Тематичне картографування

Інший шлях відображення на карті географічного розміщення населення - нанесення усіх без винятку населених пунктів масштабними значками у формі, скажемо, кружків. Площа кожного з них буде відповідати людності пункту, що зображується, тобто кількості жителів. При цьому найкраще прийняти неперервну абсолютну масштабність, домовившись, що площа кружка буде діаметром 1мм.

Наприклад: відображення розміщення населення „стандартними будиночками” (кожний будиночок дорівнює 10 чол.) буде дорівнювати 50 жителям. Розміри значків усіх населених пунктів будуть розраховані, виходячи з цієї підстановки масштабності. Втім, нерідко віддають перевагу довільній ступінчастій масштабності, що полегшує процес упорядкування карти і значно скорочує різницю між розмірами найменших і найбільших по розміру значків.

Для міст (оскільки саме вони як правило відрізняються великою людністю) і селищ міського типу можна застосувати інший колір значків, що чітко виділить їх серед сільських населених пунктів і дозволить завдавати останні на фоні значних значків міст. Щоб дещо зменшити їхні розміри, застосовуючи абсолютну масштабність і однакову підстановку її для всіх значків, можна рекомендувати зображувати міста не кружками, а кульками, і тоді при обчисленні їхній діаметр будемо витягати з показника людності, розділеного на підстановку масштабності не на квадратний, а кубічний корінь.

Рисунок 5. Карта побудована методом розмірних символів.

Наприклад: при підстановці масштабності 50 чоловік для міста, де 170 тисяч чол. населення, позначаємо міста не кругами 58,4 мм у діаметрі, а кругом діаметром тільки 15,0 мм.

Значковий спосіб зображення розміщення населення більш прийнятний при складанні спеціальних тематичних карт великих і середніх масштабів, що припускають позначення усіх або майже всіх населених пунктів. Якщо їхня густота не дозволяє позначити всі пункти з їхніми назвами, то дрібні пункти можна позначати значками і без назв.

При упорядкуванні більш дрібних по масштабу карт усі пункти, у яких менше визначеної кількості населення, можна відзначати на карті однаковими дрібними немасштабними значками, а інші пункти показувати значками різного розміру, пропорційно числу жителів. При генералізації зовсім дрібні поселення іноді випадає і зовсім відкидати. Інший напрямок генералізації - сполучення масштабних значків міст і інших значних пунктів зображення населення точковим способом або картограмою.

Ще один спосіб, придатний для крупномасштабних карт, - зображення в контурах населених пунктів щільності населення. У залежності від висоти цього показника, загальний контур населеного пункту зафарбовують із визначеною інтенсивністю, відповідно до прийнятої шкали.

При точковому способі кожна точка означає не один конкретний населений пункт, а графічно відображає на дрібномасштабній карті визначене число людей, що у дійсності мешкають, можливо, у декількох різних селищах, віддалених одне від одного. І навпаки, значний населений пункт на точковій карті якби роздрібнюється, оскільки зображується декількома розрізненими точками.



Рисунок 6. Карта побудована методом щільності точок.

Точковий спосіб більш придатний для районів із різкими коливаннями населення, наприклад для районів із сильно пересіченим рельєфом, де населення зосереджене по долинах рік і майже відсутнє у горах, для малообжитих тайгових просторів, де люди тісняться до рік, а лісові межиріччя майже безлюдні. І навпаки, для областей, заселених більш-менш рівномірно, точковий спосіб не рекомендується, оскільки невеличкі розходження в густоті точок на око майже не вловлюється, і карта здається невиразною.

Відображення національного складу населення. Географічне розміщення населення можна характеризувати на карті не тільки по його чисельності, але і по складу - національному, соціальному, діалектологічному, віковому або по інших ознаках. Дуже велике значення мають карти, що характеризують розміщення і склад населення по національній ознаці.

Національний склад населення в розрізі адміністративно-територіальних поділів легко відобразити способом картодіаграми, застосовуючи хоча б стопроцентні фігури.

Міграційні потоки звичайно відображають лінійними знаками (лініями напрямків).

Карти культури

До карт культури відносяться також карта пам'ятників культури і визначних пам'яток культурно-історичного значення й інші.

Основну групу карт культури складають карти, що відображають такі явища культури, як народне утворення (просвітництво), наука, мистецтво, преса.

Серед інших карт варто зазначити карти фізкультури і спорту, охорони здоров'я.

Велику групу карт складають карти освіти - загальної і спеціальної. Карти загального утворення - початкового і середнього - найбільше підходять для характеристики народного просвітництва. На картах показується розміщення загальноосвітніх шкіл різних типів (головним чином по щаблях навчання), сполучення шкільною мережею окремих територій.

Рисунок 7. Карта грамотності населення світу (метод перехідних кольорів).

Значковий спосіб найбільше підходить для зображення заснувань культури і населених пунктів як культурних центрів.

Значки заснувань культури локалізуються по їхньому дійсному місцезнаходженню, частіше усього ставляться поруч або на місці пунсона населеного пункту. Якщо в останньому є декілька заснувань, то значки групуються біля одного центрального. Такі групи значків добре виділяють самі культурні центри (чого не можна сказати про розставляння значків у ряди під назвами населених пунктів). В основному через виникаючу в цьому випадку географічну невідповідність ( порушення локалізації, особливо помітну на картах дрібних масштабів) при характеристиці розміщення мережі заснувань, а також при зображенні населених пунктів по узагальнених показниках, переходять до використання сумарних значків, що розставляються по місцезнаходженню населених пунктів. Розмір умовного значка залежить від кількості заснувань культури або від інших показників: контингенту який навчається, випуску спеціалістів, розмірів книжкового фонду бібліотек, видавничого обсягу в даному населеному пункті друкарської продукції й ін. Такі значки виділяють серед населених пунктів найважливіші наукові центри, центри по підготовці кваліфікованих спеціалістів, центри спорту і туризму й ін. Сумарні значки можуть бути структурними, головним чином при зображенні мережі однотипних заснувань і однорідних показників.

Рисунок 8. Карта культури та мистецтва України.

Масовий характер ряду заснувань культури не дозволяє використовувати переваги значкового методу - передачу дійсного розміщення об'єктів - на картах усіх масштабів, особливо дрібних. Картодіаграма найбільше використовується при передачі контингентів і їхнього складу, обсягу і розмаїтості видів друкарської продукції, книжкового фонду бібліотек, мережі масових заснувань культури. Діаграмні фігурки будують, як правило, в абсолютній масштабності для наочного відображення дійсних співвідношень. Розмірами і кольором секторів фігур виражають склад і структуру показників, що зображуються.

Найбільша група карт культурного спрямування - довідкові і оглядові карти.

Тема 5. Фізико-географічні карти

Карти рельєфу

Представником карт рельєфу є гіпсометричні карти, тобто карти на яких зображений рельєф за допомогою ізогіпс - ліній з однаковою відміткою.

Відліковою поверхнею служить поверхня моря (квазігеоїда). Горизонталі використовуються для порівняно малих територій (топографічні карти). Ізогіпси використовуються для картографування великих територій, де враховується кривина земної поверхні.

Гіпсометричні карти складаються на великі території і у дрібних масштабах. На цих картах детально зображується рельєф та гідрографія. При складанні гіпсометричних карт є важливим: вибір шкали і принцип генералізації. Шкала проведення ізогіпс не є сталою (змінна). Для складання гіпсометричних карт використовується і топографічний матеріал. Основними деталями при складанні гіпсометричних карт є шкала, рисунок і кольорова гамма.

Для місцевості, яка має різні граничні кути нахилу на гіпсометричних картах рельєф зображається дуже грубо. Тому для достовірнішого зображення рельєфу застосовують змінні шкали:

-шкала низинного рельєфу;

-шкала горбистого рельєфу;

-шкала гористого рельєфу, тобто різні висоти січення та узагальнення самого рисунку.

Гіпсометричні карти відносяться до тієї категорії спеціальних карт, на яких дається лише загальне зображення одного з елементів загальногеографічної карти. Необхідність винесення ізогіпс із загальногеографічної карти на спеціальну карту виникає зі зменшенням масштабу до 1:1000 000 або ще більш дрібного, коли неможливо сполучати достатньо детальну гіпсометричну характеристику рельєфу з зображенням всіх інших елементів загальногеографічної карти. Тому власне гіпсометричні карти, як правило, складаються тільки в дрібних масштабах, функції ж крупно- і середньомасштабних гіпсометричних карт виконують загальногеографічні карти відповідних масштабів, тобто топографічні й оглядово-топографічні.

Гіпсометричні карти іноді об'єднують разом із геоморфологічними в єдиний тип карт рельєфу. Проте своєрідність методики упорядкування гіпсометричних карт і їх специфічне універсальне значення, як необхідної основи для упорядкування багатьох інших специфічних карт, а також як би перехідне положення між загальногеографічними і спеціальними картами, - усе це дає підставу виділяти їх у окремий тип, розгляд якого повинен передувати огляду інших видів спеціальних фізико-географічних карт.

Лінії рівних висот (точніше, глибин) уперше були застосовані для зображення підводного рельєфу в самому кінці ХVII ст. у Нідерландах. У вказаному сторіччі поряд із ізобатами на картах почали будувати ізогіпси. Проте в практику топографічного картографування метод ізогіпс став міцно входити тільки з кінця минулого сторіччя. Тому перші оглядові гіпсометричні карти різноманітних країн і материків доводилося складати не шляхом генералізації топографічних карт, а на підставі окремих висотних оцінок, отриманих різноманітними способами (нівелювання по трасах, залізних дорогах, дані барометричного нівелювання і т.п.).

Найбільша точність і водночас наочність гіпсометричного зображення забезпечується переважно більш частою мережею ізогіпс, проведених із рівними висотними інтервалами.

На практиці, проте, навряд чи можливо розробити шкалу перетинів, приймаючи в якості критерію граничні кути нахилу, тому що ці кути дуже різноманітні навіть у межах невеличкої території (на вододілах у межах рівнин вони можуть бути досить невеликі, але досягають значних розмірів у долинах).

Генералізація при переході від топографічної карти до оглядової гіпсометричної припускає, таким чином, два основних моменти. Першу істотну сторону генералізації складає збільшення висоти перетину, причому, як правило, необхідно переходити від постійного перетину до шкали зі змінним, наростаючим знизу вгору перетином. Зміна перетину нерідко викликає необхідність будувати шляхом інтерполяції нові ізогіпси, що відсутні на вихідному картматеріалі (наприклад, у випадку, коли нова шкала містить ізогіпсу 50 м, а на вихідній карті є ізогіпси 40 і 60 м).

Ціль другої сторони генералізації, що полягає в узагальненні малюнка ізогіпс, - одержати за допомогою ізогіпс науково обґрунтоване узагальнене уявлення про характерні форми рельєфу, типовому профілі й особливостях розчленовування різноманітних геоморфологічних типів рельєфу, наприклад високогірного, ярового.

Тому гіпсометричну шкалу як правило встановлюють емпіричним шляхом, з урахуванням масштабу карти, характеру рельєфу території, що зображується і деяких інших умов. Крім того, бажано включати деякі традиційні, загальні для всіх карт ізогіпси (200, 1000, 2000 м і т. д.). У шкалі не повинно бути різких стрибків. Так, дворазове збільшення перетину (наприклад, перехід від 100-метрового до 200-метрового в такому ряду: 0, 100, 200, 300, 400, 600, 800, 1000) часто призводить до перекрученого зображення рельєфу балкового, горбисто-моренного, грядового і т.п. Говорячи про форму або малюнок ізогіпс, ми маємо на увазі також їхнє взаємне розташування, тому що уявлення про рельєф створює не окремо узята ізогіпса, а всі ізогіпси (на даній ділянці карти) у сукупності. Наприклад, згущення ізогіпс на одному схилі і розрідження їх на іншому вказує на асиметрію схилів долин або вододілів.

Геоморфологічні карти

Об'єктом зображення на геоморфологічних картах є рельєф поверхні літосфери (суші і морського дна). Рельєф можна характеризувати різноманітними кількісними, або морфометричними показниками (абсолютні і відносні висоти, густота розчленовування, кут нахилу поверхні і ін.). Подібні показники складають отримання морфометричних карт (по суті, гіпсометричні карти являють собою один із видів морфометричних карт). Особливості зовнішнього образу рельєфу, тобто характеру геометричних форм земної поверхні (рельєф рівний, увалистий, грядовий, горбистий і т.п.), відображаються на морфографічних картах.

Геоморфологічні карти мають істотне практичне значення. Вони використовуються при пошуках деяких корисних копалин, розробці заходів щодо боротьби з яроутвореннями, зсувами, при дорожніх, гідротехнічних і інших вишукуваннях.

Геоморфологічна карта повинна давати наукове й у той же час наочне уявлення про сукупність форм рельєфу - від самих значних до самих дрібних - і тим самим відображати взаємодію ендогенних і екзогенних чинників формування рельєфу Землі. Інакше кажучи, основними об'єктами зображення на загальній геоморфологічній карті є не окремі категорії форм рельєфу, а їхні закономірні сполучення або комплекси, тобто типи рельєфу.

Крім типів рельєфу, на карті показані коричневим крапом основні структурні елементи (залягаючі горизонтально або слабко дислоковані осадові породи платформ, складчасті структури різного віку і ін.), вік рельєфу (геологічні індекси, що позначають початок континентального розвитку типів і форм рельєфу і час основного рельєфоутворення), окремі характерні форми рельєфу суші (долини, каньйони, яри і балки, карсти і т.д.), типи берегів, типи розчленовування берегів і берегові форми, а також форми рельєфу і структурні елементи морського дна.

На геоморфологічних картах зображується рельєф земної поверхні і морського дна, де більша увага надається зображенню типів рельєфу і його морфологічних характеристик, зокрема таких як:

-розчленування рельєфу;

-співвідношення між абсолютними і відносними відмітками;

-карти при різних кутах нахилу.

При створенні геоморфологічних карт виникають певні труднощі:

-немає типізації форм рельєфу по групах:

·гористий (ерозійно-тектонічний);

·структурний (пластовий рельєф);

·скульптурний (денітаційні процеси);

·акумулятивний (дія льодовиків);

Геоморфологічні карти складають як польовим так і камеральним способом.

Геологічні карти

Карти, що дають в сукупності всебічну картографічну характеристику геологічної будівлі території: віку, складу, умов залягання гірських порід, структур і напрямків земної кори, а також корисних копалин. Всі види геологічних карт утворюються шляхом зйомки. Вони дають можливість з'ясувати закономірності поширення корисних копалин, а також необхідних при різноманітних інженерних вишукуваннях, проектуванні різноманітних споруджень і т.д.

Основне отримання цих карт складають контури виходів на земну поверхню різноманітних за віком корінних (дочетвертинних) порід. Доповненням до цих карт служать карти літолого-петрографічні, на яких виділяють породи, різноманітні по речовинному складу. Всі геолого-стратиграфічні карти крупних і середніх масштабів одночасно передають також літологію порід і, отже, є картами літолого-стратиграфічними.

Самостійну групу геологічних карт утворюють структурні і тектонічні карти, що відображають глибину будівлі земної кори і закономірності тектонічних напрямків.

Гідрогеологічні карти, тобто карти підземних вод, також як правило відносяться до геологічних, але по самому об'єкту зображення ці карти відносять ближче до гідрологічних.

У тих або інших практичних цілях складаються різноманітного роду прикладні геологічні карти. До таких варто віднести карти корисних копалин, що відображають розміщення родовищ різноманітних копалень, із вказівкою запасів і інших показників, на фоні визначених комплексів гірських порід і геологічних структур. Особливим є їх різновид - карти прогнозу (карти прогнозу вугленосності, нафтоносності, рудоносності і т.п.).

Геологічні карти дають можливість показати:

-склад земної поверхні;

-умови залягання порід;

-карти корисних копалин;

-тектонічні рухи.

Деякі геологічні карти називають:

·літографічними картами (осадові породи):

- карти четвертинних відкладень;

- тектонічні карти;

- палеогеографічні карти;

·прикладні геологічні карти:

- карти корисних копалин;

·прогнозувальні геологічні карти - карти за допомогою яких можна прогнозувати залягання тих чи інших корисних копалин.

Літолого-стратиграфічні карти, їхнє отримання й особливості впорядкування. Літолого-стратиграфічні карти корінних порід, які як правило називають просто геологічними картами і є основним видом геологічних карт, створюються в результаті польової зйомки. Геологічні зйомки в Україні ведуться в різних масштабах, від самих крупних до 1:1 000 000 включно. Геологічна зйомка відрізняється від топографічної тим, що геолог не має можливості простежити безпосередньо на місцевості всі межі виходів на земну поверхню різноманітних порід, схованих під наносами, ґрунтом і рослинним покривом.

В основі отримання власне геологічної карти лежить класифікація товщ літосфери по їхньому віку, тобто стратиграфічна шкала, що відбиває послідовність нашарування осадової товщі земної кори.

Вивержені гірські породи зображуються на геологічних картах найбільш яскравими фарбами: кислі інтрузиви - яскраво-червоні, основні - рясний маслиново-зелений, ультра основні - темно-фіолетовий, лужні - яскраво-жовтогарячі. Молоді (кайнозойські) ефрузиви відображаються оранжево-червоним кольором (кислі) або темно-зеленим (основні). Індексами вивержених порід служать букви грецького алфавіту. Вік вивержених порід позначається відповідним віковим індексом.

На геологічних картах, як правило, позначаються лінії розламів (червоними лініями), іноді також осі синкліналей й антикліналей і інші структурні лінії. Багато карт доповнюються геологічними розтинами (профілями), що поміщаються на полях.

Масштаб - найважливіший безпосередній чинник генералізації карти. Треба, проте, зауважити, що питання генералізації геологічних карт теоретично ще недостатньо розроблені.

Літологічна характеристика відкладень відображена за допомогою штрихування. Різноманітним штрихуванням показані піски, супіски, суглинки і глини, валунні суглинки, лес і т.д.

Стратиграфічна шкала:



Найбільш крупними підрозділами є групи:

-архейська ера;

-протерозойська ера;

-палеозойська ера;

-мезозойська ера;

-кайнозойська ера;

Групи діляться на системи (періоди), системи на відділи.

Час, який відноситься до певної групи, якийсь початок і кінець - називається епохою (кайнозойська, мезозойська).

Дрібнішими підрозділами є: яруси, зони (горизонти і лони), серії, світи (арії, свити - місцеві підрозділи).

Кольори відносяться до систем. Кольори присвоєно таким системам:

-четвертинний період - Q - блідо-коричневий;

-неогеновий - N - жовтий;

-палеогеновий - P - оранжевий;

-крейдяний - К - зелений;

-юрський - J - синій;

-тріасовий - Т - фіолетовий;

Масштаби:

-оглядовий 1:1000000 - дрібніше;

-дрібномасштабний 1:500000 - 1:1000000;

-середньомасштабний 1:100000 - 1:200000;

-крупномасштабний крупніше - 1:100000.

Тектонічні карти

У групі тектонічних карт різняться карти структур і власне тектонічні. Структурні карти дають зображення форми тих або інших структур земної кори за допомогою ізоліній - стратоізогіпс, що малюють рельєф якогось характерного шару або поверхні невідповідності між двома різними за складом і віком площами.

Тектонічні карти, що відображають історію тектонічних напрямків, склад і будову земної кори, складаються як правило в більш дрібних масштабах, ніж структурні карти. В основі отримання тектонічної карти повинна лежати генетична класифікація геологічних структур. Проте узвичаєна класифікація такого роду поки ще не розроблена і ця обставина визначає деяку розмаїтість у підході до упорядкування тектонічних карт.

Кліматологічні і гідрологічні карти

Кліматологічні карти. Вони звичайно займають найбільшу площу серед карт природних умов у комплексних атласах, хоча, як правило, складаються в найбільш дрібних масштабах. Нерідко кліматичні карти видаються у виді спеціальних атласів, що містять десятки і навіть сотні карт по різноманітних кліматологічних показниках.

Характеристика клімату ґрунтується на вивченні багаторічного режиму метеорологічних елементів - сонячної радіації, температури, тиску і вологості повітря, атмосферних осадів, вітрів, випари і ін., що і є об'єктами кліматологічного картографування. На карті різноманітні метеорологічні елементи відображаються головним чином у їх середніх багаторічних значеннях. При цьому наявність внутрішньорічної мінливості метеорологічних елементів робить необхідним упорядкування для кожного з них серії карт - по окремих сезонах, місяцях, іноді декадах або п'ятиденках. Річний ритм ряду показників відображається також за допомогою різноманітного роду ізохрон. Водночас внаслідок значних коливань метеорологічних умов від року до року виникає необхідність картографічної характеристики крайніх (екстремальних) значень метеорологічних елементів, що спостерігаються у виняткових випадках (наприклад, максимальних або мінімальних температур), а також показників повторюваності, можливості і мінливості тих або інших елементів.

При упорядкуванні кліматологічних карт нерідко потрібно вдаватися і до екстраполяції: коли територія, що зображується, майже або зовсім не забезпечена фактичними даними (наприклад, високогірні райони). У подібних випадках карта може бути складена винятково по непрямих фізико-географічних ознаках: приблизна кількісна оцінка тих або інших кліматичних показників ґрунтується на вивченні рельєфу, рослинного покрову, стоку й інших фізико-географічних компонентів. Зрозуміло, що карта, яка створена за такими даними, буде мати гіпотетичний характер.

Більшою специфікою відрізняються карти вітрів. Найбільш простий спосіб зображення - нанесення на карту рози вітрів, що відображає повторюваність і швидкість вітрів різноманітних румбів в окремих пунктах. Часто на картах відображається тільки переважаючий напрямок вітру також із характеристикою повторюваності і швидкості (стрілками-векторами).

Гідрологічні карти. На гідрологічних картах зображуються переважно кількісні показники, що характеризують розподіл, динаміку, склад і властивості поверхневих вод суші. Найважливішим гідрологічним показником є інтенсивність стоку, що може бути виражена або у вигляді модуля стоку (кількість води в літрах, що стікає з 1 кв.км. поверхні за 1 сек.), або у вигляді висоти прошарку стоку (у міліметрах) для того або іншого проміжку часу. Знаючи один із цих показників, легко одержати інший, виходячи з того, що 1 л/сек./кв.км. відповідає добовому прошарку стоку 0.086 мм (або річному прошарку 31.54 км).

Гідрологічні карти за методикою упорядкування мають багато загального з кліматологічними картами. Вони також засновані на використанні кількісних даних багаторічних стаціонарних спостережень в окремих пунктах із наступною картографічною інтерполяцією і складаються для різноманітних відрізків часу з метою відображення внутрішньорічної динаміки гідрологічних явищ.

Гідрогеологічні карти. На гідрогеологічних картах відображаються закономірності розподілу підземних вод, їх характер по різноманітних якісних і кількісних показниках. В даний час гідрогеологічна зйомка систематично проводиться на великих площах, проте лише нещодавно стали намічатися єдині принципи упорядкування гідрогеологічних карт. Ці принципи в останні роки широко обговорювалися в літературі і на двох спеціальних міжвідомчих нарадах. Відповідно до рішення останньої наради були розроблені „Методичні вказівки по упорядкуванню гідрогеологічних карт масштабів 1:1 000 000 - 1:500 000 і 1:200 000 - 1:100 000”. Відповідно до цих вказівок, гідрологічна карта складається, як правило, на одному листі (раніше як правило складалися 2-3 карти різного отримання), і тільки при наявності великої кількості водоносних горизонтів припускається упорядкування додаткових карт. Основою для гідрогеологічної карти служить геологічна карта того ж або більш крупного масштабу.

Зміст гідрогеологічної карти крупного і середнього масштабів складається з таких основних елементів:

1.Водоносні горизонти і їхні комплекси. Водоносні горизонти, що на поверхні, показуються кольоровим фоном і індексами, відповідно до легенди геологічної карти. Контури водоносних горизонтів, що залягають нижче першого від поверхні водоносного горизонту, позначаються товстими кольоровими лініями. Варто обмежитися від впливу на стік різного роду місцевих фізико-географічних особливостей. Очевидно, у цих цілях можуть бути використані дані по відносно великих річкових басейнах, які в основному не виходять за межі однієї природної зони (їхні площі вимірюються тисячами і десятками тисяч квадратних кілометрів). Невеличкі водозбори, що відображають вплив специфічних природних умов (наприклад карсти) у даному випадку варто відкинути.

2.Водостійкі або водопроникні безводні породи зображуються аналогічно водоносним горизонтам, але для виходящих на поверхню безводних горизонтів замість суцільного залиття застосовують тонке кольорове горизонтальне штрихування, а водостійкі або безводні водопроникні породи, що лежать над першим від поверхні постійним водоносним горизонтом, позначають тонкими кольоровими лініями з подвійними бергштрихами.

3.Живлення, напрямок течії і дренування підземних вод. Сюди відносять ділянки рік і озер, що живляться підземними водами і такі, що не живляться підземними водами, і деякі інші показники, відображувані лініями і значками зеленого кольору. На крупномасштабних картах при наявності даних можуть бути нанесені червоним кольором гідроізогіпси (лінії рівних глибин залягання поверхні підземних вод) для першого від поверхні водоносного горизонту.

4.Водопункти - криниці різних типів (у тому числі термальні і високотермальні із температурою води понад 40-500, а також гейзери), криниці і шурфи, шпари і т.п. Позначаються значками у вигляді кружків або квадратів. Біля значків ставлять цифри, що вказують дебіт (л/сек.), мінералізацію (р/л), для криниць і шпар - також глибину.

5.Мінералізація, хімічний і газовий склад підземних вод. Мінералізацію першого від поверхні водоносного горизонту зображають ізолініями (у вигляді коричневих точок) із значеннями 0,1; 0,3; 1,0,3,5,7; 10, 15, 30; 50 р/л. Між ізолініями рівномірно розставляють фонові значки (крап) коричневого кольору. Хімічний і газовий склад вод показують тільки для типових водопунктів; значки водопунктів зафарбовують по переважаючому аніону: блакитний колір відповідає гідрокарбонатному складу, жовтий - сульфатному, червоний - хлоридному. Газовий склад позначають хімічними символами (С - вуглекислота, N - азот і т.п.).

На карті задають також деякі „геологічні знаки” (розлами, вулкани, піски, солончаки і ін.), гідрологічні позначення (ділянки пересихання і промерзання рік, озер, боліт), гідротехнічні споруди; на картах масштабів 1:500000 - 1:1000000 задають також межу і номер гідрологічних районів.

У районах багаторічної мерзлоти позначають (зеленими лініями і значками) різноманітні її прояви, зокрема, межі поширення, наледі, копальневі льоди, площі задимлення термокарст і ін. Цифрами вказують потужність багаторічної мерзлоти і діяльного прошарку, а також глибину сезонного промерзання - там, де ці показники встановленні. На полях карти поміщають гідрогеологічні розтини.

Гідрогеологічні карти середніх і крупних масштабів відрізняються багатим і різнобічним отриманням. Проте способи зображення гідрогеологічних показників ще потребують вдосконалення.

Ґрунтові, геоботанічні і зоогеографічні карти

Ґрунтові карти. Основним видом ґрунтових карт є загальна типологічна ґрунтова карта, що передає розміщення генетичних типів, підтипів і видів ґрунтів. Додатково до загальної ґрунтової карти можуть складатися приватні карти окремих ґрунтових показників, переважно кількісних (наприклад, запасів гумусу в ґрунті), а також різноманітного роду прикладні карти і картосхеми: агрогрунтові (на яких ґрунти згруповані по ступеню їх працездатності), грунтово-ерозійні, грунтово-меліоративні, грунтово-агрохімічні й інші.

Геоботанічні карти. Геоботанічна карта - це карта рослинних груп, систематизованих в залежності від масштабу. На геоботанічній карті виділяють області, які зайняті тими або іншими категоріями систематики рослинних сполук або ж їхніми сполученнями.

У якості варіантів загальної типологічної геоботанічної карти можна розглядати деякі прикладні карти рослинного покриву, зокрема карти типів пасовищ і сіножатей. Більш спеціалізований характер мають карти лісів, на яких ліси підрозділяються не з комплексу геоботанічних ознак, а тільки по породах, що має найбільше економічне значення.

До геоботанічних карт не відносять флористичні карти, тобто карти флористичних областей і ареалів, видів, родів, і інших систематичних одиниць флори. Ці карти в картографічному відношенні досить елементарні.

Об'єктами зображення на геоботанічних картах можуть бути як сучасний, фактично існуючий рослинний покрив, так і рослинні сполуки, що існували до заселення території людиною і її рілля, тобто відновлений рослинний покрив.

Найважливіше (але не єдине) джерело геоботанічної карти - матеріали польової зйомки рослинного покриву. Межа сучасних рослинних сполук, на відміну від ґрунтових або геологічних меж, можуть бути простежені в полі візуально; проте їхнє картографування повинно провадитися в тісному зв'язку з вивченням умов місцеперебування - рельєфу, ґрунтів і материнських порід, характеру зволоження й ін. Зображення відновленого рослинного покриву - у польових або камеральних умовах - ґрунтується на непрямих даних; при цьому найважливішу роль відіграє використання топографічних, гіпсометричних, кліматологічних, ґрунтових і інших карт.

У залежності від масштабу геоботанічні карти поділяють на п'ять груп:

- детальні крупномасштабні (1:5000 - 1:25000),

- узагальнені крупномасштабні (1:50000 - 1:200000),

- середньомасштабні регіональні (1:300000 - 1:1000000),

- дрібномасштабні формаційні (1:1500000 - 1:4000000),

- дрібномасштабні зонально-провінційні (1:5000000 і мілкіше).

Ландшафтні карти

Ландшафтні або комплексні фізико-географічні карти представляють один з найбільш нових типів карт, але їх розвиток має великі перспективи. Об'єктом ландшафтної карти є географічні або природні територіальні комплекси (ПТК), тобто закономірні територіальні сполучення фізико-географічних компонентів - поверхневих порід і рельєфу, приземного прошарку повітря з його кліматичними особливостями, поверхневих і підземних вод, ґрунтів, рослинного і тваринного світу. Всі ці компоненти, як відомо, тісно взаємопов'язані і розвиваються як частини єдиної природної системи, що і дозволяє відображати їх на карті як одне ціле.

Способи зображення географічних комплексів на типологічних ландшафтних картах багато в чому аналогічні тим, що застосовуються на галузевих фізико-географічних картах. Основний спосіб - якісний фон; у якості додаткового способу для відображення другорядних розходжень застосовується штрихування. Деякі характерні ознаки, що не виражаються в масштабі фації або урочища, можуть бути позначені позамасштабними значками.

Тема 6. Спеціальні карти

Особливості складання спеціальних карт

Наскільки різноманітні спеціальні карти за їхнім змістом, призначенням, масштабом і територіальним охопленням, настільки різноманітні і методи упорядкування цих карт. Проте можна відзначити деякі особливості, більш-менш загальні для методики упорядкування якщо не всіх, то дуже багатьох видів спеціальних карт.

1. До авторського оригіналу додається детально розроблена програма карти, у якій даються редакційні вказівки по відображенню на карті кожного елемента її змісту. Необхідність у виготовленні авторського оригіналу визначається відсутністю, як правило, детально розроблених настанов і інструкцій з окремих видів спеціальних карт або хоча б уже сформованих зразків карт.

При виготовленні спеціальних карт, створення яких забезпечується спеціальними настановами, інструкціями або редакційними вказівками (наприклад політико-адміністративні карти, гіпсометричні карти, номенклатурні геологічні карти, морські навігаційні карти, деякі шкільні карти й ін.), авторських оригіналів не виготовляють, обмежуючись лише детальним програмно-редакційним планом карти. До програми карти в цих випадках додаються зразки шкал або барвисте оформлення карти, а іноді для більш складних карт і авторські ескізи, що дають уявлення про зовнішність карти в деяких найбільш відповідальних її частинах.

Рисунок 9. Карта діапазонів (Світова карта).

2. При упорядкуванні спеціальної карти необхідне належне орієнтування інженера-картографа у відповідній галузі знань. Наприклад, щоб скласти повноцінну гіпсометричну карту, треба добре знати форми й особливості рельєфу різного типу; щоб свідомо брати участь в упорядкуванні геоботанічної карти, треба знати основи ботаніки; щоб створити гарну економічну карту, треба знати економіку і ясно уявляти собі економіко-географічні особливості відображуваної країни або її району.

Правильно поставлене редагування повинно охоплювати весь зміст спеціальної карти від математичної основи і гідрографії до останнього елемента отримання, що відображає специфіку тематики карти.

3. Особливість методики упорядкування спеціальної карти - єдність або внутрішня цілісність отримання цієї карти, повна внутрішня узгодженість усіх його елементів.

Повноцінна спеціальна карта потребує повної узгодженості у всіх елементах її отримання, що повинна бути єдиною і цілеспрямованою. У програмі, на підставі якої складається спеціальна карта, повинні бути передбачені усі без винятку елементи її отримання. Наприклад, на карті промисловості даються населені пункти, але замість звичайного вигляду пунктів ці міста і селища нерідко відзначають цілком своєрідними значками, що своїм зовнішнім виглядом, відповідно до легенди, відображають спеціалізацію і ступінь розвитку в населених пунктах промисловості.

Рисунок 10. Навчальна карта (Україна).

4. При упорядкуванні спеціальних карт застосовуються особливі способи для відображення визначених елементів їхнього отримання.

До числа особливих заходів, що застосовуються при упорядкуванні різноманітних видів спеціальних карт, відносяться:

а) значковий спосіб, уживаний для локалізованого по пунктах позначення окремих об'єктів;

б) спосіб лінійних знаків, до якого відносяться, зокрема, „лінії напрямків”, що наочно відображають на карті напрямки переміщення того чи іншого об'єкта;

в) спосіб ареалів, що полягає в простому обведенні на карті тих місць, де поширене відображуване явище;

г) спосіб якісного фону, який застосовується для суцільної характеристики території в якісному відношенні по одному або кількох ознаках;

д) спосіб ізоліній;

е) точковий спосіб;

ж) картодіаграма;

з) картограма.

5. При створенні багатьох видів спеціальних карт особлива увага приділяється розробці легенди, що може бути досить великою і складною. Науково побудована легенда відображає класифікацію поданих на карті явищ і об'єктів, дає характеристику їх типів і різновидів.

Тема 7. Тематичні карти в комплексних регіональних атласах

Атлас -- тематична, детально опрацьована збірка карт, ілюстрацій, таблиць (атлас географічний, історичний, анатомічний).

Родоначальником складання атласів вважається давньогрецький учений Клавдій Птолемей.

Термін «атлас» запровадив картограф Герард Меркатор на честь Атласа -- міфічного короля Лівії, що виготовив небесний глобус.

Атласом -- називають систематизоване зібрання географічних карт, виконаних за єдиною програмою як цілісний твір. Атлас включає в себе систему карт, органічно ув'язаних між собою. Основними особливостями атласів є наступні: 1) цілісність, яка визначається повнотою та внутрішньою єдністю карт; 2) внутрішня єдність, яка розуміється як взаємопов'язаність, узгодженість та зручність співставлення карт.

Атласи вміщують: окрім карт, таблиці, тексти, фото, описи, профілі, малюнки, довідково-статистичні дані.

Певне групування карт в атласі та послідовність розділів за певною темою, розміщення легенди, тексту, пояснювальних таблиць та інших зображень, інших складових частин називається структурою атласу.

Багатство видів і типів атласів потребує їх класифікації. Атласи групують за:

- територіальним охопленням: атласи світу (всесвітні), атласи окремих материків та їх частин, атласи окремих держав, регіональні атласи (частин країн, окремих областей, провінцій, штатів, районів), атласи міст; аналогічний поділ атласів для акваторій (атласи океанів, океанічних басейнів, морів тощо);

- тематикою: загальногеографічні, фізико-географічні (вузько галузеві, комплексні галузеві, комплексні), загальні комплексні;

- призначенням: навчальні, навчально-довідкові, науково-довідкові, туристичні, дорожні, військові, краєзнавчі;

- величиною (форматом): великі, середні, малі (кишенькові).

Електронний атлас України

Електронний атлас України є пілотним проектом Національного атласу України, виконавцями якого є співробітники Інституту географії НАН України і Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтелектуальні системи ГЕО». Керівник проекту --доктор географічних наук, член-кореспондент НАНУ Л.Г. Руденко, співкерівник -- кандидат фізико-математичних наук B.C. Чабанюк, менеджер -- А.І. Бочковська. За створення Атласу України 24 лютого 2003 р. Президія НАНУ на своєму засіданні присудила члену-кореспонденту НАНУ Л.Г. Руденку та першому заступнику директора ТОВ «Інтелектуальні системи ГЕО» кандидату технічних наук О.Є. Литвиненку премію імені В.І. Вернадського.

Атлас розроблено з використанням новітніх результатів досліджень інститутів Національної академії наук України (географії, геофізики, геологічних наук, ботаніки, зоології), Українського науково-дослідного гідрометеорологічного інституту та даних Державного комітету статистики, Міністерства економіки та деяких інших міністерств і відомств, серед яких автори особливо відзначають активну допомогу працівників Міністерства охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки як консультантів та експертів (Атлас України, 2000).

Роботи зі створення електронної версії пілотного проекту Національного атласу виконані за фінансової підтримки Національної академії наук України та Канадського центру досліджень міжнародного розвитку. Саме цей центр надав грант на розробку атласу, а його працівники своїми консультаціями сприяли ходу виконання робіт.

Електронний атлас України за допомогою системи карт наводить інформаційний образ держави стосовно її природних, соціальних, економічних і екологічних особливостей. Він належить до атласів загального використання, які розраховані на широке коло користувачів і призначені, перш за все, для довідкових цілей. Атлас забезпечує можливість отримати загальне і досить повне уявлення про зображені на його картах природні і соціально-економічні явища. Крім того, Атлас може стати посібником при вивченні України та її регіонів.

Рисунок 11. Електронний атлас України.

Головною складовою інформаційного забезпечення Атласу є набір електронних карт. Але до складу Атласу також входять текст, діаграми, таблиці і фотографії, які значно доповнюють картографічну інформацію. Він структурований за тематичними блоками:

- загальні відомості про країну;

- природні умови і природні ресурси;

- населення;

- економіка;

- екологія.

Всього в Атласі 40 розділів, 176 карт, 200 графіків і 110 фотографій. Інформаційне забезпечення подане, як правило, станом на 01.01.1998 р. Інші дати зазначені в легендах карт та додаткових матеріалах.

За допомогою Атласу можна вирішувати такі завдання:

- в екологічній сфері -- аналіз стану і динаміки екологічної ситуації в Україні та її регіонах;

- у сфері економічної діяльності -- забезпечення державних, регіональних та локальних управлінських структур всебічною інформацією про розвиток і функціонування господарства, економічні зв'язки, їх динаміку та можливі напрямки трансформації;

- у соціальній сфері -- аналіз розміщення та рух населення, його етнічних і культурних ознак, соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві;

- у сфері освіти -- забезпечення шкільної, вузівської та інших рівнів освіти та просвіти доступною аналітичною і інтегрованою інформацією про державу та її регіони.

Інформація, що міститься в Атласі, є відкритою. її можна використовувати при підготовці доповідей, рефератів, інших документів. При використанні матеріалів обов'язковим є посилання на Атлас, а при використанні карт -- додатково на авторів карт. Посилання на Атлас слід подавати у вигляді: Атлас України. Пілотний проект електронної версії Національного атласу України. Інститут географії НАН України. ТОВ «Інтелектуальні системи ГЕО». Київ, 2000.

Програмну реалізацію Електронного атласу України виконано з використанням сучасних Інтернет-технологій, а саме: HTML, JavaScript, ActiveX-об'єктів. Вибір способу реалізації зумовлений насамперед можливістю його перегляду ліцензійним програмним забезпеченням, яке є в користувача. У даному випадку це -Microsoft Internet Explorer. Використання мови HTML надає можливість структурувати Атлас за допомогою так званих фреймів -- кадрів на HTML-сторінках.

Головне вікно Атласу розділене на три фрейми. Верхній фрейм, або «Навігація», виконує функції переміщення по інформаційних матеріалах системи. Лівий («Зміст») і правий («Результат») фрейми надають можливість вибирати і переглядати карти, текстові описи, фотографії та інші інформаційні матеріали, що входять до Атласу. Якщо в правому фреймі завантажується карта, то в правій частині фрейму з'являється додаткова панель управління, яка дозволяє в інтерактивному режимі переміщувати карту, змінювати її масштаб, одержувати інформацію про об'єкти на карті та здійснювати їх пошук, переглядати легенду та опис карти тощо, тобто виконувати типово ГІСівські операції маніпулювання просторовими даними.

Тема 8. Основні етапи створення тематичної карти

1. Проектування змісту карти.

2. Збір, підготовка та препроцесування даних.

3. Розробка структури карти.

4. Створення карти.

5. Підготовка до видання (публікації).

Проектування змісту карти.

Проектування електронних карт включає як основні дії, визначені в традиційній картографії, так і проектування інформаційної складової. При розробці інформаційної складової застосовуються підходи, що використовуються при розробці баз даних. Проектування виконується із загальних положень тематичної дисципліни та часткових положень, що витікають із характеру створюваної карти чи серії карт. При проектуванні виконуються:

1. Визначення цільового призначення і розкриття теми карти.

2. Проектування картографічної основи.

3. Розробка змісту карти і класифікація об'єктів та явищ. Визначення принципів та способів генералізації.

4. Встановлення характеристик об'єктів чи явищ та показників, що підлягають картуванню.

Додатково, виходячи з необхідності проектування інформаційної складової, виконуються етапи:

1. Вибір класів географічних об'єктів, для яких потрібно накопичувати інформацію в базах даних.

2. Формалізація показників, вибір схем класифікації та кодування.

Збір, підготовка та препроцесування даних.

В залежності від тематичного наповнення карти, можуть використовуватись різні типи вхідних матеріалів, які потребують різних методів підготовки та приведення до цифрового вигляду.

Паперові матеріали звичайно скануються, обробляються та векторизуються (дигіталізуються) ручним, напівавтоматичним або автоматичним способом.

1. Проводиться збір, формування та верифікація баз даних.

2. Збір, верифікація та формування репрезентативних вибірок для точок пробовідборів.

3. Отримання, попередня обробка та орторектифікація даних дистанційного зондування.

4. Геокодування даних, або зв'язування записів таблиці з об'єктами на карті. Ключем для зв'язування має бути певних ідентифікатор, який забезпечує однозначний зв'язок між записом в базі даних та об'єктом на карті. Наприклад, код КОАТУУ (код Класифікатору об'єктів адміністративно-територіального устрою України), забезпечує унікальну ідентифікацію кожного адміністративного об'єкту України рівнів область-район-населений пункт.

Розробка структури тематичних карт.

Цей етап визначає способи відображення, структуру карти та визначає техлологічні способи побудови карти:

1. Проектування способів картографічного відображення, системи умовних знаків та легенди.

2. Проектування оформлення карти.

3. Проектування технології виконання робіт по створенню оригіналів та способів видання карти.

4. Розробка ескізів, макетів і вихідного оригіналу картографічного змісту.

Додатково, виходячи з необхідності проектування інформаційної складової, виконуються етапи:

1. Концептуальне та логічне проектування структури електронної карти.

2. Проектування та розробка методів та технології побудови електронної карти.

Створення тематичних карт.

Після виконання попередньої задачі, згідно визначених умов, створюються карти. Цей етап включає:

1. Створення базової карти-основи. Типові географічні основи є “каркасом” карт і несуть уніфікований набір інформації для певного тематичного розділу та масштабу карт.

2. Створення тематичних карт включає в себе створення атрибутивної та геометричної складової карти. Атрибутивна складова забезпечує функціїї пошуку ідентифікації та опису об'єктів. Геометричною складовою являються картогарми, картодіаграми, значки, підписи та інші компоненти, які забезпезпечують візуальне сприйняття карти.

Підготовка до видання (публікації).

Під виданням (публікацією) карти розуміється представлення карти користувачеві у найбільш зручному вигляді. Сюди може бути включено:

1. Підготовка друкованої версії.

2. Підготовка Internet (Web) версії.

3. Включення карти в інформаційно-пошукову картографічну систему (електронний атлас).

Размещено на Allbest.ru

...