Основна інформація про географічні науки, що вивчають Землю

У результаті отримують карту, на якій величина паралелей буде різною на різних широтах. Проте вздовж паралелей 45° зберігся масштаб глобуса, тобто головний масштаб. Уздовж екватора масштаб став меншим від головного. На широтах, де були розриви, масштаб по паралелях став більшим від головного, і тим більшим, чим ближче до полюса. Точка полюса - стала нескінченністю. Вздовж меридіанів головний масштаб зберігся. Через те частина материків, островів, океанів тощо, між паралелями 45⁰ (у тому числі уся Африка) зображається різною мірою стиснутими із заходу на схід, а ті, що знаходяться на високих широтах (у тому числі Гренландія),- розтягнутими у такому ж напрямі. Отже, їх форма спотворена і масштаби зображень різні. Ці масштаби називаються окремими.

Особливості перенесення зображення з сферичної поверхні на географічну карту

Окремий масштаб - це відношення нескінченно малого відрізка на карті (на площині) до відповідного відрізка на поверхні еліпсоїда.

Відношення довжини відрізка АВ до горизонтальної проекції відповідного відрізка на місцевості буде його середнім масштабом. Ним можна користуватися для визначення довжини ліній окремих відрізків під час роботи з картами.

На географічних картах звичайно вказується головний числовий масштаб.

Для зручності на дрібномасштабних картах, як і на топографічних, вміщують, крім числового, іменований масштаб (наприклад, в 1 см - 10 км) та лінійний. Проте останній креслять на картах, якщо відхилення окремих масштабів від головного невеликі.

Поряд з масштабом довжин користуються масштабом площ. Він визначається як відношення нескінченно малої площі на карті до відповідної площі на поверхні еліпсоїда. У рівновеликих проекціях та проекціях топографічних і оглядово-топографічних карт масштаб площ дорівнює квадрату головного масштабу довжин.

Картографічні проекції та їх класифікація

Під час розгортання сферичної поверхні еліпсоїда на площину порушується безперервність зображення, за винятком при екваторіальної частини . Над розробленням математичного способу переходу від сферичного відтворення земної поверхні до площинного працювали вчені з давніх часів. Так, у Греції з VI ст. до н. е. для побудови карт зоряного неба почали застосовувати метод перспективи. Землю приймали за кулю і всі точки її поверхні переносили на дотичну або січну площину по прямих „променях” з однієї точки. Наприклад (рис. 6.3), точки В і С по прямих лініях, проведених з точки М, переносили на дотичну поверхню у точки В1 та С1. Пізніше перспективним методом була створена поперечна стереографічна проекція.

У II ст. до н. е. Клавдій Птоломей та Маріан Гірський запропонували при побудові карт використовувати допоміжні геометричні фігури, поверхню яких можна розгорнути в площину, - бічні поверхні конуса або циліндра чи картинної площини. Такий спосіб називається геометричним.

З XVIII ст. для переходу від поверхні еліпсоїда до площини, поряд з геометричним способом, почали застосовувати аналітичний - встановлення аналітичної залежності між географічними координатами точок земного еліпсоїда та прямокутними координатами цих самих точок на площині. Такий математично визначений спосіб відтворення поверхні еліпсоїда на площині називається картографічною проекцією. Залежність між географічними координатами точок земного еліпсоїда та прямокутними координатами цих самих точок на площині виражається двома рівняннями

Х = ¦1(j,l); У = ¦2(j,l),

де ¦1 і ¦2 - функції незалежні, безперервні, однозначні і кінцеві.

Розгортання сферичної поверхні еліпсоїда на площину

Кількість функціональних залежностей, а отже, і проекцій, необмежена. Для кожного типу проекції розв'язують рівняння залежно від заданих умов.

Наприклад, для проекцій, в яких створюють карти Атлантичного та Північного Льодовитого океанів, ставиться вимога зберегти обриси океанів. Для складання стінних карт природних зон світу потрібна проекція, в якій збереглася б прямолінійність паралелей, що полегшує зорове сприймання особливостей широтного розміщення природних комплексів.

Таким чином, рівняння проекції визначає характер зображення, величину і розподіл спотворень у межах карти.

За пропозицією картографа М.О. Урмаєва перехід від поверхні еліпсоїда до площини аналітичним способом здійснюється ніби зворотним шляхом. За вихідні беруть характер зображення й бажаний розподіл спотворень, після чого визначають координати х і у усіх вузлових точок (точок перетину меридіанів і паралелей).

У наш час для вибору й обчислень картографічних проекцій використовують електронно-обчислювальну техніку, та спеціальну літературу з докладними довідковими даними про проекції та інші елементи математичної основи карт.

Класифікація картографічних проекцій

Картографічні проекції групують за характером мінімальних спотворень, що виникають при переході від сферичного зображення території до площинного, та видом меридіанів і паралелей нормальної сітки.

За характером зведених до мінімуму спотворень, картографічні проекції поділяють на рівновеликі, рівнокутні та довільні. З числа довільних деякі автори виділяють рівно проміжні, в яких головний масштаб зберігається в одному напрямі, наприклад вздовж меридіана чи паралелі. Картографічні проекції, в яких площі географічних об'єктів на карті пропорційні відповідним площам на земній поверхні, називаються рівновеликими. Їх ще називають рівно площинними або еквівалентними. Масштаб площ (Р) у рівновеликих проекціях завжди постійний і здебільшого дорівнює 1. Це означає, що площа будь-якої фігури на кулі (рис. 6.4 а) дорівнюватиме такій самій площі в масштабі карти (витягнутість еліпсів спотворень різна, а площа однакова

Р = mn · sin q = аб = 1 (6.2)

де а, б - масштаби у головних напрямах;

т, п - масштаби у меридіанах і паралелях;

Q - кут між паралелями і меридіанами.

Картографічні проекції, в яких зберігаються кути між будь-якими напрямами на карті й на земній поверхні, називаються рівнокутними.

Види картографічних проекцій

У зв'язку з тим, що в рівнокутних проекціях масштаб у кожній точці постійний в усіх напрямах, але змінюється від точки до точки, площі в них спотворюються, а обриси фігур в основному зберігаються. Еліпси спотворень мають форму кола .

Виділяють також проекції, які не зберігають ні площі, ні кутів. Це довільні проекції. Співвідношення спотворень площ і кутів у них може бути різним не тільки на різних картах, а й у межах однієї карти. Серед цих проекцій є такі, в усіх точках яких масштаб в одному з напрямів (по меридіанах чи паралелях) постійний і дорівнює головному (рис. 6.4 в). Називають їх рівно проміжними. Характерною особливістю рівновеликих, рівнокутних та рівно проміжних картографічних проекцій є те, що в них співвідношення різних видів спотворень в усіх точках карти постійне.

За видом допоміжної геометричної поверхні, яку використовують для побудови проекцій, їх поділяють на азимутальні, циліндричні й конічні.

Проекції, при створенні яких осі циліндра й конуса суміщаються з полярною віссю земної кулі, а картинна площина розміщується дотично до точки полюса, називаються нормальними або прямими. Нормальну азимутальну проекцію називають ще полярною.

За видом нормальної сітки виділяють також проекції:

- псевдоциліндричні, в яких паралелі - прямі, а меридіани - криві, симетричні до середнього прямолінійного меридіана;

- псевдоконічні, де паралелі - дуги концентричних кіл, а меридіани - криві, симетричні відносно середнього прямолінійного меридіана;

- поліконічні, паралелі яких - дуги ексцентричних кіл з центрами на середньому прямому меридіані, а меридіани - криві, симетричні відносно середнього меридіана.

За способом орієнтування допоміжної геометричної поверхні, крім нормальних, для циліндричних і азимутальних проекцій виділяють також поперечні (екваторіальні) картографічні сітки, коли вісь циліндра лежить у площині екватора, а площина дотикається до кулі в одній з точок екватора та косі, коли вісь циліндра чи конуса утворює з полярною віссю гострий кут, а площина дотикається до кулі в якій-небудь точці між полюсом та екватором.

3. ТОПОГРАФІЯ

Топографія (від греч.(грецький) tоpos -- місце і ј графія ), науково-технічна дисципліна, що займається географічним і геометричним вивченням місцевості шляхом створення топографічних карт на основі знімальних робіт (наземних, з повітря, з космосу). По одних виставах, Т. -- самостоятоятельний розділ картографії, що охоплює проблеми детального загальногеографічного картографування території, по інших -- розділ геодезія, присвячений проблемам вимірів на земній поверхні і по аерознімках (див. Фотограмметрія ) для визначення положення, форми і розмірів природних, що знімаються, і соціально-економічних об'єктів. У сферу Т. входять питання класифікації, вмісту і точності топографічних карт, методики їх виготовлення і оновлення і здобуття по ним різній інформації про місцевість. У кожній країні всі ці питання регламентуються власними стандартами (пов'язаними з господарсько-політичними чинниками, організаційно-технічними можливостями картографо-геодезічніх служб і характером ландшафтів), але оскільки в цілому вони досить близькі це дозволяє створювати порівнянні топографічні карти. Періодична модернізація даних стандартів, а також вдосконалення тих, що базуються на них топографічних умовних знаків і основних положень по відбору і узагальненню елементів навантаження карт (відповідно до їх масштабів і особливостей території -- див.(дивися) Та, що генералізує картографічна ) складають одне з найважливіших завдань Т.

Перші знімальні роботи для виготовлення топографічних карт були виконані в 16 ст Наземні зйомки, наочно передавальні розміщення і особливості об'єктів місцевості і що базуються на точних інструментальних вимірах, отримали розвиток в 18 ст, аерофототопографічеськие зйомки -- в 1-ій третині 20 ст, космічні -- в останній третині 20 ст В даний час наземні методи застосовуються в Т. переважно на таких ділянках, картографування яких іншим шляхом нерентабельно із-за їх малої площі або скрутно по характеру території. У першому випадку виробляють мензульну зйомку, що виконується цілком в натурі, в другому -- для ряду гірських районів -- фототеодолітную зйомку (наземну фотограмметричну), при якій частину робіт ведуть на місцевості за допомогою фототеодоліта, а частина -- камерально на фотограмметричних приладах. Використання в Т. матеріалів космічної зйомки доки обмежується виготовленням оглядово-топографічних і дрібномасштабних топографічних карт переважно на неосвоєні і маловивчені території полярних країн, пустель, джунглів, виявленням і відбором по космічним знімкам таких ділянок земної поверхні, для яких звичайне аерофотознімання, з метою створення або оновлення середньо- і великомасштабних топографічних карт, має бути поставлена в першу чергу. Основними в сучасній Т. є аерофототопографічеськие методи (див. Аерофототопографія ) -- комбінований і стереотопографічеський. При комбінованій зйомці не лише аерофотознімання, але і всі топографічні роботи, а саме: побудова планової і висотної основи карти, малювання рельєфу і дешифрування на фотоплані предметів і контурів, виконуються безпосередньо на місцевості. При найбільш ефективній стереотопографічеськой зйомці у польоті виробляють аерофотографування і радіогеодезичні роботи по створенню знімального каркаса карти, на місцевості будують опорну геодезичну мережу, дешифрують еталонні ділянки і інструментальний наносять об'єкти, що не зобразилися на аерознімках. Останні процеси по виготовленню карти -- побудова фотограмметричних мереж (для розвитку її каркаса), стереоскопічне малювання рельєфу і дешифрування аерофотоїзображенія на всю територію зйомки -- здійснюють камеральним дорогою. Вельми важливим завданням Т. є забезпечення скорочення польових робіт, зокрема шляхом вдосконалення регіональних технологічних схем топографічної зйомки.

Оновлення топографічних карт, тобто приведення їх вмісту у відповідність з сучасними вимогами і станом місцевості, є самостійний, метод Т., що усе більш розвивається, Залежно від особливостей району застосовують оновлення періодичне (від 3--4 до 12--15 років) або безперервне; у обох випадках воно повинне базуватися на аерофотозніманню і так званих матеріалах картографічного значення (землевпоряджувальні і лісові плани, відомості інвентаризації будівель в містах, лоції, лінійні графіки доріг, схеми ліній електропередачі, довідники адміністративно-територіального ділення і ін.), що дозволяє виконувати основний об'єм робіт камеральним дорогою. Доповнення і виправлення при оновленні карт необхідні головним чином по соціально-економічних об'єктах ландшафту -- населених пунктах, дорогах, оброблюваних угіддях. Оновлені карти повинні мати таку ж точність, що і нові карти, отримані при зйомці в даному масштабі. Для цілей оновлення карт і в меншій мірі для їх створення знімальними методами, поряд з повітряним чорно-білим або кольоровим фотографуванням як основним засобом здобуття інформації про місцевість, стали застосовувати фотоелектронну аерозйомку (зокрема, радіолокацію).

Сучасний етап розвитку характеризується впровадженням засобів автоматизації в справу створення топографічних карт. Практично прийнятні результати вже отримані для процесів прочитування за допомогою ЕОМ(електронна обчислювальна машина) інформації з аерознімків і її записи в цифровій формі, автоматизованого перетворення останньою при складанні оригіналів карт (включаючи трансформацію з центральної проекції в ортогональну, малювання рельєфу в горизонталях, дешифрування частини об'єктів) на різних приладах і гравіруванні (або викреслюванні) оригіналів для видання. Поряд з виготовленням карт засобу автоматизації застосовні в Т. для побудови так званих цифрових моделей місцевості, тобто формалізованих її моделей представлених координатами і характеристиками точок місцевості, записаними цифровим кодом (наприклад, на магнітній стрічці) для подальшої обробки на ЕОМ(електронна обчислювальна машина). Ці моделі служать для: 1) доповнення карти даними, що не виражаються ні при графічному, ні при фотографічному відтворенні місцевості, але вельми важливими при ряду досліджень і в першу чергу в цілях землеустрою і міського будівництва; 2) виділення інформації, що міститься на картах (об'єктів того або іншого вигляду, типів території, комплексу відомостей, істотних при вирішенні таких інженерних завдань, як вибір трас каналів, доріг і трубопроводів, ділянок під водосховища, аеродроми, лісопосадки і тому подібне). Цифрова форма дає також можливість кодування і пошуку необхідних матеріалів картографічного значення при їх зосередженні в довідково-інформаційних фондах. Автоматизація дистанційних методів здобуття топографічної інформації дозволила приступити до зйомки поверхні Місяця і частини планет з виготовленням блоків оглядово-топографічних карт на великі площі, окремих листів власне топографічних карт на вибрані ділянки і великомасштабних планів на місцевість довкола пунктів посадки міжпланетних автоматичних станцій і космічних кораблів, а також по трасах місяцеходів.

Меридіани, проведені через 6° довготи, утворюють колони. їх позначають арабськими цифрами із заходу на схід від меридіана з довготою 180°. Оскільки шестиградусні зони відлічують від Грінвіцького меридіана, номери зон і колон різняться на 30. Так, якщо номер колони 1, то зони - 31, якщо колони 31, то зони - 1.

Положення аркуша карти мільйонного масштабу в загальній системі позначень, тобто його номенклатура, визначається буквеним позначенням широтного поясу і номером колони. Спочатку пишуть букву поясу, потім через тире номер колони. Наприклад, аркуш мільйонної карти з містом Львовом позначають М-35, а з містом Сімферополем - L-36.

Знаючи номенклатуру аркуша карти, легко визначити географічні координати кутів його трапеції. Так, географічні координати кутів аркуша карти М-35 визначаються місцями перетину паралелей 48 і 52° та меридіанів 24 і 30°

Розграфлення аркушів карт наступних, більших масштабів здійснюють паралелями і меридіанами так, що кожному аркушеві карти масштабу 1:1 000 000 відповідає ціле число аркушів цих карт. Позначаються ці аркуші номенклатурою відповідного аркуша карти масштабу 1:1 000 000 з додаванням українських великих і малих букв та римських або арабських цифр .

Територія, яка зображена на одному аркуші карти масштабу 1:1 000 000, може бути відображена на кількох аркушах карти більшого масштабу. Так одному аркушеві карти масштабу 1:1 000 000 відповідають:

· чотири аркуші карти масштабу 1:500 000, які позначаються великими буквами А, Б, В і Г; номенклатура цих аркушів має вигляд, наприклад М-35-В;

· дев'ять аркушів карти масштабу 1:300 000, які позначаються римськими цифрами І, II, ... , IX, що пишуть перед номенклатурою аркуша мільйонної карти, наприклад IV-M-35;

· 36 аркушів карти масштабу 1:200 000, які позначаються також римськими цифрами, приклад номенклатури аркушів цієї карти М-35-ХІХ;

· 144 аркуші масштабу 1:100 000, які позначаються арабськими цифрами від 1 до 144, номенклатура цих аркушів має вигляд, наприклад М-35-73.

- Аркушеві карти 1:100 000 відповідають чотири аркуші карти масштабу 1:50 000, які позначаються початковими буквами українського алфавіту А, Б, В, Г і номенклатура має вигляд М-35-73-В.

Аркушеві карти 1:50 000 відповідають чотири аркуші карти масштабу 1:25 000, які позначаються малими буквами українського алфавіту а, б, в, г, наприклад М-35-73-В-в.

Аркушеві карти масштабу 1:25 000 відповідають чотири карти масштабу 1:10 000, які позначаються арабськими цифрами 1, 2, 3 і 4; приклад їх номенклатури М-35-73-В-в-3.

Аркушеві карти масштабу 1:100 000 відповідають 256 аркушів плану масштабу 1:5 000, аркуші якого позначають арабськими цифрами від 1 до 256, що пишуться в дужках, наприклад М-35-73-(256).

Аркушеві плану масштабу 1:5 000 відповідають дев'ять аркушів плану масштабу 1:2 000, які позначаються малими буквами українського алфавіту (а, б, в,..., и), наприклад М-35-73-(256-а).

Нумерація аркушів карт будь-якого масштабу (цифрами або буквами) завжди виконується зверху вниз і зліва направо .

Із збільшенням широти аркуші топографічних карт всіх масштабів звужуються, залишаючись незмінними за висотою. Тому на райони, які розміщені на північ від 60° широти, аркуші карт викреслюються здвоєними по довготі, а на північ від 76° паралелі карти випускають по чотири аркуша, складених по довготі.

Великомасштабні плани (1:5 000, 1:2 000, 1:1 000 і 1:500), складені на ділянки, що мають площу менш як 20 км кв., мають прямокутне або квадратне розграфлення. За основу розграфлень приймають план масштабу 1:5 000 з розміром рамки квадрата 40х40 см. кожний аркуш плану масштабу 1:5 000 позначається арабською цифрою.

Номенклатуру аркушів топографічних карт записують над верхньою рамкою карти. Поряд з номенклатурою в дужках пишеться назва найбільшого населеного пункту, розміщеного в межах даної трапеції, наприклад М-35 (Львів), М-36-А (Київ), М-35-49 (Сокаль).

За географічними координатами будь-якого пункту можна визначити номенклатуру аркуша карти необхідного масштабу. Спочатку визначають номенклатуру аркуша карти масштабу 1:1 000 000, в межах якого знаходиться даний пункт. Візьмемо для прикладу м. Чернівці з такими значеннями географічних координат: ф = 48°18', Л = 25°51'. Для цього широту даного пункту ділять на 4, при цьому звичайно одержують число із залишком, наприклад 48°18' : 4 = 12 + 0°18'. Це означає, що дана точка лежить в 13-му широтному поясі, який позначається буквою М (див. табл. 2, рис. 3). Потім ділять довготу на 6° і знаходять в якій колоні від Грінвіча знаходиться даний пункт. Так, якщо Л = 25°51', тоді 25°51' : 6 = 4 + 1°51'. Відповідно це буде 5-а зона від Грінвіча, а номер колони буде 35. Отже, номенклатура аркуша карти масштабу 1:1 000 000, на якому знаходиться зображення даного пункту буде М-35 (Чернівці). Його межі - відрізки паралелей з широтами 48 і 52° і відрізки меридіанів з довготами 24 і 30°.

Для підбирання номенклатури аркушів карт більших масштабів рекомендується будувати схеми розграфлення, підписувати координати рамок і за ними знаходити номенклатуру необхідних аркушів.

Завдання

1. Визначити номенклатуру аркушів топографічних карт масштабів 1:1 000 000, 1:500 000, 1:300 000, 1:200 000, 1:100 000, 1:50 000, 1:25 000, 1:10 000, в межах яких знаходиться пункт А з даними географічними координатами Примітка. Для одержання географічних координат пункту А студентам необхідно до широти 40°20'33" додати до градусів суму букв свого прізвища, а до довготи 18°30'43" додати до градусів суму букв свого імені помножену на два.

2. Визначити номенклатуру восьми аркушів карти масштабу 1:50 000, які межують з аркушем карти даного масштабу, одержаного в задачі.

Зображення рельєфу на топографічних картах і планах

Під рельєфом розуміють сукупність нерівностей земної поверхні. Виділяють основні форми рельєфу: гора (горб), хребет, улоговина, сідловина, лощина (видолинок). Форми рельєфу мають такі основні орографічні лінії: вододіли, тальвеги, брівки та підошви. Орографічні лінії становлять скелет рельєфу і створюють уявлення про ступінь його розчленованості.

На топографічних картах рельєф зображають горизонталями, тобто замкнутими лініями, що проходять через точки місцевості з однаковою абсолютною висотою. Якщо уявно розрізати фізичну поверхню Землі рівневими поверхнями, які рівновіддалені одна від одної, як це зображено на рис. 5,а, то кожна лінія перерізу матиме вигляд замкненої кривої і постійну абсолютну висоту; отже, вона є горизонталлю. На місцевості берегові лінії (межа води і суші) ставків, озер являють собою горизонталі.

Задану віддаль h між сусідніми січними площинами називають висотою перерізу рельєфу. Висоту перерізу можна також визначити як різницю висот двох сусідніх основних горизонталей на карті. Основними називають такі горизонталі, які віддалені одна від одної на прийняту для даної карти висоту перерізу рельєфу. Основні горизонталі на картах позначаються суцільною лінією коричневого кольору. Іноді при нормальній висоті перерізу важливі подробиці рельєфу не відтворюються, тому що знаходяться між січними площинами. В такому випадку на карті проводять половинні горизонталі (напівгоризонталі) через половину основного перерізу рельєфу пунктирними лініями з довжиною рисочок 4-5 мм і відстанню між рисочками 1-2 мм. Якщо потрібні подробиці рельєфу не можуть бути зображені половинними, застосовують допоміжні горизонталі, які проводять також пунктирними лініями, тільки з коротшими рисочками, ніж у половинних.

На картах горизонталі викреслюють суцільними лініями коричневого кольору товщиною 0,1 мм. Для збільшення виразності рельєфу і полегшення читання карти при висотах перерізу рельєфу 1, 5, 10, 20 і 40 м кожну п'яту основну горизонталь з позначками кратними відповідно 5, 25, 50, 100 і 200 м, зображають товстішою (0,25 мм) коричневою лінією. Такі горизонталі називаються потовщеними. При висоті перерізу 2,5 м потовщують кожну четверту горизонталь з позначками кратними 10 м.

Для того щоб розрізнити зображення горизонталями гори від улоговини, хребта від лощини, від горизонталей у бік пониження схилу проводять рисочки - бергштрихи. Висоту основних і потовщених горизонталей підписують цифрами коричневого кольору. Цифри пишуть так, щоб їх верх був спрямований у бік збільшення висоти (підвищення схилу). Висоти основних горизонталей завжди кратні висоті перерізу рельєфу. Горизонтальна відстань між двома суміжними горизонталями називається закладенням d . Між закладенням d висотою перерізу h і крутиною схилу v існує така залежність: tg v = h/d

Горизонталі мають такі властивості:

- усі їх точки мають однакову абсолютну висоту, яка відрізняється від висоти точок сусідньої горизонталі на висоту перерізу рельєфу;

- усі горизонталі, що замикаються в межах аркуша карти, позначають підвищення чи улоговину, які виділяють підписами відміток і бергштрихами;

- чим більше горизонталей на схилі, тим він вищий. Отже, за кількістю горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над іншими;

- чим ближче горизонталі розміщені одна від одної, тим схил крутіший, тим більший кут нахилу місцевості. Отже, за величиною закладання (за відстанню між горизонталями) можна визначити крутину схилу в градусній мірі;

- найкоротша відстань між двома горизонталями - перпендикуляр до них, що відповідає напряму найбільшої крутини. Отже, напрям схилу в кожній його точці перпендикулярний до горизонталей;

- вододільні лінії та осі лощин перетинаються горизонталями під прямим кутом;

- горизонталі на карті не перетинаються (за винятком зображення найбільшого уступу) і зберігають подібність відповідних їм ліній на місцевості, утворених у результаті уявного перерізу рельєфу площинами. Отже, горизонталі на карті точно передають форми рельєфу та їх розміщення і поєднання.

Крім горизонталей, рельєф на картах зображають відмітками абсолютних висот характерних точок рельєфу - вершин гір чи горбів, дна улоговин, сідловин, тальвегів, перегинів схилів. Позначають їх арабськими цифрами біля характерної точки з точністю до 0,1 м. У поєднанні з горизонталями відмітки висот полегшують визначення за картою напрямів схилів, перевищень тощо. Скелі, урвища, круті схили ярів, ями, кургани тощо зображають спеціальними умовними знаками, які в поєднанні з горизонталями точно передають особливості рельєфу місцевості.

Задачі, які розв'язують за топографічною картою

Виділити межі і визначити площу водозбірного басейну

Водозбірною площею або басейном називають територію, з якої снігова і дощова вода стікає в річку або річкову систему (водотоки), або в озеро, море (водойми).

Межі водозбірної площі (басейну) визначають за вододільними лініями, які проходять через точки, від яких лінії схилу розходяться у різні боки. Розміщуються такі точки в місцях найбільшого вигину горизонталей. Вододіли проходять по лініях хребтів (ними є нормалі до горизонталей в точках їх перетину на хребтах), через вершини і сідловини .

Площу басейну можна визначити за допомогою палетки. Палетка - це сітка дрібних квадратів, як правило, із стороною 2 мм, яку наносять на прозорий матеріал (плівку, кальку, пластик). Сіткову палетку накладають на площу контуру, який вимірюють, і рахують число повних квадратів. Частки квадратів також переводять у повні квадрати. Потім, знаючи площу найменшої поділки палетки, тобто площу найменшого квадратика, визначають величину площі шуканої фігури в гектарах або квадратних метрах.

Наприклад, площа одного квадрата із стороною 2 мм в масштабі карти (1:25 000) становитиме 50 х 50 = 2500 м кв = 0,25 га, а при накладанні палетки на площу контуру порахували 121 квадрат палетки. Отже, площа фігури буде дорівнювати 0,25 х 121 = 30,25 га.

Для контролю площу даної фігури вимірюють повторно, розвернувши палетку приблизно на 45°. Різниця між двома визначеннями площі не повинна бути більшою від 1:50 площі, що вимірюється. При виконанні цієї умови за кінцеве значення площі приймають середнє арифметичне з двох визначень.

· За топографічною картою практикуму визначити прямокутні координати г. Андогська 160,6(квадрат 6611).

Відповідь. г.Андогська Х = 60 66 775; Y = 43 11 825.

· Знайдіть точку на карті за координатами Х = 67 850; Y = 12 275.

Відповідь. Пасіка

· Визначіть за горизонталями форми рельєфу і напрям схилів:

a)

b)

c)

Відповідь. a) гора (кінець бергштриха спрямований в бік зниження);

b) гора (зниження в бік меншої відмітки);

с) улоговина (зниження завжди в бік водойми);

· Визначити крутість г. Михалинської на південно-західному схилі між горизонталями 195 і 200 м.

Відповідь. На південний захід - 1°15.

· Визначити магнітний азимут напряму від витоку річки Біличка (квадрат 6612) на колодязь глибиною 3 м ( квадрат 6612),з переходом від дирекційного кута (Д = 50°).

Відповідь.

Ам = Д - поправку

Ам = Д - (2°24+ 6°12)

Ам = Д - 8°36

Ам = 50° - 8°36

Ам = 41°24

· Визначити магнітний азимут напряму з висоти г. Дубровина (квадрат 6910) на г.Кар'єрну (квадрат 6713), з переходом від дійсного азимута(Aд = 120°).

Відповідь.

Ам = Ад - маг. схил.

Ам = Ад - 6°12 Ам = 120° - 6°12 Ам = 113°48

· Визначити відстань від пасіки (квадрат 6712) до пристані на річці Соть (квадрат 6814).

Відповідь. 8,2 см * 250 м = 2 км50 м

· Визначити в якому напрямку легше зійти з гори Михалинської (квадрат 6812). По якій місцевості буде проходити ваш шлях.

Відповідь. Легше сходити у західному і північному напрямі. Відповідь обґрунтувати на основі зміщення горизонталей.

· Визначте масштаб топографічної карти, якщо її аркуш має номенклатуру М - 36 -143.

Розв'зання: для створення топографічних карт великого масштабу використовуються аркуші карт масштабу 1:1 000 000. Один аркуш такої карти охоплює територію, що має межі 6(по довготі) і 4(по широті). Номенклатура такого аркуша позначається буквою і числом, наприклад, М-36. Якщо такий аркуш розділити паралелями на 12 однакових частин і меридіанами на 12 частин, то отримаємо 144 аркуші топографічних карт масштабу 1: 100 000. Номенклатура аркушів карт більшого масштабу записується справа від номенклатури вихідного аркуша. Тому в умові задачі число 142 означає, що це 143 аркуші із 144 аркушів масштабу 1:100 000. Отже, масштаб топографічної карти становить 1:100 000.

Скласти географічний опис місцевості

Географічний опис місцевості починають із загальної характеристики території. Потім складають опис кожного географічного елемента місцевості.

В загальній характеристиці місцевості вказують:

- дані про карту (номенклатура, масштаб, рік видання тощо);

- відомості про межі ділянки (географічні та прямокутні координати її кутів), геодезичну основу (види опорних пунктів, їх кількість);

- загальну характеристику місцевості (тип рельєфу, основні населені пункти, головні шляхи сполучення, наявність лісів тощо).

Після загальної характеристики місцевості описують географічні елементи місцевості:

- рельєф ділянки (форми рельєфу, площа, яку вони займають,

протяжність, позначки абсолютних і відносних висот, головні вододіли, форма і крутина схилів, наявність ярів, урвищ, вимоїн із зазначенням їх протяжності та глибини, штучні форми рельєфу тощо);

- гідрографію (назви окремих об'єктів; протяжність, ширина, глибина, напрям і швидкість течії річок, похил, типи берегів, заплави; транспортне значення, наявність гідротехнічних споруд тощо; площа, типи берегів, якість води озер; канали, канави, джерела, колодязі та ін.);

- рослинність (тип, склад порід, площа, розміщення;

- населені пункти (назва, тип, людність, адміністративне значення, структура і планування, об'єкти промисловості, комунального господарства, зв'язку тощо);

- шляхи сполучення (тип; для автомобільних доріг - назва дороги або пунктів, які вона з'єднує, характер покриття, ширина тощо; для залізниць - кількість колій, вид тяги, назва станцій, вокзалів тощо; споруди на дорогах);

- інші елементи місцевості (границі, межі, ґрунти та ін.).

· Які форми рельєфу (горб, западина) зображено на малюнку а) і б):



Визначте відносну висоту горба і глибину западини.

Для кожної форми рельєфу визначте крутий і пологий схили.

Відповідь. На малюнку а) западина, б) горб. Це видно за розташуванням бергштрихів. Бергштрихи - короткі риски, перпендикулярні до горизонталей, спрямованих від них у сторону зниження схилу.

Відносна глибина западини 20м, у неї західний схил крутий (чим ближче горизонталі одна до одної, тим схил крутіший), а східний - пологий. Відносна висота горба 25м, у нього західний схил - пологий, а східний - крутий.

· Просіка тягнеться через ялиновий ліс із заходу на схід. 2км на північ від неї стоїть будинок лісника. Зобразіть схематично.

· Річка тече з півночі на південний захід. Вздовж правого берегавід річки тягнеться лінія електропередач. Також вздовж обох берегів ростуть луки. Зобразіть схематично.



· Територія лісу на карті масштабу 1 : 100000 має форму прямокутника із сторонами 42 мм і 57 мм. Визначте площу лісу в гектарах.

Розв'язання: Спочатку переводимо числовий масштаб карти в іменований - в 1см - 1000м.

Площа (S) прямокутника обчислюється за формулою:

S = a * b,

де а -довжина прямокутника,

b -ширина прямокутника.

а = 57мм = 5,7см

b = 42мм = 4,2см

а прямокутника на місцевості становить = 5,7см * 1000 м = 5700м

b прямокутника на місцевості становить = 4,2см * 1000м = 4200м

Пригадаємо га = 100 арів.

Ар = 100 м², тому га = 100 * 100м² = 10000м².

Отже, площа (S) прямокутного лісу = (5 700м * 4 200м) : 10000м² = 2394 га.

· Яка ширина річки, якщо на плані місцевості (масштаб 1 : 1000) вона дорівнює 3см.

Відповідь. Числовий масштаб 1 : 1000 переводимо в іменований - в 1см - 10м.

Ширина річки на місцевості становить - 3см * 10м = 30м.

Знайдіть площу саду прямокутної форми, якщо на плані місцевості (масштаб 1 : 10000) він завдовжки 5см, завширшки - 2см.

Відповідь. Спочатку переведемо числовий масштаб плану 1 : 10000 в іменований в 1см - 100м.

S_саду = a*b

а_саду на місцевості становить 5см * 100м = 500м

b_саду на місцевості становить 2см * 100м = 200м

Отже, S_саду = 500м * 200м = 100000м².

· Знайдіть відносну висоту горба, якщо його абсолютна висота - 569м, а горизонталь біля підніжжя - 250м.

Відповідь. Відносна висота горба = 569м - 250м = 319м.

----------------------------

?

569м

250м

0м

море

4. ГЕОЛОГІЯ ТА ГЕОМОРФОЛОГІЯ

У внутрішній будові Землі розрізняють три основні оболонки, або геосфери з різними властивостями: літосфера, мантія і ядро.

Літосфера (кам'яна оболонка) - земна кора і тверда частина мантії, що її підстилає. Пересічна потужність літосфери в океанах 70-80 км, на континентах 120-140 км. Верхній шар літосфери - земна кора - знизу чітко обмежена границею Мохоровичича. На дні океанів ця границя проходить на глибині 5-10 км, під материками вона опускається до 30-40, а в гірських районах - до 65-75 км.

Нижче поверхні Мохоровичича розташована мантія. В її межах прийнято виділяти верхній (до 400 км), середній, або перехідний (400-1 000 км) і нижній (1 000-2 900 км) шари. Верхня мантія неоднорідна за будовою, тому вона є найбільш імовірним джерелом тектонічних і магматичних процесів. Особливо значну роль у цих процесах відіграє астеносфера. Вона розташована під континентами на глибині 120-250 км і на глибині 30-60 км під океанами, наближаючись майже до самого дна у зоні серединно-океанічних хребтів. Астеносфера характеризується пониженою в'язкістю й густиною, а також високою пластичністю. Речовина астеносфери нагріта до 1 200°С і частково перебуває у розплавленому стані. Завдяки цьому вона може переміщуватися у горизонтальному й вертикальному напрямах, спричиняючи глибинні розломи у літосфері та повільні рухи великих блоків земної кори, що залягають вище. Ці процеси, як гадають, є головною причиною формування складчастих гір і утворення океанічних западин (теорія глобальної тектоніки літосферних плит). З ними пов'язані вогнища землетрусів, вулканічна діяльність, родовища корисних копалин глибинного походження тощо.

Під мантією знаходиться ядро, яке поділяють на зовнішню (на глибинах від 2 900 до 5 000 км) і внутрішню

(5 000 км і глибше) частину. З речовиною ядра, яка внаслідок надвисокого тиску перебуває в особливо "металізованому" стані, пов'язане магнітне поле. Землі, роль і значення яко ГО розглядалися вище.

На Земній кулі найбільш поширені такі 11 хімічних елементів: кисен водень, кремній, алюміній, натрій, магній, кальцій, залізо, калій, вуглець і титан. На їх частку припадає 99,5 % усіх атомів земної речовини. Таким чином Земля - це своєрідна геохімічна аномалія з надзвичайно підвищеним умістом важких металів. Це має величезне значення для розвитку й підтримання життя у біосфері, оскільки важкі метали входять до складу багатьох ферментів, що забезпечують синтез складних білкових сполук.

Вік Землі оцінюється приблизно в 5 млрд. років. Збільшення планети за рахунок акумуляції космічної речовини з газопилової хмари практично припинилося протягом перших 500 млн. років, коли нагромадилося близько 95-97% її маси.

У процесі свого розвитку Земля перебудовувалася, її речовина постійно змінювалася, переміщувалася, розшаровувалася. Ці процеси й понині тривають. Вони супроводжуються виділенням і поглинанням величезної кількості енергії. Ця енергія. може виділятися внаслідок розпаду радіоактивних елементів, ущільнення речовини Землі при стисненні її та під впливом сил гравітації. За рахунок цієї енергії внутрішні шари Землі мають високу температуру. Завдяки цьому від земних надр до земної поверхні щорічно надходить близько 8,37-1020.Дж тепла. Воно складає тільки 1/5 000 частину сонячного тепла, яке поступає на поверхню Землі, але відіграє важливу роль у всіх процесах, які тут відбуваються.

Маса Землі й густина її речовини визначають силу земного тяжіння. Коли б вона мала меншу масу, то б не могла утримати наявні сьогодні повітряну та водну оболонки. А якби її маса була більшою, то Земля могла, б у значно більшій кількості утримувала такі гази, як водень і метан. Відповідно, склад і вертикальна протяжність атмосфери були б іншими

Геоморфологія -- наука про рельєф Землі, його походження, просторові, генетичні та історичні закономірності будови та розвитку. Геоморфологія розглядає зміни рельєфу як процес, що складається з існуючих протиріч між рельєфоутворюючими факторами, що й обумовлює безперервний розвиток земної поверхні та форм рельєфу

Морфологічна класифікація передбачає знаходження спільних фізіономічних ознак у зовнішньому вигляді форм рельєфу, що відображається морфографічними й морфометричними характеристиками. Морфографічні -- переважно описують якісні ознаки рельєфу -- найза- гальніші особливості зовнішнього вигляду земної поверхні: низькі, середньовисотні та високі гори, гостро-, плоско- або округловершинні гори, підвищені рівнини, кряжі, ували, гряди, плато, дрібносопковик, круті чи пологі схили, урвисті чи похилі береги тощо. Вони відображують певні образи зовнішнього вигляду поверхні, з якими пов'язують уявлення про морфологію форм рельєфу, щодо яких невідоме походження, вік або динаміка. Такі класифікації часто ефективні для застосування у рекреаційних і сільськогосподарських дослідженнях, опрацюваннях деяких інженерних проектів на початкових стадіях тощо. Ефективність морфографічних класифікацій часто залежить ^В'Д здатності дослідника передати особливості зовнішнього вигляду земної поверхні, що можуть мати практичне значення.

Для формування уявлень про найзагальніші особливості розподілу висот і глибин на земній кулі використовують гіпсографічну криву, на якій виокремлюють два основних гіпсометричних рівні земної поверхні: материковий та океанічний (рис. 2).

Гіпсометрична характеристика рельєфу -- одна з найважливіших. За ступенем підняття поверхні суходолу над поверхнею океану розрізняютьнизовинний (0 -- 200 м) і височинний рельєф. Останній залежно від характеру розчленування поділяють нависокі рівнини, височини, плоскогір'я та гірський рельєф. За гіпсометричною характеристикою гірський рельєф поділяють на низькогірний (до 1000 м над рівнем океану), середньогірний (1000 -- 3000 м) івисокогірний (понад 3000 м).

Положення поверхні дна морів та океанів щодо рівня океану називають батиметрією (від грец. батос -- глибина). За цією ознакою виокремлюють неритову (0 -- 200 м завглибшки), батіальну (200 --3000 м),абісальну (3000 -- 6000 м) та гіпабіссиїьну (понад 6000 м) зони.

Морфографічну характеристику рельєфу складають для різних його категорій по-різному. Опис значних за розмірами форм рельєфу, що недоступні безпосередньому дослідженню внаслідок своєї великий (материкові виступи, океанічні западини тощо), зазвичай проводять за узагальнювальними матеріалами - картами, зведеннями, геофізичними й геологічними характеристиками. У польових умовах найчастіше досліджують форми рельєфу, що за своїми розмірами доступні візуальному обстеженню. При цьому відмічають загальний вигляд рельєфу та його форм, визначають їх площі та лінійні розміри, абсолютні висоти або глибини, відносні перевищення тощо, описують елементи, що складають досліджувані форми -- схили й субгоризон-тальні поверхні, визначають положення підніж і бровок, характерні кути нахилу деяких поверхонь, описують обриси форм рельєфу чи їх елементів.

Залежно від розміру форми рельєфу поділяють на планетарні (зумовлюють фізіономію Землі як планети), мегаформи (найбільші), макроформи (великі), мезоформи (середні), мікроформи (дрібні) та наноформи (найдрібніші).

Планетарні форми займають площу, що становить мільйони квадратних кілометрів. Вони простягаються на тисячі, іноді десятки тисяч кілометрів. Глибина розчленування рельєфу в ЇХ межах сягає Ю км і більше. Наприклад, різниця позначок дна Чилійсько-Перу-анського жолоба та висота вершин Анд, розміщених поряд, перевищує 15 км. Позитивними планетарними формами рельєфу є матери-ові виступи, а негативними -- океанічні западини. До планетарних форм рельєфу Землі належать також серединно-океанічні хребти та геосинклінальні пояси. Вони хоча й розміщені у межах океанічних впадин і материкових виступів, проте це єдині форми рельєфу, сумірні з ними. Так, площа серединно-океанічних поясів становить 50 млн км²(майже 10 % площі земної кулі). Приблизно таку саму площу займають сучасні геосинклінальні пояси, що мають відмінні морфологічні ознаки (протяжність, контрасти відносних перевищень, рекордні абсолютні висотні позначки тощо). Походження та динаміка планетарних форм різні.

Мегаформи рельєфу займають площі, що становлять десятки тисяч або сотень тисяч квадратних кілометрів, протяжність -- сотні, тисячі кілометрів. Різниця висот у їхніх межах коливається від кількох сот до 8000 м. До них належать гірські системи (Карпати, Кавказ, Алтай, Альпи тощо), рівнини (Східноєвропейська, Західносибірська, Середньосибірське плоскогір'я), западини морів (Чорноморська, Каспійська, Червономорська тощо). Вони є складовими планетарних форм і наслідками їх гетерогенності (різного походження). Проте відмінність у зовнішніх ознаках (розмірах) є ознакою генезису, наприклад плат-формні рівнини, гори геосинклінального розвитку або відроджені, геосинклінальні морські котловини, котловини рифтових чи окраїнних морів тощо. Платформні рівнини зазвичай мають в основі різновікові платформи земної кори, гірські країни відображують активні орогенічні райони, деякі морські котловини сформовані на місці процесів розтягування земної кори (рифтогенезу), або перетворення глибинних шарів земної кори іншими способами.

Макроформи рельєфу зазвичай є складовими мегаформ, які займають площі, що становлять десятки або сотні тисяч квадратних кілометрів. їхня протяжність сягає десятків або сотень кілометрів, часто вони мають ізометричні обриси у плані. Глибина розчленування рельєфу макроформ може бути до 3000 м, але найчастіше -- це кілька сотень метрів. Макроформами вважають деякі гірські хребти (Вигорлат-Гутинський та інші у Карпатах), вулканічні нагір'я (Вірменське, Ефіопське тощо), плато (Устюрт, Карабіль, Бадхиз та ін.), кряжі (Донецький, Тиманський), височини (Придніпровська, При-азовська, Середньоросійськатощо), гряди (Білоруська, Північні Ували), низовини на рівнинах (Причорноморська, Поліська, Придніпровська тощо), міжгірські котловини у горах (Санська у Карпатах, Ферганська на Тянь- Шані та ін.). Будучи значними негативними макроформами, вони часто зайняті великими водоймами (озера Севан, Іссик-Куль, Алаколь та ін.).

Мезоформи рельєфу мають розміри, що становлять кілька сотень метрів -- десятки кілометрів, а глибина розчленування варіює від кількох до сотень метрів. Наприклад, окремими позитивними форма- цієї категорії є незначні за розмірами гірські хребти -- останці, що збереглися від остаточного руйнування, грязьові вулкани, друмлі-ни, ками, барханні гряди, терикони тощо. До вироблених мезоформ належать річкові долини, великі балки, яри, карстові лійки (полья), кар'єри тощо. В утворенні мезоформ рельєфу основну роль відіграють екзогенні чинники, а також ерозійні, флювіальні, гляціальні, карстові та інші процеси.

Мікроформи рельєфу -- це компоненти поверхні мезоформ, що мають розміри від кількох метрів до кількох десятків метрів. Відносні перевищення в їх межах зазвичай не перевищують кількох метрів. До позитивних форм рельєфу належать дрібні конуси виносу, піщані кучугури, бархани, дюни, прируслові вали, кургани, незначні денудаційні останці, соліфлюкційні вали та язики, дрібні зсувні тіла тощо, а до вироблених мікроформ -- карстові й суфозійні лійки, невеликі яри, балки та промоїни, рови осідання тощо.

Форми нанорельєфу моделюють та ускладнюють. поверхню великих форм рельєфу. їх площа не перевищує кількох квадратних метрів, а відносні перевищення становлять 1 --2 м. До форм нанорельєфу належать болотні купини органічного походження, дрібні карстові кари, мерзлотні кам'яні вали, піщані брижі на поверхні еолового рельєфу або підводного піщаного схилу, дрібні водориїни, сліди ґрунтообробної техніки тощо.

Зазначені категорії рельєфу різняться за походженням, віком та динамікою, особливо генезисом форм. Якщо перші три категорії (планетарні, мега- та макроформи) є результатом превалюючого впливу ендогенних чинників (тектоніки, вулканізму), то три інші (мезо-, мікро- та наноформи) є наслідком домінуючого впливу екзогенних чинників. Ці обставини зумовили появу термінів «морфо-структура» та «морфоскульптура».

Поняття морфоструктура переважно охоплює великі нерівності земної поверхні, утворені взаємодією ендо- та екзогенних чинників, проте з превалюванням впливу ендогенних. У ширшому розумінні термін означає геоморфологічну категорію, тобто певні закономірності внутрішньої будови земної кори, особливості ендогенної динаміки (тектонічних рухів, магматизму, пасивної тектоніки тощо), відображені у зовнішньому вигляді земної поверхні. В іншому трактуванні «морфоструктура» це закономірності розміщення певних форм рельєфу залежно від особливостей внутрішньої будови земної кори особливо її верхньої частини, що бере участь у створенні форм Рельєфу.

Термін «морфоскульптура» означає значно менші за розмірами форми рельєфу, створені внаслідок взаємодії ендо- та екзогенних чинників, з превалюванням впливу екзогенних. За іншим визначенням «морфоскульптура» -- це характеристика закономірностей розміщення на поверхні Землі форм рельєфу переважно екзогенного походження.

Залежно від домінуючого чинника рельєфоутворення (про що свідчить переважання на певній території відповідного екзогенного процесу або групи процесів) розрізняють такі генетичні типи екзогенного рельєфу.

Елювіальний -- створений дією процесів вивітрювання.

Флювіальний -- в утворенні провідну роль відіграє дія текучої води. її ерозійно- акумулятивна діяльність різна для тимчасових і постійних потоків (річок).

Гляціальний -- наслідок дії на земну поверхню давніх і сучасних гірсько-долинних та покривних зледенінь.

Кріогенний (мерзлотний) -- характерний для районів поширення багаторічних мерзлих порід, створених численними мерзлотними процесами.

Аридний -- поширений у тропічних пустелях, де переважають процеси температурного вивітрювання та еолові процеси.

Рельєф схилів -- у його формуванні провідну роль відіграють процеси, що відбуваються на поверхнях схилів, де домінуючим чинником є сила гравітації (гравітаційні, соліфлюкція, зсувні, делювіальні та ін.).

Карстово-суфозійний -- утворений процесами хімічного вилуговування гірських порід або процесами механічного винесення дрібно-уламкових гірських порід підземними водами.

Рельєф морських, озерних узбереж та шельфу -- сформований переважно береговими процесами.

Біогенний -- результат переважно процесів природного заростання озерних водойм або формування рифових споруд на морському мілководді.

Антропогенний -- наслідок активної господарської діяльності людини на земній поверхні. Іноді ототожнюється з техногенним рельєфо

Морфологія рельєфу має велике значення для встановлення однотипності певної території і розроблення класифікацій, вирішення інженерних завдань під час проведення сільськогосподарських, військових гідротехнічних та інших господарських заходів. Морфографію і морфометрію рельєфу вивчають, використовуючи прямі (польові) геоморфологічні та дистанційні методи (за картографічними, аерофото-та космічними й радіолокаційними даними тощо).

Під час морфографічного вивчення рельєфу проводиться лише опис його зовнішніх обрисів форм на плані (ізометричні, витягнуті, округлі, овальні, лопатеві тощо), поздовжні та поперечні профілі певних форм та їх елементів (опукла, ввігнута, ступінчаста, пряма), особливості переходу одних форм в інші (поступовий, різкий) тощо.

Морфометричне вивчення рельєфу передбачає дослідження переважно розмірів нерівностей земної поверхні: абсолютних і відносних висот, щільності та глибини розчленування земної поверхні, крутості схилів, звивистості річкових русел і берегових ліній, падіння поздовжніх профілів тощо. За даними таких досліджень створюють спеціальні морфометричні карти, які мають велике значення для наукових і практичних висновків, проектування інженерних споруд, проведення сільськогосподарських і меліоративних робіт та гідротехнічного будівництва, використання у військовій справі тощо.

Зазвичай морфографічна й морфометрична характеристики рельєфу земної поверхні закінчуються складанням так званих морфометричних карт. Такі карти у стислому графічному вигляді містять інформацію про різні способи кількісного оцінювання особливостей зовнішнього вигляду земної поверхні. Залежно від здібностей дослідника складають найрізноманітніші морфометричні карти рельєфу, що відображують суб'єктивне трактування результатів дослідження, проте загальноприйнятими є такі.

Карта щільності горизонтального розчленування. Найпростіший спосіб будови такої карти -- визначення довжини ерозійної мережі (Ь), що припадає на одиницю площі (8).

Карта глибини розчленування у графічній формі відображає різницю між найвищою і найнижчою точками поверхні в межах певних контурів, що дає змогу уявити розподіл площ із різними відносними перевищеннями.

...