Князі Сангушки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КНЯЗІ САНГУШКИ

Вступ

Минувшині династії Сангушків присвятило увагу багато геральдистів, істориків, сучасників, котрі нерідко були близькими до князівської фамілії.

Серед них - К. Несецький, А. Бонецький, Г.-К. Стадніцький, О. Пжездецький, Ю. Вольфф, З.-Л. Радзимінський, М. Грушевський, Б. Горчак, Л. Дембіцький, В. Поль, Ю. Дунін-Карвіцький, Ю. Крашевський, Е. Жищевська, А. Веритус, Е. Хлопіцький, К. Лясковський, Р. Афтанази, Т. Ярошевський, П. Хжановська, К. Солтис, В. Мейштович, Д. Бовуа, М. Ковальський, Н. Яковенко, І. Мицько, Л. Войтович, Ю. Охріменко, В. Ковальчук, В. Берковський, О. Однороженко, а також і автор цих рядків та інші.

Пильний погляд десятків учених і літераторів на цей рід свідчить про його непересічне значення в історії Великого князівства Литовського, Польщі загалом і Волині зокрема, Російської імперії та її Заславського повіту. Першочерговими джерелами для дослідження історії родини є, насамперед, архів Сангушків, що зберігається в м. Кракові [1], а також Литовська та Короннаметрики, судові акти, інвентарі маєтків, листування тощо.Нашу увагу привернула кількасотлітня гостра дискусія про витоки роду та етимологію його прізвища. Суперечки з обох проблем, можливо, уже не такі запальні, як раніше, дивним чином не втихають і досі. Скромно усвідомлюючи й оцінюючи наші можливості, все ж таки ми спробуємо сказати своє слово і в першому, і в другому питанні. Звісно, тут буде не стільки власного, суб'єктивного (хоча дещо зустрінеться), скільки переважатиме уважний аналіз існуючих гіпотез та систематизація доказів як на користь версії, винесеної у заголовок розвідки, так і протилежної, за К. Несецьким - «od LubartaGedyminowicza, nieod Olgerdowicza [rуdten] pocz№tki swoie zasi№ga».

Ми вдячні всім, хто вже до нас досліджував цю проблематику, зробив свій вагомий внесок в наукову, джерелознавчу, літературну й публіцистичну Сангушкіану. Ми цінуємо і поважаємо як інтуїтивні передчуття, що стоять за модальними «можливо» або «я вважаю», так і чіткі наукові висліди. Адже за тими й другими - тяжка праця дослідника, коли, буває, на встановлення чи відхилення якогось помилкового історичного факту затрачаються дні і тижні. Крім того, у кожного своя пошукова стежина. Отож не вважаємо, що сказали в означеній царині останнє слово. Але будемо задоволені, коли хто-небудь скористається й нашою аргументацією.

Dux Sаnguschсo - dux Senguschсo

Сьогодні прийнято вважати, що родоначальником древнього роду є той Сангушко (dux Sаnguschсo), котрий у латиномовному акті від 21 серпня 1433 р. «zeznaje, iїotrzymaі…» - повідомляє, що він отримав від Владислава ІІ Ягєлли маєтки Ратно - на Волині і Крошвичин (правильно: Kroњniczyn. - В.В.) - на теренах Холмщини (останні добра раніше належали його племінникам Іванові та Олександрові, синам покійного брата, кн. Гурки - ducis Hurkonis), щоб відбудувати їх після розорення [війною короля з Свидригайлом] і платити з них щорічну оренду [2]. Цьому Сангушку належав і весь Кошерський повіт, а суперник Великого князя Свидригайла, Великий князь Жигмунт, додав йому ще й Тростяницю в Кам'янецькому повіті. Щоправда, відразу як тільки кн. Сангушко після смерті Ягєлла порвав дружбу з поляками і став на сторону великого князя Свидригайла - «przystaі doSzwitrigajіy» [3] (на нашу думку, це могло статись весною 1436 р., коли цей князь русинів знову переможно, але не надовго, зайняв Брацлавщину, Кременеччину й Волинь), новий король Владислав ІІІ конфісковує у свого двоюрідного брата і Ратно, і Кроснічин. Сангушкові «боліли» втрачені добра. Тому він, не чекаючи відновлення влади Свидригайла, вчинив погромний напад на тепер уже королівське місто Ратно. В результаті «zagwaіtowny najazd zamku Ratnairуџne gwaіty» [4] - за напад на Ратненський замок та інші розбої dux Senguschсo втратив ще й Кошерщину, і був вигнаний геть з батькових маєтків. Наталія Яковенко трактує ці події так: «1441 року Владислав ІІІ відібрав у князя Сангушка Федьковича Кошерську волость після того, як князь силоміць приєднав до неї колишнє родове, а тоді королівське, місто Ратно. Прим.: 1443 року великий князь Казимір повернув Ратно Сангушкові» [5]. Рік народження нашого героя невідомий, зате існує щонайменше дві дати смерті: близько або пізніше 1455-го [6] і до та після 1463 рр. Остання, певно, теж не остаточна і, можливо, є роком входження князя в монастир. Ця думка випливає з факту, що дружина князя, кн. Ганна отримала 10 березня 1463 р. «Potwierdzenie…» своїх прав на відписані їй чоловіком маєтки, але при цьому вона вдовою не іменується [7]. Більше того: в отриманому у Бірштанах «Підтвердженні…» від поважної ради з шести представників ясно сказано, що «Княгини Сонкгушковой Тростяница до живота… (коли - вже зараз, 10 березня 1463 р., чи з часу виникнення потреби? - В.В.),аж имєть на (добє, аж будет на) удовьи(м) стольци сєдєти…» - як буде потреба, як буде на вдовиному стільці сидіти. Значить, в ту пору вона ще на ньому не сиділа. Дехто [8] впевнено іменує кн. Сангушка сином Федора Ольгердовича (1332-1394), кн. Ратненського, котрий мав 11 братів, у тому числі й Костянтина, кн. Чорторийського (1330-1386), Володимира, кн. Київського (1331-1398), Владислава ІІ Ягєлла, короля польського і великого князя литовського (1354-1434), Скіргєлла-Івана, великого князя Київського і намісника великого князя литовського (1356-1396) та ін.

Дослідницькі традиції (школи)

Тим часом, з'ясування витоків древнього роду ділилося відповідно на кілька традицій: польську ранню (її представники Б. Папроцький, Ш. Окольський, М. Стрийковський і ін.; перший - Сангушка називав то сином Ольгерда, то - Гедиміна; другий - спочатку виводив Сангушків від Любарта, пізніше - Федора, сина Ольгерда іменував Федором-Любартом Сангушком; інші вчені Любарта-Дмитра чи його сина, Федора ототожнювали з кн. [нібито Дмитром] Сангушком і т. ін.); польську середню (виводила Сангушка виключно від Любарта Гедиміновича; домінувала з 1639-го до 1886 рр.) і литовсько-руську (завжди стверджувала, що Сангушки походять з дому Ольгерда).

Прихильників другої «школи» очолював К. Несецький, якого далі ми ще будемо цитувати. Проте з виходом в 1853 р. праці К. Стадніцького «Synowie Gedymina» та 1886 р. - книги Ю. Вольффа «Rуd Gedymina» і решта польських учених поступово схиляється до версії «від Ольгерда». У наші дні і, зокрема, наші, українські дослідники в цьому питанні або не визначились, або вийшли на польську традицію періоду К. Несецького. Як це не дивно, але й самі Сангушки теж не мали стабільної думки щодо імені свого династійного родоначальника. Виводити себе від кн. Володимирського і Луцького Любарта Гедиміновича (пом. 1384 р.) вони почали з 1639-1640 рр. Зрештою, треба сказати, робили це невпевнено. Адже до згаданої дати (а смисл її розкриємо далі), Сангушки не раз іменували себе тільки Ольгердовичами. Саме так, тобто «з роду Ольгерда», названий в епітафії на цвинтарному камені, що в чеському Яромирі, покійний Дмитро Сангушко, чоловік Гальшки Острозької: «KNIZE. DIMITHR. SANDVSCKOWYCZ. RODV. WYELKIEGO. KNIZE. LITHEWSKIМ. OLGIERDOWA» [9]. Ольгердовичами підписувалися і останні кошерці Григорій та Адам-Олександр [10]. А отже, і сучасні (пізнішим) Сангушкам автори, що писали про них, іменували їх і Любартовичами, і Ольгердовичами; а дехто вдавася до сполучника «czy» («чи»). Наприклад, Ю. Дунін-Карвіцький розділ ІV «Wspomnienia o Sіawucie» своєї праці «Szkice obyczajowe i historyczne» (1882 р.) розпочинає словами смутку про недавні похорони «нашого патріарха» князя «Romana Lubartowicza Sanguszki».А Л. Дембіцький в перших рядках нарису «Dwaj bracia Sanguszkowie» дає наступне повідомлення: «Od Lubarta, jak dowodz№dokumenta rodzinne, czyod Olgerda jak twierdz№ niektуrzy heraldycy…» [11]- від Любарта, як доводять родинні документи, чи від Ольгерда, як стверджують деякі геральдисти, можуть походити Сангушки - гілка та з Гедимінового стовбура. М. Теодорович, певні версії якого ми ще будемо згадувати і котрий взагалі не сприймав походження Сангушків від Гедиміна, в своїй бібліографічній замітці з нагоди опублікування «Архива князей Сангушек» зауважує, що 1 і 2 томи цього архіву іменувалися «Archiwum ksi№ї№t - Lubartowic zуw Sanguszkуww S lawucie», в той час як 3 і 4 томи вже вийшли під заголовком «Archiwum ksi№ї№t Sanguszkуww Sіawucie» - «без прибавки - Lubartowiczуw». І в примітці висловлює думку, що «редактор Архива, изучив его, усомнился в справедливости общепринятого почти всеми польскими историками мнения о происхождении князей Сангушек от Литовского князя ЛюбартаГедыминовича» [12]. Відомий дослідник Славутчини В. Берковський має на цю невизначеність в даному питанні свою оригінальну думку щодо походження «przydomkа» Сангушків саме «Любартовичі»: «Литовське походження цього магнатського роду не викликає сумнівів. Геральдисти 17-18 ст. Б. Папроцький, Ш. Окольський, К. Несецький вважали князів нащадками Любарта, сина Гедиміна. До речі, саме із-за цієї теорії самі Сангушки називали себе Любартовичами (курсив наш. - В.В.). Інші геральдисти, серед яких відомий дослідник В. Дворжачек, вважають Сангушків нащадками Федора Ольгердовича» [13]. Відтак, залишається незрозумілим, яка ж роль в цій історії згаданих Л. Дембіцьким «родинних документів», хоча ті з них, котрі відомі й нам, дійсно свідчать якраз на користь «przydomka» Ольгердовичі [14], а не Любартовичі.

Сангушки - гілка від кн. Володимира?

Можливо, так воно й було, тобто, що Сангушки - литвини. Ми ж до цього чи іншого висновку будемо йти на основі глибокого аналізу усієї доступної нам інформації про даний рід. Ю. Дунін-Карвіцький, наприклад, розповідаючи про традиційне для славутських Сангушків родинне конярство, не сумнівається в їхньому походженні: «bo ksi№їкta Sanguszkowie przeszedіszy z Litwyiosiadіszy na Woіyniu…» [15] - бо князі Сангушки, прийшовши з Литви і осівши на Волині, завжди тримали прекрасні породисті коні. Що ж, і ця думка є для нас важливою. Але дехто мав підстави вважати, ніби родові витоки Сангушків все-таки походять з дому рівноапостольного Київського князя Володимира. Тобто, їх рахували таким же його відгалуженням, як і волинські князі Острозькі [16], Заславські, Корецькі, Святополк-Четвертинські, Вишневецькі, Курцевичі та інші. У цьому, в свою чергу, абсолютно не сумнівався М. Теодорович, підкреслюючи, що добавка Любартовичі до прізвища Сангушки, котра характеризує їх нібито литовське походження, ніколи й ніде не зустрічається в древніх історичних актах і з'явилася лиш у ХVІІІ чи, принаймні, в середині ХVІІ ст. (за М. Грушевським - «від поч. ХVІІ в.»), власне, в той час, коли Сангушки рішуче відійшли од православної віри.

Сангушко - литовсько-руська лексема

М. Теодорович, думаємо, не без делікатного «наштовхування» А. Бонецького [17], також подає і деякі варіанти етимології лексеми Sаnguschсo: можливо, dux Sаnguschсo звався Олександр, що в пестливо-зменшеному вигляді звучало б Олександрушко> Сандрушко> Cангушко; різновид Сендюшкович нібито міг з'явитися від польського sкdzia [се^нджя] - суддя. (Але яке відношення цей уряд мав до Ольгердового чи Любартового онука? П. Вікторовський, в свою чергу, висловив здогад, що тут помилка, в якій латинське й польське «g» подано руською літерою «д» [18]. Нашу думку з приводу варіанту Сендюшко скажемо далі). Інші документальні форми цього загадкового прізвища, а можливо, й імені, вибрані з Архіву Сангушків і зафіксовані М. Теодоровичем: [Олессандру] Сонъкгушковичю, [Олександро] Сенькоушькович, [Александру] Санкгушьковичу, [Олександро] Сонкгоушкович,[небожчику князю] Санкгушку [19]. Загадкового поки що, на нашу думку, тому, що, за лінгво-семантичними законами, пропоновані істориком трансформація, а відтак і його етимологія неможливі. Тим більш нереальним з цих позицій є третій варіант, який без мінімального аналізу також подає Теодорович, - «Самдушко». Його свого часу поширили польські дослідники Ю. Яблоновський і К. Стадніцький. Нижче ми детальніше зупинимось на цій лексемі. У сучасній Польщі, принаймні, в Тарнівському музеї Сангушків, прийнята давня версія Ю. Вольффа, котрий виводить лексему «Сангушко» від зіпсованого слова Семен: Semko> Senko> Senkuszсo> Senkguszko> Sanguszko [20]. А це, мовляв, дає підстави вважати, що першого Сангушка звали Семен [21] - Семен Федкович. Подібну гіпотезу пропонував і А. Лонгинов, вказуючи при цьому на реального кн. Семена Любартовича. Проте з означених вище, а саме лінгвістичних причин і ця гіпотеза теж є нереальною. Пояснимо свою думку. Фонема /к/ жодним чином не може перейти в звук[ґ] - навпаки: фонема /ґ/, принаймні, в староруській мові, розкладалася на звуки [к] і [г]. Відтак, проривний литовський [g] писарі-русини передавали диграфом (диграмою) «кг». Варіант Sen[kg]uszko лінгвістично неможливий, а граматично - штучний: так ніхто не писав і, тим більше, так ніхто не говорив. Цей вираз спеціально придуманий, щоб наступне слово подати вже без [k], мовляв, ось він, цей звук, і випав. Але [k] в слові Sen[k]uszkо, за лінгвістичними законами, ніяким способом не може трансформуватися в [kg] і далі в [g], тобто: Sen[kg]uszko>Sеn[g]uszko. Тим часом, Sаn[g]uschсo цілком закономірно передається староруською на письмі варіантом «Сан[кг]ушко» і, за особливостями руської (української) мови, для якої споконвіку не властивий проривний [g] (його присутність сьогодні - це т.зв. «інтеліґентна» польщизна), але притаманний фрикативний [г], переходить в [Сангушко] чи [Сангушкович] - по-батькові. Отже, це основний, до того ж і не останній наш аргумент на користь того, що лексема Сангушко є за походженням литовською, в даному випадку трансформованою в (забігаючи наперед) тогочасний руський пестливо-зменшений варіант імені, а не, скажімо, прізвища чи прізвиська. Поскільки руські писарі вживали в цьому імені диграф «кг» для передачі фонеми /g/, постільки є істотні підстави твердити, що воно в той час вимовлялося [Sanguљko] - [Санґушко], писалося ж латиною «Sаnguschсo» (щоправда, звук [ш] тут подано по-німецьки: «sch»), староукраїнською - «Санкгушко», а польською - Sanguszko. А це - перша вагома причина сумніватися в тому, що Сангушки були генетично руського походження. Далі ми ще продовжимо цей аналіз і зробимо свої висновки.

А можливо, Сангушко <Ісаакій?

Версія з Олександром> Сандрушком могла бути деякою мірою реальною лиш в одному випадку: якби гіпотетичний кн. Олександр або «його» писар… гаркавили. Тоді Сандрушко в їх вимові звучало б [Санд'гушко]; звук [д] в цьому випадку, безперечно, є зайвим для язика; отже, він «автоматично» випадав би, і для документа залишалося б [Сангушко]. Але саме ця версія з Олександром>Санд'гушкомне проходить з наступної причини: неспроможність вимовити вібрант [р] компенсується, як правило, таким собі нечітким, з глухуватим [h]-придихом звуком [г], а не проривним [g]. Про присутність же якраз звука [g] в слові Санґушко свідчить переважний вияв його диграмою «кг». Нарешті, чи не найвагомішим аргументом проти того, що ім'я Олександр перейшло вОлександрушко і далі, є той факт, що цього якраз і не сталося з іменем сина Сангушка, князем Олександро Сангушковичом. Цікаву, до того ж рідкісну і, як і все інше у цього автора, «основательную» етимологічну гіпотезу пропонує П. Вікторовський. Беручи за основу конкретне свідчення одного з пом'яників, що «кн. Санкгушко во иноческомъ чину Іоакимъ», додає наступну думку: «Принимая во внимание довольно устойчивый, до настоящего даже времени, обычай выбирать иноческое имя по начальной букве сходное с мирским именем, мы должны искать имя, начинающееся звуком "и", которое способно было бы видоизмениться в "Санкгушко". Не будет ли такое имя "Исаакий", которое в современном западно-русском говоре переходит в "Сак", а в ласкательной форме в "Санко"?» [22]. Зрозуміло, що в цій версії, як кажуть, щось є. І, можливо, серед інших ми б прийняли саме цю, якби не мали свою, котра, в нашому розумінні, набагато переконливіша за наведену вище.

«Зрада неоціненних сапфірів…»

Тим часом, «зраду» (перехід в католицтво) не лише Сангушків, а й багатьох десятків інших «неоціненних сапфірів і безцінних діамантів» - домів руських княжат Слуцьких, Заславських, Збаразьких, Пронських тощо оплакав у своєму «Треносі» М. Смотрицький [23].За дослідженням Н. Яковенко, в кошерських Сангушків першими у католицтво перейшли кн. Ганна ІІ Андріївна, а також онуки кн. Лева - Адам-Олександр і Ганна; в ковельських - «ярим» конвертитом став кн. Симеон-Самуїл [24]. П. Вікторовський ретельно зібрав і подав усі відомі йому деталі, що стосуються окатоличення молодшої (і останньої) несухоїжанки,Олександри Романівни, котра вийшла заміж за першого конвертита серед Заславських кн. Януша, а також розповів про їх спільне, вкрай нетерпиме ставлення до православ'я [25]. У 1861 р. про православне малороське коріння ковельських князів згадав і відомий історик, етнограф О.С. Афанасьєв-Чужбинський. Він, зокрема, аналізуючи історію «Малоросії» у складі Литви, сказав про це так: «Південні землі з допомогою литовців звільнились від татар через 70 років та приєднались до Литви на відомих правах і привілеях, як вільні з вільними, рівні з рівними. Два поєднаних народа жили без особливих суперечок, доки литовський князь Ягєлло не побрався з польською королевою Ядвигою і не поєднав під одним скіпетром литовців, малоросів та поляків. […] Незабаром полякам захотілось першості, і вони разом з литовцями почали вважати Малоросію підвладною, завойованою країною. […] Як і в більшості країн, в Малоросії знайшлись люди, що матеріальні блага цінили вище за небесні, і відразу перейшли до католицтва. Зрозуміло, що католицьке сповідання було домінуючим, і більшість вельмож древніх княжих родів, як то: Святополки, Четвертинськіє, Сангушки тощо перемінили віру для того, щоб мати вплив при дворі. Дивлячись на них, і дворяне зробили те ж саме» [26]. У наші дні цієї версії притримується Л. Войтович. Він пише: «Князі Вишневецькі, Санґушки, Корецькі та Збаразькі теж належали до української політичної еліти, але вони ніколи не пробували доводити своє походження від Рюриковичів» [27].

Любарт - «свій» князь на Волині

Але повернімось до литовської версії про походження Сангушків. Історія України-Руси подає нам відомості про те, що «за часів Гедиміна [Лютуверовича] (1275-1344) литовська окупаційна політика в руських землях була сильно розвинена. Литовське правительство свідомо ступило на дорогу збирання руських земель» [28].За поданням Т.-М. Трайдоса, «Lubart byі panemziemi іuckiejod 1321 r. (рo њmierciLwaII), wіodzimierskiej zaњ od 1335 r. (рo њmierci Jerzego II), a straciwszy tк drug№ wlatach 1349-1350 i 1366-1370narzecz Polski, po њmierci Kazimiera Wielkiego odzyskaі wszystkie dzielnice woіyсskie dot№d podlegle Koronie» [29] - …після смерті Казиміра Великого повернув усі ті терени волинські, що доти підлягали Короні. До цих подій і дат ми ще неодноразово повертатимемось.

Після того, як галицько-волинське боярство у 1335-му або в 1340 р. вбило свого князя, останнього (по матері, Марії Юріївні)Романовича, Юрія ІІ Болеслава, воно проголосило Любарта Гедиміновича князем Галичини й Волині, і він тут був повноправним володарем аж до 1349 р., поки вище згаданий король за двома нападами не позабирав у нього більшість з цих земель. Мало того: примусив пограбованого Любарта укласти з ним довічну сепаратну угоду, за якою той зобов'язався у випадку «коли братья княжа поидут на короля князю Дмитрию братьи не помогати а кто поидет на мене королеви помагати мне на мое неприятеле безо всякое хитрости и льсти» [30].

Загалом 40 літ тривала боротьба Любарта з Польщею й Угорщиною за свій, так би мовити, законний спадок по Романовичах. Відвоювати вдалося лише Волинь (володимирські і луцькі землі). Найхарактернішою особливістю цієї боротьби було те, що на стороні Любарта проти польсько-угорського впливу воювала сама Руська (Українська) Волинь. Позаяк цей наймолодший Гедимінович був запрошений зайняти місце Юрія ІІ, то на Волині, каже М. Грушевський, на нього дивилися як на свого князя і підтримували його як своїх князів з династій Ігоря, Мстислава або Романа [31]. Отож Любарт в короткий час повністю асимілювався з Волинню і її життям, зв'язав себе тисячними нитками з цим краєм, його верствами, їх інтересами, а головне в тогочасній ситуації - і з релігією русинів. Цей глибоко вмотивований висновок М. Грушевського істотно контрастує з думкою М. Теодоровича, котрий повідомляє (безумовно, за літописом Биховця і за хронікою М. Стрийковського), що після [трагічної] смерті Данилового праправнука «многие из тогдашних русских Волынских удельных князей из дома св. Владимира добивались чести быть владетельными князьями всей Волыни; но князь Литовский Любарт, отец которого Гедимин еще раньше (в 1321 году) завоевал Волынь, - заставил всех этих удельных князей подчиниться себе и присягнуть ему на верность» [32].

І все-таки їх вважали руськими

Чи існував вже в той час рід Сангушків-русинів, як те «передчував» М. Теодорович і прирівнював їх до згаданих вище волинських князів, і як він (рід) себе поводив у ту доленосну для Волині пору, не беруться сказати навіть ті з польських істориків, хто, власне, і висловлював гіпотезу про руське коріння Сангушків. Зрозуміло, що Сангушки, якщо вони в період Любартових війн мали інше прізвище або й це саме, володіли Ратненщиною та Кошерщиною і теж були «князі руські», очевидно, вибрали за краще також добровільно максимально зійтися з Литвою, і це, на разі, не було жодною зрадою, а життєвою потребою в умовах присутності Орди і Корони. У порушеному контексті варто згадати і версію Й. Шуйського, котрий, розповідаючи про «domy ruscy ksi№ї№t» Збаразьких, Острозьких, Вишневецьких, зауважує: «Do takich domуw naleїaі w szczegуlnoњci dom ksi№ї№t Sanguszkуw» [33]. Це - дуже багатозначне твердження, але на скільки і чим воно доведене? Ніяких доказів Шуйський не називає. Може, в даному випадку він покладався на А. Ґваньїні, котрий у своїй праці «Kronika Sarmacyey Europskiey. Ks. III. Ziemie Ruskie» називав Сангушків руськими князями, котрі разом з Чорторийськими «od jednego przodka pocz№tek maj№» [34]. Імені ж його не назвав. (До такої думки історика спонукав однаковий у цих династій герб «Погоня»). А. Бонецький також у вступі до своєї праці «Poczet rodуw» писав: «Nie bojarowieprzybierali tytuі kniaziowski, lecz prawdziwi kniaziowie, id№cy od wіadcуw ruskich, pragnкli uchodziж za potomkуw Gedymina spostrzegіszy, їe ksi№їкta krwilitewskiej maj№ o wiele wiкksze znaczenie» [35] - не бояри брали собі князівський титул, лиш правдиві князі, що походили від можновладців руських, прагнули видавати себе за нащадків Гедиміна, спостерігши, що княжата литовської крові мають набагато більшу вагу. Після цих слів, давши характеристику потугам кн. Чорторийських вивести свою генеалогію від короляВладислава Варненьчика з наступним використанням «na pieczкciPogoni» - на печатці «Погоні» і розповівши, що з того у них вийшло, далі історик заявив недвозначно: «Sanguszkowie wziкli sobie za protopіastк Lubarta, Ruїyсscy Narymunta […]» - Сангушки взяли собі за протопласта Любарта, Ружинські - Наримунта, Вишневецькі, Збаразькі, Порицькі і Воронецькі - Корибута. Ю. Вольфф в передмові до праці «Rуd Gedimina», с. V критикує Г.-К. Стаднiцького за те, що «(Fedor Ratneсski. - В.В.) jest u niego ksiкciemRuskim». Дійсно, у праці «Bracia Wіadysіawa Jagieііy», на с. 33 читаємо: «Feodor ksi№їe Ruski na Ratnie». Оскільки немає жодних сумнівів у тому, що до кн. Симеона-Самуїла усі мужі-Сангушки були православними, то саме це, очевидно, наштовхує деяких істориків вважати їх гілкою Рюриковичів [36], тобто - русинами. За Л. Дембіцьким, згаданий вище князь, Вітебський воєвода першим «schyzmatyckich wypiera siк bікdуw…» - звільняється від схизматичного (розкольницького. - В.В.) заблудження. Відтак, всі наступні покоління династії - католики. Тому виникає немаловажне запитання: якої віри були Гедиміновичі - погани, католики чи православні? Чи могли Ольгерд або Любарт, їх діти і внуки, а отже, і dux Sаnguschсo бути православними в період становлення Литовсько-Руської держави?

Шлях Литви до православ'я

Відомо, що організатор Великого князівства Литовського, поганин Мендовг (а етнічна Литва ще довго сповідувала т. зв. народну релігію), в 1250 р. тимчасово (з політичних міркувань) прийняв католицизм і отримав за це від папи Інокентія ІV королівську корону. Старший син Мендовга, Войшелк усім серцем віддався православному християнству і «предан был всецело интересам русской народности» - на стільки, що ввів Литву в склад галицько-руських володінь [37]. Проте вона там перебувала недовго через незгоди у галицькій князівській сім'ї. Титульна людність новоствореної держави рішуче відкидала обидва варіанти християнської релігії. Однак, починаючи з 1325 р., старий Гедимін, а також і його брат, Витень, почали робити політичні реверанси в сторону католицтва. Цьому сприяло те, що дочка Гедиміна, Альдона, охрестилась у Кракові під іменем Ганни і вийшла заміж за спадкоємця польського трону Казиміра ІІІ. Цей шлюб став основою польсько-литовського мирного договору. Можливо, що Гедимін таки прийняв би римський обряд, якби не жахливе грабіжницьке й мародерське ставлення папського ордену пруських хрестоносців(«Закону») до останніх в Європі поган. Зрештою, вважається, що це була лиш вагома причина відмовлятися обом князям від немилого їм віровчення. Тим часом, з історичних джерел відомо, що за Гедиміна й Витеня, а особливо за Ольгерда в Литві була повна свобода і католикам, і православним [38]. В часи великих князів Ольгерда і Кейстута Гедиміновичів руські мова, культура, а головно релігія стали у Великому князівстві домінуючими. Рідний брат згаданих князів Любарт, очевидно, першим прийняв православне хрещення під іменем Дмитра. Він одружився з донькою кн. Володимирського і Луцького Андрія Ганною і проявив себе надзвичайно ревним подвижником православ'я: «Udzielaі on poparcia wyі№cznie Rusinom i prawosіawiu, katolicyzm rуwnaj№cy siкwpіywom polskim zwalczaі bezwzglкdnie» [39] - він здійснював підтримку виключно русинам і православ'ю, прирівнюючи католицизм до польських впливів, перемагав його безоглядно (нещадно). Для зміцнення позиції Церкви «zabraniaі prawosіawnym rekonwersji nakatolicyzm» - забороняв православним переходити в католицизм. Є літописні відомості, що й Ольгерд нібито залишив поганство ще в 1318 р., перед взяттям шлюбу з княжною Марією Вітебською. Ця княгиня інвестувала будівництво церкви у Вітебському замку, іншу - спорудила в самому місті; їй приписують і зведення П'ятницького православного храму у Вільно. Після смерті Марії Ольгерд одружився з Уляною, дочкою кн. Олександра Тверського, котра також спорудила у Вільно дві церкви - св. Миколая і Свято-Троїцьку, а також утримувала Успенський храм в Озерищах [40]. Але Ольгерд, з огляду на позицію рідного народу, новою вірою не афішував. Відтак, майже всі інші Гедимінові діти, за винятком Альдони і благородного рицаря Кейстута (незламною порядністю він стояв незрівнянно вище багатьох своїх «хрестоносних» сучасників), прийняли православ'я і сповідували його відкрито і ревно. У віленському палаці знаходилась православна церква, в якій молилась вся сім'я великого князя Литовського [41]. Проблеми у православних Гедиміновичів почалися з прийняттям Ягєллом Ольгердовичем римської віри і польського королівського престолу. І ще одна важлива деталь: князі Ольгерд і Любарт максимально протегували руській частині ВКЛ, терени котрої співвідносились до самої Литви як 12 до 1, кн. Кейстут у повній згоді з братами оберігав саме литовські кордони від хрестоносців. Значить, від якого б Гедиміновича не був duxSаnguschсo - від Ольгерда чи Любарта, він був православним.

Дослідницькі проблеми з гербом «Погоня»

Маючи документальні згадки, що Сангушки якийсь час підписувалися Любартовичі, будемо допускати і захищати версію, ніби саме від «збирача» волинських земель кн. Любарта походить ця династія. Вона ж згодом прийняла для себе і герб Великого князівства Литовського Pogonia - Погоня (Погонь). Але, на разі, останній факт також обтяжений серйозними історично-родинними неузгодженнями. Як відомо, Погоня (рицар на коні з мечем в правиці на фоні щита іспанської геральдичної форми) - це літописно підтверджений [42] династичний герб Гедиміновичів. Варто було б очікувати, пише О. Однороженко, що герботворення Сангушків [безперервно] повторюватиме це зображення. Натомість на найдавніших печатках представників їх роду бачимо зовсім інший сюжет:воїн (спочатку у вигляді ангела), озброєний мечем і списом, уражає якогось не зовсім зрозумілого на вигляд звіра, котрий вискочив з-під дерева [43]. Власне, саме таким був герб родоначальника Сангушків - duxSаnguschс'а. І тому даний факт також є однією з вагомих причин сумніватися в приналежності Сангушків до Гедиміновичів. Наведений малюнок у видозмінах знаходився на печатках наступних кошерських і несухоїжських Сангушків до четвертого покоління включно. Таким був у 1487-1517 рр. і початковий герб Сангушків Ковельських, тобто кн. Михайла Сангушковича і його сина, Василя; в останнього - аж до 1533 р.

Але найперше варіант Погоні (рицар на коні, проте не на тлі щита) зафіксовано на печатці від 1533 р. саме в кн. Василя Михайловича Ковельського. Через два роки рицаря на коні було внесено в контури щита німецької геральдичної форми, над яким знаходилися літери КК. В 1535 р. Погоня на німецькому щиті представлена уже на печатці несухоїжця кн. Федора Андрійовича(використовувалась до 1547 р.). Нарешті, і кошерський Сангушко, кн. Андрій Михайлович свій новий герб - Погоню виявив у 1540 р. А печаткою із старим гербом, на якому зображено рицаря, котрий мечем вражає уже не чотириногого звіра, а змія («smoka») [44] в горло, цей князь користувався в 1517-1535 рр. Отже, чому усі три родові лінії Гедиміновичів-Сангушків не користувалися цим гербом понад 100 років? На це питання конкретної відповіді поки що нема. А ймовірних, на нашу думку, може бути кілька: 1) можливо, справді Сангушко не належав ні до Ольгерда, ні до Любарта;2) можливо, король Ягєлло, ліквідувавши Волинське князівство Любартовичів, заборонив його, вважатимемо, представнику «Дмитрові-Сангушкові» користуватись родинним гербом, 3) переміна родинного «клейнота» також могла пов'язуватись з якимись особливими обставинами у житті кн. Сангушка тощо. Тим часом, такі пояснення, здається, ще ніким не висувались і не доводились.

Ратно - «отчина» Сангушка Любартовича чи Ольгердовича?

Якщо перший Сангушко справді був Любартович, то як і чому Любартові «bonaRathno» і ін., за невідомих обставин ставши свого часу власністю брата короля Ягєлла, Федора Ольгердовича (див., напр., прим. 14 про версію, яка фігурує в сучасній Польщі), зновупотрапили в родинний дім Любартовичів? Адже цей дім був приречений на погром не з якої іншої причини, як тільки тому, що був непідкупно православним і, як було зазначено вище, безоглядно відкидав католицизм. Тому-то «krуl, zapewne pod presj№ Jadwigi ipanуw polskich […]» [45] - король, ймовірно, під тиском Ядвіги і панів польських діє дуже енергійно: в 1386 р. усуває [кн.] Федора з князівства луцького, залишаючи йому ленний «уділ» володимирський; а далі, за домовленістю з Витовтом і на його вимогу, виганяє«Fedora w ogуle z Woіynia». Таке, з дозволу сказати, «очищення» Волині від Любартового дому полегшило тут зріст «wpіywуw… [і] pierwszych istotnych zwyciкstw katolicyzmu» [46] - впливів… [і] перших істотних перемог католицизму.

З означених вище політичних і релігійних обставин дім Любарта не міг бути відновленим, і він справді безслідно «розчинився» в історії. Тим часом, після смерті Федора Ольгердовича до появи акту від 21 серпня 1433 р., яким Сангушко визнає, що [батькові] «bonaRathno» і («ducisHurconisnepotum») «bonaCrosviczyn» він «trzyma z іaski krуlewskiej» [47], минуло 33 або й більше років. Наступним актом з «Buda, 20. maja 1441 roku» у князя Сангушка забирається його Кошерський повіт «за розбійний наїзд на Ратненський (уже втрачений! - В.В.) замок і інші ґвалти». Через 10 років, 23 березня 1443 р. Сангушкові було дано ще один документ, яким великий князь Литовський Казимір-королевич Ягєллончик звернувся до «мужів ратненських і ветлянських», мовляв, оце «дали єсмо Ратно і Ветли князю Сонкушку і зо всіма вами, яко ж це його отчина, а ви би тільки його слухалися, свого отчича, а іншого - нікого» [48]. Відтак, на жаль, із змісту усіх трьох сангушківських актів чи грамот - визнання про отримання зазначених добр, їх конфіскацію і повторне повернення не можливо вивести конкретну відповідь на питання, хто такий Сангушко: онук Ольгерда чи онук Любарта?Але якщо Ратно розуміти (сприймати) як отчину Сангушка Федоровича-Ольгердовича, то коли і як воно потрапило до його батька? Адже раніше воно стовідсотково належало Любарту [49] і, тимчасово допускаємо, що також - і його синові, великому кн. Федору. У випадку встановлення, що Сангушко - таки онук Любарта, закономірно випливе, що Ратно і Ветли - справді його «дєдина» і «отчина» (за умови, що кн. Федор Ольгердович був васалом у в. кн. Федора Любартовича). Отже, розгадка цієї проблеми значною мірою зводитиметься до вияснення, чи справді Федор Ольгердович самостійно (удільно) [50] володів названими добрами Любарта,і якщо це підтвердиться, то зрозуміло, що бажано ще хоча б одним-двома іншими фактами, крім отчини, довести, що Сангушко - його син. Коли ж виявиться, що не володів, то, значить, Ратно і Ветли як «отчину» було повернуто Сангушкові - синові в. кн. Федора Любартовича.

Батько і син служать за Ратно

Чи відомо що-небудь в «dziejach Litwy», коли і за яких обставин втратив чи віддав добровільно «братанкові» Федору Ольгердовичу свої Ратно, Ветли, Любомль, Кошерщину великий князь Волинський Любарт-Дмитро? (Кобринська волость належала великому князю Ольгерду, згодом дісталася його онукові, Роману Федоровичу [Кобринському] [51]). В результаті другого нападу Казиміра Великого в 1366 р. Любарт знову втратив чималий шмат Волині [52]. В 1370 р. Казимір помер. І Любарт (з Кейстутом), скориставшись зміною в цей час влади в Польщі, «odzyskaі» все, що раніше належало Волинському князівству. Лише Галичина ще лишалася в руках поляків і мадярів. І тому Любарт безуспішно пробував повернути собі і Русь Червону. Влітку 1377 р. король польський і угорський Людовик рушив на Волинь добиватись «сатисфакц'ї» - задоволення з приводу нападів ВКЛ. Спочатку обложив Белз. Поляки ж одночасно атакували Хелм. Частина цієї об'єднаної армії напала й на Любарта. А Кейстут на ту пору нічим не міг допомогти, бо оборонявся від пруських рицарів. Ослаблена Литва в черговий раз зазнавала збитків. З якими наслідками закінчилася ця війна для в. кн. Любарта? Хоча про ті події достатньо пише і М. Грушевський [53], зішлемось на Ф.М. Шабульдо, оскільки він подає кілька рядків такої інформації, якої нема в попереднього автора. В той час, коли Людовик Анжуйський тримав під облогою Белз, «ему добровольно подчинились Коддере (т.е. Кориатовичи. - Ф.Ш.)... и Любарт... с женами (? - В.В.), детьми и всеми домашними. Они предоставили себя его милости и поклялись ему в верности. Король возвратил им в Руси несколько замков, но взял, для безопасности, в заложники их сыновей (за М. Грушевським, Людовик для запевнення згоди взяв синів Любарта у закладні». - В.В.). Вместе с Дмитрием-Любартом ленную присягу Людовику Анжуйскому добровольно принес Федор Ольгердович, владевший Ратно и другими замками и землями на Волыни (курс.наш. - В.В.)» [54]. Уже «владевший Ратно и другими замками и землями на Волыни»? Хто ж і коли йому їх виділив - дядько Любарт чи, можливо, ще Казимір Великий, коли вчинив у 1366 р. свій другий розбійний напад проти його земель? Це важливе і цікаве питання. На жаль, прямої відповіді на нього нема, проте логічну - можна вивести. Зрештою, ця відповідь не вплине на вже розв'язану нами проблему: адже вияснилось, що Федор Ольгердович справді володів м. Ратно. Відтак, більш ніж ймовірно, що оскільки Ратно (і Ветли) - отчина Сангушка, то він - син Федора Ольгердовича. Йдучи слідом за Яном з Чарнкова і М. Грушевським, дізнаємось, що в 1382 р., відразу ж після смерті свого кривдника, Людовика,старий Любарт зібрався з силами і знову повернув свої пограничні замки Олесько, Лопатин, Ратно і Ветли. Але ж в останніх сидів за ленну службу Людовику небіж Федір Ольгердович. Якщо Ратно і Ветли були раніше добровільно і навічно передані Любартом як уділсвоєму племіннику, то чому старий князь повернув їх у свою власність, відібравши в угорських воєвод? Федір Ольгердович леннослужить, на разі, королеві Єлисаветі - нехай служить, це його справа. Але князь Любарт цю службу чомусь перервав. Можливо, він просто вивів «братанка» з-під немилої їм обом залежності? Позиція Федора Ольгердовича в даній ситуації невідома. Проте цей вислід М. Грушевського, за Яном з Чарнкова [55], про повернення Любартом принаймні чотирьох згаданих замків суттєво доповнює ще одну, майже аналогічну інформацію Ф.М. Шабульдо, який, на разі, ширше повідомляє, що «очевидно, незадолго до смерти великого князя литовского Ольгерда (в 1377 р. - В.В.) получил удел [56] в принадлежавшей в то время Дмитрию-Любарту Холмской и Владимирской землях Федор Ольгердович. В сентябре 1377 г. Федор Ольгердович добровольно принес ленную присягу польскому и венгерскому королю Людовику, не пожелав признать своим сюзереном преемника Ольгерда Ягайла. Это обстоятельство указывает на тот факт, что он владел своим уделом независимо от власти волынского князя (курс.наш. - В.В.). В состав владений Федора Ольгердовича входили Ратно, Любомль, Кошерск, а также близлежащая территория, на которой позднее возникли Ковель и Выжва» [57]. Слова «независимо от власти волынского князя» ясно показують, що ленником Федір Ольгердович до присяги Людовику у свого дядька не був і мав право на складання присяги для Ягєлла. Якщо ж він уже володів цим уділом до розбійного нападу Людовіка Анжуйського, а повідомлення про повернення чотирьох замків Любартом у конкретно свої володіння відповідає дійсності, то є також підстави припускати, що саме ця частина Волині і Холмщини була заграбована в Любарта ще поляками і могла дістатися Федору Ольгердовичу за його службу Казиміру. Дослідникам тогочасних подій у ВКЛ відомо, що в такий же спосіб отримав від Казиміра Любартові Володимирські терени його ж племінник Олександр Коріятович. Піддався на лен і другий племінник Юрій Наримунтович, який володів Белзькою землею і отримав на додачу замок Холм. І якщо Ветли за р. Турією в той час залишилися за Любартом, то в Ратно, про яке під ту пору нічого невідомо, мусив сидіти хтось теж наближений до Корони. І таким намісником міг бути третій племінник Любарта - Федор. По своєму віку він уже на цю службу цілком підходив [58]. Але, повторюємо, служба Федора Ольгердовича у Казиміра - це всього лиш наша допоміжна версія, яка напрошується до життя з неконкретної інформації Яна з Чарнкова і на яку ніхто з попередніх дослідників особливої уваги не звертав. Добровільне виділення Любартом племінникові означеного вище уділу на прохання в. кн. Ольгерда також не виключається. Власне, на цю гіпотезу вказує в розповіді Ф.М. Шабульдо слово «незадолго…», яке можна розуміти: за півроку чи за рік до смерті брата, Ольгерда Любарт дав племінникові цей уділ. Отже, нагадуємо, у 1382 р. кн. Любарт на якийсь час знову нібито повернув у свою власність замки Ратно, Ветли, Кошерськ, якими його небіж ще недавно користувався «независимо от власти волынского князя» - служив Короні. Через два роки Любарта не стало. Всю його волинсько-холмську спадщину, в т.ч., можливо (?), і Ратно, Ветли, Кошерськ тощо, прийняв син, кн. Федор. Що було з кн. Федором Ольгердовичем: чи він став ленником у двоюрідного брата, великого князя Волинського Федора Любартовича, чи після виходу з-під угорської влади самостійно володів названими містами і землями? Відомо, що Федор Ольгердович раніше не бажав «признать своим сюзереном преемника Ольгерда Ягайла», та був змушений схилитися перед ним, коли той став королем у жовтні 1386 р. і він присягнув йому на вірність. А це - вагомий штрих на користь факту, що Федор Ольгердович у Ратно був і далі самостійний і «незалежний від влади волинського князя», на разі, уже Федора Любартовича. Але очевидно, що обидва Федори, двоюрідні брати, були між собою у великій і вірній дружбі. І Ольгердович морально підтримував Любартовича після 1393 р., перебуваючи з ним як не на кравському дворі, то в Галичині [59].Отже, Федор Любартович не мав до Ратно і Ветлів ніякого відношення. І якби кн. «Сангушко-Дмитро» був його сином, то в. кн. Литовському Казиміру Ягєллончику не було жодних підстав писати в грамоті, що ці міста - отчина кн. Сангушка. Тим часом, подальші життєві варіанти князя Ратненського слід виводити з наступних повідомлень: 1) після ліквідації Любартового Волинського князівства замки «Ratno, Јopatyn i Olesko wrуciіy do Korony wkoсcu XIVw.» [60] і.2) «Zamek Ratno naleї№cy do ziemic heіmskiej» належав «dla Koronyodr. 1392 aї dor. 1433» [61]. Тобто, Федор Ольгердович з 1392 р. стає васалом Ягєлла. В 1393-1394 рр., в період остаточного розгрому Ягєллом самостійних українських князівств Ратненське - на чолі з Федором Ольгердовичем не зазнало жодних утисків, оскільки разом з Пінським, Чорторийським, Стародубським і ін. входило до списку цілком безпечних для Корони [62]. Щодо Острозького - то це взагалі було князівство королівського фаворита кн. Федора [63]. За Ю. Вольффом можемо сказати, що відомий документ від 1394 р., підписаний Витовтом, Скиргайлом, Володимиром Київським та Федором Ратненським щодо взяття ними на поруки свого брата Андрія, якого Ягєлло тримав у в'язниці. Існує і т.зв. привілей Федора Ольгердовича, королівського брата. Він писаний в Жидачові і дає підстави вважати, що, крім Ратно, батько кн. Сангушка мав у своєму володінні до смерті і це місто. Цікаво, що ситуації, про яку розповіли Герман де Вартберґе, Б. Флоря і Ф. Шабульдо, Ю. Вольфф докладно не знав. Він лиш зауважує, що кн. Федор, син Ольгерда «мав собі визначений уділ в землі Хелмській; становили його Ратно з округом, правдоподібно, Любомлем, а може, і Жидачовом» [64]. Зате у Вольффа є щось особливо цікаве для нашої розвідки. А саме: князь Сангушко до 1433 р. містом Ратно також володів за «praweml ennym» [65]. А це не що інше, як сімейна традиція, за якої службове володіння мало силу спадкової отчини, котру син васала отримував за умови такої ж військової служби королю, якою служив і його батько. Підсумуємо даний розділ цитатою з праці пані Н. Яковенко: «[…]у Холмській і Володимирській землях, належних Дмитрові-Любарту, отримав в уділ Ратно, Любомль і Кошер Федір Ольґердович, Любартів небіж» [66]. І, додамо від себе, володів ним до кінця своїх днів. Тут уже, як мовиться, сто відсотків, що перший князь Сангушко - син Федора Ольгердовича, князя Ратненського: він продовжив служити дядькові-королеві після смерті батька, Федора в 1400 р. Отже, без сумніву, Сангушки - з дому Ольгерда.