Індустріалізація і робітничий клас

Коли ізотовський рух прищепився, і газети почали публікувати нариси про перших ізотовців, які відзначалися передачею свого досвіду молоді, серед ветеранів праці знайшлося багато таких, які мали набагато кращі результати, ніж ініціатор патріотичного почину. Своєрідним чемпіоном серед них виявився машиніст блюмінга на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Г. Петровського, робітник з 34-річним виробничим стажем Ф. Авілов. Він підготував 170 кваліфікованих робітників, десятки з яких поїхали на Кузнецьк- буд1 . Однак ні йому, ні всім іншим не вистачало тієї харизми, яку мав Микита Ізотов. Не підходили вони на роль ініціаторів почину і за формальними критеріями -- професією та місцем роботи.

М. Ізотов з 1922 р. працював на горловській шахті № 1, яка пізніше іменувалася «Кочегаркою». Норму постійно перевиконував: у січні 1932 р. -- на 562 %, у травні -- на 558%, у червні -- на 2000%. Кореспондент «Правди» (тепер саме цій найбільш авторитетній газеті було доручено «розкрутити» тему з передачею досвіду ветеранів) зупинився на цій постаті і допоміг Ізотову справитися із статтею про свій досвід.11 травня 1932 р. стаття «Як я працюю» була надрукована і негайно опинилася в центрі уваги апаратників і господарників. У червні в Горлівці відбулася міська партійна конференція, присвячена темі передачі досвіду. Ізотов виступив на ній з пропозицією виділити на кожній шахті ділянку для навчання молоді силами ветеранів.

В другій п ятирічці в кам яновугшьши промисловості з явилися сотні ізотовських шкіл. Рух поширився й на інші галузі промисловості. Розповідаючи про власні досягнення в поширенні ізотов- ського руху, робітничий колектив шахти «Кочегарка» у відозві до шахтарів Донбасу, Кузбасу, Караганди та інших вугільних басейнів повідомляв: «Лави Ізотових у нас зростають кожний день. Ми поставили завдання навчити всіх робітників ізотовським методам праці. Ізотовський метод -- це оволодіння технікою своєї справи плюс ударництво, прагнення зробити свою працю якнайкраще. Ми вже навчили в ізотовських школах десятки молодих робітників».

М. Ізотов щоденно працював з новачками, демонструючи їм техніку рубки вугілля. За перші три місяці 1933 р. в його школі було підготовлено 70 кваліфікованих шахтарів, у жовтні їх кількість збільшилася до 150 вибійників. Особливо успішно працювала ізотов- ська школа на шахті «Ілліч» в Кадіївці. Тут до кінця 1933 р. було підготовлено 255 робітників провідних професій -- вибійників, машиністів врубмашини, кріпильників тощо. На вседонецькому зльоті молодих ізотовців-ударників (квітень 1934 р.) 82 кращих ударника було премійовано подарунками, а також відзначено їх наставників -- М. Ізотова, К. Карташова, К. Єпіфанцева, Г. Свиридова та ін.

У листопаді 1933 р. відбулася Вседонецька нарада з технічної пропаганди у вугільній промисловості. В її резолюціях підкреслювалося, що потрібно максимально використати і поширити ізотов- ський рух як найбільш досконалу форму змагання. Учасники наради закликали виявляти нових ізотовців, організовувати науково- технічній аналіз їх майстерності, забезпечити навчання самих ізотов- ців шляхом прикріплення до них інженерів, практикувати систематичні наради ізотовців споріднених кваліфікацій для обміну досвідом тощо.

Видобуток вугілля на Донбасі зростав таким чином ( в млн. тонн):

-- 44,5

-- 60,0

-- 68,6.

Після проривів 1932-1933 рр. виробнича програма 1934 р. була виконана, а в 1935 р. -- перевиконана. Стрімке зростання видобутку було забезпечене технічним переозброєнням галузі, пік якого припав на першу п'ятирічку, і освоєнням нової техніки внаслідок поширення в другій п'ятирічці ізотовського руху.

Не менше значення ізотовський рух відіграв у металургійній промисловості. Багатотиражна газета «Ильичевец» стала ефективним колективним організатором руху на Макіївському металургійному заводі ім. Ілліча. Вона організувала технічні радіолекції і колективні слухання звітів кращих ізотовців по радіо, висвітлювання змагання, випускала технічні сторінки з питань оволодіння технікою, створювала технічні кабінети по цехах. На заводі була створена Рада ізотовців, яка координувала роботу з передачі досвіду. На інших металургійних заводах проводилися конкурси на кращого ізотовця, створювалися «кімнати ізотовців», де робітники могли скористатися консультаціями кваліфікованих робітників. Залучення ветеранів в ізотовський рух здійснювалося за допомогою зльотів, конференцій, агітації в заводській пресі. Широко використовувалося шефство новаторів виробництва над відстаючими. Зокрема, з ініціативи майстра домни № 5 Макіївського металургійного заводу Є. Польшина його бригада у вересні 1933 р. взяла на буксир найвідсталіший на підприємстві прокатний цех.

Важливу роль у поширенні ізотовського руху відігравали конкурси робітників за професіями. У 1933 р. був проведений Всесоюзний конкурс металургів, який сприяв виявленню резервів виробництва, активізації роботи виробничих нарад, узагальненню досвіду роботи з робітничою молоддю і поширенню його на всю галузь. Беручи участь в загальносоюзному конкурсі, колектив Маріупольського заводу ім. Ілліча розгорнув свій власний конкурс, метою якого стала передача досвіду ветеранів робітникам допоміжних професій. На заводі були створені сигнальні бригади і пости, які своєчасно інформували про недоліки у виробничому процесі і залучали досвідчених робітників, інженерів і техніків для розв'язання «вузьких місць».

Всесоюзні конкурси металургів відбувалися протягом 19331935 рр. щорічно. Ініціативу в їх організації виявляли металурги Донбасу і Придніпров'я, які змагалися між собою. На Всесоюзній нараді металургів-ізотовців, яка відбулася в лютому 1934 р. в Москві, вони запропонували організувати черговий, вже третій загальносоюзний конкурс в квітні-жовтні 1934 р. Всесоюзний зліт прокатників у вересні 1934 р. запропонував подовжити термін загальносоюзного конкурсу до кінця року. Доменний цех Сталінського заводу домігся у всесоюзному конкурсі найвищого в країні коефіцієнту використання корисного обсягу печей (1,22-1,24). Макіївський завод ім. С. Кірова досяг найкращих показників собівартості продукції.

Ізотовський рух виник в умовах швидких темпів технічного переозброєння виробництва. Однак він виконував лише одну функцію -- функцію передачі досвіду ветеранів робітничій молоді. Молодь, ветерани та інженерно-технічні працівники однаковою мірою повинні були навчитися працювати з новим обладнанням, яке здебільшого надходило з-за кордону. Освоєння нової техніки стало в роки перших п'ятирічок найбільш нагальною проблемою.

4. Рух за освоєння нової техніки

модернізація промисловість ізотовський

Стрімкі темпи модернізації промисловості не могли не призвести до диспропорції між використовуваною на виробництві технікою і здатністю робітників опанувати її. Технічно освічених робітників доводилося готувати не в школах і училищах, а без відриву від виробництва, безпосередньо на підприємствах. Такий метод підготовки давав виграш у часі, але досить довго супроводжувався втратами та збитками: всюди спостерігалося погіршення якісних показників виробництва.

Перш за все, почастішали випадки аварій і поламок машин. На Маріупольському заводі ім. Ілліча мартенівський цех простояв у травні 1931 р. 2608 годин, у тому числі через аварії печей -- 1369 годин. Як видно з постанови ЦК КП(б)У по доповіді керівництва Луганського паровозобудівного заводу від 25 січня 1934 р., ця новобудова стала до ладу з дефіцитом близько 2 тис. кваліфікованих робітників і значним недоукомплектуванням інженерно-технічним персоналом. У результаті на заводі сталося багато аварій. У жовтні- листопаді 1933 р. завод випустив 5 паровозів «ФД» замість 16-17 за планом.

Погіршення якості продукції, поламки устаткування, непродуктивне завантаження робочої сили внаслідок вимушених простоїв, -- усе це позначилося на рівні продуктивності праці. На багатьох підприємствах і навіть в окремих галузях промисловості зростання продуктивності праці уповільнилося, на деяких підприємствах виробіток зазнав абсолютного скорочення. Так, середньомісячна продуктивність праці робітника в кам'яновугільній промисловості Донбасу зросла з 13 тонн у 1928/29 р. до 14,8 тонн у 1929/30 і 1931 рр., але в 1932 р. знизилася до 14,4 тонн.

Спроби розв'язати проблему освоєння техніки почалося ще в перші роки індустріалізації. У 1927 р. було засноване загальносоюзне товариство «Техніка -- масам». В Україні почав виходити однойменний журнал накладом в 45 тис. примірників. У найбільших окружних центрах протягом 1928-1929 рр. організаційно оформилися відділення цього товариства. В Артемівському окрузі у 1929 р. під час Всесоюзного походу за освоєння техніки виникло 12 осередків товариства «Техніка -- масам» сукупною чисельністю до 5 тис. осіб. Проте осередки товариства працювали відірвано від виробництва, в їх роботі переважали елементи загальної популяризації технічних знань, мали місце різнобій в тематиці, кустарщина в їх діяльності.

У січні-лютому 1931 р. під егідою ЦК ВКП(б) в Москві відбулася Всесоюзна конференція працівників промисловості. Вона висунула гасло «Техніка в період реконструкції вирішує все!» Рух за освоєння техніки розпочався з публікації 17 лютого 1931 р. газетою «Комсомольская правда» постанови об'єднаного засідання бюро ЦК і МК ВЛКСМ що відбулося на московському заводі «Электрозавод» спільно з редакцією центральної молодіжної газети. Комсомольці і робітнича молодь мусили мобілізуватися на боротьбу за освоєння нових машин і механізмів, виявити творчу ініціативу в раціоналізаторській роботі, забезпечити виконання кількісних і якісних показників промфінплану. 24 лютого газета «Комсомолець України» надрукувала відкритого листа ЦК ЛКСМУ до комсомольських організацій, в якому підкреслювалося, що робота з освоєння техніки повинна бути зосереджена в ударних бригадах.

ЦК ВКП(б) 5 серпня 1931 р. прийняв постанову «Про технічну пропаганду та її організацію». В ній вимагалося використовувати стаціонарні і тимчасові форми навчання, щоб зробити техпропаганду масовою. У розвиток цієї постанови в листопаді 1931 р. було створено товариство «За оволодіння технікою» (ЗОТ). Воно складалося з робітників та інженерно-технічних працівників, які вносили свій вклад в підвищення кваліфікації працюючих і організовували обмін технічним досвідом.

2 квітня 1932 р. «Комсомолець України» надрукував лист-звер- нення ударників механічного цеху харківського заводу «Світло шахтаря». Ударники писали: «Справа опанування технікою тепер -- це не особиста справа кожного з нас. Боротьба за техніку -- це класовий обов'язок кожного робітника і всього робітничого класу... Пропонуємо встановити для кожного трудящого певний мінімум технічних змагань, зробити справу ліквідації технічної неписьменності загальнодержавним і громадським обов'язком». Так уперше в листі, надрукованому молодіжною газетою, пролунали слова «технічний мінімум». Незабаром техмінімум перетворився на основну форму підвищення культурно-технічного рівня робітничого класу.

Рада праці і оборони СРСР в червні 1932 р. прийняла постанову про обов'язкове технічне навчання робітників, що обслуговували складні агрегати, установки і механізми. Для робітників найважливіших професій встановлювався технічний мінімум знань. У маси робітників було кинуто гасло: «Дати право управляти верстатами тільки тим, хто складе громадсько-технічний екзамен!» Отже, вимога, яка висувалася перед робітничим класом, спочатку була представлена як спонтанна робітнича ініціатива, і тільки потім держава надала їй форму закону. Небажання рахуватися з такою вимогою представлялося перед робітничою громадськістю як намагання відсталої, політично несвідомої частини робітників, інженерів і техніків загальмувати технічний прогрес. Партійний актив Сталінського і Макіївського районів на партконференций присвяченій проблемі освоєння техніки, яка відбулася у вересні 1930 р., тобто ще задовго до запровадження в дію законодавчої норми Ради праці і оборони, кваліфікувала недооцінку механізації як «дрібнобуржуазну обмеженість, негідну більшовиків і взагалі свідомих пролетарів»1. А на Вседонецькій технічній конференції в лютому 1932 р. кадровий шахтар з 23-річним стажем роботи під землею, вибійник Ястребов розповідав: «Коли на нашу шахту привезли механізми, ніхто не вмів ними керувати. А як ми не виконували плану, то шептуни в усьому звинувачували якраз механізми. Та ми примусили замовкнути шептунів, по-більшовицькому опанували техніку, наша шахта стала провідною в цілому районі, і в січні ми виконали програму на 104%. Заявляю від імені робітників нашої шахти, що ми всі, як один -- за більшовицьку механізацію Донбасу». Куди поділися «шептуни» -- невідомо.

Завдання освоєння техніки організаційно забезпечувалося перетворенням деяких великих підприємств на виробничо-учбові комбінати. Вони складалися з чотирьох ступенів: а) курсів з підготовки робітників потрібних спеціальностей; б) гуртків підвищення кваліфікації і перекваліфікації робітників всіх спеціальностей; в) гуртків і курсів з підготовки бригадирів і майстрів з кваліфікованих робітників; г) технікумів і технічних вищих навчальних закладів для підготовки з висококваліфікованих робітників і адміністративно-технічного персоналу, що не мав спеціальної освіти, техніків та інженерів. Існували також гуртки підвищення кваліфікації господарників та інженерно-технічних працівників. На металургійному заводі ім. Ілліча у 1931 р. 600 робітників вчилися на курсах і в гуртках, 1060 -- в школах ФЗУ, 559 -- в технікумах і 87 -- в технічному ВНЗ.

Важливі організаторські функції в технічному навчанні кадрів виконували техпропагандисти та інструктори. Виробничий інструктаж особливо поширився після запровадження техмінімуму. На Краснодонській шахті № 3 (трест «Сорокінвугілля») технічна пропаганда розгорталася безпосередньо в бригаді і в лаві. В кожній бригаді працював техпрофорганізатор, який запроваджував в практику роботи конкретні заходи з техпропаганди і масово-технічного навчання.

Профспілковий апарат всіх рівнів був зобов'язаний більшовицьким керівництвом системно керувати всією роботою з розгортання технічного навчання. Президія ВУРПС розглянула в січні 1933 р. питання про участь профорганізацій в цій справі і визнала її незадовільною. Вся профспілкова вертикаль зобов'язувалася сприяти поширенню технічного шефства, використовуючи такі форми, як прикріплення кваліфікованих кадрів в якості інструкторів до тих, хто оволодівав техмінімумом, створення на підприємствах бригад сприяння техмінімуму, забезпечення якісного керівництва такими бригадами. Тоді ж пленум ВУРПС розглянув питання про стан масової профспілкової роботи в кам'яновугільній промисловості Донбасу. Всеукраїнському комітету спілки робітників кам'яновугільної промисловості і Донецькому облрадпрофу доручалося перевірити роботу техгуртків і курсів з підвищення кваліфікації, забезпеченість їх підручниками та приміщеннями, визначити в кожному шахткомі відповідальних за технічну пропаганду.

В 1933-1934 рр. ВУРПС організував силами фахівців розробку і рецензування програм і підручників з технічного мінімуму, проаналізував їх позитивні риси й недоліки, після чого дав конкретні пропозиції відповідним наркоматам. Згідно з рекомендаціями ВУРПС в авторські колективи деяких підручників були включені робітни- ки-новатори виробництва. Одним з авторів підручника по техмінімуму для шахтарів став бригадир ударної бригади вибійників І. Безукладний. Виходець з села, він у 1929 р. прийшов чорноробом на шахту «Комсомолець» (Горлівське рудоуправління), навчився грамоті, наполегливо оволодівав гірничою технікою.

Приклад відмінної організації технічного навчання показав шахтком шахти 3/18 «Петрівка» (трест «Сталінвугілля»). На цій шахті склали список робітників, які підлягали обов'язковому навчанню. Виявилося 522 шахтаря по 14 спеціальностях. Їх розподілили по 14 гуртках. На шахті була організована технічна станція, головний інженер М. Демішев затвердив програми навчання, і робітники з березня 1934 р. почали навчатися. Тих, хто не бажав навчатися, переводили на менш оплачувану роботу. Наприкінці квітня перші 78 робітників здали громадсько-технічний екзамен. Сдача екзамену відбувалася прилюдно і урочисто, в шахтарський клуб робітники нерідко приходили з сім'ями. У серпні всі ті, хто мусив здавати екзамен (таких вже виявилося 564 чоловік), одержали відповідні свідоцтва. Шахта стала підприємством суцільної технічної грамотності.

До початку 1935 р. громадсько-технічний екзамен здали 52 тис. шахтарів і понад 10 тис. металургів Донбасу. По всій Україні здали екзамен 192 тис. робітників (вибірка по 80% підприємств великої промисловості).

Наказом по НКВД СРСР громадсько-технічний екзамен був перетворений на державний, тобто став обов'язковим. Держтех- екзамен здавали з лютого по травень 1935 р. робітники 255 провідних професій. На заводах і шахтах Донбасу екзамен витримали понад 160 тис. робітників, у тому числі 80 тис. шахтарів.

Про масштаби технічного навчання в усіх його формах у великій промисловості України дають уявлення такі дані (у відсотках до загальної кількості робітників на жовтень 1936 р.):

Отже, дві третини робітників наприкінці другої п'ятирічки закінчили технічне навчання або вчилися. Неписьменні й неквалі- фіковані люди, які поповнювали щороку лави робітничого класу, швидко здобували потрібну кваліфікацію.

Робітничі почини в сфері планування і госпрозрахунку

Більшовицьке керівництво голосами луганських і московських машинобудівельників сформулювало у 1929 р. мету виробничого змагання гаслом «П'ятирічку -- за чотири роки!» Проте інспіровані ним робітничі почини більшою мірою спрямовувалися на якісні, а не кількісні параметри.

Альфою і омегою процесу виробництва є одержання нових матеріальних благ, які в грошовій формі набувають вигляду прибутку. Витрати на сировину, матеріали та напівфабрикати, енергію і робочу силу разом з усіма накладними витратами, тобто собівартість одержаної продукції мусить бути нижчою, ніж її вартість. Інакше кажучи, ресурси на вході у виробничий процес мусять бути меншими, ніж ресурси на виході.

Ця проста істина уперше стала зрозумілою для організаторів комуністичного будівництва під час ленінського штурму 1918-1920 рр. Повертаючись у 1921 р. до нормальної економічної політики, яка дістала облудну назву нової, В.Ленін запровадив в радянську практику поняття комерційного розрахунку, яке досить скоро дістало більш прийнятне для комуністичного лексикону словесне оздоблення: господарський розрахунок, скорочено (в ті часи всі полюбляли скорочені слова і абревіатури) -- госпрозрахунок.

В роки непу право розмірювати витрати з одержаним результатом разом із статусом юридичної особи дістали тільки об'єднання державних підприємств -- трести. Об'єднані в трести підприємства працювали по-старому, тобто як в роки комуністичного штурму. Маючи наряд на виробництво продукції, що відповідала їхньому профілю, вони тоді розраховували, скільки потрібно для цього ресурсів, одержували їх, починали працювати, а потім відвантажували вироблену продукцію керівному органу для розподілу між споживачами. Через те, що заявки на ресурси завжди були завищеними внаслідок бажання господарників застрахувати себе від випадковостей, ланцюг взаємопоєднаних підприємств рано чи пізно приходив до стану колапсу. Колапс виявився неочікуваним, але закономірним наслідком втілення в життя тієї картини незалежного від ринку, а тому позбавленого загрози «капіталістичної експлуатації»ідеального виробництва, яке ввижалося теоретикам російського комунізму. В брошурі «Програма комуністів (більшовиків)», яка з'явилася в 1918 р., М. Бухарін живописав: «Працюють разом, за виробленим і вирахуваним трудовим планом. Підрахує центральне статистичне (лічильне) бюро, що за рік треба виробити стільки-то і стільки-то чобіт, штанів, ковбаси, вакси, пшениці, полотна і так далі; підрахує воно, що для цього на полях повинна працювати отака-то кількість товаришів, на ковбасних заводах отака-то, у великих шевських громадських майстернях отака-то, -- і ось відповідним чином розподіляються робочі руки. Все виробництво проводиться за суворо розрахованим, виваженим планом, на основі точного обрахунку всіх машин і знарядь, усієї сировини, всіх робочих рук суспільства».

В роки непу підприємства одержували ресурси вже не від розташованих в столиці главків, які за означенням не могли знати конкретної ситуації на виробництві, а від трестів. Трести не бажали, та й не могли дати підвідомчим підприємствам більше ресурсів, ніж вони мали. Досвід непу вплинув на більшовицьке керівництво, коли воно на чолі із Й. Сталіним почало повторний комуністичний штурм. По-перше, робітники дістали право працювати там, де бажали, не підпорядковуючись ефемерним розрахункам бухарінського «статистичного бюро». По-друге, статус юридичної особи разом із зобов'язанням розмірювати витрати ресурсів з одержаним результатом дістали підприємства.

5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про реорганізацію управління промисловістю», згідно з якою підприємство оголошувалося основною ланкою управління і зобов'язувалося вести самостійний баланс витрат і доходів. Передбачалося налагодження обліку витрат не тільки по підприємству в цілому, але й по цехах. Розпочата цієї постановою реформа господарського розрахунку мала на меті форсування темпів нагромадження у промисловості. Переведення фабрик і заводів на госпрозрахунок вимагало перебудови роботи управлінського апарату підприємств, радикальних змін у плануванні та організації праці.

Господарське життя мусило перебудовуватися за єдино можливим в умовах суворої централізації принципом розверстки. В даному разі йшлося про доведення заводських планів до цехів, бригад і окремих робітників з наступним контролем їх виконання. Завдяки деталізації заводського плану між виконавцями ставало можливим зобов'язувати робітничі колективи змагатися між собою за перевиконання встановлених завдань.

На відміну від першого року п'ятирічки, контрольні цифри на 1929/30 господарський рік розроблялися вже в умовах масового виробничого змагання. Тому ВЦРПС і ВРНГ СРСР 28 жовтня 1929 р. звернулися до профспілкового апарату і господарників з рекомендацією довести контрольні цифри галузей до всіх підприємств, розробити план для кожного підприємства у формі конкретних завдань для цехів і врахувати в остаточно затверджених промфінпла- нах і договорах на змагання всі пропозиції виробничих нарад. «Тільки ця умова, -- вказувалося у зверненні, -- гарантує можливість широкого і доцільного використання піднесення виробничої енергії мас та врахування вказівок робітничого активу, що випливають з його технічного колективного досвіду».

Нові вимоги в сфері планування виробництва були розглянуті на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК КП(б)У. В резолюції «Про роботу партійних, професійних і господарських організацій на підприємстві» пленум ЦК заявив: «Господарські плани треба негайно довести не тільки до заводу, до цеху, але й до бригади, групи, агрегату. Особливе місце в роботі по організації мас навколо виконання господарського плану при такій перебудові мусить посісти груповий колектив як первісна ланка в усій масовій роботі осередку. Кожний робітник повинен знати своє конкретне завдання, що покладене на нього у виконанні господарського плану».

Через інерцію господарників і недостатню наполегливість партійного та профспілкового апаратів ця директива не була виконана у встановлені строки (до 1 червня 1930 р.). Деякі господарники і апаратники, наприклад, на Краматорському заводі важкого машинобудування, заперечували саму можливість такої деталізації плану.

Однак в країні вже нагромадився досвід середзаводського планування. Спираючись на нього, Президія ВЦРПС прийняла постанову «Про участь профспілок у складанні контрольних цифр на 1930/31 р.» від 28 квітня 1930 р. Керівництво радянських профспілок вимагало організувати робітничі бригади, які разом з інженерно-технічними працівниками повинні були встановити оптимальне навантаження кожної машини й агрегату, можливу економію робочої сили, палива, сировини тощо.

У липні 1930 р. колективу Ленінградського машинобудівного заводу ім. К. Маркса було доручено виступити в газеті «Правда» з повідомленням про зустрічний план, який він розробив на підставі заводської програми третього року п'ятирічки, затвердженої трестом і заводоуправлінням. Зустрічний промфінплан був істотно вищий, ніж затверджений, оскільки включав зобов'язання колективу, прийняті в ході міжзаводського і середзаводського виробничого змагання. 7 серпня «Правда» повідомила, що робітники Дніпровського металургійного заводу (Дніпропетровськ) удосконалили почин ленінградців: свій зустрічний план по виробництву чавуну і прокату вони доповнили тисячами раціоналізаторських пропозицій.

У вересні 1930 р. постановою ВЦВК було скасовано господарські роки, що починалися з 1 жовтня. Народногосподарське планування з 1 січня 1931 р. переводилося на календарні роки, а три останні місяці 1930 р. виділялися в особливий, ударний квартал. Під час розробки зустрічного плану на 1931 рік -- третій рік п'ятирічки більшість українських підприємств взяла підвищені зобов'язан- ня. По 34 шахтоуправліннях Донбасу зустрічний промфінплан перевищив планові завдання господарських органів в середньому на 10,5%. Розвинувши почин ленінградських машинобудівників і дніпропетровських металургів, робітничий колектив Маріупольського заводу ім. Ілліча висунув нову форму оперативного планування -- змінно-зустрічну. Конкретизуючи виробничу програму в часі (квартал, місяць, зміна) і за виконавцями (цех, бригада), маріупольські металурги створили реальні можливості, щоб зустрічні зобов'язання бралися перед початком роботи кожної зміни, а їх виконання за якісними та кількісними показниками ставало відомим наступного дня.

Першими за цим методом почали працювати зміни майстрів Л. Шарого і Л. Мирошниченка в листопрокатному цеху. Творчу розробку особливостей змінно-зустрічного планування в металургійному виробництві здійснив змінний інженер П. Колпаков. 20 грудня партком заводу висловився за те, щоб перевести на змінно- зустрічне планування все виробництво. А у червні 1931р. на Маріупольському заводі відбулася республіканська нарада, присвячена поширенню змінно-зустрічного планування в конкретних умовах металургійної промисловості. В жовтні 1932 р. за змінно-зустрічними планами працювало 356 бригад Маріупольського заводу, 139 бригад Макіївського, 81 бригада Костянтинівського і 67 бригад Єнакієвського металургійного заводів. Однак через ускладнену процедуру цей почин маріупольців не прищепився в інших галузях промисловості.

Щоб довести планові завдання по найголовніших планових показниках до кожної бригади, потрібно було налагодити співстав- лення витрат і доходів виробництва в масштабі підприємства і цеху. Практика показала, що запровадження госпрозрахунку безпосередньо у сфері виробництва -- справа дуже складна. По-перше, господарники звиклися з трестівським, тобто значно простішим розрахунком в сфері управління. По-друге, треба було перебудувати всю роботу управлінських ланок, змінити фінансові зв'язки в народному господарстві, докорінно реформувати систему матеріально- технічного постачання і збуту, а також договірні взаємозв'язки між підприємствами, організувати повноцінні економічні служби на заводах і фабриках, підготувати десятки тисяч заводських економістів і плановиків, налагодити деталізований облік і звітність. Проте всю цю роботу вдалося здійснити за роки першої п'ятирічки, тому що влада спромоглася організувати методами змагання госпрозрахунок в десятках тисячах робітничих бригад.

Мабуть, ідея організації госпрозрахункової бригади виникла спонтанно, як закономірний наслідок запровадження зустрічного планування. Перша госпрозрахункова бригада П. Капкова була утворена в чавуноливарному цеху Ленінградського машинобудівного заводу ім. В. Леніна. 31 січня 1931 р. газета «Ленинградская правда» розповіла про досвід складання зустрічного плану на основі госпрозрахунку бригадою Капкова, а вже через місяць на цьому заводі працювало 54 таких бригади з 636 робітниками1. В Україні першою, 5 квітня госпрозрахунковий договір уклала з адміністрацією харківського заводу «Серп і молот» бригада формувальників Д. Горяїнова.

Перед тим, як розглянути питання про поширення госпрозрахункових бригад, потрібно зупинитися на уявленнях більшовицького керівництва про природу будованого ним соціально-економічного ладу. Ні в радянській, ані в пострадянській історіографії ми не зустрінемо розуміння стратегічного повороту, здійсненого вождями більшовиків в 1931-1932 рр.

Як відомо, К. Маркс на схилі життя висунув гіпотезу про те, що майбутній комунізм за критерієм розподілу матеріальних благ мусить бути двофазним. Впродовж першої фази, яку він назвав популярним терміном «соціалізм», розподіл мав здійснюватися за працею. Впродовж другої фази, під якою розумівся повний комунізм, виникала можливість здійснювати розподіл за потребами. Отже, соціалізм в очах К. Маркса та його послідовників відрізнявся від комунізму тільки за критерієм розподілу. Натомість за критерієм виробництва матеріальних благ жодної різниці між соціалізмом і комунізмом бути не могло. Марксисти були переконані, що в обох фазах майбутнього соціально-економічного ладу не повинні існувати приватна власність на засоби виробництва, товарно-грошові відносини та ринок.

В. Леніну, однак, не вдалося під час комуністичного штурму 1918-1920 рр. скасувати гроші і замінити ринковий товарообіг продуктообміном. Наштовхнувшись на економічний колапс, він відступив, а перед смертю, уже в 1923 р. признався в неясній формі, що більшовикам варто докорінно змінити точку зору на соціалізм. Однак наступники вождя не приділили жодної уваги цій ремарці.

Мета сталінського комуністичного штурму, який здійснювався під гаслом соціалістичного будівництва, залишалася незмінною: побудова соціально-економічного ладу без приватної власності, товарно-грошових відносин і ринку. Переконливою ілюстрацією незмінних уявлень про соціалізм стала кредитна реформа 1930-1931 рр., в результаті якої бюджет втратив багатомільярдні суми. Вона почалася постановою ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р., яка запроваджувала банківське кредитування без посередників і забороняла продаж госпорганами товарів один одному в кредит. Розрахунки між підприємствами почали здійснюватися за єдиним для поточної господарської діяльності рахунком в Держбанку, внаслідок чого власні кошти і банківські кредити були знеособлені. Держбанк оплачував рахунки продавців, знімаючи відповідні суми з рахунків покупців. Після вичерпання коштів на рахунках покупців оплата відбувалася уже коштом банку.

Оплакуючи втрачені мільярди, С. Кіров у виступі перед науковцями Ленінградського відділення Комуністичної академії в січні 1931 р. з гіркотою визнав: «Те, що ми з її появи не висвітлили цю фінансову реформу з усіх сторін гострим теоретичним прожектором, призвело до того, що в ряді сторін ця сама фінансова реформа вдарила дуже й дуже негативно по всьому нашому народному господарству». Постановою РНК СРСР від 14 січня 1931 р. автоматизм розрахунків був ліквідований, а Держбанку дозволено оплачувати рахунки постачальника в межах наданого покупцю ліміту лише за згодою покупця (акцепта рахунку) або за його дорученням (акредитивом). Постановою Ради праці і оборони СРСР від 23 липня 1931 р. була ліквідована знеосібка власних і позикових коштів, а розміри власних оборотних коштів приведені у відповідність з їх потребою для придбання мінімальних запасів сировини, матеріалів, палива, напівфабрикатів.

Заключним акордом в переліку заходів по зміцненню госпрозрахунку стала нарада представників господарських організацій, підпорядкованих ВРНГ і Наркомату постачання СРСР. В роботі наради, скликаної 22-23 червня 1931 р. Центральним комітетом ВКП(б), взяли участь провідні члени більшовицького керівництва -- В. Молотов, К. Ворошилов, Л. Каганович, А. Мікоян, М. Калінін, Г. Орджо- нікідзе, В. Куйбишев і М. Шверник. Виступаючи з програмною промовою, Й. Сталін переклав, як завжди, всю відповідальність за фінансовий прорив на низову управлінську ланку, і заявив: «Через безгосподарне ведення справи принципи госпрозрахунку були зовсім підірвані в цілому ряді наших підприємств і господарських організацій. Це факт, що в ряді підприємстві господарських організацій давно вже перестали рахувати, калькулювати, складати обґрунтовані баланси прибутків і видатків. Це факт, що в ряді підприємств і господарських організацій поняття «режим економії», «скорочення непродуктивних витрат», «раціоналізація виробництва» -- давно вже вийшли з моди. Очевидно, вони розраховують на те, що Держбанк «все одно нам видасть потрібні суми».

У середині 1931 р. Й. Сталін ще не зробив спроб відмежуватися від звичної точки зору на соціалізм. Його заклик до зміцнення госпрозрахунку не суперечив закоріненій думці про відмирання категорій грошового господарства одразу після перемоги соціалізму. «Чим міцніше ми організуємо в теперішній час нашу грошову систему, тим краще забезпечимо ми прискорення темпів соціалістичного нагромадження в нашій країні,-- говорив тоді нарком фінансів СРСР Г. Гринько, -- тим швидше забезпечимо ми побудову соціалістичного суспільства і поховаємо всі і всілякі категорії, які залишилися наш у спадщину від минулого».

В розвиток рішень Всесоюзної наради господарників ВРНГ СРСР і ВЦРПС опублікували 11 вересня 1931 р. постанову «Про госпрозрахункові бригади». В ній господарникам, адміністративно- технічному персоналу і профспілкам пропонувалося підтримати й очолити рух госпрозрахункових ударних бригад. Бригади мусили укладати договори з адміністрацією. З боку ударників в договорі визначалися конкретні зобов'язання по раціоналізації виробництва, підтриманню трудової дисципліни, економії сировини, матеріалів і палива, підвищенню якості продукції. Адміністрація зобов'язувалася встановити облік матеріалів і безперебійно їх постачати, закріпити за бригадою відповідне устаткування, своєчасно виплачувати премії за економію, забезпечувати бригади технічним керівництвом.

Рух госпрозрахункових бригад незабаром охопив основну масу ударників. В Україні перша госпрозрахункова бригада з'явилася у квітні 1931 р., на початок грудня цього року їх нараховувалося понад 20 тис., а в лютому 1932 р. -- близько 30 тис. За відсутністю даних в межах Донбасу слід навести республіканські дані за станом на початок 1933 р. в групі провідних для цього краю галузей української промисловості (по колу індустріальних профспілок). У дужках після назви галузі подається кількість підприємств, по кам яновугільній промисловості -- кількість трестів:

Бригадний госпрозрахунок вимагав обліку і звітності по великій кількості показників. Зокрема, наряд-завдання, на підставі якого укладався договір з адміністрацією, містив десятки позицій1. Тому після завершення реформи госпрозрахунку облік бригадної економії спочатку було спрощено (в 1933 р.), а пізніше премії за економію нараховувалися на підставі показника собівартості продукції.

Рух госпрозрахункових бригад відіграв велику роль у становленні заводського і середзаводського госпрозрахунку, який зберігся в основних рисах до горбачовської «перебудови». Проте в другій п'ятирічці на першому плані опинився стахановський рух.

5. Стахановський рух

Капітальне будівництво з промисловості радянська держава- комуна розгортала в більшому обсязі, ніж це дозволяли ресурси в її розпорядженні. Виплачувана робітничому класу заробітна плата «отоварювалася» (в умовах товарного дефіциту з'явився такий термін) переважно на продовольчому ринку. У селян -- продавців продовольчої продукції почала нагромаджуватися рубльова маса, яку вони не могли перетворити в товарну форму. Вона тиснула на ринок, підриваючи стабільність валюти, що забезпечувалася, як було надруковано на грошових купюрах, усіма товарно-матеріальними цінностями в розпорядженні держави. Держава сприймала тиск як «куркульську загрозу» і збільшувала оподаткування селянського сектора, щоб вилучити з обігу інфляційні рублі.

Тиск на селян сполучався з формуванням «класової системи постачання» для робітничого класу. Виплачуючи робітникам заробітну плату, держава повинна була потурбуватися, щоб на ці гроші вони могли придбати найнеобхідніше для життя -- продовольство. Не припиняючи руйнувати ринок прискореними темпами індустріалізації, більшовицьке керівництво зробило спробу ізолювати робітників від ринку з його інфляційними цінами шляхом запровадження «класової системи постачання».

Ця система почала формуватися в містах з 1928 р. Нормований розподіл продовольства за твердими цінами вперше було застосовано з другого кварталу 1928 р. в Маріуполі, Одесі і Херсоні з ініціативи самих робітників. У другій половині 1928 р. продовольчі картки було введено в інших містах України і в Ленінграді, а протягом 1929 р. -- в усіх містах Радянського Союзу. Наданий Україні пріоритет у запровадженні постачання хліба за низькими державними цінами пояснювався просто: в республіці лютував маловідомий в історіографії голод, спричинений неврожаєм, що стався через кліматичні умови, і поглиблений вилученням надто великої кількості зерна, призначеного для постачання «червоних столиць» -- Москви і Ленінграда, а також для експорту.

Із запровадженням продовольчих, а потім і промтоварних карток залежність робітників від вільного ринку зменшилася. Питома вага приватного сектора в постачанні робітничих сімей скоротилася в Україні з 40% в 1926/27 р. до 9% в 1929/30 р. Проте нормоване постачання за низькими цінами задовольняло лише мінімальний рівень потреб робітників у продовольчих і промислових товарах. При цьому постачання здійснювалося диференційовано: до першої категорії, яка постачалася за найвищими нормами, належали підземні робітники Донбасу і Криворіжжя, робітники гарячих цехів і особливо важкої фізичної праці; друга категорія охоплювала всіх інших працівників у промисловості та будівництві, третя -- робітників інших галузей економіки, четверта -- службовців, п'ята і шоста -- утриманців робітників та службовців.

Оскільки карткова система захищала лише частину заробітної плати робітників і службовців (різну залежно від категорії постачання), треба було вирішити, що робити з її незахищеною частиною. Рішення було знайдене у розвитку державної торгівлі за «комерційними» цінами. Одна частина наявних у держави товарів народного споживання (у повсякденному житті з'явився й такий термін) розподілялася за картками, а інша, яку назвали «особливим товарним фондом» -- за комерційними, тобто підвищеними цінами. Поступово частка комерційної торгівлі у роздрібному товарообігу зростала: з 3% у 1931 р. до 24% у 1934 р.

Рік від року обсяг споживчих товарів у розпорядженні держави скорочувався внаслідок незабезпеченої ресурсами форсованої індустріалізації. Селяни, незалежно від того, чи стали вони колгоспниками, чи залишалися одноосібниками, виробляли все менше продовольчої продукції, тому що держава вилучала її за символічними цінами. Останній рік першої п'ятирічки ознаменувався запровадженням в дію багатьох новобудов великої промисловості, про що урочисто повідомлялося засобами масової інформації, й одночасно -- замовчуваним голодом в селах і містах. Голод на селі був викликаний конфіскацією запасів зерна, які входили до продовольчого, фуражного й навіть насіннєвого фондів, а голод в містах пояснювався скороченням норм або цілковитим зняттям з державного постачання багатьох категорій робітників та службовців.

Місцевим органам влади доводилося приймати нелегкі рішення, щоб розподілити постійно зменшувані обсяги товарних фондів. В грудні 1932 р. відбулося засідання Кадіївського міськпарткому, присвячене розподілу хліба: держава скоротила відпуск муки для 2-го списку по невугільних робітничих кооперативах до 76,6 тонн в грудні замість виданих у листопаді 173,7 тонн. Було прийнято таку резолюцію:

«З метою забезпечення повністю постачання хлібом першого і особливого списків визнати за необхідне:

зменшити норму робітників 2-го списку з 700 г. до 400 г, службовцям -- до 250 г, утриманцям робітників і службовців -- до 200 г;

зняти з постачання кустарів;

зняти з постачання всіх інвалідів, які приїхали в Донбас з інших районів країни.

Український Голодомор 1932-1933 рр. був наслідком терористичної акції, спрямованої проти сільського населення. У містах в цей час панував загальносоюзний голод, викликаний іншою причиною: різким скороченням державних запасів хліба внаслідок нездатності більшовицького керівництва врегулювати відносини з селянами. Відносини Кремля із згуртованими (на відміну від селян) робітничими колективами різко загострилися, а це загрожувало масштабним соціальним вибухом.

На профспілкових зборах в Маріупольському судоремонтному заводі робітник Д. Коваль заявляв: «Робіть мерщій усім труни, бо цих норм хліба не вистачало, а тут ще забирають, зовсім доведеться бути голодному. Адже подумайте, як можна існувати робітникові на 700 грам, а утриманцю на 300 грам, і жодної більше засипки нема, ані крупинки, ані пшенинки, ані капустинки, а купити за наші гроші на базарі нічого не можна».

Це була жалісна скарга, але інший робітник, оглядач вагонів на ст. Ясинувата Павло Фесенко в розмовах з товаришами погрожував: «Мордують, збиткуються, виморюють голодом народ, а кажуть, що влада робітників і селян...Мордують, садяться на шию, ганяють робітника голодного виконувати промфінплани, але нічого, незабаром прийде кінець царям».

В січні 1933 р. була скасована контрактаційна система хлібозаготівель, за допомогою якої держава викачувала з сільського господарства майже все, що вироблялося на колгоспних полях. Хлібозаготівлі були переведені на податкову основу. Продукція, вироблена після сплати в натуральній формі завчасно відомого податку і компенсації послуг МТС, була визнана власністю селян, які могли тепер реалізувати її на вільному ринку. Цілком непомітно Й. Сталін відсунув на другу, утопічну фазу комунізму поставлену К. Марксом вимогу ліквідації вже при соціалізмі товарно-грошових відносин і ринку. З 1934 р. сільське господарство вийшло з кризи і почало виробляти зростаючу кількість продукції. Це дозволило скасувати в січні 1935 р. карткову систему. Від жовтня 1935 р. були запроваджені єдині ціни на інші продовольчі товари, а з січня 1936 р. скасовувався нормований розподіл всіх товарів народного споживання. Після ліквідації карткової системи підвищення реальних доходів робітничого класу йшло шляхом зростання заробітної плати. Це дозволило використовувати прогресивні форми оплати праці для стимулювання прискорених темпів зростання її продуктивності.

Реформа заробітної плати почалася з вугільної промисловості. У постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про роботу вугільної промисловості Донбасу» від 8 квітня 1933 р. була поставлена вимога ліквідувати зрівнялівку в системі заробітної плати, для чого забезпечити більш високу оплату праці підземних робітників порівняно з наземними. Існуюча прогресивка була визнана недостатньою, а тому весь фонд на приріст заробітної плати мав бути скерований на збільшення прогресивної оплати. Буквально через місяць, 15 травня РНК СРСР і ЦК ВКП(б) здійснили у вугільній промисловості країни тарифну реформу. Різноманітні норми виробітку і розцінки були ліквідовані, їх замінили спрощені нормувальники, які давали можливість керівництву шахти встановлювати норми і розцінки, що відповідали конкретним умовам кожної шахти. Для підземних робітників провідних професій розцінки збільшувалися при перевиконанні норми до 10% в 2 рази, а понад 10% -- в 3 рази. Створювався спеціальний преміальний фонд для заохочування висококваліфікованих робітників, які стабільно перевиконували норми.

Що сталося із заробітною платою в кам'яновугільній промисловості за 1933-1935 рр., популярно пояснив нарком важкої промисловості Г. Орджонікідзе у доповіді на грудневому (1935 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Варто процитувати його слова: «Раніше, кілька років тому назад, в нашій заробітній платі був той дефект, що понад певну норму робітники заробляти не могли. Понад 30-40% понад норму заробляти вважалося чомусь неправильним. Тепер цього нема. Заробляти при прогресивній відрядності кожний може стільки, скільки він виробить».

Скасування карткової системи покінчило з поділом заробітної плати робітників і службовців на дві якісно відмінні частини: повноцінну, яка давала змогу купувати продовольчі і промислові товари в державній розподільчій мережі, і неповноцінну, яку можна було реалізувати тільки в комерційній або базарній торгівлі з дуже високим рівнем цін. Після походу в розподільник з низькими цінами, але нормованим відпуском товарів у працюючих залишалася на руках більша частина зароблених рублів, але вони мали зовсім обмежену вартість. Отже, заробітна плата не відігравала будь-якої ролі у стимулюванні високопродуктивної праці. Виробниче змагання в умовах нормованого розподілу товарів повсякденного вжитку могло стимулюватися тільки моральними важелями.

Скасовуючи нормований розподіл матеріальних благ, більшовицьке керівництво одночасно зруйнувало «стелю» у заробітній платі, тобто поставило її величину в пряму залежність від обсягу виробленої продукції: скільки виробив, стільки й заробив. Ці нововведення перетворювали заробітну плату в ефективний засіб підвищення кількісних і якісних показників виробництва. Якщо взяти до уваги, що технічна оснащеність промисловості за роки перших п'ятирічок істотно зросла, а кваліфікація працюючих стала більш- менш відповідати технічному рівню виробництва, то в директивній економіці почали складатися об'єктивні умови для матеріального стимулювання виробництва. Використовуючи їх, треба було відмовитися від застарілих форм керівництва технологічним процесом і організувати виробниче змагання робітничого класу на нових засадах, з використанням як моральних, так і матеріальних стимулів.

Щоб подолати кризу, яка спалахнула в країні у 1932 р., Й. Сталін використовував різні методи, аж до терору голодом в сільській місцевості України, Північного Кавказу і Нижнього Поволжя. Поза селом, однак, терористичний сценарій на застосовувався. Центр ваги в управлінні народним господарством було пересунуто з радянського на партійний апарат. Ключова роль в партійному апараті надавалася не існуючим структурам з ієрархією, побудованою за адміністративно-територіальним поділом, а надзвичайним органам, підпорядкованим безпосередньо центру -- політичним відділам МТС, радгоспів, транспорту. З квітня 1933 р. на великих шахтах Донбасу, а трохи згодом -- на металургійних заводах та електростанціях районного значення було створено інститут партійних організаторів, підпорядкованих центральному партійному керівництву. Будучи секретарями партійних організацій підприємств, парторги ЦК ВКП(б) мали безпосередній вихід не тільки на апаратні структури центрального партійного керівництва, але й на керівників органів державної безпеки. Враховуючи значення кам'яновугільної і металургійної промисловості Донбасу для охопленого кризою народного господарства країни, в структурі Донецького обкому КП(б)У з лютого 1933 р. з'явилися посади секретарів по вугіллю (Р.Терехов) і металу (А. Вайнов).

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 березня 1934 р. «Про організаційні заходи в галузі радянського і господарського будівництва» була ліквідована функціональна система побудови радянських і господарських органів. Органи управління перебудовувалися за виробничо-територіальним принципом. До 1934 р. система управління була дуже складною: одноланковою (наркомат-підприємство), дволанковою (наркомат-головний комітет наркомату-підприємство), триланковою (наркомат-главк-трест-підприємство) і чотириланко- вою (наркомат-главк-об'єднання-трест-підприємство). Постановою ЦВК і РНК СРСР об'єднання як управлінська ланка взагалі ліквідовувалися, а кількість трестів істотно скорочувалася. Внаслідок цього управління виробництвом ставало здебільшого дволанковим, меншою мірою -- триланковим. Безпосередньо наркоматам підпорядковувалася обмежена кількість підприємств з десятками тисяч працюючих у кожному. Завдяки реформі звільнилася велика кількість адміністративно-технічного персоналу, який працевлаштову- вався безпосередньо на виробництві.

Кам'яновугільна промисловість завжди відчувала дефіцит інженерно-технічного персоналу безпосередньо на шахтах. Як правило, фахівці з дипломами інженерів і техніків осідали в управлінському апараті. З 913 дипломованих інженерів, наявних в кам'яновугільній промисловості Донбасу у 1932 р., безпосередньо на шахтах працювало тільки 68. Червневий (1933 р.) пленум ЦК КП(б)У розглянув, як виконуються прийняті в квітні-травні 1933 р. рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) по Донбасу і констатував, що безпосередньо на шахти було переміщено 1,4 тис., а на металургійні заводи -- 1 тис. інженерів і техніків. Далеко не всі фахівці погоджувалися переїжджати з обласного і районних центрів в позбавлені багатьох побутових зручностей шахтарські селища. Але партійні органи наполегливо вимагали від них змінити місце роботи. Переконливим аргументом ставало безробіття внаслідок скорочення посад в управлінському апараті.

Найбільш успішно переміщення кадрів відбувалося на Сталінському металургійному заводі. На початку 1933 р. тут було виявлено більше тисячі зайвих робітників і службовців. З них 250 фахівців були переведені з управлінського апарату на виробництво, а інші використані на підприємствах, де відчувалася недостача працівників. Реорганізація дала понад 2 млн. руб. економії, що сприятливо позначилося на рівні собівартості продукції.

Стахановський рекорд на кадіївській шахті «Центральна-Ірмі- но» (незабаром догідливо перейменованій в шахту ім. Сталіна), який був встановлений в ніч на 31 серпня 1935 р., має колосальну історіографію, в якій нелегко розібратися. Щоб продертися крізь численні нашарування історичного міфу і встановити реальні обставини рекорду, треба вивчати першоджерела. Це зробив у 1991 р. доцент Донецького університету Микола Троян.

За 10 днів до рекорду О.Стаханова пленум шахтного парткому, очолюваний парторгом ЦК ВКП(б) К.Петровим, прийняв постанову «Про роботу ділянки “Великан-Восток”». У ній, зокрема, відзначалося: «Укладені соціалістичні договори, якими охоплено близько 1500 чоловік, виявилися мертвою справою, тому що результати змагання не доводяться до широких робітничих мас». Систематичне невиконання плану видобутку, запущеність гірничих розробок і колійного господарства, аварії, прогули робітників -- такою була ситуація, мабуть, не тільки на цій дільниці, а й на всій шахті.