Князі Сангушки

Можливо, Сангушки з дому Любарта?

На користь того, що Сангушки, можливо, все-таки з дому Любарта-Дмитра Гедиміновича, точніше - з дому його сина, великого князя Волинського Федора, з великою натяжкою свідчать наступні відомості і обставини.

Перша. Друга поминальна згадка про Сангушків у «Субботнику или поминнику С.[упрасльского] монастыря». Там імена подано таким варіантом: «Род князя Феодоров Андреевича Санъкгушъковича. Помяни Господи души усопших раб своих: князя Димитрия. Князя Феодора. Князя Іоакыма скимника. Князя Романа […] Князя Александра скимника […]» [139]. Зрозуміло, що тут напрошується ніби закономірна думка: князь Димитрий - це Любарт, князь Феодор - його син, князь Іоакым скимник - онук. Але якщо поминається рід кн. Феодора Андрійовича (помер 1547 р.), то найсвіжіша втрата - його син, князь Димитрий, замордований М. Зборовськимв 1554 р.Князі Феодор та Іоаким - родоначальники; князь Роман, очевидно, брат Феодора Андрійовича (пом. 1517 р.). Далі, як і в інших пом'яниках - «одни голые имена» без жодної генеалогічної послідовності.При бажанні і в першій згадці про Сангушків в Супрасльському пом'янику також можна дещо побачити на користь Любартовичів. Зокрема, імена «Князя Феодора. Княгини Ольги. Князя Іоакима», подані разом, можна витлумачити наступним чином: кн. Феодор - син Любарта, кн. Ольга - мати кн. Федора [140], а князь Іоаким - її онук. Друга: у вже згаданому панегірику кн. Симеон-Самуїл (ще до публікації родинної генеалогії через К. Несецького) названий Любартовичем. І настійно мусується теза про якісь «родинні документи», що підтверджують походження Сангушків саме з цього дому. На жаль, таких документів і досі ніхто не бачив. А проголошення кн. Симеоном своїм родовим прапротопластом саме «schizmatyka ruskiego wyznania» - кн. Федора Любартовича, котрий, за Я. Длуґошом, до того ж іменувався сучасниками «ksi№їe Fieduszko Rusin» (цитуємо з Ю. Вольффа), могло мати якийсь фарсовий підтекст релігійного протиставлення. Це повинно було чи, може, й могло підняти в очах сучасників-католиків ціну такого відходу від «схизми», мовляв, ось яким ревним схизматиком був наш предок - його навіть Русіном називали, і ми не порахували за родинну честь продовжувати його віросповідну лінію, але заради римського обряду знехтували нею. Третя. Щодо Ратно як отчини «Дмитра-Сангушка Любартовича», то повторюємо: це місто справді могло бути втретє (в 1393 р.) забраною до Корони у Федора Любартовича та через 40 літ поверненою «отчиною» його гіпотетичному синові, «Дмитрові-Сангушкові». Адже Ратненщина - це справді споконвічна складова Волинського князівства Любартовичів [141]. Проте ми довели, що Федор Ольгердович не був ленником у Федора Любартовича. Хоча старий Любарт вивів цей замок у 1382 р. з-під угорської залоги, він був і залишився удільною власністю Федора Ольгердовича аж до переходу в 1393 р. під владу Корони. Також Федюшко Любартович ніколи не був і не іменувався князем Ратненським. Він мав свій замок у Луцьку. І ще одне: після того, як Ягєлло вигнав Любартовича геть за межі Волині, Федор Ольгердович спокійно князював на Ратно, в Кошерську, Любомлі, Жидачеві, Ветлах, будучи васалом у Ягєлла. Отже, Ратно і Ветли отчина Сангушка через Федора Ольгердовича. Четверта деталь - незрозуміла зміна родового герба саме в Сангушка, в той час як в його брата, Романа Кобринського герб не змінився. Тут напрошується причина, про яку ми говорили вище: якщо Сангушко - Любартович, то, можливо, йому було заборонено мати родинну Погоню. На переміні герба ми зупинимось довше.

Чий герб «Погоня»?

Почнемо з того, що давно пора поміркувати над тим, чи справді Погоня - споконвічний родовий герб Гедиміна і його нащадків, а відтак і Сангушків (попри згадані в наших примітках суперечливі, а від того малоймовірні літописні свідчення, на разі, білоруською мовою). Як відомо, фатальним для Галицько-Волинського князівства, котре входило в нове - ХІV століття в зенітісвоєї могутності і європейського визнання, став 1323 рік. Загинули його славні князі-брати, онуки достойного Данилового сина Лева І, сини напрочуд мирного Юрія І - Лев ІІ, що сидів у Галичі, та Андрій - у Володимирі. Чи від нападу в тому ж році Орди, чи від отруєння - невідомо [142]. Андрій встиг породичатися з Любартом. Але від цього загроза литовської експансії не поменшала. В тому ж таки 1323 р. Литва захопила Волинь і, за Ф. Шабульдо, «также предприняла попытку присоединить северную часть Галицко-Волынского княжества». Зрештою, це було вчинено, на думку деяких дослідників, очевидно, не раніше 1333 р., після чого Гедимін добрався до Києва. Як повідомляють білорусько-литовські літописи, війська Гедиміна, підійшовши до рубежів Київської землі, захопили на ПоліссіОвруч і Житомир, а потім поблизу Білгорода на р. Ірпінь розгромили основні сили київського князя. Цим відступом в історію ми хочемо сказати наступне: задовго до завоювання на вказану дату Волині Гедиміном у складі герба Галицько-Володимирського князівства були Золотий Лев на голубому тлі (символ Червоної Русі) і Погоня (символ Волині й Полісся). Срібний вершник знаходився на щиті, а в руках мав білу хоругву з Червоним Хрестом. Саме цей знак знаходився на грамоті Юрія І Львовича, датованій 1313 р. Після завоювання Волині й Полісся їх древня Погоня стала гербом Литовської Русі, зрештою, Великого князівства Литовського. Для Любартової Волині ж залишився Хрест, котрий був на корогві срібного вершника. І ще такий факт: Погоня(вершник не з хоругвою, але з мечем у правиці та щитом із силуетом лева у лівій руці), як стверджує Г. Бондаренко, була давнім гербом саме Поліської землі [143]. Про «княжі печатки зі зображенням вершника, на щиті якого розміщений лев (1316 р.)», а також міську печатку «громади Володимира зі зображенням св. Юрія Змієборця (1324 р.)» згадує у своїй розвідці О. Огнєва [144]. Таким чином, три варіанти Погоні Волинь і Полісся мали до появи тут Гедиміна. Висновок: Погоня «литовська» дісталася Гедиміновичам у спадок від попереднього, власне Володимирського князівства. Та й чи до герботворення було завойовникам, котрі ще недавно являли собою «слобоорганізоване розмаїття родових союзів, які не могли йти у ніяке порівняння з могутньою руською державністю»[145] і навіть перебували на межі виживання? Найбільше, що литвини могли в цьому плані зробити, той же Витень чи Наримунт, цекопію з уже існуючих Погонь. Зрозуміло, що історія віддає (і ми також) належне і Міндовгу, і Гедиміну, які «залізною рукою» зібрали згадані союзи в «кулак». Відтак, Литва почала зазіхати на ослаблені боротьбою з татарами руські князівства. Зібравши і їх до купи, талановитий в цьому плані Гедимін, вважаємо, не ризикнув пропонувати новоствореному ВКЛ, де руських земель було у дванадцять разів більше, аніж литовських, якогось поганського, власне литовського герба. Зрештою, що він міг запропонувати? Тим не менше, саме давня поліська Погоня з часом стала іменуватися Погонею литовською. А Воїна-змієборця (Юрія) на коні, зображення котрого існувало в той же час, зокрема, на печатці самого міста Володимира від 1324 р. [146], «річ посполитські гербівники» назвалиПогонею руською. Цим самим, каже О. Однороженко, у такий спосіб вони відзначали ту обставину, що, мовляв, останнім гербом, в якості «загально-руського державно-династичного», послугувалися князі руського походження [147], а Погонею, де вершник з мечем і щитом, характеризувалися достойники з Гедимінового роду. Та це не зовсім так, точніше, не завжди було так. Чотиридільний герб князів Острозьких, помимо інших елементів, як відомо, мав у своєму комплексі обидві Погоні. Не будемо вдаватись в глибокі роздуми, щоб це мало означати; спеціалісти з цього приводу вже сказали свою думку. Можемо лиш додати, що, крім династично-родових міркувань про єднання чоловічої і жіночої князівських ліній, кн. К.-В. Острозький міг вкладати в такий символ-малюнок свого герба значно глибший національний зміст, а саме: нерозривність древніх руських православних волинсько-поліських земель, котрі в давнину єдналися під цими гербами і частиною яких йому судилося управляти [148]. Дві Погоні мав герб кн. Четвертинських, які, можливо, походять від кн. Туровських або, за іншою версією, від Данила Васильковича з Острога [149].Щодо Гедиміновичів, то не всі вони вважали за потрібне представляти себе Погонею Литовської Русі. Так, Корибут-Дмитро Ольгердович, господар Сіверської землі і його нащадки користувалися зображенням хреста чи стріли з формою крокви внизу, або ж цей малюнок нагадував стрілу-ключ, що теж є зрозумілим родовим символом: саме таким ключем вони відкривали двері, за якими лежали чужі багатства. І вжезначно пізніше деякі представники цього роду, що іменувалися князями Збаразькими (Стефан, герб 1585 р.; Юрій, печатка 1605 р.) вводили Погоню Русі Литовської в склад своїх гербів. Аналогічна ситуація з гербами Вишневецьких, представники деяких з них (справедливо чи ні - це вже інша справа) рахували себе «ґаленжями» від того ж Корибута і вряди-годи, власне, в першій половині ХVІІ ст., вносили ту ж «литовську» Погоню на свої герби. А Гедиміновичі (від Наримунта, який нібито придумав цей герб, чи, може, Коріата) Ружинські ніколи не зображували вершника з мечем на своїх гербах.Цього достатньо, аби зрозуміти, що поява в Сангушків відмінного від «литовської» Погоні герба не була чимось надзвичайним. Та й не обов'язково їм було (хоча, і на наш погляд, бажано) повторювати майже аналогічні герби Федора Любартовича (вершник на щиті) чи Федора Ольгердовича (маємо малюнок герба його сина, Романа) - вершник без щита.

Сангушки починаються з Ратно

Якщо брати документально, то Санґ[ушки], з якого дому вони б не були - Любарта чи Ольгерда, починаються з Ратно, котре офіційно з'явилося в їх протопласта, принаймні, в 1433 р. Через 7 літ місто отримало Маґдебурзьке право. В 1441 р. Санґ[ушко] втрачає його (мабуть, вдруге після того, як воно стало королівським) і, нарешті, 23 березня 1443 р. «сам великий князь Казимір королевич» повертає його «князю Сонкушку» разом з Ветлами та «мужами ратнянами і ветлянами якож єсть його отчина». На ту пору Ратно вже мало свій герб. Незрозумілий звір, що вискакує з-під дерева на печатці, за О. Однороженком, «Дмитра-Сангушка Федоровича» був не якимось іншим звіром, як диким кабаном. «Дуже цікавий знак використовувало місто Ратно - дикий кабан стоїть поміж трьох дерев» [150], пише в своєму дослідженні спеціаліст-геральдист А. Ґречило. Як уже подавалося вище, в склад герба першого Сангушка входили одне дерево, кабан і воїн-ангел як, очевидно, приборкувач (упокорювач) цього кабана-Ратна, який то був у руках Сангушка-«мисливця», то вислизнув, а під кінець упокорився. Тобто, герб «Сангушка-Дмитра», а фактично, просто Сангушка або Сангушка Федковича - це цілком вмотивована новація герба самого міста Ратно на тему боротьби за володіння ним, зважаючи на той факт, що «кабан» був уже не простим, а королівським. Через століття Сангушки почали користуватися більш авторитетним родинним гербом - т.зв. литовською Погонею. Вони мали на це право. Таким чином, «Дмитро-Сангушко» (початкова версія К. Несецького) був просто Санкгушко або Сангушко, двоюрідний племінник Федора Любартовича. Ні один документз AS, наголошуємо, не подає його з іменем Дмитро. І лиш єдиний документ ХІІІ (AS, t. III) подав його з іменем батька: Санкгушко Федкович. Але якби він навіть і отримав під час хрещення ім'я Дмитро, то все одно нема жодних підстав відносити його до Любартовичів. Будь він Любартович, міг би в 1431 р. отримати у свій спадок і м. Володимир-(Волинський). Лінії синів Любарта, в т.ч. і Федора, якщо вони в нього були, чекають своїх дослідників [151].

Чи був Сангушко князем в Луцьку?

Проаналізуємо версію, ніби «Дмитро-Сангушко Федорович» був «князем Луцьким бл. 1431 - 1433 рр.». З яких би причин чи підстав це могло статися? Хто міг би його на цей досить високий «стіл» протегувати? Батько, Федор Ольгердович, кн. Ратненський, ніколи не був князем Луцьким. А Федор Любартович, гіпотетичний батько Сангушка, отримав від Ягєлла в 1431 р. під час його війни із наступником Витовта Свидригайлом тільки спалений Володимир з навколишніми селами: «Jagieііon adaі caіy ten powiat ksiкciuFeduszkowi […], schizmatykowi obrz№dku ruskiego, ktуry niedіugo potem umarі» [152] - Ягєлло надав цілий той повіт князю Федюшкові, схизматику руського обряду, котрий незабаром помер. Луцьк же до самої смерті в 1430 р. утримував Витовт [153]. А далі його місце відразу зайняв Свидригайло, обраний і затверджений Ягєллом, і, фактично «a wiкc od r. 1430 uїywa tytuіu "weіykij kniaџ Switrygaі, іytowskij, ruskij i innych" aї dor. 1439, a wzglкdnie do ust№pienia z Јucka przed wielkim ksiкciem Zygmuntem» [154] - а отже, від р. 1430іменувався "великий князь Свидригайло, литовський, руський і інших" аж до р. 1439, приблизно до відступу з Луцька перед великим князем Жигмунтом. Як тільки Свидригайло зайняв місце Витовта, відразу почалася війна з Короною за Поділля. Поляки в цій війні вимагали, щоб Свидригайло здав їм не тільки подільські замки, а ще й Луцьк і всю Волинь. З 31 липня 1431 р. до 26 серпня відбувалася битва під Луцьком поляків з полками ВКЛ. Зрештою, поляки спалили Володимир, а Свидригайло - Луцьк, повністю знищивши в ньому, та й на всій Волинській землі католицькі костели. Не будемо вдаватися в деталі перемир'я (про нього повідомляє т.зв. Чорторийський лист від 1 вересня 1431 р.), але господарем в Луцьку із землями залишився Свидригайло Ольгердович, котрий, за А. Левіцьким, також в той час претендував на литовську королівську корону. Далі, коли під ту пору на Польщу напали німецькі рицарі, Свидригайло вимагав ще й повернення у склад ВКЛ раніше привласнених Короною (в 1393 р.) поляками волинських пограничних замків Ратно, Ветли, Городло і Лопатин, де всі ці роки ленно князювали Федор Ольгердович (до 1400 р.) і його син, кн. Сангушко. Зважаючи на ці вимоги, останній після смерті короля негайно прихилився до Свидригайла. Після інспірованого 31.VIII.1432 р. поляками перевороту ВКЛ розпалося на дві частини. Волинського князівства з центром в Луцьку домагався і Жигмунт Кейстутович. І він князював тут кілька місяців. А намісником його в той час в Луцьку сидів давній товариш Свидригайла, кн. Олександр Ніс. У квітні 1433 р. він знову зійшовся із Свидригайлом. І знову Луцьк і вся Волинь належали останньому. Тому про князювання в Луцьку «Дмитра-Сангушка» в 1431-1433 рр. не може бути й мови: він у цей час мав клопоти з погромами в Ратно в ході «польсько-свидригайлівської» війни. Відомо лиш, що дружина брата Сангушка, кн. Гурка, пані Гуркова намовляла швагра, князя Носа здати Луцьк, але ж не Сангушкові, а для короля Ягєлла. Проте він здав Луцьк у вересні 1434 р. супернику Свидригайла - Жигмунтові. Тим часом, ще в 1433 р., коли сталося замирення Польщі з Прусією і Литвою, король Владислав-Ягєлло уділив кн. Сангушку понівечене поляками Ратно, а заразом і добра синів дядька Гурка - Крошвичин (Кроснічин). Зрештою, в тій нескінченній війні пограничне Ратно незабаром знову відійшло до Корони [155]. Але кн. Сангушко не сидів, склавши руки: він продовжував «полювання» на «дикого кабана» і захопив його. Весною 1434 р. Ягєлло помер. Після періоду безкоролів'я престол посів його старший син, Владислав. І, таким чином, ми виходимо на латиномовний акт Владислава ІІІ (Варненьчика) від 20 травня 1441 р. про те, що кн. Сангушко, сидячи в Кошерській волості, на Волині, протягом тривалого часу нападав на землі Корони Польської, під кінець захопив Ратно, забивши при тому польського намісника та інших поляків. Тому-то в Сангушка знову було віднято і Ратно, а заразом і кошерські добра та нібито передано «холмському старості Дерславові з Ритвян». Чи він тут сидів - не відомо. Але факт, що кн. Сангушко став бідняком. І мусів схилитися перед «panuj№cym».

Щодо Волині і Луцька, то в 1436 р. вони знову вкотре дісталися Свидригайлові. А проте через три роки суперник Жигмунт посадив тут свого намісника. Зрештою, як і раніше - ненадовго: в 1440 р. стався трагічний для Жигмунта переворот. Свидригайло не загаявся поспішити на Волинь. А «Јuczanie zawiezwali go do siebie i z uniesieniem go przyjкli. Їyі jeszczew Јuckulat 12» [156] - лучани закликали його до себе і прийняли з великими почестями. І жив ще в Луцьку літ 12. І князював там до кінця свого життя. Після вбивства Жигмунта Владислав ІІІ негайно послав намісником у Литву свого молодшого брата, 13-річного підлітка, Казиміра. Його ж там одразу було проголошено великим князем Литовським, а згодом, з 1447 р. і королем. І якраз після повної втрати землеволодінь прибули до нього князь Сангушко разом з синами, а також князями і боярами Волинськими, «i zіoїywszy hoіd towarzyszyli mu doWilna» [157] - і, віддавши честь, супроводжували його до Вільна. І знайшли милість в очах великого князя, бо Казимір відразу виділив Сангушкам два села у Брестському і одне - у Кам'янецькому повітах. А 23 березня 1443 р. він видав дядькові Сангушкові ту грамоту, яку ми вже добре знаємо. Отже, Луцьк ніколи не належав і не міг належати Сангушкові: він, як мовиться, і не тягнув на цей «престол». Адже бути князем Волинським - це значило в ту пору надто багато: як у кн. Федора Любартовича, так і у Витовта і Свидригайла Волинь була удільним князівством (в двох останніх - на правах «tenuty»). Його ж всіма силами добивався і Жигмунт. Яким чином у цей двобій, що почався після смерті Витовта (27 листопада 1430 р.) міг просунутися рядовий під ту пору ленник польського короля Сангушко?Бути князем у Луцьку давало право іменуватися великим князем. Саме так іменувався до кінця життя Свидригайло, якому Казиміром було полишено зайняту ним Волинь та ще й придано на додачу Гомель і Туров. Але, принаймні, один раз (чи якийсь період) кн. Сангушко був у Луцьку - «w 1438 r. spotyka my go w Јucku przy boku Szwitrigajіy, ktуry na њwiadectwo "wiernego sobie kniazia Sendiuszko" przyjmuje…»[158] - в 1438 р. зустрічаємо його в Луцьку при боці Свидригайла, котрий насвідчення (підтвердження) "вірного собік нязя Сендюшко" приймає в підданство вихідця із землі Сіверської [якогось] Богуша Оверкіча Тимоху.Після 1452 р., втративши статус князівства, Волинь не втратила своєї окремішності чи навіть винятковості і, завідповідним привілеєм, рахувалася землею ВКЛ серед таких же адміністративних регіонів, як Смоленщина, Дорогочинщина, Вітебщина і інші [159].

Родинний монастир в Мельцях. Чернець Іоаким

У житті князя Сангушка Федковича з «роду Ольгердова» настав відносний спокій. Відносний, бо, за попередньою домовленістю в. кн. Свидригайла з поляками, після його смерті Волинь і т.зв. спірні пограничні території, принаймні Ратно, Ветли та ін., мали знову перейти до Корони. Проте перед своїм відходом «старий провідник автономістів» віддав Волинь ВКЛ, після чого, зрозуміло, не стало й того відносного миру, що був… (Свидригайло Ольгердович помер 10.ІІ.1452 р.). Тож поляки рішуче наполягали на інкорпорації Волині. А королю Казимиру-Ягєллончику довелось неабияк викручуватись і навіть, за М. Грушевським, «відбріхуватись», що він, мовляв, займеться цим питанням, але, на разі, не радить Короні дражнити Литву, щоб та не збунтувалась. Проте поляки «догризали» короля «за його надмірну ніби прихильність до Литви». Але такою прихильністю було лише підтвердження в 1457 р. Земського привілею утримувати Велике князівство в кордонах часів Витовта.Нарешті, настав 1463 р., пам'ятний січневим польським сеймом в Пйотркові. Посли від Литви вимагали Поділля [160], повної і гарантованої передачі усіх пограничних з Волинню районів, а також і Белзької землі. В іншому випадку погрожували Короні «розливом християнської крові». Литва була збурена до краю. Вважаємо, що всі ці події обходили, себто болісно торкалися князя Сангушка. Та щоб не тратити на них серця й душі, про спасіння якої совість наполягала думати, він, з усього видно, поспішив ухилитися від участі в тому «розливі християнської крові», перейшовши того ж року в родинний монастир в Мельцях, прийнявши ім'я Іоаким.

Сангушковичі, Сангушки - Ольгердовичі

Кн. Сангушко мав четверо синів: Івана або Івашка Сонкгушковича (не мав потомства), Василя, теж безпотомного; Олександро (пом. 1489-го або 1491 р.; він же батько багатодітного кн. Андрія, маршалка Волинської землі; і дід кн. Андрія Михайловича, родоначальника лінії кошерської) та Михайла (пом. 1511 р.; він же батько кн. Василя, родоначальника лінії ковельської). А цей князь, Василь Михайлович (пом. 1558 р.), віддавши королеві Боні Ковель, точніше, обмінявши його на Обольці, Горволь та Смоляни, заснував на Білій Русі Білий Ковель для збереження титулу князя Ковельського [161]. Рід продовжили син Василя - Григорій та онук Андрій. Останній був батьком воєводи Вітебського, не раз нами згаданого Симеона-Самуїла. Андрій Олександрович Сангушкович (пом. в 1534 р.), котрий успадкував батьків титул «староста Володимирський», дав гілку несухоїжсько- володимирську. Славетним представником «володимирців» був теж уже не раз згаданий нами вище кн. Дмитро Сангушко, староста черкаський (син Федора і онук Андрія). Це йому випала лиха доля трагічно закохатися в доньку кн. Іллі Острозького Гальшку (Ельжбету) [162]. Отож на ньому, а також на синові польного гетьмана литовського Романа Федоровича (1537-1571) [163] кн. Федорові рід несухоїжців перервався: воєвода брацлавський 1591 р. відійшов з цього світу «безпотомне» [164]. Представники династії Сангушків також не раз підписувалися і Сангушковичі [165]. У XVІ ст., а точніше 9 червня 1569 р. ця «гілка від Гедимінового стовбура» отримала від імператора Священної Римської Імперії Максиміліана ІІ підтвердження свого князівського походження і протягом століть користувалася даним титулом, про що неодноразово свідчать історичні джерела. Сангушки від початків свого роду постійно займали високі державні уряди або пости. Старостою Володимирським був Олександро Сангушкович. Син його, Андрій - також староста Володимирський і маршалок землі Волинської. Цей же титул успадкував і кн. Федор Андрійович. Його племінник, син брата Михайла,Андрій Кошерський - маршалок господарський і староста Луцький [166]. За розслідуванням А. Бонецького, цей же князь, Андрій Сангушкович з 1546 р. був «klucznikiem, horodniczym i mostowniczym іuckim» [167]. А згаданий вище кн. Роман Федорович брав участь в укладенні Люблінської унії 1569 року, внаслідок якої утворилась нова держава - Річ Посполита [168]. Олександр Андрійович Сангушко, батько кн. Льва (кошерська лінія) був, як і його отець, королівським маршалком господарським і старостою Луцьким (за А. Бонецьким, з 1535 р. - старостою Гомельським). Адам-Олександр Григорович Сангушко (останній кошерець) займав уряд волинського воєводи [169].

Епілог

історія князь сангушки рід

Переміна релігійної родової свідомості на початках конверсії відчутно негативно вплинула на стосунки Сангушків з корінними жителями Волині та інших древньоруських регіонів. Сини кн. Симеона-Самуїла Андрійовича Сангушка кн. Ян-Владислав, Казимір та кількаразово згаданий вище Ієронім [170], а також його внуки і правнуки стають дуже горливими поклонниками Римського престолу.А. Веритус, наприклад, котрий досліджував родовий біографічний нарис Сангушків Ковельсько-Любартівської лінії, написаний їх домашнім бібліотекарем Л. Божаволя-Романовським, також підкреслює, що «poprzednio Sanguszkowie byli wyznania greckiego»[171]. Про Вітебський літопис 1575-1768 рр. Стефана Гавриловича Аверки із фразою про конвертита С.-С. Сангушка згадує і М. Теодорович [172]. Але переміна Сангушками віросповідної релігійної догматики не позначилася на їх бажанні розвивати економіку й культуру того краю, де вони жили. І досягнення княжого роду, наступних його поколінь в цьому відношенні завжди були одними з найвищих в Російській імперії. Кілька ранніх Сангушківських поколінь, крім знання про своє походження і герба з т.зв. ЛитовськоюПогонею, більше нічого литовського не зберегли в своєму характері й життєвому укладі. Це були, слід сказати, руські, ба, вже навітьукраїнські княжі родини. Такими їх творило, в першу чергу, православ'я; а в другу - середовище, оточення і патріотизм, себто любов до тої землі, де вони народжувалися й жили. Земля ж, хто б її тимчасово не завойовував, була споконвіку скіфо-руською. Можливо, якби князі Сангушки генетично й духовно справді походили з роду великого князя Волинського Любарта-Дмитра, то, очевидно, мали б характер ще глибше споріднений з душею руською. Тим часом, родова, кревна спорідненість з Ягєллонами зобов'язувала - пізніше, після конверсії - до вдачі дещо, а інколи й надто гонорової.Династія Сангушків, як уже зазначалося, продовжує жити і на сьогодні нараховує 17 поколінь. Серед наших сучасників - і споріднена з Сангушками лінія Потоцьких, предок яких, гр. Альфред Потоцький одружився 19 березня 1851 р. з кн. Марією Сангушко - донькою теж знаменитого за незламним духом князя Романа Євстафійовича Сангушка-Сибіряка.Політична й господарська діяльність А. Потоцького виходила далеко за межі Заславщини, Великої Волині і навіть Корони. А між тим, маючи три доми - в Ланцуті, Львові і Відні, були роки, коли проживав він із сім'єю переважно на Волині, в резиденції Сангушків - Антонінах, котрі згодом, за пана Юзефа, гр. Потоцького стали європейською знаменитістю

Размещено на Allbest.ru