Інвестиційна політика України»

Бюджетні важелі - це встановлена державою система різних видів податків, що практично визначають таку систему перерозподілу доходів підприємств і громадян країни, яку держава вважає оптимальною для формування Дохідної частини бюджету і збереження у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків.

Держава є найбільшим підприємцем у країні. Витрати бюджету є вагомим засобом формування сукупного попиту, а через нього - стимулювання інвестицій взагалі та їхньої міжгалузевої структури. Навіть система соціальних бюджетних програм має вплив на структуру попиту, тому що соціальні Виплати з бюджету отримують люди, які витрачають їх на ринку споживчих товарів, що стимулює виробництво та відповідні інвестиції. Крім того є прямі бюджетні інвестиції.

Грошово-кредитна політика держави впливає на інвестиційні умови, Регулюючи грошовий обіг та робочу банківської системи, яка, по суті, репродукує зростання коштів в економічній системі. Через Національний банк Держава здійснює регулювання попиту і пропозиції на залучені грошові ресурси, кредитну експансію (зниження облікової ставки), кредитну рестрикцію (стримання інвестиційної активності через заходами, що призводять до на подорожчання кредитних ресурсів), проведення операцій на фондовому ринку з держаними цінними паперами, регулювання норми обов'язкових резервів або мінімальних резервів.

Головними інструментами грошово-кредитного регулювання виступають:

- норми страхових резервів, що мають тримати в обов'язковому порядку банки і тим самим відволікати певну частину своїх коштів від активного використання для кредитування та інвестування;

- облікова ставка Національного банку, за якої він продає кредитні ресурси установам банків, збільшуючи чи зменшуючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій;

- операції на відкритому ринку з державними цінними паперами.

Узагальнення важелів державного регулювання інвестиційного процесу наведено на рис. 1.2.

Форми державного регулювання інвестиційного процесу
Податкова політика
Регулювання фондового ринку
Законодавче забезпечення і захист прав та інтересів інвесторів
Грошово-кредитна політика
Регулювання діяльності іноземних інвесторів та здійснення зарубіжних інвестицій
Амортизаційна політика

Рис. 1.2. Форми державного регулювання інвестиційного процесу

Встановлюючи вигідні умови (ціна або дивіденди) за своїми цінними паперами, держава стимулює їх купівлю юридичними та фізичними особами і цим зменшує кількість вільних грошей, що можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему. Навпаки, знижуючи цінові та дивідендні умови обігу державних цінних паперів, держава веде до стимулювання викупу їх у юридичних і фізичних осіб. В результаті цього у останніх з'являються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовуються для фінансування інвестицій.

Держава за допомогою методів економічного регулювання може цілеспрямовано впливати не тільки на формування внутрішніх та приплив зовнішніх інвестицій, а й створити умови для їх спрямування в реальний сектор економіки та формувати у країні сприятливе інвестиційне середовище. Інвестиційне середовище являє собою сукупність правових, економічних та інституційних умов, що визначають правила функціонування різних форм інвестицій, операцій з їх розміщення, освоєння та реалізації на ринку, умови залучення та використання, а також особливості та тенденції руху капіталів.

Важливим аспектом державної інвестиційної політики є розвиток системи захисту інвестиційних капіталів інвесторів. З урахуванням цього збільшення обсягу інвестицій залежатиме від покращання макроекономічної ситуації в Україні в цілому та від розробки центральними, регіональними органами і органами місцевими самоврядування дієвих механізмів удосконалення економічного, нормативно-правового, інформаційного забезпечення, пов'язаного з державним управлінням інвестиційною діяльністю як потужного стимулятора розвитку ринкових відносин.

Ключовими завданнями оптимізації відносин між державою і регіонами в інвестиційній сфері є узгодження інтересів та гармонізація підходів обох сторін до головних напрямів і механізмів побудови цих відносин. Основний акцент у регіональній інвестиційній стратегії необхідно поставити на розвитку тих сфер виробництва, які сприятимуть економічному зростанню регіону. На регіональному рівні необхідно застосувати нові комплексні підходи до довгострокових відносин, які відповідали б сучасним пріоритетним інтересам нашої держави, пов'язаних з європейською інтеграцією та усунення основних регіональних диспропорцій.

Досвід економічно розвинутих країн показує, що в умовах трансформаційного періоду особливо важливу роль у державному регулюванні інвестиційної діяльності відіграють органи місцевої влади. Удосконалення механізму залучення інвестицій для регіональних потреб з урахуванням специфіки господарської діяльності відповідних структур є актуальним як у загальнодержавному, так і в регіональному масштабах.

Ринкова економіка розвивається циклічно, коли періоди швидкого зростання й активного інвестування змінюються економічними кризами, падінням темпів, а іноді й абсолютних рівнів ВВП. Державне регулювання має за мету вирівнювання циклічних тенденцій: гальмування надлишкової інвестиційної активності у період піднесення та штучне стимулювання інвестицій перед спадами виробництва[9, с.94].

2. Підсумки та напрями інвестиційної політики в Україні

2.1 Роль і напрямки інвестиційної політики в Україні

Інвестиційна складова формується в межах організаційно-економічного механізму національної макросистеми, забезпечуючи основу для рушійних джерел економічного розвитку. Актуальність питання пошуку науково обгрунтованих засад інвестиційної політики зумовлена необхідністю стабілізувати позитивний вектор макроекономічної динаміки. Переважна спрямованість Державного бюджету України на 2011 рік на інтенсифікацію національного розвитку підпорядкована системному переосмисленню джерел інвестиційного забезпечення.

Категорія розвитку може бути порівнянною з удосконаленням транспортного засобу, інтенсивність впровадження якого визначає можливість розширення або необхідність звуження діапазону досяжних напрямків і швидкостей руху, тотожних у нашому порівнянні з економічним зростанням. Якщо піднесення економіки зумовлене інвестиціями в інновації, то стимулюються вторинне розширення інвестиційного потоку (ефект мультиплікатора) та збільшення доходів (ефект акселератора). В результаті спільного додатного впливу мультиплікатора та акселератора нарощується маса капіталу, що гарантує об'єктивні передумови для тривалого зростання добробуту суспільства в майбутні періоди. Збільшення сукупних економічних результатів ототожнюється з суспільним розвитком національної макросистеми при дотриманні умови одночасного відносного зростання чисельності робочої сили (яка залежить від демографічної ситуації та економічної активності населення) і продуктивності праці в розрахунку на 1 працюючого (яка, у свою чергу, залежить від маси основного капітану, напряму та якості інвестицій). Високий ступінь відповідності динаміки економічного зростання й валового нагромадження основного капіталу в Україні слугує незаперечним підтвердженням вірогідності останньої тези про наявність взаємозалежності цих показників[3, с.35].

Організаційно-економічний механізм управління національною макросистемою вирішує глобальне питання пошуку альтернативи перерозподілові обмежених ресурсів з метою підпорядкування економічного зростання розвиткові. За обраною нами аналогією, узагальнена діалектична залежність цих альтернатив має вигляд проблеми вибору пріоритетного напряму вкладення коштів: або в паливо для здійснення руху, або в удосконалення того механізму, який забезпечує проходження. Вплив економічного зростання на розвиток виявляється у якісних змінах, параметри яких в умовах української економіки слід оцінювати з огляду на необхідність усунути ряд негативних явищ принципового характеру. Вони полягають у тому, що:

- економічна модель формування ВВП є екзогенно залежною, із значним навантаженням на сировинну складову ;

- частка інноваційних технологій є незначною і не демонструє тенденцію до зростання; основні фонди фактично не оновлюються , а їх вік становить у середньому до 21 року;

- незважаючи на постійне відносне зростання мінімальної та середньої заробітної плати, поглиблюється соціальне розшарування суспільства , частка заробітної плати найманих працівників у ВВП є низькою і не відповідає рівню розвинутих країн ;

- масштаби прихованого безробіття є недопустимими (за різними оцінками, поза межами відтворювального сектора економіки працюють 2,5-3 млн. працездатних українців);

- не скорочується значна (60%) відносна частка витрат домашніх господарств на продукти харчування, вміст яких не відповідає стандартам раціонального споживання ні за калорійністю, ні за вмістом білків, жирів, мінералів тощо.

Рельєфне окреслення реалій української економіки віддзеркалює найвідчутніші небажані похідні впливи організаційно-економічного механізму управління розвитком, характер яких суперечить стрімким темпам зростання ВВП. Витоки неузгодженості інвестиційної політики і пошуку напрямів її коригування пояснюються шляхом дослідження структурних складових нагромадження основного капіталу, джерел і темпів його нарощування, а також напрямів його використання щодо впливу на відтворювальні властивості основного капіталу[3, с.36].

Отож до основних напрямків інвестиційної політики в Україні можна віднести наступні:

- зниження соціальної напруги, досягнення остаточного підходу у виділенні коштів на потреби соціальної сфери.

- скорочення фонду виробничого будівництва за рахунок державних коштів і формування надійних інвестиційних джерел, в першу чергу з власних коштів підприємств та ін..

- скорочення централізованих капіталовкладень, що виділяються безповоротно. Перехід до нових принципів централізованого фінансування інвестиційної діяльності.

- створення ринку підрядних робіт. Зацікавленість будівельників у виконанні замовлень.

- прискорення темпів розвитку промислових груп.

- прискорення у кілька разів темпів вибуття застарілого обладнання.

- перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах з дефіцитними ставками на конкурсній основі, включаючи державне замовлення.

- залучення іноземних інвестицій, отримання іноземних кредитів, створення спільних підприємств з іноземним капіталом за такими напрямами, як розвиток переробної промисловості АПК, активізація приватизації, конверсії, а також галузей, які визначають науково-технічний прогрес.

- створення ефективних форм і механізмів управління інвестиційною діяльністю.

- розвиток паливно-енергетичного комплексу, ресурсозберігаючих технологій, забезпечення населення товарами народного споживання вітчизняного виробництва, розвиток медицини і фармацевтичної промисловості.

Усі ці напрями інвестицій в Україні вже зараз починають розвиватися в умовах формування ринкового механізму[7, с.78].

2.2 Структурні складові нагромадження основного капіталу

Інвестиції відіграє ключову роль у забезпеченні стійкого економічного зростання, здійсненні структурної модернізації економіки та підвищенні її конкурентоспроможності. Відтак завдання неухильного нарощування обсягів інвестування економіки, покращення його структури, забезпечення сприятливого інвестиційного клімату в країні є дуже важливими й актуальними.

Фінансово-економічна криза призвела до обвального згортання інвестицій в Україні. Зокрема, у 2009 р. обсяги інвестування в основний капітал скоротились на 41,5 % порівняно з попереднім роком. Процес відновлення інвестиційної активності в післякризовий період розпочався із суттєвим відставанням від динаміки економічного зростання. Відтак виявлення ключових тенденцій в розвитку інвестиційних процесів і чинників, що їх обумовлюють, важливе для формування державної політики щодо подальшого впливу на інвестиційні процеси.

Основними тенденціями післякризового відновлення інвестицій в Україні є:

1. низькі темпи відновлення інвестиційної активності, що не дозволяють говорити про наявність достатнього інвестиційного ресурсу для модернізації економіки. Інвестиційна динаміка в 2010 р. характеризувалась суттєвим відставанням від динаміки економічного зростання. При річному прирості ВВП 4,2 %, промислового виробництва ? 11,2 % тривала стагнація інвестиційних процесів. За підсумками року не вдалося забезпечити інвестування економіки навіть на рівні кризового 2009 року - обсяг інвестицій в основний капітал зменшився на 0,6 % (Рис.2.1). Стагнаційні тенденції інвестиційної діяльності були обумовлені її спадом в переробній промисловості (на 13,4 %), торгівлі (25,2 %), будівництві (17,8 %), фінансовій діяльності (21,3 %).

У 2011 р. інвестиційні процеси активізувались і випереджають загальноекономічну динаміку. Якщо приріст обсягу ВВП становив 5,3 % в першому та 3,8 % в другому кварталах, приріст промислової продукції у січні-червні становив 8,7 %, то зростання інвестицій в основний капітал досягло 12 % у першому та 15,9 % у другому кварталах по відношенню до відповідних періодів попереднього року. Проте такі темпи зростання значною мірою обумовлені низькою базою порівняння.

Рис. 2.1. Обсяги та динаміка капітальних інвестицій в 2010-2011рр. [22]

2. дуже низький рівень валового нагромадження основного капіталу, що значно поступається показникам докризового рівня і не відповідає потребам забезпечення розширеного економічного відтворення. Загалом у 2010 р. позначилась тенденція до відновлення процесів нагромадження капіталу, проте темпи такого відновлення були вельми низькими. Норма нагромадження основного капіталу в 2010 р. становила 19 % (в 2009 році - 18,3 %), тобто відповідала стану початку періоду економічного зростання минулого десятиліття і суттєво поступалася докризовим показникам (у 2008 році - 26,4 %). За результатами І кварталу 2011 р. норма нагромадження основного капіталу становила лише 15 %, другого кварталу - 17,2 %. Такі показники є вочевидь недостатніми для здійснення модернізації економіки[13, с.6].

3. нераціональна структура інвестицій в основний капітал за сферами економіки, із надто високою часткою фінансово-посередницьких секторів. Основними джерелами інвестиційної активності в економіці в 2010 р. стали сфера операцій з нерухомим майном (приріст інвестицій становив 32,2 %), сільське господарство (16,5 %), державне управлінні (30,2 %), охорона здоров'я (29,2 %) та освіта (12,3 %). Це відобразилось на структурі інвестицій за видами економічної діяльності (Рис. 2.2), в якій, зокрема, понад п'яту частину становили операції з нерухомим майном (21,7 %), в той час як частка всієї переробної промисловості дорівнювала 20%.

У першому півріччі 2011 р. серед сфер економічної діяльності найбільш динамічно нарощували обсяги інвестування в основний капітал діяльність готелів та ресторанів (приріст 125,6 % до відповідного періоду попереднього року), державне управління (68,1 %), сільське господарство (59,4 %), освіта (46,7 %), будівництво (40,6 %), добувна промисловість (28,3 %). Відтак, з урахуванням абсолютних показників, у структурі інвестування відбулися зрушення на користь сфер виробничої діяльності за рахунок фінансово-розподільчої сфери: зросла питома вага промисловості, сільського господарства та будівництва. Проте це забезпечується передусім за рахунок реалізації інфраструктурних проектів до ЄВРО-2012 та інвестування добувної галузі.



Рис. 2.2. Структура інвестицій в основний капітал за видами економічної діяльності в 2010 р. [22]

4. погіршення структури інвестування промислового виробництва, в якій випереджаючими темпами зростає питома вага добувної та інших базових галузей. У 2010 році найбільший приріст обсягів інвестицій порівняно з попереднім роком забезпечили хімічна та нафтохімічна (38,3 %), легка (21,4 %) промисловість та машинобудування (12 %). Водночас тривала інвестиційна стагнація у виробництві іншої неметалевої мінеральної продукції (зменшення обсягів на 38,2 %), металургійній (31,9 %) та харчовій (29,3 %) галузях. Внаслідок такої динаміки суттєво змінилась галузева структура інвестування промисловості. Понад чверть (26,6 %) обсягу інвестиційних ресурсів, що надійшли у промисловість у 2010 р., було спрямовано у добувну галузь. Значними були також частки харчової (14,2 %), хімічної та нафтохімічної (12,3 %), металургійної (8,8 %) промисловості, машинобудування (7,5 %) та виробництва і розподілення електроенергії, газу та води (14,9 %) (Рис. 2.3).

У першому півріччі 2011 р. погіршення структури інвестування промисловості триває, оскільки зростання інвестицій забезпечується насамперед за рахунок добувної галузі, частка якої зросла вже до 31,2 %.

Зазначені особливості інвестиційних процесів у післякризовий період формувалися під впливом сукупної дії низки чинників як тривалої, так і короткострокової дії, які, до того ж, у 2010 р. більше виконували функцію стримування від подальшого падіння. Зокрема, на активізацію інвестиційних процесів впливали:

Рис. 2.3. Структура інвестицій в основний капітал за галузями промисловості, % (вся промисловість = 100 %)[22]

- відновлення позитивної динаміки промислового зростання. Рушіями посткризового розвитку промисловості виступили підприємства машинобудівної галузі (приріст обсягів виробництва становив 36,1 % у 2010 р. та 21,2 % у І півріччі 2011 р.), хімічної та нафтохімічної промисловості (відповідно 22,5 % та 18,3 %) та металургії (12,2 % та 10,2 %). Саме ці галузі промисловості у 2010 році виступили головними каналами надходжень інвестицій у реальний сектор економіки.

- відновлення сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури на світових ринках на основні експортні товари вітчизняних виробників, що позитивно вплинуло на зростання виробництва у добувній та металургійній сферах, стимулювало відновлення інвестиційної діяльності підприємств за рахунок власних коштів.

- збільшення обсягів інвестування підприємствами з власних джерел внаслідок покращення їхнього фінансового стану. На фоні кризових тенденцій, коли фінансовий результат підприємств від звичайної діяльності до оподаткування досяг найбільшого негативного рівня (у 2009 році фінансові збитки сягнули 42,4 млрд грн), у 2010-2011 роках відбувається поступове покращення фінансового стану підприємств (Рис. 2.4).

Зокрема, у 2010 році позитивний фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування становив 63,3 млрд грн, а кількість підприємств, які одержали прибуток, досягла 63,2 % від їхньої загальної кількості. Вже за вісім місяців 2011 року позитивний фінансовий результат становив 64,8 млрд грн.

Рис. 2.4. Динаміка інвестування в основний капітал (у фактичних цінах) та фінансового результату підприємств до оподаткування [22].

- активізація внутрішнього інвестиційного та споживчого попиту внаслідок зростання доходів населення. У 2010 р. реальні доходи населення зросли на 16,2 %, у першому кварталі 2011 р. - на 8,7 % в порівнянні з відповідним періодом минулого року. Це сприяло підвищенню купівельної спроможності населення, вилилось у збільшення обсягів роздрібного товарообороту на 10,1 % у 2010 р. та 14,7 % у січні-липні 2011 р. порівняно з відповідним періодом попереднього року. Це також сприяло залученню коштів населення в індивідуальне житлове будівництво (10,7 % від загального обсягу капітальних інвестицій у 2010 році) [22].

- підвищення привабливості вітчизняного акціонерного капіталу внаслідок зниження вартості українських активів під впливом фінансово-економічної кризи (інвестиції в акціонерний капітал у 2010 році становили 54,3 % від загального обсягу залучених ПІІ за цей період). Відбувається поступове пожвавлення активності на фондовому ринку України: протягом січня - серпня 2011 року Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку зареєстровано майже у 2 рази більше випусків акцій порівняно з відповідним періодом минулого року (на суму 45,54 млрд грн), обсяг зареєстрованих випусків облігацій підприємств збільшився на 18,77 млрд грн, що позитивно позначилось на обсягах торгівлі на фондовому ринку.

- поступове подолання кризових тенденцій у будівельній галузі, що здійснює мультиплікативний ефект на інші галузі. Так у 2010 році забезпечено суттєве уповільнення темпів падіння обсягів будівельних робіт - за результатами року скорочення становило 5,4 % до попереднього року (протягом кризового 2009 року обсяги будівельних робіт скоротились майже удвічі - на 48,2 %). У 2011 році діяльність галузі значно активізувалась: за січень-вересень обсяги будівельних робіт зросли на 11,4 % порівняно з відповідним періодом попереднього року. Головним рушієм позитивної динаміки будівельної галузі є будівництво та реконструкція об'єктів до Євро?2012 (доріг, аеродромів, спортивних споруд, готелів), відтак цей чинник не матиме тривалого характеру.

- нарощування державного інвестування, у тому числі для реалізації інфраструктурних проектів до Євро - 2012. Капітальні видатки за рахунок коштів державного бюджету у 2010 році зросли порівняно з відповідним періодом минулого року на 17,6 %, у І півріччі 2011 року ? на 59,4 %. Для фінансування робіт в рамках підготовки до Євро-2012 із Стабілізаційного фонду в 2010 році були виділені кошти у сумі 6,3 млрд грн[23].

2.3 Фінансові джерела інвестування

Найбільш суттєвим фактором інвестиційної діяльності є наявність фінансових ресурсів. Це перша умова формування інвестиційних проектів та водночас головне обмеження. З обсягів наявних ресурсів починається інвестиційне планування, і ними перевіряється реальність вже розробленої інвестиційної стратегії.

Фінансові ресурси - це кошти, шляхом яких відбувається виділення тієї частини сукупного суспільного продукту, яка без порушення об'єктивної (природної) пропорційності суспільного виробництва може бути спрямована на розвиток соціально-економічної системи в цілому[8, с.168].

Фінансові ресурси - це, у той же час, об'єктивна макроекономічна категорія, зміст якої визначається умовами матеріально-фінансової збалансованості економіки. Рівність надходження та витрачання фінансових ресурсів свідчить про те, що платоспроможний попит підприємств та організацій, що формується в результаті фінансування витрат на розвиток народного господарства та функціонування невиробничої сфери, має матеріальне покриття, оскільки відповідає створеним фінансовим ресурсам.

Основними джерелами фінансування інвестиційної діяльності є:

Власні:

- нерозподілений прибуток;

- амортизація;

- сальдо позареалізаційних доходів;

- виторг від списання надходжень активів;

- статутний фонд.

Позичкові:

- довгостроковий банківський кредит;

- цільовий державний кредит. Залучені:

- емісія цінних паперів;

- прямі інвестиції;

- державні субсидії.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування інвестицій є:

- власні фінансові ресурси;

- позичені фінансові ресурси;

- кошти від продажу цінних паперів та внески членів трудових колективів;

- кошти державного та місцевих бюджетів;

- кошти іноземних інвесторів.

Основними елементами валового продукту підприємств є оборотний капітал, амортизаційні відрахування і прибуток.

Прибуток - головна форма чистого доходу підприємств, що виражає вартість доданого продукту. Його величина виступає як частина грошової виручки, яка становить різницю між реалізаційною ціною продукції (робіт, послуг) та її повною собівартістю. Після виплати податків та інших платежів з прибутку до бюджету в підприємств залишається чистий прибуток. Частину його можна направляти на капітальні вкладення виробничого та соціального характеру, а також на природоохоронні заходи. Ця частина прибутку може використовуватись на інвестиції у складі фонду нагромадження або іншого фонду аналогічного призначення[11, с.3].

Іншим значним джерелом фінансування інвестицій є амортизаційні відрахування (як складова частина фонду відшкодування), Фонд відшкодування як частина сукупного суспільного продукту за вартістю складається з двох елементів, що використовуються на відшкодування використаних у процесі виробництва основного та обігового капіталу (матеріальних витрат).

У світовій практиці амортизаційні відрахування є основним джерелом фінансування інвестицій. За рахунок амортизаційних відрахувань фінансується більше 60% інвестицій в основний капітал. До останнього часу амортизація в Україні перестала виконувати свою головну роль, - відтворення основних виробничих засобів, як у вартісному виразі, так і в натуральному. Амортизаційні відрахування з недавнього часу використовуються для підтримки фінансового стану підприємств.

У табл. 2.1 узагальнено основні переваги та недоліки основних джерел фінансового забезпечення інвестицій[9, с.310].

Таблиця 2.1

Переваги та недоліки основних джерел фінансового забезпечення інвестицій

ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ	внутрішні		нерозподілений прибуток	переваги	1. Оперативність використання
			амортизація		2. Податкові пільги
			сальдо позареалізаційних доходів		3. Висока міра моніторингу
			виторг від списання надходжень активів	недоліки	1. Заморожування коштів
					2. Зниження рівня ліквідності
			виторг від списання надходжень активів		3. Відсутність зовнішнього контролю
			статутний фонд (акціонерний капітал)		4. Допоміжні витрати на консалтинг та аудит
					5. Низький коефіцієнт оборотності капіталу (втрачена вигода)
	зовнішні	вітчизняні	довготерміновий банківський кредит	переваги	1. Ефект фінансового леверіджу
			державні субсидії		2. Скорочення термінів реалізації проектів
					3. Наявність зовнішнього контролю
			емісія цінних паперів		4. Можливість реструктуризації боргу
					5. Розподіл ризиків
					6. Необхідність застави
			прямі інвестиції	недоліки	1. Залежність (боргова) від кредиторів
			інвестиційний лізинг		2. Можливість втрати частини власності
			цільовий державний кредит		3. Послаблення менеджменту
					4. Часткове обмеження самостійності
		закордонні	прямі інвестиції	переваги	1. Більш високий захист від інфляції
			портфельні іноземні інвестиції		2. Висока міра контролю
					3. Фінансування високих технологій
			технічна допомога (гранти)		4. Захист з боку держави
					5. Високий рівень страхування
			кредити іноземних банків	недоліки	1. Важкий та довгий період залучення
					2. Необхідність гарантій
			Позички міжнародних фінансових інституцій		3. Висока вартість
					4. Високі витрати на ТЕО

Останнім часом при скороченні обсягів довгострокових інвестицій виникає необхідність у пошуках нових джерел фінансування. На відміну від вже діючих принципів та методик галузевого й регіонального розподілу капітальних вкладень, дедалі більш актуальною стає проблема фінансування окремих проектів за рахунок інвестиційних ресурсів, які надаються фізичними особами та підприємствами різних форм власності. Оскільки головним та єдиним критерієм оцінки ефективності проектів є їх прибутковість, у світовій практиці активного розповсюдження набуває фінансування, за якого головним забезпеченням кредитів, що надаються банкам, є сам проект, точніше доходи, які отримуються в результаті його реалізації.

Роль фінансово-кредитних установ за такого фінансування суттєво підвищується. Банк як учасник проектного фінансування може виконувати різні функції: кредитора, інвестора, агента, гаранта. При цьому банк обов'язково претендує на певну частку доходів від реалізації проекту. Для великих капіталомістких проектів, які реалізуються у важкій, паливно-енергетичній, транспортній, добувній галузях, найбільш сприятливим є метод проектного фінансування. Проте існує зарубіжний досвід використання цього методу і в інших переробних галузях, а також у сільському господарстві.

Головним принципом участі банку (інвестора) у фінансуванні проекту виступає його впевненість у реальності генерування потоків готівки, які забезпечують покриття боргу та відсотків за ним.

Банк та інші учасники проекту розподіляють між собою відповідальність за реалізацію проекту, що підтверджується часткою інвестиційного ризику, яку бере на себе та чи інша сторона. В зв'язку з цим розрізняють декілька типів проектного фінансування:

- без регресу на позичальника;

- з частковим регресом на позичальника;

- з повним регресом на позичальника;

- на консорційних засадах.

Слід відзначити поняття регресу з економічної точки зору.

Регрес - це право кредитора пред'являти фінансові вимоги до позичальника. Це право робить неможливим припинення інвестиційного проекту. Право регресу регламентує відносини серед суб'єктів інвестиційного процесу. Збільшення (посилення) регресу призводить до погіршення коефіцієнта боргу, його покриття і відповідно до зменшення забезпеченості боргу. Посилення регресу підвищує інвестиційні ризики з боку позичальника і відповідно зменшує вартість позички[9, с.311].

Фінансування без регресу на позичальника зумовлює покладення всієї відповідальності за реалізацію проекту на фінансово-кредитну організацію.

Банк бере на себе всі інвестиційні ризики та відмовляється від будь-яких зворотних вимог (регресу) з приводу розподілу відповідальності.

Генерування грошових потоків звичайно починається після введення об'єкта в експлуатацію. Позитивні грошові потоки відповідають графіку погашення боргу та виплати нарахованих відсотків. Кредитору видається гарантія. В свою чергу інші суб'єкти інвестиційного проекту (інвестори, менеджери проекту або виконавці робіт) гарантують своєчасне введення проекту в експлуатацію, вихід на проектну потужність та додержання кошторису.

Фінансування без регресу на позичальника застосовується досить рідко. Банк бере на себе інвестиційні ризики тільки за дуже високоефективними проектами та встановлює при цьому дуже високі процентні ставки. Укладанню кредитного договору передує велика аналітична робота щодо техніко-економічного обґрунтування проекту. Вартість такого фінансування для позичальника є дуже високою: крім високої банківської процентної ставки, він ще несе витрати з консалтингу, інжинірингу, експертизи тощо. Як правило, позичальник змушений погоджуватись на цей тип фінансування через відсутність інших джерел.

Фінансування з частковим регресом на постачальника зумовлює паритетний розподіл ризиків між учасниками проекту. Всі учасники беруть на себе відповідальність за ризики, які виникають у результаті їх діяльності: замовники - за виділення ділянки під будівництво, вчасне надання проектно-кошторисної документації, деяких видів обладнання та матеріалів; підрядники - за вчасне введення об'єкта в експлуатацію з відповідною якістю та дотриманням кошторису; постачальники обладнання - за своєчасність, якість та комплектність поставок; кредитори - за вчасність надання фінансових ресурсів, дотримання платіжної та розрахункової дисципліни. Комерційні зобов'язання, які сторони беруть на себе, підтверджуються відповідними договорами та контрактами. Вартість цього типу фінансування є відносно невеликою, що можна пояснити його широким розповсюдженням. За певних умов таке фінансування здійснюється поза балансом діючого підприємства позичальника, проте частіше позичальник гарантує свої обов'язки часткою активів.

Фінансування з повним регресом на позичальника дозволяє оформити фінансування у найбільш короткі строки. Цей тип фінансування застосовується для проектів, які мають державне значення, здійснюються під його гарантію або за його підтримкою. До цих проектів належать проекти розвитку пріоритетних галузей, регіонів, виробничої та соціальної інфраструктури тощо. Реалізуючи такі проекти, позичальник, крім потоків готівки, використовує інші джерела для погашення боргу. Слід відзначити, що цей тип фінансування найбільш прийнятний для економіки України, яка має гостру необхідність в активізації інвестицій. Сьогодні міжнародні фінансово-кредитні інституції віддають перевагу цьому виду фінансування.

Фінансування на консорційних засадах здійснюється за схемою: "створюй - володій - експлуатуй". Така схема припускає згоду між учасниками проекту щодо створення (будівництва) підприємства, його акціонуванні або корпоратизації та експлуатації власниками на пайових умовах. Звичайно за умовами консорціуму банк або декілька банків конвертують боргові зобов'язання в акції позичальника. Власниками проекту стають також підрядники, страхові компанії тощо.

Для реалізації великих проектів можуть створюватися промислово-фінансові групи, учасники яких, у тому числі банки, стають інвесторами та здійснюють безпосереднє фінансування і розподіляють між собою всі інвестиційні ризики. У табл. 2.2 наведена приблизна схема організації фінансування проекту на консорційних засадах.

Таблиця 2.2

Механізм консорціумного фінансування інвестицій[9, с.313].

Інвестиційний консорціум
Підприємство	Банк	Інвестори	Підрядники	Страхувальники	Керівники проекту
Ініціатива	Контракти
Мотивація	Субконтракти
Формування капіталу	Найм, постачання, комплектація
Фінансування	Розрахунки та платежі
Моніторинг	Будівництво
Експлуатація	Досягнення проектної потужності
Дивіденди	Остаточні розрахунки

Наведена схема консорціуму обмежена шістьма учасниками проекту, при цьому перші три з них (підприємство, банк та інші інвестори) уклали угоду консорціуму, відповідно до якої вони формують початковий капітал, стають власниками проекту та беруть участь у розподілі прибутку від реалізації проекту пропорційно їх частці у капіталі. З рештою учасників здійснюються розрахунки за виконані роботи та послуги згідно з укладеними контрактами.

Лінія розподілу суб'єктів інвестиційного проекту, інвесторів та учасників встановлюється при укладенні угоди консорціуму і може пересуватися праворуч та ліворуч. Крім того, до складу учасників консорціуму можуть бути включені інші учасники: проектанти, постачальники обладнання, інші банки та інвестиційні компанії, перестрахувальники, субпідрядники, фірми-девелопери та інжинірингово-консалтингові фірми.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення інвестиційної політики України

3.1 Інвестиції в Україні: проблеми і шляхи їх вирішення

Усупереч необхідності розв'язання інвестиційних проблем, які накопичилися в Україні впродовж останніх років, чи не найбільших втрат (після зміни у 2005 р. політичної еліти) Україна зазнала саме в інвестиційній сфері. Очікувалося, що нормалізація та впорядкування економічної діяльності (зокрема, ліквідація чи обмеження пільг і спеціальних умов діяльності, спрощення регуляторної системи, більша прозорість під час прийняття рішень), у тому числі у зв'язку з необхідністю вступу країни до СОТ, істотно знизять інвестиційні ризики та сприятимуть високому припливу інвестиційних ресурсів уже в перший рік діяльності нової влади. Проте низка інституційних провалів (неврегульованість і політизація прав власності, підвищення ризиків інвестування внаслідок оголошених намірів переглянути результати приватизаційних конкурсів, висока соціалізація бюджету) призвели до відмови міжнародних і вітчизняних інвесторів вкладати ресурси в українську економіку.

Утримуваний останніми роками в Україні рівень інвестицій - 20-22 % ВВП - не може вважатися задовільним, оскільки неспроможний забезпечити довгострокову високу позитивну економічну динаміку.

Хоча в 2005 р. і відбулося значне збільшення припливу інвестиційних капіталів в Україну (іноземні інвестори вклали майже 7,9 млрд. дол. США), загальний обсяг нагромаджених інвестицій на початок поточного року становив 350 дол. на одну особу, але це було на порядок менше, ніж у країнах -- нових членах ЄС [14, с.246].

Власні інвестиції в основний капітал у першому кварталі 2006 р. в Україні становили 16,5 млрд. грн. проти 12,6 млрд. у 2005 р. Але найпримітніше те, що темп їх зростання у 2006 р. був уп'ятеро вищий, ніж рік тому. Прямі іноземні інвестиції за перші п'ять місяців 2006 р. досягли 1,85 млрд. дол. США, що вчетверо перевищує показник січня -- травня 2005 р. Як показують розрахунки, в Україні додатковий 1 % економічного зростання "асоціюється" з 1 млрд. дол. зовнішніх надходжень. Утім, експерти поки що не дають прогнозів щодо впливу такого помітного зростання інвестицій на економіку. За таких вражаючих фінансових надходжень (зростання в рази) прогнозні темпи ВВП усе ще залишаються на рівні 2,8 % .

Експерти називають такі основні ризики інвестора в Україні. Надмірне втручання держави в економічну діяльність, у результаті чого високими залишаються регулятивні бар'єри. Бюрократизація та корумпованість державного апарату, переважно декларативний характер боротьби з корупцією (у дослідженнях Світового банку стверджується, що витрати, пов'язані з ненадійністю інфраструктури, проблемами з виконанням договірних зобов'язань, злочинністю, корупцією та державним регулюванням, можуть становити понад 25 % обсягів продажу, більш ніж утричі перевищуючи суму податків, сплачених фірмою в звичайному порядку). Україна програє своїм конкурентам на ринку інвестицій не стільки за рівнем податкового навантаження, скільки внаслідок нестабільності податкового законодавства, непередбачуваності його змін і складнощів у адмініструванні. Слабкість і політична заангажованість судової системи, її залежність від виконавчої влади ставлять під сумнів можливість ефективного захисту приватної власності [14, с.247].

Інвестиційний досвід країн Центральної та Східної Європи, згідно з дослідженнями кандидата економічних наук В. Юрчишина, свідчить:

- активна політика залучення ПП сприяє нарощуванню експорту та збільшенню виробництва продукції з високою доданою вартістю; спеціальні поступки й пільги іноземним інвесторам розбалансовують інвестиційне середовище та погіршують умови формування прозорої інвестиційної політики;

- ліберальні зовнішня торгівля та інвестиційний режим є найважливішими умовами залучення ПІІ, причому вплив другого чинника (ліберальний режим для припливу капіталів) - домінуючий;

- приватизація великих державних підприємств за участю зовнішніх інвесторів хоча й потребує більше часу та зусиль, проте є найефективнішим способом залучення ресурсів, спрямованих на реформування і розвиток;

- приплив інвестицій, що супроводжується економічним зростанням, у свою чергу, стає чинником подальшого інвестиційного розширення;

- якщо спочатку чинником високої привабливості для ПІІ ставали приватизаційні процеси, то надалі, за умови, що обсяги і структура ПІІ досягають певної "критичної маси" (частки й значущості офіційних інвесторів у національній економіці), інвестиційний процес успішно триває вже без особливої прив'язки до приватизації - насамперед через ринок капіталів, інтеграцію в багатонаціональні мережі тощо;

- приватизація стратегічних підприємств, включаючи сектор послуг (банки, страхування і телекомунікації), із повним допуском зовнішніх інвесторів створює середовище, яке стимулює приплив ПІІ також до інших секторів економіки з одночасним поліпшенням зовнішньоторговельного балансу;

- активна позиція регіональної, влади, її зацікавленість у поширенні приватизаційних процесів і формуванні інституту приватного власника, а також її (влади) готовність до співробітництва з інвестором є вагомим сприятливим чинником інвестиційного розвитку [24].

Відкритість економіки країни до потоків (інвестиційних) капіталів стає домінуючою тенденцією у формуванні сучасних світо-господарських зв'язків і сприяє прискоренню інтеграційних процесів.) Водночас такі потоки далеко не завжди позитивно впливають на валютну позицію і валютну політику країни. З іншого боку, спроби домогтися "керованості" валютних процесів чи поставити бар'єри на шляхах потоків капіталів часто призводять до неефективності валютної й торговельної політики і, крім того, до формування середовища, сприятливого для корупції.

Невідповідність між динамікою експорту / імпорту і рухом валютних потоків в останні роки в Україні виявилася настільки великою, що НБУ починаючи з 2004 р. у своєму платіжному балансі ввів спеціальну статтю - "Недоотримана виручка від експорту товарів і послуг і оплата за непоставлений імпорт, а також платежі за фіктивними операціями з цінними паперами". За цією статтею у 2004 р. з України було виведено понад 6,9 млрд. дол. Зауважимо, що водночас, відповідно до рахунку "іншого короткострокового капіталу", у тому ж 2004 р. з України було вивезено 3,4 млрд. дол. (хоча, звичайно, не можна стверджувати, що всі ресурси за зазначеними статтями мають "недобросовісний" характер).

Тенденція відпливу капіталу тривала й у 2005 р., хоч, якщо говорити про дві названі вище складові, в менших обсягах (3,5 млрд. і 3,3 млрд. дол. відповідно). Проте ці втрати дуже відчутні для валютної позиції країни.

Сьогодні в Україні дебатується питання впровадження так званого таргетування інфляції - визначення цільових показників інфляції та їхнього досягнення переважно інструментами монетарної політики. Проте за умов дедалі зростаючої відкритості української економіки й бажання забезпечити низький рівень інфляції та зберегти курсову стабільність гривні (реалізувати в Україні де-факто режим фіксованого курсу, який відіграв позитивну роль у попередні роки в процесі макроекономічної стабілізації), на думку фахівців, уже досить проблематично.

Тому, як вважають деякі експерти, не "управління" валютним курсом необхідне сьогодні Україні, а подальше відкриття країни для ПІІ, які цілком зможуть забезпечити як балансування платіжного балансування платіжного балансу, так і наповнення валютних резервів (а з ними - забезпечення стійкості гривні) [14, с.248].

3.2 Перспективні напрями інвестиційної стратегії в Україні

Узагальнюючи, можна стверджувати, що проблема залучення інвестиційних вкладень не є найголовнішою. Дієвість інвестиційної діяльності, як на мікро-, так і на макрорівні, визначається ефективністю використання інвестиційних ресурсів. У цьому плані вирішальне значення мають результати господарської діяльності галузей, які забезпечують інвестиційний процес, їх технічний рівень, організація виробництва, розвиток підприємницької активності, здатність до освоєння інновацій суттєво впливають на інвестиційний цикл, окупність і віддачу інвестиційних ресурсів.

У недалекому минулому надмірне і навіть непотрібне нарощування потенціалу будь-яких галузей, у тому числі витратних, ототожнювалося з успіхами в економічному розвитку. Кожна урочиста дата супроводжувалася рапортами про будівництво чи, принаймні, розпочинання чого-небудь грандіозного.

Водночас, міжнародний досвід переконує, що найбільш ефективний шлях розвитку економіки пролягає через ресурсозберігаючу інвестиційну стратегію. Економити необхідно не лише матеріально-технічні, трудові й фінансові ресурси, а й такий надзвичайно важливий ресурс, як час. Виграш у часі дає багато переваг і відкриває великі можливості в умовах інтегрованого розвитку світового господарства.

Для подолання економічного спаду необхідно змінити акценти в пріоритетах і формах інвестування. Треба оптимізувати структуру економіки країни, зменшити частку галузей металургійної, важкої і військової промисловості, які у великих обсягах споживають природні ресурси, погіршують екологічну ситуацію, а продукція їх значною мірою вивозиться за межі України і не впливає на рівень життя населення. І, навпаки, необхідно збільшувати частку наукомістких галузей з екологічно чистими технологіями, легкої і харчової промисловості, переробних галузей сільського господарства, сфери послуг [6, с.382].

Тільки структурна переорієнтація інвестицій дає можливість оптимізувати частку фонду нагромадження у складі національного доходу, перебороти застарілі диспропорції, збалансувати економіку, досягти більш високого життєвого рівня населення. Важливо також налагодити ефективний механізм інвестування науково-технічного прогресу, щоб не допустити відставання країни від світового рівня.

Необхідно інтенсифікувати науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, що здійснюються в галузі капітального будівництва, оскільки вони мають дуже важливе значення в інвестиційному процесі, тому що забезпечують науково-технічний рівень об'єкта, що споруджується. Як початкова стадія підготовки інвестиційного циклу науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки посідають особливе місце серед фундаментальних наукових досліджень і проектно-дослідницьких робіт, і тому можуть істотно впливати на темпи впровадження досягнень науково-технічного прогресу й ефективність інвестування.

У соціально-економічній і виробничо-технічній ситуації, що характерна для нових умов розвитку економіки України, частина коштів, що будуть вивільнятися внаслідок реструктуризації нагромадження, доцільно перерозподілити на користь стадії підготовки будівництва. Ефективність такого рішення підтверджує і світовий досвід. В Україні донедавна ціна проекту становила не більш як 1-2 % вартості об'єкта і не враховувала належною мірою підготовку до будівництва, що ускладнилася, і необхідність наявності альтернативних варіантів розробок. У найбільш розвинених країнах (США, Японія, ФРН та інших) тільки на проектно-дослідні роботи витрачається 10-15 % загального обсягу капіталовкладень. У результаті, за рахунок більш високої підготовки на новітній науково-технічній основі, інвестиційні процеси проходять ефективно, швидко, якісно [6, с.383].

Так, у США середня тривалість спорудження об'єктів у галузях переробної промисловості, торгівлі, фінансів, охорони здоров'я й освіти, послуг і житлового будівництва коливається від року до двох, залежно від типу і розмірів об'єкта, що споруджується. Ще під час проектування передбачається можливість майбутньої реконструкції і технологічного переозброєння промислових підприємств. З метою забезпечення при цьому мінімальних обсягів і термінів робіт розробляються "гнучкі" проекти (із гнучким генеральним планом забудови і спорудами, які легко монтуються і демонтують), уже завбачливо пристосовані до заміни устаткування навіть незалежні від конкретної технології.

Природно, що більш детальна підготовка інвестиційного циклу потребує більше часу і коштів, але це цілком виправдало себе внаслідок скорочення і здешевлення стадій будівництва й освоєння проектних потужностей. Крім того, величезні ресурси капітального будівництва небагато пізніше списуються з народногосподарського обліку (а в цей час вони працюють) і швидше повертаються у вигляді сучасних основних фондів і виробничих потужностей.

Основними напрямками інвестиційної стратегії з погляду максимальної ефективності тепер і в найближчому майбутньому буде поліпшення відтворювальної структури капіталовкладень, підвищення частки витрат на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств за рахунок зменшення частки нового будівництва у виробничій сфері. Це забезпечить удосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їх складі частки устаткування і скорочення, відповідно, будівельно-монтажних робіт [6, с.384].

Головним пріоритетом на цьому етапі розвитку для України є особливо важливе, але, водночас, і надзвичайно складне в умовах економічної кризи і реструктуризації економіки, завдання збереження і подальшого нарощування власного науково-технічного потенціалу, що дає змогу адаптувати досягнення науки і техніки до потреб технологічного відновлення виробництва. Велику складність нині становить завдання організації власних науково-технічних досліджень, пов'язаних із величезними фінансовими витратами.

Можливість технічного переозброєння виробництва і прискорення темпів технічного прогресу в Україні пов'язана з використанням технічних, організаційних і виробничих досягнень економічно розвинених країн.

Вплив науково-технічної революції в цьому випадку суперечливий. З одного боку, є можливість одержати в готовому вигляді зі світового ринку таку техніку, технологію, знання, які значно перевершують усі реальні можливості місцевого виробництва і можуть стати важливим фактором прискорення розвитку. З іншого боку, виникає технологічна залежність країни, яка в подальшому може гальмувати поступ. Але без прилучення до сучасного науково-технічного прогресу Україна залишиться в стані економічної відсталості, яка буде неминуче зростати. Слід враховувати, що впровадження сучасної техніки і технології утруднене внаслідок нинішньої фінансової скрути, відсталої структури економіки.

В Україні неможливо домогтися піднесення економіки, спираючись на абсолютно найновіші досягнення науково-технічного прогресу - на це просто не вистачить фінансових ресурсів. Забезпечити динамізм усього господарства, за обмежених ресурсів, можна, використовуючи такі технічні засоби, які прогресивні стосовно наявного рівня розвитку продуктивних сил.

Важливим кроком у здійсненні реструктуризації української економіки є надання адресної фінансової допомоги науковим установам і проектно-конструкторським організаціям, які працюють над новітніми науково-технічними розробками, а також фінансової підтримки державним та іншим підприємствам, діяльність яких стосується пріоритетних напрямів виробництва і свідчить про високу конкурентоспроможність продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках [6, с.387].

У забезпеченні широкої інтеграції фінансового і промислового капіталу й активізації інвестиційного процесу на цій основі особливого значення набувають фінансово-промислові групи, що мають відігравати значну роль у вирішенні найбільш складних завдань економіки. Через них Україна, завдяки потужностям відповідних галузей, сама може виступати солідним інвестором за кордоном, її інвестиційний сектор уже сьогодні, а тим більше у майбутньому, здатен зайняти важливі позиції на ринках інших країн, насамперед у таких традиційних для нас галузях, як металургія, електроенергетика, гідротехнічне і гідромеліоративне будівництво, будівництво магістральних трубопроводів, автомобільних і залізничних колій, морських портів і терміналів.

Головним в інвестиційному процесі має стати забезпечення оптимального використання наявних ресурсів при максимально можливих темпах зростання добробуту населення. Цільові настанови щодо створення нових комплексів не обов'язково мають бути спрямовані на досягнення самозабезпеченості з більшості видів споживаної продукції. Більш важливим є освоєння нових перспективних і конкурентоспроможних виробництв для використання переваг міжнародного поділу праці і поглиблення інтеграції у світову економічну структуру. Слід остаточно визначити, наприклад, чи нарощувати виробництво всього асортименту споживчих товарів, чи закуповувати необхідні обсяги за рахунок доходів від збільшення експорту цукру.

Звичайно, слід прагнути до зменшення залежності країни від імпорту стратегічних ресурсів і товарів, поліпшення платіжного балансу за рахунок пріоритетного розвитку галузей і виробництв з випуску імпортозамінної продукції. У ряді галузей варто орієнтуватися на створення закінчених вертикально-орієнтованих комплексів на базі поглибленої переробки сировини і випуску кінцевої продукції на рівні світових стандартів, тобто використати позитивні переваги великомасштабних виробництв.

Український ринок характеризується високим ступенем монополізму, яскраво вираженою галузевою сегментативністю, з перевагою галузей важкої промисловості, технологічною відсталістю і зношеністю виробничого апарату, екологічною й економічною неефективністю виробництва, а також незадовільним реагуванням суб'єктів господарювання на ринкові сигнали внаслідок нерозвиненої ринкової інфраструктури і переважних стереотипів неринкової економічної поведінки людей. Усі ці явища нинішнього стану української економіки є обмежуючими факторами при розробці моделей розвитку народногосподарського комплексу [6, с.388].

...