У дисертації підтримано пропозиції щодо суворих обмежень на обіг іноземної валюти всередині держави. Зароблена чи отримана іншими шляхами іноземна валюта має бути використана виключно на придбання інвестиційних товарів (хіба що за винятком дійсно критичного імпорту, того ж природного газу), але не залишатися у внутрішньому обороті чи, ще гірше, консервуватися у вигляді домашніх заощаджень. Іноземна валюта не має виконувати функцій, які спроможні виконати національні фінансові інструменти.

Якщо гривня неспроможна виконати одну з таких функцій - засобу заощадження, то слід створити інший національний інструмент для цієї мети, здатний замінити долар. Це можуть бути паперові ощадні сертифікати (Certificate of deposit, СD), які мають випускалися Національним банком України для вільного обігу. В роботі описано можливий механізм запровадження таких сертифікатів і заходи для витіснення іноземної валюти не лише із сфери розрахунків, а взагалі з внутрішнього використання.

Розділ третій „Удосконалення грошово-кредитної та фінансової політики у напрямку стимулювання капітальних інвестицій” присвячено аналізові економічної політики у тих аспектах, які прямо стосуються капітального інвестування і будівництва житла. З цієї точки зору розглядається грошово-кредитна та валютно-курсова політика української держави за роки незалежності. Позитивно оцінюється практика покриття дефіцитності бюджету емісійним фінансуванням Національного банку України, яка застосовувалася в перші роки незалежності. Грошова емісія у той час була вимушеним, але виправданим засобом, хоч її масштаби були надмірними, а спрямування новостворених грошей не завжди оптимальним.

Висловлено тезу, що з припиненням емісійного фінансування Україна втратила можливості інвестиційного розвитку на власних джерелах і потрапила в надмірну залежність від міжнародних фінансових організацій. Це відноситься не лише до 1995-1998 рр., але проявляється і нині: 2008 р. МВФ різко протестував проти одного з антикризових заходів уряду, а саме включення до Закону про Держбюджет-2009 зобов'язання НБУ викуповувати боргові зобов'язання держави. В той же час ФРС у період фінансової кризи розвинула надзвичайну емісійну активність, з грошової емісії безпосередньо викуповує значну частину зобов'язань свого уряду.

У дисертації показано, що підвищення ступеня забезпечення економіки грошима з 2000 р. стало головною рушійною силою розвитку української економіки і активізації інвестиційного процесу. Зростання грошової маси відбувалося з суттєвим випередженням у порівнянні зі збільшенням ВВП. Останній з 2000 р. до початку 2009 р., тобто за 8 р., зріс у 5,5 разу, грошова маса М3 - в 16 разів. Щоправда, показник «М3» є досить умовним і економічного значення не має - реальне значення для економіки має агрегат, що у фінансовій статистиці називається «М1», однак і цей показник збільшився майже в 11 разів. Ефективна грошова політика в Україні в частині наповнення економіки грошима започаткувала зростання в 2000 р. і діяла до 2008 р., коли зростання пригальмувалося світовою кризою.

Шкідливою для економіки слід вважати не грошову емісію як таку, а її орієнтацію виключно на викуп надходжень конвертованої валюти і нагромадження валютних резервів. Навіть у час фінансової кризи, коли абсолютна більшість розвинених країн вдається до дефіцитного фінансування державних витрат і активно застосовує емісійні механізми, Україна нагромаджує доларові запозичення і фактично лише по мірі їх надходження випускає в обіг додаткову масу національної валюти. Це не є сприятливим ні для зростання добробуту громадян, ні для капітального інвестування. Замість використання отриманої конвертованої валюти на потреби розвитку економіки (хоч би для погашення раніше нагромаджених боргів, а ще краще - на переозброєння виробничого потенціалу), нагромаджуються валютні резерви центрального банку.

В економічній теорії відомий так званий «коефіцієнт Ренді», згідно з яким обсяг необхідних резервів держави має складати не більше 30% державного бюджету. Якщо визнати його обґрунтованість, то виходить, що в нашій державі перед кризою обсяги валютних резервів були нагромаджені принаймні втричі більшими, ніж це було б раціональним. Корисніше було б витратити валютні нагромадження на капітальні інвестиції, побудувати нові сучасні підприємства, автостради та житлові будівлі. Будучи у державній власності, ці активи краще б виконували роль резерву на випадок необхідності - їх можна продати чи використати як заставу для кредиту.

У дисертації критично оцінено діючий в Україні стан у сфері регулювання обмінного курсу національної валюти. З 2000 по 2008 рр. внутрішні споживчі ціни зросли втричі, у той час як обмінний курс залишився незмінним за порядком, навіть укріпився - з 5,6 гривні за долар США у 2000 р. до 5,05 у 2005 р. і до 4,85 у 2008 р. Це стало причиною створення специфічної економічної моделі - споживчий ринок наповнюється імпортом, можливість виживання мають лише торгівля (в основному - імпортними товарами), послуги та виробництво, орієнтоване на експорт. Штучне підтримання «сильної» національної валюти, тобто її завищеного обмінного курсу, не сприяє економічному розвиткові. В роботі показано, що навіть кризове зниження обмінного курсу гривні до долара США, призупинене завдяки кредитам МВФ у 2009 р., не стало достатнім для відродження внутрішнього виробництва та інвестицій.

Водночас, з точки зору формування інвестиційних ресурсів у дисертації позитивно оцінена державна політика, яка проявилася в Україні протягом останніх років - діяльність, спрямована на випереджальне нарощування грошових доходів населення. З 2000 по 2008 рр. загальне зростання ВВП становило 4,65 разу, середньої заробітної плати - 5,7 разу, мінімальної пенсії - 16 раз, середньої - 8,5 разу, сукупних грошових доходів населення - у 7 разів. Акумульована за цей період інфляція склала біля 300%, тобто ціни зросли втричі. Отже, найбідніші громадяни отримали суттєве покращення реального добробуту. Хоч це відбулося не внаслідок свідомої зміни пріоритетів державної політики, а в результаті боротьби за голоси виборців під час перманентного виборного процесу, однак Україна впевнено вступила на той напрямок, який склався у розвинених країнах після Другої світової війни - коли переважна частина грошового обороту економіки здійснюється через домогосподарства.

Акцент на цій проблемі необхідно зробити тому, що українському суспільству наполегливо нав'язується думка про необхідність спрямування більшої частки бюджетних коштів на інвестиційні потреби. Будь-які виробничі інвестиції без попереднього збільшення попиту не призведуть до стійкого економічного зростання. В багатьох випадках вони можуть навіть знизити прибутковість вже діючих виробництв - адже вийдуть з додатковою товарною пропозицією на той же за рівнем платоспроможності ринок. Єдино правильним шляхом стрімкого розвитку вітчизняного виробництва, є перш за все, суттєве підвищення сукупного платоспроможного попиту населення. Лише в такому випадку виробництво буде прагнути до нарощування, значить, і до справжнього капітального інвестування. Зможуть зростати і невиробничі капітальні інвестиції - вкладення в житло, соціальну і культурну інфраструктуру тощо.

У довгостроковому плані зростання особистих доходів громадян може відбуватися лише у відповідності із зростанням загальної ефективності економіки. Більше того, жодна держава не може спрямовувати на приріст споживання весь приріст виробленого продукту - необхідно формувати і фонд суспільного нагромадження. Однак у нашій держави стало можливими короткочасне відхилення від загальних закономірностей макроекономіки з тої причини, що в період комуністичного будівництва була порушена оптимальна пропорція між нагромадженням і споживанням, частка останнього у суспільному продукті стала в рази меншою, ніж у більшості країн розвиненого світу. Ця диспропорція мала б виправитися з переходом до ринково-демократичної системи, але насправді вона ще більше поглибилася. У перші роки незалежності відбулось не просто скорочення непотрібного виробництв, а ще більше зменшення відносної долі громадян у розподілі кінцевого суспільного продукту. Тому зараз, коли економіка майже подолала наслідки нагромаджених у авторитарному суспільстві диспропорцій, настав час, коли українська держава була просто зобов'язана усунути диспропорцію, що склалася протягом життя цілого ряду поколінь. На практиці це і відбулось - останні роки частка особистих доходів населення у ВВП України, як показано в дисертації, підвищилась майже до 90% ВВП, і можливості подальшого збільшення цього параметру вичерпані.

Приріст грошових доходів, як і слід очікувати у повній відповідності з відомим постулатом Д.М.Кейнса, не повністю поглинається збільшенням споживання - темпи приросту грошових заощаджень населення останніми роками були вищими за приріст доходів. Ці кошти за наявності відповідних фінансових інструментів можуть стати інвестиційним ресурсом і тим самим забезпечувати фундамент для подальшого нарощування виробництва та збільшення невиробничої складової національного багатства, у тому числі житла. У 2009 р., навіть після значного вилучення в домашні схованки, громадяни тримають у банках більше коштів, ніж усі суб'єкти господарської діяльності, разом узяті. Можна сподіватися, що після ліквідації кризових проявів і акумульовані в домашніх господарствах кошти надійдуть у економічний оборот і зможуть бути застосовані як інвестиційний ресурс.

Позитивна оцінка спрямування бюджетних ресурсів передусім на збільшення особистих доходів не означає, що автором заперечується сама можливість використання централізованих державних ресурсів для фінансування житлового будівництва. Влада при наявності політичної волі може прийняти політичне рішення - за історично короткий період часу вирішити житлову проблему в державі. В роботі запропоновано фінансовий механізм будівництва житла за рахунок державних субсидій. Проаналізовано теоретично можливі фінансові джерела для реалізації подібної програми, (зокрема, залучення з світового фінансового ринку) і зроблено висновок, що найбільш ефективним було б пряме кредитування цієї програми з боку Національного банку України . Для визначення ефективності додаткових інвестицій здійснено розрахунки методами економіко-математичного моделювання, зокрема, за формулою:

K?I = k ?I` + k ?I`` + k ?I``` + k ?I````

де: k - первинне значення мультиплікатора, K - нове значення мультиплікатора після здійснення інвестицій, ?I` - інвестиції в житлове будівництво, ?I`` - приріст витрат на інженерну підготовку територій і будівництво об'єктів соціально-культурного призначення, ?I``` - приріст витрат на облаштованість житла, ?I```` - приріст інвестицій будівельної галузі. Розрахунки показують, що за допомогою прямого й непрямого субсидування тих, хто не спроможен самостійно придбати житло, можна досягти прогресу у вирішення житлової проблеми, закріплення стабільно високих темпів зростання економіки при допустимих рівнях інфляції і збільшенні державного боргу.

У четвертому розділі «Фінансові механізми спрямування капітальних інвестицій у розвиток житлового будівництва в Україні» розглядається макроекономічне значення та механізми здійснення капітальних інвестицій у житлове будівництво.

Перш за все, відзначається, що поняття "житлова проблема " і "житловий дефіцит" історично виникли не так давно, вони пов'язані з епохою індустріалізації й масовим переселенням жителів із сільської місцевості в міста. На даний час у більшості розвинених країн житлова проблема як загальносуспільна втратила свою значимість, однак це не відноситься до України - показник забезпечення громадян житлом у чотири рази менший, ніж відповідний параметр для США, у два-три рази нижчий, ніж у країнах Європи. Обсяг капітальних вкладень будівництво житла навіть перед початком фінансової кризи був меншим, ніж в часи СРСР.

Витрати на житло у розвиненому світі є основною складовою внутрішнього ринку. Статистика сімейних бюджетів американців свідчить: житло поглинає 28% сімейного доходу; 9,2% витрачається на податки, близько 8% - сплати в страхові та пенсійні фонди, транспортні видатки - 15,4%, харчування - 12,6%, одяг - 5%, витрати на охорону здоров'я, дозвілля - 4,4%, все інше - 9,1%. Водночас, у жодній країні масове будівництво житла не фінансується безпосередньо державою. Вона має виступити ініціатором, розробником і головним координатором програми житлового будівництва. Тим більше, жодна держава не витрачає кошти для того, щоб побудувати житло і віддати його нужденним у власність.

У дисертації висловлено впевненість, що надати житло у постійне платне користування, не обов'язково у власність, означає реалізацію на ділі соціального завдання держави. Така постановка питання потенційно здатна зняти з держави фінансовий тягар його будівництва -„соціальне” не обов'язково має означати „збиткове”. За рахунок зменшення капітальних видатків держава змогла б надавати справді нужденним повноцінні дотації на сплату комунальних платежів, і соціальне житло могло б стати прибутковим напрямком вкладення приватних інвестицій.

Кошти населення в дисертації розглядаються як одне з основних джерел капітальних інвестицій у житлове будівництво. Уже зараз грошові ресурси у власності фізичних осіб перевищують суми вільних коштів у корпоративному секторі, обсяги державного та місцевих бюджетів разом узятих, і в подальшому цей стан має зберігатись.

Банківська система України успішно поглинула наростаючий потік заощаджень, вона здатна розвиватися швидше, ніж економіка в цілому. Водночас у дисертації показано, що концентрація тимчасово вільних грошових коштів населення переважно на банківських депозитах не є оптимальним шляхом перетворення заощаджень у інвестиції. Проблеми капітального інвестування банки нездатні вирішити за самою своєю природою - вони не призначені для зберігання довгострокових заощаджень, які є справжнім джерелом інвестиційних вкладень. У сучасному світі ці функції виконують інші структурні складові фінансової системи.

Банки зародилися і сотні років функціонували на стабільній грошовій системі, купівельна спроможність грошей із часом підвищувалася сама собою, і банківська форма зберігання задовольняла інтереси вкладників. У ХХ ст. гроші стали іншими, і саме тому у фінансових системах розвинених країн відбулися суттєві структурні зрушення - банківська система поступилася лідерством у масштабах концентрації вільних коштів господарських суб'єктів і громадян іншим сферам фінансового ринку.

У розвинених країнах найбільш ефективним і масовим інструментом збереження заощаджень є інвестиційні фонди різних типів (ІСІ). В Україні діє більш як тисяча таких установ, однак загальних обсяг акумульованих ними коштів незначний і не відіграє суттєвої ролі в інвестиційних ресурсах. Фінансова криза надовго пригальмує позитивні тенденції в цьому напрямкові. У перспективі слід розвивати цю форму концентрації грошових коштів, а на даний час найбільш ефективними формами акумуляції довгострокових заощаджень є пенсійні фонди (НПФ), інші види фондів банківського управління та банківські цінні папери, які мають використовуватися як реальний шлях перетворення заощаджень населення в інвестиційний ресурс.

Водночас, держава не повинна стимулювати вкладення заощаджень у дорогоцінні метали, антикваріат тощо, бо це вилучає потенційні інвестиційні ресурси з економіки. У більшості випадків витрачені на подібні цілі кошти просто вийдуть з України, тож держава має у межах демократичної законності створювати перепони для таких інвестицій.

У дисертації проаналізовано проблему цін на житло, показано, що їх помірне зростання - нормальне явище для розвиненої економіки. Воно є насамперед проявом загальної інфляції, яка існує у всіх країнах, а в Україні є досить високою, іноді (1992-93 рр.) піднімаючись до надзвичайного рівня. З урахуванням того факту, що методика обрахунку інфляції спирається в основному на динаміку цін споживчих товарів, які входять до прожиткового мінімуму, а складові вартості будівництва житла не відноситься до таких товарів, цілком закономірно, що зростання цін на нерухомість має значно більшу волатильність, ніж розмах цінових коливань мінімального споживчого кошика.

Саме поступове зростання цін на житло стало вагомим чинником активізації житлового будівництва в Україні. Після 2001 р., з переходом економіки у стан зростання, фізичні обсяги введення житла в експлуатацію щороку зростали. Отже, інфляція не стала перешкодою на шляху нарощування інвестиційної активності, навпаки, вона (точніше, ті чинники, які до неї призвели, тобто зростання монетизації економіки і одночасне збільшення грошових доходів громадян) стимулює саме інвестиційні вкладення заощаджених коштів.

Водночас в умовах України інфляція вносить не єдиний і не вирішальний вклад у зростання житлових цін. Зрозуміло, що вона зменшує корисний ефект економічного зростання для населення, однак її треба сприймати як факт і при цьому розуміти, що за самою природою житло не може дорожчати повільніше за інші товари - вище було сказано, що воно має дорожчати навіть швидше за середні темпи зростання цін. При цьому слід негативно оцінити твердження, що інфляція стримує житлові інвестиції: зростання цін є стимулом до збільшення вкладень у житлове будівництво. Можна навіть висловити припущення, що в нашій держави, як і в усьому ринковому світі, частина населення, прямо зацікавлена у подальшому збільшенні рівня цін на житло, переважає кількість тих, хто очікує їх зниження.

Предметом поглибленого аналізу має бути не лише тенденція цінового тренду на ринку нерухомості, а й співвідношення цін масового житла з доходами масових категорій населення - саме тут у нашій державі існує значна невідповідність. Ніяке наукове пояснення не виправдовує стану, коли житло перестає бути доступним навіть для працюючих із нормальною заробітною платнею. Питання житлових цін для нашої держави є актуальним і надзвичайно гострим із тої причини, що забезпеченість сучасним житлом значної кількості громадян непропорційно мала відносно до інших складових життєвого рівня. Якщо середня українська сім'я не так вже й відстає від мешканців розвинених країн світу у звичках до користування, наприклад, побутовою електронікою чи автомобілями, а харчується (зважаючи на ще не остаточно втрачену натуральність продуктів) іноді якісніше, то їх житлові умови відрізняються більш суттєво. Житлове питання зберігає характер національної першочергової проблеми, яка залишилася успадкованою від радянських часів.

Малодоступність житла в Україні має основну причину не в інфляції, а в тому, що житлова нерухомість перетворилася на квазіфінансовий інвестиційний інструмент, цей ринок вкрай монополізований і успішно конкурує з іншими формами індивідуальних інвестицій. У масштабах країни величезні обсяги коштів, які могли б надійти у фінансову систему, вкладено в операції з нерухомістю. Рівень цін у цій сфері встановлюється фінансовими інвесторами, а інтереси тих, хто збирається придбати житло для проживання, змушені підкорятися загальним умовам. Ніде у світі житло не будують спеціально для того, щоби воно стало лише формою для зберігання заощаджених грошей, і з цією практикою слід боротися.

Однією з причин такого становища є той факт, що в нашій державі склалася занижена ціна на поточне утримання житла. Мова йде не лише про збитковий для відповідних структур рівень тарифів на комунальні послуги, а й про земельну ренту з ділянки, на якій розташовується будинок. У нас склалася практика, що земельна рента не сплачується користувачем у вигляді поточних платежів та спеціального податку протягом усього часу використання земельної ділянки, а закладається у продажну вартість будівлі, на ній розташованої.

У дисертації здійснено розрахунки, згідно з якими можна вирахувати оптимальний рівень житлових цін, прийнятний для працюючого населення. Якби вдалося дійсно розробити, а головне, впровадити в життя механізм стягування ренти за земельні ділянки в самому процесі її поточного використання, а не одноразово, то можна було б дійсно надіятися на суттєве зниження ціни житла. У більшості постсоціалістичних країн, які нині успішно інтегрувалися в ЄС, ринкові реформи не закінчувалися, а починалися з запровадження ринкового ціноутворення в житловому господарстві та оподаткування нерухомості - і це відіграло вирішальну роль у подоланні залишків соціалістичного світогляду.

У п'ятому розділі «Удосконалення форм і методів капітального інвестування в умовах фінансової кризи» розглянуто конкретний механізм здійснення капітальних інвестицій у житлове будівництво.

Проаналізовано виникнення світової фінансової кризи як процесу, нібито спровоковано житловим інвестуванням. Дійсно, сумарний обсяг іпотечних кредитів у США став співставний за порядком з обсягами всього річного ВВП. Останні роки в США почалася широко застосовуватися так звана іпотека „субпрайм”, тобто „майже” першокласна. У 1994 р. обсяг сектору іпотеки субпрайм становив 35 млрд. доларів, тільки 5% від іпотечного ринку США. У 2006 р. він розрісся до 600 млрд. доларів (20% ринку.) Насправді „субпрайм” слід би називати „квазіпрайм” - „нібито” першокласну, таке визначення більш адекватно відображає її суть.

Однак це явище саме по собі воно не мало б привести до світової кризи. Іпотека - це кредит під заставу нерухомого майна, яке не втрачає цінності від погіршення фінансового стану позичальника. Припинив погашувати кредит - майно перейшло у власність банку, і все це закінчилося б щонайбільше банкрутством кількох, однак не всіх банків і будівельних організацій.

Сучасна криза насправді є явищем не іпотечного, а всього фінансового ринку, пов'язаним з надмірним поширенням саме ірраціонального інвестування, використанням для цієї мети відносно нових винаходів - похідних фінансових інструментів. Обсяг ринку деривативів досяг майже 700 трлн. дол. США, мало не вдесятеро більше всього світового ВВП. Надзвичайного поширення набули такі ризикові інструменти, як CDO та CDS.

При цьому не самі по собі деривативи спричинили кризу - відповідальність за неї має бути покладена на слабкість державного нагляду над фінансовим ринком. Якби належний державний контроль і нагляд здійснювалися на всіх стадіях відтворювального процесу, усі наведені чинники не призвели б до кризового стану. Однак провідні світові держави свідомо послабили контроль над фінансовими ринками, а грошей в економіці виявилося так багато, що їх вистачило й реальній економіці, і для того, щоби наповнити гігантську «бульбашку» з цінних паперів. Саме тому у фінансовій системі склався гігантський надлишок ліквідності. Сучасну світову економіку обвалили не іпотека чи деривативи самі по собі, а потік незабезпечених доларів США, завдяки якому ця держава виробляє (за власними, завищеними підрахунками 20% світового ВВП, однак щорічно споживає до 40% реального (а не віртуального) продукту світового виробництва. І досягає цього, просто друкуючи гроші.

Стосовно поширення світової фінансової кризи на українську економіку, причому значно дошкульнішою мірою, ніж у самих США, справжньою причиною стало підтримане дешевизною долара прагнення до нарощування інвестицій будь-якою ціною, що не принесло нічого доброго. Україна не спромоглася втриматися від спокуси дешевих валютних запозичень і позичала більше, ніж це було б раціонально. Коли цей потік припинився, нехай і з зовнішніх причин, виявилось, що самостійної опори функціонування економічна система не має. У всьому світі зростання спиралося на реальну економіку і лише додатково прискорювалося оборотом фінансових ринків, а в Україні зростання стало повністю залежним від безперервності притоку залучених ресурсів з міжнародних фінансових ринків. Долар став надмірно доступним - і країна ступила на хистку кризову кладку. Країна перевищила критичну межу боргової залежності, яка визначається не співвідношенням її з ВВП (як прийнято вважати), а відповідністю між обсягами поточних виплат і можливостями нових запозичень. Кризи 1998 р. і 2008 р. викликані не зовсім тотожними причинами, однак мають багато спільного - в обох випадках серед чинників знаходилися надмірні зовнішні запозичення, їх обсяги досягли «критичної точки». Відмінність між ним існує лише в тому, що перша криза викликана надмірними державними запозиченнями, а в останніій основна провина падає на корпоративно-комерційні і фінансово-банківські установи.

Криза ще раз підтвердила правильність тези: основним джерелом інвестицій мають бути національні нагромадження (заощадження громадян, власні кошти підприємств, довгостроково вільні кошти господарських суб'єктів, які залучаються через фондові інструменти, і в розумних масштабах - емісійні кошти). Зовнішні надходження варто залучати лише на довгостроковій основі і виключно для реальних капітальних інвестицій, тобто вкладень у нарощування національного багатства країни - у такому разі ніякі їх обсяги нездатні створити передкризову ситуацію.

Житлове інвестування в Україні як таке не спричинило фінансової кризи, однак більше, ніж інші сфери, постраждало від її впливу. Фактично, у нашій державі лише нещодавно почали застосовуватися спеціальні фінансові механізми житлового інвестування, які мали замінити надзвичайно невдалий механізм - той, хто потребує житла, спочатку нагромаджує необхідні для його будівництва (чи придбання готового, що справу не змінює) кошти у вигляді заощаджень, і лише після того, як нагромадить майже всю потрібну суму, починає будівництво (чи купує, що, як було сказано, суті справи не змінює). Цивілізований світ протягом ХХ ст. розпрощався з такою практикою і перейшов на іншу - люди спочатку забезпечують собі нормальні умови життя, отримуючи кредит під забезпечення майбутніх доходів, а протягом трудової діяльності його виплачують.

Кредитування в житловому будівництві має принципові особливості, через які воно має відбуватися на специфічних засадах. Процес створення і використання об'єктів нерухомості ( передусім житла) погано погоджується з використанням звичних механізмів фінансового ринку. Суб'єктами фінансового ринку використовуються в абсолютній більшості випадків залучені кошти, які мають певну вартість і термін повернення, причому гарантованість повернення їх вкладникам суворо контролюється державою. У тому випадку, коли ці кошти вкладені в створення нерухомості, важко вирахувати прибутковість вкладення, віднайти джерела погашення залученого кредиту. Термін повернення кредиту не пов'язується з оборотом вкладених коштів і прибутковістю їх використання, а залежить від здатності позичальника заробляти гроші для погашення кредиту іншими каналами, які не мають прямого відношення до використання отриманого кредиту. Якщо бажаючий побудувати житло спробує використати стандартний механізм отримання банківського кредиту для втілення свого бажання, фінансова установа буде змушена застосувати щодо нього всі можливі застереження і максимальні ставки, через що вартість кредиту буде, скоріш за все, неприйнятною. Проблема вирішується застосуванням спеціальних мехінізмів, які враховують специфіку даного виду кредитування.

У роботі проаналізовано особливості спеціальних фінансових механізмів, які виробила світова практика для спрямування акумульованих коштів населення в капітальне будівництво. Їх суть полягає в єдності процесів залучення коштів фінансовими установами, які спеціалізуються на роботі з житловими кредитами, і надання кредитів, причому в усіх випадках нерухомість є основою і гарантією як залучення коштів, так і надання кредитів. Саме такий механізм називається іпотечним - на відміну від простих кредитів під заставу. Сформульовано неприємний для багатьох висновок, що іпотека, як і взагалі вся діяльність фінансового ринку, зовсім не є механізмом вирішення житлової проблеми для всіх категорій населення - багатьом необхідна дієва допомога з боку держави. Вирішення житлової проблеми для низькооплачуваних категорій населення не може бути досягнено за рахунок примусового здешевлення житла - це потягне за собою лише втрату інвестиційної привабливості житлового будівництва. Її слід вирішувати, перш за все, стимулюванням збільшення доходів працюючих, а також шляхом цільового державного субсидування тим громадянам, яких за чіткими критеріями визнано об'єктами державної підтримки.

У дисертації описується механізм фінансування житлового будівництва, повністю розроблений автором і реалізований у діяльності АКБ „Аркада” у співдружності з будівельною організацією „Київміськбуд”.

Банк "Аркада" не просто кредитує під заставу, а залучає ресурси під матеріальні гарантії, надає позики на купівлю майнових прав на споруджуване житло і здійснює продаж цих прав. Банк використовує найдостовірнішу інформацію про поточну вартість майнових прав на закладене житло і його майбутню ринкову вартість. Рефінансування виданих кредитів здійснюється за допомогою випуску в обіг цінних паперів, підкріплених кредитами, забезпеченими іпотекою майнових прав на майбутнє житло й іпотекою вже побудованого житла. Для виконання всього комплексу операцій з рефінансування була створена перша в країні недержавна іпотечна кампанія - ТОВ «Аркада-фонд».

Банком застосовуються різні системи акумуляції довгострокових ресурсів. Найбільш вдалими стали добровільні накопичувальні програми, покликані забезпечити їхнім учасникам кошти, необхідні для оплати навчання дітей і придбання для них житла (дитяча накопичувальна програма), а також одержання додаткових пенсій по старості (пенсійна накопичувальна програма). Практика показала, що саме пенсійні фонди виявились найбільш ефективним механізмом мобілізації коштів населення на довгостроковий період і в обсягах, достатніх для задоволення попиту населення на довготермінові іпотечні кредити.

У роботі докладно описана розроблена автором пенсійна програма банку «Аркада», яка не має аналогів в Україні. У банку створено ефективну й прозору систему управління коштами, яка забезпечує стовідсоткове їхнє збереження й гарантує належний рівень доходу, тобто - головним пріоритетом банку є клієнти і їхній добробут. Методика розрахунку вартості паю й чистих активів, що застосовує банк «Аркада», відповідає вимогам міжнародних стандартів і дозволяє щодня одержувати інформацію про поточну ефективність дій адміністратора недержавного пенсійного фонду.

ВИСНОВКИ

У дисертації проведено теоретичне дослідження і віднайдено нове вирішення наукової і практичної проблеми - розробки теоретико-методологічних засад еволюції інвестиційного процесу і побудови оптимального набору механізмів формування грошово-фінансових ресурсів у формі капітальних інвестицій на житлове будівництв для вирішення житлової проблеми в країні. Історичний генезис інвестиційного процесу аналізувався з урахуванням сутнісної зміни в головному інвестиційного інструментові - грошах, які протягом ХХ ст. втратили золоте забезпечення, у зв'язку з чим корінним чином змінилася їх роль у ринковій економіці в цілому і в інвестиційному процесі зокрема. Теоретичне дослідження інвестиційного процесу з урахуванням цих кардинальних змін дозволило отримати висновки, які багато в чому принципово відрізняються від загальноприйнятих в економічній науці і надають можливість побудувати більш ефективний механізм капітального інвестування.

1. Сучасна інвестиційна теорія абстрагована від логіко-історичного аналізу свого предмету, інвестиційний процес розглядається суто з боку зовнішньої форми прояву як вкладення грошей заради прибутку, який лише дещо ускладнюється з появою нових інструментів і механізмів, залишаючись незмінним за своєю суттю. Насправді саме поняття інвестицій має коротку історію, до ХІХ ст. здійснювалося лише просте нагромадження капіталу, основним джерелом якого був підприємницький прибуток. Протягом тривалого історичного часу розвитку ринкових відносин нагромадження здійснювалося в незначних масштабах, економічне зростання в суспільстві було незначним. Лише в ХХ ст. відбувся революційний перелом у суспільному нагромадженні, потенціал розвинених країн став подвоюватися за короткий період часу, навіть відновлення господарства після небачених до цього масштабних світових воєн здійснювалось надзвичайно швидко. Пояснити це можна дослідженням змін не лише самого інвестиційного процесу, але і виявленням його нових джерел, які надали можливість такого зростання.

2. Основною відмінністю сучасного інвестиційного процесу від простого нагромадження капіталу є не просто ускладнення його форм і методів, а відрив від власної суті - нагромадження продуктивного капіталу, функціонування якого мало б бути джерелом додаткового прибутку. Сучасні інвестицій дозволяють отримувати доход з самого руху інвестиційних ресурсів, причому загальний обсяг задіяних у цьому рухові коштів за порядком величини перевищує функціонуючий у виробничому процесі капітал. Усе це дає підстави назвати сучасний інвестиційний процес «ірраціональним» як явище, що втратило свою сутнісну матеріальну основу і функціонує вже за власними, відірваними від цієї основи закономірностями.

3. Ірраціональність інвестицій призвела до модифікації їх ролі в економічному зростанні. Якщо пряме нагромадження капіталу за нормальних умов мало наслідком збільшення функціонуючого капіталу і забезпечувало нехай повільне, але адекватне цьому приростові економічне зростання, то багатотрильйонні обсяги сучасних ірраціональних вкладень не мають прямого відношення до зростання економіки, у якій ці вкладення здійснюються. Роль фундаменту економічного зростання зберігає лише певна частка сукупних інвестицій, капітальні інвестиції в широкому розумінні - які безпосередньо спрямовані на прирощування національного багатства (не лише матеріально-речового, але й інтелектуального) і тим самим залишаються фундаментом підвищення добробуту людей і якості їх життя.

4. Здійснений з таких концептуальних позицій аналіз інвестування в Україні за роки побудови ринкових відносин виявив, що випереджальний розвиток ірраціональних засад у вітчизняному інвестиційному процесі призвів до занепаду саме капітального інвестування як необхідної передумови нарощування економічного потенціалу і його якісної перебудови. В Україні є в наявності достатній обсяг інвестиційних ресурсів - лише нагромаджені громадянами готівкові кошти вкупі з переведеними в конвертовану валюту і вивезеними за кордон капіталами не менші за зроблені за весь період незалежності інвестиційні вкладення. Кілька років до останньої світової кризи український бізнес і держава мали доступ до безмежних ресурсів світового фінансового ринку, але використали цей доступ на проїдання. Причина в тому, що вся державна політика була спрямована на залучення коштів будь-якою ціною, але не забезпечила належну прибутковість дійсно капітальних інвестицій. Величезні обсяги грошових коштів вкладені у фінансові спекуляції, у кращому разі - в інфраструктуру просування імпортних товарів на внутрішній споживчий ринок, а не на збільшення продуктивного потенціалу і матеріальних умов життя громадян, у тому числі - і на житлове будівництво.

5. Одною з головних причин прорахунків в інвестиційній політиці української держави є недооцінка тих сутнісних змін, які відбулися у світовому інвестиційному процесі із втратою золотого забезпечення грошей. У всьому світі це призвело до кардинальних змін у функціонуванні капіталу й економічному житті в цілому, емісія грошової маси активно використовується не лише для повного забезпечення потреб економіки в засобах платежу, але і в якості інвестиційного джерела. Економіка більшості країн у ХХ ст. позбавилася тисячолітнього «грошового голоду», який стримував зростання і, як показав свого часу К. Маркс, загрожував крахом всієї ринкової системи. Сучасні «паперові», а насправді «віртуальні» гроші стали ефективним інструментом нарощування добробуту громадян у розвинених країнах, дозволили вирішити століттями діючі соціальні суперечності. Водночас українська ринкова економіка будується на патріархальній концепції ринково-монетарного фундаменталізму, від якого відмовились і в тих державах, де він зародився.

6. Грошовий обіг в Україні деформований, національна валюта впроваджувалась в обіг непослідовно, всупереч закону так і не стала єдиним засобом розрахунків. Внутрішній грошовий обіг окупований американським доларом, який частково замінює навіть банківську систему - у доларах здійснюються розрахунки, зберігаються заощадження. Саме це є причиною переповнення внутрішнього ринку імпортом, стагнації національного виробництва, непривабливості виробничих інвестицій і, зрештою, збереження загальної бідності суспільства. Переведення економіки на власні джерела зростання потребує витіснення іноземної валюти з внутрішнього обігу, перш за все, як інструменту заощадження.

7. Після 2000 р., у зв'язку з втратою зовнішніх джерел валютних запозичень, Україна почала ширше використовувати емісію національної валюти. Підвищення ступеня монетизації забезпечило можливість повноцінних розрахунків між суб'єктами господарювання, наповнення бюджетів усіх рівнів, а в зв'язку з кон'юктурно-політичними інтересами представників влади в завоюванні голосів виборців - і випереджальне зростання доходів громадян. У сукупності це стало основою економічного зростання і пожвавлення капітального інвестування. Однак за короткий час цей чинник перестав діяти - хибна валютно-курсова політика призвела до того, що весь приріст сукупного попиту задовольнявся імпортом, виробничі інвестиції загальмувалися, житлове інвестування набуло нераціонального спрямування через перетворення нерухомості на квазіфінансовий інвестиційний інструмент.

8. Грошово-кредитна та валютно-курсова політика має здійснюватися в інтересах економічного розвитку держави. Обмінний курс національної валюти до іноземних має забезпечувати цінову конкурентноздатність продукції національних виробників перед імпортом. Емісія гривневої маси має бути застосовано як кредитно-інвестиційне джерело, у першу чергу для спрямування в житлове будівництво. Частину грошової емісії Національного банку України можна спрямувати на фінансування житлового будівництва для окремих категорій населення, як на безповоротній основі, так і на кредитних засадах. Вкладення емісійних коштів безпосередньо в матеріальні активи не призведе до значного інфляційного ефекту, однак дозволить послабити соціальні проблеми в суспільстві і через мультиплікативний ефект активізувати внутрішнє виробництво та зайнятість.

9. Житлове будівництво не має розглядатися виключно як використання суспільного продукту на підвищення рівня задоволення потреб населення. Будівельний процес сам по собі є великою сферою матеріального будівництва, у якій безпосередньо створюється валовий внутрішній продукт, що збільшує нагромаджене національне багатство суспільства. Розгортання будівництва житла створює попит на продукцію більшості галузей національної економіки і тим самим зменшує експортну залежність значної кількості підприємств, створює значну кількість робочих місць для працівників різної кваліфікації і гальмує потяг до міграції робочої сили за кордони держави. Орієнтація на внутрішні джерела фінансування зменшує потребу в залученні валютних коштів і залежність держави від світового фінансового ринку.

10. Сприятливою для житлового будівництва є ситуація, коли все більша частина грошового обігу здійснюється через домогосподарства. Кошти населення стали переважальним джерелом фінансового ринку. Найбільш підготовленою до такого стану виявилась банківська система, через депозитні програми саме банки акумулювали переважно частку приросту заощаджень населення. Це не сприяло розвитку капітального інвестування - за своєю природою банки не призначені ні для зберігання довгострокових заощаджень, ні для здійснення довгострокових вкладень. Водночас, небанківські складові фінансового ринку, які в розвинених країнах являють собою основну сферу перетворення коштів домогосподарств в інвестиційний ресурс, в Україні поки що розвинені недостатньо. За таких умова ефективним рішенням є розширення механізмів залучення коштів банківськими установами, але не у формі депозитів, а через застосування фондів банківського управління, випуском цінних паперів, створенням недержавних пенсійних фондів тощо. Цим забезпечується, по-перше, вищий ступінь гарантованості вкладів інвесторів (оскільки акумульовані вказаними механізмами кошти в кожному випадку мають певне цільове призначення і не можуть, вивестися, зокрема, через безнадійні кредити). По-друге, залучені такими формами кошти за самою своєю природою прагнуть вкладення в матеріальні активи, тобто цільовим призначенням спрямовуються на капітальні інвестиції.

11. Розгортання масового житлового будівництва може бути реалізованим лише за умови оптимального вирішення багатьох питань, зокрема, встановлення реальних ринкових розмірів витрат на утримання житла, відмови від практики безоплатного надання його у власність будь-яким категоріям населення, створення системи жорсткого контролю за наданням субсидій на утримання житла. Це може бути негативно сприйнято суспільством на перших порах, але при належній послідовності в короткий час дозволить звільнити державу від потреби прямого фінансування житлового будівництва, спрямувати вивільнені кошти на субсидії виключно малозабезпеченим, відкрити цю сферу для приватного капіталу, у тому числі іноземного, і таким чином залучити практично необмежений фінансовий ресурс. Побудоване житло залишиться у власності фінансових інвесторів, але стане складовою національного багатства України і буде використовуватися для створення належних умов життя українськими громадянами. Відпаде непереборний кордон для поліпшення житлових умов масових категорій громадян, яким є зростання цін на нерухомість - платити повну його вартість стануть лише ті, хто має для цього належні доходи, але користуватися зможуть всі.

12. Переведення житлового будівництва на принципи ринкового інвестування дозволить забезпечити розвиток повноцінної іпотеки, яка до цього часу в Україні існує фактично в зародковому стані і не виконує завдання, яке вона має виконувати за своєю природою - забезпечення житлом масових категорій населення. Держава буде позбавлена від завдання забезпечувати функціонування масової іпотеки - за нею залишиться природна функція надання субсидій на покриття поточної плати за користування житлом малозабезпеченим громадянам.

13. Поступове, але неухильне зростання цін на нерухомість є нормальним станом для сучасної ринкової економіки в періоди зростання. Темпи зростання цих цін мають дещо переважати середньорічні показники споживчої інфляції, оскільки методика розрахунку останньої значною мірою спирається на динаміку цін тих споживчих товарів, які входять до складу мінімального споживчого кошика і контролюються державою. Помірне зростання цін житла є дієвим стимулом інвестування в житлове будівництво. Водночас в Україні протягом останнього десятиріччя спостерігалось невиправдано швидке збільшення цих цін, причиною якого є використання нерухомості як квазіфінансового інструменту збереження заощаджень, що склало нездорову конкуренцію традиційним фінансовим методам. У свою чергу, це відбулося значною мірою через відсутність дієвого механізму перерозподілу земельної ренти і невідповідності поточних витрат власників житла на його утримання реальним економічним потребам. Ринкові реформи мають починатися з реформи економічних відносин у житловому господарстві, а не відкладатися до моменту повної побудови ринково-демократичного суспільства.

14. Світова криза 2008-2009 рр. не зовсім вірно названа спочатку «іпотечною» - вона лише проявилася в секторі іпотеки, а насправді розгорнулася внаслідок розбухання ірраціонального інвестування, вкладень у беззмістовні махінації з фінансовими деривативами. Нарощування іпотечного обороту з вкладенням коштів у реальне капітальне будівництво не створює загрози фінансових криз в Україні.

15. Вирішити житлову проблему в нашій державі можливо на основі поєднання різних фінансових механізмів та фінансових джерел - централізованого державного фінансування з опорою на емісійні можливості Національного банку України, створення умов для залучення вітчизняного й іноземного приватного капіталу в житлове інвестування з забезпеченням прибутковості таких інвестицій, акумуляції заощаджень громадян та вільних коштів суб'єктів економічної діяльності на принципах іпотечного кредитування. Викладені в дисертації механізми фінансування капітальних інвестицій у житлове будівництво за рахунок коштів населення, апробовані на практиці, спрямовані на ту частку населення, яка має стабільні поточні доходи і дозволяють здійснювати широкомасштабне житлове будівництво та забезпечують мінімальний ризик для всіх учасників інвестиційного процесу.

ПЕРЕЛІК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії, підручники

1. Паливода К.В. Капітальні інвестиції (на прикладі житлового будівництва в Україні: монографія /К. В.Паливода. - К.: Знання, 2009. - 711 с. (44,5 д. а.)

2. Паливода К.В. Ипотечный рынок жилья в Украине: проблемы и перспективы развития: монографія /Паливода К.В. - К.: Знання, 2006. - 197 с. (12 д. а.)

3. Паливода К. В. Світова іпотечна криза: монографія/ Паливода К.В., Поляченко В.А., Гайдуцький П.І. - К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2008. - 428 с. (21 д.а., част. авт.- 7 д. а., стан іпотеки в Україні)

4. Паливода К.В. Основи житлової економіки: навч. посібник/ Кравченко В.І., Паливода К.В., Поляченко В.А. - К.: Основа, 2007. - 416 с. (20, 5 д.а., частка авт.- 6 д. а., інструменти фінансування житлового будівництва)

5. Паливода К. В. Фінансування будівництва житла: Новітні тенденції. Ч. 1: монографія /Кравченко В.І., Паливода К.В. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - 175 с. (11 д.а., частка автора - 5,5 д.а., джерела і методи фінансування будівництва житла)

6. Паливода К. В. Фінансування будівництва житла: Новітні тенденції. Ч. 2: монографія /Кравченко В.І., Паливода К.В. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - 131 с. (8,25 д.а., частка автора - 4,1 д.а., фінансування будівництва соціального житла)

7. Паливода К. В. Житлове будівництво і розвиток міст. Ч.3: монографія /Кравченко В.І., Паливода К.В. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006.-117 с. (7,5 д. а., частка автора - 3,7 д. а., житлове будівництво в мегаполісах Південної Америки та Київській міській агломерації)

8. Іпотечне кредитування: Навчальний посібник /Лобунь О.С., Паливода К.В., Денисенко М.П. та ін. - К.: Центр навчальної літератури, 2005.- 392 с. (24,5 д.а., частка автора - 2,0 д.а., інструменти акумуляції коштів громадян; моделі, механізми та перспективи іпотеки).

9. Енциклопедичний довідник з інвестування: довідник / Фещенко В.В., Загребной В. М., Корнеєв В. В., Паливода К. В., Стасюк Ф. Ф., Фещенко В.М.: за ред. В. Ф. Фещенка:) - К.: Українське агенство фінансового розвитку, 2009.-594 с. (27 д. а.)

Публікації у фахових виданнях:

10. Паливода К. В. Становлення та розвиток іпотечного ринку житла в Україні. /Паливода К.В. //Вісник НБУ. - 2006. - №12. - С. 3-9. (0,5 д. а.)

11. Паливода К.В. Ефективні механізми інвестування житлового будівництва. /Паливода К.В. //Банківська справа. - 2006 .-№ 5-6 .(71-72). -C. 66-73. (0,5 д. а.)

12. Паливода К. В. Проблеми формування та використання інвестицій в сучасній економіці України /Паливода К.В. //Банківська справа. - 2007. - №4(76).- С. 73-81. (0,5 д.а.)

13. Паливода К.В. Реальний стан економіки України: безінвестиційне зростання /Паливода К.В. //Економіка та Держава. - 2007. - №10. - С. 10-13 . (0,5 д. а.)

14. Паливода К.В. Глобалізація економічної рецесії та фінансової нестабільності /Гайдуцький П.І., Паливода К.В. //Фінанси України.- 2008.- №1.- С.24-32. (0,5 д. а., частка автора - 0,25 д. а., ризики іпотечної діяльності в Україні)

15. Паливода К.В. Загроза фінансової кризи в Україні в контексті порівняння з Казахстаном /Паливода К., Гайдуцький П. //Економіст. - 2008. - №1(255) - С. 16-17. (0,5 д. а., частка автора - 0,2 д. а., стан іпотеки в Україні )

16. Паливода К.В. Динаміка і перспективи ціноутворення на ринку житла /Паливода К.В., Гайдуцький П.І. //Економіка та Держава. - 2008. - №3.- С. 8-12. (0,5 д. а., частка автора - 0,2 д. а., цінова кон`юнктура ринку нерухомості).

17. Паливода К. В. Вплив грошово-фінансової політики на стан економіки та інвестицій /Паливода К.В. //Вісник НБУ. - 2008.- №4.- С. 63-67. (0,5 д. а.)

18.Паливода К.В. Сучасні проблеми іпотеки /Паливода К.В., Гайдуцький П.І. //Економіка АПК. - 2008. - №5.- С. 96-103. (0,5 д.а., частка автора - 0,2 д. а., особливості іпотеки в Україні)

19. Паливода К. В. Світова криза в інвестиційному секторі, її причини та механізми попередження /Паливода К.В. //Актуальні проблеми економіки. - 2009. - №7.- С. 35-50 . (1,0 д. а.)

20. Паливода К.В. Капітальні інвестиції: фінансово-економічна сутність та форми прояву /Паливода К.В. //Банківська справа.- 2009.- № 3.- С. 46-55. (0,5 д. а.)

21. Паливода К.В. Фінансові механізми попередження ризиків в іпотечному кредитування /Паливода К.В. //Теоретичні та прикладні питання економіки. Збірник наукових праць . - 2009. - Випуск 19.- С. 162-168. (0,4 д. а.)

22. Паливода К. В. Значення державної політики нарощування доходів населення для активізації інвестиційної діяльності /Паливода К.В. //Ефективна економіка. Електронне наукове фахове видання. - 2009. - № 2 - Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/ (0,5 д. а.)

23. Паливода К. Вплив обмінного курсу національної валюти на стан інвестиційного процесу /Паливода К.В. //Економіст. - 2009. - №9. - С. 15-19. (0,5 д.а.)

26. Паливода К. Фінансові механізми та практика залучення заощаджень населення як джерела капітальних інвестицій / Паливода К.В. //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія „Економіка”. - 2009. - № 112. - С. 58-61. (0,5 д. а.)

27. Паливода К.В. Інвестиції в житлове будівництво як «локомотив» економічного зростання /Паливода К.В. //Проблеми системного підходу в економіці. - Електронне наукове фахове видання. Збірник наукових праць. - 2009.- №3. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/PSPE/index.html (0,5 д. а.)