Інклюзивна індустріалізація для сталого розвитку: до засад теорії та політики формування

США як «держава-координатор» створюють мережі між різними суб'єктами інноваційної системи -- компаніями, фінансовими установами, науково-дослідними інститутами, державними фондами. У такий спосіб уряд стимулює фірми вбудовуватися в децентралізовану інноваційну систему, що охоплює галузевий, регіональний і національний рівні. Мережевий характер промислової політики та відсутність єдиної державної установи, яка б відповідала за неї, дає підстави дослідникам характеризувати США як «державу прихованого розвитку» за аналогією з «державами розвитку» -- Японією, Республікою Корея, Сінгапуром і Китаєм [23].

Світова криза 2008--2009 рр. спонукала уряд США вжити додаткових заходів для відродження американської промисловості. Вони стосувалися, по-перше, інтенсифікації досліджень і розробок в інтересах виробництва У рамках першої групи заходів було прийнято Національну програму передових про-мислових технологій (Advanced Manufacturing National Programme), якою передбачено проведення широкого спектра НДДКР і формування Національної мережі інноваційних промислових технологій (National Network for Manufacturing innovation (NNMi)). До ме-режі входять регіональні промислові центри, що працюють на засадах державно-приват-ного партнерства, об'єднуючи за принципом «потрійної спіралі» промислові компанії, наукові установи та уряд (зокрема, Міністерство оборони і Міністерство енергетики). Також зазначена програма передбачала реалізацію трьох національних ініціатив -- На-ціональну ініціативу у сфері нанотехнологій, Геномну ініціативу зі створення нових мате-ріалів та Національну ініціативу розвитку робототехніки [24]. і, по-друге, модернізації та відродження безпосередньо самого виробництва У межах другої групи заходів було ухвалено закони і програми, що стосувалися прямої фі-нансової підтримки американського виробництва з боку уряду. Зокрема, Американським законом про відновлення та реінвестування 2009 р. (American Recovery and Reinvestment Act of 2009) було передбачено надати виробникам близько 800 млрд дол. державної допо-моги протягом наступного десятиліття задля пом'якшення негативних наслідків світової кризи і стимулювання структурних перетворень у переробній промисловості. Ця допо-мога розглядалась у рамках досягнення більш масштабних цілей, таких, наприклад, як повернення офшорних виробничих процесів назад у Сполучені Штати Америки, а також заохочення розвитку галузей енергетики, що використовують екологічно чисті джерела енергії, та автомобілебудування в частині виробництва більш енергоефективних і еколо-гічно безпечних транспортних засобів на традиційному й альтернативному паливі. Цим законом також було передбачено заходи заохочення придбання органами влади амери-канської продукції, на виробництво якої надавалася підтримка [25].. Потужним кроком подальшого відродження американської промисловості стала податкова реформа Д. Трампа, ухвалена 22 грудня 2017 р. законом «Про зниження податків і створення робочих місць» (Tax Cuts and Jobs Act). Її головна мета -- суттєве зменшення податкового навантаження на доходи як корпорацій (зниження ставки корпоративного податку з 35 до 21%), так і фізичних осіб. За задумом ініціаторів реформи, це має, з одного боку, стимулювати повернення офшорних виробництв назад у США та відкриття нових на території країни, а з іншого -- підвищити чисті доходи окремих фізичних осіб та сімей, що, відповідно, стимулюватиме споживання і попит. По суті, цією реформою американський уряд прагне перерозподілити на свою користь глобальні інвестиційні потоки і підвищити рівень локалізації в межах країни глобальних виробничих ланцюгів [26].

У березні 2021 р. Президент США Дж. Байден проголосив нову ініціативу -- План створення робочих місць (American Jobs Plan), спрямований на стимулювання розвитку американської економіки шляхом масштабної модернізації всієї фізичної інфраструктури країни: дорожньо-транспортної, комунальної, енергетичної, цифрової мережевої, освітньої, житлової тощо American Jobs Plan [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.whitehouse.gov/ american-jobs-plan/. План розрахований на вісім років, під його реалізацію Білий дім пропонує виділити безпрецедентну суму -- 2,3 трлн дол. Причому матеріально-технічне забезпечення модернізації повністю покладається на американську промисловість. У цілому для відродження власного виробництва уряд США активно вдається і до торговельних війн зі своїми основними торговельними контрагентами, зокрема з Китаєм та ЄС, і наполегливо ставить питання про перегляд не вигідних для виробництва країни міжнародних торговельних та інвестиційних угод, досить жорстко регулює доступ іноземних інвестицій до своїх стратегічних секторів.

Політика розвитку промисловості в Європейському Союзі також становить чималий інтерес для України, як і політика Сполучених Штатів Америки, але вже з огляду на конституційно закріплене прагнення України інтегруватися в європейське співтовариство. В узагальненому вигляді метою промислової політики ЄС є підвищення конкурентоспроможності європейської промисловості на засадах інновацій і технологічного розвитку задля адаптації до внутрішніх викликів і глобальних структурних змін у світовій економіці. Водночас модель європейської політики є дещо відмінною від американської та принципово відмінною від китайської. І в Лісабонській стратегії 2000 р., і в наступній за нею Стратегії «Європа 2020», ухваленій у 2010 р., основний акцент робився на інституційних (горизонтальних) засобах політики -- створенні загальних сприятливих умов і бізнес-екосистем для підприємництва, стимулюванні конкуренції, обмеженні монополізму, підтримці розвитку малого і середнього бізнесу, професійній підготовці та перепідготовці кадрів, розвиткові навичок, фінансуванні наукових досліджень і розробок, розбудові фізичної та інноваційної інфраструктур. Застосування в ЄС секторальних (вертикальних) засобів політики офіційно допускається в окремих випадках як виняток: зокрема, селективна чи адресна державна допомога надається так званим «чутливим» галузям на 'їх підтримку (сільське, лісове, рибне господарство), розбудову (широкосмугові мережі, створення аудіовізуальної продукції, транспорт усіх видів), реструктуризацію та закриття (металургія, вуглевидобуток) Legislation > Sector-specific rules / European Commission [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://ec.europa.eu/competition/state_aid/legislation/specific_rules.html (дата звер-нення: 12.12.2020)..

Водночас слід звернути увагу, що насправді рівень секторальної підтримки значно перевищує офіційно декларований. Для узаконення розширення такої підтримки ЄС удається до проголошення різних масштабних ініціатив, що подаються у вигляді викликів для співтовариства, при подоланні яких мають спільно діяти держава і бізнес. Практична реалізація таких ініціатив завжди передбачає покращення якісних характеристик промисловості, під що виділяються чималі фінансові ресурси. Вони надаються підприємствам і галузям як пряма фінансова допомога за умови її подальшого використання на технологічну модернізацію виробництва для досягнення цілей проголошених ініціатив. Серед останніх з таких ініціатив є ухвалення у 2020 р. Європейської зеленої угоди (The European Green Deal Більш детально у: A European Green Deal [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https:// ec.europa.eu/info/strategy/priorities-2019-2024/european-green-deal_en (дата звернення: 12.12.2020).), мета якої до 2050 р. зробити європейське виробництво кліматично нейтральним. Європейський промисловий сектор посідає в цій угоді чи не головне місце.

Широке застосування практики подібних ініціатив свідчить, що для забезпечення бажаних структурних змін у європейській промисловості використовується проблемний, а не галузевий підхід у визначенні пріоритетів розвитку. Відповідно до нього розгортаються наукові дослідження, створюються нові технології, моделі організації бізнесу і галузі виробництва, нові продукти, здійснюється підготовка кадрів за новими професіями і спеціальностями, впроваджуються нові регуляторні норми і стандарти (які часто обмежують доступ іноземної продукції на ринок ЄС через технічну невідповідність), надається безпосередня фінансова допомога виробникам і т. п. Отже, можна говорити, що в ЄС політика є витонченою, вона вміло поєднує в собі заходи горизонтальної та секторальної підтримки, чітко націлена на вирішення конкретних проблем, прямими результатами чого є зміна структури і технологій виробництва, його диверсифікація і, відповідно, поява нових ринків, на яких європейські виробники, за задумом, мають дістати переваги і лідерство. Згідно з таким проблемним підходом, стратегія розвитку європейської промисловості, що відображена у відповідних комюніке Євро- комісії і визнається нею як підприємницька, передбачає, що розвиток галузі має бути інноваційним, сталим, «розумним», «зеленим», «кліматично нейтральним», «циркулярним», «цифровим», максимально локалізованим у межах ЄС A New Industrial Strategy for Europe / European Commission ; Communication from the commission COM(2020) 102 final. -- Brussels, -- 2020. -- Mar. 10. -- 17 p., що повинно привести до створення нових робочих місць, дозволить підвищити стійкість європейської економіки у відношенні до економік США та Китаю, нівелювати негативний техногенний вплив промислової діяльності на навколишнє природне середовище.

Єврокомісія, тим часом, визнає, що застосовувані нею засоби політики не завжди дозволяють їй ефективно протидіяти зовнішнім викликам, пов'язаним з торговельними війнами, протекціоністською політикою і технологічним тиском її основних контрагентів, зокрема США та Китаю Там само. -- P. 3.. Через це цілі та завдання, які ставилися Лісабонською стратегією, не були досягнуті, так само, як стало вже очевидним, не вдалося повністю досягти і цілей Стратегії «Європа 2020». Серед причин невдач дослідники називають, зокрема, і переважно горизонтальний характер політики, її слабкі системність, комплексність, широту охоплення, вкрай обмежене фінансування та недостатню можливість доповнення горизонтальних засобів вертикальними в рамках нинішнього законодавства ЄС. До цих обмежень також додаються низькі темпи зростання економік країн ЄС, зумовлені невеликим потенціалом розширення внутрішнього попиту. Тому підтримування розвитку своєї промисловості країни Євросоюзу також убачають у нарощуванні промислового експорту до країн, що розвиваються. Для цього вони просувають і закріплюють вигідні для себе правила міжнародної торгівлі, через які отримують безперешкодний доступ на ринки «третіх країн» і при цьому одночасно вводять ряд обмежень у вигляді квот і нетарифних бар'єрів для повного доступу їх продукції на свій внутрішній ринок.

Окремі країни -- лідери ЄС, наприклад Німеччина, порушують питання щодо недоцільності подальшого застосування лише горизонтальних підходів у промисловій політиці, вказують на необхідність зняття ряду обмежень на надання державної допомоги виробникам у пріоритетних сферах промисловості, перегляду норм антимонопольного регулювання з урахуванням зростаючого конкурентного тиску з боку технологічних гігантів із США та Китаю Наприклад, у 2017--2019 рр. мали намір об'єднатися німецький виробник залізничної техніки Siemens Mobility і французький Alstom. Уряди Німеччини і Франції усіляко під-тримували ідею злиття як засіб протидії зростаючій конкуренції китайських компаній на європейському ринку залізничних перевезень. Водночас Європейська комісія це злиття заборонила, що викликало невдоволення з боку як Німеччини, так і Франції, які оголо-сили про намір ініціювати перегляд європейських норм антимонопольного регулюван-ня (Єврокомісія заборонила злиття Siemens і Alstom / РБК-Україна. -- 2019. -- 06 лют. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/evrokomissiya- zapretila-sliyanie-siemens-1549465277.html (дата звернення: 07.02.2019))..

Слід зазначити, що Німеччина на тлі інших країн ЄС вирізняється своїм ставленням до підтримки власної промисловості, часто витончено обходячи обмежувальні норми ЄС щодо прямої державної підтримки Більш детально про особливості й переваги промислової політики Німеччини в історич-ній ретроспективі у [27].. Уряд країни разом з бізнесом активно розбудовував ряд високотехнологічних секторів національної економіки (авіа-, судно-, автомобіле- і приладобудування), створював і підтримував «національних чемпіонів», надавав компаніям масштабну фінансову допомогу (інвестиційні дотації, інвестиційні гранти, програми часткової компенсації вартості продукції та витрат на дослідження і розробки компаній, державне замовлення і т. п.), одночасно захищаючи свій ринок від надмірного тиску з боку іноземних конкурентів.

Ключова роль держави в розбудові німецької промисловості та всебічна підтримка своїх виробників забезпечили ФРН тривале світове промислове лідерство. Для його збереження у 2019 р. Федеральним міністерством у справах економіки та енергетики Німеччини представлено нову Національну індустріальну стратегію до 2030 р. National Industrial Strategy 2030. Strategic guidelines for a German and European industrial policy / Federal Ministry for Economic Affairs and Energy. -- Berlin, 2019. -- 18 p., у якій, поряд з горизонтальними засобами політики, пропонується розширення сфери застосування вертикальної політики для швидкої концентрації ресурсів і створення конкурентних переваг, а також передбачається накладання обмежень щодо доступу іноземного капіталу до окремих стратегічних секторів німецької економіки з метою припинення витоку важливих для країни технологій за її межі.

УКРАЇНА: УНІКАЛЬНИЙ РЕЦЕПТ 30-річного ІНДУСТРІАЛЬНОГО ЗАНЕПАДУ

Тоді як розвинуті країни обрали шлях проривної індустріалізації, Україна зіткнулася з передчасною деіндустріалізацією, яка десятиліттями раніше відбулась у ряді країн Латинської Америки. В обох випадках її тригером стали невірно обрані стратегії та механізми реформування національних економік. Проте, якщо для останніх необхідність реформ була викликана «борговою» кризою кінця 1970-х -- початку 1980-х років, зумовленою різким зростанням світових цін на нафту, то для України -- початком переходу від адміністративно-планової до ринкової економіки у 1990-х роках. Незважаючи на різні економічні передумови, рецепти реформ, запропоновані (нав'язані) ззовні міжнародними фінансовими організаціями, були однаковими і за змістом, і за наслідками. Вони (реформи) стали уособленням так званого Вашингтонського консенсусу -- сукупності неоліберальних підходів до політики швидкого і ефективного (як вважали його автори) переведення країн з перехідною економікою на ринкові засади господарювання, притаманні розвинутим країнам.

Україна, з позицій теорії соціальних порядків Д. Норта, 30 років тому була і залишається нині країною з соціальним порядком обмеженого доступу. Водночас у нас фактично відбулася спроба прямолінійного швидкого привнесення політичних і економічних інститутів розвинутих країн у не пристосоване під них вітчизняне інституційне середовище. Тому, як попереджав Д. Норт, це не могло не спричинити відверто негативних наслідків. У 1990-х роках насилля буквально захлеснуло країну, саме у той період, на думку вітчизняних соціологів, сталася «велика кримінальна революція», наслідком якої був перехід до «кримінального суспільства» [28]. Піками насилля, зумовленого «провалами» економічної та соціальної політики, у тому числі деіндустріалізацією, стали масові соціальні протести у 2004 і 2013-- 2014 рр., що призводили лише до зміни еліт при владі, але не до зміни неоліберальної по суті економічної моделі.

Основний лейтмотив цієї моделі -- дерегуляція та лібералізація господарських відносин, виведення держави з економіки, мінімізація державних соціальних гарантій населенню. Під структурною політикою в Україні розумілися заходи щодо роздержавлення, становлення приватної власності, малого і середнього бізнесу, реформування державного управління, його децентралізації, зміни адміністративно-територіального устрою тощо. Вона практично не пов'язувалася ні з інституційним, ні з секторальним контекстом структурних змін. Що стосується інституційної складової змін, то на необхідність підтримування і розбудови довгострокових фундаментальних факторів розвитку увага не зверталася взагалі протягом усього пострадянського періоду. Підтвердженням цього є масштабна деградація освіти, науки, охорони здоров'я, соціального забезпечення, інфраструктури всіх типів. Усі ці сфери підтримувалися і фінансувалися державою за остаточним принципом з усталеною тенденцією до скорочення витрат на них. Відповідна секторальній складовій змін секторальна структурна політика хоча і мала місце, проте її зміст був викривленим і суттєво відмінним від політики, що проводилася розвинутими країнами і новими індустріальними лідерами світу. Про виділення і надання державної підтримки виробничим секторам, які б могли слугувати драйверами зростання, не йшлося. Натомість допомога надавалася бізнесу, наближеному до представників влади, причому вона дефакто переслідувала не мету модернізації виробництва, а підтримування його «на плаву» через субсидування, списання боргів, вигідні тарифи, захист від конкурентів, надання монопольного становища на ринку і т. п.

Україна зайняла пасивну позицію щодо розбудови вітчизняного виробництва, його підпорядкування насамперед споживчим та інвестиційним потребам внутрішнього ринку. Надмірні й невиправдані сподівання робились і продовжують робитися на іноземний бізнес та іноземного інвестора в розбудові вітчизняної економіки, при цьому за дужками залишається питання, як їх інтереси мають бути узгоджені чи підпорядковані національним інтересам країни, за замовчуванням, без обґрунтування приймається точка зору, що інтереси обох збігаються Слід зазначити, що інтереси іноземного бізнесу в Україні та сектори, у які він готовий вкладати кошти, відрізняються від національних інтересів країни і бажаних для неї на-прямів секторальних структурних змін. Для іноземного бізнесу найбільш привабливою сферою інвестування в Україні є аграрне виробництво (причому орієнтоване виключно на експорт агросировини, а не харчових продуктів глибокої переробки), за ним іде транс-портна (в основному залізнична і портова) інфраструктура як основний елемент логіс-тики для вивезення за кордон агропродукції, потім -- ІТ-сектор як об'єкт аутсорсингу для іноземних ІТ-компаній та енергетика традиційна і з відновлюваних джерел енергії (через надвисокі порівняно з європейськими «зелені» тарифи). (Крупный бизнес счи-тает сельское хозяйство наиболее привлекательной для инвестиций отраслью / Цензор. Нет. -- 2019. -- 29 жов. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://biz.censor.net. ua/news/3156551/krupnyyi_biznes_ schitaet_selskoe_hozyayistvo_naibolee_ privlekatelnoyi_ dlya_investitsiyi_otraslyu (дата звернення: 30.10.2019)). Зокрема, наприклад, уряд ОАЕ з метою забезпечення власної продовольчої безпеки готовий вкладати чималі кошти через свій державний інвестиційний фонд Mubadala Investment Company в придбання сільськогосподарських земель (якщо з'явиться така можливість в українському законо-давстві) та розвиток агросектору в Україні, при тому, що український уряд, нехтуючи проблемою продовольчої безпеки власної країни, у «гонитві» за «примарними благами» від іноземних інвестицій радо йде на відповідні пропозиції арабів щодо співпраці в аг- росекторі (Мінагрополітики підписало меморандум з одним з найбільших міжнародних інвестиційних фондів світу / Урядовий портал. -- 2021. -- 15 лют. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.kmu.gov.ua/news/minagropolitiki-pidpisalo-memorandum-z- odnim-z-najbilshih-mizhnarodnih-investicijnih-fondiv-svitu).. Уряду нав'язано погляди Більше про технології нав'язування владі не вигідних для країни рішень у [29]. стосовно необхідності розвитку економіки лише на основі використання поточних конкурентних переваг країни -- дешевих природних, земельних і трудових ресурсів. Від представників держав -- партнерів і донорів України постійно лунає теза про необхідність її спеціалізації на сільському господарстві, яка втілюється в різноманітні державні стратегії та програми Доволі яскравим прикладом свідомого програмування майбутнього України як аграр-ної країни є оцінка попиту на інвестиції за секторами економіки до 2030 р., зроблена в проєкті Національної економічної стратегії 2030, запропонованої урядом Д. Шмига- ля восени 2020 р. Зокрема, як вважають урядовці, вітчизняний агросектор потребує 50 млрд дол. інвестицій, тоді як промисловість -- лише 20 млрд дол., причому ці кошти мають бути направлені не на зміну секторальної структури, а лише на модернізацію виробничих потужностей, впровадження енергозберігаючих технологій тощо. Ще 7 млрд дол. планується залучити у видобувний сектор. Водночас у вітчизняний ІТ-сектор планується направити у 3,5 разу більше, ніж у промисловість, -- 70 млрд дол., а у роз-виток транспорту -- в 1,5 разу більше -- 30 млрд дол. (Вектори економічного розвитку 2030 / Кабінет Міністрів України. -- 2020. -- с. 106 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://nes2030.org.ua). З цього можна зробити висновок, що питання індуст-ріалізації в Україні й відповідного зростання продуктивності та доходів населення не стоїть перед урядом на порядку денному.. Водночас замовчується необхідність формування перспективних конкурентних переваг, заснованих на інноваціях і високих технологіях і, відповідно, на розбудові довгострокових фундаментальних факторів розвитку. Саме така позиція чималою мірою зумовила глибоку деіндустріалізацію, аграрізацію і посилення сировинного ухилу національної економіки.

Замість інституційних структурних змін, спрямованих на розбудову довгострокових фундаментальних факторів розвитку, уряд країни чи не головним завданням своєї діяльності вбачає дерегуляцію економіки, яка, за задумом, має забезпечити привабливість України для іноземних інвесторів. Як самоціль державою ставиться завдання постійного підвищення місця

України в рейтингу Світового Банку Doing Business Денис Шмигаль: Завдяки покращенню трьох параметрів Україна зможе здійснити прорив у рейтингу Doing Business / Урядовий портал. -- 2020. -- 17 груд. [Електронний ресурс]. -- Ре-жим доступу : https://www.kmu.gov.ua/news/denis-shmigal-zavdyaki-pokrashchennyu-troh- parametriv-ukrayina-zmozhe-zdijsniti-proriv-u-rejtingu-doing-business. Він (рейтинг) за своїми показниками, що оцінюють, зокрема, ступінь трудової лібералізації, податкового навантаження, безперешкодного доступу капіталу до природних та фінансових ресурсів, регуляторних бар'єрів, є відображенням класичного неоліберального підходу до економічної політики Досить критичне ставлення до орієнтації державного управління на підвищення пози-цій країни у рейтингу Doing Business висловлюють провідні вітчизняні вчені. Зокрема, Б. Данилишин зауважує, що є чимало країн, які мають значно гірші порівняно з Україною позиції у цьому рейтингу, проте значно кращі показники економічного розвитку і за-лучають значно більше інвестицій (Рейтинг Doing Business-2020. Достижения и проколы Украины / УНІАН. -- 2019. -- 30 окт. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https:// www.unian.net/economics/finance/10735767-reyting-doing-business-2020-dostizheniya-i- prokoly-ukrainy.html (дата звернення: 31.10.2019))., при цьому осторонь залишаються питання зміни структури виробництва, забезпечення соціальної справедливості, майнової рівності, можливостей зростання доходів населення, розв'язання екологічних проблем. Доволі показовим підтвердженням цього висновку є той факт, що Україні за останні 10 років вдалося суттєво просунутись у рейтингу Doing Business -- зі 152-го місця у 2012 р. до 64-го у 2020 р., але це не привело ні до прогресивного переструктурування виробництва (навпаки, поглибилась його деградація), ні до інвестиційного буму з боку вітчизняних компаній і бурхливого припливу іноземних інвестицій, ні, що головне, до суттєвого зростання доходів пересічних громадян. Водночас зовнішня трудова міграція лише посилилась, а присутність іноземних товарів на внутрішньому ринку як один з прямих наслідків «покращення» позицій у рейтингу внаслідок дерегуляції та лібералізації лише збільшилася.

Перетворення у вітчизняній промисловості й надмірна орієнтація виробництва на зовнішні ринки не створили ефекту «кумулятивної причинності», який би пов'язав розвиток галузі з потребами і доходами суспільства. Шокова лібералізація господарських відносин і зовнішньоекономічної діяльності на початку 1990-х років, неконтрольоване відкриття внутрішнього ринку для іноземних виробників створили інший ефект -- розрив, що постійно збільшується, між швидко зростаючими споживчими запитами суспільства і держави та непристосованістю й відповідною неспроможністю вітчизняного виробництва 'їх задовольнити. Тому вони почали задовольнятися за рахунок іноземного виробництва в обмін на вітчизняну сировину і продукцію неглибокої переробки, що поставлялися на зовнішні ринки. Це означало включення внутрішніх споживчих потреб у систему «кумулятивної причинності» індустріального розвитку іноземних країн. Останні активно підтримували цей процес через втягування України у зовнішню боргову залежність, а також через прямі іноземні інвестиції, які направлялися переважно в торговельну та фінансову сфери. Через створювану за рахунок іноземних інвестицій торговельну мережу активно просувалися на внутрішній ринок іноземні товари, а фінансова сфера, підтримувана іноземним капіталом, усіляко стимулювала (зокрема, через споживче кредитування) придбання населенням цих товарів.

Держава через відповідні міжнародні угоди, поспішне приєднання до яких вона сама ж ініціювала, особливо не переймаючись їх негативними економічними наслідками, фактично віддала внутрішній ринок на відкуп іноземному виробнику в ущемлення інтересів вітчизняного. В останнє десятиліття в країні відбулася практична імплементація в українське законодавство принципів неолібералізму, чим де-факто було унеможливлено проведення секторальної структурної політики та застосування державою структурних чинників стимулювання економічного зростання Приклад принципів неолібералізму, закладених у вітчизняне господарське законодавст-во, що обмежують застосування секторальної структурної політики, наведено в [30].. Будь-які спроби у вигляді доволі поодиноких законодавчих ініціатив задіяти засоби секторальної структурної політики зустрічали відкритий політичний і дипломатичний спротив з боку наших західних країн-партнерів Зокрема, можна говорити про блокування ухвалення законопроекту № 7206 ««Купуй українське, плати українцям» (про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння розвитку промислового виробництва та малого і середнього підприємницт-ва)» від 17 жовтня 2017 р. Законопроєкт пройшов перше читання, але восени 2019 р. був знятий з розгляду в другому читанні через його несприйняття і тиск з боку західних кра- їн-партнерів. Подібна доля спіткала законопроєкт № 3739 «Про внесення змін до Зако-ну України «Про публічні закупівлі» щодо створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості» («Закон про локалізацію») від 24 червня 2020 р. З вимогою скасувати ухвалення цього законопроєкту почався відвертий і агресивний ди-пломатичний і фінансовий шантаж України з боку високопоставлених чиновників ЄС. У цьому зв'язку підтримаємо позицію Народних депутатів України -- ініціаторів ухвалення даного законопроєкту, які, зокрема, зазначають: «Чинне законодавство і нормативна база з публічних закупівель робить будь-які форми підтримки місцевих виробників ледь не кри-мінальним порушенням. А в політичній площині артикулюється як «совок» і корупція. Нам публічно нав'язують позицію, що безапеляційна відкритість для імпорту необхідна для бо-ротьби з корупцією. Наші партнери в ЄС публічно висловлюють сподівання, що Україна утримається від ухвалення законодавства про локалізацію у держзакупівлях. Але це прин-ципово неправильно і більше схоже на лобізм імпортерів, ніж на артикульовану мету» [31]., а також відверте плюндрування і глузування з таких ініціатив у ЗМІ Екс-міністр економіки Шеремета про законопроект «Купуй українське»: Ми стимулюємо популізм і патерналізм, який шкодить українській економіці / Гордон. -- 2017. -- 8 груд. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://gordonua.com/ukr/news/money/-eks- тіпНП-екопотікі^Ьегет^а-рго-гакопоргоекйкири)-икгаіішке-ті^йтиІ)и)ето-рори1ігт- i-paterna1izm-jakij-shkodit-ukrajinskij-ekonomitsi-221010.html (дата звернення: 02.02.2021).. Поряд з тим, за відсутності уваги до розбудови довгострокових фундаментальних чинників розвитку держава фактично повністю позбавила себе можливостей здійснити прогресивне пере- структурування економіки і подолати деіндустріалізацію. Своїми діями вона доволі часто цілком свідомо, іноді в інтересах великих іноземних компаній, під тиском іноземних лобістів або різноманітних «громадських організацій» і «рухів», які нібито відстоювали права споживачів, «закривала» внутрішній ринок або суттєво звужувала його місткість для вітчизняної продукції Як приклад можна навести сумнозвісну історію 2018--2019 рр. з введенням спрощених вимог і зменшенням вартості розмитнення придбаних за кордоном уживаних авто з іно-земною реєстрацією при їх ввезенні на митну територію України (так звані «євробляхи»). Це зумовило масований приплив у країну старих авто з ЄС та США на тлі фактичного зупинення вітчизняного автомобілебудування як наслідку таких дій держави. Ще як при-клади «закриття» ринку для власного виробника можна навести створення державою умов і ввезення з-за кордону застарілих уживаних вантажних вагонів, придбання за чи-малі державні кошти іноземних локомотивів для залізниці, потягів для метрополітенів, комунального пасажирського транспорту, комунальної техніки, медичного і пожежного спеціального автотранспорту, вертольотів для МВС і багато чого іншого.. За таких обставин українська наука і освіта як елемент формування «кумулятивної причинності», необхідної для індустріальних перетворень, виявилися зайвими, водночас внутрішнє сировинне виробництво, що почало домінувати в країні внаслідок виключно деструктивних дій і політики держави, 'їх не потребувало взагалі.

Інституційні перетворення в системі відносин власності, пов'язані з роздержавленням і приватизацією, сформували в Україні явище олігархії, яка сконцентрувала у своїх руках практично все багатство і ресурси країни, підпорядкувала своїм інтересам державне управління і державну владу. Розвиток країни, використання її ресурсів і промислових активів почали визначатися не потребами всього суспільства, а інтересами олігархії. Ці інтереси полягали в максимальному і швидкому збагаченні за рахунок як нещадної експлуатації виробничих і людських ресурсів, так і постійного винайдення дедалі нових і нових джерел рентних доходів. При цьому еліта, що перебувала при владі в Україні, на тлі відсталої та повністю відкритої економіки віддала перевагу отриманню ренти за рахунок не розбудови виробництва, а створення рентоорієнтованих організацій Як приклад створення рентоорієнтованої організації, на наш погляд, можна навести вве-дення абонентської плати для споживачів за постачання природного газу, а також ухва-лення нового законодавства з житлово-комунальних послуг (Закон України № 2189-УШ від 09.11.2017 р.), яким створюються комунальні структури, які де-факто ні за що не від-повідають, проте регулярно стягують «роздуту» плату за «віртуальні» послуги..

Загалом передчасна деіндустріалізація в Україні за зовнішньої відкритості та жорсткої конкуренції на світовому і внутрішньому ринках практично унеможливила проведення успішних перетворень, зникли стимули для інвестицій у створення нових робочих місць у середньо- і високотехнологіч- них секторах промисловості, через надмірну експортну орієнтацію виробництва послабився зв'язок між попитом і доходами. Втрата під тиском іноземної продукції внутрішнього ринку для вітчизняного виробника обмежила потенціал прояву ефекту масштабу виробництва і, відповідно, підвищення його продуктивності. Водночас скорочення внутрішнього сукупного попиту на вітчизняні промислові товари внаслідок збільшення імпорту і за відсутності дзеркального зростання експорту переробної промисловості виступило фактором поглиблення деіндустріалізації, оскільки відбулися розширення низькопродуктивних і низькооплачуваних видів діяльності в первинному секторі та сфері послуг, руйнування ланцюгового зв'язку між доходами, попитом, внутрішнім виробництвом і внутрішніми інвестиціями в нього. Фінансова лібералізація, у свою чергу, закріпила ці тенденції, обмеживши можливості як залучення капіталу у виробництво, так і формування валютного курсу на рівні, що підтримував би його цінову конкурентоспроможність за такої обмеженості.

Отже, необхідність відродження вітчизняного промислового виробництва з акцентом на випереджальну розбудову середньо- і високотехнологіч- них секторів на основі політики наздоганяючої індустріалізації не викликає жодних сумнівів. При цьому очевидно, що Україні не вдасться скопіювати успішні моделі такої політики через наявні особливості вітчизняного інсти- туційного середовища і зовнішні економічні обставини. Крім того, слід зважити на латентні «провали» сучасного науково-технологічного розвитку, які виникають насамперед з позиції соціальної справедливості, а також можливостей країн самостійно формувати політику у своїх національних інтересах.

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС: СОЦІАЛЬНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ ІНКЛЮЗИВНОЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ

Незважаючи на те, що нові технології виробництва розглядаються як основний засіб підвищення продуктивності праці й зростання доходів працівників, у дійсності динаміка 'їх зростання не збігається. Досить поширеною є точка зору, що підвищення продуктивності праці має випереджати зростання заробітної плати. «Стримування» зростання останньої на тлі випереджального зростання першої на практиці є стандартним інструментом підвищення прибутковості компаній Наприклад, дослідники, посилаючись на дані ОЕСР, звертають увагу, що у США протя-гом 1980--2007 рр. реальна погодинна продуктивність праці зросла на 85%, тоді як ре-альна погодинна заробітна плата -- лише на 35%. У 36 розвинутих країнах, за даними МОП, у 1999--2013 рр. темп зростання продуктивності праці втричі перевищував темп зростання її оплати [32, р. 8].. Водночас це явище -- один з ключових факторів загострення проблеми нерівності («великого розділення» за Дж. Стіглі- цом [33]) і поляризації суспільства всередині країн, оскільки додатково отриманий прибуток (маржа) від зростання продуктивності праці дістається власникам компаній і топ-менеджменту (менш як 1% населення [33]), а не пересічним працівникам. Це явно суперечить поняттю інклюзивного розвитку як справедливого і такого, що забезпечує загальний добробут. Тому для всіх без винятку країн (і для України теж) виникає проблема винайдення механізмів справедливого перерозподілу технологічної ренти в суспільстві в результаті зростаючої продуктивності технологій. На сьогоднішній день такого механізму не існує, і його створення навіть не ставиться на порядок денний урядами. Проте без цього говорити про інклюзивний і справедливий розвиток, заснований на інноваціях і технологіях, немає сенсу.

Постійне технологічне вдосконалення і ускладнення виробництва крім зростаючої нерівності має й інші негативні та досить помітні соціальні наслідки. У міру ускладнення технологій і скорочення їх життєвого циклу інтенсифікується життя людини, відбувається переоцінка її цінностей, на перші позиції виходять навчання, кар'єра, пошук роботи, назад відсуваються традиційні сімейні цінності -- створення сім'ї, народження і виховання дітей. Прямими наслідками цього є зменшення народжуваності й відповідні демографічні проблеми в розвинутих країнах, пов'язані із «старінням» населення і необхідністю залучати й адаптувати мігрантів з відмінними культурою та ментальністю. Іншим боком впливу технологій на суспільство є та обставина, що далеко не всі його члени готові й спроможні швидко адаптуватися до динамічних технологічних змін, «іти в ногу» з технологіями -- постійно навчатися, перенавчатися, змінювати місце роботи і професію, місце проживання, набутий соціальний статус і т. п. Ступінь такої «неадаптив- ності» чи неготовності сприймати технологічні зміни залежить як від віку людини, так і від міри ускладнення самих технологій, когнітивних здібностей індивідуума 'іх зрозуміти, освоїти і використати. У людини зрештою настає «втома» від технологій, і фізична, і моральна. Наслідки цього для суспільства є досить неприємними і часом трагічними, що знов-таки ставить під сумнів можливість досягнення загального добробуту і справедливості на основі інновацій і технологій Наприклад, у молодіжному середовищі розвинутих країн стрімко зростає прошарок мо-лоді, які не навчаються, не перенавчаються, не вдосконалюють своїх навичок і не працю-ють, часто цілком свідомо не маючи бажання це робити, чим створюють у суспільстві чимало проблем. Вступаючи в доросле життя, ця категорія молоді одразу фактично опи-няється на соціальному дні, криміналізується і люмпенізується. Це явище дістало назву NEET (not in education, employment or training -- ні освіти, ні роботи, ні навчання), його виникнення великою мірою є результатом неможливості, неготовності й небажання мо-лодих людей адаптуватися до швидких технологічних змін [34]. Ще одним неприємним фактом неготовності людини «йти в ногу» з технологіями є зростання рівня суїциду в розвинутих країнах. За даними ВООЗ, перші позиції у світі за цим показником посідають найбільш технологічно розвинуті країни, такі як Республіка Корея та Японія (Suicide in the world: Global Health Estimates / World Health Organization. -- 2019. -- Sept. 09. -- P. 9 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.who.int/publications-detail-redirect/ suicide-in-the-world (дата звернення: 02.02.2021))..

Окремі досягнення Четвертої промислової революції, зокрема роботизація, автоматизація, інформатизація і штучний інтелект, також створюють достатньо негативних соціальних аспектів у житті суспільства. Чимало науковців указують на зростаючу загрозу тотального безробіття внаслідок роботизації та заміни людської праці роботами, а людського інтелекту штучним. З цього приводу існує багато полярних думок -- від апокаліптичних, пов'язаних з реалізацією цих загроз, до райдужних оптимістичних, пов'язаних з появою великої кількості нових професій і нових високопродуктивних робочих місць Огляд різних думок і оцінок щодо наслідків роботизації для людства наведено у [35].. З усього спектра різних поглядів на дану проблему відзначимо декілька, на нашу думку, важливих висновків у контексті інклюзивного розвитку та індустріалізації, зроблених ученими. Зокрема, Д. Аджемоглу наголошує, що автоматизація і роботизація хоча й генерують нові завдання, під які можуть створюватися робочі місця, проте в кінцевому підсумку мають на меті повне витіснення людської праці з виробництва задля скорочення витрат на її оплату і збільшення прибутку компаній, зумовлюючи тим самим подальше зростання нерівності [36]. Причому йдеться не лише про заміну рутинної людської праці, а дедалі більше про заміну праці, яка вимагає високої кваліфікації, а, зважаючи на постійне вдосконалення штучного інтелекту, -- ще й творчої.

Таким чином, заснована на тотальній роботизації і автоматизації індустріалізація позбувається своєї надважливої якості -- зникає згаданий вище ефект «кумулятивної причинності», і людина з виведенням із сфери виробництва втрачає засоби до існування, відповідно, не генерує достатнього попиту на товари, хоча їх пропозиція завдяки зростаючій продуктивності технологій збільшується. Ця проблема змушує уряди винаходити компенсаторні механізми, які не дозволять економіці зупинитись, а людині -- втратити засоби до існування. На сьогоднішній день її розв'язання поки що вбачається за трьома основними напрямами. Перший -- через введення податків на роботів, що знизить бажання компаній їх упроваджувати і мотивує зберігати робочі місця. Другий -- через запровадження безумовного базового доходу для всіх громадян країни або найбільш уразливих груп населення, який, проте, зумовить, на думку вчених, не стільки підтримку споживання, скільки деградацію і десоціалізацію людини. Третій -- через розробку «технологій для всіх» або, по-іншому, через «демократизацію інновацій», коли вигоди від них отримуватиме все суспільство без втрати робочих місць [37]. Останній напрям найбільше відповідає концепту інклюзивного розвитку, однак він найбільш складний у реалізації. У підсумку погодимося з думкою Р. Капелюшнікова, що рівень автоматизації та роботизації виробництва і витіснення робочих місць має визначатися не стільки бажанням компаній отримати вищі прибутки, скільки морально-етичними цінностями, що панують у суспільстві й відповідно впливатимуть на цей рівень через формальні або неформальні регуляторні норми [35]. З нашої точки зору, проблема заміни людської праці роботами перестане бути актуальною лише тоді, коли людина не розглядатиметься ні в теорії, ні на практиці як знеособлений, неживий, бездушний ресурс («людський ресурс», «трудовий ресурс», «робоча сила», «людський капітал» і т. п.), який повинен лише без втоми працювати і приносити прибутки його розпоряднику, а у випадку неспроможності це робити -- бути заміненим на ресурс роботів Ейджизм, що надзвичайно поширений в Україні та за кордоном, є підтвердженням тези про ставлення до людини лише як до ресурсу, коли роботодавець вважає працівників віком понад 40 років «списаним матеріалом» і при прийомі на роботі віддає перевагу лю-дям, яким не більше 35.. Інклюзив- ність у даному контексті має враховувати не тільки включення всіх у процес суспільного виробництва, але й індивідуальність і унікальність кожної людини, тоді як роботизація такої індивідуальності не передбачає в принципі.

Зростаюча продуктивність технологій, розширюючи масштаби виробництва, має своїм негативним наслідком проблему концентрації ринкової влади На сьогодні світовий споживчий ринок практично в усіх сегментах (продукти харчування, одяг, косметика, побутова хімія, фармацевтика) контролюється прямо або через дочірні й афілійовані структури десятьма ТНК, які диктують світові ціни і умови торгівлі, лобі- юючи свої інтереси практично в усіх країнах (10 корпораций контролируют практически все, что мы покупаем [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://theoryandpractice. ru/posts/8012-10-corporations-control (дата звернення: 27.11.2020)). Світові технологічні гіганти за рівнем своєї капіталізації перевищують ВВП багатьох країн. Наприклад, на кі-нець лютого 2021 р. ринкова капіталізація Apple Inc. становила 2,18 трлн дол. і була втри-чі більшою, ніж ВВП Туреччини чи Саудівської Аравії у 2020 р., майже вдвічі більшою від ВВП Росії, трохи меншою від ВВП Франції (Холодна технологічна війна / Дзеркало тижня. -- 2021. -- 24 лют. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://zn.ua/ukr/ international/kholodna-tekhnolohichna-vijna.html (дата звернення: 25.02.2021))., на яку вказує Дж. Стігліц. Домінуючі компанії, звертає увагу вчений, «користуються своєю інформаційною перевагою, купують потенційних конкурентів, створюють бар'єри для виходу на ринок, що дозволяє їм отримувати величезну ренту в збиток усім іншим. Збільшення ринкової влади корпорацій разом із зменшенням переговорної сили працівників у багатьох випадках є причиною високого ступеня нерівності й слабких темпів зростання економіки» [11]. Причому, наголошує науковець, через прогрес у сфері роботизації та штучного інтелекту ця проблема лише загострюватиметься. Паралельно виникає тісний зв'язок між економічною владою і політичним впливом, вони взаємно посилюють і відтворюють одне одного. Стосовно США Дж. Стігліц зазначає, що корпорації, витрачаючи безмежні кошти на вибори, перетворюють країну на фундаментально недемократичну, руйнується система стримувань і противаг у політиці, яка необхідна для демократії, внаслідок чого обмеження ринкової влади унеможливлюється, а нерівність зростає. Отже, концентрація ринкової влади та її зв'язок з політикою, що в українському контексті більш звично трактується як олігархія, не є суто нашою національною особливістю, це загальносвітова проблема і без її подолання немає сенсу говорити про скорочення нерівності та інклюзивний індустріальний розвиток.

Значне зростання масштабів і швидкості науково-технологічних змін з відповідним експоненціальним збільшенням обсягів інформації в останні десятиліття, безперечно, позначилося на формуванні особливостей середовища ведення господарської діяльності. Воно набуло загрозливої нестабільності й невизначеності, діставши назву VUCA-світу VUCA -- акронім від англійських слів volatility (нестабільність), uncertainty (невизначе-ність), complexity (складність), ambiguity (неоднозначність).. Дедалі більше ускладнюється вибір вірного управлінського рішення суб'єктами, скорочується час для його ухвалення, що суттєво підвищує ризик помилки і втрати коштів, а отримання стабільного потоку доходів від інвестицій, чого прагнуть інвестори і власники бізнесу, стає досить проблематичним. Їх рефлекторною реакцією на це є орієнтація діяльності компаній на отримання і макси- мізацію прибутків у якомога коротші строки. Таке явище дістало назву short-termism («короткостроковість») або «квартальний капіталізм», коли горизонт планування діяльності компанії через значну невизначеність стає коротким Більш детально проблему «короткостроковості» розглянуто в [32, р. 66--76].. Воно ефектом бумеранга б'є по самому НТП, оскільки розроблення й отримання проривних продуктових і процесових інновацій, здатних сформувати нові ринки, дедалі дорожчають, а проведення НДДКР потребує від компаній усе більше часу і ресурсів на тлі зростаючих ризиків неотримання бажаних результатів. Тому, за висновками агентства McKinsey, інвестиції у дослідження і розробки для більшості компаній стають мало- привабливими і відходять на задній план [38]. Вони, як зазначає Ж. Тіроль, під силу лише технологічним гігантам, які часто мають монопольне або домінуюче становище на ринку [39]. Проблема концентрації ринкової влади суб'єктів набуває дихотомії: з одного боку, відбувається те, про що застерігає Дж. Стігліц, а з іншого -- така концентрація є двигуном НТП в умовах нестабільності й невизначеності зовнішнього середовища.

«Короткостроковість» діяльності компаній змінює їх модель корпоративного управління, його акценти зміщуються в бік фінансовізації інвестицій. У результаті у світовій економіці виникли і поширилися чотири взаємозалежні явища, які, з одного боку, призводять до швидкого зниження витрат і підвищення прибутків без технологічних інновацій, а з іншого -- закріплюють світову нерівність. Серед них -- фрагментація виробничих процесів між країнами в рамках глобальних ланцюгів створення вартості, переорієнтація діяльності великих конгломератів на ключові напрями свого бізнесу, підвищення уваги інституційних інвесторів і компаній з управління активами до максимізації вартості акцій, а також масова офшоризація бізнесу задля мінімізації оподаткування.

Світова економіка почала вибудовуватися навколо глобальних ланцюгів створення вартості, з огляду на які формувалися ліберальні правила міжнародної торгівлі Сучасні ліберальні умови, на думку Д. Родріка, не стимулюють, а, навпаки, пригнічують розвиток бідних країн і країн, що розвиваються. Вони ухвалені й діють насамперед в інтересах розвинутих країн, дозволяють їм безперешкодно потрапляти на ринки і роз-поряджатися ресурсами перших, проводити щодо них цілеспрямовану політику стри-мування зростання задля підпорядкування своїм економічним інтересам і збереження свого світового домінування [40]., що дозволяли розвинутим країнам зберігати міцність ланцюгів, не даючи шансів включеним у них менш розвинутим країнам самостійно формувати свою політику, роблячи останніх заручниками стратегій швидкої максимізації доходів транснаціональних компаній [41]. Причому фрагментація дозволила підсилити акцент на поточних порівняльних перевагах країн, одночасно закріплюючи для менш розвинутих несправедливий і невигідний їм міжнародний поділ праці. З цих позицій індустріалізація з акцентом на розвиток експортних виробництв, включених у глобальні виробничі ланцюги, не несе менш розвинутим країнам позитивних результатів.

Прикрим, як відзначають дослідники, є той факт, що протягом останніх десятиліть як у розвинутих, так і в інших країнах мультинаціональні підприємства стали головною рушійною силою лібералізації корпоративної податкової політики, девальвації та послаблення трудових і соціальних прав пересічних працівників, звуження можливостей достойної зайнятості для більшості населення, поширення різних форм незахищеної зайнятості [42]. Широке використання компаніями «податкових гаваней» і схем мінімізації оподатковування як засобу максимізації вартості своїх акцій суттєво обмежило можливості держави у фінансуванні свого розвитку. З таких позицій процеси фінансової глобалізації та інтеграції лише погіршили структуру розподілу доходів усередині країн і у світі в цілому, збільшили економічні та соціальні диспропорції, розмили податкову базу країн, ослабили сукупний попит, збільшили рівень невизначеності та нестабільності країн, що загалом не наблизило, а, навпаки, лише віддалило країни від досягнення параметрів загального добробуту і справедливого розподілу результатів розвитку між усіма членами суспільства.

ДО ЗАСАД ПОЛІТИКИ ІНКЛЮЗИВНОЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ (ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ)

Концепт інклюзивного розвитку не слід ототожнювати, як це часто робиться, з концептом розвитку на неоліберальних засадах, оскільки використання країнами рецептів останнього породило проблему необхідності формування першого. Тому, очевидно, інструментарій політики інклюзивного розвитку не має і не повинен збігатися з інструментарієм неоліберальної політики. Інклюзивна індустріалізація є безальтернативним шляхом для піднесення загального добробуту і подолання нерівності. Водночас при формуванні та реалізації в Україні відповідної політики індустріалізації слід ураховувати ряд обставин. Зокрема, вона має бути ендогенною, тобто переважно орієнтованою на задоволення внутрішніх споживчих та інвестиційних потреб за рахунок власного виробництва. Це згенерує ефект «циркулярної кумулятивної причинності» індустріалізації -- пов'яже зростання виробництва (пропозиції) з доходами (попитом), стимулюватиме розвиток суміжних сфер, освіти, науки, інфраструктури.