Інклюзивна індустріалізація для сталого розвитку: до засад теорії та політики формування

Размещено на http://www.allbest.ru

Інклюзивна індустріалізація для сталого розвитку: до засад теорії та політики формування

Юрій Киндевський

Yurii Kindzerskyi, Dr. Sci. (Econ.), Senior Researcher,

Leading Researcher of the Department of Economic Growth and Structural Changes in the Economy Institute for Economics and Forecasting of the NAS of Ukraine Kyiv

INCLUSIVE INDUSTRIALIZATION FOR SUSTAINABLE DEVELOPMENT: TO THE PRINCIPLES OF FORMATION THEORY AND POLICY

Contradictory approaches to the formation of the foundations and policies of inclusive industrialization are revealed. The interdependence of inclusive development and industrialization is shown, in particular, due to the existence of the intrinsic property of industrialization to be inclusively oriented under the conditions that create the effect of «circular cumulative causation» of its deployment through structural policy instruments. Emphasis is placed on the absence of such conditions in Ukraine due to incongruent actions of the state in the economy. The significant limitations of the theory of inclusive/extractive institutions for effective industrialization are pointed out, connected with the too long for the later period of formation of inclusive institutions and their neoliberal content, a priori unsuitable for industrialization. Given the social order of limited access in Ukraine, the existing policy of straightforward borrowing of institutions from developed countries is noted, which led to increased socio-economic instability and the spread of rent-oriented organizations instead of production. Industrialization is considered as a process of structural changes that should occur with a complementary combination of structural and fundamental factors of development. Through the prism of these factors, models and experiences of industrialization and deindustrialization in the world are considered. It is shown that domestic premature deindustrialization is due to ignoring the need for such factors in economic policy, their unjustified replacement by measures of deregulation and liberalization, emphasis on the use of current competitive advantages-cheap labor and natural resources - instead of building promising, technology-based and innovative advantages. The latent «failures» of scientific-technological development from the standpoint of inclusive industrialization are critically highlighted, in particular, attention is drawn to the problems of deepening social injustice and inequality, impossibility for weak countries to form policies in their national interests market power and the growing political influence of corporations. As a result, a number of conclusions are drawn on the formation of a policy of inclusive industrialization in Ukraine.

Keywords: inclusive development; inclusive industrialization; social order; structural policy; antisocial effects of STP.

Запропоновано бачення основ інклюзивної індустріалізації, підходів до формування політики її проведення виходячи з розуміння змісту концепту інклюзивного розвитку, аналізу моделей та досвіду індустріалізації під кутом зору теорій про інклюзивні та екстрактивні інститути, соціальні порядки, структурні та фундаментальні фактори розвитку, а також з огляду на негативні соціальні ефекти, зумовлені науково-технічним прогресом.

Ключові слова: інклюзивний розвиток; інклюзивна індустріалізація; соціальні порядки; структурна політика; асоціальні ефекти НТП.

інклюзивний індустріалізація сталий

Серед сімнадцяти Цілей сталого розвитку до 2030 р., визначених ООН 1 та імплементованих у вітчизняне законодавство у вигляді відповідного Указу Президента України, дев'ятою ціллю передбачено «створення стійкої інфраструктури, сприяння всеохоплюючій і сталій індустріалізації та інноваціям» Цели в области устойчивого развития [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www. un.org/sustainabledevelopment/ru/sustainable-development-goals/ (дата звернення: 25.02.2021). Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року : Указ Президента України № 722/2019 від 30.09.2019 р. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www. president.gov.ua/documents/7222019-29825. Для України питання індустріалізації є не менш актуальним, ніж для інших країн, адже протягом останніх 30 років проведення так званих «ринкових реформ» її промислове виробництво зазнало деградації та руйнування. Україна чи не єдина країна у світі, промисловість якої до цього часу не спромоглася піднятися вище рівня 1990 р. Її індекс промислового виробництва, за даними Державної служби статистики України, у 2019 р. становив лише 72,8% від 1990 р., а індекс доданої вартості переробної промисловості (manufacturing value added), згідно з даними ЮНІДО, був ще меншим -- 39,5% у 2018 р. UNIDO Statistics Data Portal [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://stat.unido. org/SDG (дата звернення: 25.02.2021). Водночас Китай за цей самий період продемонстрував гігантський індустріальний стрибок, збільшивши обсяги доданої вартості своєї переробки в 17 разів (1795,7% у 2018 р.). Сусіди України, з якими вона 30 років тому мала приблизно однакові стартові умови, багаторазово збільшили цей показник: Польща -- в 10 разів (988%), Туреччина -- в 4 рази (408,4%) Більш детальний порівняльний аналіз показників індустріального розвитку України та окремих країн наведено у [1; 2].. Таке «індустріальне провалля» вітчизняної економіки стало безумовним тригером розгортання її тривалої перманентної кризи. Причини цього «провалля» детально розкрито у фундаментальних працях вітчизняних учених [3; 4; 5]. Водночас сьогодні стоїть питання не просто прискореного відродження вітчизняної промисловості, а її розбудови на засадах всеохоплюючого (інклюзивного) розвитку. Ідеологія та механізми інклюзивного індустріального розвитку, або інклюзивної індустріалізації, на сьогоднішній день не розроблені та є дискусійними не тільки в Україні, але й за кордоном.

Отже, мета статті -- окреслити принаймні контури політики і засадничі принципи інклюзивного розвитку вітчизняної промисловості шляхом з'ясування основних підходів до розуміння інклюзивного розвитку загалом, існуючих моделей індустріалізації та основних суперечностей, які виникають при її розгортанні, з огляду на інклюзивність.

ІНКЛЮЗИВНИЙ РОЗВИТОК І МІСЦЕ В НЬОМУ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ, ІНСТИТУТІВ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПОРЯДКІВ

Однією з висхідних точок для формування засадничих принципів інклюзивного і сталого розвитку став той факт, що розподіл отримуваних від економічного розвитку благ у суспільстві є далеко нерівномірним, а прірва між багатими і бідними дедалі більше зростає і набуває загрозливих для безпечного і стабільного існування людства масштабів За словами Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша, у даний час близько 70% лю-дей у світі живуть в умовах зростаючої нерівності в доходах та якості життя, 26 найбагат- ших людей світу володіють сукупним багатством, яке є еквівалентним доходам половини населення світу, у період з 1980 по 2016 р. на 1% найбагатших людей світу припадало 27% загального сукупного зростання доходів. Усе це, на його думку, породжує еконо-мічну нестабільність, корупцію, фінансові кризи, зростання злочинності, призводить до погіршення фізичного і психічного здоров'я мільйонів людей, а дискримінація, різно-го роду зловживання, відсутність ефективної системи правосуддя згубно позначають-ся на їхніх долях, що є прямим зазіханням на права людини загалом (Генсек ООН: мы плывем по одному морю, но кто-то -- на яхте, а кто-то -- цепляясь за обломки / Новости ООН. -- 2020. -- 18 июл. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://news.un.org/ru/ story/2020/07/1382271 (дата звернення: 21.07.2020)).. Другою висхідною точкою є проблема забезпечення екологічної сталості та мінімізації шкоди довкіллю внаслідок виникнення негативних екологічних наслідків економічного розвитку. На підставі цього ряд міжнародних організацій -- ОЕСР, Світовий Банк, МВФ, ПРООН -- дають схожі між собою і взаємодоповнюючі визначення інклюзивного розвитку. їх суть зводиться до того, що цей розвиток означає формування однакових умов залучення (включення) всього населення країни і окремих його прошарків до процесу виробництва і створення матеріальних благ на основі високопродуктивної праці та достойної зайнятості з гідною оплатою, рівного доступу до ринків і ресурсів, з одного боку, і забезпечення соціальної справедливості та рівного розподілу благ, отриманих як результат розвитку, між усіма членами суспільства і верствами населення -- з іншого Висвітлення підходів міжнародних організацій до визначення інклюзивного розвитку більш розгорнуто представлено в: Как стимулировать инклюзивный и устойчивый рост субрегиона СПЕКА? : Справочно-аналитический документ / Европейская экономическая комиссия ООН. -- Ашгабат, 2019. -- 61 с. -- С. 2--7.. Поряд з тим, Європейська комісія у своїй стратегії «Європа 2020» окремо акцентувала увагу, що такий розвиток має утворити економіку, яка б забезпечувала економічну, соціальну і територіальну єдність країн Europe 2020. A European Strategy for Smart, Sustainable and Inclusive Growth / European Commission ; Communication from the commission ; COM(2010) 2020. -- Brussels. -- 2010. -- Mar. 03. -- 37 p.. Він також має бути сталим і ресурсоефективним з екологічної точки зору, стійким до зовнішніх шоків і поступальним у довгостроковій перспективі, що має забезпечуватись якомога ширшою диверсифікацією виробництва і підтримкою конкурентоспроможності його окремих секторів.

Для країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою у цьому контексті важливими є досягнення високих темпів зростання як головної (проте не єдиної) умови зменшення бідності та отримання нових високопродуктивних робочих місць, а також вибір адекватної до ситуації та поставлених цілей моделі економічної політики. Визнається, що драйвером швидкого зростання виступає індустріалізація. Це відображено в Лімській декларації ЮНІДО 2013 р., якою проголошено необхідність досягнення всеохоплюючого і сталого індустріального розвитку (ISID -- Inclusive and Sustainable Industrial Development) Lima Declaration: Towards inclusive and sustainable industrial development : 15th Session of UNIDO General Conference. -- Lima. -- 2013. -- Dec. 02 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.unido.org/sites/default/files/files/2018-12/UNIDO_GC15_Lima_Declaration.pdf.

Основою індустріалізації є акцентований випереджальний розвиток переробної промисловості. З позицій теорії індустріалізації у формалізованому ідеальному вигляді, коли вона відбувається у відносно замкненому господарському просторі країни, розширення переробних виробництв розглядається як спіралеподібне самопідтримуване розгортання процесу «циркулярної кумулятивної причинності» (circular cumulative causation -- за Г. Мюрдалем [6]) під тісною нерозривною взаємодією факторів формування попиту і пропозиції Цей процес, за Г. Мюрдалем, означає, що фактори генерування змін діють у режимі не лише прямих, але й позитивних зворотних зв'язків -- повторюваними циклами і зумов-люють, таким чином, самопідтримуваний характер процесу економічного розвитку [6].. Наявність і першого, і другої є надважливою для індустріалізації, за відсутності одного з цих елементів вона унеможливлюється. З одного боку, створюються нові високопродуктивні робочі місця, збільшуються доходи працівників, що формує відповідний попит, який, з іншого боку, задовольняється нарощуванням і диверсифікацією випуску товарів.

Переробному виробництву властивий ефект масштабу, який проявляється в зниженні питомих витрат за рахунок зростання масштабів виробництва (статичний ефект) і в постійному ускладненні технологій, здобутті нових знань, навичок і досвіду в результаті нагромадження капіталу, з їх дифузією в інші галузі та сфери (динамічний ефект), що дозволяє, з позицій теорії економічного розвитку Й. Шумпетера, системно переходити на дедалі вищі технологічні рівні, постійно вдосконалювати продукцію і процеси організації виробництва.

Наявність і взаємопов'язаність факторів попиту, пропозиції та ефекту масштабу вказують на необхідність існування чи відповідного штучного створення (наприклад, державою) місткого ринку під відповідну продукцію галузі, а також необхідність певного початкового імпульсу для запуску розгортання «кумулятивної причинності» індустріалізації. Саме з точки зору взаємопов'язаності й взаємного нарощування і попиту, і пропозиції цей ринок має бути переважно внутрішнім; якщо пропозиція орієнтуватиметься на зовнішні ринки, зв'язок із зростанням зарплат і доходів послаблюється і навіть втрачається; якщо попит орієнтуватиметься на імпортовану продукцію, втрачається зв'язок з внутрішнім виробництвом і відпадає потреба його розвивати, не виникає ефекту впливу внутрішньої переробки на розвиток суміжних сфер (у тому числі освіти, науки, інфраструктури) через міжгалузеві зв'язки. Ефект масштабу також проявлятиметься лише за наявності місткого ринку, причому в міру ускладнення технологій і зростання їх продуктивності цей ринок має теж розширюватися, зокрема, зароджуватися всередині країни з подальшим виходом за межі національної економіки.

Переробна промисловість також виступає ефективним генератором зростання запитів суспільства на освіту, науку, нові технології. Вона спонукає розвитися матеріальну і нематеріальну інфраструктури. Її продукція стимулює зростання продуктивності, доходів, зайнятості й появу нових видів діяльності в інших сферах та економіці в цілому, що зумовлено притаманною переробці властивістю створювати і підтримувати широку мережу міжгалузевих виробничих, інвестиційних, науково-технологічних, торговельних та інших зв'язків, без яких розвиток цих сфер сам по собі та приплив інвестицій у них були б неможливими і непотрібними [7]. З точки зору теорії, коли всі перелічені зв'язки виникають і взаємно підтримуються, не розриваються і не зникають, індустріалізація за своєю природою вже є всеохоплюючою, оскільки її результатом є підвищення якісних характеристик життя суспільства за низкою економічних, соціальних, структурних, технологічних та інших параметрів, що дозволяє країнам вирватися з «порочного кола злиднів та хвороб», описаного А. Дітоном [8]. Проте в реальному житті досягти цього вдається далеко не завжди з ряду причин, про які мова піде далі.

На практиці успішність індустріалізації залежить, насамперед, від обраної моделі державної політики її проведення. Тим часом, уже згадана Лім- ська декларація ЮНІДО, з одного боку, проголошує необхідність і важливість індустріалізації як основи економічного зростання, а з іншого -- не надає чітких рекомендацій щодо її моделей та механізмів, визнаючи лише існування різних способів досягнення цілей сталого розвитку, відповідальність кожної країни за власний розвиток та її право на формування своїх власних шляхів і відповідних їм стратегій розвитку Див. пп. 2, 9 і 11 Лімської декларації..

Відсутність універсальних рецептів індустріалізації в цілому та інклюзивної індустріалізації зокрема створює підґрунтя для широкої дискусії з цього приводу. Спираючись на поняття інклюзивного розвитку, частина дослідників намагаються підвести теоретичну основу під вибір моделі інклюзивної індустріалізації, використовуючи концепцію Д. Аджемоглу і Дж. Ро- бінсона про інклюзивні й екстрактивні політичні та економічні інститути як чинники процвітання і занепаду націй [9]. За інклюзивні політичні інститути автори приймають ті, що притаманні демократії, за екстрактивні -- ті, що проявляються за автократії. Взірцем економічних інститутів, які пропонується вважати інклюзивними, Д. Аджемоглу і Дж. Робінсон називають ті, що сформувались у США і Південній Кореї та дозволили досягти цим країнам процвітання. Такі інститути «дозволяють і ...стимулюють участь великих груп населення в економічній активності, а це дає змогу найкращим чином використовувати їх таланти і навички, при цьому залишаючи право вибору -- де саме працювати і що саме купувати -- за кожною окремою людиною. Частиною інклюзивних інститутів обов'язково є захищені права приватної влас ності, неупереджена система правосуддя і рівні можливості для участі всіх громадян в економічній активності; ці інститути мають також забезпечувати вільний вхід на ринок для нових компаній і вільний вибір професії та кар'єри для всіх громадян» [9, с. 87]. Це, на думку авторів, створює «підґрунтя для успішної роботи двох найважливіших двигунів економічного зростання і процвітання: технологічних інновацій та освіти» [9, с. 90].

Протилежними інклюзивним є екстрактивні інституті -- спрямовані «на те, щоб видавити максимальний дохід з експлуатації однієї частини суспільства і спрямувати його на збагачення іншої частини» [9, с. 89]. Автори не заперечують, що екстрактивні економічні інститути можуть забезпечити відносно високий рівень добробуту всім громадянам, водночас у разі існування екстрактивних політичних інститутів більша частина доходів перерозподілятиметься на користь еліти, яка і зацікавлена в підтримці таких екстрактивних і політичних, і економічних інститутів. Науковці відзначають необхідність політичної централізації держави для початку зростання, за якої еліта отримує стимули інвестувати в економіку та розвивати її самотужки або ж створювати умови для інших, проте лише для того, щоб збільшити потім розмір ренти, яка вилучатиметься на користь еліти [9, с. 106--111]. Дослідники вважають, що екстрактивні економічні інститути хоча і можуть генерувати зростання, проте воно рідко буває стійким і не супроводжується творчим руйнуванням (за Шумпетером), зрештою, на 'їхню думку, еліта використовуватиме владу не для підтримання зростання, а для обмеження конкуренції, збільшення своєї частки на ринку чи простого пограбування звичайних підприємців [9, с. 109, 111]. На відміну від екстрактивних, інклюзивні (економічні та політичні) інститути, як вважають автори, сприяють стійкому зростанню, оскільки формують «благотворний зворотний зв'язок» -- їх зміцнення веде до більш ефективного перерозподілу ресурсів, творчого руйнування і постійного генерування технологічних інновацій, зростання активності громадян, що спричиняє подальше вдосконалення цих інститутів [9, с. 368--370].

Водночас у пошуках відповіді на запитання «Що потрібно зробити, щоб запустити процес. розвитку інклюзивних політичних інститутів?» автори визнають, що «подібного рецепту не існує» [9, с. 500]. Проте, щоб принаймні виникла ймовірність запуску такого розвитку (лише ймовірність, а не самий розвиток), країна вже повинна мати декілька передумов: централізація державної влади (щоб успіх громадських рухів, які кинули виклик існуючому режиму, не призвів до анархії); наявність укорінених політичних інститутів, що забезпечують певний ступінь плюралізму; наявність інститутів громадянського суспільства, які можуть координувати протести населення (щоб опозиційний рух не можна було легко подавити, а влада просто не перейшла до іншої групи еліт). Автори вказують, що «наявність або відсутність цих факторів історично наперед зумовлена і ситуація може змінюватися тільки дуже повільно» [9, с. 500--501], а «...відмінності між шляхами економічного розвитку, якими йдуть різні країни, з'явилися в результаті складного взаємозв'язку між інституційним дрейфом (поступовою еволюційною і повільною зміною інститутів. -- Ю.К.) і точками зламу» 11 [9, с. 126].

Зважаючи на такі висновки, можна погодитися з позицією В. Полтеро- вича, що пропонована теорія не дає відповіді на питання про механізми переходу до інклюзивних інститутів [10, с. 10]. На нашу думку, спираючись на неї, не можна вибудовувати рецепти для інклюзивної індустріалізації принаймні з трьох причин. По-перше, індустріалізація ініціюється для забезпечення швидкого зростання (десятиліття), тоді як теорія вказує лише на довгий (не одне століття) еволюційний процес трансформацій під дією інституційних факторів і в принципі не може передбачити або оцінити кінцевий результат індустріалізації. Тобто, керуючись нею (теорією), у принципі не можна розраховувати на конвергенцію країн за рівнем розвитку. По-друге, пропагуючи рівний доступ до ресурсів, теорія водночас не дає відповіді, як подолати нерівність у суспільстві при перерозподілі доходу, створеного цими ресурсами. Виглядає так, наче це відбуватиметься само собою лише за фактом наявності інклюзивних інститутів, що на практиці не підтверджується, зважаючи на постійно зростаючі нерівність і соціальну напруженість, у тому числі всередині країн-демократій з інклюзивними інститутами. По-третє, проповідуючи вільний ринок і невтручання в нього держави, теорія не зважає на його «провали», у тому числі щодо генерування інновацій та знань (які, згідно з її положеннями, мають самі генеруватися під його дією), подолання нерівності та безробіття. У цій частині, на наш погляд, ця теорія перетинається з основними постулатами неолібералізму або ринкового фундаменталізму, застосування рецептів якого урядами країн, за висновками Дж. Стігліца Як приклад «точки зламу» Д. Аджемоглу і Дж. Робінсон наводять епідемію чуми в 1346 р., що призвела до дефіциту працівників [9, с. 112]. З цього приводу Дж. Стігліц зауважив, що «після 40 років ... у ... розвинутих країнах ... неоліберальний експеримент -- зниження податків на багатих, дерегуляція ринків праці й товарів, фінансовізація, глобалізація -- став повним провалом. Темпи зростання еко-номіки є нижчими, ніж у першу чверть століття після Другої світової війни, а вигоди цього зростання в основному дістаються тим, хто знаходиться на вершині піраміди до-ходів. Після десятиліть стагнації або навіть падіння доходів у тих, хто знаходиться нижче, неолібералізм повинен бути оголошений спочилим у Бозі» [11]., сформувало проблему зростаючих нерівності та соціальної несправедливості при формальному існуванні інклюзивних інститутів.

Незважаючи на непристосованість теорії про інклюзивні та екстрактивні інститути до формування моделі всеохоплюючої індустріалізації, утім категорично не можна відкидати 'їх важливість для її проведення. Як наголошує Д. Норт, висновок, що успіх економічного розвитку залежить не стільки від капіталу, природних ресурсів та освіти, скільки від досконалості інститутів, в останні десятиліття не заперечується і доведений на практиці [12, с. 4]. Учений звертає увагу на питання, що постає перед урядами: «Які інститути є «правильними»?» У пошуках відповідей на нього країнам, що розвиваються, часто пропонується орієнтуватися на інститути, що сформувалися в найбільш успішних розвинутих країнах, і трансплантувати 'їх у себе. Водночас такий підхід, як зауважує Д. Норт, наперед приречений на невдачу, оскільки розвинуті країни і ті, що розвиваються, кардинально різняться між собою за моделями суспільної організації -- соціальними порядками. Серед них учений вирізняє порядок вільного доступу, притаманний першим, і порядок обмеженого доступу, характерний для других, або так званих «природних держав» Держав із соціальним порядком вільного доступу Д. Норт нарахував лише 25, до них він відніс тільки розвинуті країни з усталеною демократією. Визначення «природних дер-жав» учений не дає, лише зазначає, що ними є країни з пануючим порядком обмеженого доступу, яких у світі, на його думку, переважна більшість [13].. При цьому основним завданням соціально-економічного розвитку він убачає вирішення проблеми насилля в суспільстві через встановлення контролю над політичною, економічною, релігійною та освітньою діяльністю.

З точки зору започаткування і підтримки інклюзивного розвитку спроможність обмежувати і стримувати насилля, протидіяти йому є надважли- вою функцією держави, оскільки, як уже зазначалося, невід'ємними характеристиками цього розвитку виступають стійкість і поступальність, а їх досягнення, відповідно, можливе лише за відсутності проблеми насилля. Водночас підходи до його стримування принципово різняться між країнами з різними соціальними порядками.

У порядках обмеженого доступу ключова роль у стримуванні насилля належить елітам. Вони формують панівну коаліцію, встановлюють через закони привілейований доступ до ресурсів і розподіл на свою користь доходів від них, створюють підтримувані державою організації для генерування ренти та її перерозподілу всередині еліт, контролюють систему правосуддя для захисту своїх прав власності. Оскільки насилля знижує розмір ренти, еліти намагаються його уникнути, погоджуючись через домовленості поважати привілеї та права власності один одного, що зрештою покликано забезпечити політичний порядок і економічну стійкість у країні. Соціальні взаємовідносини при цьому вибудовуються на основі особистих зв'язків, які формують соціальні ієрархії та відповідну їм систему привілеїв, а застосовування законів має вибірковий характер. З точки зору сучасних розвинутих демократій такі взаємовідносини сприймаються виключно як корумповані, водночас Д. Норт зауважує, що саме особисті зв'язки і патронаж у таких ієрархіях, як це не дивно, відіграють ключову роль у стримуванні насилля. Завдяки цим зв'язкам панівна коаліція встановлює привілеї та створює ренту, чим забезпечується довіра в стосунках між членами еліти, у якої з'являються стимули для підтримки коаліції та відповідного запобігання насиллю [13, с. 93, 95].

З таких позицій, на думку Д. Норта, рентоорієнтована поведінка не має відверто негативного забарвлення, як прийнято вважати [12, с. 20]. Джерелом ренти для еліти є створення підтримуваних державою організацій, що її генерують, або відповідних виробництв, які збільшують доходи еліти від експлуатації та освоєння природних, трудових і фінансових ресурсів країни. Тому еліта в принципі зацікавлена в економічному зростанні, а отже, в індустріалізації. Водночас зауважимо, якщо передумови для цього відсутні або обмежені з ряду причин, то вона (еліта) схиляється до створення дедалі нових і нових організацій з генерування та перерозподілу непродуктивної, невиробничої ренти.

Країни з порядками вільного доступу, з позицій Д. Норта, характеризуються безособовою соціальною взаємодією, верховенством права, захистом прав власності, відсутністю обмежень на економічну, політичну чи релігійну діяльність. Держава забезпечує соціальне страхування, розвиває освіту, науку, інфраструктуру, підтримує економічну і політичну конкуренцію. Контроль над насиллям здійснюється правоохоронними органами, підпорядкованими політичній системі, яка водночас не дозволяє його нелегітимне застосування владою. Політичні партії залишаються при владі лише за наявності широкої підтримки суспільства, а відкритий доступ гарантує зміну влади у випадку відсутності такої підтримки. Хоча індивіди та організації в порядках вільного доступу також прагнуть отримувати ренту, безособова економічна і політична конкуренція ці прагнення нівелює [13, с. 72]. Завдяки таким характеристикам країни з порядками вільного доступу відрізняються від країн з порядками обмеженого доступу більшою стабільністю, вищими рівнями добробуту, соціальної та правової захищеності своїх громадян, що, безперечно, відображається у кращих показниках їх інклюзивного розвитку.

У вирішенні проблеми переходу від порядку обмеженого до порядку вільного доступу пропонується виокремлювати два взаємопов'язаних завдання розвитку. Зазвичай, як підкреслює Д. Норт, починають одразу з другого завдання -- як трансформувати суспільства, що розвиваються, в сучасні капіталістичні демократії? За такого підходу традиційно пропонується механічне прямолінійне запозичення інститутів, які, проте, згодом виявляються неефективними і не працюють у принципово відмінному інституцій- ному середовищі країн-реципієнтів. Тому, перш ніж суспільства матимуть змогу трансформуватися, слід вирішити перше завдання, а саме «як покращити соціальну організацію, щоб забезпечити збільшення випуску, зниження рівня насилля, стабільну політичну систему та підвищення індивідуального добробуту громадян, при цьому залишаючись у режимі обмеженого доступу?» [12, с. 7]. Для його розв'язання, насамперед, потрібно створення інститутів, які забезпечуватимуть безособові взаємовідносини спочатку всередині еліт, а потім поза ними [13, с. 75], а також виконання трьох поро- гових умов -- верховенство права для еліт, існування безстрокових суспільних і приватних організацій, консолідований політичний і громадянський контроль над збройними силами. За таких умов перехід займає близько півстоліття, що з позицій строків розгортання і проведення індустріалізації, яка має забезпечити в разі такого переходу підвищення суспільного добробуту, є прийнятним.

Слід ще раз звернути увагу, що перехід від порядку обмеженого до порядку вільного доступу на основі прямолінійного запозичення інститутів неможливий. Зокрема, після раптового зникнення в еліти джерел рентних доходів замість ринкової конкуренції та свободи підприємництва в суспільстві зростають насилля і злочинність, а пошук ренти і рентоорієнтована поведінка лише посилюються. Раптове запровадження політики на основі порядку вільного доступу, як зазначає Д. Норт, знижує здатність природних держав контролювати насилля, від чого життя людей стає не кращим, а гіршим [13, с. 437].

Підтвердження цього висновку наочно продемонстровано негативними суспільно-політичними процесами в більшості пострадянських країн, яким ззовні міжнародними організаціями була нав'язана політика швидкої імплементації західних інститутів. З огляду на це, вчений наголошує, що важливіше допомагати суспільствам з обмеженим доступом, щоб їх незалежні організації зміцнювались і діяли за правилами, ніж одразу намагатися встановити в них повністю відкриту економічну і політичну конкуренцію, коли зростання загрози насилля лише консервуватиме систему обмеженого доступу [12, с. 24]. Важливим у цьому зв'язку є акцент на те, щоб еліта орієнтувалася на ренту, створювану за рахунок вкладення коштів в освіту населення і розбудову виробничого потенціалу, а не рентоорієнтованих організацій, що, у свою чергу, прямо пов'язано з індустріалізацією країни.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ МОДЕЛІ В КОНТЕКСТІ ПОЄДНАННЯ СТРУКТУРНИХ І ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ФАКТОРІВ РОЗВИТКУ

Індустріальний розвиток змінює інституційну і секторальну (виробничу) структури економіки та реалізується через промислову політику. Інституцій- ні структурні зміни є предметом горизонтальної промислової політики і передбачають формування і підвищення якісних характеристик довгострокових фундаментальних факторів розвитку -- економічних, політичних та соціальних інститутів, системи державного управління, інфраструктури, освіти, науки тощо [14]. Секторальні структурні зміни забезпечуються через вертикальну промислову політику і мають на меті трансформацію виробничої структури через селекцію та підтримку випереджального розвитку пріоритетних видів діяльності для отримання бажаних структурних ефектів (переходу на вищий технологічний рівень і диверсифікацію виробництва, підвищення продуктивності праці й, відповідно, доходів населення), якщо такого розвитку неможливо досягти за ринкових умов без втручання держави, що у кінцевому підсумку створює кращі перспективи для довгострокового економічного зростання та надання суспільних благ [15]. Такий дуалістичний підхід до проведення структурних змін перетворює промислову політику на структурну, об'єднуючи 'їх єдиним змістом [16, с. 5--6].

Структурні трансформації в економіці, насамперед у секторальному розумінні, за висновками С. Кузнєца, є однією з шести особливостей сучасного економічного зростання, вони є неминучими через диференційований вплив технологічних інновацій на виробничі сектори, різну еластичність внутрішнього попиту на різні споживчі товари та мінливі порівняльні переваги в зовнішній торгівлі [17]. Вони (трансформації) впливають, з одного боку, на зміни в зовнішньоекономічній спеціалізації країни, а з іншого -- на рівень диверсифікації її виробництва, що важливо з точки зору формування пріоритетів індустріального розвитку, вказує на необхідність диверсифікації та категорично відкидає позицію неокласиків про обов'язковість спеціалізації країни в зовнішній торгівлі, яка наполегливо і невиправдано нав'язується слаборозвинутим країнам (у тому числі Україні) міжнародними організаціями і розвинутими країнами. У разі дотримання такої спеціалізації втрачається сенс розвивати власне виробництво і сподіватися на зростання добробуту, натомість неминучою є консервація відсталості.

Джастін Іфу Лін розглядає секторальні структурні зміни не як наслідок, а як першоджерело економічного зростання [18]. Цю позицію підтримує Д. Родрік, звертаючи увагу, що саме на тлі таких змін відбулось «економічне диво» в ряді країн світу у вигляді швидкого (в середньому 4,5% на рік) і стійкого (не менш як 30 років) зростання [19]. Він виявив, що економічне зростання може прискорюватися за стабільності фундаментальних факторів і поза залежністю від фази економічного циклу, та відповідно запропонував розрізняти фактори економічної політики, що ініціюють зростання, і фактори, що його підтримують, або фактори первинної та остаточної причинності. До перших віднесено цілеспрямовані секторальні структурні зміни і сприятливу їм структурну політику (структурні фактори), а до других -- ма- кроекономічну стабілізацію, розвиток виробничої та фінансової інфраструктур, інститутів і людського капіталу (фундаментальні фактори). Компле- ментарність секторальних та інституційних змін, за його висновками, є необхідною умовою стабільного довгострокового зростання; за її відсутності та приділення уваги лише одній із складових зростання не буде стійким і не матиме відчутного позитивного ефекту для суспільства.

Цілеспрямовані секторальні структурні зміни через індустріалізацію мають забезпечити перетік ресурсів, на думку Д. Родріка, у сектори, які стануть «двигунами» чи «драйверами» зростання (engines of growth або growth escalators) за рахунок більшої віддачі та позитивних екстерналій. Завдяки їм через міжгалузеві зв'язки запуститься ланцюгова реакція зростання інших секторів. Водночас для цього надважливим є відповідний тривалий попит, який має задовольнятися випуском у цих секторах, а не ззовні.

У світовій практиці сформувалися різні моделі індустріалізації, відмінності між якими лежать у площині міри комплементарності структурних і фундаментальних факторів, обраної стратегії, пріоритетів та механізмів її проведення, а також соціальних порядків і висхідних економічних умов країн Детальніше у [5, с. 26--27].. ЮНКТАД вказує на дві найбільш поширені моделі, які так чи інакше відображають ці відмінності Доклад о торговле и развитии, 2016 год. Структурная трансформация в интересах все-охватного и устойчивого роста / ЮНКТАД. -- Нью-Йорк, Женева, 2016. -- 215 с. -- С. 76--82 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://unctad.org/system/files/official- document/tdr2016_ru.p df:

* наздоганяюча індустріалізація (сatch-up industrialization) у країнах, що розвиваються. Характеризується яскраво вираженим комплементарним поєднанням структурних і фундаментальних факторів розвитку, зокрема системним і стійким випереджальним зростанням переробного виробництва, зайнятості, інвестицій і доходів, технологічних і торговельних зв'язків, створених навколо переробного сектору промисловості, з постійно наростаючою диверсифікацією виробництва та його значною часткою в економіці, паралельною інтенсивною розбудовою освіти, науки, інфраструктури. Результатом цієї індустріалізації є швидкий наздоганяючий розвиток країн із скороченням або ліквідацією 'їх відставання від розвинутих держав;

завмерла індустріалізація (stalled industrialization) у країнах, що розвиваються. Її ознаками є однобічне приділення уваги лише структурним факторам розвитку, що вилилось у застійність («завмирання») показників промислового виробництва й зайнятості, а також нестійке зростання окремих секторів, під час якого не утворювалися зв'язки, достатньо розгалужені й міцні для протидії кризовим потрясінням і спадам, що загалом призвело до постійної вразливості економіки країни в цілому. Результатами такої індустріалізації є консервація і навіть збільшення відставання від провідних країн у продуктивності та доходах.

Явищем, протилежним індустріалізації, є деіндустріалізація, сутнісною ознакою якої виступає зменшення (принаймні формальне) вкладу промисловості у створення ВВП і зайнятість. Моделі деіндустріалізації також різняться між собою ступенем застосування та комплементарності структурних і фундаментальних факторів розвитку, а також соціальними порядками країн, у яких вона відбувається. ЮНКТАД і ЮНІДО виділяють дві моделі деіндустріалізації Там само. -- С. 82--83; Отчет о промышленном развитии -- 2016. Роль технологий и инно-ваций во всеохватывающем и устойчивом промышленном развитии. Обзор. / ЮНИДО. -- Вена, 2015. -- 61 с. -- С. 8--10.:

зріла деіндустріалізація (mature deindustrialization) -- відбувається в розвинутих індустріальних країнах з високим технологічним рівнем виробництва, високими продуктивністю праці й доходами. Її характерними ознаками є помірковане нарощування обсягів виробництва при зменшенні його відносної частки у ВВП, скорочення кількості зайнятих у промисловості на тлі підвищення їхніх доходів і продуктивності праці, зміщення виробництва практично повністю в середньо- і високотехнологічні переробні сектори, подальше поглиблення його диверсифікації, підтримуваної розгалуженими технологічними і торговельними зв'язками, випереджальний розвиток сфери послуг, переважно наукомістких і пов'язаних з обслуговуванням і подальшим розвитком самого виробництва;

передчасна деіндустріалізація (premature deindustrialization) у країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою -- є результатом ігнорування і структурних, і фундаментальних факторів розвитку в проведенні економічної політики цими країнами, а також наслідком їх спроб швидкої механічної імплементації в себе економічних і політичних інститутів розвинутих економік. Ознаками цієї деіндустріалізації є зменшення обсягів промислового виробництва в абсолютному і відносному вимірах, скорочення зайнятості в промисловості на тлі значно нижчих порівняно з високорозвинутими країнами технологічного рівня виробництва, продуктивності праці та середньодушових доходів, технологічна і структурна примітивізація виробництва, його дедиверсифікація, руйнування виробничих ланцюгів і зв'язків з іншими сферами діяльності, розширення сектору примітивних послуг, що в цілому призводить до суттєвої нестабільності й вразливості економіки країни, її наростаючого відставання і залежності від розвинутих держав.

Серед доволі нечисленних країн, які успішно здійснили наздоганяючу індустріалізацію, варто звернути увагу на Республіку Корея Республіка Корея на початку своєї індустріалізації у 1960 р. мала ВВП на душу населення в поточних цінах усього 150 дол., що було значно нижче, ніж у Бразилії (208 дол.), Малайзії (229 дол.) і Чилі (550 дол.). До 1980-х років рівень доходу на душу населення зріс до 10 тис. дол., а до 2010 р. сягнув 20,5 тис. дол. Частка переробної промисловості в структурі доданої вартості зросла із 17% у 1970 р. до 31% у 2010--2014 рр., у структурі зайнятості -- з 8% у 1963 р. до максимального рівня 27% на початку 1990-х років, після чого скоротилася до 18%, коли країна досягла порівняно високого доходу на душу населення і високої про-дуктивності праці, перейшовши у стадію зрілої деіндустріалізації (Доклад о торговле и развитии, 2016 год. -- С. 77).. Особливістю її економічної політики, що дозволила перейти від низькотехнологічного до високотехнологічного виробництва, стала широка підтримка державою всіх етапів створення і просування продукції -- від фінансування НДДКР, кредитування виробництва, підтримки експортерів, надання особливих податкових пільг для приватних інвестицій до підтримки споживання продукції, розбудови фізичної та знаннєвої інфраструктур. Активна підтримка розвитку людського капіталу, створення лабораторій НДДКР і університетських центрів передового досвіду забезпечили перехід від імітуючих інновацій до власних науково-технічних розробок нових продуктів і процесів у різних сегментах переробки, що дозволило південнокорейським компаніям суттєво розширити свою присутність на світових ринках високотехнологічної продукції, диверсифікувати виробництво і структуру експорту [20]. Одночасно з орієнтацією на високотехнологічний експорт винятково важливу роль у піднесенні Південної Кореї відіграли також зростаючий внутрішній попит і пов'язані з ним зміни у сфері розподілу доходів у результаті зростання продуктивності праці. Це дозволило створити масове виробництво промислових товарів для внутрішнього ринку і стало важливим фактором стійкого і тривалого економічного зростання.

Поряд з Республікою Корея не менш успішною виявилась індустріалізація в Китаї протягом останніх чотирьох десятиліть. Країна зайняла активну позицію щодо планомірної, поетапної розбудови власного переробного виробництва через його всебічну системну державну підтримку, використання державного сектору і державного капіталу для формування «національних чемпіонів» у виробничій та фінансовій сферах, які нині посідають перші позиції в рейтингах найбільших світових компаній Наприклад, у рейтингу Forbes «Global 2000» у першій десятці компаній п'ять позицій по-сідають китайські фінансові гіганти: перше місце -- Industrial & Commercial Bank of China (ICBC) з ринковою вартістю 242,3 млрд дол., друге -- China Construction Bank Corp., на п'ятому місці -- Agricultural Bank of China, тоді як, наприклад, американські компанії Apple і Microsoft посіли, відповідно, дев'яте і 13-те місця, японська Toyota Motor -- 11-те, корейська Samsung Electronics Co. -- 16-те (The World's Largest Public Companies. The List: 2020 Global 2000 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.forbes.com/ global2000/#78a4b54a335d (дата звернення: 25.05.2020)).. Неабияку роль також відіграли стимулювання державою внутрішнього виробництва через субсидування, державне замовлення як на продукцію китайських компаній, так і на проведення НДДКР, «гіперприскорена» масштабна розбудова фізичної та інноваційної інфраструктур, системи освіти та підготовки кадрів. Китай практично без будь-яких обмежень, незважаючи на жорстку критику міжнародних організацій і розвинутих країн, використовує ті засоби державної допомоги, які підпадають під пряму заборону і в ЄС, і в СОТ. Це дозволило Китаю одночасно і стати «фабрикою світу», і розвинути власне високоди- версифіковане, високотехнологічне виробництво для внутрішнього ринку.

Республіка Корея і Китай є яскравими прикладами країн із соціальними порядками обмеженого доступу, які провели успішні економічні перетворення. Їх владні еліти віддали перевагу вкладанню коштів у розвиток внутрішнього виробництва для отримання ренти за рахунок одночасного застосування структурних і фундаментальних факторів розвитку, а не у створення (як в Україні) рентоорієнтованих організацій. Обидві країни вдалися до розбудови перспективних конкурентних переваг своїх економік, заснованих на інноваціях і освіті, а не зосередились (як в Україні) лише на використанні поточних сировинних. Якби цього не було, ці країни так і залишилися б відсталими аграрними економіками з бідним, малоосвіченим населенням. Слід звернути увагу, що реформи у цих країнах почались і були надуспішними за жорсткої диктатури Ми, наводячи приклад Республіки Корея і Китаю, жодним чином не натякаємо і не за-кликаємо до необхідності запровадження диктатури в Україні, як може сприйняти читач. Ідеться про констатацію незаперечного факту того, як політична еліта через диктатуру спромоглася збудувати надсучасну розвинуту високотехнологічну економіку.. У Кореї це була диктатура генерала Пак Чона Хі, який прийшов до влади в результаті військового перевороту в 1961 р., і саме з його приходом пов'язують початок «економічного дива» в країні на тлі придушення політичної опозиції. У Китаї це була і залишається донині жорстка диктатура комуністичної партії, яка розпочала розбудову економіки наприкінці 1970-х років, причому під своїм керівництвом і контролем. У даний час завдяки такій експансивній і директивній економічній політиці за відносно мізерний історичний проміжок часу Китай перетворився з напівфеодальної відсталої аграрної країни, що потерпала від нестачі продовольства, на світового індустріального лідера, першу на сьогоднішній день економіку світу. Якщо користуватися термінологією Д. Аджемоглу, то в даному випадку ні про які інклюзивні політичні (а значною мірою й економічні) інститути для досягнення економічного успіху країни не йдеться ані в Республіці Корея, ані в Китаї.

Індустріалізація «завмерла» в переважній більшості країн, що розвиваються. Серед них виявились і такі великі, як Мексика, Індія, Індонезія, Таїланд, ряд країн Африки. У проведенні своєї економічної політики вони зосереджувалися на використанні лише структурних факторів розвитку, залишаючи без достатньої уваги фундаментальні, у залученні іноземного капіталу орієнтувалися на свої поточні конкурентні переваги -- природні ресурси і дешеву працю, через що структура 'їх виробництва вибудовувалася на потребах іноземного капіталу, а не на основі національних інтересів. Тому їх індустріалізація мала анклавний характер -- створені виробництва не були самостійними у веденні своєї діяльності, входили в глобальні ланцюги створення вартості й контролювалися ззовні мультинаціональними компаніями, залишалися переважно складальними і орієнтованими на експорт у багаті розвинуті країни Доклад о торговле и развитии, 2016 год. -- С. 78.. Складання з іноземних комплектуючих не розвинуло внутрішні міжгалузеві зв'язки, не створило ефекту «кумулятивної причинності», суттєво не підвищило продуктивність праці й доходи працюючих, не підштовхнуло розбудову місцевої науки та освіті, оскільки не потребувало високої кваліфікації. Внаслідок експортної орієнтації підприємств і низьких доходів населення не дістав розвитку внутрішній споживчий ринок і, відповідно, орієнтовані на нього виробництва. Іноземні корпорації задля збереження високих прибутків жорстко контролювали політику доходів і своїх підконтрольних виробництв, і в цілому країн, де вони розміщалися, що обмежувало потенціал нарощування в них внутрішнього попиту і можливості для його задоволення. Політика урядів цих країн не стимулювала до перерозподілу ресурсів від низько- до високопродуктивних і ви- сокотехнологічних видів промислової діяльності, як це було в Республіці Корея та Китаї. Тому спроби розбудови ними імпортозаміщуючих виробництв одночасно з відкриттям складальних, у тому числі на тлі зовнішнього контролю над політикою доходів країн, не принесли значних успіхів, оскільки внутрішній попит залишався низьким, а внутрішній ринок не був захищений від вільного проникнення іноземної продукції.

Зрілу деіндустріалізацію, яку нині переживають розвинуті країни Заходу, не слід сприймати спрощено і буквально як зменшення значення промисловості для 'їх розвитку у зв'язку з переходом у так звану постіндустрі- альну чи цифрову епоху. Насправді цей термін («зріла деіндустріалізація»), на наш погляд, вводить в оману і не відображає реальної ситуації в промисловості цих країн, трендів її розвитку, стратегічних цілей і завдань, які ставлять західні уряди для галузі.

Після декількох світових криз останніх десятиліть (зокрема, і новітньої «пандемічної» кризи 2020 р.) країни Заходу (на відміну від України) цілком усвідомили провідну роль промисловості, особливо її переробного сектору, у формуванні інклюзивних соціальних, медичних і екологічних благ, загального зростання добробуту і зайнятості. Зокрема, ЄС і США у визначенні своїх стратегічних пріоритетів ставлять завдання закріпити за собою світове технологічне лідерство через розробку нових проривних технологій та їх впровадження в першу чергу в промисловість. Зважаючи на це, на наш погляд, процеси і політика розбудови галузі в розвинутих країнах більше відповідають терміну «проривна індустріалізація», незважаючи на номінальне зменшення внеску галузі у створення ВВП і зайнятість. Варто звернути увагу, що це зменшення на тлі відповідного зростання частки сфери послуг стало результатом, насамперед, технологічного і організаційного ускладнення самого виробництва, посилення спеціалізації його суб'єктів, «розщеплення» та перерозподілу виробничих функцій між ними. У промисловості безпосередньо залишились основні процеси виготовлення продукції. Допоміжні функції, що їх супроводжували в межах одного підприємства, зокрема управлінські, дослідницькі, інженерно-консалтингові, маркетингово-збутові, обліково-фінансові тощо, виокремилися в самостійні види діяльності у вигляді наукомістких послуг, що на умовах аутсорсингу почали надаватися виробництву і без нього були б непотрібні й неможливі.

Розвинуті країни видозмінили політику щодо промисловості на тлі загострення міжнародної конкуренції та появи нових індустріальних гігантів на кшталт Китаю. Нова політика порівняно з тією, яка проводилась у минулому столітті й полягала в основному у звичайних преференціях для виробників та 'їх протекціонізмі, за якісним змістом стала більш «розумною», витонченою у пристосуванні до умов глобальної економіки і правил міжнародної торгівлі, більш «наукомісткою» і всеохоплюючою, стратегічно орієнтованою на довгострокову перспективу. Вона поєднує в собі й інституційну, й секторальну складові підтримки суб'єктів.

В Україні тривалий час невиправдано і безпідставно насаджуються ззовні неоліберальні підходи в управлінні економікою, які нібито притаманні розвинутим країнам. У цьому зв'язку варто звернути увагу на промислову політику Сполучених Штатів Америки, яка у нас вважається ліберальною, далеко не будучи такою ні за фактом, ні за суттю. Самі американські дослідники вказують на парадокс промислової політики США, який полягає, з одного боку, в офіційно декларованій ідеології вільного ринку, а з іншого -- в практиці ретельно і витончено прихованої або замаскованої прямої дії держави у відношенні до виробників [21]. Вона (дія) спрямована на реіндустріа- лізацію американської економіки, забезпечення її стійкості та глобального технологічного лідерства. Основу політики становлять національні стратегії, програми та ініціативи з підтримки традиційних і розвитку нових перспективних галузей, які розробляються централізовано і на рівні штатів [22]. У її проведенні держава одночасно виступає як підприємець і як координатор.

«Держава-підприємець» бере на себе основні ризики й відіграє провідну роль у формуванні ринків у межах розробки і комерціалізації нових технологій, визначених як важливі для країни. Фінансуючи високоризиковані дослідження, «держава-підприємець» знижує ризик для приватних інвесторів і стає каталізатором появи значущих інновацій. Вона є головним джерелом фінансування на ранніх етапах інноваційної діяльності, беручи на себе понад 50% витрат на фундаментальні дослідження, тоді як на приватний сектор припадає менш як 20% [22]. Державні інвестиції поширюються на різні види досліджень, більшість з яких має невизначений потенціал майбутньої віддачі Розгорнутий опис прикладів державних інвестицій у дослідження і розробки в США на-ведено у [22]..