Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

Етика сучасного менеджера

Конспект лекцій

Чугріна О.Р.

Донецьк 2013

Чугріна О. Р.

Етика сучасного менеджера: конспект лекцій / О. Р. Чугріна. - Донецьк: ДонДУУ, 2013. - 118 с.

Розроблено у відповідності до програми навчальної дисципліни для студентів галузі знань «Менеджмент і адміністрування» освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» усіх форм навчання.

Містить два змістових модуля, які включають вісім тем, що висвітлюють головні аспекти дисципліни. До кожної лекції наведені план, ключові терміни та поняття, висновки, контрольні питання, список рекомендованої літератури.

Рецензенти: Папаяні І.В. - к.філос.н., доцент кафедри філософії ДВНЗ «ДонНТУ»

Коноваленко Н.В. - к.філос.н., доц., доцент кафедри філософії і психології ДонДУУ

© Чугріна О.Р., 2013.

© Донецький державний університет управління, 2013.

Зміст

Передмова

Змістовий модуль 1. Етика як підгрунтя сучасної управлінської діяльності

1. Вступ до дисципліни. Етика як галузь філософського знання

1.1 Об'єкт, предмет і структура етики як науки

1.2 Основні категорії етики

1.3 Природа і сутність, структура і функції моралі

2. Етика менеджменту. Основні концепції управлінської етики

2.1 Професійна етика: поняття і походження

2.2 Предмет, задачі, структура етики менеджменту

2.3 Традиційні й сучасні концепції етики менеджменту

3. Культура управлінської діяльності

3.1 Менеджер і його місце в моральному житті особистості й колективу

3.2 Етичні принципи та норми в діяльності менеджера

3.3 Основні механізми етичного управління організацією

4. Корпоративна етика і культура

4.1 Сутність, функції та складові корпоративної культури

4.2 Корпоративна етика в системі управління персоналом

4.3 Корпоративна соціальна відповідальність

4.4 Корпоративний імідж та його складові

Змістовий модуль 2. Етика і етикет сучасних ділових відносин

5. Етика і етикет у діловій сфері

5.1 Поняття і специфіка етики ділового спілкування. Комунікативні заходи ділового життя

5.2 Поняття, принципи і роль етикету в організації ділової взаємодії. Діловий протокол

5.3 Діловий етикет сучасного менеджера

6. Організація і проведення ділових заходів: стандарти етикету

6.1 Вербальна і невербальна комунікація у діловому спілкуванні

6.2 Підготовка та проведення ділових заходів (бесіда, нарада, переговори)

6.3 Особливості ділової телефонної розмови. Правила ділової кореспонденції

7. Стиль та імідж ділової людини

7.1 Стиль і манери - основа етикету ділової людини

7.2 Імідж та його роль в діловому середовищі. Загальноприйняті норми підбору ділового гардеробу чоловіка і жінки

7.3 Поняття і функції дрес-коду

8. Етика і етикет у міжнародних ділових стосунках

8.1 Загальні вимоги міжнародного ділового етикету

8.2 Організація ділової взаємодії менеджера із зарубіжними партнерами

Список рекомендованої літератури

моральний етика менеджер етикет

Передмова

Проблеми формування моральної свідомості сучасного фахівця в сфері менеджменту та ділових відносин, його соціальної відповідальності є вкрай важливим в сучасних реаліях.

«Етика сучасного менеджера» є варіативною дисципліною, що входить до професійно-орієнтованого циклу підготовки студентів. Вона тісно пов'язана з філософією, психологією, культурологією, соціологією та іншими дисциплінами гуманітарного циклу.

Метою викладання навчальної дисципліни «Етика сучасного менеджера» є залучення до фундаментальних моральних цінностей сфери управлінської діяльності та ділових стосунків, формування моральної свідомості майбутніх фахівців в сфері управління.

Основними завданнями вивчення дисципліни «Етика сучасного менеджера» є перетворення фундаментальних моральних цінностей сфери управлінської діяльності у стійкі переконання і мотиви поведінки майбутніх менеджерів, пробудження почуття відповідальності за самовдосконалення, знання та дотримання правил ділового етикету, формування уміння орієнтуватися у світі людських відносин у сфері професійної діяльності. Крім теоретичної бази, курс спрямований на вирішення практичних питань етичного характеру діяльності і поведінки ділової людини.

Конспект лекцій розроблений відповідно до нового державного стандарту та навчального плану з підготовки фахівців спеціальностей «Менеджмент і адміністрування». Конспект лекцій складається з двох змістових модулів «Етика як підгрунтя сучасної управлінської діяльності» та «Етика і етикет сучасних ділових відносин», які висвітлють головні аспекти дисципліни. Перший модуль розкриває характеристику етики як галузі філософського знання, основні категорії етики та загальні моральні поняття, висвітлює поняття, структуру і функції моралі, основні теорії її походження, знайомить студентів з основними традиційними та сучасними етичними теоріями, певними аспектами управлінської діяльності щодо організації й творення внутрішнього етичного середовища в організації, процесом та інструментарієм прийняття етичного рішення тощо. Другий модуль присвячений розгляду питань ділової етики та сучасного ділового етикету, формування стилю ділової людини, стандартів організації та проведення ділових заходів, особливостей міжнародного етикету тощо.

Таким чином, дисципліна «Етика сучасного менеджера» сприяє формуванню професійної культури майбутнього фахівця.

Під час вивчення дисципліни «Етика сучасного менеджера» студент має засвоїти ключові терміни та поняття, відповісти на контрольні запитання, щоб перевірити рівень здобутих знань.

Розробляючи конспект лекцій з дисципліни «Етика сучасного менеджера», автор спирався на роботи Р.Н. Ботавіної, А.А. Герасимчука, О.І. Тимошенко, Я. Дашкевича, Р.Т. ДеДжорджа, О.К. Міхеєвої, Ю.І. Палехи, Ю.Ю. Петруніна, В.К. Борисова, М.Г. Тофтула та інших.

Змістовий модуль 1. Етика як підгрунтя сучасної управлінської діяльності

1. Вступ до дисципліни. Етика як галузь філософського знання

Ключові терміни та поняття: етика, мораль, благо, ідеал, норма, добро, зло, обов'язок, совість, відповідальність, сенс життя, моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини.

1.1 Об'єкт, предмет і структура етики як науки

Етимологія терміна «Етика». Термін «етика» походить від давньогрецького слова ethos («етос»), що спочатку означало спільне житло, домівку, звірине лігвище тощо, пізніше - звичай, норов, правило, характер. Античні філософи Емпедокл (близько 490 - близько 430 до н. е.), Демокріт (близько 460 - близько 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об'єктивного світу, людини.

Виокремлення етики як особливого розділу філософії пов'язане з відкриттями софістів (V ст. до н. е.), які вважали, що витвори культури істотно відрізняються від законів природи. Софісти виявили, що закони, звичаї, характери людей мінливі й різноманітні. Природа скрізь та сама. Основною задачею давніх учителів було довести, що людські закони, які мають властивість змінюватися у часі, можуть бути прекрасними й справедливими.

Становленню етики як наукової дисципліни сприяли ідеї Сократа й Платона. Сократ поставив знак рівності між досконалістю людини, її знаннями й чеснотами. На думку Платона, для встановлення соціальної гармонії та справедливості в суспільстві необхідно пізнати ідею блага й орієнтуватися на ці знання, довіривши управління суспільством мудрецям-філософам. Аристотель вважав, що метою етики є не знання, а вчинки, вона має справу не з благом як таким, а зі здійсненим благом. У результаті етика як практична філософія відокремилась від теоретичної філософії (метафізики). Вчення Аристотеля про вище благо і чесноти вплинуло на розвиток етичної науки в цілому.

Взявши за основу слово ethos у значенні «характер», давньогрецький філософ Аристотель (384 - 322 до н. е.) утворив прикметник «етичний» для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Він відрізняв їх від інтелектуальних чеснот, а також від афектів, вроджених здібностей: «Якщо чесноти не є ні афектами, ні здібностями, то залишається лише визнати їх набутими якостями душі». Афектами Аристотель вважав гнів, страх, радість; властивостями розуму - пам'ять; етичними (моральними) чеснотами - поміркованість, мужність тощо. Науку, яка вивчає етичні чесноти, він назвав етикою. Їй Аристотель присвятив праці «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика».

Намагаючись точно перекласти термін ethos, давньоримський філософ Марк Туллій Цицерон (106 - 43 до н. е.) запровадив термін moralis («моральний»), який означав характер, темперамент, звичай, покрій одягу, моду тощо. Він вивчав моральну філософію, маючи на увазі сферу знання, яку Аристотель назвав етикою. Пізніше, у IV ст. н. е., виник термін moralitаs - «мораль».

Обидва терміни («етика» і «мораль») увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю - реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку ці терміни часто ототожнюють. Зокрема, говорячи про етику вчителя, медичного працівника тощо, мають на увазі специфіку їх моралі.

Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з'ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, за допомогою яких реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

Етика - філософська наука, яка досліджує природу і сутність, виникнення і розвиток, структуру і функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Об'єктом етики є людина й людські відносини.

Предмет етики - мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності буття.

Етика як наука має свій понятійно-категоріальний апарат. У ній змістовно розкриваються такі поняття, як «вчинок», «моральний принцип», «моральна норма», «моральний ідеал», «моральні цінності» тощо. До етичних категорій належить «добро» і «зло», «обов'язок» і «совість», «честь» і «гідність», «справедливість» і «відповідальність», «сенс життя» і «щастя», «товариськість», «дружба», «любов» тощо. Система етичних категорій і понять розкриває зміст предмета етики.

За тривалу історію існування етики моралістами й філософами були здійснені багаторазові спроби дати вичерпне визначення поняття «мораль». Але ці спроби виявилися безуспішними, що пояснюється багатогранністю й своєрідністю даного соціального феномена. Мораль це не просто звід законів і правил, сукупність фактів, які потрібно узагальнити, але й задачі, що потребують розв'язання, й світогляд. Мораль це не лише те, що є. Вона насамперед те, що має бути. У зв'язку з цим на етику покладена задача запропонувати свою модель моральності.

Буття моралі виявляється у двох аспектах як характеристика: 1) особистості та 2) суспільства.

Моральні норми складалися протягом всієї людської історії й відбивали характер відносин між людьми. Вони й тепер являють собою універсальні закони людського співжиття, зберігають мудрість попередніх поколінь. Якщо ми порівняємо норми релігійної моралі («не вбивай», «не кради», «не перелюбствуй», «не кажи неправди», «не заздри»), то побачимо, що вони зафіксовані практично в усіх релігіях світу. Тут же ми знайдемо й золоте правило моральності: стався до інших так, як ти хотів би, щоб ставилися до тебе.

Оcновним протиріччям моралі є протиріччя між тим, що повинно бути (ідеальною вимогою моралі) й тим, що є насправді.

Дуже часто ми знаємо, як потрібно поводити себе, але поводимося інакше. У результаті відчуваємо провину й каяття совісті за свої погані вчинки. Така природа людини: вона не може бути ідеальною, в ній уживаються і добро, і зло. Але в прагненні до ідеалу розкривається правдива людська сутність: чим ближче ми до добра, тим ми людяніші. І чим далі ми від ідеалу, тим менше маємо право називатися людьми, тобто добро наближає до ідеалу, а зло віддаляє від нього. Отже, мораль можна розуміти як форму суспільної свідомості, що регулює відносини між людьми з точки зору їх уявлень про добро та зло.

Мораль не утворює спеціальної сфери людського життя, але є в усіх відносинах людини (ставлення до людей, які її оточують, до самої себе, до природи, до тварин). На рівні буденної свідомості поширеним є ототожнення моралі з етикою.

Таким чином, ми бачимо, якщо спочатку етика, мораль і моральність - це різні слова, але позначаються вони одним терміном, то надалі, в процесі виявлення своєрідності етики як галузі знання, за цими словами закріплюються різні значення: етику розуміють як відповідну галузь знань, науку, а мораль (моральність) являє собою досліджуваний нею предмет.

Отже, етика є наукою, яка досліджує мораль у всіх її вимірах і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує мораль та її норми, нерідко стимулюючи розвиток моралі.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. В ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які пояснюють природу, закономірності розвитку, функції моралі, здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Задачі етики:

1) пояснення сутності моральних явищ;

2) навчання використанню норм етики;

3) регулювання людських відносин;

4) формування моральної свідомості особистості й суспільства.

Структура етики як науки умовно складається з наступних розділів:

1. Емпірична, або описова, етика - описує та аналізує звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп та спільнот.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики. Тут розглядаються походження моралі, її сутність, структура, специфіка, поняття і категорії тощо.

3. Нормативна етика - звід вимог, принципів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, що відповідають суспільним моральним нормам (нормативна етика виступає своєрідною формою зв'язку теоретичної етики і практичної моралі).

4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика описує і обґрунтовує особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їх діяльності.

6. Історія етичної думки аналізує, як поглиблювалося розуміння природи моралі, її призначення, суспільних функцій, закономірностей її розвитку і функціонування протягом історії людства.

У реальному житті принципи етики проникають у всі види діяльності людини. Тому й інші науки так чи інакше вивчають різні прояви моралі. Етику іноді називають моральною філософією. Відомо, що в різних філософських системах минулого і сучасності акцент робиться на різні галузі філософії залежно від історико-культурних, суб'єктивних та іншого роду обставин. Етика взаємодіє не лише з філософією, а й з психологією, особливо тоді, коли йдеться про аналіз моральних почуттів, їх роль у духовних пошуках людей. Традиційним є зв'язок етики з богослов'ям і релігійною філософією, які специфічно розглядають практично всі проблеми моральної теорїї. Походження моралі неможливо пояснити без звернення до історії, соціології, певною мірою - до біологїї. Без знання педагогіки і психології неможливо докладно розібратися в моральному світі людської особистості, виявити справжні мотиви тих чи інших вчинків, дати корисні рекомендації. Як наука про належне етика пов'язана із футурологією - наукою про майбутнє людства. Крім того, вона взаємодіє з естетикою, педагогікою, історією, етнографією, культурологією, мистецтвознавством, екологією та іншими науками, які досліджують буття людини. Проте координувати дослідження моралі може тільки етика.

Таким чином, відзначаючи, що багато наук розглядають ті чи інші аспекти морального життя, ми маємо констатувати, що саме етика виявляє сутність моралі й, відповідно, координує дослідження моралі іншими науками.

1.2 Основні категорії етики

Етичні категорії - це основні поняття етики, які відбивають найістотніші сторони та елементи моралі. Категорії етики поділяються на структурні (або абстрактні) та сутнісні (або конкретні).

Розглянемо деякі структурні категорії етики. Передусім до них належать такі категорії як цінність, благо, ідеал, норма.

Світ людини - це світ цінностей. Цінності являють собою значимі для людини об'єкти (матеріальні та ідеальні). У широкому значенні цінностями називають узагальнені, стійкі уявлення про те, що переважає, краще іншого, благо; як про те, що відповідає певним потребам, інтересам, намірам, цілям людини, групи людей, суспільства.

Цінності різняться:

· за змістом: насолода, користь, слава, влада, безпека, краса, істина, добро та інші;

· знаком: позитивні й негативні (насолода - страждання, користь - шкода, слава - ганьба, добро - зло та інші).

Одні цінності вважають практичними, інші - духовними. Розрізняють також вищі цінності (позитивні) та нижчі (негативні).

У цінності виявляється ставлення індивіда до певних предметів, подій, явищ, в яких відбивається визнання чогось як важливого, значущого для людини. Найважливіші цінності людини визначають її «систему координат» - систему ціннісних орієнтацій.

Благо - загальне поняття, що використовують для зазначення позитивної цінності предметів і явищ. Уявлення людей про благо формуються в процесі та на підставі практичного ставлення людини до зовнішнього світу. Під благом розуміють усе те, що слугує задоволенню матеріальних та духовних потреб людини. Благо не варто ототожнювати з речами, зводити до оцінки, благо також не ототожнюється з користю. Не все корисне є благом, і навпаки. Наприклад, ліки, косметика, надмірне вживання їжі та інше.

Блага поділяються на матеріальні (засоби задоволення первинних потреб) і духовні (задовольняють вторинні потреби), реальні (об'єктивна і суб'єктивна оцінка збігаються) та вдавані (об'єктивна оцінка - негативна, а суб'єктивна - позитивна), особисті та суспільні.

У сучасній аксіології (вчення про цінності) та етиці вище благо називають ідеалом. Моральний ідеал - це:

1) найповніше, універсальне, абсолютне моральне уявлення про благо та обов'язок;

2) образ досконалості у відносинах між людьми або у формі суспільного ідеалу - такий устрій суспільства, який спроможний забезпечити цю досконалість;

3) безумовний вищий взірець моральної особистості.

Як елемент моральної свідомості ідеал водночас є і ціннісним уявленням, бо він стверджує певний, безумовний, позитивний зміст вчинків й імперативних уявлень, бо цей зміст підлягає обов'язковому виконанню.

У структурі моральної свідомості ідеал посідає чільне місце: лише ідеалом визначається зміст добра і зла, належного, правильного та неправильного. Ідеал - загальний нормативно-ціннісний стандарт, універсальний критерій суджень та дій.

Норма - одна з простих форм моральної вимоги. Моральна норма є подвійною: 1) елемент моральних відносин та 2) форма моральної свідомості.

Насамперед це норма поведінки, звичай, який постійно відтворюється в однотипних вчинках великої кількості людей як моральний закон, що є обов'язковим і для кожної окремої людини. В будь-якому суспільстві є потреба в тому, щоб у певних, часто повторюваних ситуаціях, люди поводились належним чином. Ця потреба практично реалізується через моральну норму.

Моральна вимога, що виражається у виді норм, відбивається і в моральній свідомості як звід відповідних правил, заповідей. Моральна свідомість формулює моральну норму у виді наказу, який однаково стосується всіх людей і виконувати його потрібно неухильно в різних ситуаціях. Прикладом моральної норми є декалог.

Таким чином, структурні категорії етики характеризують мораль із погляду взаємозв'язку її компонентів.

До сутнісних категорій етики належать такі категорії, як добро та зло, обов'язок, зобов'язання, совість, справедливість, користь, дружба, любов та інші.

Добро - найвища цінність для індивіда, позитивне значення явищ та подій стосовно ідеалу. Добро наближає до ідеалу, зло - віддаляє. Зло - це протилежність добра. Добро - одне з найузагальненіших понять моральної свідомості та одна з найважливіших категорій етики. Разом зі своєю протилежністю - злом, добро є узагальненою формою розмежування та протиставлення морального й аморального.

Зло - категорія етики, що за своїм змістом є протилежністю добра, це також поняття моральної свідомості, яке являє собою узагальнене вираження уявлень про аморальне, про те, що суперечить вимогам моралі, заслуговує на засудження, це загальна абстрактна характеристика негативних моральних якостей.

Злом вважаються такі негативні якості людини, як заздрість, гординя, помста, пихатість. Проявом зла є заздрість. Почуття заздрості спотворює особистість і відносини між людьми, пробуджує побажання для інших зазнати невдачі, нещастя, тому людина показує себе не з кращого боку перед колегами, керівником, друзями. Дуже часто заздрість спонукає людей до здійснення аморальних вчинків. Не випадково вона вважається одним з найтяжчих гріхів, бо всі інші гріхи можна розглядати як наслідок або прояв заздрості. Пихатість також вважається злом і характеризується неповажливим, презирливим ставленням до людей. Помста завжди спрямована у минуле, тому вона нічого не може змінити. Іноді її метою є дії не лише проти того, хто заподіяв зло, а й проти його рідних, близьких людей. Навіть тоді, коли помста розглядається як відплатна справедливість, вона все одно помста, бо в процесі такої боротьби можна «заразитися» злом і заподіяти ще більше зло.

Добро та зло усвідомлюються як особливі цінності, які не стосуються природних явищ і подій, бо останні перебувають по той бік добра та зла. Добро та зло характеризують навмисні, усвідомлювані особою дії, що здійснюються вільно, тобто вчинки.

Добро та зло означають не просто вчинки, а дії, що свідомо співвідносяться з певним стандартом - ідеалом. Добро та зло пов'язані з душевним і духовним досвідом людини, тому проявляються через цей досвід. Утвердження добра та боротьба зі злом досягаються духовними зусиллями людини.

Більше того, будь-які цінності можуть бути як добром, так і злом залежно від того, як індивід переживає свій конкретний досвід «засвоєння» даних цінностей стосовно ідеалу, вищого блага. Підтвердженням цього є вислів Данте: «Добрими намірами устелена дорога до пекла», або прислів'я: «Не було б щастя, але нещастя допомогло».

Обов'язок - імперативна категорія етики. Обов'язок являє собою безумовне слідування моральному ідеалу, тобто за допомогою доброчесності не допускати порочності й у такий спосіб протистояти злу. Це добровільне зобов'язання, яке бере на себе людина.

Моральна вимога може усвідомлюватися як «суворий обов'язок», «заборона», але висувається вона у формі рекомендації, не погрожує фізичним чи організаційним обмеженням. Якщо законодавство сприймається як зовнішній примус, то санкції моралі мають ідеальний характер і застосовуються до людини як до вільної та свідомої істоти.

Джерелом морального обов'язку є громадський інтерес. Обов'язок формулює моральне зобов'язання індивіда щодо інших людей і самого себе. Громадська зорієнтованість обов'язку часто зумовлює внутрішній опір особи, оскільки обов'язок обмежує її свободу, перетворює життя людини на ланцюг зобов'язань, вимагає підпорядкувати власний інтерес інтересам інших людей. Але «золоте правило» моральності розставляє все на свої місця: «Я повинен це робити тому, що інша людина повинна це робити стосовно мене, внаслідок цього, мій власний інтерес забезпечується лише під час виконання обов'язку іншої людини, а я, в свою чергу, повинен дотримувати його інтерес».

Совість - це здатність людини критично оцінювати свої вчинки, думки, бажання, усвідомлювати і переживати свою недосконалість, невиконання обов'язку, свою невідповідність ідеалу, тому, що має бути.

Совість рішення, дії та оцінки співвідносить не з думками або очікуваннями оточуючих людей (сором), а з обов'язком. Совість зобов'язує бути чесним навіть тоді, коли ніхто не може контролювати, таємне не стане явним, коли про вчинок ніхто не дізнається.

Совість - це суворий контролер, внутрішній цензор, який карає набагато сильніше, ніж осуд інших людей. Совість являє собою одне з найважливіших понять моральної свідомості, яке поряд з іншими поняттями відрізняє людину від мавпи.

Совість виконує функції притаманні моралі в цілому та діє у чотирьох напрямках:

1) як спонукання, що орієнтує на виконання моральних вимог, створює позитивну психологічну настанову;

2) заборона, що заздалегідь засуджує за неправильний потенційний вибір;

3) внутрішній голос, що промовляє під час дії, коригуючи її;

4) контролер, який оцінює вчинки, викликає відповідні моральні переживання.

Відповідальність - категорія етики, безпосередньо пов'язана з уявленням про свободу людини. Очевидно, що, не маючи свободи, особистість не була б спроможною відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як втілення чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана людина, або як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил. Людині притаманна свобода дії, свобода вибору, вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той чи інший варіант поведінки, а тому має нести відповідальність за обране і здійснене нею.

Серед чинників, пов'язаних із моральною відповідальністю і, які потрібно враховувати при розгляді проблем, є повнота обізнаності у реальних обставинах даного поведінкового акту, можливість їхнього адекватного усвідомлення, внутрішній стан суб'єкта, його готовність до відповідної дії, вірогідність бажаних і небажаних результатів, актуальність альтернативних варіантів поведінки тощо.

Людина здатна виборювати свободу і практично забезпечувати себе простором, необхідним для виконання моральних зобов'язань. І. Кант звернув увагу на те, що для людської особистості не стільки свобода є передумовою усвідомлення обов'язку, скільки, навпаки, усвідомлення обов'язку є передумовою свободи, потрібної для його реалізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов'язок, особа створює особливі можливості для цього.

Відповідальність являє собою гарантоване дотримання певних моральних зобов'язань, принципово відкрите для контролю з боку тих, перед ким ці зобов'язання прийняті.

Морально відповідальна людина зобов'язана відповідати за все, до чого вона має відношення, відповідає перед своєю совістю, а потім і перед іншими людьми.

Дружба - етична категорія і поняття моральної свідомості, що відбиває форму міжособистісних відносин, заснованих на спільних інтересах і взаємній симпатії. Поняття дружби пов'язане з відповідальністю, обов'язком, а також із товариством, братерством, любов'ю.

Дружба - це відкритість, здатність за певних обставин жертвувати своїми інтересами, поділяти внутрішні переживання іншої людини, прийти на допомогу й безкорисно радіти успіхам іншої людини.

Роль друга дуже важлива в житті людини, особливо у кризові моменти життя. Як сила, що поєднує людей, дружба в усі часи вважалась важливою соціальною і моральною цінністю.

Отже, сутнісні або конкретні категорії етики характеризують мораль з боку її змісту, розкривають характер відносин людей у суспільстві, знайомлять з рисами характеру людей, їх духовною сутністю.

1.3 Природа і сутність, структура і функції моралі

У повсякденному вжитку, в публіцистиці, популярній літературі мораль розуміють як сукупність правил, норм поведінки, що регулюють, спрямовують дії людей. Але подібне визначення не розкриває специфіки моралі, бо в такий же спосіб можна схарактеризувати і право, і вимоги санітарії, і правила техніки безпеки тощо. Отже, передусім потрібно виокремити специфіку норм моралі.

Особливість моралі полягає, по-перше, в тому, що її приписи мають універсальний, загальнолюдський характер і можуть бути застосовані в різних життєвих ситуаціях, практично всюди, де живе і діє людина. Останнього не скажеш, наприклад, про норми права, до компетенції яких не входить широкий спектр вчинків. По-друге, моральні норми спираються на авторитет громадської думки і на моральні переконання окремої людини. Норми моралі різноманітні: найпростіші, що потребують делікатного поводження з оточуючими, норми-принципи - поважай старших, не вбий, не вкради тощо. Однак уявлення про мораль як про сукупність норм, правил є дещо обмеженим, оскільки: а) самі норми потребують певного обґрунтування, б) в конкретних ситуаціях вимоги різних норм можуть суперечити одна одній (чи завжди обов'язок лікаря - говорити всю правду своєму пацієнтові?). Нарешті, треба мати на увазі, що життєві ситуації можуть бути різноманітними і суперечливими, що на кожен випадок норми не вигадаєш. Отже, в моральному житті мають бути авторитетні орієнтири - вищі цінності, які б і «цементували», і спрямовували моральне життя суспільства й особистості були б своєрідним компасом у повсякденній моральній творчості.

Що ж можна вважати вищими цінностями? Очевидно, саме людське життя, яке асоціюється з гармонією, порядком, свободою, а протилежне - смерть - із несвободою, розкладом, дисгармонією. Таким чином, у моралі разом із різноманітними нормами є шар вищих цінностей - життя, свобода, повага честі та гідності кожної людської особистості тощо.

Мораль не виникла раптово, вже в «готовому», сучасному розумінні. Вона пройшла довгий, складний шлях розвитку від примітивних норм і уявлень до вищих прагнень сучасних проповідників святості. Дослідити шлях розвитку моралі, хоча у загальних рисах, важливо для розуміння її сутності.

Питання про природу і сутність моралі розглядається з огляду на підходи щодо виникнення людини (релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції).

За джерелами моралі, в етиці виокремлюють три основні концепції походження моралі:

креаціоністська (релігійна, божественна);

соціально-історична (теорія соціального договору або договірна);

натуралістична.

У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як така, що дана самим Богом (Абсолют, трансцендентне начало), підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер. Мораль сприймається як форма свідомості, санкціонована Богом. Отже, і сама мораль має характер абсолютних, вічних, незмінних істин. Мораль поширюється на всіх людей без винятку, і всі рівні перед її вимогами, всі мають її дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Основи даної теорії викладені у священних книгах релігій світу, у працях релігійних філософів, тобто ми маємо справу з нормами релігійної моралі. Наприклад, у декалозі викладено норми християнської моралі.

Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості (Августин Блаженний, Фома Аквінський).

За теорією соціального договору, норми моралі були санкціоновані суспільством у результаті спільного, суспільного договору. Ця ідея виникла ще в Давньому Римі. Пізніше теорія суспільного договору була сформульована й розвинена в епоху Просвітництва (ХVІІ-ХVІІІ ст.) мислителями Т. Гоббсом, Б. Спінозою, Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо.

Відповідно до цієї теорії, людина спочатку перебувала в «природному стані», на ній не лежало відповідальності перед іншими людьми, не було ніяких зобов'язань, кожен керувався лише інстинкто самозбереження й особистим інтересом, задовольняючи свої потреби, покладаючись на власні сили.

Наслідком стану необмеженої свободи стала неузгодженість дій людей або навіть «війна всіх проти всіх», що, зрештою, призводило до обмеження інтересів кожного. Тому люди згодом уклали між собою мовчазний договір про те, що вони зобов'язуються дотримуватись певних норм моралі, правил поведінки й поступатися частиною своєї свободи на користь суспільства, держави, які в свою чергу мають гарантувати недоторканність життя й власності кожного.

Зараз доцільнішим є саме соціально-історичний підхід до виникнення людини і моралі. Арістотель, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер обґрунтували соціальну природу моралі, а витоки її шукали у розвитку суспільного життя. Її виникнення пов'язане з необхідністю підтримання суспільного (людського), на відміну від тваринного, способу життя, з узгодженням індивідуальної за характером діяльності з колективною взаємодією для виживання людини в суворих умовах первісного суспільства, з потребами упорядкувати людське спілкування тощо.

Натуралістична концепція вбачає джерело моральності не в трансцендентному, божественному, не в суспільних умовах життя людини, а в його вічній і незмінній природі (психічній і фізичній), тобто витоки моралі шукає у біологічній природі людини. Натуралістичне розуміння вимог моралі виникає ще в античності. Філософи намагалися пояснити їх виникнення з «природного» прагнення людини насолоджуватись й уникати страждань (епікуреїзм), розглядали їх як відмову від «земних пристрастей» відповідно до природи світу (стоїцизм). Натуралістичне обґрунтування моралі викладене в теоріях «розумного егоїзму», в утилітаризмі, неотомізмі, неопозитивізмі та ін. Сутність моралі тут вбачається в інстинктах самозбереження та продовження роду, тобто абсолютизується значення біологічного чинника у виникненні моралі.

На формування натуралістичної теорії вплинули вчення Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, З. Фрейда, К. Юнга та ін. Відповідно до теорії еволюції біологічних видів Дарвіна, моральні почуття людини походять від примітивних моральних почуттів вищих тварин. За Фрейдом, вся поведінка людини визначається його несвідомим, тобто потаємною частиною його психіки. Нереалізована сексуальна енергія або пригнічується, або трансформується («сублімується») в енергію соціальної творчості: науку, мистецтво, політику, право, релігію, мораль.

Таким чином, є декілька концепцій щодо походження моралі. Вони доповнюють одна одну, створюють у культурі, багатогранне бачення моралі. Вибір тієї або іншої теорії залежить від світоглядної позиції людини.

Походження моралі - тривалий історичний процес, підготовлений природними, соціальними чинниками. Безпосереднім джерелом моралі стала об'єктивна суспільна потреба у колективному житті, його організації. Мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, що відбувається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей. Вона відбиває цілісну систему поглядів на суспільне життя, зв'язок суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норм від суспільних інтересів. Отже, мораль є соціальним феноменом, продуктом соціального буття і розвитку, детермінованим соціальними умовами.

Мораль існує у двох формах: 1) особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, чесність тощо) і 2) сукупність норм суспільної поведінки й оцінювальних уявлень (наприклад, «не вбий», «не кради», «справедливо», «порядно» тощо).

Моральні якості характеризують особистість з погляду її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у відносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оцінювальні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Узагальнюючи поведінку людей, мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи), які підтримуються громадською думкою та власною совістю людини. Тому мораль насамперед виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль є таким імперативним засобом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла.

Прагнення і спроможність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб'єктів з позиції добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер. Імперативність, нормативність і оцінювальність як головні властивості моралі існують і реалізуються в єдності та утворюють механізм функціонування моралі.

Мораль - це особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин, один з основних способів регуляції дій людини у суспільстві за допомогою норм.

Специфіка моралі полягає у тому, що це спосіб практично-духовного, нормативного, імперативно-ціннісного освоєння дійсності, особлива форма регулювання відносин між соціальними суб'єктами і поведінки людини, що ґрунтується на особистій суб'єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті зобов'язань слідувати вимогам моралі й підтримується лише особистими переконаннями в їх необхідності, справедливості й гуманності. Це внутрішній саморегулятор поведінки людини, спрямований на ствердження людяності. Тому мораль є високорозвиненою формою соціальної регуляції, надійним способом орієнтації людини у світі соціальних відносин і цінностей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність суспільства, розвиток і вдосконалення самої людини.

Мораль - система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм індивідуальної і суспільної свідомості.

«Мораль» є одним з найскладніших понять, яке тлумачили кращі уми, створюючи різні образи моралі. Складність формулювання визначення моралі полягає в тому, що таке визначення не може бути простим узагальненням фактів. Мораль завжди більше, ніж сукупність фактів, що підлягають узагальненню. Вона виступає одночасно як задача, яка потребує розв'язання. Мораль передусім не те, що є, вона скоріше, те, що має бути.

Під час аналізу такого складного явища, як мораль, неминуче виникають різні підходи, думки. Структура моралі багатоярусна й багатопланова. Однак більшість сучасних дослідників визнають наявність у моралі двох відносно самостійних сфер: 1) моральної свідомості та 2) моральної практики, в процесі якої і реалізуються моральні ідеали, почуття. Моральність - це, з одного боку, поняття, переконання, наміри, а з іншого - практичні дії, тобто поєднання слова та діла відбивають сутність морального ставлення до дійсності й моральних відносин між людьми.

Таким чином, структура моралі складається з трьох основних елементів:

моральна свідомість;

моральна діяльність;

моральні відносини.

Моральна свідомість - форма ціннісної свідомості, що відображає соціальне буття людей. Вона фіксує історично мінливі моральні відносини, являє собою суб'єктивну сторону моральності. У моральних уявленнях об'єктивна суспільна необхідність, потреби й інтереси відображуються в особливій формі - ідеї про належне (щось повинно або не повинно існувати). Вчинки повинні відбуватися, оскільки вони являють собою благо, добро, переважають над усіма іншими можливими варіантами вчинків.

Моральна свідомість має свою обмежену сферу дії. Вона спроможна спрямовувати вчинки людей лише тому, що перед ними розкривається можливість вільного вибору. Вона також спроможна змінити або хоча б пояснити соціальну практику того або іншого суспільства.

Моральна свідомість має два рівні: 1) повсякденний (почуття, переживання, настрої, звички, традиції) і 2) теоретичний (поняття, категорії).

Етичні категорії - основні поняття етики, що відбивають найістотніші сторони та елементи моралі й утворюють теоретичний апарат етичної науки.

В етиці виокремлюють дві групи категорій:

1) структурні - характеризують мораль з точки зору взаємозв'язку її компонентів: норма, принцип, мотив, оцінка, ідеал, переконання й ін.;

2) сутнісні - характеризують якісну визначеність моралі. Сутнісні категорії поділяються на три групи: а) ціннісні (наприклад, добро й зло); б) імперативні (наприклад, обов'язок, совість, честь, гідність, відповідальність, зобов'язання, вимога); в) екзистенційні (наприклад, справедливість, щастя, сенс життя, дружба, любов, задоволення).

Моральна свідомість являє собою своєрідний сплав почуттів, уявлень, у якому специфічно виявляються найглибші, основоположні сторони людського існування - відносини індивіда з іншими людьми, із суспільством, зі світом у цілому.

Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну.

Між індивідуальною і суспільною моральною свідомістю наявна складна взаємодія, взаємозбагачення, яке здійснюється у повсякденній моральній творчості, у ствердженні того чи іншого способу життя, звичаїв. Але не всі прояви індивідуального морального життя стають надбанням суспільної моральної свідомості й, навпаки, в індивідуальній моральній свідомості не може закріпитися весь складний світ моральних цінностей.

Суспільна моральна свідомість не є аморфним утворенням, вона має свою структуру. Розглянемо найпростіший варіант, який охоплює буденну моральну і теоретичну моральну свідомість. Перша стихійно виникає ще в первісному суспільстві. Друга складається значною мірою цілеспрямовано з відокремленням розумової праці від фізичної, з виникненням професій, представники яких спеціально розглядали різні проблеми морального життя, займалися навчанням і вихованням молоді (це священики, філософи, письменники тощо). В теоретичній моральній свідомості головну роль відіграє моральна філософія (етика).

Повсякденна моральна свідомість являє собою наші повсякденні судження з різних проблем моралі та відповідні оцінки, моральні почуття. Буденна моральна свідомість, її поняття відрізняються певною нечіткістю, суперечливістю, більшим зв'язком з практичними, безпосередніми потребами людей. Теоретична моральна свідомість більшою мірою спрямована на центральні, сенсожиттєві питання буття людства, характеризується чіткістю, послідовністю, раціональністю і системністю.

Мораль існує не лише у виді свідомості. Моральні почуття і уявлення проявляються в різноманітних діях, в яких і виражається ставлення до інших людей, до суспільства в цілому, нарешті до самого себе. Отже, можна сказати, що моральні почуття і являють собою моральну практику.

Моральна діяльність - це діяльність, у якій виокремлюється моральний бік усіх видів спонукань і специфічних моральних мотивів: бажання зробити добро, підпорядкування почуттю обов'язку, прагнення досягти певних ідеалів.

Основною одиницею моральної діяльності є вчинок. Як моральну діяльність в етиці розуміють лише ті вчинки, які свідомо підпорядковані певним моральним цілям. Вчинок - це те, що розгортається й у сфері свідомості (наміри, мотиви, стимули, засоби, рішення, мета, а потім і самооцінка), і в об'єктивній дійсності (дія або бездіяльність, що теж може виявитися моральним актом).

Моральні відносини - особливий вид суспільних відносин, які виникають між людьми в процесі їхньої моральної діяльності. За змістом моральні відносини визначаються як обов'язки. Наприклад, суспільні обов'язки (трудові, патріотичні, інтернаціональні), професійні, шлюбно-сімейні. Але якою б не була конкретна сфера обов'язків людини, у кожному разі вона перебуває в моральних відносинах із суспільством у цілому й з самою собою як членом даного суспільства.

За формою моральні відносини визначаються як вимоги, за допомогою яких регулюється ставлення людини до конкретної ситуації. Вимога може бути як одиничним приписом конкретній людині здійснювати певні вчинки в певній ситуації, так і може веліти всім людям робити певні дії в подібних ситуаціях (моральні норми).

Обов'язковим елементом форми моральних відносин є санкція, яка підтримує обов'язковість внутрішнього й зовнішнього імперативу. Це підтвердження моральних вимог за допомогою схвалення або засудження вже здійснених вчинків людей, а також суспільних явищ.

Моральна санкція не припускає матеріального впливу на людину, вона пов'язана з духовними стимулами: заохоченням і покаранням, схваленням й осудом. Мораль не є інституційною, тому для застосування моральної санкції не потрібні особливі повноваження: будь-який моральний суб'єкт має право оцінювати як вчинки людей, які його оточують, так і свої власні вчинки. Те, що у свідомості відображається як оцінка, у відносинах може ставати санкцією. Ідеальна, за своєю природою, вона має владу над людьми, багато в чому визначаючи їхню поведінку.

Отже, зазначені структурні компоненти моралі (моральна свідомість, моральна діяльність і моральні відносини) у дійсності взаємопов'язані, тобто мораль завжди є одночасно і діяльністю, і свідомістю, і відносинами.

Для розуміння сутності моралі не останню роль відіграють ті функції, які вона виконує. У процесі становлення моралі, її виокремлення у відносно самостійну сферу культури визначився певний ряд функцій, притаманний їй у наш час.

1. Функція оцінювання. Ця функція притаманна не лише моралі, а й мистецтву, релігії, праву, іншим галузям культури. Специфіка вказаної функції моралі полягає у тому, що оцінка дається крізь призму особливих понять моральної свідомості: добра, зла, користі, справедливості, відповідальності, совісті, обов'язку тощо. Моральна оцінка має універсальний характер і поширюється фактично на всі дії та вчинки людини.

Моральна оцінка спирається на моральні переконання індивіда та авторитет громадської думки.

2. Пізнавальна функція пов'язана з функцією оцінювання. Індивід, оцінюючи вчинки інших людей, водночас пізнає, складає уявлення про свій внутрішній світ та внутрішній світ цих людей. Коли мораль дає оцінку загальному стану моралі у суспільстві, вона вказує на те, наскільки дії держави відповідають вищим загальнолюдським цінностям. Крім того, моральні якості є необхідною умовою будь-якого пізнання, зокрема й наукового.

...