Модель розподілу трудових ресурсів між регіонами України

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

Ключові слова: РИНОК ПРАЦІ, РОБОЧА СИЛА, ЗАРОБІТНА ПЛАТА, МІГРАЦІЯ, РЕГІОН, РОБОТА, БЕЗРОБІТТЯ, модель, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Об'єктом дослідження - трудові ресурси України та їх міграційні потоки.

Предмет дослідження - моделі й методи, що використовуються для аналізу ринку праці та трудових ресурсів.

Мета роботи - розробка моделі розподілу трудових ресурсів між регіонами країни.

Розглянута проблема забезпечення ринків праці трудовими ресурсами та відтоку робочої сил з регіону. Проведено аналіз сучасних підходів до моделювання ситуацій на ринках праці. Побудовано модель забезпечення регіонів України трудовими ресурсами. Розроблено матричну модель забезпечення регіонів України трудовими ресурсами в залежності від заробітної плати та рівня безробіття.

Результати можуть бути впроваджені на практиці в сфері управління регіональним розвитком, а також для планування соціально-економічної політики в державі.

ЗМІСТ

трудовий ринок міграція

• Вступ
• 1. Дослідження стану трудових ресурсів в Україні
• 1.1 Розвиток ринку праці та його особливості
• 1.2 Категорія зайнятості населення та її роль у дослідженні трудових ресурсів країни
• 1.3 Дослідження міграції населення
• 1.4 Аналіз динаміки трудових ресурсів країни
• 2. Аналіз моделей дослідження трудових ресурсів
• 2.1 Використання оптимізаційних моделей для дослідження трудових ресурсів
• 2.2 Традиційні моделі аналізу ринку праці
• 2.3 Моделі міжнародної організації праці (МОП)
• 3. Модель аналізу трудових ресурсів країни
• 3.1 Матрична модель аналізу трудових ресурсів
• 3.2 Оптимізація матричної моделі розподілення трудових ресурсів
• Висновок
• Список джерел інформації
• ВСТУП
• Трансформаційні процеси економіки України спричинили зміни не тільки форму власності підприємств та появи нових форм господарювання, а й сильно вплинули на трудові ресурси. Трудові ресурси є одним з найважливіших ресурсів економіки і від їх становища залежить її функціонування. Сучасний стан трудових ресурсів України на жаль є незадовільне ним. Причинами цього є низка проблем: велика смертність; велика частка пенсіонерів, низький рівень заробітної платні, велика міграція, від`їзд інтелектуального населення за кордон та багато інших. Таким стан трудових ресурсів може бути загрозою у розвитку економіки у майбутньому. Тому необхідно детально аналізувати причини занепаду трудових ресурсів, здійснювати їх моделювання і прогнозування, а також розглядати шляхи їх покращення. Існуючи стандартні методи аналізу є не досить ефективними, тому доцільно використовувати економіко-математичні методи дослідження.
• Таким чином, тема дипломної роботи є досить актуальною.
• Для дослідження трудових ресурсів були вивчені особливості розвитку ринку праці в Україні, здійснено аналіз зайнятості населення, проаналізовано міграцію населення та досліджено сучасні тенденції в динаміці трудового потенціалу.
• В другому розділі розглядаються теоретичні моделі аналізу ринків праці та трудових ресурсів, а саме оптимізаційні моделі, традиційні моделі та моделі міжнародної організації праці.
• Третій розділ присвячений побудові та використанню моделі дослідження трудових ресурсів України.
• 1. ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНУ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ В УКРАЇНІ
• 1.1 Розвиток ринку праці та його особливості
• Одним із основних понять ринкової економіки є поняття ринку і його різновидів. Ринок праці - це система економічних відносин, пов'язаних з формуванням і реалізацією попиту та пропозиції робочої сили; це також економічний простір - сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці і продавці праці, і це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками. Слід підкреслити, що ринок праці не вичерпується відносинами по працевлаштуванню безробітних та заповненням вакансій, а охоплює всю сферу найманої праці: проблеми оплати і умов праці, обсягу і інтенсивності виконуваної роботи, стабілізації і гарантії зайнятості, трудової мотивації, підготовки та перепідготовки робочої сили. Таким чином, ринок праці організаційно - це система соціальних інститутів, кожен з яких виконує якусь певну, визначену функцію розвитку праці.
• Ринок праці має ряд ознак, що відрізняють його від ринків звичайних товарів. У ньому діють особливі регулятори і соціальні сили. Можна відзначити наступні особливості [23]:
• 1) Ринок праці існує як у зовнішньому стосовно підприємства середовищу, так само він поширюється і на сферу виробництва (відносини купівлі-продажу не припиняються з надходженням працівника на підприємство). Прийнятий на роботу може шукати іншу роботу як усередині, так і поза даним підприємством, а підприємець підбирає кандидатів як серед зайнятих, так і серед незайнятих працівників.
• 2) У відмінності від ринку звичайних товарів при продажу робочої сили працівник не втрачає права власності на неї, він продає лише право використання цієї робочої сили. У процесі використання робоча сила не знищується.
• 3) На структуру попиту та пропозиції робочої сили впливає велика кількість автономних факторів, тобто факторів, що формуються поза ринком праці.

4) Важливе значення має ступінь поінформованості працездатного населення про кон'юнктуру на субринках праці.

5) Іншим фактором виступає та обставина, що на розподіл праці значно впливає сам об'єкт, що одночасно є і суб'єктом. Рішення індивіда про те, яку кількість праці запропонувати, - це свого роду компроміс між дозвіллям і купленими споживчими благами:

а) враховуються також такі характеристики місця роботи, як безпека, престиж, комфорт і можливість просування по службі;

б) до автономних факторів можна віднести і соціально-політичну ситуацію, що зв'язана, приміром, з формування мінімуму заробітної плати чи обмеженнями в питаннях оплати праці.

6) Для ринку праці характерна значна диференціація в структурі попиту та пропозиції, що збільшується в міру розвитку національної економіки, а це зв'язано зі зрушеннями в поділі праці. Диференціація в самій структурі зайнятості визначається розходженнями не тільки в змісті, й в умовах праці.

Головними складовими частинами ринку праці є сукупна пропозиція, що включає все економічно активне населення, та сукупний попит, що визначається загальною потребою економіки у найманій робочий силі [9, 22]. Вони складають сукупний ринок праці, або ринок праці в широкому розумінню. Основна частина сукупного попиту та сукупної пропозиції задовольняється, що забезпечує працівників роботою, а робочі місця - працівниками та створює умови для функціонування економіки.

Менша частина сукупного ринку праці з причин природного, механічного та економічного рухів робочої сили і робочих місць виявляється вільною і потребує задоволення попиту та пропозиції шляхом зведення здобувачів роботи з вакантними робочими місцями. Ця частина сукупного ринку праці називається поточним ринком праці, або ринком в вузькому розумінню. Його обсяг визначається кількістю вакантних робочих місць та кількістю працівників, активно зайнятих пошуками роботи.

Сукупна пропозиція включає всі категорії економічно активного населення, тобто всіх, хто працює або бажає працювати. Поточна пропозиція на ринку праці складається з таких основних груп: безробітні, що активно шукають роботу і готові до неї приступити; працівники, які намагаються змінити місце роботи; особи, котрі бажають працювати у вільний від роботи або навчання час [19].

Сукупний попит визначається кількістю і структурою робочих місць, що існують в економіці країни. Сукупний попит охоплює всю сферу суспільної праці і включає як укомплектовані працівниками, так і вільні (вакантні) робочі місця. Слід розрізняти ефективний попит, який визначається кількістю економічно доцільних робочих місць, і сукупний попит, що включає також зайняті неефективні робочі місця. Різниця між сукупним і ефективним попитом являє собою надлишкову зайнятість, складовою частиною якої є приховане безробіття. Поточний попит визначається потребою на працівників для заповнення вакантних робочих місць на умовах основної діяльності, сумісництва або для виконання разових робіт [19].

Основна функція поточного ринку праці полягає у перерозподілі через сферу обігу між галузями, сферами виробництва і підприємствами, заповненні вакансій і забезпеченні роботою людей. Ця функція має важливе значення як для відтворення валового внутрішнього продукту, так і для підтримки сприятливого соціального клімату в суспільстві [19].

Співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці - це його кон'юнктура. Вона обумовлена багатьма чинниками, серед яких основними є загальний стан економіки; галузева структура народного господарства; рівень науково-технічного розвитку країни; рівень життя населення; загальна міра розвитку ринкових відносин (багатоукладність економіки, розвиненість ринків житла, послуг, цінних паперів тощо); стан соціальної та виробничої інфраструктури і ін.

Залежно від співвідношення попиту та пропозиції розрізняють три типа кон'юнктури ринку праці [20]:

1) трудодефіцитну - якщо попит перевищує пропозицію. Це було характерно для нашої країни в останні роки радянської влади;

2) трудонадлишкову - якщо пропозиція перевищує попит, що характерно для сучасної української економіки;

3) рівноважну - це коли попит відповідає пропозиції, що в принципі є теоретичним ідеалом, до якого треба прямувати, але якого неможливо досягти.

Треба зазначити, що ринок праці як органічна складова ринкової економіки в своєму розвитку залежить від наявності й розвиненості всіх інших її складових елементів (включаючи ринки капіталу, житла тощо), що визначають міру свободи руху робочих місць (їх створення і ліквідацію) та перерозподілу працівників між сферами зайнятості, галузями господарства і територіями.

Найважливішою задачею економіки праці є забезпечення якісної рівноваги між попитом та пропозицією робочої сили.

Активне регулювання ринку праці припускає наявність розгалуженої інфраструктури цього ринку, до якої належать:

1) комплекс регулювання заробітної плати (закони, угоди, договори);

2) комплекс регулювання компенсацій (допомога по безробіттю, піднімальні при зміні місця проживання, дотації);

3) комплекс регулювання зайнятості (закони, нормативні акти, що гарантують громадянські права в сфері зайнятості);

4) служба зайнятості і працевлаштування; сюди передусім відноситься державна служба зайнятості, а також чисельні недержавні посередники між роботодавцями та працівниками на ринку праці (біржі праці, агенції по добору персоналу, агенції по працевлаштуванню, організації, що надають послуги з профорієнтації, консалтингу персоналу, лізингу персоналу тощо);

5) система професійної підготовки і перенавчання;

6) об'єднання працівників як виразники їхніх інтересів (передусім профспілки);

7) об'єднання роботодавців як виразники їхніх інтересів;

8) кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди сприяння зайнятості;

9) пенсійна система, оскільки вона має значний вплив на економічну активність працівників предпенсійного віку.

Функціями інфраструктури ринку праці є регулювання відносин між роботодавцями і працівниками з приводу оплати праці, її умов, вирішення соціально-трудових конфліктів, а також посередництво між працівником та роботодавцем, сприяння їх контактам та взаємодії, допомога в доборі ї відборі працівників та виборі місця роботи, в укладенні трудового контракту тощо.

Таким чином, багатофункціональна і високоефективна інфраструктура - невід'ємна характеристика цивілізованого ринку праці, показник його розвиненості і критерій дієвості.

Ринок праці, як і всякий товарний ринок, розвивається за законами попиту та пропозиції. Реальні ринки праці - різноманітні й дуже складні системи, на які впливає безліч факторів. Так, пропозиція праці визначається чисельністю населення і насамперед чисельністю працездатного населення; середньою кількістю робочих годин за певний час (тиждень, місяць, рік); кількісним складом і структурою населення, рівнем його кваліфікації тощо.

Пропозиція робочої сили - це потреба різних груп працездатного населення в одержанні роботи за наймом і на цій основі - джерела засобів існування. У кількісному вираженні вона дорівнює числу осіб, що виходять на відкритий ринок праці, в служби зайнятості чи безпосередньо на підприємства і в організації.

На перспективу пропозиція робочої сили повинна включати осіб, не зайнятих трудовою діяльністю і таких, які шукають роботу, а також осіб, що вийдуть на ринок праці протягом прогнозованого періоду. До останнього відносяться: працівники, яких звільняють; працівники, що звільняються, (із причин плинності й у зв'язку з закінченням терміну договору); випускники загальноосвітніх установ; особи що прибули з інших територій; особи, що виходять на ринок праці з домашнього й особистого підсобного господарства.

Пропозицію робочої сили варто визначати з урахуванням статистичної інформації про чисельність, статеву та вікову структури трудових ресурсів, кількість економічно активного населення, рівня зайнятості осіб старшого віку і підлітків. Попит на робочу силу формується по галузях і в кількісному вираженні повинен збігатися з загальною додатковою потребою в працівниках підприємств і організацій поза залежністю від організаційно-правових форм і форм власності.

При розрахунку попиту на робочу силу визначається потреба підприємств у нових працівниках (для роботи на вакантному і новому робочому місцях) і потреба підприємств у працівниках, необхідних для заміни тих, що вибувають (поза залежністю від причин). Таким чином, вдається установити чисельність осіб, які можуть бути працевлаштовані. Як вихідну інформацію використовують дані поточного статистичного обліку і спеціальних обстежень, проведених безпосередньо на підприємствах. На цій базі, з урахуванням структурних змін проводиться аналіз перспектив розвитку окремих сфер зайнятості. За галузями інформація характеризується двома групами показників: галузевою структурою зайнятих у національному господарстві і галузевій структурі зайнятих у галузях промисловості.

Для всебічної оцінки стану і перспектив регіональної зайнятості необхідно здійснювати збір інформації про потребу підприємств у робочій силі не тільки в цілому, але й за професіями (спеціальностями), проводити при необхідності їхнє угрупування [3]. З використанням даних про потреби в працівниках конкретних професій (спеціальностей) і на основі балансових методів розрахунку загальна величина потреби економіки чи регіону окремих галузей у робочій силі встановлюється найбільш точно.

Найважливіший етап прогнозування регіонального ринку праці - зіставлення названих показників. На цій основі можна оцінити фактичну й очікувану ситуацію на ринку праці, установити недолік чи надлишок, а вже потім розробляти систему заходів для удосконалювання регіональної зайнятості.

1.2 Категорія зайнятості населення та її роль у дослідженні трудових ресурсів країни

Зайнятість населення - необхідна умова для його відтворення, важливий аспект соціально-економічного життя людини. Оскільки від неї залежать рівень життя людей, витрати суспільства на підбір, підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів, на їхнє працевлаштування і матеріальну підтримку тих, хто позбавився роботи. Зайнятість розкриває один із найважливіших аспектів соціального розвитку людини, пов'язаний з задоволенням його потреб у сфері праці й у зв'язку з працею, що не суперечить законодавству і приносить заробіток (трудовий дохід).

У відповідності з Законом України "Про зайнятість населення" відносини зайнятості базуються на ряді принципів[14].

Перший принцип - виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов'язкової, примусової праці. Людині належить пріоритетне право вибору: брати участь чи не брати участь у суспільній праці. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності.

Другий принцип - створення державою умов для забезпечення права на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальній підтримці при безробітті відповідно до Конституції.

Закон України закріпив основні принципи державної політики в галузі сприяння зайнятості і серед них такі, як забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних переконань і відносин до релігії в реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості; розвиток трудових ресурсів; попередження масової і скорочення тривалого безробіття; підтримка трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їхніх здібностей до продуктивної, творчої праці; забезпечення соціального захисту в області зайнятості, створення спеціальних заходів у цьому для громадян, що мають особливі труднощі у пошуку роботи, тобто допомога особливо нужденним у працевлаштуванні; заохочення роботодавців до створення нових робочих місць, тощо.

Згідно ст.1 Закону України про зайнятість, зайнятими вважаються громадяни [14]:

1) працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

2) громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуально-трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві;

3) обрані, затверджені чи призначені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

4) які проходять службу в Збройних силах України, в органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, або проходять альтернативну службу;

5) ті, що проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

6) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Важливо визначити статус зайнятості для економічно активного населення, включаючи безробітних. Звичайно розрізняють п'ять статусів [20].

1) Наймані робітники - громадяни, що працюють за укладеним письмовим контрактом (договором) або за усною згодою з керівником підприємства про умови трудової діяльності, за якої вони одержують обговорену при наймі плату.

2) Працюючі на індивідуальній основі - громадяни, які самостійно здійснюють діяльність, що приносить їм дохід, що не використовують зовсім або використовують найманих робітників тільки на короткий термін.

3) Роботодавці - громадяни, що керують власним (або уповноважені державою керувати) акціонерним товариством, господарським товариством тощо. Роботодавець може цілком чи частково делегувати свої функції найманому керівнику, залишаючи за собою відповідальність за благополуччя підприємства.

4) Неоплачувані працівники сімейних підприємств - громадяни, що працюють без оплати на сімейному підприємстві, власником якого є їхній родич.

5) Громадяни, що не піддаються класифікації і статусу зайнятості. Це безробітні, які не займалися раніше трудовою діяльністю, що приносила їм дохід. Сюди відносяться й особи, яких важко віднести до того чи іншого статусу зайнятості.

Практична потреба в обліку населення викликає необхідність виділення видів зайнятості. Так, розрізняють повну, продуктивну і вільно обрану зайнятість. Загальноприйнятою метою політики в області зайнятості (що зафіксовано в документах МОТ і в Законі України ''Про зайнятість населення'') вважається сприяння забезпеченню ефективної зайнятості[8, 14].

Повна зайнятість - це забезпеченість професійною працею, що приносить дохід особистості і гідне існування йому і його родині.

Основний зміст продуктивної зайнятості загалом зводиться до наступного. Суспільно прийнятною може вважатися не будь-яка робота, а тільки та, що відповідає двом найважливішим вимогам. По-перше, зайнятість повинна приносити трудящим дохід, який забезпечує гідні людини умови життя. Звідси випливає прямий зв'язок політики зайнятості з політикою доходів, антиінфляційними діями тощо. По-друге, продуктивна зайнятість протиставляється зайнятості формальної. Окремий випадок останньої - утримання зайвих працівників чи створення формальних робочих місць у запобіганні безробіття. Політика держави повинна сприяти тому, щоб праця кожної людини була економічно доцільною і максимально продуктивною для суспільства.

Вільно обрана зайнятість припускає, що право розпоряджатися власною здатністю до праці належить винятково власнику робочої сили, тобто самому працівнику. Цей принцип гарантує право кожного працівника на вибір між зайнятістю і незайнятістю, забороняючи будь-яке адміністративне залучення до праці.

Приведені вище види зайнятості відображають стан кількісної і якісної збалансованості між потребою населення в роботі і робочими місцями, при якій створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу суспільства.

В умовах переходу до ринкових відносин при рості ефективності праці рівень зайнятості професійною працею по країні в цілому буде знижуватися. Це зв'язано з тим, що високоефективна економіка буде мати потребу у відносно меншому числі працівників, а так само з тим, що потреба самого населення в робочих місцях знизиться в зв'язку з переключенням інтересів в інші сфери суспільно корисної діяльності.

У міжнародній статистиці вихідним показником для аналізу зайнятості є рівень економічної активності населення, тобто частка чисельності економічно активного населення в загальній чисельності населення [16]:

(1.1)

де Ч_з - частка чисельності зайнятих;

Ч_н - загальна чисельність населення;

Ч_б - частка чисельності безробітних.

Відносини зайнятості обумовлюються економічними, демографічними і соціальними процесами. Економічний зміст зайнятості виражається в можливості для працівника своєю працею забезпечити собі гідне існування і сприяти росту ефективності суспільного виробництва, соціальне - у формуванні і розвитку особистості. Демографічний зміст зайнятості відбиває взаємозалежність зайнятості і характеристики населення за віком і статтю, його структурою й т. ін.

Під безробіттям звичайно розуміється соціально-економічна ситуація в суспільстві, невідповідність на ринку праці, коли пропозиція праці перевищує попит на нього, причому ця невідповідність може бути як кількісною, так і якісною [15, 19].

Безробіття необхідно розглядати з різних точок зору, з'ясовуючи найбільш важливі поняття, що її характеризують, а саме: статус безробітного; рівень безробіття; поширеність безробіття і рух безробітних; тривалість безробіття; типи безробіття.

Безробітним, за методологією Міжнародної організації праці (МОП), вважається той, хто в даний момент не має роботи, шукає її, готовий до неї приступити і не має інших джерел доходу, крім заробітної плати в сфері оплачуваної зайнятості [10]. За українським законодавством, безробітними визнаються працездатні громадяни, що не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові приступити до неї. Слід зазначити, що прийнята система обліку безробіття в нашій країні не відбиває дійсних тенденцій у розвитку українського ринку праці, оскільки більшість безробітних не реєструються на біржах праці, шукають роботу самостійно, або вдаються до послуг недержавних посередницьких структур.

Повну картину безробіття може дати сукупність абсолютних і відносних показників, найбільш важливим з яких є рівень безробіття. У світовій практиці стандартний загальний рівень безробіття розраховується за формулою (1.2) [16]. Рівень безробіття являє собою питому вагу чисельності безробітних у чисельності економічно активного населення. На основі Методики розрахунку загальної чисельності безробітних, рівня загального і зареєстрованого безробіття, можна розрахувати рівень безробіття за станом на визначену дату.

, (1.2)

деИ_Б - стандартний рівень безробіття;

И - загальна чисельність безробітних;

Е - загальна чисельність зайнятих (чисельність робочої сили).

У різних країнах рівень безробіття істотно розрізняється, оскільки залежить від: природного безробіття (рівня), фази економічного циклу, у якій знаходиться країна, а також державної політики зайнятості. У закордонних країнах природний рівень безробіття складає 4 - 6%.

Сучасні економісти розглядають безробіття як природну і невід'ємну частину ринкової економіки. У цьому зв'язку доцільно приділяти велику увагу аналізу типів безробіття, до яких відносяться: фрикційне, структурне і циклічне безробіття, а також специфічний тип - приховане безробіття [11].

Фрикційне безробіття пов'язане зі зміною в пропозиції праці. Оскільки людині надана воля вибору роду діяльності і місця роботи, то вона звичайно використовує це право. Одні особи добровільно змінюють місце роботи, інші шукають нову роботу через звільнення, деякі втрачають тимчасову, сезонну роботу, а окрема категорія (молодь) уперше шукає роботу. Частина осіб цієї категорії працевлаштовується, інші продовжують її шукати. У той же час відбувається звільнення нових працівників у силу відзначених вище причин, і так без кінця. Фрикційне безробіття вважається неминучим і бажаним, оскільки ініціатива звільнення виходить від самої людини. Багато працівників при звільненні переходять з низькооплачуваної, малозмістовної на більш високооплачувану і змістовну роботу.

Сутність структурного безробіття полягає в тім, що з часом у структурі споживчого попиту й у технології відбуваються важливі зміни, що, в свою чергу, відбивається на структурі загального попиту на працю. Пропозиція праці, будучи більш інертним елементом ринку праці в силу стійкості психологічних стереотипів, найчастіше за якісними параметрами не відповідає попиту, що змінився. У зв'язку з неможливістю швидкої підготовки нових і перепідготовки раніше зайнятих працівників виникає дисбаланс попиту та пропозиції праці в різних галузях. Структурне безробіття більш тривале і небажане.

Циклічне безробіття - це безробіття, викликане спадом виробництва, зниженням інвестицій в економіку. Коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується, а безробіття росте. Цей вид безробіття називається кон'юнктурним, оскільки він викликаний зміною економічної кон'юнктури, кризовою фазою економічного циклу.

В після радянські роки в Україні з'явився новий тип безробіття - приховане безробіття. Спад виробництва і не адекватне йому скорочення зайнятості - головна причина прихованого безробіття. Економічною передумовою такого існування є падіння реальної заробітної плати працівників.

Приховане безробіття включає втрати робочого часу в зв'язку з низькою інтенсивністю праці, втрати продукції на стадії збереження, транспортування і реалізації, відволікання робочої сили від основної діяльності, переборні цілодобові внутризмінні втрати робочого часу і ін., а також зайву чисельність працівників, що утворюється в результаті зниження обсягів виробництва, згортання збиткових виробництв, перепрофілювання підприємств тощо, без адекватного зниження чисельності працюючих. Практика останнього років показала, що в періоди спаду обсягів виробництва, як правило, падає і продуктивність праці при збереженні чисельності робітників чи при їхньому невеликому скороченні, тобто мається дуже великий розрив між цими процесами.

Головна ''ціна'' безробіття - не випущена продукція. Коли економіка не в змозі створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенційне виробництво товарів і послуг губиться безповоротно.

Політика зайнятості - це сукупність мір прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства і кожного його члена. Політика зайнятості має кілька рівнів: загальнодержавний, регіональний і локальний, а основні її напрямки наведено на рис. 1.1 [5]:

Рисунок 1.1 - Напрямки державної політики на ринку праці.

В даний час можна виділити три основні напрямки політики зайнятості, які використовуються в країнах з розвитою ринковою економікою [13].

Європейська модель припускає скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростанні доходів працюючих. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних.

Скандинавська модель ґрунтується на забезпеченні зайнятості практично всім працюючим шляхом створення робочих місць у державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні засоби, при дефіциті яких настає спад виробництва, що спричиняє звільнення.

Американська модель орієнтується на створення робочих місць, що не вимагають високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Використання тієї чи іншої моделі впливає на політику зайнятості на макрорівні і мікро рівні. На макрорівні нові підходи в політиці зайнятості сприяють підвищенню гнучкості ринку праці, скороченню витрат на робочу силу, ведуть до деякого згортання соціальних програм. Разом з тим розширюються системи підготовки і перепідготовки кадрів, створюються додаткові робочі місця, посилюються умови видачі допомоги. Приймаються заходи для посилення ролі приватного сектора в рішенні проблем зайнятості й інших соціальних проблем. На мікро рівні проводиться політика стримування росту заробітної плати, збільшення тривалості робочого тижня, більш широко використовуються різні форми неповної зайнятості. У результаті кризові явища загострюються.

Існують два основних варіанти набору засобів проведення політики зайнятості: активний і пасивний [7]. Активна політика зайнятості - це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, що проводить держава з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи, зв'язані з профілактикою звільнень працівників і збереженням робочих місць; навчання, перепідготовку і підвищення кваліфікації громадян, що шукають роботу; активний пошук і підбір робочих місць; фінансування створення нових робочих місць; організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт.

Пасивна політика передбачає виплату допомоги безробітним і надання найпростіших послуг по підборі робочих місць через державну службу зайнятості. Часто застосовують термін "помірковано пасивна політика". Вона передбачає матеріальну підтримку безробітних і більш різноманітні, ніж у першому варіанті, послуги щодо підбору робочих місць.

Проведення активної державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом розробки і реалізації державної і регіональної програм зайнятості, які формуються виходячи із ситуації на ринку праці і прогнозу його розвитку.

Важливим способом пом'якшення ситуації на регіональних ринках праці може стати використання нестандартних форм організації зайнятості (НФЗ) [16, 23]. Такі форми дозволяють впливати на зайнятість за допомогою обмеження пропозиції робочої сили і на відкритому ринку праці, одночасно обмежуючи масштабне вивільнення зайнятих і попереджаючи ріст безробіття. Упровадження нестандартних форм зайнятості є мірою, що відповідає як інтересам індивідів і роботодавців, так і суспільства в цілому.

В країнах з розвиненою ринковою економікою в нестандартних режимах трудиться від 25% до 30% зайнятих і склалася розгалужена і різноманітна система організаційних форм такої зайнятості. До найважливіших різновидів НФЗ можна віднести:

1) часткову зайнятість, засновану на використанні робочої сили протягом часу ненормальної чи нестандартної тривалості, включаючи: а) тимчасову зайнятість, у тому числі такі її види, як сезонна, поденна робота, робота з контракту, тимчасові суспільні роботи тощо; б) зайнятість протягом неповного робочого чи дня неповного робочого тижня; в) чергування на робочому місці (розподіл робочого місця протягом робочої зміни нормальної тривалості між двома чи більш працівників); г) нестандартні режими праці, засновані на нетрадиційних способах організації трудової діяльності чи робочого часу - надомна праця; сумісництво (чи праця на принципах двоїстої зайнятості); ґ) гнучкі графіки праці (ГГП), чи гнучкі графіки робочого часу;

2) самозайнятість, яка припускає самостійний пошук трудових занять і створення робочих місць окремими громадянами за рахунок їхніх власних засобів з метою одержання постійного чи тимчасового доходу і задоволення власних потреб у самореалізації. Самозайнятість - один із найважливіших напрямків попередження і зм'якшення безробіття. Формами самозайнятості є індивідуальна трудова діяльність і підприємництво в сфері малого бізнесу.

Крім розглянутих раніше видів зайнятості в державному секторі економіки, новим явищем у сфері зайнятості населення служить діяльність у неформальній структурі економіки. За класифікацією Міжнародної організації праці, такий сектор включає невеликі заклади по виробництву і продажу товарів і послуг з незначним капіталом, низьким рівнем продуктивності праці і нестабільною зайнятістю, що забезпечує невисокі і нерегулярні доходи [12].

Політика регулювання ринку як складова частина економічної політики передбачає досягнення трьох основних цілей:

1) стимулювання структурної перебудови і прискорення процесу перерозподілу працівників, що вивільняються;

2) найбільш швидке залучення безробітних у трудове життя;

3) надання роботи кожному, хто її шукає.

Різноманіття напрямків державної політики на ринку праці доцільно підрозділити на ряд складових, а саме:

1) міри державної політики зайнятості;

2) методи її проведення;

3) типи державного впливу на зайнятість населення.

У рамках державної політики зайнятості слід зазначити роль фондів зайнятості в регулюванні ринку праці. Основні напрямки їхньої роботи подано на рис. 1.2

Витрати Фонду зайнятості умовно можна згрупувати за чотирма напрямками.

1) Засоби, що витрачаються на допомогу по безробіттю, виплату дострокових пенсій. Це прийнято називати пасивною політикою.

2) Засоби, що направляються на перепідготовку й організацію суспільних робіт. Дані форми активної політики випливають з діючого законодавства, тобто є обов'язковими для державної служби зайнятості.

3) Засоби, що використовуються на фінансову підтримку, придбання цінних паперів та інші витрати. Поєднує ці витрати те, що вони не гарантовані законом.

4) Засоби, призначені для розвитку служб зайнятості.

Державний фонд зайнятості здійснює виплати допомоги по безробіттю; компенсацій матеріальних витрат у зв'язку з добровільним переїздом безробітного в іншу місцевість по рекомендації служби зайнятості; за період тимчасової непрацездатності; стипендій при направленні безробітного службою зайнятості на професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації.

Рисунок 1.2 - Пріоритетні напрямки роботи служб зайнятості

З Фонду зайнятості відшкодовуються витрати Пенсійного фонду в зв'язку з призначенням дострокових пенсій безробітним.

Розвиток ринкових відносин сприяє створенню недержавних структур зайнятості приватного характеру. Це різного роду комерційні агенції по підборі персоналу, установи при навчальних закладах, при релігійних органах т. ін. Також біржі праці, що, як показує практика, можуть стати діючим регулятором ринку праці. Біржі праці акумулюють інформацію про ринок праці, його стан і перспективи. Як ринкова структура, біржа праці виконує різноманітні функції: збір і аналіз інформації про ринок праці, його стан та перспективу, профорієнтацію, перепідготовку та працевлаштування населення; участь у підготовці та реалізації програм зайнятості; контроль за виконанням трудового законодавства; постанову на облік безробітних та надання їм допомоги.

1.3 Дослідження міграції населення

Найважливішим фактором, що характеризує стан зайнятості всіх соціально-демографічних груп населення, є ступінь мобільності, що відбиває готовність і можливість населення змінювати соціальний статус, професійну приналежність і місце проживання. Мобільність обумовлена потребами економіки в праці визначеного змісту, а також здатністю і готовністю особистості до змін в істотних характеристиках праці.

Мобільність робочої сили підрозділяється на соціально-професійну і територіальну. Соціально-професійна мобільність - це процес зміни змісту трудової діяльності, викликана різними причинами. Вона безпосередньо зв'язана з плинністю робочої сили. Територіальна мобільність - це міграція, під якою розуміється саме просторове переміщення працездатного населення, викликана змінами в розвитку і розміщенні виробництва, умовах існування робочої сили.

В останні роки роль міграції у формуванні чисельності і складу населення країни значно зросла. Спостереження за переміщенням між адміністративно-територіальними утвореннями й аналіз міграції здійснюють за наступними ознаками: за характером границь, які перетинаються (зовнішня і внутрішня міграція населення); в залежності від часу здійснення - постійна (безповоротна), тимчасова, сезонна і маятникова; за економічними, соціальними, політичними, військовими причинами; за формами реалізації (суспільно-організована і неорганізована); в залежності від фактора, що спонука до переміщення - за їхнім власним рішенням чи незалежно від нього (добровільна і примусова міграція).

Зовнішня міграція має місце, коли відбувається перетинання державного кордону. У ній виділяють два потоки: еміграцію й імміграцію. Еміграція - це відтік населення за межі даної держави. Напрямок еміграції дуже стабільний: основна кількість емігрантів виїжджає до Німеччини, далі - в Ізраїль і США. Основу еміграції складає етнічна еміграція.

Імміграція - це приплив на територію даної держави. Якщо до еміграції населення уже всі встигли звикнути, то вільна імміграція - явище нове. Облік іммігрантів поки не налагоджений. Законодавство, що регламентує зобов'язання країни стосовно іммігрантів різних категорій, поки тільки розробляється. Починається освоєння способів регулювання трудової імміграції, загальноприйнятих у розвинутих країнах.

Важлива не тільки кількісна, але і якісна сторона міграційного джерела поповнення трудового потенціалу. В сучасних умовах завдяки міграції, в тому числі і змушеної, населення України поповнюється кваліфікованою робочою силою. Дві третини загальної кількості зовнішніх мігрантів знаходиться в працездатному віці; 17,8% прибулих із ближнього зарубіжжя мають вищу і 28,6% - середню спеціальну і незакінчену вищу освіту[22].

Внутрішня міграція - це міграція усередині країни. В залежності від дії різних факторів і умов міграція населення може бути різних видів.

1) Якщо міграція робочої сили відбувається в межах якого-небудь певного регіону чи між регіонами різного рангу, то це внутрірайонна і міжрайонна, внутріобласна і міжобласна міграції.

2) У залежності від часу, за яким переміщається робоча сила, виділяють безповоротну (постійну) і поворотну (тимчасову) міграцію населення.

3) Міграція населення з причин, які її обумовили, підрозділяється на добровільну і змушену. Остання обумовлена не залежними від мігрантів причинами (наприклад, воєнні дії, екологічні катастрофи, політичні й етнічні конфлікти).

4) За характером рухливості робочої сили міграція підрозділяється на сезонну і маятникову. Сезонна пов'язана з розширенням фронту робіт, наприклад, у сільському господарстві, а маятникова включає регулярні пересування робочої сили з одного населеного пункту в іншій - на роботу і назад.

5) З погляду дотримання норм діючого в країні законодавства, міграція може бути законною (без порушення законодавчих норм) і незаконною (з порушенням законодавства).

6) За способом реалізації міграція поділяється на самостійну, котра здійснюється силами і засобами самих мігрантів, і організовану, здійснювану за допомогою державних чи суспільних органів, підприємств.

7) Міграція населення, обумовлена трудовою діяльністю, називається трудовою міграцією.

Наведена вище структура міграції населення не є вичерпною і може бути розширена за рахунок використання інших критеріїв оцінки факторів, що її обумовлюють. Вивчення міграції населення за виділеними міграційними потоками (сукупне число мігрантів, що мають загальні райони прибуття і вибуття протягом даного відрізка часу) дозволяє системно, всебічно і у взаємозв'язку розглянути дане явище в економіці окремого регіону і країни в цілому [24].

Важливим є з'ясування причин міграції, тобто того, які фактори сприяють посиленню чи зниженню даного процесу. Звичайно виділяють кілька груп факторів: природно-кліматичні, демографічні, етнічні, соціальні, економічні й ін.

Будучи складним за своєю природі процесом, міграція населення впливає на соціально-економічний розвиток країни. Це відноситься насамперед до положення мігрантів, рівень безробіття яких серед них вище, ніж у корінних жителів того чи іншого регіону. Приплив мігрантів супроводжується збільшенням навантаження на соціальну інфраструктуру, особливо міст, що приводить до значного підвищення цін на житло. За деякими оцінками, перехід мігрантів до складу постійного населення триває не менше 10 років.

Нині основними причинами вибуття населення відсутність прийнятної роботи за місцем проживання. Численну групу серед мігрантів складають мешканці західних областей України, де рівень безробіття найбільший. Крім того, низький рівень доходів в Україні також спонукає населення до пошуку роботи за кордоном. Доходи населення в Україні в 2 рази менші, ніж у Росії, у 30 разів менші, ніж в Італії, у 50 разів менші, ніж у Німеччині [24].

Відплив працездатного населення навіть між областями, тягне за собою негативні демографічні та економічні наслідки: погіршення якості трудового потенціалу регіону, з якого виїжджає високоінтелектуальна робоча сила; розпад сімей; погіршення статевого співвідношення населення; погіршення демографічної ситуації. Першими від цих явищ потерпають аграрні регіони, тобто ті області, економіка яких ґрунтується на використанні у великих об'ємах фізичної праці людини, а також наукомісткі галузі, у яких вирішальну раль відіграють кваліфіковані кадри.

У цьому зв'язку необхідно виділити заходи, які держава розробляє для зниження негативного впливу міграційних процесів і їхнього регулювання. Державна політика включає прямі і непрямі методи регулювання. Прямі - субсидування переміщення мігрантів, забезпечення їхньою необхідною інформацією. Непрямі - розвиток інфраструктури, будівництво промислових підприємств т. ін.

До основних принципів міграційної політики відносяться: диференційований підхід до різних категорій мігрантів; контроль за імміграцією іноземних громадян; жорсткість вимог до іноземних працівників у регіонах з високим рівнем безробіття.

1.4 Аналіз динаміки трудових ресурсів країни

Сучасний стан трудового потенціалу характеризується поглибленням негативних тенденцій, які проявляються у звуженні демографічної бази відтворення трудового потенціалу через зниження народжуваності, збільшення смертності, скорочення середньої очікуваної тривалості життя, погіршення статево-вікової структури, загального постаріння населення, розширення масштабів депопуляції. Така демографічна ситуація не забезпечує простого відтворення населення.

Скорочення чисельності населення України спостерігається останні десять років. Починаючи з 1994 року, чисельність населення зменшувалась майже на 4000000 чоловік. На початок 2010 року наявне населення України зменшилось до 45,4 млн. чол., з яких 67,2% становило міське населення і 32,8% - сільське. За статтю жінки складають 55,5% населення, а чоловіки - 44,5%.

Зміни відбулися у віковій структурі населення. Значно зросла частка осіб пенсійного віку, яка становить приблизно 29% проти 21,3% у 1990 році. Скорочується частка осіб молодше працездатного віку: з 22 % у 1995 році до 17% у 2009 році. Одночасно, на фоні цих показників знижується очікувана тривалість життя при народженні - 67,7 років: у 2009 році становила у чоловіків 62,3 роки, а у жінок 73, роки.

Одним із чинників природного скорочення населення є зниження рівня народжуваності в Україні. За показниками народжуваності Україна займає одне з останніх місць у Європі.

Високим в Україні залишається коефіцієнт смертності населення - в розрахунку він у 2009 році склав 16 на 1000 населення. Рівень смертності має значну регіональну диференціацію і коливається у межах 9,9-18,9 померлих на 1000 чол. населення. Це впливає на рівень демографічного навантаження на осіб працездатного віку. На початок 20010 року на кожну 1000 чол. працездатного віку припадало 772 особи непрацездатного віку. Цей показник у 1,6 раза вищий у сільській місцевості у порівнянні з міською.

Особливої уваги потребують проблеми зовнішньої міграції населення, тому що серед мігрантів третину складають кваліфіковані фахівці. Це негативно позначається на кадровому потенціалі країни. За останні роки Україна втратила в результаті міграційного обміну населенням з іншими державами осіб, переважно молодого та середнього віку.

Останнім часом погіршення стану здоров'я населення призводить до негативних змін у кількісних та якісних характеристиках трудового потенціалу. Якщо в демографічній сфері це призводить до зниження середньої тривалості життя, то в економічній - позначається на зниженні продуктивності праці.

Прогноз відтворення трудового потенціалу України по даним Українського фонду охорони здоров`я свідчить про те, що тенденції, які склалися протягом останніх років, будуть зберігатись до 2015 року, якщо не вжити відповідних заходів.

Слід зазначити також, що проблеми відтворення населення не простежуються в комплексі та взаємозв'язку із соціально-економічним розвитком країни. Це не дозволяє формувати відповідну державну політику щодо розвитку демографічної ситуації.

Подолання негативної тенденції зменшення природної бази формування трудового потенціалу у 2010-2015 роках вимагає реалізації комплексу заходів як оперативного, так і стратегічного характеру, спрямованих на збільшення народжуваності, підтримку сімей з дітьми, поліпшення здоров'я населення і зменшення його смертності, збільшення тривалості життя, зокрема:

щодо стимулювання народжуваності та підтримки сімей з дітьми

надання сім'ям з дітьми державної цільової допомоги, розмір якої залежатиме від чисельного складу сімей;

пільгового оподаткування доходів батьків, що мають дітей за прогресивною шкалою, залежно від кількості дітей;

надання цільових довгострокових кредитів на купівлю або будівництво житла для молодих сімей;

збільшення сукупних доходів молодих сімей;

збереження традиційних для українського народу репродуктивних настанов (пропаганда серед населення моделі дводітної сім'ї);

запровадження генетичного моніторингу населення;

розширення мережі медичних закладів, консультаційних та діагностичних кабінетів з проблем планування сім'ї;

здійснення гарантованої державної опіки дітей, які залишилися без батьків, і впровадження профілактики дитячої злочинності;

розроблення та впровадження профілактичних заходів стосовно усунення негативного впливу забрудненого навколишнього середовища на формування репродуктивного здоров'я дівчат-підлітків як майбутніх матерів;

здійснення підтримки різних форм виховання дітей-сиріт у сім'ях та дитячих будинках, а також створення сприятливих умов для усиновлення дітей-сиріт;

стимулювання розвитку та підтримки сімейного підприємництва, Індивідуальної трудової діяльності;

запобігання насильству щодо жінок, створення мережі державних і недержавних служб допомоги сім'ї з наданням консультацій з питань соціально-психологічної адаптації;

забезпечення державної підтримки жіночих, молодіжних та дитячих громадських організацій, надання їм допомоги у створенні та реалізації програм, спрямованих на соціально-правовий захист сімей, жінок, дітей та молоді;

формування культури планування сім'ї відповідно до сучасного рівня розвитку медицини, потреб гармонійного розвитку особи, родини та суспільства;

розширення можливостей загальнодоступного відпочинку і оздоровлення населення;

стимулювання міграційних притоків на територію України, в першу чергу мігрантів молодого віку;

щодо зниження смертності, зокрема дитячої та в працездатному віці, збільшення тривалості життя:

забезпечення подальшого реформування галузі охорони здоров'я шляхом пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної допомоги, відтворювання мережі медико-санітарних частин, лікарських, або фельдшерських здравпунктів, мережі лікарняних кас на промислових підприємствах, формування керованого ринку медичних послуг та введення державного соціального обов'язкового медичного страхування;

зменшення дитячої смертності за рахунок удосконалення допологової діагностики у жінок - працівниць промислових та сільськогосподарських підприємств;

запровадження більш ефективної та прозорої системи соціального страхування від нещасних випадків на виробництві;

забезпечення повної вакцинації дітей та дорослого працюючого населення;

посилення боротьби з найбільш небезпечними соціальними явищами вживання наркотиків, паління та зловживання алкоголем, боротьбі зі СНІДом;

проведення цілеспрямованої роботи з профілактики дитячої і молодіжної захворюваності, наркоманії, алкоголізму, дитячої бездоглядності та жебракування;

пропагування здорового способу життя, систематичних занять фізичною культурою та спортом за рахунок відтворювання спортивних відомчих закладів та установ на промислових підприємствах, спортивно-оздоровчих баз підприємств за рахунок їх валових витрат;

забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя і радіаційної безпеки населення;

проведення освітньо-інформаційної та профілактичної роботи серед населення;

розгортання системи духовного виховання працюючих, особливо - молодших вікових груп;

впровадження системи здоров'я здорових з метою ранньої профілактики захворюваності працюючих;

забезпечення доступності лікарських послуг соціально-вразливим верствам населення (інвалідів, ветеранів, матерів та дітей тощо);

впровадження багатоканальності фінансування галузі охорони здоров'я; розширення системи недержавного надання медичної допомоги;

створення системи забезпечення якості лікарських засобів та приведення рівня вітчизняного виробництва до міжнародних вимог;

централізоване забезпечення лікарськими засобами, виробами і товарами медичного призначення високої якості;

зниження впливу негативних техногенних факторів на смертність населення, збільшення періоду економічно активного його життя;

розширення виробництва продуктів, збагачених вітамінами, біологічно активними та радіозахисними вітамінами і добавками;

запровадження системи державних соціальних стандартів у сфері медичного обслуговування,санаторнокурортного лікування, фізичної культури і спорту, відпочинку населення.

...