Естетичні проблеми творчості

2. Естетичний потенціал творчості

Художня творчість є одним з механізмів прилучення людини до всезагальних визначеностей буття, способом культурного і світоглядного становлення людини. Творчий процес є простором і способом культивування креативних сил художника по духовно-практичному освоєнню і перетворенню реальності. В цій діяльності творча особистість виступає суб'єктом естетичного відношення як чуттєвого механізму культурного самоствердження особи і одночасно - художнім суб'єктом, який сприймає і конструює предметність власного життєвого світу як художню реальність, свідомо і цілеспрямовано втілюючи своє світопереживання в творах мистецтва на основі необхідних професійних навичок. Художник пізнає життя, виражає своє ставлення до світу, об'єктивуючи цей складний духовний зміст в сконструйованих за законами певного виду мистецтва образних моделях дійсності, надаючи цим конструкціям характер художньої мови. В художніх творах фіксується і виражається досвід самовизначення і самовідчуття творчої особистості, досвід безпосередньо-предметної реалізації (за допомогою художніх форм) цього самовизначення.

Інтенціональною характеристикою будь-якої талановитої особистості є її прагнення втілитися у всій повноті своїх сутнісних визначеностей, реалізувати власний життєвий потенціал. Сфера мистецтва, художня творчість відкривають широкий простір для самореалізації людської індивідуальності в якості свободного суб'єкта. За допомогою суб'єктивних образів (але не суб'єктивістського свавілля) художник усвідомлює своє "Я" в просторі світу, що пізнається. Творець самовиявляє себе, об'єктивуючи, переводячи у зовнішній план свої переживання смислів людського буття, втілюючи в художніх творах індивідуальне бачення об'єктів реальності.

Суб'єкт долає зовнішні "значення" об'єкта (під "значенням" ми розуміємо суспільно-історичний досвід, що опредметнений в знаряддях праці, соціальних нормах і цінностях , поняттях мови) і наділяє його особистісним смислом. Останні в процесі створення твору мистецтва "переводяться" з мови внутрішнього самовідчуття на мову зовнішньої вираженості.

Реалії, що належать внутрішньому світу суб'єкта творчості, отримують конкретно-чуттєву образну форму існування. Моменти духовного життя творця об'єктивуються, набуваючи в художньо-образній формі цілісність, завершеність у часі, просторі, бутті. Творчість - це не просто втеча художника від реальності у сферу інтимно-особистісних переживань, але і наступне звернення до цієї реальності вже на рівні художньо-чуттєвої образності, на мові специфічного виду мистецтва.

Таким чином, в процесі творчості предметом художньої діяльності стає дійсність, співвіднесена з внутрішнім індивідуальним світом творця. В результаті створюється новий, художній світ, умовність якого компенсується тим, що він несе у собі особливий зміст, відмінний від змісту реального буття. Світ художнього твору - не зліпок життя, але узагальнення безлічі її спостережень, осмислених під певним кутом зору. Автор свідомо займає позицію особливої форми осмислення і сприйняття світу - форми художнього бачення оточуючої дійсності, де явища постають в їх естетичній визначеності, як дещо прекрасне або потворне, трагічне або комічне, піднесене або низьке. Народжується новий план буття - де зображення безпосередньо пов'язане з світовідношенням, з моральнісно-естетичною кваліфікацією, оцінкою.

Діяльність свідомості, що розгортається в уявному світі, визначається соціокультурними формами освоєння дійсності, сприйняті художником. Художник розширює межи "побаченого" і "почутого" світу за рахунок засвоєння загальнолюдського досвіду художнього мислення та відчуття, що опредметнений в продуктах культури.

В процесі творчості присутні дві тенденції: суб'єкт творчості повинен "стиснути" і втілити в чуттєву конкретність до виявлення індивідуального те загальне, що закладене в природі явища, факту буття, що уявляється. І, в той же час, через конкретне, одиничне виразити загальне. Творець "піднімається" над конкретністю реальної дійсності у відповідності з пізнаним "всезагальним" і створює нову конкретність, яка частково співпадає і не співпадає з попередньою, її "інобуття".

Художній образ, хоча і відтворює в тому чи іншому ступені схожі з реальними явища і відношення до них, визиває переживання, схожі з життєвими, але не має прямого аналога в дійсності. Формований художньою уявою та завдяки художньому мисленню образ є узагальненим результатом художнього осмислення безлічі відношень. При цьому, в процесі творчості узагальнення здійснюється без втрати індивідуалізації і чуттєвої конкретності.

Мистецтво дозволяє в одиничному осягнути загальне, в конкретному показати абстрактне. Художні образи не копіюють об'єкта реальності в цілому, а фіксують лише його окремі, характерні деталі, які зберігають і виявляють естетичну значущість і смисл цілого. Тому портрет певної особи (наприклад, "Джоконда" Леонардо да Вінчі) може виразити історичну епоху, а пейзаж, де навіть немає зображення людини, - узагальнені уявлення про людське ставлення до світу.

Художник збагачує своє пізнання, відчуття дійсності завдяки можливостям конструювати в активній наочно-дієвій формі образні моделі людського буття, які виходять за межі особистісного досвіду творця. При цьому треба підкреслити, що ця активність пов'язана з тим, що в художніх образах узагальнюються не тільки особливості предметів, почуття, які відчуваються по відношенню до них, але й самі творчі дії. В образі міститься як предмет, так і спосіб його засвоєння, "схема" ідеально-наочного плану майбутніх предметних дій. Предметні дії здійснюються в контексті розгортання згорнутого в образі "внутрішнього", смислового змісту у "зовнішню", художню форму.

Залучаючи матеріал з пам'яті, з мислення, з почуттів, художник здатний як добудовувати інформацію, яка дається безпосередньо у сприйнятті, до цілісного образу, так і виходити за межі наявної ситуації і наочно уявляти такі сторони і відношення об'єктивної реальності, які не відображені безпосередньо у сприйнятті, подумки сконструювати об'єкти, що не існують у дійсності, але володіють чуттєвою достовірністю. В найфантастичніших творіннях, в неймовірних сюрреалістичних асоціаціях дійсний творець не втрачав зв'язків - прямих чи опосередкованих - з дійсною основою людських уявлень, гармонічно поєднуючи світ буття і уяви. В результаті творчої дії замикаються новими зв'язками сліди минулих емоцій, сприймань і уявлень, по-новому організуються данні, накопичені в арсеналах пам'яті, наповнюються новим смисловим змістом. Завдяки цьому художник трансформує, змінює відповідно до власних бажань, кола асоціацій образну модель, "грається" з нею, що важко здійснити по відношенню до об'єкта реальної дійсності.

В процесі створення художнього твору розгортається діалектика свободи творчої ініціативи і необхідностіроботи в ситуації дії відповідно до певної творчої цілі. Часто формування образу, який не відповідає дійсності, передбачається суб'єктом творчості. Відсутність прямого, безпосереднього зв'язку з реаліями буття складає свідому цільову настанову діяльності творця. Він може, наприклад, "згущувати" характеристики споглядаємих ним явищ, створювати у творі фантастичний світ для того, щоб виокремити, підкреслити певні властивості дійсного життя, загострити (наприклад, в сатирі), перебільшити ( гіпербола), деформувати (гротеск) явища. Часто митець у своєму творі свідомо порушує причинно-наслідкові зв'язки, властиві повсякденності, зміщує просторово-часові характеристики явищ дійсності. Попри це, образи створюються як завершені предметні смисли. В цьому випадку акцент зміщується у бік свідомої суб'єктивності (але не суб'єктивістського свавілля, в якому по суті розчиняється суб'єкт). На перший погляд, художні образи можуть здатися парадоксальними, абсурдними. Але динаміка їх розвитку повинна розгортатися строго послідовно відповідно до логіки художньої ситуації, що виникла, виявляючи, узагальнюючи приховані в потоці повсякденного життя якості реальних об'єктів і тих соціальних систем, в межах яких вони існують.

Художня творчість пов'язана зі специфічними для кожного художника формами осмислення об'єкта, способами узагальнення, уявленнями про те, як треба вивчати дійсність і що в ній варто уваги, з принципами, які закладаються художником в основу створених ним образних моделях, шляхами, які вибираються для конструювання цих моделей в матеріалі певного виду мистецтва.

Конструктивним фактором творчого процесу виступає індивідуальний стиль митця, який фіксує особливості авторської особистості, спосіб організації художнього світу. Сила таланту визначається не тільки змістовністю, глибиною світосприйняття, але й ступенем виразності, особистісним характером його вираження. Індивідуальний стиль та манера митця - свідоцтво самостійності творчого обдарування.

Художня манера, хоча і несе на собі відбиток особливостей світосприйняття автора, характеризує перш за все окремі, явно виражені сторони оригінальності, пов'язані з індивідуальними засобами, прийомами художньої обробки матеріалу. Манера визначається неповторністю "поводження" з художнім матеріалом - використанням зображувально-виражальних засобів, інтересом до певних характерів, наявністю улюблених елементів композиції та ін.. Якщо творча манера стосується переважно індивідуальних прийомів художньої обробки матеріалу, то індивідуальний художній стиль - результат більш складного перехрещення багатьох факторів суспільно-історичного, національного, жанрового характеру, прояв органічної взаємодії особливих, найбільш істотних ознак таланту митця, стійких, якісно визначених виразних складових його творів і творчості в цілому. В якості відносно стійкої єдності головних ідейно-художніх особливостей творчості стиль є тією силою, що забезпечує переробку різноманіття досвіду світосприйняття в єдину художню систему. В стилі відображується тип художнього мислення митця, індивідуальне втілення художнього методу, типологічні риси певного художнього напрямку, течії, історичної і національної традиції культури, які слугують підґрунтям творчості митця. Один художник з висоти свого уявного світу, "не торкаючись землі", намагається перетворити життя відповідно власного ідеалу. Образи його твору відрізняються різко вираженою метафоричністю, експресивністю, асоціативністю. Уявний світ іншого відрізняє чуттєва достовірність, пластичність, незначна трансформація форм життя. Третій художник, свідомо порушуючи причинно-наслідкові зв'язки, створює фантасмагоричну, схожу на марення художню реальність. Кожний з цих художників знаходиться в пошуках індивідуальних форм і способів втілення самовідчуття. Напрямок пошуків визначається їх світовідношенням. Воно не тільки визначає характер змісту художніх образів, але і "розгортає" його в певному напрямку.

Світогляд спрямовує увагу митця на той чи інший факт дійсності, визначаючи ступінь його значущості для самого художника, впливає на вибір тем, сюжетів, на їх трактовці. При цьому, творчий процес відбувається в межах протиріччя між прагненням автора подати в художньому творі, художньому образі, персонажі себе - свій світогляд, світовідчуття - і між обмеженням, що накладає сутність образу, його індивідуальність.

Виражаючи своє ставлення до проблем буття системою образів, логікою розвитку дії, автор повинен володіти розвинутою делікатністю в прояві особистих почуттів і думок. Сила твору мистецтва тільки тоді досягає своєї істинної сили, коли його ідейний і емоційний вплив укорінюється, міститься в образі, в системі образів, а не в прямому дидактизмі, повчальності, "підтягуванні" образів під певну ідею. Образи створює і талант і посередність. Різниця полягає у тому, що перший, народжуючи творіння, в боротьбі з самим собою заради художнього цілого надає йому самостійне життя, відокремлюючи образ від себе. Другий, нав'язуючи свої симпатії і антипатії, спроможний на продукування чергових кліше, стереотипів.

Існує об'єктивна логіка матеріалу, вражень, що перетворені автором в художній образ. Ця логіка вимагає інколи від художника поступитися особистими симпатіями і антипатіями. Хоча художній образ є особистим породженням авторської уяви, в той же час цей образ має такі внутрішні "пружини", які примушують автора підкорятися їх дії, автор не повинен порушувати внутрішньої логіки розвитку уявляємого.

В процесі творчості відбувається своєрідна діалогізація свідомості, уявне ототожнення автора з героєм твору, з його внутрішнім станом, "входження" в ту ситуацію, в якій даний герой діє. В художньому світі автор живе, співпереживає своїм вигаданим героям так само живо, особистісно, як і по відношенню до реальних людських колізій. Співвіднесення або, точніше, "включення" себе в уявну ситуацію далеко не завжди усвідомлюється суб'єктом творчості, часто здійснюється не-усвідомлено. Деякі художники настільки перевтілюються у своїх героїв, що в певні моменти не могли провести чіткої межі між видінням і явою, реальністю та ірреальністю.

В процесі створення художнього твору автор весь час перебуває у двох сферах - дійсній і умовній, яка сприймається ним з певною мірою реальності. Художник рефлексивно фіксує "нереальність" виникаючих образів, активно співставляє, співвідносить їх з зовнішньою дійсністю. Художні образи виступають для нього вже не як "сама реальність", а як її ідеальна реконструкція, як "модель", що є засобом осмислення "оригіналу". Творець усвідомлює умовність створеного ним уявного світу, отримуючи естетичну насолоду від того, як вдалося втілити зміст художніх образів в конкретно-чуттєвій формі, використовуючи матеріал реального світу. Акти формування художніх образів супроводжує суб'єктивне почуття краси, що виступає особистісним критерієм продуктивності творчої роботи. Це почуття є реакцією творця на "якість" індивідуального зрушення в формах художньо-образної діяльності. "Якість" індивідуальної "гри" визначається ступенем досягнення художником бажаної єдності ідеї та її художньо-образного вираження.

Якщо художник втрачає свою активну, формуючу позицію по відношенню до предмета художнього зображення чи вираження, повністю розчиняється у ньому, то руйнується художня подія і цілісний художній образ, розпадається весь той ряд художньо-естетичних цінностей, в які "одягнуті" його душа і тіло.

Для того, щоб виразити, об'єктивувати моменти свого духовного життя, свої почуття, світовідчуття, автору необхідно оцінити, уявити їх як прояв внутрішнього світу "іншого Я".Тільки уявив "своє" як "інше" автор здібний виразити і оформити оточуючий світ і себе у ньому у всеосяжності теперішнього, в його просторовій, часовій і смисловій завершеності. Втілити те, що належало єдиному, синкретичному, незворотному реальному життю, яке безпосередньо проживається, в цілісний художній образ.

У зв'язку з цим необхідно підкреслити наступне. Незримо присутнє "інше Я" - не двійник творця. Це його своєрідний співрозмовник, очами і вухами якого автор "бачить" і "чує" себе "з боку". Це "роздвоєння"("діалог") відбувається в процесі творення завжди, незалежно від того, знає автор про нього чи ні. У вчинках, думках уявного героя, в тому чи іншому зображеному факті буття художник прагне "обґрунтувати" себе, краще вкорінити систему власних життєвих орієнтирів. В своєрідному діалозі "Я" автора (творець залишається людиною своєї епохи, яка знаходиться в просторі і часі цінностей духовної культури, діє у відповідності з реальними цілями і завданнями творчого процесу) та "іншого Я"(уявного героя) об'єктивуються , виносяться назовні ( в художній формі) особистісно освоєні, пережиті смисли буття, фіксується досвід самовизначення суб'єкта творчості в оточуючому його світі.

Ця діалогізація творчої свідомості, конструювання різних варіантів можливих відношень буття - всі ці дії в результаті здійснюються заради задоволення потреби "присвоєння" світу.

Виникнення художніх новоутворень відбувається у формі різного роду і рівня відтворення, репродукції і перетворення досвіду раціонального і почуттєвого пізнання дійсності. Об'єктивація особистісних смислів буття в художніх творах відбувається за рахунок синтезу матеріалу різної модальності: безпосередньо чуттєві образи, образи пам'яті, продукти мислення. Творча діяльність з необхідністю пов'язана з актуалізацією уявлень, почуттєвих вражень буття, які були приховані в глибинах пам'яті суб'єкта. В процесі художнього творення здійснюється (часто начебто автоматично) "підключення" окремих фактів почуттєво-емпіричного досвіду суб'єкта творчості до його знань про суттєві зв'язки і відношення реального буття, в якому він живе і творить.

Відомо, що людина, яка створює художній твір, володіє як емоційною здібністю, що фіксує дійсність на рівні феномена, так і здібністю осягати його сутність. Заглибитися в саму суть явищ спроможний лише той творець, у якого розвинута здібність до абстрактного мислення при "живому спогляданні" конкретного. Творець, який знаходиться під владою конкретного і не здібний до абстрактного мислення, буде спроможний не більше ніж на копію. Звісно, побачити по-своєму явища буття зовсім не означає створити їх. Своєрідність предмету не народжується , але виявляється особистістю.

Уявний художній світ сприяє здійсненню нереалізованих можливостей явища, його варіантів в різноманітних, в тому числі неймовірних, ситуаціях і поєднаннях, доводячи його до ступеня досконалості або, навпаки, до абсурду. Цей світ дозволяє створити, вигадати образи, що не реалізовані дійсністю, але є можливими.

В процесі творчості, розширяючи сферу реалізації власного духовного потенціалу, художник розкриває горизонти людського буття, "схоплює" можливості об'єктивного світу в їх необхідному зв'язку з розвитком, тенденціями суспільного буття, закарбовує їх як дійсні за допомогою художніх форм. За допомогою художньої уяви і мислення художник трансформує ірреальний туман, невизначеність почуттєвих вражень, що випливають з пам'яті, фантастичну плутанину кольорів, ліній, форм, звуків в конкретні художні образи і втілює їх в матеріалі певного виду мистецтва.

Беручи участь у формуванні художнього образу, активізуючи всі духовні сили і здібності творчої особи, уявадозволяє долати межи існуючої сфери життєдіяльності. В процесі творчості , відкриваючи за допомогою уяви нові сторони буття, художник набуває елементи нової самосвідомості, самовідчуття. Це з необхідністю призводить до оновленої творчої дії, до створення художньо-естетичних цінностей принципово нової якості. Таким чином творча людина естетично збагачує саму дійсність.

В межах психології традиційним є розуміння уяви як здібності людини вільно оперувати образами об'єктів оточуючої дійсності, комбінувати і трансформувати дані уявлень, створювати їх нові сполучення. Вивчаються її засоби. Для психологічних досліджень характерне розрізнення відтворюючої (репродуктивної) і творчої(продуктивної) уяви. Єдність репродуктивного і продуктивного в уяві розглядається через діалектику взаємовідношень відтворення і змінення, успадковування і новоутворення.

Філософське осмислення ролі уяви в художньо-естетичній діяльності полягає у розгляді її в якості провідної творчої сили художньої обдарованості людини. Вона пов'язується зі здібністю до випереджального відображення, створенням нових художньо-естетичних цінностей, з даром передбачення майбутнього в художніх символах.

Як філософи, так і психологи акцентують увагу на новизні, неочікуваності образів уяви. Вони погоджуються з тим, що уява - це здібність створювати уявлення, конструювати подумки багатоманіття ситуацій, які людиною в цілому ніколи в дійсності не сприймалися. В психології акцентувалася увага на вивченні психосоматичного підґрунтя цієї здібності, структури і механізмів процесу уяви. Філософи поділяють пануючу в психологічній науці точку зору, згідно якої уява визначається через новизну її результатів, свободу в оперуванні образами об'єктів дійсності. Але їх насамперед цікавить суспільно-історичний смисл застосовування здібності уявляти, її форми реалізації, "людський" смисл цього феномену, його роль в становленні людської суб'єктивності. Як всезагальна універсальна людська здібність, уява формується вже самими умовами людської життєдіяльності, в систему яких кожна людина є включеною з моменту народження. В процесі художньої творчості уява досягає професійних висот свого розвитку, своєї культури.

Поряд з уявою використовується поняття фантазії. Часто вони вживаються як синоніми, відрізняючись як психологічний і літературний терміни, або ступенем умовності. В інших випадках наголошується необхідність розрізнення цих двох феноменів, що нерозривно поєднані в процесі створення художніх образів. Фантазія,завдяки якій художник створює те, що ніколи не мало місця в його досвіді, базується на здібності уявляти. Остання створює новий образ на основі переробки матеріалу або безпосередніх вражень, або вражень, що отримані раніше і закарбовані в пам'яті людини.

Характер творчої діяльності також залежить від розвитку певної форми чуттєвості, яка має найбільше значення в конкретному виді творчої діяльності. Відомо, що особливості функціонування творчих механізмів залежать від органів чуття, за допомогою яких людина відображує зовнішній світ і формує його образ. Так, наприклад, для композитора важливими є розвинуті слухове сприйняття, почуття ритму. Витончене розрізнення кольорів є однією з умов успішної діяльності живописця. Зрозуміло, що мова не йде про встановлення прямого біологічного зв'язку між діяльністю органів чуття і, наприклад, уявою. Але, як відомо, порушення функціонування того чи іншого органу чуття звужує сферу чуттєвої інформації, таким чином позначаючись і на продуктивності художньої діяльності. Специфіка творчого процесу в цій сфері залежить від наявності у суб'єкта творчості розвинутої певної типологічної форми естетичної почуттєвості, а також здібності конструювати образні моделі на основі домінанти цього виду мистецтва. Художньою свідомістю живописця, наприклад, схоплюються і закарбовуються співвідношення кольорів світу, через кольорові співвідношення виражається сутність об'єктів дійсності; або, наприклад, театрально-драматична форма людської почуттєвості передбачає наявність особливого почуття ритму, просторово-пластичного бачення. Дія, як художня домінанта цього виду мистецтва, є основним, базовим конструктивним елементом синтетичних образних структур.

Спілкування з мистецтвом з необхідністю передбачає здібність художнього сприйняття і бачення світу, коли життєві враження переживаються і закарбовуються його свідомістю у формі художніх образів. Традиційно сприйняття визначається як здібність переживати в чуттєво-образній формі настрої і почуття, що виражаються в художньому творі і отримувати від цього естетичного задоволення. Сприйняття - незамінна складова будь-якого мисленевого процесу. В худ сприйнятті цей процес супроводжується актами емоційного зараження і співпереживання. Сприйняття худ твору, його "розуміння" не є сугубо логічним актом. Це насамперед - емоційне вчування в його зміст.

Сприйняття не є пасивним отриманням інформації, яка закладається автором у художній твір. Це активний процес діалогічного спілкування двох особистісних світів автора і сприймаючого суб'єкта, в якому змістовна глибина, смислова наповненість твору розширюється за рахунок душевної роботи двох (а то і трьох - якщо в цей процес включений інтерпретатор, виконавець ) творчих особистостей. Поєднання, перехрещення їх власних досвідів життєвих переживань і почуттєвих досвідів спілкування з мистецтвом і народжує той творчий продукт, який в якості художнього твору фіксує почуттєвий досвід олюднення світу, світу кольорів, рухів, звуків. В процесі сприйняття звуки, форми, кольори "олюднюються", набувають естетичного значення. Як у ваянні, де на органи чуттів хоча і впливає матеріал, але сприймається насамперед не оброблений мармур, дерево чи метал, але цілісний людський образ, так само і музика насамперед сприймається як не просто послідовність звуків і їх відношення, але як ті образи, ті цілісні, тобто відносно чи абсолютно завершені розвитком цикли звукокомплексів, які "виплавляються" в процесі розгортання мови музики. Слухаючи муз твір, роздивляючись живописне полотно чи скульптуру, ми не сприймаємо окремо його мелодію, ритм, тембр, гармонію чи кольори і лінії, але сприймаємо музику, картину, скульптуру, цілісно, узагальнюючи в образі окремі виражальні засоби.

В тому, що і як сприймає людина, як в дзеркалі відображується вся особа з характерними для неї художньо-ціннісними орієнтаціями. Наприклад, сприйняття класичного мистецтва визначається зосередженим характером, внутрішнім заглибленням, інтровертованою спрямованістю індивідуальних переживань. Спілкування з цим мистецтвом зорієнтоване перш за все на вирішення естетичних завдань, прилучаючи людину до вічних ідеалів людства. В свою чергу, популярне мистецтво, що, як правило, пов'язане з повсякденністю життя ( для якого вона часто є звичайним фоном для вирішення позаестетичних завдань) формує поверхневий, екстравертований характер сприйняття, спрямовує його на розчинення індивідуального в колективному переживанні, на тимчасовість, поверховість. Зрозуміло, що для повноцінного розвитку особи необхідним є сприйняття мистецтва різних видів і жанрів. Але практика свідчить, що класичне мистецтво, внаслідок своєї художньої досконалості, володіє більшими можливостями формування творчого розвиваючого характеру сприйняття(хоча і потребує відповідно від людини більших особистих зусиль).

Те, як людина сприймає мистецтво, залежить не тільки від властивостей художніх об'єктів. Але і від загальної і художньої культури, необхідних спеціальних художніх здібностей ( наприклад, музичного слуху, почуття кольору, танцювально-рухових здібностей, уяви, мислення, пам'яті), психологічних особливостей самого сприймаючого суб'єкта, його життєвого досвіду, темпераменту, стану душі в даний момент. Не кожна людина може осягнути всю глибину художнього твору у повному обсязі. На характер сприйняття і художніх уподобань впливають рівень освіченості людини, приналежність до певного соціально-демографічного прошарку, стиль життя, що обумовлений системою особистісних ціннісних орієнтацій. Все це впливає на ступінь залученості сприймаючої особи до процесу активної співтворчості і співпереживання ідеям і образам, вираженим на мові художньої комунікації.

3. Природа художніх здібностей і таланту

В колі естетичних проблем творчості питання сутності творчої особистості, чим вона відрізняється від інших, що обумовлює формування художнього таланту, які якості , риси треба розвивати, щоб реалізувати в собі митця, залишаються одними з найактуальніших. Класичним є уявлення про взаємозв'язок міжталантом як особливою здібністю до творчості, художньою обдарованістю, яка характеризується неповторною єдністю інтелектуальних та емоційно-почуттєвих особливостей митця івищим ступенем прояву таланту - геніальністю, що визначається тим рівнем здібностей, зміст яких складають форми перебудови світу. Творчість генія має загальнолюдське значення, відкриваючи якісно нові форми художнього мислення, нові напрямки в мистецтві, нові епохи в розвитку художньої культури.

Формуючими складовими особи видатного митця є талант, емоційна чутливість, працелюбність, творча наснага. Йому внутрішньо властиві постійне прагнення нових вражень, намагання зазирнути за зовнішню оболонку життя, незадоволення знайденим і собою, незупинне бажання вдосконалювати і самовдосконалюватися. Це і дозволяє геніальній особистості піднятися на той незрівнянно високий рівень досягнень, який не доступний пересічному художнику. Для неї характерний високий рівень розвитку особистісного начала, який супроводжується гострим відчуттям потреби здійснити власний внесок у культурний прогрес суспільства.

Наскільки великим не було б прагнення митця бути автономним від буденних обставин суспільного життя, він все одно залишається частиною відповідного сучасного йому культурного простору з певними традиціями, умонастроями, накопиченим художнім досвідом комунікації. Індивідуальний шлях реалізації його таланту залежить в певній мірі від соціально-історичних умов його життя. Моцарта, Шекспіра, Вагнера, С. Далі народжує епоха, прагнення, бажання якої народжує той тип непересічної особистості, яка своїми творами, свідомо чи безсвідомо, виражала світовідчуття, світопереживання сучасників, які, як засвідчує практика, дуже часто не оцінювали гідними чином творчість тих, хто бачив далі, відчував глибше, емоційніше, ніж вони.

Не бажання приносити лише задоволення, але - зробити людей і світ, недосконалість якого художник відчуває краще, ніж хто-небудь, кращими поряд з нестримним бажанням самовиразитися є ґрунтовними стимулами творчих пошуків митця, в який би час він не народився.

Геніальну особистість, як правило, відрізняє не тільки ступінь розвинутості спеціальних здібностей, але й - різнобічність її обдарування. За відомим афоризмом німецького філософа Г.К.Ліхтенберга, людина, яка цікавиться лише тільки хімією, й саму хімію знає погано. Загальновідомим є універсалізм И.С. Баха( композитор, виконавець, диригент, винахідник, майстер-інструменталіст), Л.да Вінчі(живописець, скульптор, архітектор, поет, інженер-будівник, військовий винахідник, вчений-знавець у багатьох природничих наукових галузях, філософ). Музичним і літературним талантом володіли Р.Вагнер, М.Глінка, Ф.Ліст, П.Чайковський, Ф.Шопен, Р.Шуман, поетичним і живописним - Т.Шевченко. Біблія і твори античних філософів, творчість Байрона, Гюго, Ламартіна, Шатобріана і Бетховена, Баха, Моцарта, Вебера - невелика частина того, над чим працювали розум і душа Ф.Ліста. Розвинута емоційно-чуттєва сприйнятливість і глибокий інтелект дозволяють побачити те, що приховано від звичайної людини, митцям-філософам І. Франкові і Л.Українці, Г. Сковороді і М.Гоголю, Л. Толстому і Ф.Достоєвському, К. Станіславському і Вс. Мейерхольду. Але, поряд з цим, непоодинокими є випадки, які засвідчують неоднозначність взаємообумовленості загальної освіченості, розумових здібностей і успіхами в творчій діяльності в різних галузях науки і мистецтва. Зрозумілим є необхідна наявність великих спеціальних розумових здібностей для успішної творчості в сфері, наприклад, ядерної фізиці чи комп'ютерних технологій. Але, в той же час, фізик Ландау не розумів і не отримував насолоди від звуків музики. Г. Форд, Т. Едісон не мали дипломів про вищу освіту, таблиця множення була каменем спотикання для геніального композитора Л.Бетховена.

Однозначним і загальним для всіх була і залишається головна потреба - потреба в творчості. Неможливість творити переживається творчою особистістю дуже болісно, перетворюючись на хворобливий стан, який супроводжується хворобливим бажанням звільнитися від переживань, що наповнюють і бентежать душу, від маси народжених свідомістю художніх образів, бажанням створення чергової "дитини" - твору мистецтва. Відсутність цієї можливості часто провокує виникнення кризового стану, схожого на хворобу, болісні муки знайти можливість "перезавантажитися", висловитися . Це бажання переслідує художника всюди, є понад усе, затіняючи все інше. Цей стан творчого горіння, творчого ентузіазму існує до тих пір, доки творцю є щось сказати самому собі як людині-художнику. Творче напруження зменшується тоді, коли знаходяться матеріальні форми художнього продукту. Зменшується, але не зникає. На думку Стендаля, дійсного генія відрізняє те, що найсильнішу насолоду він отримує не стільки від досягнення результату (хоча воно теж важливе само по собі), скільки від самого процесу безпосереднього творення. Ще менше хвилюють його кінцевий матеріальний зиск від власного творіння, меркантильно-буденні цілі. І художня практика це доводить: нічого великого не виникло в результаті їх здійснення.

Задоволення від творчого процесу за свідченнями самих митців є однією з найвищих людських насолод, яку, кожного разу, не зважаючи на всі перепони і складнощі, відчай і болісні вагання, що спіткають на творчому шляху художника, вони намагаються відновити . Це ті "зоряні миттєвості", незрівнянний стан естетичної насолоди, заради якого вони готові йти на будь-які жертви, "добровільні муки"(за словами Р.Гамзатова), працювати годинами і роками.

Великих майстрів відрізняла, як правило, висока вимогливість до себе і до результатів своєї праці, творча воля, вміння примусити себе працювати навіть в несприятливих умовах, терпляче вдосконалюючи необхідний результат, не очікуючи обов'язкової появи натхнення (піднесення творчих можливостей, фізичних і духовних сил, яке супроводжується сильним емоційним переживанням), вміючи ним керувати, максимально концентруючись на об'єкті і завданнях творчості( відомим є порівняння П.Чайковським натхнення з гостею, яка не відвідує лінивих).

На думку К. Станіславського, в мистецтві все побудовано на праці. Ф. Шаляпін підкреслював, що не вірить в силу лише таланта і покладається перш за все на свідоме творче зусилля, на постійну роботу над собою. Підтвердженням для нього є В.А.Моцарт, який багато працював над своїм геніальним даром( за 35 років життя - 900 творів). О. Дюма, який написав більше 400 книг, вважав, що в нього руки робітника

Не володіючи необхідною технікою, професійною майстерністю, що дозволила б знайти адекватну форму для художньо цінного образного змісту, ні Мікеланджело, ні К. Моне, ні И.С. Бах не змогли б створити нічого гідного уваги. Творчий процес згасає, якщо бракує відповідних знань, вмінь, навичок, що набуваються в процесі навчання. Ніякі здібності не замінять майстерності так само, як отримання творчих результатів залежить не від формального накопичення вмінь, але - від використання набутої майстерності для відкриття нових ідей, образів, форм.

Питання визначення ролі праці в розвитку творчих здібностей завжди було і залишається дискусійним. Воно вирішувалося в межах більш загальної проблеми здібностей - питання про їх успадкованість. З часів Античності, ще Платоном затверджувалася думка про вроджений характер здібностей. Його впевненість у тому, що геніями народжуються підтримали неоплатоніки, Кант, Шиллер, Шефтсбери, романтики, Ніцше. У подальшому ця ідея знайшла своєрідне виявлення в концепціях прихильників Ч. Дарвіна ( Ф. Гальтона, зокрема) на основі прослідковування взаємозв'язку природного відбору, виживаємості видів і наслідування здібностей і талантів людини, передачі талановитості і геніальності у спадок із роду в рід. Фактори зовнішнього середовища ( сприятливі або несприятливі ), хоча і не виключаються, але не мають істотного значення.

Інша точка зору, відповідно до якої в сфері художньої творчості геніальні здібності виявляються лише опосередковано, на непрямих родичах, висловлена Ч. Ломброзо. Ч. Ломброзо, поряд з Г. Россолімо, відомі " патологізацією " феномену геніальності і творчого процесу, затвердженням прямого зв'язку між геніальністю і психічними захворюваннями. На основі фактів з біографій відомих митців, вчених, політиків проводяться прямі аналогії між творчім станом генія і станом психічно хворої людини під час чергового загострення хвороби.

II половина XX століття визначена появою широкого кола прихильників генетичної схильності у проявах здібностей. Так, наприклад, американський психолог А. Дженсен, визнаючи роль праці у розвитку здібностей і у досягненні високих результатів, визначає межу цього розвитку генетичні ресурси мозку конкретної людини. Геніальність неможливо здобути в результаті найсамовідданішої праці. Це - дарунок природи, долі. Англійський психолог Г. Айзенк теж у співвідношенні генетичних і соціальних факторів формування таланту першість віддав генетичним. На його думку, останні складають 80 % успішного функціонування мовно-словесних, математичних здібностей, пам'яті і уяви. Лише 20 % віддається ним соціальним факторам, серед яких виокремлюються, поряд з сім'єю і школою, щасливий випадок і удача.

Протилежної думки дотримувався американський винахідник Т. Едісон , який вважав, що геній - це 99% поту і тільки 1% натхнення. Дійсно, існують люди від природи більш або менш творчо обдаровані. Кожна людина може розвинути свої творчі здібності , які їй відпущені природою. Л.Виготський зазначав, що творчості навчити не можна, але можливо сприяти її вихованню і появі, використовуючи спеціальні засоби і методи навчання. Треба розуміти, що мова йде, перш за все, про природні задатки людини, які, знаходячись у прихованому стані, в процесі занять конкретною діяльністю можуть розвинутися у відповідні здібності. Природні нахили, задатки ( наприклад, абсолютний слух, зорова пам'ять, гнучкість, пластичність тіла) обумовлені особливостями нервової системи такими, як чутливість аналізаторів, рухливість і сила нервових процесів та ін.. На протязі життя вони можуть залишатися у людини і без спеціального тренування, навіть на високому рівні. На відміну від них,здібності (танцювальні, музичні, вокальні, здібності до живопису, літературної, поетичної та інших видів творчості) розвиваються тільки в діяльності, завдяки прикладанню спеціальних зусиль.

Творчо мислячих людей, при неповторності, оригінальності їх таланту, об'єднують багато спільних рис: нестандартність мислення, незалежність суджень, розвинуті фантазія, інтуїція, пам'ять, багатство і глибина внутрішніх переживань, незадоволеність існуючим станом речей і неспинне відстоювання своїх принципів.

Сила таланту великих художників допомагала їм досягти найвищих художніх результатів всупереч фізичним вадам, життєвим і особистісним проблемам, нерозуміння з боку публіки і критики( чого на творчому шляху справжнього митця не бракувало). Ці перепони дуже часто навпаки спонукали видатних майстрів до творчості, яке і ставало найвірнішою опорою в важкі часи, підсилювало бажання перебороти зовнішні обставини, і, найголовніше, - себе( наприклад, доля великого античного оратора Демосфена, який мав серйозні мовні дефекти, видатних одноруких піаністів Теза Зічі і Пауля Вітгенштейна, Л.ван Бетховена, який наприкінці життя став глухим, актриси Сари Бернар(їй було ампутовано ногу), сліпого скульптора О. Скороходової, життєвий шлях Мікеланджело,В.А.Моцарта, Г.Берліоза, Р.Вагнера, Ф. Шуберта, І. Репіна, М. Врубеля, Т. Шевченка, Л. Українки, С. Єсеніна, М. Булгакова, О. Олеся та багатьох і багатьох талановитих митців). Але помилковими є пошуки прямих аналогій між змістом художніх творів і авторським життям. Часто найпрекрасніші гімни любові, красі, сповнені вірою в Людину, радістю життя виникали в найтяжчі для митця часи, коренями виходячи з глибин його таланту. їх серця завжди відкриті для найширшого сприйняття життя, яке супроводжується незмінним прагненням перекладати їх на мову рухів, кольорів, звуків, що передбачає наявність у людини як емоційної чуйності, так і відповідних спеціальних здібностей. Здібність вільно оперувати живописно-зоровими, просторово-руховими, музично-слуховими уявленнями пов'язана з вмінням відчувати емоційну виразність кольору, тіні і світла, ліній і простору, звуку і ритму.

3. Структура і стани творчого процесу в мистецтві

Оригінальність таланту митця реалізується не тільки в художньому творі. Вона виявляється як неповторна художня діяльність, як оригінальний процес створення цього продукту. Яскравість, оригінальність художнього таланту виявляється як в процесі мисленевої переробки матеріалу дійсності, так і в процесі закріплення результатів цього переосмислення на мові мистецтва, створення гармонійного, цілісного і здібного до саморозвитку образу.

Прояснення особливостей створення мистецького твору на різних етапах творчого процесу має певну складність. Це обумовлено тим, що способи освоєння дійсності, такі як мислення, уява, сприйняття, пам'ять, спеціальні здібності (музичні, поетичні та ін.), тісно переплітаються між собою. Завдяки своєму мобільному, гнучкому, динамічному характеру вони знаходяться у нерозривній взаємодії. Всі вони є органічними компонентами цілісної системи творчої організації особи, динамічної внутрішнє і зовнішнє.

Аналіз також ускладнюється певною умовністю самого структурування творчого процесу. Безпосередність, імпульсивність, самобутність творчості не дозволяє - на практиці - чітко розрізнювати межі кожного з його етапів. Зрозуміло, що таке "членування", виокремлення можливо лише в процесі теоретичних розмірковувань. Тим більше, що з накопиченням творчого досвіду у художника часто відбувається "згортання" окремих актів діяльності, коли створюється ілюзія моментального несподіваного знаходження художньо-образного рішення.

В дослідженнях художньо-творчого процесу існують різні варіанти визначення його структури, які відрізняються кількістю, найменуванням етапів (фаз, стадій, моментів, ступенів). Один з перших варіантів поетапного поділу творчості запропонував П. К. Енгельмейер в роботі "Теорія творчості". Він виокремлював: 1) етап зародження задуму, етап інтуїції і бажання; 2) етап знання, роздумів, вироблення плану досягнення цілі; 3) етап матеріального виконання задуму, етап вміння.

У подальшому в психологічних та естетичних дослідженнях творчості у більшості запропонованих класифікацій стадій процесу створення художнього твору фігурують в основному ці три фази. Намагання охопити наскільки можливо більше нюансів психічних станів творця, найбільш повно охопити багатоплановість, внутрішню логіку творчої діяльності "модель" структури творчості деталізується. Існує тенденція включення в динамічну послідовність сутнісних моментів творчого процесу сприйняття створеного твору мистецтва.

Таким чином, структура творчого процесу включає чотири етапи (моменти) роботи художника над твором: 1) етап загального пізнання і сприйняття дійсності; 2) виникнення задуму; 3) вибіркове, цілеспрямоване пізнання і сприйняття дійсності; 4) етап (момент) безпосередньої реалізації художнього задуму.

При цьому ще раз підкреслюємо цілісний характер творчого процесу, який не є простою послідовністю дискретних станів, але їх динамічною взаємодією.

Створення кожного твору мистецтва передує процес поглибленого вивчення художником оточуючого життя, перспектив його розвитку, осмислення, узагальнення спостережень, вражень буття. Чим об'ємніше, глибше і витонченіше знання життя, тим з більшим успіхом розвивається його талант.

"Підготовчим періодом" творчої роботи часто стає усе попереднє життя художника. На цьому етапі створюється потенціальна готовність художника до створення твору мистецтва. Перший етап творчого процесу є своєрідним "накопичувачем" образного матеріалу. Це своєрідна дослідницька діяльність по створенню образних моделей майбутніх творінь. Створені оригінальні, своєрідні художні образи свідчать про те, що, як писав І.Я Франко, в душі художника було зібрано величезний запас вражень, досвідів, болей і радощів, сподівань і розчарувань, поки з них, начебто з морської піни, могли виринути такі кремації, як Антоній, Клеопатра та ін..

Усвідомлення і сприйняття художником дійсності, на відміну від повсякденного, буденного, характеризується особливою спрямованістю. Вони організуються певними настановами, які, ґрунтуючись на вроджених і набутих художніх особливостях творця, орієнтують на отримання певного роду вражень, диференціюють їх. Звичка постійного, невтомного спостереження за життям і самим собою, внутрішнє прагнення художника до творчості, до вираження свого ставлення до світу творами мистецтва визначають характер систематизації життєвого матеріалу. При цьому, це не короткочасне, швидкоплинне бажання писати вірші або ж музику. Ця настанова є стійкою психічною властивістю творчої особистості, специфічним нестримним інстинктом художності.

В художній свідомості оточуюча митця дійсність існує як естетично значуща в кожному своєму прояві, розглядається крізь призму художності. Споглядаючи за світом, творець неусвідомлено начебто "приміряє" життєвий матеріал до того чи іншого його можливого використання в своїх майбутніх творіннях. Він відмічає у сприйнятому явищі, прожитій події те, що може в подальшому знадобитися йому у створенні того чи іншого художнього образу, стати ключовим моментом у майбутніх творчих перевтіленнях.

Ця здібність дивитися на світ "поглядом майбутнього" реалізується завдяки випереджальній дії уяви. Вона дозволяє з'явитися миттєвому випереджальному баченню можливих якостей об'єкта, явища дійсності у вигляді яскравих живописно-пластичних картин, сповнених звуками, кольорами. При цьому схоплюються зовнішньо невловимі зв'язки предметів і явищ, що дозволяє побачити незвичне у звичному, за частиною - ціле, за теперішнім - минуле і майбутнє. Ці зв'язки, що виявляються шляхом здогадки, вільної гри асоціацій, і формують творчі новоутворення.

Художні образи, що виникають, з'являються в результаті естетичного освоєння художником дійсності, коли її об'єкти сприймаються і осмислюються з точки зору їх смисложиттєвої цінності. "Художність" дозволяє творчій особистості найбільш повно і точно виразити "людський" смисл буття. Постійна незадоволеність існуючим, нестача певних умов і способів існування, а також - внаслідок цього - незгасиме прагнення перетворювати оточуючий світ спонукають художника до різних видів активності.

Творчість дозволяє відчути і уявити світ в його реальній багатобарвності, подолати межи існуючої сфери життєдіяльності, помножити зв'язки особи з об'єктивною дійсністю. Відбувається двосторонній процес. Відкриваючи нові сторони буття, художник розширює горизонти особистого досвіду, набуває елементи нової самосвідомості, самовідчуття. Це призводить, в свою чергу, до оновленої творчої дії. Суб'єкт творчості розвиває свої художні здібності. З іншого боку, творець естетично збагачує саму дійсність, розвиває її внутрішні приховані від буденного ока можливості, створюючи художньо-естетичні цінності принципово нової якості.

В процесі художнього бачення відбувається складна синтетична робота, інтеграція в єдине цілісне утворення результатів роботи уяви, сприйняття, пам'яті, мислення. Мобілізуються практично всі духовні сили та здібності творчої особистості. В творчому процесі відбувається подолання "автоматизму сприйняття", перетворення сенсорної чутливості на художнє спостереження. Остання дозволяє не тільки все бачити і виразно фіксувати, але й вловити найбільш яскраве, типове, здібне при певних перетвореннях перетворитися на художній факт.

Художньо-образні знахідки генеруються пам'яттю творця, яка в подальшому, в процесі безпосередньої роботи над конкретним твором, надає широкий комбінаційний простір для вільної творчої дії.

На стадії "загального пізнання" прояви творчих здібностей мають переважно стихійний характер, тому що на цьому етапі - на відміну від наступних - відсутня конкретна спрямованість на здійснення певної цілі.

Наступний період творчості - виникнення задуму художнього твору - розглядається як синтетичний інтуїтивний акт, що підготовлений всією попередньою практикою художника, його духовним пошуком. Він пов'язаний зі створенням ідеального утворення, яке містить загальні контури майбутнього твору, зародкові елементи художньої форми і змісту.

Вже створюючи ідеальну модель, художник мислить в матеріалі свого мистецтва. Але на цьому етапі творчості формуються лише найзагальніші риси майбутнього втілення образу. Матеріал мистецтва тут присутній в знятому вигляді, але його особливості впливають на формування образу, визначаючи діапазон, сферу, в якій зможе розгорнути своє матеріальне існування художня модель. Художник знаходиться ще тільки в процесі "виношування". В цей період він ясніше уявляє собі те, що він хоче "висловити" в задуманому творі, а ніж те, як саме це повинно бути "висловлено". Подібна "туманність" початкового образного бачення художника, неясність першого уявлення про всю структуру народженого в задумі твору, про його конкретну "тілесність" - загальний закон народження і виношування художнього задуму.

Виникнення задуму здійснюється - переважно - коли людський організм "мислить", наче потайки від інтелекту. Початкову появу, народження задуму художник скоріше відчуває, ніж позначає. Відчувається присутність чогось нового, неясного, але - народжуючого хвилювання.

Щодо чуттєвого і раціонального, то задум твору містить у собі обидва ці моменти, певне співвідношення яких характеризує цей етап становлення твору. В цьому випадку цей синтез чуттєвого і раціонального не є конкретним. Задум має достатньо загальний характер, безпосередньо-почуттєвої цілісної картини ще немає. Образи уривчасті, їх обриси розмиті.

Треба відзначити, що задум виникає по-різному. В одному випадку, його перша іскра "висікається" певним життєвим враженням, яке пробуджує почуття і думку художника і розпочинає творчий процес. В інших випадках задум виникає наче спонтанно, з раптово усвідомленої художником потреби виразити певний душевний стан, генетичний зв'язок якого з попередніми життєвими враженнями залишається неясним. Наступний "спалах" є або прямим інтуїтивним доповненням, продовженням сприйняття, або асоціацією, що інтуїтивно виникла. Асоціації вшиваються як життєвими, так і художніми враженнями і включаються у різні рівні організації художнього задуму. Так, наприклад, цікаво, що першим імпульсом, який стимулює дію складних механізмів творчої свідомості окремих живописців, може бути окремий колір, який диктує в кожному випадку різний сюжет картини. Для багатьох композиторів часто окрема музична інтонація може сколихнути цілу низку образів.

Задум є складним, внутрішньо динамічним цілим, яке містить різноманітні елементи. Це і окремі образи, і загальні ідеї, і елементи ритмічного, композиційного характеру, уявлення про просторово-структурну організацію твору. Формується ідеальна конструкція, в якій схоплюється загальний смисл уявного об'єкту і, в той же час, утримуються його конкретні види, деталі. Останні присутні в задумі в "знятому" вигляді, створюючи навколо нього смислове поле. Полісемантична смислова наповненість образу-задуму надає йому багатозначний, динамічний характер, містить можливість різноманітних шляхів реалізації.

При цьому в задумі лише окреслюється зона пошуку художніх рішень. На етапі виникнення задуму художником визначається домінуюче смислове і емоційне начало, навколо якого організуються образні елементи. Відбір, характер перетворення вражень художника безпосередньо пов'язаний з художньою ідеєю творчого "проекту". Вона визначає динаміку комбінуючої, синтезуючої та узагальнюючої дії творчої свідомості. Наявність домінуючого ідейно-емоційного начала дозволяє цілісному образу не розпадатися на суму окремих деталей. Будь-яка з них є складовою частиною вищої єдності. Одночасово, виникнення і подальший розвиток ідеї образу відбувається у самому процесі втілення.