Історія України

Істотним є те, що за попередніх епох практично не простежувалося господарське розмежування. Тепер же вчені виділяють два господарських світи - землеробів і скотарів. Кожен із них мав власний усталений спосіб життя та порядок господарювання, які позначилися й на духовній культурі, ідеології, формах соціальних відносин та власності.

Найбільш ранніми енеолітичними суспільно-культурними утвореннями на території України були землеробські й землеробсько-скотарські племена трипільської культури та культури Гумельниця.

Однією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура, відкрита й досліджена наприкінці XIX ст. археологом В. В. Хвойкою. Вона з'явилася на історичній арені на початку IV тис. до н. е. , свою назву отримала від с. Трипілля на Київщині.

Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що займала території лісостепової смуги Правобережної України та Молдови. Трипільська культура характеризувалася як швидким поширенням у Європі, так і довготривалістю існування без значних змін в основних рисах впродовж 1500-2000 років.

Головними матеріалами для виготовлення знарядь праці в цей час і надалі залишався камінь, а також кістка й ріг. Але трипільці користувалися і мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. її широко застосовували при будівництві жител, виготовленні посуду, речей хатнього вжитку та культових атрибутів. Спеціалісти вказують на технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність оздоблення трипільського посуду.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури стала поява керамічних виробів, прикрашених розписом. За середнього періоду трипільці значно просунулися в північному напрямкові (угору по Дністру) та північно-східному, досягнувши середньої течії Дніпра. Особливо густо були заселені Верхня Наддніпрянщина, межиріччя Південного Бугу та Синюхи, Дніпра й Росі.

В цей час господарство трипільців набуло стабільності, зріс добробут населення, що доволі виразно простежується на основі аналізу житлово-господарських комплексів (зокрема, істотно збільшується об'єм зерносховищ). Позитивні економічні тенденції позначаються на демографічних показниках - невпинно зростає кількість населення, у Верхньому Побужжі виникають поселення-гіганти: Володимирівка (понад 100 га), Веселий Кут (150 га), Миропілля (200 га). Зростає і тривалість проживання на одному місці.

Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і малих річок, струмків, у місцях, що містять природні захисні елементи. Деякі з них були додатково укріплені ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру житла з'єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути кілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев'яно-глиняними будинками та заглибленими землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути як одно-, так і двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення. Розвивається у трипільців і мідна металургія. Вони освоюють плавлення та лиття металу, тоді як раніше послуговувалися лише куванням. З'являються майстри-металурги. Остаточно утверджується ремісничий характер гончарного виробництва.

Землеробство у трипільців було екстенсивним, польовим, із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Для рихлення фунту застосовували рогові та дерев'яні рала, суковатки, а для розбивання грудок - рогові й кам'яні мотики. Культивували пшеницю, ячмінь, просо та бобові. Збирання урожаю здійснювалося за допомогою кремінних серпів, які за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним.

Досить розвинутим було тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней, дрібну рогату худобу, коней. Важливими галузями виробництва залишалися мисливство, рибальство та збиральництво. Як транспортний засіб трипільці використовували сані, запряжені одним чи двома волами. Біля с. Ворошилівка на Вінниччині знайдено невеликі глиняні пряслиця, які можна інтерпретувати як перші з відомих на території України коліщата.

На ранньому етапі розвитку, коли йшло активне освоєння нових територій, трипільське населення мешкало невеликими общинами, що складалися з 10-15 малих сімей. Низький рівень розвитку продуктивних сил в умовах ведення екстенсивного господарства з досить трудомісткими видами роботи (підняття цілини, розчищення ділянок лісу тощо) вимагав кооперації зусиль значної кількості працюючих, що й зміцьнювало общину. Через це раннє трипілля засвідчує зміцнення сім'ї як господарського осередку общини. Кожна сім'я вже вела самостійне господарство і, ймовірно, володіла ділянкою землі та частиною худоби.

Загалом для цього етапу були притаманні три рівні суспільної організації, а саме: 1) мала (моногамна) сім'я, що вела окреме господарство; 2) община - об'єднання споріднених по чоловічій чи жіночій лінії сімей, родовий характер якої і визначався цією спорідненістю; 3) плем'я - об'єднання споріднених общин. Деякі відомості дають підставу говорити про початкову стадію виділення на рівні общини вождів, хоча здебільшого функції управління виконував залежно від обставин той чи інший дорослий член громади. Згодом, коли мав місце інтенсивний приріст населення, важливою суспільною ланкою стає велика сім'я, що становила домогосподарство. До її складу входили батьки та дорослі жонаті чи заміжні діти зі своїми дітьми, які займали або кімнати у великих багатокамерних будинках, або окремі невеликі оселі поблизу одна до одної. За родом залишаються вищі функції - збереження території, регуляція землекористування, ідеологічні. Але він втрачає господарські, які тепер виконує велика сім'я.

Утраті попереднього значення родової організації сприяє і його сегментація, розселення його гілок (ліньяжів) у різних місцях поселення. Водночас саме на цьому етапі плем'я набуває певних потестарних функцій (тобто функцій управління), що супроводжуються виникненням постійних керівних органів. На соціальне розшарування серед трипільців указують знахідки скарбів і могильників. Аналіз поховального інвентарю дає підставу виокремити три соціальні групи населення: племінну верхівку, племінну аристократію та рядових членів громад.

Щедру інформацію про культуру й духовний світ трипільців містить їхня кераміка, зокрема, оздоблюваний орнамент глиняних виробів, а також антропоморфна та зооморфна пластика. Антропоморфні глиняні вироби здебільшого передають образ жінки, хоч трапляються й чоловічі зображення. Зооморфні статуетки найчастіше зображують бика. Головами биків часто-густо орнаментуються шийки кухонних посудин. Трапляються і статуетки птахів, ліпні моделі жител й транспортних засобів. На пізньому етапі розвитку культури виникає монументальна скульптура.

Культові церемонії та ритуали здійснювались як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах.

Причорноморські степи й Крим заселяли племена з переважанням скотарського способу ведення господарства. Вони були досить войовничими і сусідство з ними вимагало від землеробських племен постійної турботи про власну безпеку.

Скотарсько-землеробська діяльність породила принципово інший спосіб життя, аніж землеробсько-скотарська. Утримання значної кількості худоби вимагало постійної зміни пасовищ, а це викликало значну рухливість населення. У Степу формується своєрідний рухливо-осідлий спосіб життя, із різним співвідношенням питомої ваги скотарства та землеробства.

У скотарів було два різновиди організації праці: відгінний або перегінний спосіб. За першого худобу влітку утримували на пасовиськах (іноді досить віддалених), а взимку - неподалік від поселення, на заздалегідь заготовлених кормах. За другого - худобу постійно переганяли на нові місця утримання, не намагаючись її прогодувати взимку лише заготовленими припасами.

Для ранніх скотарів притаманною була відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Згодом намітилася тенденція до більш рухливих форм господарювання.

У південній смузі степів перевага надавалася вівчарству, в північній та долині Дніпра - розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу - конярству.

Мобільність не сприяла урізноманітненню предметів матеріальної культури та їх накопиченню. Скотарський спосіб життя позначався на всіх сторонах існування - худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Учені засвідчують значне поширення обробляння кістки, шкір, розвиток плетива, та в пізніших часах - ткацтва. Керамічне виробництво не набуло спеціалізованого відособленого характеру.

У скотарських колективах формувалися принципово інші, аніж у землеробів, системи цінностей, в господарстві яких престижне місце належало передовсім худобі. Проте розкопки поховань енеолітичних скотарів демонструють наявність у них намиста з мідних пронизок, браслетів, скроневих підвісок з мідного дроту, високоякісних кременевих виробів, поясів із мушле ви х намистинок, а також імпортованого якісного посуду. Особливу групу знахідок становлять булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю (переважно у формі голови коня).

Дослідники вважають, що саме енсолітичні скотарі першими на території України одомашнили коня. Через це вони зажили слави відчайдушних кінних вояків, які постійно напирали на землеробів-трипільців. Знахідки решток воза у похованнях є найдавнішим свідченням використання колісного транспорту на території України.

У суспільній організації скотарів провідна роль належала великій патріархальній сім'ї як складовому елементу первісної сусідської громади. Рід виступає як підпорядкована структура, що регулює окремі негосподарні сторони життя, зокрема, сімейно-шлюбні та ритуальні. Велика патріархальна сім'я включала три-чотири покоління по батьковій лінії і могла налічувати до 300 членів. У такій сім'ї існувала сувора ієрархія. Головним був старший з чоловіків.

Специфічний спосіб життя енеолітичних скотарів породжував особливий духовний світ. Худоба виступає центром космогонічних уявлень про навколишній світ та водночас посередником у спілкуванні з богами, яким зазвичай надають рис найбільш шанованих тварин. Особливий зріз вірувань демонструє феномен курганного будівництва, відомий з кінця IV тис. до н. е. Кургани являли собою округлі насипи різної висоти, під якими знаходилися поховання патріархів великих сімей або сімейних громад. Довкола курганів збереглися залишки складних архітектурних споруд із землі, каміння та дерева. Дослідники зазначають, що кургани засвідчили не лише значні соціальні зміни в суспільстві, а й закріпили їх у певній релігійно-міфологічній системі. Степовий курган виражав собою нібито підняте над поверхнею землі повторення в меншому масштабі того, що людина бачила навколо себе. Курганне будівництво пов'язують з культом Сонця, що існував в енеолітичних скотарів.

Але все ж таки найяскравішою серед них була трипільська (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого В. Хвойкою). Поширена на території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра ця культура розвивалася протягом ІV-ІІІ тис. до н. е. Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що займала переважно територію лісостепової смуги Правобережної України та Молдови.

Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на думку І. Чернікова, по-перше, величезною територією поширення (близько 190 тис. км. 2 ) Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій -- на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км. 2, на середньому -- 150 тис. км. 2 Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

По-друге, вони характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку -- протягом 1500 -- 2000 років -- без значних змін в основних рисах культури.

По-третє, за своїм походженням трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

По-четверте, трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження ґрунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі Цим, зокрема, можна пояснити і утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень -- гігантів на Уманщині до 450 га. , в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.

По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур (балкано-західноукраїнського) регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у Стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітичних культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.

Трипільська культура

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура розвивалася протягом IV-- III тис. до н. є. і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Назву отримала від дослідженого наприкінці X --IX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с Трипілля на Київщині. Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. -- місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.

Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично -- це давні протоміста зі значною кількістю мешканців.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.

Основним заняттям трипільців було землеробство.

Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше -- ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і-кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.

Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля. їх запрягали у візки, можливо сани.

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд. Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Існує припущення, що трипільці мали свою писемність.

За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.

Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

6. Епоха бронзи на території України

історія україна територія населення

Бронзовий вік на території нашої держави тривав понад тисячу років, приблизно від XX до Х-ІХ ст. до н. е. Свою назву епоха отримала від найменування першого штучно отриманого людиною металу - сплаву міді з оловом (рідше, зі свинцем або миш'яком), вироби з якого в цей час стають найбільш поширеними. Виникло бронзоливарне виробництво на Передньому Сході, а вже звідти поширилось в Європу та Азію. Раннє, порівняно з деякими іншими частинами Європи, проникнення нового металу на територію України вчені пов'язують з носіями трипільської культури, які підтримували контакти з Балкано-Карпатським металургійним центром. Широке ж розповсюдження бронзоливарного виробництва зумовлювалося більшою твердістю бронзи, аніж міді, в поєднанні з порівняно низькою температурою плавлення, яку можна було отримати навіть у найпримітивніших печах.

Розвиток металургії бронзи і поява внаслідок цього значної кількості металевих знарядь праці сприяли стрімкому розвитку всього господарського комплексу, зростанню продуктивності праці в землеробстві, в будівництві та, особливо, в деревообробці.

Але не лише цим обмежувалися принципові зміни, які несло за собою поширення бронзи. Доба позначена також важливими зрушеннями у соціальному житті суспільства. Простежуються важливі процеси етногенетичного змісту, виділення на території України протослов'ян, протобалтів, фракійців, протофінно-угрів, індоіранців.

Винахід бронзи спричинив удосконалення зброї - бойових сокир і стріл з твердими наконечниками. Саме за доби бронзи вперше з'являється лучник-вершник, а відтак збільшується глибина військових нападів і військова активність. З появою перших справжніх воєн виникає потреба в організації оборони. Бронзовий вік нерідко називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почав формуватися перший начерк етнічної карти Європи. В Україні потужні міграційні хвилі зачепили як степову, так і лісостепову зону та Полісся.

Суть історичного процесу бронзової доби складають взаємовідносини різних етнічних груп, що населяли на той час Україну або були її близькими чи далекими сусідами. Зокрема, культурні трансформації початків бронзової доби в Україні були спровоковані північним походом ассирійського царя Ніна. Прихід під впливом цього походу частини населення Північного Кавказу в Приазов'я сприяв формуванню тут на ґрунті взаємодії з місцевим населенням так званої ямної культури (що свого часу постала на місці трипільської культури) - нової культурно-історичної спільноти, відомої у спеціальній літературі під назвою катакомбна культура.

У взаємодії з південними племенами катакомбної культури еволюціонувало й суспільство носіїв культури шнурової кераміки або інакше культури "бойових сокир " (свою назву отримала від характерного орнаменту на посуді, що наносився за допомогою перевитого шнура, або від клиновидних сокирок з просвердленим отвором), які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу та Прикарпаття.

Поширення цих культур відповідає ареалові розселення північної групи індоєвропейців, до складу яких входили предки слов'ян, бал ті в і германців. У північно-східних районах і лісовій смузі розселялися племена фінно-угорської етнічної належності (їхня найзахідніша група), представлена зразками мар'янівської культури. В південній частині Закарпаття виявлено пам'ятки, що свідчать про проживання тут протофрако-іллірійського етнічного масиву.

До рішучих змін культурно-етнічного характеру призводять події, пов'язані з активізацією скотарських племен, особливо тих з них, що оволоділи майстерством ведення війни на бойових колісницях. Набуває могутності перша держава індроєвропейців - Хетське царство, у Європі постає Мікенське царство. На півдні України панівні позиції завойовують індоіранські племена багатоваликової кераміки, які першими в регіоні оволоділи способом ведення бою на колісницях, запряжених кіньми. З часом вони поширили свій вплив на сучасну Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. Щоправда, поширення культури багатоваликової кераміки не було тривалим, і невдовзі на півночі України відновили контроль балто-слов'янські племена східнотшинецької та комарівської культур. Зникнення з етнічної карти Південно-Східної Європи войовничих ін-доарійських племен, що в XVI ст. до н. е. перемістилися до Переднього Сходу та Північно-Західної Індії, відкрило відлік існуванню в Європі зрубної культури (назва походить від практики поховань у дерев'яних зрубах під курганами). Втрата чинника політичної напруги, яким, безперечно, були індоарії, відкрила можливості мирного розвитку міжетнічних процесів, проте водночас значно відстрочила перспективи виникнення державності (принаймні на тисячу років). Протослов'янське населення цього періоду представляють білогрудівська, висоцька, а на пізнішому етапі - північна група пам'яток чорноліської культури. Істотне посилення вологості та спричинені цим зміни кліматичних умов, а також масові міграційні процеси в добу бронзи зумовлюють істотні трансформації тогочасних форм господарювання. Так, лісостепова зона України, що перед тим була освоєна трипільськими племенами як землеробський ареал, з приходом сюди носіїв культури шнурової кераміки стає смутою розвитку скотарства. Водночас освоєння носіями сабатинівської культури південно-західних частин степової зони спричинило розвиток тут землеробства. За доби бронзи головним знаряддям обробляння землі залишається мотика, проте застосовуються й дерев'яні плуги. Майже водночас з появою возів з'являються упряжні тварини (велика рогата худоба - воли). Епоха бронзи дає новий імпульс для розвитку скотарства. Зростання частки скотарського господарства сприяло забезпеченню населення продуктами харчування. Але в плані розвитку це призводило до деградації суспільств, їх архаїзації. Відхід від землеробства означав вибір екстенсивного шляху розвитку. Екстенсивна діяльність може забезпечити необхідний мінімум, але містить дуже мало внутрішніх стимулів саморозвитку. За такого типу господарювання, як правило, занепадають ремесла, спрощується побут та загалом спрощується палітра трудової діяльності людського колективу. Кераміка бронзової доби за всіма показниками поступається трипільським зразкам. Лише на кінець доби бронзи значення землеробства знову зростає. Цьому сприяли як уміння відновлювати родючість фунту, так і більш широке впровадження високопродуктивних металевих знарядь праці.

За суспільним ладом людські колективи доби бронзи відповідають означенню пізньопервісного суспільства, що наближалось до ранньокласових структур. Для ранніх землеробсько-скотарських суспільств були характерні ускладнення структур у соціальній, політичній і економічній сферах, соціальна ієрархія, суспільна та майнова диференціація, інтеграція суспільства й підвищення ролі центру, а в політичному плані - вождя. Суспільні структури бронзової доби складалися з таких елементів, як сім 'я, громада, патронімія, тем 'я, союз племен. Ймовірно, що саме в добу бронзи з'являється мала сім'я, що об'єднувала індивідів, пов'язаних найтіснішими родинними зв'язками - чоловік, дружина, діти. Розпад великих сімей, які домінували, наприклад, у трипільців, пояснюється способом ведення господарства та зникненням потреби у постійній спільній виробничій діяльності.

Зростання ролі воєн спричинило тенденцію до утворення над племінних структур - союзів племен. З часом інтеграційні процеси стимулювали укрупнення союзів племен. Ускладнення ж суспільної організації вимагало формування особливих інститутів управління. Знать, яка виділялася при цьому, поступово посідала панівне становище у суспільстві. Союзи племен є формою етносоціальної організації та організації влади, властивою пізньопервісному суспільству.

Перетворення малої сім'ї на основного виробника продукції сприяло відособленню власності, а отже, й виникненню спочатку майнової, а згодом і соціальної нерівності.

У добу бронзи особливої довершеності набуло мистецтво спорудження курганів. Основним будівельним матеріалом при їх спорудженні слугували акуратно накраяні шматки дерну. Для того, аби запобігти швидкому розмиванню насипу, його схили трамбували, промазували глинистою сумішшю, обкладали камінням і деревом. Як засіб оздоблення використовували гру кольорів різних матеріалів - глини, чорнозему та порід каменю. Розвиток скотарства, землеробства й метало-обробляння позначився на особливому поклонінню Сонцю. Розвиток солярного культу в добу бронзи спостерігається як у перших цивілізаціях на Землі, так і в докласових спільнотах. Солярна символіка - коло, хрест, свастика та їхні комбінації - прикрашають наскальні малюнки, посуд ритуального змісту, амулети, зброю, атрибути влади тощо. Суб'єктами поклоніння виступали також певні види свійських тварин, птахи та змії.

7. Етнічні процеси за доби бронзи

Етнічні процеси за доби бронзи розвивалися по лінії глибоких взаємних проникнень за напрямами північ -- південь та захід -- схід. Виділено чотири базові лінії розвитку: праслов'янська, індоіранська, прафінно-угорська, прафрако-іллірійська. Наскрізна локальна специфіка характерна для регіонів Гірського Криму та Закарпаття. З Волино-Дніпровським регіоном послідовно асоціюють нерозчленовану прабалто-слов'янську, а потім -- праслов'янську лінії розвитку матеріальної культури й антропологічного типу населення, які накладаються на ареал найдавнішої слов'янської гідронімії. До цього процесу можуть бути залучені пам'ятки культури кулястих амфор від Сяну до Дніпра, підкарпатська та середньодніпровська культури шнурової кераміки, тшинецько-комарівська спільнота, білогрудівська та лужицька культури, що охоплювали Північний Лісостеп та Полісся. Подальший розвиток цього процесу пов'язаний з чорноліською та висоцькою культурами, що сформувалися за часів фінальної бронзи, але розвивалися вже за умов доби раннього заліза (див. розділ III). Степ та Південь Лісостепу опанували спільноти індоіранської лінії розвитку (ямна, катакомбна, бабинська, зрубна, сабатинівська, білозерська). Племена Карпатського басейну склали прафрако-іллірійську гілку індоєвропейців, а на Північному Сході утвердилися прафінно-угри (Мар'янівка -- Малі Будки -- Бондариха). Специфікою доби ранньої бронзи можна вважати етнокультурну консолідацію населення, коли племена ямної спільноти та культури кулястих амфор контролювали практично всю територію нашої держави. Це був час, коли культурні імпульси з України переважали зовнішні чинники. їхні масштаби чітко фіксуються поширенням традицій будівництва могил.

Упродовж бронзового віку (III--II тис. до н. е. ) природні ландшафти наших земель зазнали помітних змін, викликаних антропогенним чинником. В долинах річок та на вододілах, у степах, передгір'ях та серед лісу виростають ланцюжки та скупчення курганів (могил). Курган, як тип поховальної споруди, виник у середовищі пізніх індоєвропейців Надазов'я (середньостогівське населення), але особливого поширення ці споруди набули вже у ямних племен. Саме потужні міграції останніх практично вирішили проблему індоєвропеїзації території України.

Носіїв ямної спільності беззастережно вважають індоєвропейцями археологи, лінгвісти, антропологи. Час її розвитку (приблизно 28-- 23 ст. до н. е. ) позначений рухом племен з базового Волго-Дніпровського степового ареалу. Міграція заволзької групи «ямного» населення через Урал на Сибір співвідноситься з відокремленням з індоєвропейського масиву носіїв пратохарської мови -- населення афанасіївської археологічної культури. Степи та передгір'я Північного Кавказу стали плацдармом для проникнення хето-лувійської гілки індоєвропейців на південь, до Малої Азії. Рух «ямних» племен на північ між Дніпром та Уралом спинив прафінно-угорський масив населення лісової смуги Європи. Найпотужніший осередок «ямного» населення фіксується на північ від Азовського та Чорного морів, поміж Доном та Дунаєм [55]. Звідси вздовж Дніпра та Прип'яті на Німан та Віслу й Одер розселялися пра-германо-балто-слов'яни. Від Поділля на захід, через карпатські перевали, рухалися пракельто-ілліро-італіки, а із Західного Надчорномор'я за Дунай уздовж моря на південь просувалися прагреко-вірмено-фракійці. Тож населення, що лишилося на батьківщині поміж Дніпром та Волгою, стало основою праіндоіранської гілки індоєвропейців.

Наведена схема розселення племен індоєвропейської спільності є гіпотетичною. Вона виходить з концепції східноєвропейської прабатьківщини й спирається на простежені й передбачувані міграції носіїв ямної спільності, що фіксуються в III тис. до н. е. на величезних просторах Євразії від Адріатики до Алтаю. В процесі розселення «ямники» втрачали свої корінні ознаки, які, відповідно, переставали визначатися археологічне. Проте матеріальні прояви культури індоєвропейців (кургани, стели, вохра, шнуровий орнамент, вози на колесах, запряжені волами) внаслідок міграцій ямного населення ширяться по всій Європі як об'єктивне свідчення її індоєвропеїзації.

На території України племена ямної спільності за доби ранньої бронзи стають пануючою силою. Зона їх розселення, чітко позначена появою курганів, охоплює степ та лісостеп від Криму до Київського Полісся. Саме тоді в межах сучасного Києва були насипані перші кургани. У Прикарпатті та на Волині «ямникам» протистояли носії культури кулястих амфор [56]. Вони розселилися на схід з теренів Північної Німеччини та Великопольщі, а окремі їх пам'ятки досягають Дніпра в районі Києва.

Тут слід наголосити на особливій ролі та місці Київщини у давній історії України. Від доби енеоліту у населення найпотужніших культур простежується тенденція неодмінно долучати до свого ареалу місцевість довкола Київських пагорбів. Першими, здається, це зробили трипільці, витіснивши звідси неолітичне населення Дніпро-донецької спільності [57]. Середньостогівські племена також намагалися дістатися цього регіону, але вдалося це лише ямникам, які розселилися на землях трипільців і насипали свої кургани на руїнах протоміст. Північ та захід колишнього трипільського ареалу заселили носії культури кулястих амфор, наближаючись до київських висот. Проте оволодіти ними їм не вдалося. Зате на кулястих амфорах з'являється шнуровий орнамент. У наступні часи протистояння на широті й довготі Києва тривало. Його засвідчує, зокрема, і гідронімія Київщини, яка є слов'янською, іранською, іллірійською, балтською та германською. Жоден інший регіон у межах України не може похвалитися такою етнічною строкатістю. Пояснити це можна оптимальним географічним розташуванням київських висот. Саме тут могутній стовбур Дніпра віялом розгалужується на три гілки: східну, що Десною та Сеймом веде до басейнів Дону та Оки-Волги; яка головним руслом Дніпра зближується з верхів'ями Волги, а притоками -- з Даугавою; західну, що течією Прип'яті прямує до Західного Бугу, Вісли та Німану. Спускаючись Дніпром нижче, можна повернути вздовж Орелі чи Самари на схід і дістатися Донецького кряжу з його покладами мідної руди, а простуючи вздовж Славутича -- виплисти до Чорного моря й Криму. Попід київськими пагорбами пролягав важливий трансєвропейський суходільний шлях, що сполучав Приуралля з Карпатським басейном. Він починає функціонувати ще за доби бронзи [58], а на окремих ділянках -- ще раніше. Вище Києва починається Полісся -- важко прохідне для рухливого населення, а нижче -- на лівому березі -- закінчується степовий коридор, який завжди використовували неспокійні скотарі. Тож «Київське вікно» поміж лісом та степом було ідеальною, багато в чому безальтерна-тивною, ланкою сполучення поміж Сходом та Заходом. Той, хто володів цим регіоном, опановував важливий вузол європейської торгівлі. За доби міді-бронзи це був обмін металами, бурштином, прикрасами, сіллю, зерном, худобою, хутрами. Не дивно, що Київщина, як жоден інший регіон України, крім Закарпаття, так багата на знахідки металевих речей та ливарних форм для їх відливки.

Доба ранньої бронзи репрезентована в Україні, крім ямної спільності та культури кулястих амфор, яскравою кемі-обінською культурою Криму та Надчорномор'я. Вона виокремлювалася на тлі ямних пам'яток і була, на думку В. М. Даниленка, продовженням азово-чор-номорської лінії розвитку степового енеоліту. Кам'яні поховальні споруди кемі-обінців, розмальовані з середини у килимовому стилі, є шедеврами каменерізного й декоративного мистецтва. Чимось вони нагадують кам'яні склепи культури кулястих амфор, що породило припущення щодо певних зв'язків між названими групами населення. З більшою певністю можна говорити про кавказький вектор зв'язків Кемі-оби. Населення Закарпаття (баденська культура) проживало тоді в системі щільних зв'язків з племенами Карпатського басейну. На північному сході завершувався неоліт ямково-гребінцевої кераміки.

Середній бронзовий вік (23--18 ст. до н. е. ) позначений зміною культурного середовища. В ареалі Ямної спільності, під впливом культурного й етнічного імпульсу з Північного Кавказу, утворюється Катакомбна культурно-історична область [59]. Тут змінюється тип поховальних споруд: замість прямокутних ям в курганах викопують для небіжчиків підземні склепи, відгороджені від вхідної ями дерев'яними чи кам'яними заслонами. Матеріальна ж культура ще лишалася певний час «ямною». Отже, зміна культури не супроводжувалася тотальною зміною населення й, відповідно, етносу. Не зазнає змін і антропологічний тип населення Надчорномор'я. С. Н. Братченко простежив, що катакомбні споруди поширювалися вглиб ямного ареалу від Азовського моря. Проте цілком опанувати «ямний» простір «катакомбни-кам» виявилося не до снаги. На заході Надчорномор'я в ранньоката-комбний час розвивалася буджацька культура, похідна від ямної. Певний час ранньокатакомбне населення перебувало у «ямному» оточенні. Лише на пізньому етапі розвитку, з припливом нових груп населення з калмицьких степів, формуються катакомбні культури другого покоління: донецька -- на сході, інгульська -- в Надчорномор'ї. У цей час носії катакомбних культур просуваються на захід до р. Прут, піднімаються в лісостеп аж до широти Києва.

Спроба визначити етнічну належність населення Катакомбної області підводить нас впритул до так званої арійської проблеми. Вона традиційно має дві площини -- наукову й політичну. Лінгвісти виокремлюють нерозчленовану арійську мовну спільність, яка утворилася після розпаду пізньоїндоєвропейської прамови. Частина археологів та мовознавців ідентифікують арійську людність з ямною спільністю, датуючи період її існування другою половиною III тис. до н. е. [60]. Поділ арійців на праіранців та праіндійців (індоаріїв) відбувся у першій половині II тис. до н. е. В другій чверті II тис. до н. е. індоарії полишають Європу, простуючи ще не до кінця з'ясованим маршрутом до Індії. Перші прояви мови індоаріїв зафіксовані у писемних джерелах Передньої Азії (1500--1300 рр. до н. е. ) [61]. Отже, перебування аріїв за межами Індії сумнівів не викликає.

Час гіпотетичного поділу арійської мовної спільності відповідає пізньому періодові розвитку Катакомбної області, коли в її межах утворилась низка окремих культур (інгульська, донецька, середньодні провська, середньодонська, передкавказька, нижньоволзька та ін. ). У зоні найвищої концентрації катакомбних пам'яток (Прикубання, Надазов'я, Надчорномор'я) О. М. Трубачов виділив шар індоарійської гідронімії та топонімії, відносячи його виключно до скіфо-сарматської доби [62]. Проте його колеги рішуче не погоджуються з таким невиправданим омолоджуванням індоарійських реліктів, вмотивовано зауважуючи, що індоарії могли мешкати в названих регіонах значно раніше -- у час поділу арійської спільності на дві гілки [63]. Культурна строкатість пізньокатакомбного світу свідчить про його етнічну неоднорідність. Різними були й ідеологічні уявлення в цьому середовищі. Носії донецької культури великого значення надавали деформації черепів ще з дитячого віку, а інгульське населення використовувало черепи поважних небіжчиків для моделювання портретів померлих. Модельовані таким чином черепи використовували у ритуалах, пов'язаних з культом предків [64]. Достовірно розділити пізньоката-комбні культури на праіндоарійські та праіранські практично неможливо. Не виключено також, що носії окремих культур Катакомбної області могли спілкуватися поміж собою на діалектах кавказьких чи прагрецької мов. Слід наголосити, що індоарії пізньокатакомбного періоду ще не наблизилися до свого культурного рівня, оспіваного у священних гімнах -- ведах. Культура ж ведійських аріїв прабатьківщини активно порівнюється нині з пам'ятками синташтинської культури Південного Уралу, де відкриті унікальні городища-протоміста та курганні могильники зі склепами воїнів-колісничих [65]. У формуванні синташтинської культури брали участь і носії пізньокатакомбних культур. Зважаючи на сказане, необхідно обережно торкатися арійського аспекту праісторії України й пам'ятати, що, на думку ряду авторитетних науковців, його не було взагалі. Тобто, що прабатьківщина аріїв знаходилася далеко від України. Ігнорування цих застережень переводить наукову проблему в сферу політиканства. Останніми роками вийшли друком і навіть перевидані дві книги, які пропонують лобове розв'язання арійської проблеми на користь лише України [66]. 1 хоча грубезний том Ю. О. Шилова написаний у жанрі фантастики з елементами містики, а роман-есей Ю. М. Канигіна більше подібний до відвертої містифікації, певна частина читачів сприйняла їх як нове слово в науці. Між тим, джерельна база для висновків Ю. О. Шилова обмежується кількома десятками курганів, розкопаних ним особисто. Оскільки стояли ці кургани колись у Наддніпрянщині, то саме цей регіон і оголошується прабатьківщиною аріїв. Така вузька локалізація цієї прабатьківщини нічим не виправдана. У більш виважених гіпотезах Дніпро обмежує арійський ареал на заході. Є навіть тлумачення гідроніму «Данапріс / Дніпро» як «Західна ріка», яке опирається на санскрит [67], але й воно піддане сумніву [68]. Основною рікою індоіранських племен на їх прабатьківщині виступає Рангха (Ранха), яку прибічники східноєвропейської прабатьківщини аріїв ідентифікують з Волгою (Ра) [69]. Праісторичну назву Волги зберіг донині мордовський народ, який належить до фінно-угорської мовної сім'ї -- давній сусід індоіранців на середній течії цієї ріки. Не коректно тому обходити увагою Волгу в пошуках прабатьківщини аріїв. Ю. М. Канигін, не обтяжений знанням праісторії, легко пов'язує аріїв з українцями й лукаво пропонує прикрасити прикрасити синьо-жовтий прапор арійським хрестом, тобто свастикою. Політизація арійської проблеми вже призводила до великої трагедії XX ст. , а свастика тепер сприймається як зловісний знак етноциду. Сама ж ідеологія ведійських аріїв, побудована на богообраності, зверхності їхнього народу над усіма іншими, ксенофобії, неодноразово використовувалася для історичного виправдання расизму. Расизмом віддають і деякі фантазії вітчизняних аріофілів: «Простір, на якому зародилися білі люди, віддавна вже називають Україною. . . » [70]. Коли ж до цього додати твердження Ю. М. Канигіна, що Ісус Христос був . . . гуцулом, то для висновку про ще один богом обраний народ рукою подати. Етимологи-любителі продукують з аріїв (оріїв) -- орачів, не відаючи, що скотарі-арії презирливо ставилися до землеробів і ніколи не орали ниву. Діалектика відносин праслов'ян з аріями* (глибину яких одні дослідники перебільшують, а інші -- зводять нанівець) адекватна стосункам українців з кримськими татарами за часів козаччини. Вони ніколи не були однозначними. Зважаючи на все сказане вище, арійська спадщина в Україні вимагає до себе обережного підходу. З катакомбним населенням сусідили на півночі племена культур шнурової кераміки. Вони заселяли величезні простори лісів Європи від Ютландії до Верхньої Волги в другій половині III та на початку II тис. до н. е. , просочуючись місцями в лісостеп. Назва цієї спільності походить від техніки орнаментації кераміки відбитками шнура (мотузки). Термін «шнурові» є досить умовним, адже носії ямних та катакомбних культур також використовували шнур для декорування посуду й формально можуть іменуватися «шнуровими». Вже зазначалося, що культури, які робили з шнура орнаменти?, належали до кола індоєвропейських, тому лінгвісти та археологи схильні вбачати в культурах шнурової кераміки пам'ятки ще нерозчленованої германо-балто-слов'янської мовної спільності. Її носії вели комплексне землеробсько-скотарське господарство, будували кургани для поховань поряд з використанням ґрунтових могильників, практикуючи як кремацію, так й інгумацію небіжчиків. Київська Наддніпрянщина знову виступала зоною активних культурних контактів поміж двома середньодніпровськими культурами -- шнурової кераміки та катакомбною. Зрештою, «катакомбники», утвердившись на Середньому Дніпрі, відіграли провідну роль у формуванні наступної культури багатопружкової кераміки. «Шнуровики», в свою чергу, просочилися до Закарпаття, принісши туди традицію спорудження курганів.

18--17 ст. до н. е. були часом історичних потрясінь та пертурбацій. У первинних державах відбувалися тоді зміни правлячих династій, загинула Харапська цивілізація в долині Інду. На землях України світовий політичний катаклізм озвався черговою зміною археологічних культур. Давні племена України, таким чином, вписалися до ритму світового історичного процесу, щоб уже ніколи з нього не випадати.

Термін «арій» розтлумачено як «повноправний», на противагу іншим «неповноправним» племенам з якими арії контактували.

Пізньопервісні суспільства, які розвивалися паралельно з ранньодер-жавними утвореннями і в певному контакті з останніми, називають синполітейними.

Індоєвропейські племена, ареали розселення та напрями міграцій яких ми намагалися окреслити вище, саме в цей переломний час виходять на авансцену історії. У давніх текстах задокументовано хетську мову в Малій Азії й грецьку на півдні Балканського півострова ще в першій половині II тис. до н. е. В другій половині 16 ст. до н. е. індоарії захоплюють владу в державі хурритів Мітані у Верхній Месопотамії. Сила ранніх індоєвропейських династій полягала в тому, що вони опиралися на вправні загони бойових колісниць, запряжених кіньми. Кожен з правителів особисто був удатним воїном-колісничим, першим на полі бою. Відомий російський історик та географ Л. М. Гумільов запропонував широко вже обговорену гіпотезу щодо пасіонарних поштовхів, які змінюють рух історії, та пасіонаріїв -- груп людей, котрі своєю активністю такі зміни забезпечують [71]. Час перших пасіонарних поштовхів припадає, за Л. Гумільовим, саме на 18--17 ст. до н. е. , а роль пасіонаріїв виконала військова аристократія, яка воювала на колісницях. В ареалі прабатьківщини аріїв на сході Європи склепи колісничих масово були досліджені вже після оприлюднення теорії пасіонарності й засвідчили її перспективність. Максимальну концентрацію склепів виявлено біля стін городищ-протоміст на Південному Уралі (пам'ятки синташтинської культури). Носіїв її найпереконливіше співставлено з індоаріями прабатьківщини [72]. Саме на Південний Урал виходить північним кінцем вісь пасіонарних поштовхів 18--17 ст. до н. е. , намічена Л. М. Гумільовим. Протилежний її кінець містився у середній течії Нілу в Африці. На захід та схід від цієї осі хвилеподібне ширилися впливи культурних імпульсів. Західний напрям впливу простежується за знахідками склепів колісничих від Зауралля на Середній Дон [73], де під її впливом сформувалася доно-волзька абашевська культура. Пам'ятки останньої дають найбільшу в Європі концентрацію склепів вої-нів-колісничих [74].

Досягши території України, пасіонарна хвиля призводить до трансформації пізньокатакомбних культур в культуру багатопружко-вої кераміки. Пам'ятки останньої обіймали увесь простір поміж морем та лісом, досягаючи на заході Прикарпаття та Волині. За системою ознак і скотарським спрямуванням господарчої діяльності ця культура продовжує лінію розвитку індоіранських етносів. Оволодівши бойовою колісницею, носії культури багатопружкової кераміки зупинили поширення на захід населення доно-волзької абашевської культури з склепами колісничих і створили власні елітні структури в суспільстві. Етнічною ознакою чоловіків на ту пору став пояс з круглою кістяною пряжкою як елемент бойового обладунку.

На час поширення культури багатопружкової кераміки інші етнокультурні групи були ніби відсунуті до кордонів України. Постшнуро-ві стжижовська культура та почапська група культури Хлопіце-Веселе займали Волинь та Львівщину, підтримуючи германо-балто-слов'янську лінію розвитку. В Закарпатті утвердилася культура Отомань, а в Гірському та Східному Криму -- кам'янсько-лівенцівська група пам'яток з орієнтацією зв'язків на Північний Кавказ. Прафінно-угорське населення мар'янівської культури обіймало середню течію Десни та пониззя Сейму на північному сході.

Доба пізньої бронзи (17/16--10 ст. до н. е^) позначена активізацією етнічних процесів. Саме серед старожитностей цього періоду дослідники шукають прабатьківщину слов'ян на просторах, обмежених р. Одером на заході. Середнім та Верхнім Дніпром на сході, Карпатами на півдні та Балтійським морем на півночі. На північному сході окресленого ареалу локалізується й прабатьківщина балтійських народів (литовці, латиші, пруси). Цю територію в 17--13 ст. до н. е. заселяли племена Тшинецько-комарівської культурно-історичної області, з якою фахівці пов'язують праслов'яно-балтську мовну спільність. Носії схід-нотшинецької, комарівської та сосницької культур поглинають нечисленне на півночі населення культури багатопружкової кераміки й поширюються правобережним Лісостепом та Поліссям на схід аж до Середнього Подесення [75]. Це було землеробсько-скотарське населення, яке вело осілий спосіб життя у невеликих селах, де налічувалося 10-- 20 дерев'яних жител на палях. Небіжчиків праслов'яно-балти ховали на ґрунтових могильниках та під невеликими курганами за обрядом кремації. Рідше трапляються тілопокладення. Для тшинецького (праслов'янського) посуду була характерна тюльпаноподібна форма з прокресленим, пружковим та накольчастим оздобленням. На заключному етапі доби пізньої бронзи (12--10 ст. до н. е. ) східнотшинецька культура змінюється білогрудівською та чорноліською, які продовжують праслов янську лінію розвитку на лісостеповому Правобережжі України [76].

Сосницька культура у Дніпро-Деснянському межиріччі розвивалася паралельно із східнот-шинецькою. С. С. Бере-занська схильна вбачати у носіях сосницької та наступної за нею ле-бедівської культур лінію розвитку прабалтського етносу. Процес розрізнення праслов'янської та прабалтської мовних спільностей, який мав місце в другій половині II тис. до н. е. , ймовірно, відбився на відмінностях між пам'ятками Правобережного та Лівобережного Полісся за доби пізньої бронзі.

Сусідами праслов'яно-балтів на півдні лишалося давньоіранське населення степової смуги та лівобережного Лісостепу. Племена культури багатопружкової кераміки відчували тиск не лише з боку праслов'ян з північного заходу, але й зі сходу, коли до басейну Сіверського Дінця просунулися з Середнього Дону групи людності покровської зрубної культури. Остання сформувалася на базі пасіонарних носіїв синташтинської та доно-волзької абашевської культур, після відходу індоаріїв на південь до Азії. Давньоіранське населення займалося переважно осілим скотарством, видобутком та обробкою металів. В результаті взаємодії населення культури багатопружкової кераміки та покровської зрубної культури сформувалася бережнівсько-маївська зрубна культура на степових просторах поміж Дніпром та Волгою (15--13 ст. до н. е. ). Проникали «зрубники» й на правий берег Дніпра, піднімаючись до широти Києва, де вступали в контакти з праслов'янським населенням східнотшинець-кої культури. Сюди вони довозили руду, метал у зливках та готові вироби з бронзи з Донецького гірничо-металургійного центру. Міднорудні поклади Донбасу [77] розробляло населення бережнівсько-маїв-ської зрубної культури.

У другій половині II тис. до н. е. активізуються впливи прафра-ко-іллірійського населення Карпатського басейну на південно-західні регіони України. Носії культури Ноуа розселяються у Верхній Наддністрянщині -- ареалі комарівської культури, а також займають середню течію цієї ріки. Пізня культура багатопружкової кераміки між Дніпром та Прутом трансформується у сабатинівську культуру завдяки західним та східним впливам. З бронзовим віком Угорщини було пов'язане населення Закарпаття доби пізньої бронзи (культура Фелшьосьоч-Станове) [78].