Біостратиграфія осадових утворень, палеогеографія та палеоекологія пізньокрейдового морського басейну платформної України (за макрофауною)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ГЕОЛОГІЧНИХ НАУК

УДК (56:551.763.1):552.14:(551.86+56.074.6)](477)

БІОСТРАТИГРАФІЯ ОСАДОВИХ УТВОРЕНЬ, ПАЛЕОГЕОГРАФІЯ ТА ПАЛЕОЕКОЛОГІЯ ПІЗНЬОКРЕЙДОВОГО МОРСЬКОГО БАСЕЙНУ ПЛАТФОРМНОЇ УКРАЇНИ (ЗА МАКРОФАУНОЮ)

04.00.09 - палеонтологія і стратиграфія

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора геологічних наук

Якушин Леонід Миколайович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті геологічних наук НАН України.

Науковий консультант: доктор геолого-мінералогічних наук Іванік Михайло Михайлович, Інститут геологічних наук НАН України, завідувач відділу

Офіційні опоненти:

доктор геолого-мінералогічних наук, професор Лещух Роман Йосипович, Львівський національний університет ім. Івана Франка, завідувач кафедри;

доктор геолого-мінералогічних наук, старший науковий співробітник Полєтаєв Владислав Інокентійович, Інститут геологічних наук НАН України, завідувач відділу;

доктор геологічних наук, доцент Даценко Людмила Миколаївна, Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Богдана Хмельницького, завідувач кафедри.

Захист відбудеться „30 „ березня 2010 р. о 10 ⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.162.01 при Інституті геологічних наук НАН України за адресою: 01601, Київ, вул. О. Гончара, 55-б.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту геологічних наук НАН України за адресою: 01601, Київ, вул. О. Гончара, 55-б.

Автореферат розісланий „29„ січня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат геолого-мінералогічних наук Рябоконь Т.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Верхньокрейдові відклади на території платформної України значно поширені та вміщують доволі багатий комплекс викопних безхребетних, перш за все макрофауни.

Незважаючи на понад 200-літню історію їх вивчення, до останнього часу залишається багато проблем, вирішення яких сприятиме подальшим пошукам корисних копалин, а саме: 1) уточнення особливостей геологічної будови верхньокрейдової товщі на основі узагальнення і систематизації геолого-геофізичної інформації, отриманої за останні десятиліття; 2) створення регіональної зональної схеми верхньокрейдових відкладів досліджуваної території за макрофауною, уточнення та деталізація існуючих субрегіональних зональних схем для окремих структурно-фаціальних зон у межах України, модернізація кореляційної стратиграфічної схеми тощо; 3) проведення узагальнюючих робіт з реконструкції палеогеографії пізньокрейдового морського басейну досліджуваної території та палеоекології макрофауністичних бентосних угруповань, характерних для цього басейну.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в Інституті геологічних наук (ІГН) НАН України у відділі стратиграфії та палеонтології мезозойських відкладів у рамках науково-дослідних тем за держзамовленням «Стратиграфія і кореляція фанерозойських відкладів нафтогазоносних та вугленосних провінцій України» (державний реєстраційний № 0199U002576) і «Палеогеографічні, еволюційні і палеоекологічні критерії стратиграфічного поділу відкладів фанерозою України» (державний реєстраційний № 0104U000058), а також у рамках теми: «Геолого-геофізична оцінка нафтогазоносного потенціалу та виділення першочергових об'єктів пошуків вуглеводнів для українського сектора акваторій Чорного та Азовського морів», ДП «Науканафтогаз» НАК «Нафтогаз України» (державний реєстраційний № У-04-176/6).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є детальне комплексне вивчення верхньокрейдових відкладів території платформної України та характерних для них комплексів безхребетних макроорганізмів.

Для її досягнення були поставлені такі задачі:

1. Провести аналіз, узагальнення та комплексну інтерпретацію наявної геолого-геофізичної інформації та матеріалів власних польових досліджень верхньокрейдових відкладів території платформної України.

2. Сформувати базу палеонтолого-стратиграфічних і літолого-петрографічних даних по відслоненнях та розрізах опорних свердловин верхньої крейди.

3. Виявити особливості систематичного складу основних груп макрофауни та їх стратиграфічного поширення у верхньокрейдових відкладах.

4. Провести критичний аналіз біостратиграфічних схем верхньокрейдових відкладів за макрофауною з урахуванням рішень Міжнародної комісії та її робочих груп зі стратиграфії верхньокрейдових відкладів.

5. Розробити регіональну (провінційну) зональну схему верхньокрейдових відкладів території платформної України (за макрофауною).

6. Деталізувати та уточнити біостратиграфічні схеми верхньокрейдового відділу Волино-Поділля, Дніпровсько-Донецької западини (ДДЗ) та окраїн Донбасу (за макрофауною).

7. Уточнити і доповнити існуючі уявлення про геологічну будову верхньокрейдової товщі території платформної України, а саме: площу поширення відкладів, їх літолого-фаціальний склад та перериви в осадконакопиченні.

8. Реконструювати палеогеографію морського басейну території дослідження протягом пізньокрейдової епохи.

9. Побудувати серію схематичних карт (потужностей відкладів, умов осадконакопичення, літолого-фаціальні та глибин морського басейну) для кожного з віків пізньої крейди.

10. Провести детальний аналіз екологічної структури пізньокрейдових ориктокомплексів бентосних безхребетних макроорганізмів та реконструювати середовище їх існування.

11. Оцінити всебічний вплив екологічних факторів на систематичний склад і географічне розповсюдження бентосу у пізньокрейдовому морському басейні. верхньокрейдовий відклад ориктокосплекс макроорганізм

Об'єкт дослідження. Верхньокрейдові відклади території платформної України і характерні для них комплекси макроскопічних безхребетних організмів.

Предмет дослідження. Біостратиграфія і кореляція верхньокрейдових відкладів за керівними групами макрофауни та палеогеографія і палеоекологія морського басейну території дослідження.

Наукова новизна. Вперше для верхньої крейди території платформної України подано узагальнюючу картину зміни систематичного складу двостулкових, черевоногих, головоногих, лопатоногих молюсків, брахіопод, морських їжаків та коралів у просторі і часі.

Вперше розроблено регіональну (провінційну) зональну схему верхньокрейдових відкладів території платформної України за трьома ортостратиграфічними групами макрофауни: белемнітами, амонітами та іноцерамами.

За результатами застосування зональних схем, з урахуванням рішень МКС та її робочих груп з питань стратиграфії верхньокрейдових відкладів уточнено стратиграфію та кореляцію верхньокрейдових відкладів території платформної України та суміжних регіонів.

Вперше обґрунтовано проведення кампан-маастрихтської межі для території платформної України за першою появою белемніту Belemnella lanceolata S c h a t s k.

Деталізовано та уточнено біостратиграфічні схеми верхньокрейдового відділу території Волино-Поділля, ДДЗ та окраїн Донбасу (за макрофауною).

В історичному розвитку пізньокрейдового морського басейну на території платформної України вперше встановлено два етапи: ранньо-середньосеноманський і пізньосеномансько-маастрихтський, що суттєво відрізнялися між собою за гідрологічним і температурним режимами, хімічним складом води та характером осадконакопичення.

На підставі аналізу систематичного складу та екологічної структури бентосних макрофауністичних угруповань, їх фаціальної приуроченості та реконструкції середовища їх існування вперше встановлено характерні для досліджуваного басейну макрофауністичні палеобіокомплекси: прибережного мілководдя, мілководдя та помірних глибин.

Всебічний палеоекологічний аналіз бентосних макрофауністичних угруповань дозволив вперше докладно висвітлити тісні зв'язки макрофауністичних комплексів з еволюцією середовища їх проживання та встановити, що в розподілі груп макрофауни головну роль відіграє їх адаптація до різних місць проживання.

Теоретичне і практичне значення роботи. Наукова цінність виконаних робіт полягає у всебічності проведених досліджень з біостратиграфії, палеогеографії та палеоекології верхньокрейдових відкладів та характерних для них органічних решток.

Практична цінність роботи полягає у використанні запропонованих автором біостратиграфічних схем при складанні стратиграфічних схем нового покоління для верхньокрейдових відкладів території платформної України в рамках виконання програми Держгеолкарта-200, особливо при обґрунтуванні місцевих стратиграфічних підрозділів у товщах, які неможливо або складно розчленувати тільки за літолого-стратиграфічним методом.

Виконані дисертантом палеогеографічні реконструкції території платформної України дозволяють суттєво доповнити геоісторичний літопис пізньої крейди південного заходу СЄП та уточнити біостратиграфічні схеми території Волино-Поділля, ДДЗ та окраїн Донбасу.

Результати палеоекологічних досліджень дозволили сформувати цілісне уявлення про макрофауністичні угруповання пізньокрейдової епохи і з'ясувати взаємовідношення між організмами та середовищем їх існування.

Результати наукових досліджень дисертанта можуть бути використані при викладанні курсів та спецкурсів «Палеонтологія», «Палеобіогеографія», «Палеогеографія», «Палеоекологія», «Регіональна геологія» у вищих навчальних закладах IV та V рівнів акредитації геологічних та географічних спеціальностей.

Особистий внесок здобувача. Всі основні результати і висновки, викладені в роботі, отримано здобувачем самостійно. Матеріали, що покладені в основу дисертаційної роботи, вивчено та проаналізовано автором особисто.

Деякі роботи виконувались разом з Л.Ф. Плотніковою, І.І. Іщенком та ін. Результати таких досліджень надруковані у 16 роботах. Внеском здобувача в роботи, що опубліковані в співавторстві, є постановка задачі дослідження, основна роль у вивченні матеріалу й опрацюванні літератури, обговоренні результатів та складанні рукописів.

Фактичний матеріал та методика дослідження. Матеріалом для написання дисертації слугували перш за все багаторічні авторські збори решток макрофауни з верхньокрейдових відкладів території Волино-Поділля, ДДЗ, Українського щита (УЩ), окраїн Донецької складчастої споруди і Гірського Криму. Під час польових робіт детально досліджено 47 найбільш повних відкритих розрізів верхньої крейди, 14 з яких стратотипові для місцевих стратонів верхньої крейди, а також керновий матеріал із розрізів понад 100 свердловин. Крім того опрацьовано фондові матеріали за результатами буріння більш ніж 10 000 свердловин картувального, структурно-пошукового, розвідувального і параметричного буріння, проведеного під час Державної геологічної зйомки масштабів 1:50 000, 1:100 000 та 1:200 000 з метою комплексних досліджень гірських порід та характерних для них решток макрофауни.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи, які містять теоретичні і практичні висновки автора, багато разів були апробовані на наукових конференціях та нарадах різного рівня. Вони доповідалися на сесіях Українського палеонтологічного товариства (Київ, 1994, 1999, 2001, 2002, 2007; Львів, 2004; Мелітополь, 2005; Луганськ, 2006), на конференціях молодих вчених та спеціалістів ІГН НАН України (Київ, 2001, 2003), на міжнародній науково-практичній конференції до 50-річчя кафедри геоморфології і палеогеографії Львівського національного університету ім. Івана Франка, на II Всеукраїнській нараді геологів-зйомщиків (Світлодарськ, 2003), на II Всеросійській нараді з крейдової системи (Санкт-Петербург, 2003), на міжнародній науковій конференції вчених НАК «Нафтогаз України» (Гурзуф, 2007), на засіданні вченої ради ІГН НАН України, відділення стратиграфії і палеонтології ІГН НАН України та відділу стратиграфії і палеонтології мезозойських відкладів ІГН НАН України.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 25 робіт, з них одна монографія (у співавторстві), 22 статті у фахових наукових журналах і збірниках наукових праць з геологічних наук, дві статті у матеріалах конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Загальний обсяг дисертації - 419 сторінок. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних літературних джерел (390 найменувань на 42 сторінках) та додатків А, Б та В (на 93 сторінках), які складаються з 58 таблиць та п'яти рисунків. Текст дисертації містить дві таблиці і 78 текстових рисунків.

Дисертаційна робота виконана у відділі стратиграфії і палеонтології мезозойських відкладів ІГН НАН України.

Автор висловлює щиру подяку науковому консультанту, доктору геологічних наук М.М. Іваніку за цінні консультації, кандидату геолого-мінералогічних наук, старшому науковому співробітнику відділу стратиграфії і палеонтології мезозойських відкладів Л.Ф. Плотніковій за висококваліфіковані поради та наукові дискусії, всім співробітникам цього відділу за допомогу при написанні роботи, а також кандидату геологічних наук, головному науковому співробітнику ДП «Науканафтогаз» НАК «Нафтогаз України» І.І. Іщенку за постійну неоціненну допомогу у написанні роботи, моральну підтримку та фахові поради.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕРХНЬОКРЕЙДОВИХ ВІДКЛАДІВ ТЕРИТОРІЇ ПЛАТФОРМНОЇ УКРАЇНИ ТА ХАРАКТЕРНИХ ДЛЯ НИХ ОРГАНІЧНИХ РЕШТОК

Історію дослідження верхньокрейдових відкладів території платформної України та викопних органічних решток, що їм притаманні умовно можна поділити на чотири етапи. Перший, початковий - з кінця ХVIІІ ст. по 20-ті роки ХХ ст., другий - 20-ті - 40-і роки ХХ ст., третій - 40-і - 90-ті роки ХХ ст. і четвертий - з кінця ХХ ст. по теперішній час.

Роботи першого етапу базувались на опрацюванні матеріалів, зібраних майже виключно з відслонень, і характеризувались створенням загальних уявлень про верхньокрейдові відклади України. Стратиграфічні висновки робилися, як правило, за літологічними ознаками порід.

Перші відомості про наявність верхньокрейдових відкладів на території України наводяться в роботах В.Ф. Зуєва (1787) для ДДЗ, Г.І. Гюльденштедта (1787-1791) - для окраїн Донбасу та Е. Ейхвальда (1830) - для Волино-Поділля.

Подальші більш масштабні дослідження верхньокрейдових порід території платформної України проводять Є.П. Ковалевський (1827-1829), Г. Пуш (1833-1836), М.Ф. Ле-Пле (1837-1839), Р. Кнер (1848, 1852), А. Альт (1850), К.М. Феофілактов (1851), Е. Ейхвальд (1853-1855, 1865-1868), С. Плахетко (1863), М.Д. Борисяк (1867), Е. Фавр (1869), Е.К. Гофман (1869), І.Ф. Леваковський (1872), С. Заречний (1874), І.Ф. Сінцов (1882), П.Я. Армашевський (1886, 1890, 1903), І.В. Фавр (1903), А.В. Гуров (1886-1890), О. Гріпенкерл (1889), П.П. П'ятницький (1889, 1890), Л.І. Лутугін (1892, 1893), М.О. Соколов (1889, 1898), Г.А. Радкевич (1892, 1897), В.Д. Ласкарєв (1904, 1914), В.Рогаля (1908-1916), Д.І. Мушкетов (1908), С. Вейгнер (1909), М. Рациборський (1909), В.В. Богачов (1910), Я. Новак (1907-1913) та ін.

Роботи другого етапу пов'язані з розширенням діяльності Геологічного Комітету, завданням якого була організація, здійснення та регулювання усіх геологічних і геологорозвідувальних робіт загальнодержавного значення.

Більш детально літологічні і палеонтологічні дослідження верхньокрейдових відкладів та характерної для них макрофауни центральної та східної частин території платформної України, порівняно з попереднім періодом, висвітлено у роботах В.І. Лучицького (1914), Г.Ф. Мірчинка (1919), О.Д. Архангельського, М.С. Шатського, Н.А Преображенського і Б.П. Некрасова (1923), Шатського М.С. (1925), Виржиківського Р.Р. (1926), Ліхарева Б.К. (1926), П.А. Двойченка (1930), А.В. Закревської (1933), Б.М. Келлера (1935), В.С. Попова (1936), М.М. Карлова (1938), Ю.Б. Басса (1941) та ін. Верхньокрейдові відклади західної частини платформної України досліджують: В. Рогаля (1917), Я. Новак (1917 та ін..), Ю. Сінєвська (1923), Ю. Семірадський (1928, 1930), Ю. Самсонович (1930), А. Мазурек (1931, 1935), Б. Кокошинська (1931), З. Сколоздрувна (1932), О.В. Савчинська (1939) та ін.

Третій етап характеризувався більш детальними комплексними дослідженнями осадових утворень та характерних для них органічних решток, а також стратиграфічним розчленуванням і кореляцією верхньокрейдових відкладів за основними групами макро- та мікрофауни.

Літологічною спрямованістю відрізняються роботи І.Д. Гофштейна і М.Б. Рипуна (1959), Є.К. Лазаренка (1960), Д.Н. Коваленка і В.Г. Семенова (1964), Ю.М. Сеньковського (1963, 1977 та ін.) та багатьох інших дослідників.

Основоположними і фундаментальними є роботи Г.І. Бушинського по літології і генезису верхньокрейдових відкладів ДДЗ і окраїн Донбасу (1954).

Верхньокрейдову товщу також вивчають В.М. Корценштейн (1951), П.І. Луцький (1956), О.К. Каптаренко-Черноусова (1954, 1958), Є.М. Матвієнко (1958), О.Т. Богаєць (1962, 1965), О.О. Гойжевський (1963), В.Х. Геворк'ян (1962), В.Х. Геворк'ян, Л.М. Гнатенко (1972), В.Г. Бондаренко (1980) та ін.

Велика група фахівців спеціалізувалась на дослідженні пізньокрейдових макрофосілій. Так, залишки белемнітів вивчають: Ю.О. Єлецький (1941), В.М. Нероденко (1957, 1959), І.І. Нікітін (1958), Д.П. Найдін (1957, 1964); брахіопод - Ю.І. Кац (1974); гастропод - М.Я. Бланк (1961, 1963, 1968, 1972, 1974); морських їжаків - О.В. Савчинська (1967), В.А. Гинда (1964, 1965, 1968, 1969); амонітів - М.П. Михайлов (1951), Д.П. Найдін (1974); двостулкових молюсків - С.І. Пастернак (1955, 1957, 1959, 1962), С.П. Коцюбинський (1958, 1959, 1963, 1974, 1980), В.І. Гаврилишин (1962, 1963, 1968, 1978), О.С. Вялов (1984), В.О. Собецький (1961, 1970, 1977, 1978), О.В. Іванніков (1975. 1979 та ін.), О.В. Савчинська (1967, 1971, 1982); вусоногих раків - Д.М. Дригант (1966) та ін.

Мікрофауністичні дослідження проводять О.Р. Конопліна (1952), A.M. Волошина (1956, 1970, 1977, 1979), В.Ф. Горбенко (1959, 1960), О.К. Каптаренко-Черноусова (1959, 1963), С.В. Розумейко (1974, 1977), О.С. Липник (1961, 1962, 1964, 1981), Л.Ф. Плотнікова (1962, 1963, 1967), Н.І. Маслакова (1977, 1978), Ж.І. Доліна (1988) та ін.

Вапняковий нанопланктон крейди території платформної України вивчають С.І. Шуменко (1962, 1967, 1968, 1969), С.А. Люльєва (1967, 1968, 1981, 1987 та ін.), А.С. Григорович (1974), Г.П. Калініченко (1983), А.М. Романів (1987) та ін.

Результатом таких досліджень стали монографічні роботи по вивченню мікро- та макрофауни (О.К. Каптаренко-Черноусова та ін. (1963, 1979), Л.Ф. Плотнікова (1967), С.І. Пастернак та ін. (1968), В.О. Собецький (1977), Г.Я. Кримгольц (1974), Н.І. Маслакова (1978), О.В. Іванніков (1979), О.В. Савчинська (1982)), а також видання «Атласу палеогеографічних карт для території України та Молдавії» (1960).

Провідну роль у становленні сучасних уявлень зі стратиграфії верхньої крейди платформної України відіграли роботи Ю.О. Єлецького (1940, 1941), М.П. Михайлова (1951), Д.П. Найдіна (1952 та ін.), С.І. Пастернака (1959, 1966), С.І. Пастернака та ін. (1968, 1987), М.Я. Бланка, О.С. Липник (1962, 1964), О.С. Липник, С.А. Люльєвої (1981), Л.Ф. Плотнікової (1962), М.Я. Бланка (1974), М.Я. Бланка, В.Ф. Горбунова (1968), О.В. Іваннікова, В.В. Пермякова (1967) та ін.

Результатом проведених робіт стала узагальнююча праця «Крейда» з серії «Стратиграфія УРСР» (т. VШ).

Подальші стратиграфічні дослідження верхньокрейдових відкладів території платформної України спрямовані на складання нових стратиграфічних схем, які б відображали особливості місцевої стратиграфії її регіонів. Останні стратиграфічні схеми для фанерозойських відкладів України вийшли у 1993 р.

Четвертий етап дослідження верхньокрейдової товщі та характерних для неї органічних решток території платформної України розпочався наприкінці ХХ ст. і триває по теперішній час. Він ознаменувався початком нового етапу розвитку геологічних знань.

Новітні ідеї і технології та їх впровадження в науку, зокрема в стратиграфію і палеонтологію, сприяли появі нових наукових напрямів, зокрема магнітостратиграфїї, секвенсстратиграфії, хроностратиграфії, біосферної стратиграфії, динамічної стратиграфії та ін.

Поряд з традиційними морфологічними методами дослідження в палеонтології наприкінці ХХ ст. та на початку ХХI-го успішно розвиваються біогеохімічні, палеобіогеохімічні і мікроструктурні методи дослідження (М.М. Іванік, С.О.Козак, Н.В. Маслун та ін. (1984), В.П. Макридін (1985), Ю.А. Борисенко (1985, 1990, 1998 та ін.), Л.М. Якушин (1994, 1999), О.М. Васильєв (1999, 2003 та ін.) тощо).

Велике значення на подальший розвиток сучасної палеонтологічної думки мала колективна монографія С.В. Мейєна, В.П. Макридіна, Д.Л. Степанова та ін. «Современная палеонтология (методы, направления, проблемы, практическое приложение)». У цій роботі автори відобразили стан науки в цілому, її структуру, теоретичну систему, актуальні проблеми, перспективи подальшого розвитку та доповнили її практичними додатками.

Слід відмітити найновіші роботи сучасного етапу по палеонтології і стратиграфії верхньокрейдових відкладів південного заходу СЄП, палеогеографії та палеоекології морського басейну досліджуваного регіону таких вчених: В.П. Гнідця, К.Г. Григорчука, В.М. Найдьонова, Г.К. Бондарчука (1992-1994), Ю.М. Сеньковського та ін. (2004), О.В. Іваннікова (2005), Д.П. Найдіна (1993, 1995, 2004, 2005, 2006 та ін.), О.Г. Олфер'єва, О.С. Алексєєва, (2002, 2003), О.С. Алексєєва, Л.Ф. Копаєвич, Є.Ю. Барабошкіна та ін. (2005), Н.Ю. Брагіна (2004-2006), Л.Г. Брагіної (2004-2006), Р.Р. Габдуліна (2002-2004, 2007 та ін.), В.С. Вишнєвської (2004-2006), К.О. Соколової (2006-2008), Л.Ф. Копаєвич (2008 та ін.), В.Н. Беньямовського (2008 та ін.), Л.Ф. Плотнікової (2000) зі співавторами (2001-2006 та ін.), А.В. Матвєєва (2004, 2006), А.В. Шумника (2001,2002), І.І. Іщенка (2004-2008), О.А. Шевчук (2005-2007), Ю.В. Діденко (2003, 2004 та ін.), С.Г. Бакаєвої (2002-2004), Л.М. Якушина (1992-2008) та ін.

Отже, сучасний рівень вивченості верхньокрейдових відкладів досліджуваної території свідчить про необхідність узагальнення і систематизації величезного фактичного матеріалу. Отримані за останні 30 років нові дані буріння, сейсморозвідки, зокрема по акваторіях Чорного та Азовського морів, Волино-Поділля, а також особисті польові дослідження дозволяють внести багато коректив у питання їх стратиграфії, історії геологічного розвитку, особливостей осадконакопичення та екології органічних комплексів верхньої крейди.

МАТЕРІАЛ ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕНЬ

Матеріалом для написання дисертації слугували перш за все багаторічні авторські збори решток безхребетних макроорганізмів з верхньокрейдових відкладів території Волино-Поділля, ДДЗ, УЩ, окраїн Донецької складчастої споруди і Гірського Криму. Під час польових робіт детально досліджено 47 найбільш повних відкритих розрізів верхньої крейди, з яких 14 стратотипові для місцевих стратонів верхньої крейди, а також керновий матеріал з розрізів понад 100 свердловин. Крім того, опрацьовано фондові матеріали за результатами буріння більш ніж 10 000 свердловин картувального, структурно-пошукового, розвідувального і параметричного буріння, проведеного під час Державної геологічної зйомки масштабів 1:50 000, 1:100 000 та 1:200 000.

Частина матеріалу з розрізів верхньої крейди ДДЗ була отримана від доктора геол.-мін наук, професора Д.Є. Макаренка. Також був використаний кам'яний матеріал з маастрихтських відкладів Гірського Криму, який зберігається у геологічному музеї природничо-географічного факультету Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Богдана Хмельницького.

При дослідженні геологічних розрізів особлива увага приділялась виявленню умов захоронення викопних решток, фаціальній зміні гірських порід, фіксації переривів в осадконакопиченні, фосфоритових горизонтів, бентонітових прошарків, тощо. Конхіліофауна відбиралася по всьому розрізу. Суттєвий інтерес становили прижиттєві угруповання. Загалом, автором з колегами пошарово зібрано понад 10 000 екземплярів викопних решток які представлені, як черепашками доброї збереженості, так і їх фрагментами, ядрами або відбитками.

Морфологічне дослідження макрофауни проводилося за традиційною методикою морфометричного вимірювання та палеонтологічного опису.

Дослідження мікроскопічної будови черепашок викопних організмів здійснювалося за методикою, розробленою на кафедрі геології Харківського національного університету ім. Василя Каразіна на прикладі мезозойських і кайнозойських брахіопод.

Ультраструктурні дослідження виконувалися за допомогою скануючого електронного мікроскопа в Інституті надтвердих матеріалів ім. Бакуля НАН України та ІГН НАН України. Це дозволило спостерігати структурні елементи в об'ємному зображенні, що суттєво спрощувало інтерпретацію даних, отриманих на попередньому мікроскопічному рівні.

В процесі роботи над дисертацією було проведено ряд палеобіогеохімічних дослідженнь по встановленню хімічного складу черепашок пізньокрейдових бівальвій. Матеріал для палеобіогеохімічних досліджень відбирався з бездефектних черепашок, які характеризувались відсутністю примазок гідроксидів заліза та марганцевистих дендритів. При підготовці проб до аналізу поверхня черепашок була звільнена від вміщуючих порід та вторинних утворень. Хімічний аналіз черепашкової речовини проводився методом емісійної спектроскопії на спектрографі СТЕ-1 у лабораторії кафедри геології Харківського національного університету ім. Василя Каразіна за загальноприйнятою методикою.

Матеріалом для проведення палеогеографічних реконструкцій слугували результати власних досліджень, а також параметричного, структурно-пошукового та пошукового буріння, проведеного геологічними організаціями України протягом останніх 50 років у рамках геологічного картування території держави.

При палеогеографічних реконструкціях був застосований широкий спектр загальних та окремих методів. Серед геологічних методів використовувався метод фаціального і формаційного аналізу, літологічний, петрографічний та геофізичний методи. Основними методами визначення відносного віку були літостратиграфічний та біостратиграфічний. Серед методів дослідження минулого біосфери були задіяні палеонтологічний та історичний. З методів реконструкції палеогеографії пізньокрейдового басейну використовувалися такі: визначення його солоності, глибини, температури, характеру ґрунтів та ін.

При побудові палеогеографічних карт застосовувалась новітня методика моніторингу осадових басейнів та моделювання формаційних одиниць. Моделі будувалися на вітчизняному програмному комплексі «Geomapping» із подальшою конвертацією їх в grid-формат ArcView.

Палеоекологічні висновки грунтувалися на результатах комплексних палеоекологічних та літологічних досліджень, коли поєднуються порівняльний екологічний аналіз комплексів донних організмів у просторі і часі та з'ясуються закономірності їх розповсюдження у межах морських басейнів. Цей метод набуває особливого значення при дослідженні мезозойських організмів, коли актуалістичний метод може бути використаний з обмеженнями.

БІОСТРАТИГРАФІЯ ВЕРХНЬОКРЕЙДОВИХ ВІДКЛАДІВ ТЕРИТОРІЇ ПЛАТФОРМНОЇ УКРАЇНИ (ЗА МАКРОФАУНОЮ)

Загальна зональна шкала за амонітами. У дисертації наведено загальну зональну шкалу, розроблену О.Г. Олфер'євим та О.С. Алексєєвим (2002) для верхньокрейдових відкладів Східно-Європейської платформи. Вона є об'єктом для зіставлення з нею вперше розробленої регіональної (провінційної) схеми верхньокрейдових відкладів території платформної України.

Біостратиграфічні дослідження верхньокрейдових відкладів території платформної України та субрегіональні зональні схеми (за макрофауною). Згідно з сучасними уявленнями про об'єм і стратиграфічне положення зональних видів макрофауни у стратотипових розрізах верхньокрейдових відкладів Західної Європи та Північної Америки, враховуючи рекомендації міжнародних стратиграфічних комісій по встановленню меж ярусів, було деталізовано та уточнено біостратиграфічні схеми верхньокрейдового відділу території Волино-Поділля, ДДЗ та окраїн Донбасу (за макрофауною). У запропонованих схемах жирним курсивом виділено нові зони (підзони), а простим курсивом - нове стратиграфічне положення зон (підзон) (див. рисунок).

Волино-Поділля. Відклади верхньої крейди значно поширені на західній частині платформної України і представлені сеноманським, туронським, коньякським, сантонським, кампанським і маастрихтським ярусами. Найбільш повні розрізи розкриті свердловинами у Львівсько-Люблінському басейні, на західній частині Волинської монокліналі та на східних ділянках Передкарпатського прогину з потужністю від 500 до 1200 м. На Волино-Подільській плиті потужність верхньокрейдових відкладів зменшується до 200 м, а на західному схилі УЩ до 65-140 м.

Верхньокрейдові відклади добре охарактеризовані палеонтологічно, що дозволило вперше виділити тут місцеві зони (підзони) (див. рисунок).

За іноцерамами:

Зона Inoceramus cripsii - характеризує нижньо- та середньосеноманські відклади;

Зона Spyridoceramus tegulatus - характеризує нижню частину нижнього маастрихту.

За белемнітами:

Белемнітову зону Gonioteuthis quadrata, яка відповідає нижньому кампану, стало можливим поділити на підзони Gonioteuthis granulata quadrata, Gonioteuthis quadrata quadrata та Gonioteuthis quadrata gracilis.

За амонітами:

Зона Neancyloceras phaleratum - характеризує нижню частину верхньокампанського під'ярусу;

Зона Trachiscaphites spiniger - припадає на середню частину верхньокампанського під'ярусу;

Український щит. Верхньокрейдові відклади на УЩ представлені всіма шістьма ярусами, на відміну від застарілих уявлень про поширення тут лише сеноманських і туронських (менше коньякських та сантонських) порід. Верхня крейда характеризується тут плямистим поширенням, неповнотою розрізів і майже повною відсутністю залишків макрофауни. Потужність верхньокрейдових утворень, представлених переважно теригенними породами і меншою мірою - карбонатними, коливається від кількох сантиметрів до декількох десятків метрів. Через острівне поширення верхньокрейдових порід, неповноту геологічного розрізу, майже повну відсутність природних відслонень та макрофауністичних решток в наш час для верхньокрейдових осадків УЩ найбільш обгрунтованим є стратиграфічний поділ верхньокрейдових відкладів за форамініферами та нанопланктоном.

Дніпровсько-Донецька западина. Верхньокрейдові відклади широко розвинуті в ДДЗ. Сеноманський, туронський, коньякський, сантонський, кампанський і маастрихтський яруси представлені тут тільки морськими карбонатними осадками - крейдою і крейдоподібними мергелями, рідко пісками і вапнистими пісковиками. Верхньокрейдові відклади залягають в ДДЗ на великих глибинах на нижньокрейдових утвореннях і перекриваються з ерозійним розмивом палеогеновими. Найповніші розрізи і максимальна потужність відкладів спостерігаються в центральній частині западини (650-700 м), поступово зменшуючись до її бортових частин.

Для території ДДЗ автором вперше виділяються такі макрофауністичні зони (див. рисунок).

За белемнітами:

Зона Belemnitella praecursor mucronatiformis - характеризує верхню частину нижньокампанського під'ярусу;

Зона Belemnella licharewi/Belemnella lanceolata - характеризує нижню частину нижнього маастрихту.

За амонітами:

Зона Schloenbachia grossetі - характеризує верхню частину нижнього сеноману.

Окраїни Донбасу. Верхньокрейдові відклади широко розвинуті на досліджуваній території і представлені сеноманським, туронським, коньякським, сантонським, кампанським і маастрихтським ярусами. Вони незгідно залягають на більш давніх дислокованих породах від карбону до нижньої крейди і перекриваються осадками палеогену. Товща верхньої крейди складена в нижній частині розрізу теригенними породами: детритово-гравелистими пісками, пісковиками та глинами. Верхня частина розрізу представлена різноманітними мергелями, рідше - глауконітовими пісками і детритовими вапняками. По всьому розрізу зустрічаються кременисті породи, іноді - прошарки жовен фосфоритів.

Максимальної потужності (до 650 м) верхньокрейдові відклади досягають на північно-західній окраїні Донбасу в зоні Північно-Донецького насуву.

Розрізи верхньої крейди окраїн Донбасу відрізняються багатством макрофауни. Для цієї території вперше виділяються такі макрофауністичні зони (підзони) (див. рисунок).

За іноцерамами:

Зона Mytiloides gercynicus - характеризує верхню частину нижньотуронського під'ярусу;

Зона Volviceramus koeneni - припадає на нижню частину середньоконьякського під'ярусу;

Зона Sphenoceramus patootensis - характеризує відклади пізнього сантону;

Зона Inoceramus azerbaydjanensis - характеризує нижню частину нижньокампанського під'ярусу;

За белемнітами:

Зона Praeactinocamax plenus - характеризує відклади термінального сеноману;

Зона Belemnitella praecursor praepraecursor - припадає на відклади пізнього сантону;

Зона Belemnitella praecursor mucronatiformis - характеризує середню частину нижньокампанського під'ярусу;

Зона Belemnella lanceolata - притаманна відкладам нижньої частини нижнього маастрихту.

За амонітами:

Зона Collignoniceras woolgari - характеризує відклади нижньо- та середньотуронського під'ярусів.

Південна платформна Україна. Відклади верхньої крейди тут значно поширені, але вони розкриваються тільки бурінням і представлені в основному карбонатними породами - вапняками, мергелями або крейдою.

Відсутність відкритих розрізів верхньої крейди на цій території, необхідних для збору макрофауністичних решток, та майже повна відсутність їх у керновому матеріалі не дозволяють створити достатньо обґрунтовані за комплексом макрофауни біостратиграфічні схеми. Керівними формами при розчленуванні верхньокрейдової товщі південної платформної України залишаються форамініфери, нанопланктон та динофлагеляти, за якими і створюються сучасні стратиграфічні схеми для означеної території.

На Брюссельському симпозіумі 1995 року, де розглядалося питання встановлення Global Boundary Stratotype Section and Point (GSSP), кампан-маастрихтську межу запропоновано проводити в конкретному пункті непрацюючого кар`єру Tercis (Landes, Франція) безпосередньо біля того рівня, на якому вперше був знайдений амоніт Pachydiscus neubergicus (H a u e r, 1858). Додатковими маркерами межі також встановлено такі: перша поява белемніта Belemnella lanceolata S c h l o t h. та остання поява представників нанопланктону Aspidolithus parcus constrictus.

На Волино-Поділлі спостерігається одночасна присутність у відкладах Pachydiscus neubergicus (H a u e r) як з типовими ранньомаастрихтськими амонітами Acanthoscaphites tridens K n e r та белемнітами Belemnella lanceolata (S c h l o t h.), так і типовими пізньомаастрихтськими амонітами Discoscaphites constrictus S o w. і белемнітами Belemnitella junior N o w. На окраїнах Донбасу зональний вид походить з верхньомаастрихтських (зона Belemnitella junior) слабоглауконітових мергелів поблизу с. Новосвітлівка (визначення О.В. Савчинської, (1982)).

Отже, стратиграфічне положення Pachydiscus neubergicus (H a u e r) у відкладах території платформної України визначається як середина нижнього маастрихту - середина верхнього маастрихту.

Крім того, викликає сумнів використання цього виду як знаменника історико-геологічної події для проведення кампан-маастрихтської межі. Так, Д.П. Найдін зазначає (2002, с.45), що «...появление „Pachydiscus neubergicus” не представляет сколько-нибудь заметный рубеж в эволюции пахидискусов, оно не связано с каким-либо событием в развитии палеогеографи и осадконакопления и, таким образом, не имеет убедительного историко-геологического обоснования».

Більш впевнено кампан-маастрихтська межа на території платформної України визначається за першою появою белемніта Belemnella lanceolata (S c h l o t h.).

Для території Східно-Європейської платформи (СЄП) початок маастрихту характеризується масовими знахідками примітивних белемнел Belemnella gr. licharewi J e l. На думку Ю.А. Єлецького (1941), Belemnella desnensis J e l. та Belemnella licharewi J e l. є безпосередніми предками Belemnella lanceolata (S c h l o t h.), які еволюціонували від невідомих Belemnellocamax або невідомих близькородинних до них предків. У стратотиповому розрізі біля м. Фрунзе (північно-західний Донбас), як і в інших розрізах досліджуваної території, Belemnella licharewi J e l. масово поширені і зустрічаються не тільки у відкладах верхнього кампану разом з Belemnitella langei najdini K o n g., а й нижнього маастрихту разом з Belemnella lanceolata (S c h l o t h.). Тому вид Belemnella licharewi J e l. не може бути керівним при визначенні кампан-маастрихтської межі.

Зональним видом, що характеризує початок маастрихту на заході Європейської палеобіогеографічної області (ЄПО), є Belemnella lanceolata (S c h l o t h.). Ця форма широко відома в розрізах Німеччини, Данії, Англії та інших країн Західної Європи та успішно використовується для кореляції нижньомаастрихтських відкладів. Досить часто Belemnella lanceolata (S c h l o t h.) зустрічається і на сході цієї області у межах території платформної України. Знахідки зонального виду відомі тут з нижньої частини нижнього маастрихту і не зустрічаються як у відкладах термінального кампану так і у осадках верхнього маастрихту. Від верхньокампанських белемнітел ранньомаастрихтські белемнели відрізняються веретено- чи ланцетоподібною формою ростра. Вони досить впевнено діагностуються візуально, що значно спрощує визначення відносного геологічного віку гірських порід у польових умовах.

Отже, проаналізувавши стратиграфічне положення Pachydiscus neubergicus (H a u e r) і Belemnella lanceolata (S c h l o t h.). у нижньомаастрихтських відкладах території платформної України, пропонуємо для досліджуваної території проводити кампан-маастрихтську межу за першою появою Belemnella lanceolata (S c h l o t h.).

Регіональна (провінційна) зональна схема верхньокрейдових відкладів території платформної України (за макрофауною). Перші стратиграфічні схеми верхньокрейдових відкладів окремих регіонів території України були прийняті МСК СРСР у 1971 р. У подальшому численні роботи по палеонтологічному дослідженню викопної фауни та стратиграфії верхньокрейдової товщі дозволили значною мірою вдосконалити місцеві схеми, уточнити і деталізувати стратиграфічний поділ цих відкладів.

У 1993 р. виходить останній друкований варіант стратиграфічної схеми верхнього відділу крейдової системи у вигляді графічного комплекту «Стратиграфические схемы фанерозойских образований Украины для геологических карт нового поколения. Графические приложения. Таблицы».

Відсутність на даний момент кондиційної регіональної (провінційної) зональної схеми території платформної України за макрофауною, розробленої у відповідності до міжнародних стандартів згідно з рекомендаціями міжнародних робочих комісій, значно ускладнює кореляцію верхньокрейдових відкладів досліджуваного регіону з одновіковими утвореннями Північної Америки, Західної Європи та платформної Росії.

Автором пропонується варіант регіональної (провінційної) схеми стратиграфії верхнього відділу крейдової системи для території платформної України, розроблений на зональній основі (див. рисунок).

За основу прийнята система зон, яку запропонували Д.П. Найдін, Л.Ф. Копаєвич та В.Н. Беньямовський для території СЄП (1984) з доповненнями автора.

Сеноман. Зона Mantelliceras mantelli/Schloenbachia varians/Neohibolites ultimus/Inoceramus cripsii. Об'єм - нижній сеноман.

Зона Mantelliceras mantelli/Schloenbachia varians характеризує верхню частину нижнього сеноману платформної України. Зональні види Schloenbachia varians (O r b.) та Mantelliceras mantelli (S o w.) зустрічаються разом у глауконітово-кварцових пісках західних районів Придністров'я і характеризують відклади еквівалентні породам верхньої частини зони Mantelliceras saxbii та зоні Mantelliceras dixoni загальної шкали.

Зона Neohibolites ultimus неодмінно виділялась на всіх стратиграфічних схемах території України. Знахідки Neohibolites ultimus (O r b.) відомі з піщано-гезової товщі пилипчанської світи та пісків верхньої частини незвиської світи Волино-Поділля. За об'ємом зона відповідає нижньому під'ярусу сеноману Руської платформи та північно-західної Німеччини.

З іноцерамів найбільш характерними для зони, що виділяється, є Inoceramus cripsii M a n t. Їх знахідки відмічені у різнофаціальних зонах по всьому нижньосеноманському розрізу. У детритових вапняках Могилівського Придністров'я Inoceramus cripsii M a n t. зустрічається разом з типовими середньосеноманськими амонітами Acanthoceras rhotomagense (B g r t.).

Зона Acanthoceras rhotomagense/Inoceramus cripsii відповідає середньому під'ярусу сеноману і характеризує нижню частину шарів іноцерамових вапняків. Залишки зонального середньосеноманського виду Acanthoceras rhotomagense (B g r t.) встановлені на Волино-Поділлі та у Воронезькій області. За знахідками зональних Turrilites costatus L a m. і Turrilites acutus P a s s y. зона підрозділяється на дві підзони: Turrilites costatus і Turrilites acutus. Однак через невизначене стратиграфічне положення зональних видів у розрізі ці підзони виділяються умовно.

З іноцерамів найбільш характерними, як і для попередньої зони, є Inoceramus cripsii M a n t.

Зона Inoceramus pictus. Знахідки пізньосеноманського виду Inoceramus pictus M a n t. підтверджують існування на досліджуваній території відкладів, аналогічних верхньому сеноману північно-західної Німеччини, Руської плити та Східного Прикаспію.

Турон. Амонітова зона Gollignoniceras woolgari розпочинає середньотуронський під'ярус у міжнародній шкалі.

Знахідки цього виду-індексу відомі з відкритих розрізів Волино-Поділля та окраїн Донбасу. На Волино-Поділлі залишки Collignoniceras woolgari (M a n t.) знайдені у вапняку кремнеземистому білому, вік якого за даними С.І. Пастернака та В.І. Гаврилишина (1977) визначається як ранній турон. На окраїнах Донбасу цей вид зустрічається у верхньотуронських відкладах. Враховуючи знахідку названого амоніта у нижньотуронських відкладах Волино-Поділля, пропонуємо для території платформної України встановити амонітову зону Collignoniceras woolgari, яка охоплює стратиграфічний інтервал від середини раннього турону до кінця турону.

Зона Mytiloides labiatus/Mytiloides kossmati. Доцільність виділення зони Inoceramus labiatus у нижньому туроні Волино-Подільської плити була обґрунтована С.П. Коцюбинським ще у 1961 р. Пізніше вік і обсяги зони Inoceramus labiatus зазнавали неодноразових трансформацій. Так, Д.П. Найдін, В.Н. Беньямовський і Л.Ф. Копаєвич (1984) для верхньої частини нижнього турону СЄП виділяють зону Mytiloides subhercynicus-Mytiloides hercynicus. Подальші стратиграфічні кореляціі іноцерамової зони з зонами загальної шкали дозволили зіставляти зону Mytiloides labiatus/Mytiloides kossmati з трьома верхніми зонами нижнього турону загальної шкали - Pseudaspidoceras flexuosum, Watinoceras coloradoense та Mammites nodosoides.

Зони Inoceramus cuvierі та Inoceramus lamarcki характеризують середньотуронські відклади Західної Європи.

Зональні форми іноцерамід Inoceramus cuvieri S o w. та Inoceramus lamarcki P a r k. часто зустрічаються у відкладах Волино-Поділля, Донбасу, ДДЗ та на сході ЄПО.

У стратиграфічній схемі 1993 року зона Inoceramus cuvierі розпочинає середньотуронський під'ярус для території платформної України і відповідає нижній частині цього під'ярусу.

Зона Inoceramus lamarcki завершує середньотуронський під'ярус. Знахідки цього виду встановлені практично у всіх регіонах СЄП.

Зональних видів іноцерамід, які характеризують зони верхнього турону Західної Європи та Росії, на території платформної України не знайдено. Тому у верхньотуронському під'ярусі пропонуємо виділяти іноцерамову зону Inoceramus woodsi, яка на підставі знахідок типових Inoceramus woodsi (B o e h m.) у верхньотуронських відкладах СЄП традиційно виділялась на багатьох стратиграфічних схемах. Об'єм зони - верхній турон.

Зона Inoceramus woodsi завершує туронський ярус платформної України.

Коньяк. Зона Cremnoceramus inconstans-Cremnoceramus waltersdorfensis. Традиційно на території СЄП нижньоконьякському під'ярусу відповідала іноцерамова зона Inoceramus schloenbachi (=Inoceramus deformis), а верхньоконьякському - Inoceramus involutus. Після того, як Е. Кауфманн (1996) на заході внутрішнього басейну Північної Америки встановив, що біозона Inoceramus schloenbachi відповідає підошві зони Volviceramus koeneni, за якою, згідно з рекомендаціями Міжнародної робочої групи по коньякському ярусу, проводиться межа між нижньо- та середньоконьякськими під'ярусами, обсяг нижнього під'ярусу коньяку ЄПО було переглянуто.

Міжнародною робочою групою з коньякського ярусу, межу між туронським та коньякським ярусами запропоновано проводити за першою появою іноцерама Cremnoceramus rotundatus (sensu Troger). Відклади цієї зони були встановлені Е. Кауфманном зі співавторами (1996) у розрізі Зальцгиттер-Зальдер у Німеччині, О.Г. Олфер'євим (2003) у басейні р. Десна (Брянська область, Росія) та Марциновским зі співавторами (1996) на Мангишлаку.

На території платформної України наявності зонального виду Cremnoceramus rotundatus (sensu Troger) палеонтологічно не доведено. На думку С.П. Коцюбинського (1980), для ранньоконьякського часу західної частини платформної України найбільш характерними є Cremnoceramus inconstans var. typica R e n n g. та Cremnoceramus waltersdorfensis A n d., відклади з якими, за даними І. Валащика та К. Вуда (1998) складають зону Cremnoceramus brongniarti. На території платформної Росії зона Cremnoceramus brongniarti характеризує середину нижньоконьякського ярусу, приблизно на рівні зон Cremnoceramus waltersdorfensis hannovrensis та Cremnoceramus inconstans І. Валащика та К. Вуда.

Отже, виходячи з стратиграфічного положення вищеназваних іноцерамід у коньякських відкладах для нижньої частини нижньоконьякського під'ярусу території України автором пропонується зона Cremnoceramus inconstans-Cremnoceramus waltersdorfensis, яка умовно зіставляється з зоною Cremnoceramus rotundatus загальної шкали.

Зона Inoceramus schloenbachia-Cremnoceramus crassus завершує нижньоконьякський під'ярус. Знахідки зональних видів відомі з нижньоконьякських відкладів Львівської мульди, окраїн Донбасу, Воронезької антеклізи, Мангишлаку та інших територій СЄП. Ця зона еквівалентна зоні Cremnoceramus crassus-Cremnoceramus deformis термінального нижнього коньяку платформної Росії та зоні Cremnoceramus crassus crassus термінального нижнього коньяку США.

Зона Volviceramus koeneni. Згідно з рекомендаціями Міжнародної робочої групи, межа між нижнім і середнім під'ярусами коньяку встановлюється за появою двостулкового молюска Volviceramus koeneni (M ь l l.). Цей вид є також видом-індексом однойменної нижньої зони середнього коньяку Північної Європи, яка відповідає амонітовій зоні Peroniceras tridorsatum стандартної шкали.

На території СЄП зональний вид встановлений у Передкарпатському прогині, на півночі Львівсько-Люблінського прогину, Волинській монокліналі, на Поліссі і на окраїнах Донбасу.

Зона Volviceramus involutus завершує середньоконьякський під'ярус. Ця зона простежується на більшій частині СЄП та відповідає зоні Cremnoceramus wandereri (A n d e r t). У новому статусі вона зіставляється з амонітовою зоною Gauthericeras margae на схемі Я. Харденбола зі співавторами (1998).

Зона Magadiceramus subquadratus завершує коньякський ярус. Межу між середнім і верхнім коньяком Міжнародна робоча група рекомендує проводити за появою двостулкового молюска Magadiceramus subquadratus (S c h l ь t), який є видом-індексом для встановлення зони у пізньому коньяку. На схемах Р. Марциновского зі співавторами (1996) та Я. Харденбола зі співавторами (1998) ця зона відповідає амонітовій зоні Paratexanites serratomarginatus.

На території платформної України знахідки Magadiceramus subquadratus (S c h l ь t) відомі з крейдових відкладів Волино-Поділля.

Сантон. Рішенням Міжнародної робочої групи з встановлення ТГСГ за коньяк-сантонську межу рекомендовано прийняти першу появу іноцерамуса Cladoceramus undulatoplicatus (R o e m). Проте до сих пір остаточно не доведено збігання нижніх границь зон Cladoceramus undulatoplicatus та Sphenoceramus cardissoides у межах ЄПО, а також за її межами.

...