Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський університет імені Лесі Українки

Курсова робота

з навчальної дисципліни: «Географія туризму України»

на тему: «Характеристика природно-рекреаційних ресурсів Карпатського рекреаційного району»

Виконала: студентка Гапчук Г.О.

Спеціальність: Туризм

Науковий керівник: доц. Ільїна О.В.

Луцьк 2015



Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження
• 1.1 Теоретичні аспекти дослідження природно-рекреаційних ресурсів
• 1.2 Методика дослідження
• Розділ 2. Природні рекреаційні ресурси
• 2.1 Кліматичні умови та ресурси
• 2.2 Водні рекреаційні ресурси
• 2.3 Лісові рекреаційні ресурси
• 2.4 Бальнеологічні рекреаційні ресурси
• 2.5 Ландшафтні рекреаційні ресурси
• 2.6 Природно-заповідний фонд
• Розділ 3. Комплексна оцінка рекреаційного потенціалу
• 3.1 Рекреаційний потенціал
• 3.2 Проблеми і перспективи використання рекреаційного потенціалу
• Висновки
• Список використаних джерел


Вступ

Актуальність теми: Карпатська гірська сиситема здавна приваблює туристів різних країн світу. Це розвинений туристичний регіон, де прокладено багато туристичних маршрутів. Різноманітність, цінність і унікальність природних багатств гір є невичерпним джерелом енергії , здоров'я, незабутніх вражень відпочиваючих. Для Карпатського регіону туризм є одним з пріорітетних напрямків розвитку культури і економіки, оскільки регіон володіє багатим туристичним потенціалом. Взимку - це гірськолижний та лижний спорт, влітку - гірський, пішохідний та велотуризм, і навіть екстремальний туризм. Крім гір, тут є мальовничі ландшафти передгір'я та рівнин, унікальні природно - кліматичні умови, десятки джерел мінеральних вод із цінними бальнеологічними властивостями, наявність лікувальних грязей, численні пам'ятки культури, історії і фолькльору, достатньо розвинена інфраструктура розкривають широкі перспективи розвитку рекреаційної індустрії і туризму.

Об'єкт дослідження курсової роботи: природно-рекреаційні ресурси Карпатського рекреаційного району.

Мета курсової роботи: дослідити природно-рекреаційні ресурси району.

Завдання курсової роботи полягає у глибшому вивченні територіально-рекреаційного комплексу Карпат, зокрема, природних, соціально-економічних, демографічних, історичних передумов його розвитку, структури ТРК, а також у визначенні проблем та напрямів подальшого розвитку рекреаційного господарства в сучасних умовах.

Унікальність економіко та політико-географічного положення Українських Карпат - очевидна. А розгляд даного регіону, як частини цілісної гірської системи - Великої Карпатської дуги, дає право припустити, що основними напрямками розвитку тут будуть такі види діяльності, як туризм та рекреація. Комплексний аналіз природно-ресурсного потенціалу Карпатського регіону України підтверджує, що таке припущення має місце.

Сучасна людина живе в надзвичайно складному середовищі. У неї виникає потреба відпочити, потрапити у те середовище, де пройде її емоційна та фізіологічна втома. Потреба населення в рекреаційній діяльності - це тільки одна частина соціальних та економічних передумов розвитку рекреації взагалі та в Карпатському регіону зокрема. З іншого боку - економічна криза в нашій країні привела до особливо гострих соціальних проблем населення гірських регіонів: безробіття, незначні площі сільськогосподарських угідь, специфіка проживання в горах. Тому, розвиток саме туристсько-рекреаційної діяльності, приведе до вирішення деяких з них. Створення робочих місць в даній галузі буде сприяти росту первинної зайнятості в туристсько-рекреаційній сфері, поведе за собою зростання вторинної зайнятості - збільшення кількості робітників у будівництві, сільському господарстві, в зв'язку, в торгівлі, тощо, [1].



Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження

1.1 Теоретичні аспекти дослідження природно-рекреаційних ресурсів

Наукові розробки теорій і концепцій розвитку рекреаційно-туристичної сфери розпочалися наприкінці 50-х років XX століття. Це було зумовлено інтенсивним збільшенням потоків відпочиваючих. Серед них найбільш розробленими є [2, с. 715-725]:

- теорія стадійного розвитку туризму;

- теорія залежного розвитку;

- теорія периферії у розвитку туризму;

- теорія циклів еволюції туристичного простору;

- теорія двох секторів туризму;

- концепція сприйняття туристичного простору;

- концепція розвитку туризму як зустрічі культур;

- концепція самознищення туризму;

- концепція туристичної урбанізації.

Але недоліком цих теоретичних розробок є відсутність обґрунтованих шляхів використання природного середовища в оздоровчій діяльності. На мою думку, саме використання можливостей природно-ресурсного потенціалу дозволить Україні сформувати рекреаційно-туристичну сферу як високорентабельну галузь національного господарства. Поняття природно-ресурсного потенціалу широко використовується у науковій літературі [3, с. 86-87; 6, с. 11-19]. Це дозволяє зафіксувати окремі компоненти природного середовища як цілісність, що забезпечить реалізацію економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб суспільства та окремої людини. Такий підхід обґрунтовує комплексне природокористування. Саме комплексність сприяє оптимізації взаємодії економіки і природного середовища та створює умови для проведення еколого - економічної оцінки природно -ресурсного потенціалу. Серед фахівців немає єдиного бачення та розуміння

проблем дослідження природно-ресурсного потенціалу. Найбільша увага у наукових публікаціях присвячена дослідженню таких проблем:

- формуванню ресурсної стратегії [4, с. 9];

- розробка методології еколого - економічної оцінки природних ресурсів [3, с. 86-100];

- обґрунтування напрямів удосконалення організаційно-економічного механізму використання природно-ресурсного потенціалу;

- розробці наукових основ формування інституційної моделі природокористування [5, c. 8-70];

- методиці кількісного визначення природно-ресурсного

потенціалу [6, с. 73-121];

- розробці системи методів комплексного аналізу природно-ресурсного потенціалу [6, с. 121-168].

Залучення природно-ресурсного потенціалу у господарську діяльність повинно відбуватися на засадах сформованої регіональної екологічної політики. Вона є обов'язковою складовою розвитку регіонів та держави в цілому.

Процеси формування екологічної політики у рекреаційно-туристичній сфері органічно поєднанні із становленням ринкових відносин, розгортанням нових форм власності, пріоритетним соціальним розвитком, станом екологічної та демографічної ситуації. Реалізація державної екологічної політики має відповідати інтересам розвитку регіонів. А екологічна політика самих регіонів повинна враховувати загальнодержавні інтереси. Реалізація екологічної політики у рекреаційно-туристичній сфері повинна базуватися на розробленій стратегії розвитку природно-рекреаційного потенціалу. Під природно -рекреаційним потенціалом регіону слід розуміти сукупність окремих територій з цінними оздоровчими властивостями, які знаходяться у межах певної адміністративної області. Його використання дозволяє забезпечити задоволення потреб населення у відпочинку та лікуванні. Природно - рекреаційний потенціал регіону є складовою частиною сукупного природно-ресурсного потенціалу території адміністративної області.

Формування та реалізація регіональної стратегії використання природно-рекреаційного потенціалу потребує наукової розробки методологічної бази створення необхідних нормативних документів. Такі дослідження повинні містити чітко визначені принципи управлінської діяльності, мету та шляхи її досягнення, обґрунтування інструментів, що забезпечать реалізацію головних стратегічних завдань.

На думку О. І. Гулича, слабкими моментами в реалізації стратегії розвитку рекреаційно-туристичного природокористування є наступні [7, с. 351]:

- недостатня формалізація завдання;

- необґрунтованість показників розвитку;

- суб'єктивність вагових коефіцієнтів.

Розробка регіональної стратегії розвитку потребує сформувати відповідний понятійний апарат, притаманний сфері рекреаційно-туристичного природокористування. На мою думку, доцільно використати поняття «стратегія еколого - економічного розвитку регіональної рекреаційно-туристичної системи». Під цим поняттям слід розуміти узагальнену модель дій, спрямованих на досягнення визначених завдань розвитку на основі залучення інструментів організаційно-економічного механізму регулювання процесів використання природно-рекреаційного потенціалу регіону.

О.П. Тищенко вважає, що «по суті, стратегія являє собою довгостроковий стратегічний план розвитку, в якому в узагальненому вигляді сформульовані цілі, завдання, пріоритети та напрями розвитку у перспективі» [8, с. 123].

Таким чином, стратегія використання природно-рекреаційного потенціалу повинна містити інформацію щодо послідовності включення окремих територій до господарського використання.

Механізм залучення таких територій до господарської діяльності передбачає існування кількох етапів. А саме, виявлення; включення до складу охоронних об'єктів; створення форм природно-заповідного фонду, найбільш пристосованих для відпочинку населення та формування архітектурно-містобудівних утворень, призначених для комплексного використання в рекреаційно-туристичній діяльності.

Формування рекреаційно-ресурсної стратегії повинно базуватися на управлінських принципах, що враховують закономірності функціонування рекреаційно-туристичної сфери. Такими принципами є: різноманітність територій, їх цілісність, динамічність змін оздоровчих потреб населення, ієрархічність, зворотного зв'язку.

Різнорідність туристичних ресурсів викликає необхідність їх класифікації. До класифікації туристичних ресурсів можна застосувати такі підходи:

сутнісний (за предметною сутністю ресурсу);

діяльнісний (за характером використання в туризмі);

атрактивний (за мірою та формою залучення до туристичної діяльності);

ціннісний, оснований на унікальності даного ресурсу;

функціональний, оснований на неповторності туристичних умов і ресурсів в поєднанні з комплексністю їх використання;

еколого - економічний (за споживчою вартістю ресурсу).

1) Згідно предметно-сутнісного підходу (мал. 1.9) туристичні ресурси поділяються на: а) природно-рекреаційні (клімат та розподіл його складових протягом року, узбережжя морів та океанів, акваторії водойм та річок, мінеральні джерела, мальовничі ландшафти, національні природні парки тощо); б) культурно-історичні, куди відносяться археологічні, архітектурні пам'ятки, здобутки історії і культури минулого та сучасні архітектурні та техногенні шедеври; інфраструктурні, представлені територією, яка сама є ресурсом (її протяжність, конфігурація, географічне положення), населенням з його традиційною етнічною культурою (одяг, їжа та напої, житло, промисли та ремесла, традиційні прийоми господарювання, вірування, побутові звички та традиції, свята та обряди, завдяки яким можна ознайомитись з фольклором, піснями, танцями населення даної країни тощо), втіленою як в традиційну, так і в сучасну систему господарювання, яка забезпечує функціонування туристичної галузі в складі суспільно-географічного комплексу території шляхом розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, наприклад, цілеспрямовано створюючи місця відпочинку як спеціалізовані територіальні рекреаційні комплекси (ТРК).

Мал. 1.9 - Класифікація туристичних ресурсів (сутнісний підхід)

2) Діяльнісний підхід дозволяє класифікувати ресурси за соціально-економічною сутністю, вартісними та трудовими ознаками на: а) туристичні блага, наявність яких об'єктивна і практично не залежить від людської діяльності. Це природно-рекреаційний потенціал території, представлений сприятливим для відпочинку в будь-яку пору року кліматом, мальовничими краєвидами, іншими природно-географічними умовами; б) туристичні ресурси, які включають об'єкти, створені людською працею (пам'ятки історії, культури, архітектури, музеї тощо) та об'єкти, до яких докладається людська праця з метою підтримки їх атрактивних якостей (пляжі, національні парки тощо); в) туристична інфраструктура, представлена підприємствами розміщення, харчування, транспорту, екскурсійного обслуговування та проведення дозвілля.

Перші дві групи обумовлюють абсолютні переваги певних територій в розвиткові туризму і становлять мотиваційну основу для здійснення подорожі, а третя група сприяє комфортності подорожування, створюючи умови споживання турпродукту. За рівнем розвитку туристичної інфраструктури, що характеризує розвиток пропозиції на туристичному ринку, ступенем її концентрації можна робити опосердкований висновок про цінність даної території для туристів. В той же час слід мати на увазі, що надмірна експлуатація туристичних цінностей призводить до їх деградації і негативно впливає на попит. Тому необхідним елементом туристичної діяльності є визначення граничних навантажень на туристичні об'єкти певного класу і неухильне їх дотримання в практиці експлуатації. Вже зараз в ряді країн існують обмеження на відвідування національних парків, окремих об'єктів природи та історико-культурних пам'яток.

3) За атрактивністю в туристичну діяльність можна виділити: а) об'єкти показу або атрактивні об'єкти, які включають до складу турпродук- ту і використовують як елементи програмного забезпечення турів;

б) об'єкти дозвілля, які можуть становити як програмне забезпечення, так і входити до складу додаткових послуг, що надаються в місцях відпочинку.

4) Відповідно до ціннісного підходу розрізняють світову культурну та природну спадщину та національне культурно-історичне і природне надбання. Поняття культурної і природної спадщини формувалося протягом другої половини XX ст. і оформилось прийняттям у 1972 р. Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природ ної спадщини. В якості культурної спадщини Конвенцією визначені пам'ятки історії та художньої творчості, їх ансамблі та пам'ятні місця, які мають видатну універсальну цінність з точки зору культури, науки та естетики.

До природної спадщини належать пам'ятки природи (геологічні, фізико-географічні і біологічні об'єкти) та території, що є ареалами поширення видів тварин і рослин, які знаходяться під загрозою знищення, що мають видатну універсальну цінність з точки зору науки, охорони довкілля чи природної естетики. Таке розширене трактування культурної і природної спадщини людства ґрунтується на розумінні цілісності, взаємозв'язності природних і культурних компонентів у розвитку людської цивілізації, на зростаючій в умовах глобалізації пріоритетності загальнолюдських цінностей. Саме тому спадщина визначається як «інтегральний чинник (а на нашу думку/ О.Л./, як результат) формування і розвитку етносів, матеріалізований в об'єктах та явищах природи і культури, що знаходить свій прояву георозмаїтті» [9, с. 55], закріплюючись, ще додамо від себе, в етно - екологічній геокультурній ситуації, що й становить основу цього георозмаїття.

Збереженню біологічного, ландшафтного та етнічного розмаїття присвячена науково-практична діяльність ЮНЕСКО зі створення Списку всесвітньої спадщини та охорони його об'єктів. В першу чергу до Списку заносяться об'єкти, які зазнають негативного впливу як природних (землетруси, епейрогенічні рухи земної кори, зміни кліматичних умов, зсувні та яружні процеси, абразія берегів, вивітрювання тощо), так і антропогенне обумовлених (забруднення повітря, поверхневих та підземних вод, порушення геологічного середовища та ґрунтового покриву, деградація рослинності, в тому числі внаслідок рекреаційної дегресії, шум, вібрація та інші порушення природних параметрів довкілля) чинників і потребують підтримки всієї світової громадськості зі збереження, відновлення та охорони.

До Списку всесвітньої спадщини (на початок XXI ст.) внесено майже 600 об'єктів, з яких 76 % становлять об'єкти культурної, 21 % - природної та 3% - природно-культурної спадщини, що розташовані в більш ніж 110 країнах світу. Щорічно Список поповнюється приблизно тридцятьма новими об'єктами завдяки діяльності Всесвітньої комісії по культурі та розвитку ЮНЕСКО та національних органів з охорони природної і культурної спадщини. Найбільше пам'яток, які внесені до Списку і знаходяться під охороною ЮНЕСКО, сконцентровано в Європі (понад половина від загальної кількості), що є наслідком чіткої, цілеспрямованої діяльності державних інституцій європейських країн зі збереження пам'яток природи, історії і культури. Кожна країна, згідно діючого законодавства, опікується охороною культурно-історичної та природної національної спадщини, яка також становить туристичні ресурси даної країни.

5) Функціональний підхід до класифікації туристичних ресурсів оснований на комплексному характері туристичного споживання і туристичної діяльності з виробництва турпродукту. Комплексність споживання туристичних ресурсів відтворює мотивацію подорожування і ґрунтується на георозмаїтті. Поняття георозмаїття в його конкретно-територіальному наповненні може розглядатися як «родове» щодо туристичних ресурсів. Таке твердження ґрунтується на розумінні мотиваційної туристичної привабливості певних територій як таких, що є відмінними за комплексом ознак від місця постійного проживання туриста.

6) Еколого-економічний підхід ґрунтується на оцінці споживчої вартості туристичних благ і ресурсів. Наявність туристичних ресурсів розглядається багатьма авторами (наприклад, Квартальнов В.А., Мироненко М.С., Твердохлєбов І.Т.) як чинник виробництва турпродукту, в той час як ми вважаємо їх неодмінною його складовою, яка, залежно від характеру ресурсу, має певну споживчу вартість. Відповідно до цієї ознаки є туристичні блага, споживання яких не залежить від людської діяльності на певній території (наприклад, клімат чи наявність морських акваторій); туристичні блага, споживання яких залежить від екологічного стану території і природоохоронної діяльності (стан води, повітря, ґрунтів, рослинного покриву тощо); туристичні ресурси постійного моніторингу і відповідного вкладання капіталу і праці на відновлення ресурсів, їх атрактивних властивостей (наприклад, шляхом реставрації, реконструкції, розвитку відповідної інфраструктури); туристичні ресурси цільового призначення, створені задля пожвавлення туристичної діяльності на даній території, [10].

туристичний рекреаційний карпати

1.2 Методика дослідження

До актуальних питань рекреаційної географії належить оцінка рекреаційних ресурсів. Оцінка рекреаційних ресурсів є складним і ще не до кінця вивченим дослідницьким процесом. Складність цього процесу залежить від багатьох факторів - відсутність чітко розроблених і усталених методик, забезпеченість інформацією про якість і кількість ресурсів, розрізнення рівнів оцінювання, проблема переходу від вимірювання властивостей об'єкта до його оцінки, визначення форм виразу оцінок, суб'єктивність оцінок.

В оцінці завжди присутні об'єкт і суб'єкт. Об'єктом в оцінці виступають кількісні і якісні характеристики природних, соціально-економічних та історико-культурних ресурсів в цілому або їх окремих елементів, та їх територіальні поєднання, а суб'єктом може виступати рекреаційна галузь, різні ранги ТРС, суспільство в цілому, окремі групи рекреантів, рекреант. Багаторівневість суб'єктів оцінки обумовлює різні підходи до оцінки рекреаційних ресурсів в залежності від того ведеться вона з позицій відпочиваючого або з позицій організаторів відпочинку. Необхідність в оцінці рекреаційних ресурсів з позицій відпочиваючих здебільшого виникає при необхідності вибору для відпочинку того чи іншого рекреаційного закладу, такий вибір здебільшого обмежуються періодом на вихідні дні чи найближчу відпустку.

Оцінка з позицій організатора відпочинку зазвичай пов'язана з проектуванням нових рекреаційних об'єктів, реконструкцією вже існуючих, раціоналізацією використання наявних рекреаційних ресурсів. При цьому оцінювання здійснюється на достатньо тривалу перспективу 10-20 років і більше. При цьому об'єктами оцінки можуть виступати рекреаційні об'єкти різного рангу, від одного підприємства до рекреаційних регіонів і зон. Під оцінюванням рекреаційних ресурсів розуміють процедуру визначення якостей певного рекреаційного об'єкту відповідно до способу його використання для задоволення потреб суспільства, галузі, закладу або рекреанта - тобто суб'єктів рекреації різного рангу. Предметом оцінки є взаємозв'язки об'єкта і суб'єкта оцінки. Оцінюванню притаманні багатокритеріальність, неоднозначність, історизм, ієрархічність та суб'єктно - об'єктний характер. Для здійснення оцінки рекреаційних ресурсів найбільшого розповсюдження отримав метод бальних оцінок. Теорія і практика застосування бальних оцінок у географії розглядалася в ряді робіт. Класичною для географів вважається робота Д. Л. Армада, а для рекреаційної географії - Л. І. Мухіної. Бальні оцінки знаходять все більш широке застосування, вдосконалюється методика їх отримання, хоча сама можливість їх використання залишається дискусійною. При цьому характеристики рекреаційних ресурсів можуть вимірятися як відносними так і натуральними (кількісними) величинами. Тому для формалізації і раціоналізації отримання інтегральних оцінок використання бальних методів є єдино можливим методом оцінки.

При використанні цього метода засновуються на тім, що оцінка виступає як слідство відношення будь-яких компонентів до людської діяльності, як результат визначення в якій мірі придатний цей компонент для певного виду його освоєння, сприятливості його для когось, чогось, саме тому виникає потреба не в простих вимірюваннях фізичних, хімічних, геометричних або інших величин, а в оцінці результатів вимірювання. Таким чином, кожна оцінка є суб'єктивною у тому розумінні, що відноситься до певного «суб'єкта» оцінки, і в той же час вона об'єктивна у тому випадку, коли спирається на об'єктивні закони зв'язків між блоками оцінювальної системи.

Основні етапи оцінки рекреаційних ресурсів:

1. Визначення мети і завдань дослідження.

При проведенні оцінки необхідно визначити об'єкт і суб'єкт оцінки, їх ранги, а також конкретні види рекреаційної діяльності на оцінюваних об'єктах, оскільки кожне заняття і кожна категорія рекреантів висувають власні вимоги до відповідних груп рекреаційних ресурсів.

2. Відбір показників, які враховуються при оцінці.

Необхідно виявити вимоги, які пред'являє суб'єкт до об'єкту і на їх основі визначити необхідні властивості і показники, за якими ці властивості слід оцінювати. Наприклад, вимоги, які висувають рекреанти до водних акваторій будуть різнитися для різних рекреаційних занять - купання, заняття водними видами спорту, риболовля. На основі цих вимог формується перелік показників. Для купання важливими будуть такі характеристики, як наявність пляжу, площа водного дзеркала, доступність до води, температура і чистота води, глибина біля берегу, характер берегів. Для заняття водними видами спорту - площа акваторії, довжина, глибина водойми. Для рибної ловлі - кількісний і якісний склад рибних ресурсів водойми, доступність до води і ін.

3. Розробка оціночних шкал для окремих показників.

Необхідність окремих оцінок пов'язана з тим, що оцінити рекреаційні ресурси певного об'єкту в цілому не можливо, не оцінивши окремі їх складові. Компонентні оцінки дозволяють виявити відносний вплив того чи іншого компоненту, що є досить важливим при розробці і виконанні оптимізаційних заходів, так як підвищити загальний ресурсно-рекреаційний рейтинг території можливо лише шляхом впливу на окремі властивості рекреаційних ресурсів.

Потреба ж в загальних оцінках виникає внаслідок того, що придатність того чи іншого об'єкта виявляється сукупністю декількох властивостей, і виразити оцінку цієї сукупності вірніше над усе за допомогою загального інтегрального показника. Але оскільки загальні оцінки не розкривають оцінок окремих компонентів, їх необхідно приводити в ряді оціночних таблиць, представлених по кожному з підблоків і блоків рекреаційних ресурсів.

Слід зауважити, що саме цей етап становить сутність оцінювання. Шкалу вимірів неможливо ототожнювати зі шкалою оцінювання і механічно переводити одиниці вимірів в оціночні категорії, крім того оцінка одного і того ж самого показника може бути різною в залежності від суб'єкта оцінки. Інакше кажучи, конкретний вимір показника завжди однозначний, а його оцінка може бути багатозначною. Наприклад, шкала вимірів крутизни схилів (в градусах) буде лінійною і показуватиме поступову зміну значення цього показника, а шкала оцінок повинна показати, на яких рубежах відбувається перехід однієї якості схилу до іншої, від найвищого до нижчого і далі несприятливого і взагалі непридатного. При цьому шкала оцінок, для організації зимових лижних видів спорту і для організації категорійних піших подорожей буде різною.

Практично розробка шкали оцінок зводиться до вибору числа оціночних щаблів, встановленню інтервалів між ними і розбивки по цих інтервалах шкали вимірювань. Як зазначає Мухіна Л.І., для оцінки окремих показників найчастіше використовуються 3 і 4-х бальні (трьох - і чотирьохступеневі) шкали, іноді і більше. Використання саме таких шкал в оцінці обумовлюється також амплітудою значення показників, можливостями точності вимірювання, заданою детальністю дослідження. При визначенні інтервалів оціночних шкал в кожному конкретному випадку використовуються як лінійні, так і нелінійні залежності між вимірюванням та оцінкою, а також рівні і нерівні інтервали.

4. Отримання часткових оцінок.

Отримання часткових оцінок зводиться до переводу по розробленим оціночним шкалам виміряних показників в оцінки.

5. Отримання загальних інтегральних оцінок.

При розробці інтегральних шкал можливе використання різних способів об'єднання окремих оцінок, але частіше всього використовується складання балів. Такий спосіб переважно використовується при оцінках, коли кожен об'єкт оцінюється за рядом ознак, а потім вводиться загальний бал для міркувань щодо придатності даного ресурсу, об'єкта обраній меті. Іноді для об'єднання окремих оцінок використовують перемноження. При більш складних зв'язках суб'єкта і об'єкта слід використовувати перемноження, при більш простих - підсумовування. Вага всіх оцінюваних компонентів при інтегральних оцінках приймається рівною одиниці, або їх враховують з введенням коефіцієнтів значимості оцінок окремих показників. Отримані інтегральні оцінки можуть мати різні форми вираження: словесні оцінки типу: слабкий-середній-потужний, високий-середній-низький, непридатний - слабо придатний - придатний, помірний-посередній-високий; цифрові - категорії І, ІІ, ІІІ, бали, ранги, рейтинги.

6. Аналіз отриманих результатів.

В рекреаційній географії склались такі основні типи оцінки

рекреаційних ресурсів: медико-біологічний, технологічний і психолого -естетичний.

Медико - біологічна оцінка відображає вплив природних факторів на

організм людини. Головним об'єктом оцінки виступають кліматичні ресурси, які найбільшим чином впливають на самопочуття та здоров'я людини. Розроблено ряд методик, які дозволяють оцінити вплив комплексу кліматичних факторів на стан організму людини. Технологічна оцінка передбачає визначення можливого ступеню взаємодії природного середовища і людини для здійснення рекреаційної діяльності. При технологічному типі оцінки суб'єктом здебільшого виступає рекреаційна галузь, а оцінці підлягають придатність території для певного типу рекреаційних занять та можливість її інженерно-будівельного освоєння. Поява психолого - естетичного типу оцінки викликана об'єктивною закономірністю тяжіння рекреантів до територій, які мають найбільшу естетичну цінність. При її проведенні визначається емоційна дія природного ландшафту або його компонентів, іноді окремих історико-культурних об'єктів на рекреанта. Естетична оцінка природних ландшафтів, в більшості залежить від стану суб'єкта, його приналежності до певних вікових, соціальних, етнічних груп, від конкретного психо - емоційного стану суб'єкта оцінки, від того пересувається він пішки або автомобілем. Методика такої оцінки постійно вдосконалюється.

При вище описаних типах рекреаційної оцінки береться до уваги тільки рекреаційна цінність природних і історико-культурних комплексів різного призначення і не враховуються народногосподарські результати їх експлуатації, які є базою економічного обґрунтування капітальних вкладень у відтворення, охорону і оптимізацію використання рекреаційних ресурсів. Для цього використовують економічні оцінки рекреаційних ресурсів. Завдання такої оцінки - відобразити той народногосподарський ефект, який дають суспільству рекреаційні ресурси за певний період їх експлуатації. Для цього треба визначити економічні параметри «продукції» цієї галузі, які можна сформулювати таким чином:

1. Рекреація відноситься до сфери послуг. Тому, як і в інших галузях невиробничої сфери, економічний ефект від рекреаційної діяльності виявляється, з одного боку, в результативності функціонування установ лікування, відпочинку і туризму, а з іншого - на рівні народного господарства країни - в підвищенні продуктивності праці, зростанні сукупного суспільного продукту тощо. Тому можливі два основних види оцінки: галузева (з позиції рекреаційної галузі) і народногосподарська (з позиції суспільства загалом). Галузева оцінка будується на зіставленні витрат і прибутків галузі, а народногосподарська - суспільних витрат і виграші суспільства внаслідок використання рекреаційних ресурсів. Ці два види оцінок можуть з успіхом доповнювати одна одну.

2. Рекреація знаходиться на стику природного середовища, економіки ісоціальної сфери. Очевидно, що при визначенні ефекту від використання рекреаційних ресурсів, поряд з суто економічними, повинні враховуватись природно-охоронні і соціальні чинники. Останні виявляються на рівні відтворення продуктивних сил і полягають в зниженні захворюваності, збільшенні працездатності віку, зростанні загальноосвітнього і культурногорівня населення, його фізичному розвитку, підвищенні рівня життя населення.

3. Економічні параметри «продукції» рекреаційної діяльності, а отже, і економічна оцінка рекреаційних ресурсів тісно пов'язані з видом ресурсу, його якістю, місце розташуванням відносно районів попиту, технологією використання, екологічними характеристиками стану рекреаційного середовища. Зв'язок цей може бути виражений системою кількісних і якісних показників.

Здебільшого економічну оцінку застосовують для визначення економічної цінності природних рекреаційних ресурсів, тому що саме вони є безпосередніми, технологічно обов'язковими для організації рекреаційного господарства на даній території. Економічна оцінка необхідна для цілей посилення охорони цих ресурсів і створення стимулів для їхнього раціонального використання (через установлення плати за експлуатацію природних багатств). Така оцінка дозволяє визначати ефективність різних заходів, спрямованих на більш повніше й раціональне використання ресурсів. До економічної оцінки прилягає й інвестиційний аспект. Капітальні витрати й природні ресурси використовуються в комплексі. Перехід від одних технологічних способів видобутку й використання природних ресурсів до інших може викликати різні потреби в додаткових капітальних вкладеннях або, навпаки, звільнити від якоїсь частини капітальних витрат. До того ж практично всі природні ресурси допускають альтернативне використання.

Основна проблема полягає в тому, що економічно оцінити природні рекреаційні ресурси досить складно. Економічна оцінка можлива тільки для тих рекреаційних ресурсів, народногосподарський ефект від яких можна виміряти: для мінеральних вод, грязей, озокериту, лісу, поверхневих вод, природних національних парків. Основними показниками соціально-економічний ефект оздоровлення одного рекреанта; ефект від курортного використання 1м³ різних видів лікувальних ресурсів (на його основі визначається сумарний ефект від освоєння всього родовища); загальне скорочення тимчасової непрацездатності протягом року після оздоровлення одного рекреанта; чисельність умовно вивільнених працівників за рахунок зниження втрат робочого часу протягом року після оздоровлення в санаторіях; економія коштів на оплату аркушів тимчасової непрацездатності рекреантів протягом року після санаторно-курортного лікування. Все це приводить до висновку, що економічна оцінка рекреаційних ресурсів повинна являти собою систему показників. Вони повинні відображати економічні результати рекреаційної діяльності, починаючи від експлуатації рекреаційних ресурсів з урахуванням їх властивостей і закінчуючи соціально-економічним ефектом в системі народного господарства країни.

На сьогодні більш розробленими є такі методи економічної оцінки рекреаційних ресурсів:

1) витратний - передбачає оцінку по витратах на освоєння ресурсів;

2) рентний - за результатами їх експлуатації. У практиці рекреаційного господарювання застосовується три види платежів:

- платежі за використання природних рекреаційних ресурсів;

- відрахування за понаднормативне їх використання і за користування загальною інфраструктурою;

- штрафні санкції, які накладаються безпосередньо на керівників закладів відпочинку за невиконання ними встановлених вимог щодо організацій та ведення рекреаційного господарства.

3) визначення економічного ефекту від рекреаційно-туристичного оздоровлення, [11].



Розділ 2. Природні рекреаційні ресурси

2.1 Кліматичні умови та ресурси

Кліматичні умови Карпатського регіону різноманітні. Клімат рівнинної частини регіону і низькогір'я (до висоти 1000м над рівнем моря) помірно континентальний. Формується він під дією трьох основних факторів: географічного положення, циркуляції атмосфери та рельєфу. Річна сума сонячної радіації для району складає 102 ккал. на 1 см. кв. Характер атмосферної циркуляції в районі, як і в цілому в Карпатах залежить від положення району відносно азорського, ісландського і сибірського центрів активності атмосфери і переважаючого західного переносу повітряних мас в середній частині тропосфери. Тут переважають вологі (в 60 % випадків) вологі західні полярно-морські повітряні маси. В 25% випадків над територією району знаходяться достатньо сухі полярно-континентальні сибірські повітряні маси, які зазвичай зимою холодні а влітку сухі. В 8% річних випадків спостерігається тропічне (азорське) і в 7% - арктичне повітря, [12]. В середньогір'ї за показниками річної амплітуди середньомісячних температур повітря (22°С) він близький до морського. Температурний режим в регіоні типовий для територій з різноманітним рельєфом. Із збільшенням абсолютних висот місцевості, як правило, температура повітря знижується.

Середньомісячні температури повітря найтеплішого місяця (липня) змінюються від +21,1 °С (Берегове) до +12,4°С (полонина Пожижевська), а найхолоднішого місяця (січня) - відповідно від -3,0°С до -7,6°С. Середня річна температура повітря в Берегове 9,9°С, на Пожижевській - 3,0°С, на Чорній Горі (2023м над рівнем моря) - 0°С. Кількість опадів по вертикалі, зі сходу на захід, збільшується від надлишкової, досягаючи в деяких пунктах 1400-1600мм на рік.

Сприятливий для літнього відпочинку і туризму період триває на Закарпатті і Передкарпатті понад 5 місяців, з травня до другої половини жовтня, в низькогір'ї - до 4 місяців (червень-вересень), а в середньогір'ї - 3 місяці і менше. Близько 80% днів у цей період характеризуються сприятливими, а понад 90% - комфортними типами погоди. За кількістю днів із сприятливими для туризму і відпочинку погодними умовами Передкарпаття належить до найсприятливіших для рекреації регіонів країни. На Закарпатті річна кількість днів із сприятливими для туризму і відпочинку погодними умовами ще більша (на 8-10%), ніж на Передкарпатті, в Карпатах вона знижується на 20-50%.

Зимовому відпочинку і туризму понад усе сприяють кліматичні умови гірської частини регіону. Сніговий покрив у низькогір'ї з'являється в першій половині листопада і сходить до середини квітня. В середньогірській частині він зберігається ще довше - до початку травня. Сніговий покрив у горах стає стійким у грудні. Руйнування стійкого снігового покриву відбувається в березні. Сприятливість умов для зимових видів рекреаційної діяльності визначається не тільки наявністю снігового покриву, але і фізіолого-кліматичним показником температурного комфорту - середньою температурою.

Дні із середніми температурами повітря, сприятливими для зимових видів відпочинку і туризму, найчастіше повторюються в Передкарпатті з третьої декади грудня по першу декаду лютого. Сприятливий для рекреаційної діяльності період триває тут 1-2 місяці. В Карпатській низовині його тривалість становить від 3 до 5 місяців, а в середніх широтах досягає 6 місяців (листопад-квітень). В середньому близько 70-80% днів у цей період характеризуються сприятливими типами погоди для зимової рекреаційної діяльності.

Таким чином, на території Карпатського регіону виділяють три кліматичні рекреаційні зони:

1. Закарпаття і Передкарпаття, де клімат найбільш сприятливий для літніх видів туризму і відпочинку;

2. Нижня зона Карпат (абсолютні висоти місцевості до 1000м над рівнем моря) із сприятливими кліматичними умовами як для літніх, так і для зимових видів туризму і відпочинку;

3. Середньогірська зона Карпат, де клімат найсприятливіший для зимових видів туризму і відпочинку.

Кліматолікуванню в Карпатах в найбільшій мірі сприяють біокліматичні умови міжгірських котловин Верховинсько-Путилівського низькогір'я, долин верхньої течії рік Прут, Тиса і їх приток, Вулканічного хребта. Середньорічна кількість днів зі сприятливими для кліматотерапії типами погоди тут понад 200.

Природні ресурси туризму і відпочинку регіону представлені головним чином мальовничими лісовими масивами Карпат. Можливості їх рекреаційного використання визначаються площею заліснених ландшафтів і граничне допустимими рекреаційними навантаженнями. Крім того, вони залежать і від тривалості сприятливого для туризму і відпочинку кліматичного періоду.

Визначення природного потенціалу туризму, відпочинку і кліматолікування безпосередньо пов'язане з проблемою рекреаційного зонування лісових масивів Карпат.

Загальна площа лісового фонду в Карпатському регіоні становить близько 2 млн. га, в тому числі покриті лісом -близько 1,8 млн. га. Площа лісів зелених зон, а вони в регіоні виділені для 44 міст і селищ, становить 153,6 тис. га. З них на лісопаркову частину припадає 44,8 тис. га. Ці ліси розміщені в основному в Передкарпатті і Закарпатті. Площа курортних лісів у регіоні становить 35,6 тис. га.

Таким чином, ліси як ресурси туризму, відпочинку і кліматолікування в регіоні можна поділити на 3 основні функціональні групи:

1. для використання як зон масового, головним чином короткочасного, відпочинку (загальна площа 153,6 тис. га);

2. для зон тривалого відпочинку, масового туризму із вільним режимом пересування і маршрутного туризму (загальна площа 1,6 млн. га);

3. для кліматолікування (загальна площа 35,6 тис. га). В кожному випадку рекреаційне використання лісів повинно розглядатися як один з видів комплексного лісогосподарювання, не виключаючи інших його видів, [13].

2.2 Водні рекреаційні ресурси

Важливою складовою рекреаційних ресурсів є природні гідрологічні ресурси, які включають усі типи поверхневих і підземних вод. Водні ресурси мають наукову, психолого-естетичну, медико-біологічну цінності і використовуються для задоволення потреб людей у рекреації. Ріки, озера, ставки, водосховища створюють можливість для водних видів спорту, прогулянок на воді, купання, любительського рибальства. Як свідчить статистика, відпочинок на березі водойм є пріоритетним для двох третин респондентів, [10].

При визначенні рекреаційної цінності водного об'єкта враховується його географічне розміщення, доступність водойми, освоєння, санітарно-гігієнічні характеристики, наявність інфраструктури. Різні види рекреаційної діяльності вимагають специфічних вимог до параметрів водойм і берегової зони, а також до якості оточуючого середовища. Крім того, один і той же водний об'єкт може бути використаний для різних рекреаційних занять.

При оцінці пляжно-купального відпочинку важливими є умови підходу до води, наявність природних пляжів, характер дна, швидкість течії, температурний режим. Для організації спортивних видів відпочинку (яхтинг, віндсерфінг, сплав по річці на байдарці та ін.) важливе значення має глибина, швидкість течії, наявність заток. При організації рибалки важливим критерієм є видове різноманіття водних об'єктів.

Чого-чого, а річок в Карпатах не бракує. Для порівняння наводяться цікаві цифри. В Україні нараховується коло 73 тисяч річок, з них в горах України - 29 700, а в Українських Карпатах - біля 28 тисяч. Проте річок протяжністю більше 10 км тут налічується лише близько 450. Відповідно, основна частина карпатських річок належить до категорії малих. Їх загальна протяжність становить 36 тис. км. Густота гідросітки тут найбільша в Україні: середня - від 0,5 до 0,7 км/км², а максимальна -1,0-1,2 км/км² і більше.

Річки несудноплавні, раніше по них сплавляли ліс. Подекуди стихію експлуатували як безкоштовне джерело енергії, але загалом внаслідок низького рівня технологічного забезпечення краю люди дали річкам та потокам спокій. Українські Карпати є вододілом великих річкових систем і одночасно водозбором їх приток. На північному заході зовнішнього боку гірської дуги лежать витоки Сану (басейн Балтики), на схід починаються річки Чорноморського басейну - витоки і притоки Дністра, які дренують північно-східний схил Карпат і Прикарпаття, а на південному сході - витоки Пруту і Сірету - великих приток Дунаю. З внутрішнього боку карпатської дуги починається Тиса і її численні притоки, які розчленовують південно-західні схили Карпат і Закарпатську низовину. У розміщенні річок і характері розчленування поверхні існують певні закономірності, зумовлені складним розвитком гір, сучасною морфотектонічною і літологічною будовою території. За положенням відносно геологічних структур і топографії місцевості всі річки можна розділити на поздовжні, які течуть уздовж структур, поперечні, які перетинають їх під прямим кутом, і діагональні, які косо пересікають основні структури.

Найбільші багатоводні річки - Дністер у Прикарпатті і Тиса в Закарпатті - є поздовжніми. Вони закладені в зонах крайових прогинів, які збирають усі поверхневі і підземні води, що стікають з гір. Менші річки - праві притоки Дністра і ліві Тиси - тут є поперечними або діагональними. У Карпатах же, навпаки, великі річки є поперечними або діагональними, а їх притоки поздовжніми. Великі поперечні річки прокладали русло головним чином по лініях тектонічних порушень (розломів, розривів) як, наприклад, верхів'я Дністра, Стрию, Пруту, Тиси, Сірету, Ужа, Латориці, Тересви, Білого і Чорного Черемошів.

Поздовжні річки невеликі. Вони проклали свої русла, як правило, в породах, що легко розмиваються. До таких річок належать: верхів'я Стрию, Завадка, Ріпинка, Зденяцька, середня течія Путили тощо.

Поперечні і поздовжні напрями річок Карпат створюють своєрідний рисунок горизонтального розчленування - решітчасте, або прямокутне. Багато гірських річок часто змінюють напрям течії. Північно - східний і південно - західний напрями в місцях прориву річкою антиклінальних гірських хребтів круто, майже під прямим кутом, змінюються при виході річок у міжгірні депресії і зони передгірних прогинів. Тому русла річок часто мають поліпоподібні вигини (Стрий, Черемош та ін.). Витоки річок починаються в глибині гір, на великих висотах зигзагоподібної лінії вододілу. Сучасний вододіл Українських Карпат не збігається з осьовою, найбільш піднятою зоною Полонинського хребта. Він зміщений на північний схід у Центральну синклінальну зону. Річки мають гірський характер. Долини їх, як правило, вузькі і глибокі, схили часом стрімкі. Таких рис набувають долини поперечних річок у верхів'ях і при перетині ними хребтів. Русла мають велике падіння. Похил русел великих поперечних річок менший, ніж малих. Так, Чорна Тиса має похил 19 м/км, а її притока Говерла - 75 м/км; Тереcва - 30 м/км, Білий Черемош - 14 м/км, Чорний Черемош - 9,7 м/км. Поздовжній профіль таких річок не вироблений. Ширина русел невелика, навіть у таких великих річок, як Прут і Черемош, вона не перевищує 100 м. Русла часто загромаджені камінням і уламками скель. Зустрічаються пороги і водоспади. Глибина річок незначна, в середньому 0,5-1,5 м. Течія карпатських річок постійна, середня швидкість її 3-5 м/сек.

Рівнинні річки Прикарпаття і Закарпаття мають повільну течію і широкі долини. Так, похил русла р. Серне в Закарпатті - 0,2 м/км, а р. Клодниці в Прикарпатті - 1,8 м/км. У живленні карпатських річок беруть участь дощі, сезонні сніги, грунтові та підземні води. Роль цих джерел для різних річок неоднакова. При збільшенні висоти водозбору відбувається перерозподіл окремих джерел живлення - зростає частка снігового і підземного живлення і дещо скорочується роль дощів. Річки Закарпаття і правобережні притоки Дністра відносять до річок змішаного живлення з переважанням дощового. Значні коливання зимових і літніх опадів зумовлюють своєрідний нестійкий гідрологічний режим. Деякі науковці відносять річки Карпат до причорноморського типу з наводками протягом усього року. Однак вони відрізняються і рядом особливостей. Режим рівнів води в річках характеризується безладним чергуванням паводків протягом усього року. В середньому за рік спостерігається 25-35 піків підняття рівня води. Більшість їх припадає на весняно-літній час. Весняне водопілля починається на рівнинах у кінці лютого - на початку березня, в горах запізнюється приблизно на 15 днів. Ступінь підняття рівня залежить від запасів снігу в басейні та інтенсивності його танення. Максимальні рівні спостерігаються в середині - кінці березня.

Часто снігове водопілля супроводжується дощовими паводками, тоді високі рівні води в ріках затягуються до кінця квітня - початку травня. Рівні піднімаються над передвесняними на 3 - 4 м. Витрата води в річках різко зростає, наприклад, у Дністрі біля Заліщиків - з 60 м/сек до 230 м/сек. У травні внаслідок зливових дощів рівні води в ріках знову різко піднімаються. Влітку буває 15-20 та більше піків дощових паводків. Інтенсивність їх значна, часто перевищує весняні повноводдя. У червні й серпні спостерігаються найвищі літні рівні: 4-5 м. В середньому паводки тривають від 5-15 днів до місяця. Витрата води в річках за цей період зростає від 20 мз/сек на малих річках до 170 мз/сек на Дністрі (Заліщики). Після спаду літньої повені спостерігається коротка літньо-осіння межень у вересні - листопаді, яка часто порушується осінніми дощовими наводками. У зимовий період (грудень - лютий) рівень і витрата води в річках в загальному знижується. Настає зимовий мінімум, у Дністрі рівні падають до 10 см, витрата - до 50 мз/сек. Але при відлигах, коли тане сніг і йдуть обложні дощі, рівні води в річках знову різко піднімаються. Наприклад, на р. Стрий (м. Турка) в грудні 1950 р. спостерігався найвищий річний рівень води - 308 см. Витрати в цей час збільшуються до 140 мз/сек.

У Карпатах м'який клімат і недовга зима, тому тут не буває тривалого стійкого льодового покриву. Лід з'являється, як правило, з середини грудня. Під час замерзання утворюється багато шуги, що викликає затори, особливо на Тисі і Латориці. В січні і лютому під час відлиги льодостав часто порушується. Через це тривалість льодоставу всього 15-30 днів. Товщина льоду не перевищує 20 - 25 см. В окремі роки льодового покриву зовсім немає.

Дністер.

Бере початок у Бескидах на г. Розлуч на висоті близько 760 м над рівнем моря і впадає в Дністровський лиман Чорного моря. У верхів'ї на ділянці 50 км проходить у горах, перерізуючи хребти. Долина Дністра тут звужена, корінні береги піднімаються до 80-100 м над нешироким потоком. Падіння русла в середньому б м/км. Коло Старого Самбора Дністер виходить на простори передгірної рівнини. Далі на відтинку 400 км він проклав свою долину в Карпатському передгірному прогині, що зумовлює його строгу південно-східну орієнтацію, формування витягнутого, вузького, стиснутого з двох боків басейну, широкої (5-9 км), добре розробленої долини. Русло розбивається па окремі рукави. Від гирла Свічі Дністер входить на територію Волино-Подільської височини. Долина звужується й поглиблюється. Від с. Нижнєва ріка тече в мальовничому глибокому (100- 120 м) каньйоні. Загальна довжина Дністра - 1362 км. Площа водозбору - 72,1 тис. км2. На всьому протязі Дністер приймає справа багато карпатських приток, найбільшими з яких є Стрвяж (94 км), Бистриця (72 км), Тисмениця (49 км), Клодниця (43 км), Стрий (230 км), Свіча (107 км), Лімниця (122 км), Бистриця Солотвинська (84 км), Бистриця Надвірнянська (93 км) та ін. Більшість з них починаються високо (800- 1500 м) в горах і, прориваючись через гірські хребти Скибової дуги, мають типовий гірський характер. Площа басейну карпатських приток Дністра близько 1400 км2. Вони несуть в Дністер велику кількість води. Середня річна витрата води 330 м3/сек, гідрологічний режим непостійний. Весняна повінь починається на Дністрі в лютому і закінчується в червні. Рівень води в річці піднімається на 3-4 м. Витрата води досягає 180-260 м3/сек. Дощові паводки бувають з середини липня до середини вересня, вони досить швидко наростають. За добу вода в річці піднімається в окремі роки на 3 м. Рівень води встановлюється на висоті до 5 м. Льодостав на Дністрі короткий. В окремі зими його немає зовсім.

Латориця.

Права притока Тиси, протікає також на території Угорщини. Довжина - 191 км, площа - 7680 тис. км2 (в Україні - відповідно 144 і 2900). Похил - від 80 (при верхів'і) до 0,2 м/км (в Закарпатській низовині). Своєрідний характер її розташування зумовлює часте перетинання з транспортними артеріями, зокрема на під'їздах до Закарпатської низовини.

Прут.

Ліва притока Дунаю. Бере початок на схилах г. Говерли на висоті 1750 м. Спочатку тече з півдня на північ, прорізуючи хребти глибокою долиною. В руслі багато порогів, водоспадів, зокрема, під самою горою. Мальовничий водоспад є також коло с. Яремче, висота його 15 м. Виходячи з передгір'я, Прут повертає на південний схід. Майже до м. Чернівців річка має гірський характер. Глибина врізу її русла досягає 200 м. Різко виражена правобережна асиметрія. Довжина в Україні - 272 км, ширина - 15-40 м, найширша коло с. Делятин. Глибина - 0,2 - 1,5 - 2, в деяких місцях утворює плеса, де глибина може досягати 11 м., площа - 6890 км2. Недалеко від м. Чернівці перетинає державний кордон і тече поміж Румунією та Молдавією. Загальна довжина - 967 км, S - 27, 5 тис. км2. Похил - від 100 до 0,05 м/км. Каламутність річки досягає 400 - 430 г/м3. Основними притоками Пруту є Тлумачик (33 км), Пистинка (56 км), Добровідка (26 км), Турка (40 км), Рибниця (54 км) і Черемош (80 км). На його березі збудовані млини, є ГЕС.

...