоротилося. Зокрема, споживання тваринницької продукції скоротилося удвоє.

Відсоток прогресивки в заробітній платі донецьких шахтарів у квітні 1933 р. був мізерний -- 1,5. Надалі він стрімко підвищувався: до 8,1 у жовтні 1934 р. і 13,2 у червні 1937 р. Найбільш істотну частку заробітку прогресивка становила у робітників провідних професій: вибійників -- 26,2 % (вересень 1934 р.) і 34,4 % (червень 1937 р.), машиністів врубової машини -- 15,4 % (вересень 1934 р.) і 32,1 % (червень 1937 р.).

Проте якраз у 1937 р. ринковий принцип «скільки виробив, стільки й заробив» був скасований, над фондом заробітної плати знову з'явилася «стеля». Ефективність змагання відразу пішла на спад, хоча кількість робітників, охоплених змаганням, залишалася переконливою. У звіті «Головкоксу» вказувалося, що в 1935-1937 рр. «вся робота з організації стахановського руху часом зводиться до складання списків після закінчення місяця, без обліку справді досягнутих реальних результатів». У списках стахановців коксохімзаводів Донбасу справді перебувало 75,5 % робітників і службовців. В донецькій металургії близько 80% робітників брали участь у змаганні. Але породжуваних профспілковою звітністю стахановців робітники влучно називали «олівцевими».

Перше місце в оплаті праці шахтарів пояснювалося не тим, що над їхнім фондом заробітної плати держава не споруджувала «стелі». Причина більш високого рівня шахтарської «стелі» полягала в тому, що робітників бажали утримати на шахті за допомогою великої зарплати. У 1937 р. за рішенням РНК СРСР і ЦК ВКП(б) зарплата в кам'яновугільній промисловості Донбасу була істотно збільшена, особливо для робітників провідних професій. Крім того, з 1 листопада 1937 р. для шахтарів були введені тверді відсоткові надбавки до заробітної плати залежно від стажу роботи. Робітники, які зобов'язувалися відпрацювати на одній шахті п'ять років, по закінченню першого року з моменту підписання договору отримували десятивідсоткову надбавку до своєї твердої ставки, після двох років -- 15, після трьох -- 20%. Це було своєрідне самозакріплення часів першої п'ятирічки, але на матеріальних, а не моральних підставах. Одночасно з ексклюзивним підвищенням зарплати шахтарям Донбасу асигновувалося 25 млн. руб. на житлове і 13,5 млн. руб. на культурно-побутове будівництво.

Насамкінець виникає запитання: кому був вигідний стаханов- ський рух -- робітникам, які брали в ньому участь чи державі? Зростання заробітків після скасування заборони на підвищення фонду заробітної плати в міру підвищення продуктивності праці підтверджує вигідність цього руху для робітників. Проте скасування «стелі» у заробітках в 1935-1937 рр. мало тимчасовий характер. Воно було викликано бажанням держави створити новий патріотичний рух і скористатися ним для підвищення розцінок і зменшення собівартості продукції. Коли «стеля» була відновлена, стаха- новський рух продовжувався за інерцією, але в ньому почала зростати кількість «олівцевих» учасників. Коли влада побила горшки з О. Стахановим через його схильність до алкоголю (нею же прищеплену), стахановський рух почали називати рухом новаторів виробництва, одна суть його не змінилася.

Державі стахановський рух був вигідний. По суті, він являв собою один з елементів стабілізації економіки після глибокої кризи 1932-1933 рр., супроводжуваної загальносоюзним голодом і регіональними голодоморами. На короткий період в економічному розвиткові вийшли на перший план якісні показники виробництва. Галузь промисловості, в якій цей рух народився, в другій п'ятирічці одержала 89% прирісту продукції за рахунок зростання продуктивності праці проти 39% у першій п'ятирічці.

Висновки

Прагнення володарів московського Кремля примусово «ощасливити» всіх жителів планети під гаслом світової комуністичної революції не зникло після демобілізації п'ятимільйонної Червоної армії в 1921-1922 рр. Це засвідчував навіть герб Радянського Союзу, в центр якого помістили земну кулю, оповиту серпом і молотом. Проте розмови про світову революцію, головна роль в якій відводилася Червоній армії, поступово зійшли нанівець. В міру відбудови дореволюційного економічного потенціалу країни в компартійній пропаганді посилювалася тема «соціалістичної індустріалізації». Вона повинна була покінчити з віковою технічною відсталістю і забезпечити міцний фундамент для галузей військово-промислового комплексу.

У розбудові ВПК провідну роль відігравали п'ять галузей важкої промисловості -- кам'яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна і електроенергетична. Всі вони з дореволюційних часів були представлені в Донбасі. Не дивно, що цей край перетворився в один з найбільш важливих регіонів країни, де вирішувалася доля індустріалізації.

Індустріалізація була проголошена XIV з'їздом ВКП(б) в грудні 1925 р. «генеральною лінією» партії. Однак тільки після перемоги Й. Сталіна над політичними супротивниками і зосередження в його руках всієї влади почалася «революція зверху» -- своєрідний рімейк здійснюваних царських урядом в 60-90-х рр. XIX ст. соціально- економічних реформ. На відміну від дореволюційної індустріалізації, яка відбувалася на кошти іноземного капіталу в позиковій або інвестиційній формах, «соціалістична» індустріалізація проводилася за рахунок максимального обмеження матеріальних потреб народних мас. Мова йде не тільки про ресурси колективізованого села, що завжди підкреслюють дослідники, але й про ресурси міста у вигляді мобілізації трудових зусиль постійно зростаючого за рахунок селянства робітничого класу. За десятиріччя (1929-1938) форсованої індустріалізації життєвий рівень робітничого класу не зріс, а знизився. Але новобудови і докорінно реконструйовані підприємства важкої індустрії докорінно змінили обличчя країни. Донбас і технологічно пов'язане з ним Придніпров'я перетворилися на найбільший за обсягом освоєних капіталовкладень індустріальний регіон СРСР.

Здійснюючи індустріалізацію, сталінська команда користувалася трудовими зусиллями робітничого класу, мобілізованими у вигляді виробничого змагання. Змагання завжди набувало форму патріотичного почину, організованого і поширюваного компартійними, комсомольськими і профспілковими апаратниками. Роль застрільника почину доручалася якому-небудь робітничому колективу з великими традиціями або навіть окремому робітнику. Такі заклики до звитяжної праці нерідко проголошували робітники Донбасу. Найбільш красномовним прикладом був стахановський рух.

Размещено на Allbest.ru