Грошові платежі фірми за постачання робочої сили, матеріалів, палива, енергії, транспортних послуг тощо називають явними витратами. Явні витрати - це платежі за ресурси постачальникам, які не належать до числа власників цієї фірми.

Окрім цього, фірма може використовувати деякі ресурси, що належать їй самій. Витрати на власні ресурси називають неоплачуваними, або неявними, витратами. Вони набувають форми втраченого доходу від використання ресурсів, які є власністю фірми.

Мінімальну платню, потрібну для утримання підприємницького хисту у межах ділового підприємства, називають нормальним прибутком. Іншими словами, це винагорода за виконання підприємницьких функцій. Нормальний прибуток дорівнює неявним витратам, вкладеним у бізнес, але не спрямованим у виробництво. Якщо цю мінімальну, або нормальну, винагороду не забезпечено, особа переорієнтує свої зусилля на привабливіший для неї вид діяльності.

Економісти вважають витратами усі платежі - явні та неявні (до останніх належить і нормальний прибуток), які потрібні для залучення ресурсів для конкретного виду діяльності, тоді як бухгалтери зараховують до витрат лише явні витрати.

Відповідно економісти і бухгалтери тлумачать термін «прибуток» неоднаково. Бухгалтерський прибуток - це різниця між загальним виторгом фірми та її явними витратами. Проте економісти визначають прибуток інакше. Економічний прибуток - це загальний виторг мінус усі витрати (явні та неявні, останні містять і нормальний прибуток підприємця).

7.2 Витрати виробництва у короткостроковому періоді

Пригадаємо, що у короткостроковому періоді деякі з виробничих ресурсів залишаються незмінними, проте обсяги залучення інших можна варіювати з метою зміни обсягу виробництва. Це означає, що у короткостроковому періоді всі витрати можна поділити на постійні та змінні.

Постійні витрати (FC) - це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Постійні витрати залишаються незмінними за усіх рівнів виробництва продукції, включно з нульовим. У короткостроковому періоді уникнути постійних витрат неможливо.

Змінні витрати (VC) - це витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони дорівнюють вартості використовуваних змінних ресурсів. Величина змінних витрат перебуває у прямій залежності від обсягу продукції, тобто якщо продукція не виробляється, вони дорівнюють нулю, проте приріст змінних витрат, пов'язаний з послідовним зростанням обсягу продукції на одну одиницю, не постійний.

Загальні витрати (TC) - це сума постійних і змінних витрат за кожного обсягу продукції.

TC = FC + VC (7.1)

Рис. 7.1. Загальні, постійні і змінні витрати

Варто зауважити, що виробники зацікавлені не лише у зниженні своїх загальних, але й середніх витрат, тобто витрат на одиницю продукції. Зокрема, саме середні витрати звичайно використовують для порівняння з ціною продукту, яка завжди встановлюється у розрахунку на одиницю продукції.

Середні постійні витрати (AFC) - це загальні постійні витрати в розрахунку на одиницю продукції:

(7.2)

Середні змінні витрати (AVC) за будь-якого обсягу продукції обчислюємо як відношення загальних змінних витрат до обсягу продукції:

(7.3)

Середні загальні витрати (ATC) за будь-якого обсягу продукції знаходять як відношення загальних витрат до обсягу продукції, або як суму AFC та AVC:

 (7.4)

Граничні витрати (MС) - це додаткові витрати на виробництво ще однієї одиниці продукції. Граничні витрати визначаються відношенням приросту загальних витрат до приросту обсягу виробництва, який його зумовив:

= (7.5)

Рис. 7.2. Середні і граничні витрати

7.3 Витрати виробництва у довгостроковому періоді

Принциповою відмінністю між аналізом витрат у довгостроковому та короткостроковому періоді є те, що в довгостроковому періоді підприємство може регулювати обсяги виробництва та витрати, змінюючи не лише інтенсивність використання ресурсів, а й технологію виробництва, розміри і кількість виробничих підрозділів.



Рис. 7.3 Середні витрати у довгостроковому періоді

Крива довгострокових середніх витрат LATC для підприємства буде складатися з частин кривих короткострокових ATC для різних можливих розмірів підприємств, які можна побудувати. Її зображає огинаюча крива, яка має дугоподібну форму. Вона побудована таким чином, що крива лише торкається короткотермінових кривих, не перетинаючи їх.

Отже, крива довгострокових середніх загальних витрат (АТС) відображає найнижчі витрати виробництва одиниці продукції, з якими можуть виробляти будь-який обсяг продукції за умови, що фірма мала достатньо часу для здійснення відповідних змін у розмірах підприємства.

LATC = min{ATC₁; ATC_2;…ATC₅} (7.6)

7.4 Економія на масштабах

Якщо в деякому проміжку виробництва довгострокові середні витрати знижуються із зростанням обсягів виробництва, це означає, що фірма отримує економію, зумовлену зростанням масштабів виробництва, тобто існує позитивний ефект масштабу. Позитивний ефект масштабу пояснює спадну частину кривої довгострокових АТС. Зі збільшенням розмірів підприємства низка чинників упродовж деякого проміжку часу зумовлює зниження середніх витрат виробництва.

Основними джерелами економії, зумовленої змінами масштабів виробництва, є:

· Спеціалізація праці та кооперація.

· Спеціалізація управлінської праці.

· Ефективне використання капіталу.

· Інші чинники.

Рис. 7.4. Зміни у масштабі виробництва і крива довгострокових середніх витрат

У деяких випадках може виникати досить значний інтервал між обсягом виробництва, за якого вичерпується дія позитивного ефекту масштабу, та обсягом виробництва, коли проявляється його негативна дія, тобто існує інтервал, у якому довгострокові середні витрати залишаються незмінними із зміною обсягів виробництва. Він отримав назву постійної віддачі від масштабів.

Проте з часом розширення фірми може призвести до негативних економічних наслідків, а отже, до зростання витрат виробництва одиниці продукції. Якщо у якомусь діапазоні виробництва продукції довгострокові середні витрати зростають, фірма зазнає втрат від зростання обсягів виробництва, тобто існує негативний ефект масштабу.

8. Ринкові структури

8.1 Поняття ринкової структури

Умови, за яких відбувається ринкова конкуренція, називають ринковою структурою, або моделлю ринку. До таких умов належать кількість та розміри фірм, характер продукції, легкість входження на ринок і виходу з нього, доступність інформації тощо. Поняття ринкової структури дає можливість сформувати теорію пропозиції та максимізації прибутку та ознайомитися із загальним способом, за допомогою якого встановлюється ціна та обсяг виробництва на типових ринках.

Виділяють чотири типи ринкових структур: 1) чиста, або досконала конкуренція; 2) чиста монополія; 3) олігополія; 4) монополістична конкуренція.

Основні риси кожної моделі ринку наведені в таблиці.

Характерні риси ринкових структур

Характерна Риса	Ринкова структура
	Чиста конкуренція	Чиста монополія	Олігополія	Монополістична конкуренція
Кількість і розміри фірм	Дуже багато дрібних	Одна	Декілька, є великі	Багато дрібних
Тип продукту	Стандартизований	Унікальний	Стандартизований або диференційований	Диференційований
Контроль над ціною	Відсутній	Значний	Обмежений взаємозалежністю; значний при таємній змові	Деякий (у вузьких межах)
Умови входження в галузь	Дуже легкі, без перешкод	Входження заблоковане	Можливі значні перешкоди	Відносно легкі
Нецінова конкуренція	Відсутня	Переважно реклама зв'язків із громадськістю	Переважно значна, зокрема за диференціації продукту	Значна, з наголосом на рекламу, торгові марки тощо
Доступність інформації	Однакова	Обмежена	Обмежена	Обмежена
Приклади	Фондовий ринок, сільське господарство	Місцеві підприємства комунальних послуг	Виробництво автомобілів, сталі, цигарок, побутових електроприладів,	Роздрібна торгівля, виробництво взуття, ресторани, банківські послуги

8.2 Реальні та ідеальні ринкові структури

Охарактеризовані ринкові структури ділять на дві групи: реальні та ідеальні типи. Олігополія та монополістична конкуренція відображають реально існуючі ринки. Переважна більшість галузей економіки відносяться саме до цих ринкових структур.

На відміну від олігополії та монополістичної конкуренції, чиста монополія і досконала конкуренція не представляють достатньо великої кількості реально існуючих ринків. Вони є скоріше абстрактними, ідеальними типами ринкових структур. Незважаючи на те, що існує декілька ринків, характеристики яких відповідають ознакам досконалої конкуренції в більшій мірі, ніж інші, важко стверджувати, що досконала конкуренція існує в чистому вигляді. Аналогічною є ситуація з чистою монополією: навіть у фірм, які займають домінуюче становище, майже завжди є один-два дрібних конкуренти. І навіть ті ситуації, які повністю підпадають під критерії монополії, з часом повністю змінюються, перетворюючись в олігополію чи приховану конкуренцію.

Ідеальні та реальні ринкові структури відіграють різну роль в економічній теорії. Ідеальні типи мають перевагу в тому, що дають можливість чітко встановити систему обмежень, з якими стикається фірма на шляху до максимізації прибутку. На цій основі можна побудувати точні моделі, які дозволяють визначити весь перелік альтернативних обсягів виробництва продукції порівняно з рівнем цін і визначити оптимальний варіант.

На відміну від чистої монополії і досконалої конкуренції, олігополія та монополістична конкуренція точніше описують великий спектр реально функціонуючих ринків. Це зумовлено комплексним поєднанням кількісних та якісних показників, врахуванням впливу усіх сил конкуренції.

9. Максимізація прибутку і конкуруюча пропозиція

9.1 Максимізація прибутку в короткостроковому періоді: два підходи

Розглянемо поведінку фірми, яка функціонує на ринку досконалої конкуренції і прагне максимізувати свої прибутки.

Оскільки частка кожної конкурентної фірми у загальному обсязі пропозиції незначна, окрема фірма не може помітно вплинути на ринкову ціну, встановлену силами попиту та пропозиції. Конкурентна фірма не здійснює власної цінової політики - вона може лише пристосуватися до ринкової ціни, на яку фірма погоджується як на запроваджену ринком. Конкурентний продавець не встановлює ціни, він її приймає.

Як відомо, крива попиту на продукцію окремої конкурентної фірми є досконало еластичною. Фірма не може продати продукт за вищою ціною, скорочуючи обсяг виробництва, і не має потреби знижувати ціну, щоб збільшити обсяги продажу.

Загальний дохід (загальний виторг TR) за незмінної ринкової ціни пропорційний обсягові продажу:

TR = pQ (9.1)

Звідси випливає, що середній виторг (AR), тобто виторг від одиниці продукції конкурентної фірми дорівнює ринковій ціні продукту.

Коли фірма планує зміни у своєму обсязі виробництва, вона повинна врахувати, як зміниться її виторг внаслідок зміни обсягу продукції. Граничний дохід (граничний виторг MR) - це зміна загального виторгу, тобто додатковий виторг, що є результатом продажу однієї додаткової одиниці продукції.

 (9.2)

Граничний виторг за чистої конкуренції постійний, бо додаткові одиниці продукції можна продати за постійною ціною. Отже, можна твердити, що:

AR=MR=P (9.3)

Рис. 9.1. Криві попиту, загального та граничного виторгу за чистої конкуренції

Економічні прибутки, яких прагне фірма, визначаються як різниця між загальним виторгом і загальними витратами:

П=TR-TC (9.4)

Існує підходи до визначення рівня виробництва, за якого конкурентна фірма максимізує прибуток або мінімізує збиток. Перший передбачає порівняння загального виторгу і загальних витрат, другий - порівняння граничного виторгу і граничних витрат. Обидва підходи можна застосувати не лише до чисто конкурентної фірми, але і до фірм, які функціонують за умов будь-якої з трьох інших основних структур ринку.

Порівняння загального виторгу із загальними витратами

Випадок максимізації прибутку.

Порівняємо загальний виторг і загальні витрати для визначення величини можливого прибутку.

Рис. 9.2. Максимізація прибутку за чистої конкуренції

Максимальний прибуток досягається у точці, де різниця по вертикалі між кривими загального виторгу та загальних витрат є найбільшою. Крім того, існує дві точки беззбитковості, які забезпечують нормальний прибуток. Інтервал між ними визначає межі отримання економічного прибутку.

Випадок мінімізації збитків.

Якщо витрати підприємства не змінюються, а ринкова ціна встановлюється на значно нижчому рівні, фірма може залишитися без економічного прибутку. Проте фірма не закриває своє підприємство, бо виробляючи продукцію, вона зазнає значно менших збитків порівняно з постійними витратами, які доводиться оплачувати навіть тоді, коли підприємство закрите і не виробляє жодної одиниці продукції.

Загалом якщо загальний виторг перевищує загальні змінні витрати, фірмі варто виробляти продукцію, оскільки всі змінні витрати і частину постійних витрат можна буде покрити за рахунок виторгу. Якщо ж виробництво припинити, то доведеться оплачувати усі загальні постійні витрати, тобто збитки фірми будуть меншими порівняно з її загальними постійними витратами.

Випадок припинення виробництва.

Якщо ринкова ціна стає ще нижчою, при існуючому рівні витрат збитки будуть перевищувати постійні витрати за будь-якого обсягу виробництва. У цьому випадку фірма мінімізує свої збитки, припинивши виробництво.

Рис. 9.3. Мінімізація збитків і закриття

У випадку закриття лінія загального виторгу TR лежить нижче від кривої загальних змінних витрат у всіх точках, тобто не існує обсягу виробництва, за якого можна покрити постійні витрати

Порівняння граничного виторгу із граничними витратами.

Рівноважним є такий обсяг виробництва продукції, при якому прибуток фірми максимальний. Оскільки виторг фірми та її витрати є функцією обсягу виробництва, то і прибуток залежить від обсягу випуску. На цій підставі похідна від функції прибутку може бути записана таким чином:

П= (9.5)

У стані рівноваги фірма виробляє обсяг продукції, який максимізує прибуток, а це означає, що збільшення обсягу виробництва на одиницю спричиняє збільшення виторгу фірми та її витрат на однакову величину, тобто у стані рівноваги фірми її граничний виторг дорівнює витратам.

MR=MC (9.6)

Отже, фірма буде максимізувати прибутки або мінімізувати збитки, виробляючи такий обсяг продукції, за якого граничний виторг дорівнює граничним витратам, тобто виконується правило MR = MC.

У випадку конкурентної фірми правило MR = MC можна сформулювати по-іншому:

Р = МС (9.7)

Правило Р = МС є частковим випадком правила MR = MC.

Випадок максимізації прибутку.

Рис. 9.4. Конкурентна фірма, яка отримує прибутки

Q* показує обсяг виробництва, який дозволяє конкурентному виробникові максимізувати прибуток. Економічний прибуток на одиницю продукції становить АР. Загальний економічний прибуток дорівнює площі заштрихованого прямокутника. При цьому слід врахувати, що фірма прагне максимізувати свій загальний прибуток, а не прибуток на одиницю продукції.

Випадок мінімізації збитків.



Рис. 9.5. Конкурентна фірма, яка мінімізує збитки

Фірма має дві альтернативи: вона може виробляти деякий обсяг продукції або тимчасово припинити виробництво. Оскільки збитки фірми є меншими від постійних витрат фірми, тобто збитків, яких зазнала б фірма у короткостроковому періоді у випадку припинення виробництва, їй варто вибрати перший варіант. Фірма отримує достатній виторг від одиниці продукції, щоб покрити свої середні змінні витрати і ще має деяку суму для відшкодування частини постійних витрат. Якщо ціна перевищує мінімальні середні змінні витрати, але нижча за середні загальні витрати, фірма, виробляючи продукцію, може відшкодувати частину своїх постійних витрат.

Випадок закриття.

Припустимо, що на ринку встановилася ще нижча ціна. Тепер фірмі вигідніше вдатися до другої альтернативи, припинивши виробництво, бо за жодного обсягу продукції вона не може покрити своїх середніх змінних витрат, не кажучи вже про середні загальні витрати. Тобто, найменші збитки, яких вона зазнає, виробляючи продукцію, будуть перевищувати постійні витрати, які вона має при припиненні виробництва. Тому найкраще для фірми - закрити підприємство.



Рис. 9.6. Припинення виробництва фірмою у короткостроковому періоді

9.2 Крива пропозиції фірми в короткостроковому періоді

Крива пропозиції конкурентної фірми являє собою частину кривої граничних витрат, яка лежить вище від мінімуму середніх змінних витрат.

Рис. 9.7. Крива пропозиції у короткостроковому періоді

Рухаючись у напрямку зниження ціни, можна прослідкувати перехід фірми від стратегії максимізації прибутку до стратегії мінімізації збитків, а також процес ухвалення фірмою рішень щодо пропозиції нею продукції в короткостроковому періоді.

Кожна з точок перетину, показаних на графіку 9.7, в яких MR (= P) = MC, позначає можливу ціну продукту (по вертикальній осі) і відповідну його кількість (по горизонтальній осі), яку фірма, прагнучи отримати прибуток, буде постачати за цією ціною. Ці точки визначають положення кривої пропозиції конкурентної фірми. Оскільки продукт не може вироблятися за жодної ціни, нижчої від мінімальних середніх змінних витрат, можна зробити висновок, що висхідний відрізок кривої граничних витрат фірми, який лежить вище кривої її середніх змінних витрат, є кривою пропозиції конкурентної фірми у короткостроковому періоді.

9.3 Довгострокова рівновага в умовах досконалої конкуренції

Термін «рівновага» в економіці використовують для позначення такої ситуації, коли у суб'єктів управлінських рішень відсутні спонукальні мотиви для зміни своїх планів. Для того, щоб фірма на ринку досконалої конкуренції перебувала у стані довгострокової рівноваги, необхідне виконання трьох умов:

1. Фірми не повинні мати спонукальних мотивів для збільшення чи зменшення обсягів виробництва за наявності заданої величини постійних витрат у виробництві

2. Кожна фірма повинна бути задоволена рівнем постійних витрат.

3. Не повинно існувати мотивів, які б спонукали нові фірми до входження в галузь, а нові - до виходу.

Припустимо, що деяка типова фірма у чисто конкурентній галузі перебуває у стані довгострокової рівноваги. Економічні прибутки тут дорівнюють нулю, галузь перебуває у рівновазі, бо у фірм нема стимулів до входження у цю галузь або виходу із неї. Існуючі у галузі фірми заробляють лише нормальні прибутки, які включено у їхні криві витрат.

Рис. 9.8. Стан рівноваги конкурентної фірми у довгостроковому періоді

Всі три умови довгострокової рівноваги можна узагальнити у вигляді рівняння:

P = MC = minATC = LATC (9.10)

Така потрійна рівність свідчить, що хоч конкурентна фірма може отримувати економічні прибутки або збитки у короткостроковому періоді, у довгостроковому періоді вона зможе заробляти лише нормальний прибуток.

10. Влада над ринком: монополія та монопсонія

10.1 Види монополії

Ринок, на якому панує монополія, є повною протилежністю конкурентному ринкові, де присутні багато конкурентів, які продають стандартизовані продукти.

Розрізняють три види монополій:

1. Закрита монополія. Вона захищена юридичними заборонами на конкуренцію, інститутом авторських прав, патентним захистом.

2. Природна монополія являє собою галузь, у якій довгострокові середні витрати досягають мінімуму лише тоді, коли лише одна фірма обслуговує весь ринок.

3. Відкрита монополія. Вона переважно є тимчасовою. Виникає тоді, коли одна фірма протягом деякого часу єдиним постачальником продукції, але не має спеціального захисту від конкуренції.

10.2 Рівновага монополії в короткостроковому і довгостроковому періоді

Головним принципом діяльності монополії, як і досконалої конкуренції, є максимізація прибутку. Модель монополії, на прикладі якої розглянемо умови максимізації прибутку, передбачає, що монополіст продає всю свою продукцію усім споживачам за однаковою ціною. Така монополія отримала назву простої монополії.

Припустимо, що бар'єрами входження у галузь є патенти, позитивний ефект масштабу або власність на ресурси, а держава не регулює діяльності фірми-монополіста.

Для максимізації прибутку монополіст насамперед повинен визначити особливості ринкового попиту і свої витрати.

Кривою ринкового попиту відображений середній виторг монополіста, тобто ціна, яку він отримує за продану одиницю продукції. Щоб вибрати рівень виробництва, який максимізує прибуток, монополіст повинен знати величину свого граничного виторгу, тобто зміну у розмірі виторгу внаслідок виробництва додаткової одиниці продукції.

Оскільки чистий монополіст сам є галуззю, його крива попиту є кривою попиту галузі. А крива галузевого попиту не може бути абсолютно еластичною, як за досконалої конкуренції, вона має спадний характер. Якщо крива попиту є спадною, ціна перевищує граничний виторг, оскільки всі одиниці продаються за однаковою ціною. Спадна крива попиту означає, що чистий монополіст може збільшити свій виторг тільки тоді, коли буде призначати нижчу ціну за одиницю продукції. Оскільки монополіст повинен знижувати ціну, щоб збільшити продаж, граничний виторг менший за ціну (середній виторг) за кожного обсягу продукції, окрім першого.

Рис. 10.1. Криві монопольного попиту, граничного та загального виторгу

Для ринку чистої монополії поняття кривої пропозиції не застосовується. Це зумовлено тим, що не існує однозначної залежності між ціною та величиною пропозиції. Ціна і величина пропозиції залежать від положення кривої попиту, а отже, і кривої граничного виторгу

Поведінка фірми-монополіста визначається не тільки попитом і граничним доходом, а й витратами виробництва. З метою максимізації прибутку фірма буде орієнтуватися на правило MR=MC, тобто буде збільшувати випуск продукції до рівня, коли граничний дохід буде дорівнювати граничним витратам, а ціна - висоті кривої попиту за даного рівня виробництва.

Рис. 10.2. Максимізація прибутку чистого монополіста

Чиста монополія не гарантує економічного прибутку - ринкові умови можуть бути несприятливими. Якщо ціна, що відповідає обсягу виробництва, за якого MR=MC, знизиться нижче від рівня середніх витрат, фірма матиме збитки.

Рис. 10.3. Мінімізація збитків чистого монополіста

Як і чистий конкурент, монополіст не буде працювати постійно зі збитком для себе. Зіткнувшись зі збитками, власники фірми перемістять свої ресурси в альтернативні галузі, які забезпечують вищу віддачу. Отже, можна очікувати, що у довгостроковому періоді монополіст привласнює принаймні нормальний прибуток. Монополіст зазнає збитків через слабкий попит і відносно високі витрати. Усе ж він буде продовжувати виробляти продукцію, оскільки загальні збитки менші від постійних витрат.

У довгостроковому періоді з метою максимізації прибутку фірма-монополіст нарощує виробництво доти, доки його обсяг не досягне точки, у якій граничний дохід дорівнює довгостроковим граничним витратам MR=LMC.

10.3 Монопольна влада

Монопольна влада - це спроможність встановлювати на свій товар ціну, вищу від граничних витрат, змінюючи його обсяг. Ступінь монопольної влади деякого виробника залежить від наявності близьких замінників його товару та частки ринку. Існування монопольної влади не є обов'язковим атрибутом лише чистої монополії. Передумовою монопольної влади є спадна крива попиту. У такому випадку фірма має можливість підвищувати чи знижувати ціну, змінюючи обсяг пропонованого товару.

Способом вимірювання монопольної влади є дослідження надлишку, на який ціна перевищує граничні витрати. Такий спосіб вимірювання монопольної влади був запропонований у 1934 році Аббою Лернером і отримав назву індекса Лернера:

(10.1)

Числове значення індексу Лернера перебуває к проміжку від 0 до 1. Чим більшим є значення L, тим вищий рівень монопольної влади.

Індекс монопольної влади може бути виражений також у термінах еластичності попиту, з який стикається фірма:

= - (10.2)

де Е_d - еластичність попиту на товар фірми, а не кривої ринкового попиту.

Отже, чим менш еластичною є крива попиту на продукцію фірми, тим вищим є рівень монопольної влади. Звідси вирішальним чинником монопольної влади є еластичність попиту на продукцію фірми. Своєю чергою еластичність попиту на продукцію фірми визначається трьома чинниками:

1) еластичністю загального ринкового попиту;

2) кількістю фірм на ринку;

3) взаємодією фірм.

10.4 Цінова дискримінація

За певних умов монополіст може повніше використовувати своє становище на ринку і збільшувати прибутки, встановлюючи різні ціни для різних покупців. У такому випадку продавець вдається до цінової дискримінації. Цінова дискримінація існує, якщо деякий продукт продають за різною ціною, і ця різниця у цінах не спричинена відмінностями у витратах.

Для того, щоб фірма могла здійснювати цінову дискримінацію, повинні існувати такі умови:

1. Монопольна влада.

2. Сегментація ринку.

3. Покупців можна ідентифікувати, інакше їх поділ стає неможливим.

4. Відсутність перепродажу

В економічну науку поняття цінової дискримінації ввів на початку 20 ст. Артур Пігу. Він розрізняв три ступені цінової дискримінації.

Цінова дискримінація першого ступеня існує тоді, коли на кожну одиницю блага встановлюється ціна, яка дорівнює ціні попиту на нього. Тому ціна продажу блага для всіх покупців є різною. Такий вид цінової дискримінації припускає персональні та міжособові відмінності цін попиту. Саме тому її часто називають досконалою ціновою дискримінацією.

Цінова дискримінація другого ступеня застосовується тоді, коли ціни блага однакові для всіх покупців, але відрізняються залежно від обсягу покупок. Тому залежність між загальним виторгом (витратами споживача) набуває нелінійного характеру, а ціни отримують назву нелінійного, або багатоставкового (багатокомпонентного) тарифу.

За цього виду цінової дискримінації блага групуються у деякі партії, на кожну з яких встановлюються різні ціни. На практиці така форма цінової дискримінації здійснюється у вигляді знижок і надвишок до ціни блага.

Цінова дискримінація третього ступеня передбачає, що різним споживачам благо продається за різною ціною, але кожна придбана конкретним споживачем одиниця блага оплачується ним за однаковою ціною.

Якщо цінова дискримінація перших двох ступенів передбачала поділ благ на групи, то в основі цінової дискримінації третього ступеня закладений поділ самих споживачів на групи або ринки, де встановлюється своя ціна продажу. Таке можливе через те, що кожної групи споживачів характерна різна крива попиту.

10.5 Економічні наслідки монополії

Особливості існування монополії як явища вимагають визначення ціни монопольної влади для суспільства. Соціальна ціна монополії визначається через втрати для споживачів і суспільства в цілому у чистій корисності, які відбуваються внаслідок монопольної влади над ринком.

Якщо на конкурентному ринку P = MC, то за монополії ціна перевищує граничні витрати. Отже, монополія зумовлює зростання цін і скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього погіршується добробут споживачів і зростають доходи фірм-монополістів.

Монополія здебільшого посилює нерівність у розподілі доходу. Завдяки своїй ринковій владі монополісти запроваджують вищу ціну порівняно з ціною, яка встановилася б за умов чистої конкуренції. Власники підприємств, що діють за умов монополії, збагачуються коштом решти суспільства. Монополія може зменшувати нерівність доходу лише тоді, коли покупці продукту, який вона виробляє, багатші від власників монополії.

Висновок про неефективність чистої монополії з точки зору суспільства порівняно з чистою конкуренцією не враховує тієї обставини, що витрати для чисто конкурентного і монопольного виробників не можуть бути однаковими. Витрати монополіста на одиницю продукції можуть бути як вищими, так і нижчими за витрати фірми, що діє в умовах конкуренції. Вважається, що існує чотири основні причини таких відмінностей у витратах: 1) позитивний ефект масштабу; 2) наявність Х-неефективності; 3) видатки на збереження монополії; 4) дуже тривала перспектива, яка передбачає технічний прогрес.

10.6 Монопсонія

Монопсонія - це різновид ринку, на якому є лише один покупець товару, послуги чи ресурсу. Термін монопсонія застосовують до всіх ринків, де покупці встановлюють ціни.

Чиста монопсонія є рідкісним явищем, так само, як і чиста монополія. Частіше зустрічається олігопсонія, тобто ринок з кількома покупцями, яким протистоїть велика кількість продавців.

За наявності лише одного або декількох покупців деякі з них можуть володіти монопсонічною владою, яка означає спроможність покупців впливати на ціну товару. Вона дає можливість придбати товар за ціною, нижчої від тієї, яка б встановилася на конкурентному ринку.

Рис. 10.4. Покупець-монопсоніст

Коли фірми, які мають монопсонічну владу, збільшують обсяг закупівель, ціна, яку вони повинні сплатити, зростає. Пропозицію товарів, послуг чи ресурсів фірмі-монопсоністові відображає висхідна крива.

Таким чином, монопсонічне становище залежить від еластичності пропозиції: за еластичної пропозиції покупець має невелику монопсонічну владу, якщо ж пропозиція нееластична, покупець володіє значною монопсонічною владою. Це спричинено різницею між граничними та середніми витратами.

Як і монопольна, монопсонічна влада залежить від трьох чинників: еластичності ринкової пропозиції, взаємодії покупців та їх кількості на ринку.

11. Теорія олігополії

11.1 Концентрація ринку

Олігополія являє собою дуже неоднозначну ринкову структуру з дуже широким діапазоном характеристик. З одного боку вона межує з чистою монополією, коли єдиному виробникові деякої продукції постійно загрожують можливим проникненням на ринок потенційні конкуренти. З іншого - перетворюється у монополістичну конкуренцію. Тому для ідентифікації тої чи іншої ринкової структури, особливо якщо мова іде про олігополію та монополістичну конкуренцію, необхідним є пошук таких характеристик, які можна достатньо просто визначити.

Однією з таких характеристик є концентрація ринку - ступінь переваги на ринку одної чи кількох великих фірм. Економісти використовують показники концентрації для приблизної оцінки структури галузі.

Найпростішим показником, що вимірює концентрацію ринку, є коефіцієнт концентрації. Він показує процентне співвідношення всього обсягу реалізації, яке обчислюється для деякої кількості фірм. Найчастіше використовується так званий рівень концентрації чотирьох фірм, який являє собою ціну часток ринку чотирьох найбільших фірм. Якщо чотири найбільші фірми контролюють 40% загального ринку і більше, галузь вважають олігопольною.

Вимірювання концентрації ринку можливе і за допомогою індекса Герфіндаля, або H-індекс. Цей індекс дорівнює сумі квадратів часток ринку усіх фірм галузі:

, (11.1)

де S_i - частка і-тої фірми на ринку

H-індекс враховує і число фірм у галузі, і різницю їхніх розмірів. При піднесенні часток ринку до квадрата більша вага надається більшим фірмам. Тобто, чим більший індекс Герфіндаля, тим вищий ступінь ринкової влади у галузі.

11.2 Теорія ігор і поведінка олігополії

За допомогою математичних методів теорія ігор досліджує поведінку фірм у ситуаціях, що вимагають ухвалення стратегічних рішень. Відповідно до цієї теорії під грою розуміють такі взаємовідносини суб'єктів господарювання, коли важливі рішення слід ухвалювати за наперед визначеними правилами. Теорія ігор визначає засадничі положення аналізу стратегічної взаємодії в умовах недостатньої інформації щодо результатів цих рішень.

Рівновага, досягнута в даній ситуації, отримала назву рівноваги за Нешем. Рівновага за Нешем - це рівноважне вирішення гри, за якого стратегія кожного гравця є оптимальною за умови вибору стратегії іншим гравцем.

В умовах рівноваги за Нешем кожна фірма повністю реалізує свій потенціал залежно від того, що чинять її конкуренти. Це означає, що у жодного з гравців нема стимулу змінити свою стратегію після встановлення того, яку стратегію вибрав інший гравець. Рівновага за Нешем виключає можливість узгодження фірмами своїх дій - кожна з них ухвалює таке рішення, яке дає їй найвищий прибуток із можливих, причому фірма знає про дії своїх конкурентів. Проте у такому випадку прибуток нижчий, ніж за наявності таємної змови. Перед фірмами постає дилема: чи варто їм вдатися до агресивної конкуренції, захоплюючи більшу частку ринку за рахунок витіснення своїх конкурентів, чи співпрацювати з ними, узгоджуючи свою політику і утримуючи свою частку ринку. У випадку пасивної конкуренції фірми призначають високі ціни та обмежують обсяги виробництва, отримуючи вищі прибутки, ніж за агресивної поведінки.

Теорія Курно оцінює інший випадок рівноваги за Нешем. А. Курно зробив першу спробу створити теорію олігополії ще в 1838 році. Він поставив проблему олігопольного взаємозв'язку, тобто необхідності кожній фірмі брати до уваги поведінку конкурентів при визначенні своєї ринкової стратегії. На думку Курно, для розуміння поведінки конкуруючих фірм треба зробити припущення щодо реакції кожної фірми на поведінку конкурентів.

Початково при постановці проблеми Курно припускав, що кожна фірма буде діяти так, ніби вона не очікує від своїх конкурентів зміни цін чи обсягів випуску, навіть якщо вона сама це зробить.

Модель Курно також розглядає випадок дуополії. Кожна з фірм встановлює деяку ціну, яка максимізує прибуток за будь-якої ціни, встановленої конкурентом. Такі ціни зображаються у вигляді кривих реагування.

Рис. 11.1. Криві реагування у моделі Курно

Якщо за Курно вибір обсягу виробництва обома фірмами відбувається одночасно, то у моделі Стакелберга фірми діють послідовно. У 1934 році Генріх Стакелберг змоделював поведінку дуополістів з врахуванням особливостей ринкової позиції конкурентів та їх ринкової влади. Обсяг виробництва та ціна залежить від стратегій, яких дотримуються фірми. У них є дві можливих стратегії - лідера або послідовника. Лідер знає і враховує криву реагування конкурента при визначенні свого обсягу виробництва, що максимізує прибуток. Послідовник підлаштовується під уже встановлений лідером обсяг виробництва. Таким чином, ініціатива забезпечує фірмі-лідерові перевагу.

Як і в моделі Курно, буде досягнуто стабільної рівноваги, але у лідера прибуток буде вищим, а у послідовника - нижчим. Якщо ж обидві фірми виявляться лідерами, то виникне нерівноважний стан, у якому для запобігання цінової війни потрібно буде укладати між ними угоду.

Модель Бертрана відрізняється від моделі Курно припущенням про те, що кожна фірма максимізує прибуток, сподіваючись, що інша фірма своєї ціни не змінить. Результатом моделі Бертрана є стійка рівновага двох фірм.

Рис. 11.2. Модель дуополії Бертрана

На думку Бертрана, кожна фірма встановлює свою ціну на основі припущення, що ціна конкурента залишиться незмінною. Як і в моделі Курно, становище дуополістів є симетричним: кожна фірма буде встановлювати ціну нижчу, ніж у конкурента. Процес зниження цін триватиме доти, доки не встановиться рівноважна ціна. Стійка рівновага досягається у точці Е, де дві криві перетинаються, і кожна з фірм встановлює однакову ціну на продукт.

Ж. Бертран підходив до проблеми дуополії з позиції покупця, який порівнює ціни, призначені обома виробниками. В такому разі попит на продукцію кожної фірми буде залежати від цін на продукцію у неї та її суперника. Дуополісти встановлюють ціну одночасно, проте кожен з них сприймає ціну суперника як дану.

11.3 Моделі поведінки олігополії у сфері ціноутворення

Для розуміння поведінки олігополії у сфері ціноутворення та визначення обсягу виробництва розглянемо основні моделі: 1) ламана крива попиту; 2) змовницьке ціноутворення; 3) лідерство у цінах; 4) ціноутворення за принципом «витрати плюс».

Незмовницька олігополія: ламана крива попиту

Припустимо, що олігопольна галузь складається з трьох фірм - А, В і С, кожній з яких належить приблизно третина загального ринку диференційованого продукту. Фірми діють незалежно, тобто не вдаються до змови при встановленні цін. Вважається, що кожна фірма керується тим, що коли вона знизить свої ціни, конкуренти підтримають таке зниження, але якщо вона їх підвищить, жодна фірма не візьме з неї прикладу.

На рис. 11.3. показано, як виглядає ринок олігополіста, що дотримується цих двох положень. Наявна ціна продукту фірми А дорівнює P*, а поточний обсяг продажу - Q*.

Рис. 11.3. Ламана крива попиту

Одна із можливостей полягає в тому, що фірми В і С точно наслідують усі зміни ціни, ініційовані фірмою А. У цьому випадку криві попиту та граничного виторгу фірми А будуть виглядати як D₁D₁ і MR₁MR₁.

Інша можливість поведінки полягає у тому, що фірми В і С не будуть зважати на будь-які зміни ціни з боку фірми А. У цьому випадку криві попиту і граничного виторгу фірми А будуть нагадувати криві D₂D₂ і MR₂MR_2.

Проте найбільш імовірно, що при зниженні ціни конкуренти вчинять так само, щоб не допустити переходу своїх покупців до фірми, яка знизила ціну, але підвищення ціни буде проігноровано, бо конкуренти фірми, яка підвищує ціну, будуть прагнути захопити її частку ринку. Тобто, відрізок D₂P кривої попиту характеризує ситуацію, коли конкуренти ігнорують дії суперника (внаслідок підвищення ціни), а відрізок PD₁, коли конкуренти наслідують зміни, - реалістичніший у випадку зниження ціни. Логічно припустити, що олігополіст, який не бере участі у змові, стикається із ламаної кривою попиту, наприклад, кривою D₂PD₁ на рис. 11.3. А такому разі крива граничного виторгу олігополіста буде складатися із двох відрізків - частини MR₂f кривої граничного виторгу, що відповідає D₂ D_2, і частини gMR1 кривої граничного виторгу, яка відповідає D₁ D_1. Внаслідок різкої відмінності в еластичності попиту вище і нижче поточної ціни існує розрив, який можна розглядати як вертикальний відрізок кривої граничного виторгу. Оскільки будь-яка зміна граничних витрат скорочує вертикальний розрив, не відбудеться ніяких змін ні в ціні, ні в обсязі виробництва.

Рівновага ламаної кривою попиту для олігополіста дуже стабільна, що пояснює практику нечастої зміни ціни за незмовницької олігополії. Ламана крива попиту дає підстави кожному з олігополістів вважати, що будь-яка зміна ціни тільки шкодить.

Змовницьке ціноутворення. Картелі

Залежність поведінки кожної фірми від реакції конкурентів називають олігопольним взаємозв'язком. Його суть полягає в тому, що будь-яка модель олігополії повинна містити схему дій у відповідь на реакцію конкурентів, зумовлену зміною становища на ринку.

Таким чином, до кооперативної поведінки фірми вдаються тоді, коли вони мають намір зменшити взаємну конкуренцію. Якщо ж в умовах олігополії фірми активно і тісно співпрацюють між собою, це означає, що вони вступають у змову.

Попередні висновки з теорії ігор свідчать, що олігопольна структура галузі сприятлива для укладання таємних угод. Змова існує, якщо фірми галузі досягають очевидної (відкритої чи простежуваної) або прихованої (таємної чи мовчазної) угоди про фіксування цін, поділ ринку або в інший спосіб обмежують конкуренцію між собою. Поняття змови застосовують тоді, коли дві чи більше фірм спільно встановлюють фіксовані ціни чи обсяги виробництва і поділили ринок або вирішили працювати спільно. Зумовлений змовою контроль над ціною дає змогу олігополістові зменшити невизначеність, збільшити прибутки і навіть перешкодити входженню в галузь нових конкурентів.

Змова може набувати різних форм. Найпростішою формою змови є картель - відкрита оформлена угода щодо цін та обсягу виробництва, яка охоплює всіх або переважну більшість виробників. Для утримання погодженої ціни потрібне регулювання обсягу виробництва, тобто поділ ринку. Крім того, картель повинен передбачити засоби контролю за входженням на ринок в інтересах його членів.

Цінове лідерство

Лідерство у цінах - це різновид джентльменської угоди, коли олігополісти координують свою поведінку у сфері цін, не вдаючись до прямої таємної змови. Домінуюча (найбільша чи найефективніша) фірма стає ціновим лідером та ініціює зміну ціни, а решта фірм більш чи менш автоматично наслідує її цінову поведінку. У такій ситуації фірмам нема підстав турбуватися, як конкуренти відреагують на зміну цін. Лідер впевнений, що решта фірм візьме з нього приклад, незалежно від того, підвищить він ціну чи знизить. Інші знають: якщо вони будуть наслідувати лідера, всі решту вчинять так само. Така практика поширена в багатьох галузях.

Ціноутворення за принципом «витрати плюс»

У випадку ціноутворення за принципом «витрати плюс» олігополіст використовує формулу для визначення витрат на виробництво одиниці продукції й додає надвишку для встановлення ціни. Оскільки витрати на одиницю продукції змінюються у залежності від обсягу виробництва, фірма повинна передбачити деякий типовий, або плановий, рівень виробництва. При визначені ціни до середніх витрат додається надвишка, зазвичай у розмірі деякого відсотка.

11.4 Економічна ефективність олігополії

Для олігополіста оптимальним є обсяг виробництва, за якого ціна перевищує граничні витрати. Цей обсяг виробництва менший ніж той, за якого мінімізуються середні загальні витрати. Це означає, що за олігополії не досягається ні розподільна (Р = МС), ні виробнича ефективність (Р = мінімум АТС).

Можна довести, що олігополія фактично не така бажана, як чиста монополія, бо чиста монополія часто підпадає під державне регулювання для зменшення її можливостей зловживання ринковою владою. Неофіційна таємна угода між олігополістами може призвести до такого рівня цін та обсягу виробництва, що існують за чистої монополії. Водночас зберігається видимість існування декількох незалежних фірм, що конкурують між собою.

Проте слід взяти до уваги, що, по-перше, упродовж останніх років конкуренція з боку іноземних фірм спричинила посилення конкуренції на деяких олігопольних ринках та підірвала такі зручні форми поведінки, як лідерство у цінах і ціноутворення за принципом «витрати плюс», що стимулювало конкурентне ціноутворення. По-друге, олігопольні фірми можуть зумисне підтримувати ціни нижче рівня, який максимізує прибутки у короткостроковому періоді, щоб перешкодити входженню у галузь, в якій бар'єри для входження не дуже високі.

12. Монополістична конкуренція

12.1 Нецінова конкуренція

Нецінова конкуренція за монополістичної конкуренції набуває ще більшого розмаху, ніж за олігополії. Нецінова конкуренція - це використання будь-яких законних засобів, крім зниження цін, з метою залучення нових споживачів. До методів нецінової конкуренції належать: диференціація продукту, інновація продукту та реклама.

Інновація передбачає технічне удосконалення виробничих процесів та надання нових характеристик і комбінацій властивостей продуктів, які продаються на ринку. В останньому випадку інновація є джерелом диференціації продукту і використовується виробниками для створення нового попиту та збільшення своєї частки на ринку.

Диференціація продукту - це надання товарові рис і властивостей, які б відрізняли його від подібних продуктів інших конкурентів. Диференціація продукту може відбуватися у таких аспектах:

- якісних відмінностей продукції, відмінності функціональних характеристик, матеріалів та оформлення;

- послугах та умовах, які супроводжують продаж товару;

- місця продажу та доступності продуктів;

- реклами, торгової марки та упакування.

Інструментом диференціації може бути реклама. Реклама є тим механізмом, завдяки якому фірма може збільшити свою частку ринку і ще більше прив'язати споживача до власного диференційованого продукту.

Традиційний погляд розглядає рекламу як зайві й економічно невиправдані видатки, які посилюють економічну концентрацію та монопольну владу. Основною метою реклами є маніпулювання смаками і вподобаннями споживачів, тобто їх зміна на користь продукту рекламодавця. Крім того, витрати на рекламу можуть стати бар'єром на шляху входження у галузь.

12.2 Рівновага в короткостроковому та довгостроковому періодах

Основна відмінність монополістичної конкуренції від випадків чистої конкуренції та чистої монополії полягає в еластичності кривої попиту на продукт фірми.

Рис. 12.1. Попит на продукцію фірми за монополістичної конкуренції

Крива попиту за умов монополістичної конкуренції є високо еластичною, але не повністю. Вона більш еластична від кривої попиту чистого монополіста, оскільки фірма за умов монополістичної конкуренції має багато суперників, які виробляють товари - близькі замінник.

Як і у випадку з монополією, за монополістичної конкуренції крива попиту спрямована донизу, а це означає, що фірми володіють деякою монопольною владою. Крива граничного доходу розташована нижче від кривої попиту. Її нахил буде складати половину кута нахилу кривої попиту.

В короткостроковому періоді фірма, яка хоче максимізувати прибуток, буде виробляти продукцію за такого поєднання ціни та обсягу виробництва, яке зрівнює граничні витрати і граничний продукт.



Рис. 12.2. Прибутки монополістично конкурентної фірми в короткостроковому періоді

Фірма буде максимізувати свої прибутки, виробляючи такий обсяг продукції, який відповідає точці перетину кривих граничних витрат і граничного виторгу. Фірма з графіка 12.2. виробляє обсяг продукції Q, призначає ціну P і отримує економічний прибуток.

Проте може скластися менш сприятлива ситуація з витратами і попитом, за якої фірма в умовах монополістичної конкуренції зазнає збитків у короткостроковому періоді.

Рис. 12.3. Збитки монополістично конкурентної фірми в короткостроковому періоді

Таким чином, у короткостроковому періоді фірма, що діє в умовах монополістичної конкуренції, може або отримувати економічні прибутки, або зазнавати збитків.

Проте за монополістичної конкуренції стан короткострокової рівноваги не може бути і довгостроковою рівновагою. Це зумовлено тим, що на ринках монополістичної конкуренції існує вільний вхід і вихід. Економічні прибутки будуть приваблювати нові фірми до входження у галузь, бо у галузь легко увійти. З входженням у галузь нових фірм крива попиту, з якою стикається типова фірма, переміститься вліво і стане більш еластичною. Кожна фірма тепер володіє меншою часткою загального попиту і стикається з більшою кількістю продуктів - близьких замінників. Це зумовить до зникнення економічних прибутків.

Рис. 12.4. Рівновага монополістично конкурентної фірми у довгостроковому періоді

Коли крива попиту дотична до кривої середніх загальних витрат за обсягу виробництва, що максимізує прибуток, фірма лише покриває свої витрати. Обсяг продукції Q для фірми є рівноважним. Крім того, у ході конкуренції економічні прибутки усуваються, і зникають стимули для входження у галузь нових фірм.

Своєю чергою, збитки призведуть до виходу фірм з галузі. Зіткнувшись з меншою кількістю товарів-замінників і більшою часткою сукупного попиту, що на них припадає, фірми, які вижили, виявлять, що збитки зменшуються і поступово поступаються місцем нормальним прибуткам.

Отже, у довгостроковому періоді за умов монополістичної конкуренції фірма отримуватиме тільки нормальний прибуток або, іншими словами, досягає самоокупності.

12.3 Економічні наслідки монополістичної конкуренції

З аналізу конкурентного ціноутворення відомо, що економічна ефективність передбачає досягнення потрійної рівності - ціни, граничних витрат і середніх загальних витрат. Коли ціна дорівнює граничним витратам, існує розподільна ефективність - на виробництво продукту виділяється потрібна кількість ресурсів. Рівність ціни з мінімальним середніми загальними витратами забезпечує виробничу ефективність, тобто використання найефективніших (найменш затратних) технологій. Досягнення виробничої ефективності означає, що споживачі отримають найбільший обсяг продукції і за найнижчими цінами, що можливі за наявних витрат.

Із порівняння рівноваги в довгостроковому періоді за монополістичної конкуренції із рівновагою за досконалої конкуренції випливає, що існує два джерела неефективності монополістичної конкуренції. Ці невідповідності негативно впливають на добробут споживачів. Передусім, недовикористовуються ресурси для виробництва товарів, тобто виникають надлишкові виробничі потужності. По-друге, споживачі не отримують товару за найнижчою ціною, тобто недовиробляється потрібна споживачеві продукція. Таким чином, на ринках з монополістичною конкуренцією наявні надлишкові виробничі потужності, і не реалізується ні розподільна, ані виробнича ефективність.

13. Ціноутворення на ринку ресурсів

13.1 Формування цін на ресурси

Дослідження ресурсного ринку потрібно здійснювати з врахуванням таких положень:

Ціни на економічні ресурси формують витрати підприємств, з одного боку, і доходи домогосподарств - з другого, а тому визначають, в кінцевому випадку, попит на товари і послуги на ринку продуктів.

Процеси ціноутворення на факторному ринку розподіляють обмежені ресурси між галузями і фірмами, що є однією з умов їх ефективного використання. У динамічній економіці ефективний розподіл ресурсів з перебігом часу викликає їх безперервне переміщення між альтернативними напрямами використання.

Поєднання фірмою ресурсів у процесі виробництва має на меті отримання максимального прибутку, але обмежується її технологічними можливостями. За певної технології саме ціни на ресурси визначають ті кількості землі, праці, капіталу і підприємницьких здібностей, які використовуватимуться у виробничому процесі.

Фірми купують ресурси не для власного споживання, а для їх використання у виробництві товарів і послуг. Попит на ресурси є похідним попитом, тому що він відображає попит на продукт, вироблений за допомогою цих ресурсів. Він є похідним від товарів і послуг, які виробляють за допомогою певних ресурсів, оскільки ресурси задовольняють потреби людини не прямо, а опосередковано - через виробництво товарів і послуг.

...