1) майже зникли приватні видатки економічного характеру у зв'язку з націоналізацією економіки країни. Деякі їх види трансформувалися в недержавні колективні видатки, пов'язані з веденням колективного господарювання в агропромисловому секторі;

2) всі різновиди публічних видатків, які існували до утворення СРСР, стали ототожнювати лише з одним їх різновидом, а саме - з державними видатками. У юридичній та економічній літературі СРСР термін “публічні видатки” поступово було витіснено терміном “державні видатки”. Це призвело до підміни категорії фінансового права “публічні видатки” значно вужчою за змістом категорією “державні видатки”. Серед усіх видів державних видатків найбільшу питому вагу отримали видатки державного бюджету СРСР та бюджетів союзних республік;

3) серед бюджетних видатків УРСР та СРСР вагомо збільшилася частка видатків, пов'язаних із виробництвом. При цьому виділилися дві підгрупи державних видатків: видатки, пов'язані з виробництвом засобів виробництва, та видатки, пов'язані з виробництвом предметів споживання.

Унаслідок зазначених структурних змін, правове регулювання в цій сфері зосередилося на бюджетних видатках СРСР та союзних республік. В радянському фінансовому праві стали виділяти правовий інститут державних видатків, дещо звузивши предмет фінансового права.

У підрозділі 1.3. “Зміни у структурі видатків у сучасних державах” автор досліджує структурні зміни публічних видатків України та інших країн СНД після розпаду СРСР і набуття Україною незалежності. У сучасній Україні та країнах СНД відбулися докорінні структурні зміни у сфері видатків. Причиною стали такі об'єктивні та суб'єктивні чинники, як: утворення нових держав з новими системами державного устрою та державної влади; відокремлення місцевого самоврядування від держави; значні зміни в організації самоврядування; зміна акцентів у публічних інтересах, які визнають та забезпечують нові держави; підвищення важливості питань соціальної сфери у функціонуванні держави і місцевого самоврядування та інші чинники.

Суттєві структурні зміни у сфері фінансів та видатків на початку 90-х років минулого століття викликали дискусії щодо потреби переглянути базові категорії фінансового права та по-новому осмислити його предмет. Причиною дискусій стала поява публічних за своєї природою, але недержавних за формою власності фондів коштів місцевого самоврядування та фондів коштів соціального призначення - спочатку солідарного, а потім накопичувального типу. Виникнення останніх поставило питання про пошук критеріїв чіткого розмежування публічних видатків, фондів грошових коштів та фінансів від приватних, які не охоплює предмет фінансового права.

У підрозділі 1.4. “Критерії розмежування публічних та приватних видатків” автор аналізує пошуки критеріїв та ознак публічності в суспільних відносинах та праві, які провадили науковці-юристи, від часів існування Римської імперії. Автор обґрунтовує доцільність використання п'яти ознак “публічності” в суспільних відносинах для подальшого визначення публічних видатків як частини публічних фінансів:

1) форма власності на матеріальний носій (об'єкт) правовідносин: державна власність; комунальна власність; приватна власність (спільна власність учасників певного об'єднання громадян та власність юридичних осіб, уповноважених законом здійснювати обов'язкові соціальні програми); 2) публічний характер інтересу, який виявляється у правовідносинах; 3) мета виникнення відповідних суспільних відносин: задоволення потреб суспільства або держави; 4) метод правового регулювання відповідних суспільних відносин: встановлення владних приписів; 5) форма розподілу та форма пристосування матеріального носія (об'єкта) відповідних суспільних відносин до використання: пристосування об'єкта для спільного задоволення відокремлюваних інтересів осіб - суб'єктів правовідносин, коли держава регулює не лише розподіл, а й використання (споживання) об'єкта, з приводу якого виникають суспільні правовідносини.

Обґрунтовуючи можливість застосувати характер інтересу, що проявляється в суспільних відносинах, як ознаку їх публічності чи приватності, автор проводить дослідження категорії “публічний інтерес” у праві. У сучасній юридичній літературі теоретики публічного права визначають три види публічного інтересу: державний, територіальний і суспільний. У роботі досліджено три різновиди публічного інтересу, їх легітимні носії та матеріальна основа їх задоволення. Автор робить висновок, що не всі суспільні інтереси набувають ознак публічності і є різновидом публічного інтересу, а лише ті з них, які отримали правове визнання держави або органів місцевого самоврядування.

Правове визнання державою або органами місцевого самоврядування тих чи інших суспільних інтересів відбувається через декларування в нормах законодавства зацікавленості держави або органів місцевого самоврядування у підтримці та задоволенні таких інтересів. Для цього у законодавстві визначають джерела та правила фінансування заходів, спрямованих на задоволення певного суспільного інтересу.

Державний інтерес є різновидом публічного інтересу, легітимним носієм якого виступає держава в особі відповідних державних органів. Територіальний інтерес є різновидом публічного інтересу, легітимним носієм якого є органи місцевого самоврядування. Публічні суспільні інтереси можуть стосуватися різних напрямів публічного суспільного життя і мати різних легітимних носіїв.

Одним із основних суспільних інтересів, які визнаються, захищаються та реалізуються в сучасних державах, є інтерес громадян у соціальному захисті та соціальному забезпеченні в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадян обставин, а також у старості та в інших випадках.

Розділ другий “Поняття та система публічних видатків у сучасній Україні” містить шість підрозділів і присвячений дослідженню поняття та системи публічних видатків як складової частини фінансової системи держави, матеріальною основою якої є система фондів грошових коштів.

У підрозділі 2.1. “Публічні видатки як складова фінансової системи держави” досліджено тісний взаємозв'язок еволюції видів публічних видатків та їх правового регулювання з еволюцією поняття публічних фінансів та фінансової системи держави, оскільки публічні видатки здійснюються за рахунок публічних фондів грошових коштів і є складовою частиною публічних фінансів.

Поняття “фінанси” та “публічні фінанси” змінювалися з розвитком та ускладненням грошової системи держави, грошового обігу, товарних відносин під впливом поступового ускладнення суспільних відносин у сфері фінансів. Еволюція розуміння поняття “фінанси” триває і в наші часи. Вперше терміни “публічні фінанси” та “публічні видатки” в юридичній літературі, на яку спирається сучасне фінансове право України, можна знайти в дореволюційних роботах російських класиків фінансового права. Але тоді ці терміни вживали поряд з термінами “державні фінанси”, “державні видатки”, “суспільні видатки” як їх відповідні синоніми.

У дисертації зроблено висновок, що під публічними фінансами потрібно розуміти суспільні правовідносини, які пов'язані із задоволенням усіх видів публічного інтересу і виникають у процесі утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів. Публічні фінанси регулюються шляхом встановлення владних приписів держави або органів місцевого самоврядування щодо утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання зазначених фондів коштів, а також щодо контролю за цими процесами.

Дисертант зазначає, що при виокремленні публічних видатків та публічних фінансів як особливого різновиду фінансових суспільних відносин трансформується поняття та визначення фінансової системи держави. Нове визначення має чітко відмежувати ланки публічних фінансів, що охоплює предмет фінансового права, від приватних фінансів, що залишаються поза його межами. У роботі фінансова система держави визначається як сукупність підсистем публічних та приватних фінансів, кожна з яких має окремі ланки, що утворюються групами фінансових відносин, яким притаманні специфічні особливості і які виникають у процесі утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних і приватних фондів коштів, що існують у державі.

Автор пропонує виокремлювати підсистему публічних фінансів, що включає такі ланки: 1) публічні фінанси держави: правовідносини, що виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів держави; 2) публічні фінанси суб'єктів федерації: правовідносини, що виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів суб'єктів федерації (у державах з федеральним устроєм); 3) публічні фінанси місцевого самоврядування: правовідносини, що виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів місцевого самоврядування всіх видів; 4) публічні фінанси соціальної сфери: правовідносини, що виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів, за рахунок яких задовольняються соціальні суспільні інтереси, визнані державою або органами місцевого самоврядування.

Підсистема приватних фінансів включає правовідносини, що виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання приватних фондів коштів господарюючих суб'єктів.

У підрозділі 2.2. “Публічні фінанси як категорія фінансового права” автор досліджує еволюцію публічних фінансів і доводить, що публічні фінанси є предметом фінансового права як особливий вид суспільних правовідносин, що виникають з приводу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів.

Державна регламентація публічних фінансів здійснюється владними приписами, що є однією з характерних ознак цього виду суспільних відносин. Отже, право закріплює можливі та розвиває існуючі суспільні відносини, надаючи їм правової форми. Тому публічні фінанси слід розглядати як правову категорію, яку можна визначити так: публічні фінанси - це суспільні відносини, які: 1) пов'язані із задоволенням усіх видів публічного інтересу і виникають у процесі утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів та здійснення контролю за цим процесом; 2) регулюються шляхом встановлення та реалізації владних приписів держави або органів місцевого самоврядування у відповідних правових формах.

У дисертації зроблено висновок, що предмет фінансового права у сучасних державах розширюється, охоплюючи всі види публічних фінансів.

У підрозділі 2.3. “Система публічних фондів в Україні як матеріальна основа публічних фінансів” зазначено, що види та система публічних видатків тісно пов'язані з системою публічних фінансів та публічних фондів грошових коштів, а саме фондів грошових коштів держави, місцевого самоврядування та фондів, за рахунок яких задовольняються суспільні інтереси, визнані державою або органами місцевого самоврядування. Отже, визначення системи публічних видатків залежить від визначення системи публічних фондів грошових коштів.

Досліджуючи сучасні публічні фонди грошових коштів та їх видатки, автор робить висновок, що за економічною природою можна виділити два типи публічних фондів: солідарні та накопичувальні. До публічних фондів солідарного типу в Україні належать: 1) державний бюджет та позабюджетні фонди держави; 2) бюджети та позабюджетні фонди місцевого самоврядування (за винятком фондів довгострокового інвестування, якщо такі утворюються); 3) фонди обов'язкового соціального страхування, які не підлягають довгостроковому інвестуванню і не розподіляють між застрахованими особами отриманий інвестиційний дохід.

До публічних фондів накопичувального типу в Україні належать накопичувальні пенсійні фонди, які є матеріальною основою функціонування загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (другий рівень пенсійної системи). З появою цих фондів виникла потреба у правовому регулюванні довгострокового управління їх коштами, що зумовило виокремлення нової функції держави у сфері соціального страхування: забезпечення довгострокового управління коштами публічних накопичувальних фондів.

Під управлінням коштами публічних накопичувальних фондів розуміють організацію їх ефективного інвестування, мета якого зберегти протягом усього періоду накопичення і отримати інвестиційний дохід, що розподіляють між застрахованими особами (громадянами, які підлягають обов'язковому пенсійному страхуванню через накопичувальні пенсійні фонди відповідно до законодавства країни). Державне управління коштами публічних накопичувальних фондів регулюють норми фінансового законодавства, що також розширює сферу відносин, які є предметом фінансового права.

Враховуючи розширення предмета фінансового права, обґрунтовано його нове визначення. Предметом фінансового права є суспільні відносини, які пов'язані із задоволенням усіх видів публічного інтересу і виникають у процесі утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів, а також здійснення контролю за цим процесом.

З огляду на це визначення, можна стверджувати, що предметом фінансового права є публічні фінанси. Тоді фінансове право доцільно визначати як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які пов'язані із задоволенням усіх видів публічного інтересу і виникають у процесі утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів, а також здійснення контролю за цим процесом. Тобто фінансове право - це сукупність правових норм, що регулюють публічні фінанси.

Надаючи характеристику публічним фондам держави в Україні, дисертант обґрунтовано відносить до них: 1) Державний бюджет України, у тому числі кошти спеціального фонду Державного бюджету України, включаючи Фонд України соціального захисту інвалідів, що формується та витрачається відповідно до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів”; 2) державні позабюджетні фонди, а саме: Пенсійний фонд України; Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов'язкових відрахувань комерційних банків згідно із законодавством України; інші позабюджетні грошові фонди, кошти яких є державною власністю та які утворено відповідно до законодавства; 3) спеціальні фонди грошових коштів і резерви Національного банку України та інших кредитних організацій, які засновані на державній формі власності; 4) фонди коштів державних підприємств, установ та організацій.

До публічних фондів коштів місцевого самоврядування в Україні автор обґрунтовано відносить: 1) бюджети місцевого самоврядування, включаючи спеціальні бюджетні фонди цільового призначення; 2) позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування; 3) фонди грошових коштів комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворено за рахунок коштів місцевого самоврядування; 4) фонди коштів комунальних підприємств, установ та організацій.

Автор доводить, що до публічних фондів коштів соціального призначення, які не є державною чи комунальною власністю та за рахунок яких задовольняють соціальні інтереси, визнані державою, в Україні належать: 1) публічні солідарні фонди обов'язкового соціального страхування, а саме: Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; 2) публічні накопичувальні фонди обов'язкового соціального страхування, а саме: недержавні пенсійні фонди, через які здійснюється накопичення, інвестування, розподіл та використання коштів обов'язкового державного накопичувального пенсійного страхування (коштів другого рівня пенсійної системи).

У роботі наведено загальні характеристики кожного виду публічних фондів грошових коштів. Автор стверджує, що правове регулювання позабюджетних фондів коштів держави та місцевого самоврядуваня, а також фондів коштів соціального призначення в Україні має багато колізій і потребує суттєвого вдосконалення.

У підрозділі 2.4. “Сучасна система публічних фінансів та публічних видатків в Україні”, спираючись на запропоновані системи публічних фінансів та фондів коштів, обґрунтовано таку систему публічних видатків у сучасній Україні: 1) публічні видатки держави; 2) публічні видатки місцевого самоврядування; 3) публічні видатки соціального призначення, які не належать до перших двох видів видатків.

До публічних видатків держави автор обґрунтовано відносить: 1) видатки Державного бюджету України, включаючи видатки спеціального фонду Державного бюджету України; 2) видатки державних позабюджетних фондів коштів соціального призначення (видатки Пенсійного фонду України та інших позабюджетних грошових фондів, кошти яких є державною власністю); 3) видатки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб; 4) видатки спеціальних фондів грошових коштів і резервів Національного банку України та інших кредитних організацій, заснованих на державній формі власності; 5) видатки фондів грошових коштів підприємств, установ та організацій, заснованих на державній формі власності.

До публічних видатків місцевого самоврядування автор обґрунтовано відносить: 1) видатки бюджетів місцевого самоврядування, включаючи видатки спеціальних бюджетних фондів цільового призначення; 2) видатки позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування (якщо їх утворення дозволено законодавством); 3) видатки спеціальних фондів грошових коштів та резервів комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворено за рахунок коштів місцевого самоврядування; 4) видатки фондів грошових коштів підприємств, установ та організацій, заснованих на комунальній формі власності.

Автор також доводить, що публічними видатками соціального призначення, які не належать до перших двох видів, в Україні є:

1) видатки публічних солідарних фондів коштів обов'язкового соціального страхування (фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності);

2) видатки публічних накопичувальних фондів коштів обов'язкового соціального страхування - недержавних пенсійних фондів, через які здійснюється накопичення, інвестування, розподіл та використання коштів обов'язкового державного накопичувального пенсійного страхування (коштів другого рівня пенсійної системи).

За результатами дослідження видів та форм здійснення публічних видатків у роботі зроблено висновок, що виконання органами місцевого самоврядування делегованих законом повноважень органів державної виконавчої влади зумовило в Україні появу ще одного нового виду публічних видатків - міжбюджетних трансфертів. Міжбюджетний трансферт має складну юридичну природу. Його можна розглядати як: 1) метод здійснення розподілу та перерозподілу коштів, що застосовують для ефективного фінансування публічних видатків різних видів; 2) видатки бюджету, з якого надають кошти міжбюджетного трансферту; 3) доходи бюджету, який отримує кошти міжбюджетного трансферту. У роботі обґрунтовано доведено, що запропоновані в Бюджетному кодексі України види та методи застосування міжбюджетних трансфертів є неефективними і потребують подальшого вдосконалення.

У підрозділі 2.5. “Публічні видатки як категорія фінансового права” проаналізовано становлення публічних видатків як категорії фінансового права і запропоновано таке визначення: публічні видатки - це витрати публічних фондів грошових коштів, які виражають урегульовані правовими нормами соціально-економічні відносини, що виникають при розподілі (перерозподілі) та використанні публічних фондів коштів та забезпечують задоволення всіх видів публічного інтересу. Під витратами розуміють зменшення чистої вартості активів відповідних фондів у результаті здійснення встановлених нормами права видаткових операцій.

Вивчаючи публічні видатки як категорію фінансового права, автор доводить, що їх можна розглядати у чотирьох аспектах, а саме: 1) у юридичному аспекті - як суспільні відносини, що мають соціально-економічний характер та виникають при здійсненні видаткових операцій виключно на підставі правових норм; 2) у матеріальному аспекті - як кошти публічних фондів, які розподіляють та використовують відповідно до правових норм; 3) в організаційному аспекті - як процес розподілу (перерозподілу) та використання коштів публічних фондів, що здійснюється відповідно до правових норм; 4) в економічному аспекті - як зменшення чистої вартості активів відповідних фондів у результаті здійснення встановлених нормами права видаткових операцій.

У підрозділі 2.6. “Поняття та види фінансово-правових інститутів публічних видатків” подано загальну характеристику фінансово-правових інститутів, пов'язаних із регулюванням суспільних відносин щодо розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів держави, місцевого самоврядування та публічних фондів соціального призначення, які не є власністю держави та місцевого самоврядування. Автор обґрунтовує підстави для визнання трьох фінансово-правових інститутів публічних видатків: інституту публічних видатків держави, інституту публічних видатків місцевого самоврядування та інституту публічних видатків соціального призначення, які не належать до перших двох видів публічних видатків.

Дисертант приходить до висновку, що сьогодні доцільно виокремлювати новий розділ у системі фінансового права - правове регулювання публічних видатків у державі, до складу якого входять три зазначені фінансово-правові інститути.

Розділ третій “Загальна характеристика правових режимів публічних видатків” містить сім підрозділів і присвячений аналізові поняття, видів, основних характеристик та особливостей правових режимів публічних видатків усіх видів. Досліджено особливості державного регулювання та нагляду у сфері нових видів публічних видатків соціального призначення, що виникають у новостворюваних системах обов'язкового державного накопичувального пенсійного забезпечення. Враховуючи, що в Україні лише починають запроваджувати таку систему, автор приділяє увагу вивченню міжнародного досвіду, який доцільно використати в Україні.

У підрозділі 3.1. “Поняття та види правових режимів публічних видатків” виведено поняття правового режиму публічних видатків. Дисертант зазначає, що правовий режим у загальному розумінні можна розглядати як специфічний порядок діяльності суб'єктів права у різних сферах суспільного життя. Правовий режим публічних видатків є специфічним порядком діяльності суб'єктів фінансових правовідносин у сфері розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів, який врегульовано законодавством. Встановлений в законах, актах органів місцевого самоврядування, підзаконних актах, він спрямований на всебічне забезпечення діяльності суб'єктів з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів.

Правовий режим публічних видатків держави встановлюється законами України та підзаконними актами, прийнятими на виконання законів. Фінансування публічних видатків держави визначено як урегульоване правовими нормами безповоротне та безоплатне виділення коштів з публічних фондів держави на задоволення публічного інтересу, визнаного державою. Основним правовим режимом публічних видатків держави залишається режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але економічні та політичні зміни у країні, а також структурні зміни у сфері публічних видатків держави спричинили виникнення та розвиток нових організаційно-правових форм та режимів фінансування державних видатків, а саме: фінансування об'єктів (державних програм) на конкурсній основі, з використанням коштів бюджетів різного рівня та позабюджетних джерел фінансування, а також фінансування шляхом виділення трансфертів з Державного бюджету України.

У роботі зроблено висновок, що правові режими міжбюджетних трансфертів як виду публічних видатків держави в Україні потребують удосконалення. Їх встановлення має забезпечити ефективність фінансування публічних видатків усіх видів. Поєднуючи використання трансфертів для фінансування публічних видатків з механізмом розподілу податкових надходжень, можна отримати п'ять нових методів фінансування, які мають різні правові режими.

Перший метод фінансування застосовують при фіскальній неспроможності місцевого самоврядування, якому делеговано виконання певних загальнодержавних програм та здійснення відповідних видатків. Другий метод є доречним у разі виникнення різниці в розмірі “чистої фіскальної вигоди” - горизонтальній фіскальній нерівності регіонів країни. Третій метод застосовують за умов впливу зовнішніх чинників на фінансування місцевих соціальних програм. Четвертий метод - щоб забезпечити мінімальні стандарти надання певних послуг населення по всій країні. Завдання п'ятого методу - стимулювати власну участь органів місцевого самоврядування у фінансуванні публічних видатків, пов'язаних з наданням послуг, що мають високий національний пріоритет за умов низького місцевого пріоритету. Ефективне застосування зазначених методів в Україні потребує вдосконалення чинного фінансового законодавства, зокрема внесення змін та доповнень до Бюджетного кодексу України.

Правовий режим публічних видатків місцевого самоврядування визначають не тільки закони України, але й акти органів місцевого самоврядування, тому він може відрізнятися від правового режиму державних видатків. Автор обґрунтовує наступне нове визначення фінансування публічних видатків місцевого самоврядування: це урегульоване правовими нормами безповоротне та безоплатне виділення коштів публічних фондів місцевого самоврядування та держави на задоволення суспільного інтересу, визнаного органами місцевого самоврядування або державою.

Основним правовим режимом цих публічних видатків залишається режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але все більше застосовують і такі нові режими, як: фінансування об'єктів на конкурсній основі; фінансування за рахунок коштів декількох бюджетів; фінансування місцевих програм за рахунок трансфертів з Державного бюджету та бюджетів інших місцевих самоврядувань.

Правові режими публічних видатків соціального призначення при реалізації державних обов'язкових соціальних програм визначаються законами України, а у випадку реалізації соціальних програм місцевого значення - актами органів місцевого самоврядування. Основним правовим режимом цих видатків є режим кошторисно-бюджетного фінансування. Особливості правових режимів публічних видатків соціального призначення тісно пов'язані з видом та правовими режимами публічних фондів, з яких здійснюються ці видатки.

У підрозділі 3.2. “Правові основи запровадження публічних накопичувальних фондів в Україні” автор доводить, що правові режими публічних накопичувальних фондів та їх видатків суттєво відрізняються від правових режимів видатків соціального призначення, які фінансуються за рахунок коштів солідарних публічних фондів. Їх основи закладено у: статті 46 Конституції України; Концепції соціального забезпечення населення України, схваленої Верховною Радою України 21 грудня 1993 р.; Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; Указу Президента України “Про Основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні”, а також законів України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Ґрунтовно проаналізувавши правові режими акумулювання, обліку, розподілу, перерозподілу та використання коштів Накопичувального фонду коштів, що утворюватиметься відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, автор виділяє принципову особливість видатків цього фонду. Видатки, пов'язані з виплатами застрахованим особам (громадянам, які підлягають обов'язковому накопичувальному пенсійному страхуванню), за своєю економічною суттю є зменшенням зобов'язань фонду перед цими особами. Це обумовлює особливості правового регулювання здійснення та відображення у фінансових документах зазначених видатків, а також виникнення юридичної відповідальності уповноважених органів управління фонду перед застрахованими особами за дотримання фінансово-правових норм, що регулюють розподіл, перерозподіл та використання коштів цього фонду.

У підрозділі 3.3. “Правові режими публічних недержавних пенсійних фондів в Україні” докладно досліджено правові режими коштів публічних фондів, що утворюватимуться відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”. Вивчається правовий режим пенсійних виплат з недержавних пенсійних фондів та проблема організації ефективного і достатнього державного регулювання відповідних суспільних відносин. Звернено увагу на особливість правового режиму коштів цих фондів: вони підлягають персоніфікованому обліку. Видатки, що здійснюються за рахунок коштів таких фондів, відображаються в інформаційних системах персоніфікованого обліку коштів їх учасників. Це вимагає встановлення правового режиму захисту інформації про фізичних осіб-учасників програми пенсійного страхування та частки належних їм коштів фонду.

Досліджуючи правове регулювання видатків публічних накопичувальних фондів, автор робить висновок, що потрібно встановити однакові правові режими пенсійних виплат та інших видатків цих фондів, незалежно від ступеня державного втручання в управління їх коштами. Запропоновано вдосконалити чинне законодавство, чітко визначивши види пенсійних виплат, що здійснюватимуться за рахунок коштів недержавних пенсійних фондів.

У підрозділі 3.4. “Особливості державного регулювання та нагляду у сфері видатків публічних накопичувальних фондів” наголошено, що державне регулювання у сфері обов'язкової накопичувальної пенсійної системи, матеріальною основою якої є публічні накопичувальні фонди, ґрунтується на методі владних приписів держави.

Встановлюючи правові режими публічних видатків накопичувальних публічних фондів, потрібно враховувати особливості здійснення акумулювання, управління, розподілу (перерозподілу) та використання коштів цих фондів, які розширюють функції держави у сфері контролю та нагляду. Автор обґрунтовує, що в Україні основною метою державного регулювання та нагляду в системі накопичувальних пенсійних фондів та їх видатків має бути:

1) забезпечення реалізації гарантованих Конституцією України прав громадян на соціальне страхування, у тому числі на пенсійне страхування; 2) забезпечення захисту майнових прав та законних інтересів учасників накопичувальних пенсійних фондів; 3) забезпечення рівноправності всіх суб'єктів системи, зокрема недопущення дискримінації громадян за будь-якою ознакою, а також недопущення монополізації системи; 4) запобігання, виявлення та припинення правопорушень щодо утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання коштів цих фондів.

На основі вивчення міжнародного досвіду автор зазначає, що державне регулювання та нагляд у системі публічних накопичувальних пенсійних фондів може здійснюватися за кількома напрямами різними уповноваженими державними органами та мати різні форми. При цьому обов'язковому державному регулюванню підлягають відносини, пов'язані із: 1) захистом прав учасників системи обов'язкового накопичувального пенсійного страхування; 2) адміністративним управлінням діяльністю накопичувальних пенсійних фондів, зокрема з отриманням, розподілом (перерозподілом), використанням та обліком коштів і отриманого на них інвестиційного прибутку (збитку); 3) управлінням пенсійних активів; 4) зберіганням пенсійних активів; 5) здійсненням нагляду та контролю за цільовим використанням коштів таких фондів та проведенням аудиту їх діяльності. Тому законодавство України слід вдосконалити, забезпечуючи належне правове регулювання зазначених суспільних відносин.

У підрозділі 3.5. “Методи державного нагляду в системі накопичувального пенсійного страхування” автор розглядає світову практику запровадження державного нагляду в системі накопичувального пенсійного страхування, мета якого - забезпечити ефективне використання коштів публічних накопичувальних фондів.

Відповідно до світової практики, державний нагляд у сфері накопичувального пенсійного страхування можна здійснювати двома методами: 1) методом реагування на порушення встановлених законодавством правил функціонування всіх суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування (надалі - метод реагування); 2) методом запобігання та попередження можливих порушень правил функціонування всіх суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування, встановлених законодавством (надалі - метод запобігання та попередження). Обидва методи мають свої переваги та недоліки.

Метод реагування ґрунтується на методі наступного фінансового контролю. Його застосовують, коли: система накопичувального пенсійного страхування є досить сталою і має достатній досвід функціонування; законодавство, що її регулює, є розвинутим, а кількість суб'єктів такої системи - досить великою. Прикладом країн з такими системами є США, Канада, Великобританія та інші. Цей метод передбачає, що уповноважені державні органи не стежать за діяльністю кожного суб'єкта системи, а реагують лише на випадки погіршення функціонування конкретних суб'єктів системи. Він є простішим для запровадження і не вимагає великої кількості працівників державних органів. Але його застосування є ризикованим у країнах з несталою системою і недостатньою професійною підготовкою її суб'єктів, до яких сьогодні належить і Україна.

Основою методу запобігання та попередження є метод попереднього та поточного фінансового контролю. Його легше застосовувати у країнах, де кількість суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування (недержавних пенсійних фондів, компаній з управління активами, адміністраторів, агентів тощо) є невеликою. Цей метод впроваджують на початку функціонування нової системи. При його застосуванні уповноважені державні органи наглядають за роботою кожного суб'єкта системи, збираючи та аналізуючи їх звіти та іншу інформацію. За таких умов державні органи можуть реагувати на ускладнення в роботі на ранніх стадіях, що підвищує загальну надійність системи та довіру населення. У роботі зроблено висновок, що в Україні доцільно запровадити метод запобігання та попередження.

У підрозділі 3.6. “Органи державного регулювання та нагляду в системі накопичувального пенсійного страхування” автор розглядає державні органи регулювання та нагляд у системі накопичувального пенсійного страхування у різних країнах світу. Існують два підходи до визначення уповноважених органів: 1) розподіл функцій державного регулювання між кількома державними органами з чітким визначенням у законодавстві функцій кожного з них; 2) утворення єдиного органу для здійснення всіх функцій державного регулювання та нагляду в системі накопичувального пенсійного страхування.

Перший підхід застосовують переважно в країнах з нерозвинутим фондовим ринком та невеликою кількістю фінансових інституцій - суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування. Цей підхід дає змогу врахувати особливості функціонування різних видів суб'єктів системи, покладаючи регулювання та нагляд за їхньою діяльністю на спеціалізовані державні органи. Недолік цього підходу полягає у можливому дублюванні функцій різних державних органів.

З подальшим розвитком фондового ринку та збільшенням кількості суб'єктів накопичувального пенсійного страхування країни застосовують другий підхід: утворюють єдиний орган, якому передаються функції нагляду за всіма суб'єктами системи накопичувального пенсійного страхування. Саме таким шляхом йде Україна, утворивши єдиний орган, яким сьогодні є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.

У підпункті 3.7. “Міжнародні джерела правових основ державного регулювання у сфері публічних накопичувальних фондів” автор розглядає міжнародні джерела, використання яких може бути корисним для подальшого вдосконалення відповідного законодавства України. В Україні до них насамперед належать чинні міжнародні угоди, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України або які визнано Україною в порядку правонаступництва на підставі Закону України “Про правонаступництво України”.

При проведенні пенсійних реформ країни дедалі частіше використовують як орієнтовні стандарти при розробленні законодавства рекомендації міжнародних організацій. Це можна пояснити підвищенням ролі саморегулювання у системі та створення самоврядних професійних об'єднань, яким поступово передаються функції щодо стандартизації відповідних видів професійної діяльності в різних країнах світу.

До міжнародних організацій, які сьогодні мають вагомий вплив на формування законодавства у сфері публічних накопичувальних пенсійних фондів, належать: Робоча група Організації економічного співробітництва та розвитку з питань приватного пенсійного забезпечення, Міжнародна мережа органів з регулювання і нагляду у сфері пенсійного забезпечення та Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Україна є учасником останніх двох організацій, тому автор ґрунтовно розглядає їх рекомендації у відповідній сфері, проводить порівняльно-правовий аналіз чинного законодавства України і основних положень цих рекомендацій, визначаючи напрями подальшого вдосконалення законодавства України.

У підрозділі також проаналізовано основні положення Директиви Європейського Парламенту і Ради Європи “Про діяльність і нагляд за установами професійного пенсійного забезпечення” від 12 березня 2003 р. Здійснено порівняльно-правовий аналіз чинного законодавства України та зазначених документів, визначено напрями вдосконалення законодавства України.

Розділ четвертий “Класифікація публічних видатків: теоретичне та практичне значення і міжнародні стандарти” містить три підрозділи і присвячений аналізові правових основ класифікації публічних видатків в Україні.

У розділі проведено порівняльно-правовий аналіз міжнародних принципів та стандартів, напрацьованих Міжнародним Валютним Фондом (МВФ) у цій сфері, та відповідного законодавства України.

У підрозділі 4.1. “Класифікація публічних видатків у системі статистики публічних фінансів МВФ” автор розглядає причини розроблення міжнародних стандартів у сфері класифікації публічних видатків та доходів і аналізує документи, які містять рекомендації в цій сфері.

Розвиток співробітництва між державами практично в усіх сферах життєдіяльності та, зокрема, розвиток міжнародних державних запозичень загострили потребу порівнянь, аналізу та оцінки фінансового стану країн-співробітниць і учасниць різних міжнародних об'єднань. Міжнародні фінансові організації, членом яких є Україна, розпочали розробку міжнародних стандартів класифікацій у сфері публічних фінансів. Головна мета цієї роботи - гармонізація класифікацій, які застосовують у кожній окремій країні, приведення їх до єдиної загальноприйнятої основи і єдиних принципів ведення обліку у сфері утворення, управління, розподілу та використання фінансових ресурсів країн.

У 2001 р. МВФ опублікував нове вдосконалене видання свого Посібника зі статистики публічних фінансів (надалі - Посібник МВФ 2001 р.). Методи, підходи та положення, запропоновані в ньому, було приведено у відповідність до “Системи національних рахунків 1993 р.”, напрацьованої Європейською Співдружністю. Беручи до уваги уніфікованість підходів Посібника МВФ 2001 р. та велике значення його класифікацій для країн-учасниць МВФ і Міжнародного банку реконструкції та розвитку, зокрема України, автор докладно аналізує положення цього документа.

У підрозділі 4.2. “Особливості класифікації видатків публічних фондів соціального призначення” розглянуто міжнародні принципи та особливості класифікації видатків публічних фондів соціального призначення. Зроблено висновок, що основним принципом є встановлення єдиного підходу до класифікації соціальних видатків незалежно від правого статусу та правового режиму фондів, за кошти яких здійснюється їх фінансування (державних та недержавних публічних фондів, солідарних та накопичувальних тощо). При цьому в основу класифікації закладають відповідні види соціальних програм держави та органів місцевого самоврядування.

У підрозділі 4.3. “Класифікація публічних видатків в Україні” автор розглядає класифікації всіх видів публічних видатків, які існують в Україні. Здійснено порівняльно-правовий аналіз відповідного чинного законодавства України та міжнародних принципів і стандартів. Зроблено висновок, що чинна класифікація бюджетних видатків в Україні загалом відповідає основним вимогам міжнародних стандартів. Але правове регулювання класифікації видатків усіх інших публічних фондів України потребує суттєвого вдосконалення з метою приведення у відповідність до основних принципів і вимог, викладених у міжнародних стандартах.

Запропоновано вдосконалити класифікацію публічних видатків соціального призначення, зокрема встановити єдину загальну класифікацію цих видатків для всіх публічних фондів соціального страхування в Україні. В основу класифікації потрібно покласти види програм соціального страхування та соціальної допомоги, враховуючи особливості їх правових режимів. Коди такої класифікації слід розробляти з врахуванням можливості введення додаткових класифікаційних кодів публічних видатків з кожного окремого виду соціальних програм. При цьому доцільно скористатися досвідом інших країн та міжнародними стандартами у цій сфері.

У Висновках дисертаційної роботи містяться підсумки проведеного дослідження. Викладено теоретичні та практичні результати, одержані в процесі дослідження, сформульовано рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства України.

У Додатках викладено докладний правовий аналіз окремих положень чинного законодавства України, ґрунтуючись на якому зроблено низку пропозицій щодо вдосконалення Законів України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, “Про недержавне пенсійне забезпечення” та законодавства у сфері класифікації публічних видатків. Також проведено докладний правовий аналіз міжнародних принципів та стандартів у сфері правового регулювання публічних фондів та їх видатків.

За результатами проведеного дослідження дисертантом запропоновано внести зміни і доповнення до законів України з метою вдосконалення законодавства та усунення виявлених правових колізій, а саме:

1. Запропоновано вдосконалити регулювання видатків з державного та місцевих бюджетів, розробивши та ухваливши зміни до статей 96-107 Бюджетного кодексу України, зокрема:

1) доповнити статтю 96 вдосконаленими визначеннями понять “дотація”, “субвенція”, “субсидія”, чітко зазначивши дозволені типи цих трансфертів (незалежний, незалежний цільовий, цільовий доповнюючий);

2) доповнити статтю 108 Бюджетного кодексу нормами, які б визначали основні особливості правових режимів надання трансфертів залежно від їх видів та типів;

3) статті 104, 105, 106 та 107 Бюджетного кодексу України доповнити частинами, у яких встановити істотні умови угод (договорів), на підставі яких суб'єкти міжбюджетних відносин надають, отримують та використовують кошти для фінансування видатків, зазначених у відповідних статтях. Серед істотних умов потрібно передбачити: визначення напрямів цільового використання коштів; правила використання наданих коштів; звітність про використання наданих коштів; критерії та процедуру оцінки ефективності використання наданих коштів; відповідальність за додержання умов угоди (договору);

4) щоб зменшити застосування незалежних цільових трансфертів та розширити застосування цільових доповнюючих трансфертів, переглянути запропоновану в Бюджетному кодексі України систему міжбюджетних трансфертів. Для цього частину другу статті 101 доповнити новим абзацом такого змісту: “Зазначені в цій частині статті субвенції надаються у вигляді цільових доповнюючих трансфертів”.

2. Запропоновано вдосконалити понятійний апарат Бюджетного кодексу України, уникаючи вживання одночасно двох термінів - “видатки бюджету” та “витрати бюджету”. Для цього автор пропонує не вживати в Бюджетному кодексі терміна “витрати бюджету”, залишивши термін “видатки бюджету”, і внести відповідні зміни у статті Бюджетного кодексу.

3. Запропоновано вдосконалити метод складання та виконання Державного та місцевих бюджетів України, запровадивши програмно-цільовий метод у бюджетному процесі та внісши відповідні зміни до Бюджетного кодексу України.

4. Запропоновано вдосконалити правове регулювання позабюджетних фондів коштів та публічних солідарних фондів соціального призначення. Для цього потрібно: 1) припинити практику встановлення у щорічних законах про Державний бюджет норм, термін дії яких перевищує один бюджетний рік; 2) визначати правовий статус публічних фондів коштів виключно в законах, відповідно до яких їх утворюють, та визнати нечинними ст. 65 Закону України “Про Державний бюджет на 2003 рік” і ст. 85 Закону України “Про Державний бюджет на 2004 рік”.

5. Запропоновано вдосконалити регулювання видатків накопичувальних публічних фондів під час розроблення та прийняття нового закону України, на основі якого має бути запроваджено систему загальнообов'язкового державного накопичувального пенсійного страхування. У цьому законі, зокрема, потрібно: 1) чітко визначити правовий статус коштів Накопичувального пенсійного фонду другого рівня пенсійної системи України, встановивши, що ці кошти не є власністю держави та юридичних осіб, які здійснюють пенсійні внески до цього фонду; 2) визначити процедуру розрахунку та здійснення виплат за рахунок коштів цього фонду.

6. Запропоновано вдосконалити регулювання видатків публічних недержавних накопичувальних фондів, розробивши та ухваливши доповнення до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” для того щоб:

1) визначити види виплат, які можна здійснювати за рахунок коштів публічних недержавних накопичувальних фондів. Ці види виплат мають бути такими ж, які дозволено здійснювати за рахунок коштів Накопичувального пенсійного фонду другого рівня пенсійної системи України;

2) встановити право учасників недержавних пенсійних фондів впливати на види та напрями використання коштів, що накопичуються в цих фондах, та визначити процедуру реалізації цього права.

7. Запропоновано вдосконалити регулювання видатків публічних недержавних накопичувальних фондів, розробивши та ухваливши зміни та доповнення до Закону України “Про страхування” для того, щоб:

1) визначити види виплат, які можна здійснювати за рахунок коштів, що акумулювалися в публічних недержавних накопичувальних фондах. Ці види виплат мають бути такими ж, які дозволено здійснювати за рахунок коштів Накопичувального пенсійного фонду другого рівня пенсійної системи України;

2) встановити права застрахованих осіб - учасників системи недержавного пенсійного страхування - впливати на напрями використання коштів, що сплачуються до страхових організацій на користь таких фізичних осіб, у разі дострокового розірвання договорів страхування довічних пенсій.

8. Запропоновано вдосконалити класифікацію публічних видатків соціального призначення. Для цього:

1) встановити єдину загальну класифікацію публічних видатків соціального призначення для всіх публічних фондів соціального страхування;

2) покласти в основу такої класифікації види соціальних програм та враховувати особливості їх правових режимів;

3) розробити коди єдиної класифікації публічних видатків соціального призначення, враховуючи можливість введення спеціальних додаткових класифікаційних кодів публічних видатків за кожним окремим видом соціальних програм.

Основні положення дисертації викладено в наукових статтях, які опубліковано у виданнях, визначених ВАК України, монографіях, навчальних посібниках та інших наукових збірниках.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Монографії та навчальні посібники:

1. Актуальні питання фінансового права: правові основи публічних накопичувальних фондів. Монографія: - Чернівці: Рута, 2004. - 376 с. (Рецензія на монографію: Кучерявенко М.П. Новий якісний крок до осмислення фінансово-правової природи публічних накопичувальних фондів // Вісник Академії правових наук України.- 2004. - Вип. 4. - С. 240-241).

2. Проблеми правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків: Монографія. - Чернівці: Рута, 2004. - 264 с. (Рецензії на монографію: Андрійко О.Ф. Нові підходи до регулювання публічних фінансів та публічних видатків // Право України. - 2005. - № 1. - С.132-133; Заверуха І.Б. Монографічне дослідження проблеми правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків // Життя і право. Львівський правничий часопис. - 2005. - № 1. - С. 73-75).

3. Фінансове право: Підручник. - Х.: Консум, 1998 (у співавторстві; одноособово дисертант написав глави 18, 19, 20, 21 обсягом 4,15 д. а.).

4. Фінансове право: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.: Вентурі, 1998 (у співавторстві; одноособово дисертант написав розділ IV).

5. Бюджетний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К.: Юрінком Інтер, 2003 (у співавторстві; одноособово дисертант написав гл. 13, гл. 14, ст. 92 (разом з Л.К. Вороновою), гл. 16, ст. 96, 97, ст. 98 (разом з П.С. Пацурківським), ст. 99_106).

6. Науково-практичний коментар до Бюджетного кодексу України / М.Я. Азаров, Ф.Ф. Ярошенко, Л.К. Воронова та ін.; За заг. ред. М.Я. Азарова. - К.: НДФІ, 2004 (у співавторстві; одноособово дисертант написав ст. 81-93, с. 297-333).

Статті в наукових фахових виданнях:

1. Правове регулювання фінансування державних видатків в умовах бюджетного дефіциту (на прикладі досвіду Канади) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 14. - Чернівці: ЧДУ, 1997. - С. 64-73.