Історія України

Рання та середня фази доби пізньої бронзи співпадають з встановленням сприятливих кліматичних умов у Цен-трально-Східній Європі -- вологою і теплою погодою. Відповідно, у проміжок часу 1700-- 1200 рр. до н. е. спостерігається максимальна щільність заселення всіх регіонів України. Кількість пам'яток культур доби пізньої бронзи обчислюється тисячами. Демографічний вибух, пік якого Припадає на 14--13 ст. до Н. е. , призвів до виснаження природних ресурсів. Зміна кліматичного режиму на сухий та прохолодний, за умов перенаселення, мала катастрофічні наслідки. Негативні зміни проявилися в скороченні кількості поселень на відтинку часу 1200--900 рр. до н. е. , а також у повній зміні їх культурного антуражу.

Звичайно, демографічна криза позначилася на етнічній ситуації. Найістотніший відплив населення йшов з південного лісостепу та степової смуги. Населення Західного Надчорномор'я (сабатинівська культура) приєдналося до руху так званих «народів моря», що полонив наприкінці 13-го та в 12 ст. до н. е. Малу Азію та Східне Середземномор'я [79]. Плацдармом для вторгнення «народів моря» на Схід став Балканський півострів. З протилежного боку Чорного моря носії бережнівсько-маївської зрубної культури переселялися через Крим у Прикубання, а з Волго-Донщини -- до калмицьких степів і на схід від Каспію. Означений рух на південь пов'язується з переселенням давньоіранських племен із східноєвропейської прабатьківщини до Іранського нагір'я, де вони й з'являються наприкінці II тис. до н. е. [80].

В обезлюдненому іраномовному степу з решток населення сабати-нівської та бережнівсько-маївської зрубної культур утворюється біло-зерська культура. Пам'ятки її зосереджені у приморській смузі та вздовж великих річок. Цим скористалися північні сусіди. Населення білогрудівської та Чорноліської культур, яке дослідники вважали праслов'янським, розселяється правобережним Лісостепом вниз до степового порубіжжя. Паралельно на південь від Десни просувалася пра-балтська група населення Лебедівської культури. Проте їх випередили носії бондарихинської культури, які опанували лівобережний Лісостеп і вийшли до Дніпра на ділянці від Сули до Орелі. Бондарихинці традиційно вважаються представниками прафінно-угорського етнічного масиву, нащадками населення мар'янівської культури.

Ще більшу активність на заключному етапі доби пізньої бронзи виявила прафрако-іллірійська людність Карпатського басейну. Після 1200 р. носії культури Ґава переходять карпатські перевали й розселяються на Верхньому та Середньому Дністрі. Звідти мігранти просуваються далі на схід до ареалу чорноліської культури в Дніпровському лісостеповому Правобережжі [81]. Окремі проникнення західних артефактів чи й груп населення простежуються ще далі, на схід від Дніпра й до Сіверського Дінця [82]. Нині Чорноліська культура сприймається як поліетнічне (праслов'яно-фрако-іллірійське) утворення.

Етнічна карта України за доби бронзи виглядала несталою, сегмен-тованою. Найвиразніше етнічна спадковість простежується в Степу, на Поліссі та в Закарпатті. Зручна ж для проживання лісостепова зона слугувала ареною міжетнічних контактів і конфліктів. Тут перетиналися зустрічні міграційні рухи зі сходу та заходу, створюючи смугу нестабільності. Історично склалося так, що великі етнокультурні масиви заходили на територію України більшим чи меншим краєм. Ядро ж цих спільностей лишалося назовні, що утруднювало етнічну консолідацію населення обабіч Дніпра. Лише культура багатопружкової кераміки була явищем загальноукраїнського масштабу з міцним місцевим підґрунтям. Проте її носіїв досить швидко посунули з лісостепу, звівши до сили регіонального рівня.

Упродовж доби бронзи помітна тенденція до діагонального характеру міжетнічних контактів. Тривалий час найбільш дієвою була вісь південний схід -- північний захід між праслов'яно-балтським та індоіранським етнічними масивами. Порубіжжям цих контактів виступала Київська Наддніпрянщина. Лише наприкінці доби пізньої бронзи зустрічні рухи прафрако-іллірій-ського та прафінно-угор-ського етнічних масивів поновили вісь південний захід -- північний схід. Вони встановили прямі контакти поміж собою на Середній Наддніпрянщині.

Діагональні напрямки зв'язків робили середньодніпровський регі он осередком їх перетину і сходження країв великих етнічних масивів. За спостереженнями антропологів на Київщині, за доби міді-бронзи, сходилися три грандіозні історико-етнічно-етнографічні зони: східноі ндоєвропейська (з основним індоіранським компонентом), централь-ноіндоєвропейська (з праслов'янським та прафрако-іллірійським компонентами), уральсько-палеоєвропейська (з основним фінно-угорським компонентом) [83]. Дніпро у середній та верхній течії виступав прикордонною рікою між двома останніми зонами.

Етнічна строкатість праісторичної України певним чином підтверджується цікавими спостереженнями німецького історика та філолога Г. Шрамма, який взявся до реконструкції давньопівнічнопонтійського гідронімічного шару, що сформувався ще за передскіфської доби. Згідно з Г. Шраммом, Дніпро мав тоді три назви: 1) Варос (у грецькій інтерпретації -- Бористен) у степу, 2) Данапрос -- у лісостепу, 3) Слову-та -- у лісовій зоні на північ від Київських пагорбів. Першу назву дослідник виводить з іранської лексики («Широкий»), другу -- з фракійської (від «Вапоууіргоз»), а третя назва Дніпра стала етнонімом слов'ян .

8. Початок доби заліза на території України. Культури раннього залізного віку

Освоєння виробництва заліза на поч. І тис. до н. е. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства {третій -- пов'язаний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави. Залізний вік в Україні пов'язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янською культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Широко застосовувалися залізні знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення, що проживало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти зі стародавніми сусідніми цивілізаціями. У ранній залізний період в Україні виділяється декілька культур, серед яких важливе значення мали пшеворська, зарубинецька і черняхівська. Вони охоплювали І ст. до н. є. -- VII ст. н. є. Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у III -- IV ст. н. є. зумовила появу одного з перших могутніх праукраїнських утворень -- Антського державного об'єднання.

Ранньозалізна доба. Праслов'яни, скіфи та грецька колонізація

Приблизно з рубежу II і І тис. до н. е. починається нова доба в історії людства -- доба раннього заліза. Залізо -- метал більш "демократичний", ніж бронза. Він поширений у природних рудах, його легше добувати й обробляти, залізні знаряддя міцніші та гостріші. Застосування залізних знарядь спричинило прогрес, у всіх видах виробництва, зокрема в землеробстві. Спершу люди використовували дуже рідкісне метеоритне та самородне залізо, яке цінувалося дорожче золота. Речі з такого металу (переважно прикраси) знайдені в царських гробницях кінця IV--II тис:, до н. е. на Близькому Сході.

Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено приблизно н XVIIІ--XVI ст. до н. е. в Закавказзі ( за давньогрецькою легендою, племенем халібів), Малій Азії (хеттами) та Месопотамії. Залізоробне виробництво розвивалось і поширювалось спочатку повільно. Сліди найдавнішого місцевого виробництва заліза -- гамарництва -- знайдено на північно-східній периферії етнічної України (поблизу м. Воронежа) на поселенні, яке датується XV--XIV ст. до н. е. Під кінець II тис. до н. е. окремі залізні предмети трапляються у степовій частині України. Вся праслов'янська територія знаходилась у зоні лісів І лісостепів, де в достатку було залізної руди. В XI--ЇХ ст. до н. е. залізоробні майстерні та залізні речі з'являються в праслов'янських культурах на Правобережжі України, а починаючи з VIII--VII ст. до н. е, залізо вже поступово витісняє з ужитку бронзу. Особливості обробки залізної криці -- кування -- створили нову виробничу техніку і нових ремісників -- ковалів. У всі часи їх дуже шанували і навіть побоювались -- вважалося, що коваль є трохи чаклуном. Бог-коваль зустрічається в міфології багатьох давніх народів, в українців він називався Сварогом. Згідно з міфом, за бога Сварога з небес впали ковальські кліщі і люди почали кувати залізну зброю. Для українських земель тисячолітній період ранньозалізної доби насичений багатьма історично важливими подіями. Домінуючою галуззю господарства в лісостеповій частині стало орне землеробство, де вже використовувалися залізні сокири, наральники і серпи. Внаслідок зростання продуктивності праці з`вились надлишки продуктів, які вивозились в інші краї. В степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства, однією з причин цьому був засушливий кліматичний період, який тривав 500 років (приблизно від 1300 до 800 рр. до н. е. ). Стосунки між кочівниками причорноморських степів і землеробами загострились. Степовики прагнули силою заволодіти збіжжям, худобою, полотном, рабами. Осілі племена при постійній загрозі нападу мусили чіткіше організувати свою суспільну структуру, об'єднуватись, створювати військові дружини, будувати великі укріплені поселення -- городища, які ставали громадськими, ремісничими та релігійними центрами. Все більше ремесел ставали самостійними напрямами господарювання, що дало змогу продукувати речі масово, високої якості І перейти від натурального обміну до справжньої торгівлі. Все це стимулювало розвиток сільського господарства, насамперед землеробства, а також військової справи, які, своєю чергою, активізували прогрес ремесла. Та все ж не слід вважати залізо першопричиною тих змін, які відбувалися за доби раннього заліза. Використання залізних знарядь і зброї були лише одним із виявів, а частково і наслідком системи соціальних і економічних стосунків, яка вже на той час існувала у Стародавньому Світі.

На початку ранньозалізної доби з'являються перші письмові згадки про терени України та її населення. Знаходимо їх у творах античних авторів -- Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла, Піндара. Найцінніші і найдосконаліші відомості подає Геродот -- давньогрецький історик, який жив у V ст. до н. е. і, ймовірно, сам мандрував північним Причорномор'ям. З його творів можна довідатись, як називалися племена і народи, які заселяли простори України в І тис. до н. е. , дізнатись про їхню історію, релігію і побут. І хоч не всі ці відомості є цілком достовірні, а назви можуть бути перекручені та змінені, все ж ці письмові джерела містять цінну інформацію про наших далеких пращурів. Ранньозалізну добу можна поділити на передскіфський та скіфський час.

Як і в попередні епохи, землі України, а особливо її західний регіон, у І тис. до н. е. були місцем етнокультурною стику, контактною зоною багатьох вже історично відомих етносів: фракійців, іллірійців, кіммерійців, скіфів. Перші письмові джерела та археологічні дослідження вказують на існування на теренах України племен і народів з різноманітною культурою. Як вважають багато вчених, до праслов'янського кола можна віднести більшість культур, які сформувались між Дніпром, Одером. Прип'яттю і північним Причорномор`ям, сягаючи своїм корінням у бронзовий та енеолітичний віки. Ймовірно, у передскіфський час до них належали частково лужицька і голіградська культури, повною мірою культури висоцька та чорноліська. На початку І тис. до н. е. вже означились виразні локальні відмінності між ними, спричинені як походженням і внутрішнім розвитком, так і широкими зовнішніми зв'язками: із степовим кіммерійсько-скіфським світом на сході і півдні, із центральноєвропейськими культурами на заході.

Лужицька культура

Наприкінці доби бронзи, приблизно з XII--XI ст. до н. е. на західних землях України жили племена, які належали до кола лужицької культури. Ця центральноєвропейська культура була великим поліетнічним утвором, до якого входило багато племен з різними культурою і традиціями, в тому числі предки іллірійців, германців і слов'ян. Спільною рисою, що об'єднувала всі ці племена, був однаковий поховальний обряд -- кремація (спалення померлих і захоронення решток у посудинах-урнах), який наприкінці доби бронзи швидко поширився на більшій частині Центральної, Південної і Західної Європи. Причини такого масового поширення нового для Європи поховального обряду невідомі, але, ймовірно, це було викликано зміною ідеологічних уявлень, сприйняттям однієї, спільної для різних племен світоглядної ідеї.

У південно-західній Волині виявлено пам'ятки, що належали окремій культурі із деякими рисами лужицької культури, шо дістала назву ульвівецької. Очевидно, походження ульвівецької культури пов'язане із появою на заході України наприкінці II тис. до н. е. групи населення із середньоєвропейського регіону, яке, вмішавшись із місцевими племенами, утворило окремий культурний вияв. Вони були землеробами і скотарями, мисливцями і рибалками, мали добре розвинений гончарний промисел. Археологи дослідили великі, очевидно, племінні, могильники, що налічують до сотні поховань. Могильники влаштовувались на високих беретах рік. "Ульвівчани" дотримувались стійкого і складного поховального обряду -- випростаного тілопокладання в неглибокій ямі головою на південь. Існував звичай ритуального розчленування тіла і окремого захоронення черепа. Поховання супроводжувалось різноманітною, прикрашеною символічними орнаментами, ритуальною керамікою, бронзовими прикрасами. У поховальному обряді ульвівецьких племен вперше за кілька тисячоліть на праслов'янських землях спостерігаємо відмову від скорчених тілопокладень. Очевидно, уявлення людини про потойбічне життя, про реінкарнацію (повторне народження після смерті) змінилися. Захоронення померлого в природному, випростаному стані підбивало нову ідею, нові уявлення про долю померлих у потойбічному світі: людина стала особистістю і після смерті сприймалася такою, якою була за життя. Такі могильники досліджені поблизу сіл Рованці та Городок на Волині, Ульвівок (тепер Вільхове) на Сокальщині.

Водночас серед ульвівецьких могильників є й такі, в яких померлих ховали за обрядом кремації, що вказує на сильніший вплив лужицької культури. Рештки спаленого на вогнищі тіла зсипали в посудину-урну, яку захоронювали на могильнику, поряд ставили посуд, клали бронзові прикраси. Здійснювались і поховання черепів. Такі могильники досліджені поблизу сіл Млиниська на Волині (над рікою Західний Буг) та Тиглів на Сокальщині.

Швидко трансформуючись і змішуючись з місцевим населенням, котре жило грохи південніше, племена ульвівецької культури утворюють праслов'янську висоцьку культуру.

Висоцька культура

Носії висоцької культури заселяли в X--VIІ ст. до н. е. невеликий простір вододілу між Західним Бугом, Дністром і Стиром (Львівська і захід Тернопільської областей). Це було невелике, стійке протягом 400 років об'єднання мирних племен, котрі досягли стадії патріархальної родової общини. Основним їхнім заняттям було землеробство і скотарство. Жили вони в селищах, по берегах рік та озер, споруджували півземлянкові та наземні каркасні житла з кам'яними печами. Поряд знаходились господарські споруди. Для виготовлення знарядь (сокир, молотків, серпів, зернотерок, стріл) широко використовувалися камінь, кремінь і кістка. Бронзових та залізних виробів (ножі, серни, вістря наконечників списів і стріл, бритви, прикраси) було менше. Більша частина їх є привізною, центральноєвропейського походження, але знахідки ливарного і ковальського інструменту не виключають існування місцевої металургії. Висоцькі гончарі продукували багато різноманітною посуду. Привертає увагу кераміка ритуального призначення, орнаментована символічними зображеннями, пов'язаними, очевидно, з культом родючості. Відомі великі могильники висоцької культури, де налічувалось інколи до 1000 поховань (Висоцький могильник). Менші могильники досліджені поблизу сіл Лугове, Ясенів, Гончарівка, Луковець, у м. Золочів. Поховальний обряд такий, як і в ульвівецькій культурі, біритуальний, причому тілопокладення зустрічається частіше, ніж тілоспалення. Покійники лежать у неглибоких могильних ямах випростані, головами на південь, мають на собі прикраси, які носили за життя: на шиї бронзові або металеві нашийники і намиста, біля вух -- скроневі підвіски, кільця. Верхній одяг -- плащ -- запинався на правому боці грудей бронзовими або залізними шпильками. На руках браслети і персні. Біля померлих ставили посуд, в якому була їжа, клали невеликі палянички, знаряддя, рідше зброю. В дитячих похованнях є глиняні іграшки, тарахкальця та фігурки пташок. Часто зустрічаються парні поховання одночасно захоронених чоловіка і жінки. Руки їх інколи складені разом, а в деяких випадках померлі лежали в обіймах. Очевидно, маємо зразок насильницької смерті жінки, що свідчить про особливе місце чоловіків у висоцькій родині. Такі патріархальні поховання мають багатше спорядження і належать, можливо, знатним особам племені. Цікаво, що найбільше скупчення висоцьких пам'яток знаходиться на теренах між містами Золочів і Броди Львівської області. Ці землі врожайні, багаті на воду і ліси, придатні для землеробства і густого заселення. Тут міг бути організаційно-культурний і культовий центр висоцьких племен.

Висоцькі племена жили в оточенні трьох великих етнокультурних масивів: північнофракійського на півдні, лужицького на заході і хліборобських культур українського лісостепу на сході, що впливало на розвиток висоцької культури.

Проте ця культура була абсолютно своєрідним, хоч дещо консервативним явищем. Від зародження до розчинення в середовищі інших праслов'янських землеробських культур, які прийшли зі сходу, вона існувала на “своїй”, незмінній території.

Культура фракійського гальштату.

Одночасно з висоцькими племенами в X--VII ст. до н. е. Північне Прикарпаття, Буковина та Західне Поділля були заселені племенами культури, фракійського гальштату (голіградської культури). Прийшли ці племена із-за Карпат, з Верхнього Потисся, і були найпівнічнішою групою північнофракійського етносу. Бони швидко асимілювались з місцевим населенням, яке теж було фракійського походження (культура Ноа) і поширили свій вплив на сусідні культури. Найгустіше заселеними стали терени між Дністром, Прутом та їх притоками на Покутті, південній Тернопільщині та північно-західній Буковині.

Голіградські племена були носіями розвинутої культури центральноєвропейського типу, так званої гальштатської культури. Основну роль у господарстві відігравало орне землеробство і скотарство, як ремесла вже існували гончарство і металургія -- культури фракійського гальштату, в тому числі голіградська, багаті на металеві знаряддя та зброю. Були відомі чинбарство, прядіння і ткацтво.

Найраніші голіградські поселення виникли в північних передгір'ях Карпат і самих горах поблизу соляних джерел. Солеварний промисел відігравав важливу роль у житті голіградських племен, адже сіль у ті часи цінувалася на вагу золота і була одним із основних товарів обмінної торгівлі у Стародавньому Світі.

Можливо, багаті родовища солі і стали причиною проникнення в Прикарпаття перших груп фракійців. Поселення солеварів та їх майстерні досліджені археологами на Гуцульщині в селах Лоєвій та Текучій. Тут виявлено дерев' яні колодязі соляної ропи, великі, будовані з дерева та каменю приміщення, в яких виварювали сіль, вогнища, величезну кількість глиняного посуду. Такий самий спосіб добування солі, яким користувалися давні солевари 3 тис. років тому -- виварювання з соляної ропи -- ще сьогодні інколи застосовують у домашньому господарстві на Гуцульщині.

“Голіградці” жили в селищах, основним типом житла були напівземлянки. Для захисту від ворогів будували городища, оточені валами з дерев'яними і кам'яними конструкціями. Такі городища контролювали також торгові шляхи, що вели через Карпатські перевали у землі сусідніх і далеких племен.

З приходом голіградських племен у Прикарпатті поширився тілоспалювальний поховальний обряд. Один з найбільших фракійських могильників українських Карпат (80 поховань) досліджено у Східних Бескидах (село Сопіт на Львівщині). Голіградській культурі належать багато скарбів бронзових виробів, а також два великі золоті скарби, знайдені поблизу села Михалків на Тернопільщині. Михалківські скарби, серед яких безліч досконалих речей давнього мистецтва, належали, можливо, племінній аристократичній верхівці -- вождю або жрецю. У голіградських племен починають формуватися стосунки, характерні для військової демократії, виділяється прошарок воїнів. Військова справа відігравала важливу роль у житті північних фракійців, адже це були, часи постійних міжусобиць і війн. Це засвідчують численні знахідки предметів озброєння. Воїни гальштатського часу, і піхотинці і вершники, були озброєні бронзовими мечами, списами, кинджалами, бойовими сокирами, булавами, для захисту вживали щити, шоломи, наручні спіралі, навіть панцирі.

Культи і вірування північних фракійців пов'язані з ідеєю родючості і характерні для землеробсько-скотарських культур ранньозалізної доби.

Унікальна пам'ятка -- аграрне святилище-обсерваторія гальштатського часу -- виявлена поблизу села Урич у Східних Бескидах на Львівщині. На високих скелях було висічено 270 петрогліфів -- зображень тварин, людей, солярних дисків і спіралей. Система розміщення цих знаків символізує рух Сонця і пов'язані з цим землеробські цикли.

Голіградська культура проіснувала у Північному Прикарпатті майже 400 років, контактуючи з іншими культурами праслов'янського світу: висоцькою, лужицькою, чорноліською. Скоріше всього, ці контакти, враховуючи зем­леробський характер культур, були більше мирними -- торгівля, спільне визначення релігійних свят. Але наприкінці VII ст. до н. е. лісостепові землеробські племена під натиском кочівників -- войовничих скіфів -- почали просуватись на захід, займаючи землі голіградських племен. Розпочалися сутички, частина фракійського населення покинула Прикарпаття, частина залишилася, ставши, ймовірно, складовою частиною праслов'янських культур вже скіфського часу на заході України.

Чорноліська культура

Па початку ранньозалізної доби, в X--VII ст. до н. е. лісостепова частина Правобережної України між Дніпром і Дністром була заселена осілими племенами чорноліської культури. Чорноліська культура -- одна із найсамобутніших культур праслов'янського світу, вона генетично пов'язана з місцевим населенням давніших епох. Чорноліські племена були об'єднані в союзи племен, центри яких знаходились у Придніпров'ї (Черкащина), на Побужжі, в Наддністрянщині, а пізніше і на Лівобережжі Дніпра па Полтавщині. У цих місцях виявлено багато селищ, городищ і поховань чорноліської культури, що свідчить про значну густоту населення. Цікаво, що це майже повністю збігається з розселенням найдавніших протослов'ян-землеробів в Україні -- племен трипільської культури.

Чорнолісці жили родами у відкритих селищах, де будували дерев'яні наземні житла та півземлянки. Основу господарства становили орне землеробство і скотарство. Добре розвинутими були всі галузі домашнього господарства та ремесла: прядіння, ткацтво, чинбарство, обробка кістки і дерева. Чорноліські гончарі виготовляли різноманітний високоякісний і вишукано оздоблений посуд. Високого рівня досягла власна металургія бронзи та заліза, один з найбільших виробничих центрів знаходився в басейні річки Тясмин на Черкащині.

У X ст. до н. е. чорноліські племена вперше зазнали нападів своїх південних степових сусідів -- войовничих кіммерійців. Незахищені села були спустошені й спалені, їх жителі пограбовані, вбиті або забрані в рабство. Почалася тривала війна. Праслов'яни зуміли стримати агресію і захистити себе. На кордоні з кіммерійським степом, оточуючи свої землі, вони збудували систему фортець-городищ, де ховались під час ворожих нападів жителі околиці. Городища споруджувались на високих неприступних пагорбах, були оточені земляними валами із дерев'яними стінами зверху. Основними городищами були найпівденніше Чорноліське городище, довжина валів якого досягала 6 км, та Суботівське городище поблизу Чигирина.

Будівництво таких великих укріплень, можливо, перших у праслов'янській історії фортець, вимагало зусиль великої кількості людей водночас. Це сприяло об'єднанню племен, городища ставали племінними центрами, в яких зо­середжувалось політичне і культурне життя. Але праслов'яни не лише пасивно захищалися. У південної частини чорноліських племен склалася своя військова організація -- загони кінноти, озброєні за зразком своїх ворогів -- списами, луком і стрілами, бойовими кам'яними молотами. Характерною зброєю був залізний "кіммерійський" меч з бронзовим руків'ям і прямим перехрестям, залізні кинджали. З'явилась і військова аристократія -- вершники. Поховання таких воїнів - вождів відрізняються від звичайних чорноліських поховані, складнішим обрядом і багатством спорядження, куди входили зброя, кінська збруя, прикраси. В таких похованнях і взагалі на землях чорноліських племен знайдено багато типових кіммерійських речей і речей закавказького походження (зброя, військовий обладунок), що були, скоріше всього, трофеями праслов'янських воїнів.

У VІП ст. до н. е. частина племен чорноліської культури переселилася на схід -- за Дніпро і осіла на берегах річки Ворскли. Дніпровське Лівобережжя було добре відоме праслов'янам і обжите ними ще за доби бронзи. Сюди ж на родючі лісостепові чорноземи заходили з лісів і прабалтські племена, змішуючись інколи з праслов'янами. Найзахіднішою межею розселення чорнолісців стала Середня Наддністрянщина, де по обидва боки Дністра жило кілька їхніх племен. Рештки чотирьох поселень одного з племен виявлені археологами в околицях с. Непоротів Чернівецької обл. Тут чорнолісці жили у невеликих хуторах, що складалися з 6--10 жител, розташованих уздовж правого берега Дністра. Між поселеннями знаходився культовий центр -- великий наземний будинок -- храм з прибудовами, оточений рудами жертовних ям, в деяких з них було здійснено ритуальні людські захоронення. У X -- VIII ст. до н. е. , в час перших великих війн об'єднаних праслов'янських племен з ворогами-загарбниками, зароджується праслов'янський героїчний епос, міфо-епічні перекази про Змія, воїнів, богатирів, ковалів-змієборців, про появу плуга. Вчені вважають, що саме тема змієборства в українських казках та легендах відображає реальні події прадавніх часів, в образі Змія-напасника символізовано постійну загрозу нападу на праслов'ян з боку кочового Степу, а в образах коваля -- воїна і чарівника -- ту частину праслов'ян, які з допомогою викуваної ними залізної зброї ставали до боротьби з ворогом. Тоді ж, очевидно, з'являється і праслов'янський бог Сварог, бог неба і вогню, а водночас божественний культурний герой, який навчив людей кувати залізо і був покровителем і охоронцем шлюбу (впровадження моногамії).

Племена чорноліської культури були предками тих землеробських племен скіфського часу на території України, котрих Геродот називав скіфами-орачами.

9. Кіммерійці на території України

Південними сусідами праслов'ян у X--VII ст. до н. е. були войовничі кіммерійці - найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в “Одіссеї” та “Іліаді”, трохи пізніше -- клинописні ассирійські тексти та інші античні автори. Проте ці згадки є короткими і не завжди зрозумілими. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповів давньогрецький історик Геродот. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Походження їх остаточно не з'ясоване. Одні дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України (більшість відомих кіммерійських царських імен насправді є іранськими, наприклад: Теушпа, Тугдамме (або Лігдаміс), Шандакшатру. Інші вважають, шо кіммерійці з'явилися внаслідок поступового історичного розвитку також праіранської степової “зрубної” культури і прабатьківщиною їх було Нижнє Поволжя, звідки вони і прийшли в степи Надчорномор'я. Існують думки про приналежність кіммерійців до фракійського етносу. Дуже можливо, що кіммерійці були “сплавом” нащадків давнішої місцевої праірансько-фракійської “сабатинівської” культури з прийшлими зі сходу давньоіранськими кочовими племенами. Пояснення назви “кіммерійці” можна знайти в мовах народів Кавказу і Закавказзя. В осетинів -- нащадків скіфів, у грузинів і вірмен збереглися слова "гумері", "гмірі", "гмір", що означають "велетень", "ідол", "герой", "богатир", "велет", "могутній". Ассирійське "гімміраї" також означає "велетень". Не виключено, що народи Закавказзя, котрі потерпали від войовничих кіммерійців, і дали їм їхню назву.

Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в X ст. до н. е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Всі згадки у давніх письмових джерелах про кіммерійців пов'язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, то складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами, десятиліттями наганяло жах на іонійські, фрігійські та лідійські міста в Малій Азії, воювало з царями Урарту та Ассирії. Здійснювали кіммерійці походи також і на своїх близьких північних сусідів -- на праслов'янські племена, спустошуючи їхні землі. Але навряд чи ці походи були такими масовими, як передньоазійські, адже здобич, яку можна було тут узяти, не дорівнювала малоазійським скарбам, та й праслов'яни мужньо і вдало оборонялись, зачинивши південний кордон своїх земель фортецями і створивши свої бойові загони за кіммерійським же зразком. Проте вплив кіммерійської культури, головно в предметах озброєння і кінській упряжі, поширився не лише на сусідні з ними племена, а й значно далі на територію Східної та Центральної Європи і Кавказу.

Археологічні пам'ятки, залишені кіммерійцями на території України -- це в основному підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та кам'яні надмогильні стели-обеліски, що зображають постать воїна, оперезаного бойовим поясом із підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. Вважають, що у кіммерійців існували ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі на той час в Стародавньому Світі залізні та сталеві мечі й кинджали. Але своєї власної металургійної бази вони не мали і користувались залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами. "Збройний" напрям використання заліза кіммерійцями немов символізував дух нової бурхливої доби євразійської історії. На початку VII ст. до н. е. в українських степах з'явилися племена скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з багатьма вождями. Кіммерійці вирішили покинути свою землю, але їхні царі вважали, що потрібно боротись з ворогом. Не знайшовши підтримки більшості народу і не бажаючи залишати батьківщину, царі поділились на дві рівні частини і загинули у битві між собою. Вони були поховані в кургані поблизу ріки Тірас (Дністер). Втікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом) відійшли через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя і оселились у південному Причорномор'ї (в ассирійських джерелах -- країна Гаммір), не припиняючи своїх військових походів. Не виключено, що між кіммерійцями, які прийшли на Закавказзя і в Передню Азію, було і праслов'янське населення. Частина кіммерійців потрапила, можливо, і на захід, про що може свідчити назва м. Кіммерії в Італії. Ті кіммерійці, котрі залишились в українських степах, загубились серед нових пришельців - скіфів.

10. Скіфи. Велика і мала Скіфія

Скіфи -- один з найвідоміших народів Стародавнього Світу, Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне скіфи, північно-східні давньоіранські племена, з'явилися на території України в першій половині VII ст. до н. е. , прийшовши зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом. Переслідуючи кіммерійців, котрі без опору покинули Пікнічне Надчорномор'я скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони і раніше, на початку VII ст. до н. е. , разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Отже, ранні скіфи були войовничим кочовим народом, який жив головним чином війною, і спочатку їхня увага була спрямована на південний схід. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лідії), що відбилося на скіфській культурі.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину -- у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VІІ ст. до н. е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов'янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона.

У 512 році, до н. е, скіфи, об'єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І Гістаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов'ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо залізної криці, рабів. У IV с. т. до н. е. склалася Скіфська держава -- Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор'ї. Філіп ІІ Македонський, батько Олександра, 339 році до н. е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н. е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цьош разу його військо було знищене скіфами.

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати -- знищували і виганяли розніжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до ІІ ст. н. е. , після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселеннями півдня України -- сарматами, готами, аланами.

Про всі ці події, а також про побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд скіфів докладно інформують античні письмові джерела, передусім "Історія" грецького історика і географа Гсродота, який побував у Надчорномор'ї, в Ольвії і Скіфії близько 450 р. до н. е. Розповіді Геродота підтверджують археологічні дослідження скіфських пам'яток.

До складу Скіфії входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем'я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-зсмлероби, а на захід від Дніпра -- скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов'янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплип. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.

У VI ст. до н. е, Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (очевидно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких також мала потрійну структуру. Царства складалися із округів (номів) на чолі з монархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціями, і звичаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган -- народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводились дуже жорстоко. Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті повстю і запряжені парами волів вози, основним харчем були м'ясо, сир і молоко, привізне грецьке вино, можливо, хліб, здобутий як данина від підвладних їм землеробів. Українські степи були чудовими пасовищами, де скіфи виплекали особливу породу коней - невеликих, але міцних і витривалих. Любили скіфи й полювання. Звичаї скіфів були суворими. Основний закон -- безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів і робили з цієї шкіри рушники. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславились на ввесь Стародавній Світ. Скіфський лук мав особливу, складну конструкцію. При невеликих розмірах він відзначався дальньобійністю, збереглося свідчення, вибите на плиті в Ольвії, про те, що стріла, випущена із скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Скіфські наконечники стріл також відзначались чудовими балістичними якостями. Лук і стріли носили в спеціальному, прикрашеному золотими та срібними пластинами футлярі -- гориті. Па правому боці у скіфського воїна висів довгий залізний меч -- акинак у піхвах, зліва -- кинджал. Скіфи також були озброєні дротиками, списами, бойовими сокирами. Голову захищав бронзовий шолом, тіло -- пластинчатий панцир і округлий щит. Скіфи застосовували тактику раптових, блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Частину зброї скіфи робили самі, частину замовляли і купували в греків.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність; головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і велителем неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Поважаним і грізним був бог війни Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі -- величезні кургани з хмизу зі встановленими зверху сторчма стародавніми залізними мечами -- втіленням бога. В жертву Арею приносили людей -- військовополонених і рабів, їх кров'ю скроплювали ці мечі. Поклонялись також богові сонця Гойтосіру Тагімасаду -- божеству водяної стихії і покровителю коней. У скіфів, як і інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі -- вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населення Надчорномор'я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводились великі загальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Гілея ("Полісся") в пониззі Дніпра, де за легендою колись жила напівжінка-напівзмія, прародичка скіфів, та Ексампай ("священні шляхи"), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало особливо гірке джерело, віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралося скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.

Скіфи шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий -- він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам'яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри - підвладний скіфам народ чи плем'я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців і оберігали його (Герри) й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам'яток). Чимало царських могил пограбовано ще в давні часи скіфами-грабіжниками. Скіфські поховальні пам'ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, відкрили всьому світу чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва, особливо торевтики. “Скіфське золото”, “скіфський звірний стиль” стали синонімами високої художньої і технічної досконалості. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в античних містах Надчорномор'я і чудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми значмо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд: вони мали правильні риси обличчя, чоловіки носили довге волосся, бороду і вуса. Одягнені були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м'які чобітки. Голову накривали гостроверхими шкіряними або повстяними башликами. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок -- тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок.

Вплив скіфів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скіфи здійснювали виправи далеко на захід -- на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення в етнічному та культурному розпитку праслов'ян скіфи не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частіша скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багагьох нескіфських племен у самій Скіфії та далеко поза її межами.

За однією з версій, скіфи були вихідцями з передгір'їв Алтаю чи аральських степів, за іншою - з межиріччя Сирдар'ї й Амудар'ї у Середній Азії, а ще за іншою - Степове Поволжя. Як вірогідну прабатьківщину скіфів називають також землі Північного Причорномор'я.

Згідно з останньою гіпотезою, їхні пращури (не відкидається можливість і трансформації культури кіммерійців) у середині II тис. до н. е. під час руйнування індоіранської спільноти мігрували на схід, Ймовірно в перед-кавказькі степи. У 670-ті роки до н. е. скіфи приходять у Передню Азію. Найбільшої могутності скіфи набули в Передній Азії у роки правління скіфського царя Мадія. В цей час вони успішно воювали із мідійцями та поширили свій вплив аж до Єгипту.

Найвірогіднішою ж причиною повернення скіфів на землі Північного Причорномор'я, що мало місце наприкінці VII - початку VI ст. до н. е. , було прагнення встановити контроль над торговельними шляхами, які сполучали грецькі причорноморські міста та землеробські райони Лісостепу. Контроль над ними Й посередницька діяльність у торгівлі обіцяли скіфській знаті значні прибутки. З VI ст, до н. е. фіксується існування Царства Скіфів, територія якого, за свідченням Геродота, простяглася на 600-700 км від Дону до Дунаю, і приблизно на стільки ж від Чорного й Азовського морів до Верхів'я Дніпра й впадіння в нього Прип'яті та Десни.

Найважливішою подією в ранній історії Царства Скіфів стала війна з Персією, що мала місце між 514 та 510 рр. до н. е. Вдавшись до тактики виснаження ворога, скіфам удалось перемогти величезну армію перського володаря Дарія і заслужити славу непереможених воїнів.

Згідно зі свідченням античних авторів, Скіфію населяли як кочові, так і осілі народи. Скіфи-кочівники заселяли причорноморські степи Правобережжя й частину Лівобережжя до р. Молочної; царські скіфи - степовий Крим і Приазов'я до р. Дону; скіфи-орачі - межиріччя Дніпра й Дністра від р. Синюхи - притоки Південного Бугу - до північної Київщини й Південної Волині, а скіфи-землероби - лісостепове Лівобережжя.

Панівною групою були царські скіфи, яких тодішні греки називали вільними скіфами. Вони самі вважали себе найкращими й найчисленнішими, а решту племен - підвладними собі. В основі підпорядкування лежали відносини данництва, оперті на військовий примус.

Намагаючись протистояти скіфам, лісостепове населення було змушене згуртовуватися і зводити городища, обнесені високими валами та окопані глибокими ровами. Найвідомішими городищами скіфських часів у Лісостеповій зоні України є Мотронинське городище неподалік Чигирина (200 га), Трахтемирівське навпроти Переяслава-Хмельницького (500 га), Більське на Ворсклі (4 тис. га) та Ходосівське під Києвом (2 тис. га). За укріпленими стінами городищ від нападників ховалися не лише його мешканці, а й жителі навколишніх сіл, а також вони тут оберігали свою худобу та найцінніші речі. Велика Скіфія досягла вершини свого розвитку в IV ст. до н. е. , особливо в часи царювання скіфського правителя Атея. Цим часом датується найбільша кількість багатих скіфських поховань, буквально наповнених дорогоцінними золотими речами. Скіфські царі починають карбувати власну монету. Тоді ж спостерігається і небачений раніше демографічний вибух. Чисельність населення Степу зросла у кілька разів порівняно з попередніми часами.

Влада у скіфському об'єднанні ґрунтувалася на принципах ієрархічності племінних груп (вибудованої на уявленнях про старшинство певних генеалогічних ліній) та спадковості царської влади в межах царського роду. Такий тип влади означується як вождизм, тобто такий вид потестарної структури, головною функцією якої є регулювання адміністративно-економічної сфери. Вождизмові, на відміну від держави, не притаманні легалізований примус та насильство.

Водночас у добу найвищого розквіту Причорноморської Скіфії, а перед тим у часи успішних походів до Передньої Азії потестарна за формою військова організація трансформувалася у військово-політичну, забезпечуючи в такий спосіб реалізацію завдання зовнішньо-експлуататорської діяльності. Це дає підстави говорити як про переривчастий розвиток скіфської державності, так і її недосконалість порівняно з державами розвинутого типу.

Своєрідність скіфської культури зумовлювалася передовсім тим, що вона сформувалася на основі синтезу кочової культури іранських племен та елементів передньоазійських, кавказьких, еллінських, фракійських і лісостепових праслов'янських культур. Чи не найбільш помітний вплив на скіфську культуру справило їхнє перебування в Передній Азії, де вони зазнали впливів із боку тогочасних світових цивілізаційних центрів - Мідії, Новохетського царства, Ассирії та Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, віруваннях, мистецтві скіфів. Під час перебування скіфських об'єднань на землях Північного Причорномор'я домінуючими були античні впливи. Загалом же значення скіфської культури полягало насамперед у тому, що вона стала об'єднуючою ланкою, своєрідним медіумом між тогочасними цивілізаційними центрами та рештою світу.

Скіфському мистецтву була притаманна добре розвинута зовнішня символіка. Характерною її рисою стали зооморфні сюжети. На їх основі в VII-VI ст. до н. е. склався самобутній стиль - так званий звіриний стиль. Улюбленими персонажами цього мистецького стилю були олень, грифо-баран, цап. Самобутньою галуззю ранньоскіфського мистецтва були кам'яні статуї воїнів. Як гадають сучасні дослідники, вони уособлювали героїзованих пращурів. Наприкінці V і особливо в IV ст. до н. е. спостерігається розквіт елліно-скіфського мистецтва. У ньому грецька форма органічно поєдналася з варварським змістом.