Князі Сангушки

Проте не будемо спішити ставити крапку. Адже в проблемі генеалогії Сангушків ще є чимало суперечливих позицій. Деякі, наприклад, припущення З.-Л. Радзимінського, ніби «Lubart miaі dwuch synуw Fedorуw, starszego na Ratnie, mіodszego naWіodzimierzu» [67], давно спростовані. Але продовжує жити версія Биховця, за якою кн. Федор, серед синів Ольгерда, названий «Fedor Sanguszko, udeі jeho Luboml» [68]. Тобто, для декого і досі уже кн. Федор є Сангушком, незалежно від того, чи він Ольгердович, чи Любартович. Та найцікавішим в цьому зв'язку, напевне, буде наступне відповідальне твердження Ю. Фольффа, цього класика з шляхетської генеалогії. З подивом пише він про автора родоводу Сангушків, поданого в «Хроніці Воскресенській» (з «Полного собрания русских летописей», т. VІІ, с. 256), в якому той сплутав Федора Ольгердовича з Федором Любартовичем, «gdytemu ostatniemu, niezawodnie bezpotomnie zmarіemu, kaїe byж protoplast№ kniaziуw Kobryсskich i Sanguszkуw» [69] - коли цьому останньому, безперечно, безпотомне померлому, призначає бути протопластом князів Кобринських і Сангушків. Більше того: вчений мав підстави констатувати, що «z dziwnym uporem…» [70] - себто з дивною впертістю історики й геральдисти старалися усунути можливість існування Федора Ольгердовича [71]. Чи ж не проглядається ця дивна тенденція і в наші дні, принаймні, в дещо іншому варіанті, а саме: князь Сангушко - таки син «безпотомного» Федора Любартовича?

Звідки ж ця дивна впертість?

Тим часом, як ми вже згадували, був період, принаймні в ХVІ-ХVІІ ст., що Сангушки (несухоїжці і кошерці) дописували собі уточнення: з роду Ольгерда. А далі почали іменувалися Любартовичами. Чому? Ми не будемо глибоко входити в колишні дискусійні колізії з цього приводу. Вони відомі, викликані ними суперечки точаться і в наші дні [72]. Але думаємо, що до появи в Ковельських Сангушків «przydomka» Любартовичі могли мати відношення дві причини: історична і релігійно-психологічна. Перша - включає в себе родову пам'ять про те, що Волинським князівством з усіма його замками, в т.ч. і Ратненським, здавна володів Любарт. Суть другої причини розкриємо далі. Тим часом, на черзі аналіз гіпотези щодо Сангушка <«Самдушка». Як сказав П. Вікторовський, за «наївним тлумаченням» Ю. Яблоновського (в «Tabulae Jablonowianae»), яке підтримав М. Теодорович, з'явилася на світ ще одна генеалогічно-етимологічна версія: в Любарта був син Федор (за М. Теодоровичем - Дмитро), він же нібито князь на Ратно. Ікоролю Владиславу ІІ Ягєллі, синові Ольгерда, він приходився двоюрідним братом. І король його любив, «як саму свою душу»[73]. Відтак, цього «Федора-Дмитра» нібито стали прозивати Самдушко, Сандушко, Сангушко - Сенґушко. Але є встановленим фактом, що в Любарта був син не Дмитро, а таки Федор. (Це Любарт після охрещення прийняв ім'я Дмитро). Отже, виходить, що кн. Федор, він же перший незалежний від Любарта князь на Ратно, батько dux Senguschс'а, був або Ольгердович, або Любартович [74], або було два Федори: Ольгердович і Любартович. Зрештою, якраз так і було. Чому ми знову починаємо уточняти те, що вже, здається, вияснили? Тому, що для декого з дослідників у всі часи Федор Ольгердович - напівміфічна особа. Звернім увагу на сказане вище: «в Любарта був син Федор» - правильно; «королю Владиславу ІІ Ягєллі (синові Ольгерда) він приходився двоюріднимбратом» - теж вірно; «і король його любив, як саму свою душу» - неправда; «він же князь на Ратно» - цього ніколи не було. Два перші твердження справді стосуються Федора Любартовича, третє - можна сприймати лише як гірку іронію. Четверте, «він же князь на Ратно», стосується виключно Федора Ольгердовича. Бо як можна ставити Федора Любартовича, після смерті батька - великого князя Волинського на дрібний уділ з його ж володінь - Ратненський? Адже Федор Ольгердович був князем Ратненським і тоді, коли Федор Любартович був великим князем Луцьким і Володимирським.

Чому ж проявляється ця дивна впертість щодо невизнання факту життя Федора Ольгердового? Схоже на те, що був він нічим особливим не примітний, очевидно, зовсім не войовничий. В результаті рідко потрапляв у літописи. М. Грушевський відносить його до князів «другорядних», котрі не складали для Ягєлла жодної загрози під час його розгрому княжого устрою на Україні [75]. Відтак, він відсутній у Я. Длуґоша, «ktуry braci Olgerda z synami przemieszaі, i jedn№ daj№c wszystkim matk№» [76] - котрий братів Ольгерда з синами перемішав і всім дав одну матір. Цю «версію» повторили М. Кромер і М. Бєльський. Сильну позицію щодо цього кн. Федора зайняв солідний і в багатьох моментах незалежний бадач Г.-К. Стадніцький: сильну - себто таку, що ніби не випадає з нею сперечатися чи мати іншу. Ось перші п'ять синів Ольгерда за його монографією: «Андрій - Дмитро - Дмитро-Корибут - Володимир - Константин були, згідно з хроніками, документами і комбінаціями дат історичних синами Ольгерда від першої жони його, Марії,княжни Вітебської» [77]. Федор у нього з'являється першим в числі потомства кн. Уляни Тверської. І не просто Федор, а Віґанд-Теодор-Олександр- (плюс Базилі за М. Стрийковським). І начебто саме Віґанд-Федор був «ulubiony brat krуla Jagieііy». Ім'я Федорвін отримав, приймаючи руське хрещення. Олександром став під час католицького хрещення, яке нібито єдиний з-поміж усіх інших синів Ольгерда прийняв разом з братом Ягєллом «на краківській кафедрі». Але… на документах 1387-го і 1388 рр. він іменується: «Nos Alexander dei gratia alias Vigunt dux Kiernoviensis» - …князь Керновський [78]. Єдине позитивне, що з цих вислідів Г.-К. Стадніцького випливає, це те, що Федір в Ольгерда таки був. Але був і Віґанд (Віґунт). Дослідник звів їх в одну особу. Федор Ратненський зберіг вірність руському обряду, передав його дітям і заслужено потрапив у родинний православний пом'яник. Зате І. Даниловіч, розкриваючи «бленди і фальши» М. Стрийковського і з гіркотою відзначаючи, що їх «ледве не дослівно повторивКояловіч», чітко відрізнив «Теодора, князя Володимирського», котрий «під 1393 р. приймав від Ягєлла князівство Сіверське», від«Теодора, князя Ратненського», котрий «під 1394 р. пишеться братом Андрія Полоцького, а також Скіргєлли і Володимира». Про те, що в Любарта був син Федор, свідчить, в першу чергу, наявність печатки саме з гербом Погоня і написом: dux FedorLubertow, якою він користувався впродовж 1393-1430 рр. Існування п'ятого Ольгердового сина від кн. Марії Вітебської - Федора, крім уже згаданих документів, підтверджують й інші аргументи, які ще згадаємо.

Кого ж любив король Ягєлло?

Ми свідомі того, що де в чому в нашому дослідженні повторюємось. Але в ґрунтовному аналізі, думаємо, краще певні позиції акцентувати двічі, аніж, кінець кінцем, залишитися з розведеними руками чи невмотивованими висновками. Тим часом, учений-геральдист, хмельничанин В. Ільїнський пропонує своє вирішення проблеми походження Сангушків: він Любарта Гедиміновича іменує «Дмитром в св. хрещенні» і вважає, що той «мав сина, Федора, який був князем Луцьким і першим князем Сангушко [79]. Цього Федора Любартовича, як свого двоюрідного брата, дуже любив король польський і великий князь литовський Владислав-Ягайло, любив, як саму душу, від чого нібито і сам любимець Федір отримав прізвисько Самдушка, Сандушко і накінець Сангушко, і став родоначальником князів Сангушків. У нього були сини Олександр, Іван і Михайло, перші історично відомі князі Сангушко» [80].Федор «Lubertow» справді після батька, Любарта-Дмитра, був «князем Волинським». Але згаданий вище дослідник, очевидно, не помітив, що Гедимін жив у 1275-1344 рр., його син, Любарт помер у 1384 р., а син Любарта, Федор, якого він іменує Сангушком, жив у 1351 - 1431 рр. Щодо Федора Ольгердовича, то він, за одною версією, помер 1400 р., за іншою - ще раніше: приблизно в 1394 р. А латиномовне «zeznanie» dux Sanguschc'а про отримання «добр Ратно і Крошвичин» датується 21 серпня 1433 р. Значить, ці маєтки міг отримати лише син якогось з цих Федорів - князь Сангушко. І ось саме в цього dux Sаnguschс'а Федоровича було четверосинів. Якщо ж Ягєлло, за М. Теодоровичем, любив «свого двоюрідного брата Дмитра […] як саму душу», то, нагадуємо, проблема полягає в тому, що в Любарта не було сина Дмитра: його сини - Федір, Йоан [81] і, можливо, Лазар та Семен. Якщо ж «любимцем-Самдушком» Ягєлла був, за іншими згаданими авторами, Федор Любартович (Сангушко?), то це взагалі, м'яко кажучи,нонсенс. Адже король Ягєлло розформував могутнє Волинське князівство, завдавши протягом 1386-1393 рр. неможливої для людського зрозуміння образи його великому князю, а своєму двоюрідному братові, Федору Любартовичу, себто «Самдушку» [82]. Тому про любов тут і мови не може бути. Не випадає, щоб Ягєлло любив і рідного (по батькові) брата Федора, оскільки той не хотів «признать своим сюзереном преемника Ольгерда Ягайла». Можливо, що справді найкращі стосунки в короля Владислава ІІ були з братом Віґандом.

Отже, продовжуючи аналіз родоводу Сангушків за В. Ільїнським, нагадуємо, що можливий батько dux Senguschс'а, Федор Ольгердович, помер за 33 або 39 років до появи акта-зізнання про отримання «добр Ратно і Крошвичин». А печатка «dux Fedor'а Lubertow'а», також можливого батька dux Senguschс'а (за Ільїнським чи Стрийковським - він нібито і є перший Сангушко) перестала використовуватись за 2 роки до появи взагалі вперше в документах, на разі, в згаданому акті імені або прізвища dux Sаnguschсо. Тобто Федор Любартович (Сангушко?) помер в 1431 р., в той час, як надання Сангушкові добр Ратно і Кроснічин датується 1433 роком. Відтак, dux Sаnguschсо (Федкович), зважаючи на версію деяких дослідників, що Сангушки походять від Любарта Гедиміновича, міг бути Владиславу ІІ Ягєллі дуже нелюбимим двоюрідним племінником. Але далеко не «Самдушком».

У князя Сангушка… не родинний герб

Чи можна спертись на князя Гурка, виясняючи походження Сангушків? Безперечно. М. Грушевський, наприклад, подає серед Ольгердових хлопців Федора, князя Ратненського і в наступній, ІІІ-ій таблиці виводить від нього трьох синів: кн. Кобринського Романа, кн. Кроснічинського Гурка і кн. Ратненського Сангушка (Сендюшка). Але, на разі, вже є відомим той факт, що кн. Гурко нібито був сином Федора Любартовича. Встановленню цих родовідних даних завдячуємо Л. Войтовичу, який також зробив остаточний висновок, що Сангушко Федкович мав ім'я Дмитро і був сином Федора Любартовича [83]. Зрештою, ще раніше до рішення, що Сангушки є нащадками кн. Федора Любартовича, прийшов через дослідження пом'яників І. Мицько [84].

Уже згаданий фахівець з геральдики й сфрагістики О. Однороженко без коментарів наводить у своїй праці прізвище кн. Кобринського (? - В.В.) і Ратненського, Федора Ольгердовича [85] і зауважує, що його печатка «до сьогодні не збереглася, натомість маємо печатку його сина - Романа Федоровича князя Кобринського (1387-1416) від 1387-1388 р.р., що має круглу форму розміром 28 мм з довколовим написом: + Sromani… domini… decobrin, а також зображення все тієї ж Погоні…» [86]. (Між іншим, цей князь мав за дружину якусь з дочок Данила Острозького, у них народився син Семен. Як буде видно далі, через свідчення цього кн. Семена ставиться, фактично, остаточна крапка у виясненні «przydomkа» Сангушків. Кобринська гілка згасла). Далі О. Однороженко у своїй монографії переходить до печатки на латиномовній грамоті (або акті) від 21 серпня 1433 р., що належить самому загадковому князю[87], уперше називає його «Дмитром-Сангушком Федоровичем», ось тільки дослідник не береться вказати, якого Федора він син: Ольгердовича чи Любартовича. І це зрозуміло: якщо, наприклад, в «duxFedor'а Lubertow'а» на печатці був герб Погоня, то чомузовсім іншим був малюнок герба на печатці його (можливого) сина, Дмитра-Сангушка?

Зрештою, і той факт, що Ратно до і після ліквідації Волинського князівства Федора Любартовича на певних правах належало його двоюрідному братові Федору Ольгердовичу, кн. Ратненському, теж власнику герба Погоня, не сприяє появі остаточної крапки над «і»: якщо Сангушко - син останнього, то чому він, цей син, не мав у вжитку фамільний герб? Загадка підсилюється і тим фактом, що кн. Роман Федорович-Ольгердович Кобринський, теж власник герба Погоня, в цьому випадку - рідний брат dux Sanguschc'aФедоровича-Ольгердовича.

Доля Федора Любартовича («Самдушка»)

М. Грушевський вживає такий вираз: «зрусчені (зрусифіковані. - Авт.) Ольгердовичі». Такими ж, і навіть значно більшою мірою, були й Любартовичі. Литвинами усі вони вже вважалися номінально, лише за походженням. З надзвичайно тяжкими наслідками для ВКЛ випав з когорти «зрусчених» Гедимінових онуків Ягєлло, котрому, помираючи, в. кн. Ольгерд передав великокнязівський «стіл» і котрому «малопольські пани» не без умислу запропонували одружитися з їх королевою, молодшою донькою покійного Людовика угорського Ядвігою, уже законною дружиною австрійського кн. Вільгельма, щоб посісти королівський трон, вчинивши унію двох держав. Ягєлло погодився без вагань і грамотою від 15 серпня 1385 р. зобов'язався «вихреститись на латинство сам (ще перед шлюбом) і вихрестити по своїм шлюбі всіх своїх нехрещених братів, бояр і всіх людей в своїх землях» [88]. Він також офіційно пообіцяв прилучити на вічні часи свої землі, литовські і руські, до Польщі. Отже, з коронацією Ягєлла Велике князівство Литовське як державний організм мало перестати існувати, бо всі його терени ставали б провінціями Корони Польської.

В. Антонович зауважує, що «король этот (Ягєлло. - В.В.), […] жестокий и недальновидный, со всей ревностью необразованного неофита подчинился фанатическому влиянию католического духовенства и решился употребить всевозможные усилия для обращения в католичество православных жителей своих родовых владений в Великом княжестве Литовском, в состав которого входила вся западная половина Руси» [89].

Позбувшись рідного дядька, Кейстута (його було підступно задушено [90]), Ягєлло нажив собі довічного ворога в особі двоюрідного брата, князя Витовта (Вітольда) Кейстутовича, котрий встиг і великим князем стати, спихнувши з цього престолу двоюрідного брата і ставленика Ягєлла Скиргайла-Івана, і багато що зробити, аби зберегти від асиміляції ВКЛ і надовго захистити його русько-православні основи. І це при тому, що сам він разом з Ягєллом прийняв латинство. Загалом же Витовт, «не раз міняючи віру, будучи то язичником, то православним, то католиком» [91], не міг спертися на руське православне населення з тією цілковитою довірою, як це міг би вчинити справді православний князь. Тому чим далі, тим більше втрачав він авторитет в руської частини ВКЛ і всупереч власному бажанню хилився до Польщі, союз з якою хотів розірвати ще в 1398 р.В цих умовах Ягєлло, якось замирившись з Витовтом за так званою Острівською угодою [92], почав розвалювати Волинське князівство Любарта, прийняте його сином, Федором. І це в той час, коли 22 березня 1386 р. Федор Любартович одним з перших у ВКЛ присягнув на вірність коронованому 4 березня т.р. на польського короля двоюрідному братові Ягєллу.У цей король вивів зі складу Волинського князівства найсильнішого його васала, кн. Федора Острозького і зробив його підлеглим своїм і Корони [93]. Далі від'єднав всю Луцьку волость і передав її в. кн. Витовту. Третя волинська земля, Белзько-Холмська, була прилучена до Галичини ще раніше, а відтак, з 1387 р. вважалася польською провінцією. В 1393 р. кн. Федор Любартович втрачає свій останній, уже ленний оплот - землю Володимирську.Правда, Ягєлло (за «милостивою» підказкою Витовта) взамін дав йому чужу Сіверщину, землю Дмитра-Корибута Ольгердовича, кн. Брянського. Але кн. Федор навіть не захотів туди навідатись. І його можна зрозуміти: «Ziemia ta, na kraсcuLitwy[…] byіa istnem miejscem wygnania» [94] - та земля, на краю Литви […] була істинним місцем вигнання. Зрештою, кн. Федор Любартович, мужньо проковтнувши, як сказали б тепер, гірку, як полин, «пілюлю», з рицарською шляхетністю подякував «милому брату», мовляв, «жаловали мя и дали ми землю до своей воли на имя северскую слюбую. и слюбили есмо нашему г(с)дрю кролю влодиславу […] служити. верну быти […] а противу им никды не быти […] бозо лсти и без хитрости…» [95].

В 1397 р. слід опального кн. Федора випливає в Угорщині. Він поневіряється по світу разом з таким же «malkontent'ом»(покривдженим) братом короля Свидригайлом. Потім його бачать на краківському дворі і в Галичині. Нібито після двоюрідного брата, Федора Ольгердовича володів Жидачівщиною з 1411-го по 1430 рр., від якої відмовився на його користь кн. Свидригайло. Але М. Грушевський зауважує, що всі грамоти Любартовича того періоду проголошено за фальсифікати. А далі, аж у 1431 р. король Ягєлло повертає нещасному Федюшкові Любартовичу його отчину - майже вщент спалене м. Володимир (Волинський), відібравши його у Свидригайла в період війни з останнім. Але того ж року старий князь помер, заповівши все своє майно своєму ж тирану Ягєллі.Дану інформацію ми подаємо тут з одною метою: показати справжню долю кн. Федора Любартовича, а також - чи міг він бути у Ягєлла «Самдушком», а відтак, згідно з цією міфологічною обставиною, Сангушком. За Л. Войтовичем, у Федора Любартовича було четверо синів, і одного з них він іменує Дмитром-Сангушком Федоровичем (пом. 1455), князем луцьким (бл. 1431 - 1433 рр.), ратненським і каширським (1433-1455 рр.). Мовляв, записаний цей князь у Супральському (поз. 57, 63) та Києво-Печерському (поз. 125) пом'яниках. Останнє, на думку вченого, дозволяє припускати, що хрестильним або чернечим іменем князя було Іоаким.

«Українські князі» з династії Гедиміна

На нашу думку, підстав виводити Сангушка з дому Любарта все ж таки дуже мало, а ті, які є з чужої чи нашої точок зору, ми проаналізуємо. Ми так міркуємо, в першу чергу, з огляду хоча б на наступний, сутопсихологічно-історичний аргумент. Вважаємо, що таке, м'яко кажучи, нешляхетне, ба, навіть «ребелянтське» поводження «природного» короля з великим князем Волинським, батьком (нехай все ще і поки що можливого) «протопласта Сангушків», здається, повинне було б спричинити не лише багатовіковий родовий біль, але й сором рахуватися кревними родичами «kuzynуw Jageііonуw». Інша справа, якщо Сангушко - «Федкович-Ольгердович». Тоді близькість з Ягєллонами стає вже родинною гордістю [96]. І здається, що в джерелознавчій і літературній Сангушкіані усіх минулих віків нема найменшої згадки про те, що Сангушко, будь він Любартовичем, за кращої долі міг би володіти не дрібною пограничною Ратненщиною, яку він, зрештою, як буде видно далі, втрачав і завойовував у кровопролитних з поляками боях, а великим і могутнім князівством Волинським, про яке М. Грушевський пише, що воно в межах ВКЛ було «зовсім осібним світом». Князі Любарт і його син, Федір були «майже самостійні українські князі з Гедимінової династії». Любарт після смерті Кейстута був найсильнішим з князів після великого князя ВКЛ, а заразом - «найвизначнійшим репрезентантом давніх традицій: його права на Волинське князівство опиралися на родинних зв'язках з руськими князями Волині й на виборі боярськім. Своєю сороклітньою боротьбою за сю землю він запечатав свої права на сю волость» [97]. І все ж таки Сангушки-Ольгердовичі [98] з деякого часу і деякий час писалися Любартовичі. Чому? Який смисл вкладали вони в це благородне й історично сумне означення? Чи вони справді не мали до Любарта жодного відношення й, будучи генетично руськими, лише «прагнули видавати себе за нащадків Гедиміна?» Далі ми назвемо всі відомі нам підстави з'явлення в Сангушків терміну Любартовичі, а також і зазначену вище, можливу саме для воєводи Вітебського і його сімейства релігійну причину. Але спочатку - закінчимо аналіз самої лексеми «Сангушко», яка допоможе нам безпомилково встановити національність батька й сина князів Ратненських, а відтак, і відношення їх до роду Гедиміна.

Ще раз про ім'я, національність і рід Сангушків

Уважно переглянувши покажчик «Переписи войска ВКЛ 1528 года» на літеру «С» [99], знаходимо там і саме слово Сангушки; також і Сангушковича Коширського Андрея і ряд литовських імен з основами Санґ-, Санк-, Сант- і Санд-. Ось ці імена: Санґітайтіс, Санькант, Санкович (це від Санк - по-батькові), Сантовт, Санда і деякі інші. Перевівши їх у тогочасний руський пестливо-зменшений варіант, матимемо: Санґ[ітайт]ушко, Саньк[ант]ушко, Санкушко, Сант[овт]ушко і Сандушко. Думаємо, що не помилимось, припустивши, що руський писар міг переробити на свій лад не властиве його мові литовське ім'я, викинувши з нього частину звуків, взятих нами в квадратні дужки. Знаючи, що в той час в руській мові звук [ґ] передавався диграфом «кг» і маючи документальний варіант: «Санкгушку» («Што дей великий князь Жикгимонтъ далъ былъ небожчику князю Санкгушку именье въ каменецкомъповете…» (AS, т. І, с. 91), бачимо, що в основі його могло бути литовське ім'я Санґ. Варіант Сендюшко міг з'явитися у випадку неуважного змішування імен - Санґа з Сандом (Сандою). Пропозиція П. Вікторовського щодо Сака давала б, щонайшвидше,«Сакушка». Але такого варіанту ніколи не було, хоча Саків і Саковичів, за Литовською метрикою, в ту пору вистачало. З Санка справді можна виводити Санкушка. Однак, при цьому треба помічати, що це вже недопустима подвійна пестлива зменшеність імені: Сак> Санко> Санкушко. Крім цього, як зазначалося вище, для літери «к» не було жодної потреби переходити в «кг». Але там, де була буква «g» - а була вона, звичайно, в литовських іменах, вонавимагала передачі через «кг».Про те, що наша думка про походження імені Санґ[ушко] - Сангушко має раціональну підставу, свідчить і таке історіографічне джерело, як «Wiadomosж oKleynocie szlacheckim… przez Ewarysta Andrzeia Hrabiк Kuropatnickiego»: у графі «Nazwiska Domуw» знаходимо кілька «назвіск», що мають в корені логічно встановлене нами ймовірне ім'я Sang:Sangaw, Sangaiіo, Sangowicz, а також і наших Sanguszko Xi№їe[100]. Причому, якщо перша і друга лексеми явно литовські [101], у третій проглядається білоруський варіант прізвищ на -овіч (-ович), то вже ніхто не заперечить, що Sang-uszko - це якраз руська, т.зв. пестливо-зменшена форма передачі даного імені. Відтак, литовськеім'я Санґ чи Санґітайтіс дитина могла отримати, скоріше всього, таки в Ольгердовичів. Адже Ольгерд ховав своє православ'я до самої смерті. Більше того: за В. Антоновичем, «иностранные источники ничего не знают о крещении Ольгерда и даже два из них утверждают, что тело его было сожжено по языческому обряду» [102]. Далі, діти Любарта і Федора Любартовича (якщо вони в нього були), ймовірно (щоб не сказати: однозначно) уже не мали литовських імен. Пропонований Л. Войтовичем «Дмитро-Сангушко» серед інших, поданих ним же, одинарних руських православних імен «Федоровичів-Любартовичів», виглядає чужинцем:не зовсім зрозуміло, як він міг в цій «зрусченій» родині отримати поганське ім'я. Інша справа - Ольгердовичі: вони, як правило, ще отримували литовські імена, хоча в таблиці Л. Войтовича не всі вони відтворені. І якщо перший у списку син 1328 р.н. отримав ім'я Вінгольт (згодом Андрій), а останній (тут же) був названий Мінігайлом (зрештою, ця особа до Гедимінової династії не належала), то, навряд, чи дехто з усіх інших не мав первинного литовського імені [103]. У Федора Ольгердовича були сини Роман, Сангушко, а також Гурко (той самий Гурко, котрий нібито був сином Федора Любартовича). В цьому сімействі литовське ім'я психологічно не видається чужим. Його поява тут ще може бути цілком закономірною. Отож, якщо б Санґ[ушко] народився хоча б за рік до смерті Ольгерда (а за Я. Длуґошем, він помер навіть пізніше - в 1381 р.), то дід, гадаємо, міг би наполягти на литовському імені онука. І загалом останній мав би на 1463 р. 87 років, що цілком реально. Звичайно, що саме цю думку ми жодним чином не кладемо в основу аргументації проти того, що Сангушки з дому Любарта. Але далі ми назвемо щонайменше десять, а то й більше, як нам здається, переконливих фактів, котрі дають підстави вважати цих князів таки Ольгердовичами.

Родинна генеалогія біскупа Смоленського

Проаналізуємо появу «школи» на користь «przydomkа» Любартовичі. Найперше, тут можна і варто погодитись з тим же Г.-К. Стадніцьким, який, аналізуючи «традицію» сучасних йому геральдистів виводити з дому Любарта навіть і князів Чорторийських [104], висловив з цього приводу на стільки вагому думку, що її можна розділити на три окремі інформації. Він, зокрема, сказав, що:1) ця традиція «mieњci juї wiele dowolnoњci w sobie» - має в собі багато довільних припущень. Коли вона з'явилася на світ, то: 2) вже давно «wygasі byі bez w№tpienia rуd Lubartowiczуw po mieczu, ktуry poprzednio tak byі zdrobniaі, ze maіo co o nim sіyszano»- згас поза всяким сумнівом рід Любартовичів по чоловічій лінії, який (рід. - В.В.) попередньо так здрібнів, що мало що про нього чути. Отже:3) замість того, щоб досліджувати ті залишки литовських династій кровних, родимих королів, «heraldycy uznali za dogodniejsze garn№cpod potomstwo Lubarta te najmoїniejsze rody woіyсskich kniaziуw, ktуrych jеszcze nie ulokowano pod rubryk№ Rurykowiczуw» [105] -геральдисти вибрали за вигідніше горнути під потомство Любарта ті найможновладніші роди волинських князів, котрих ще не вміщено під рубрику Рюриковичів. Дійсно: якщо рід Любарта давно згас, то нема кому заперечувати чи опротестовувати появу нових кандидатів на цей Гедимінів корінь. З Сангушками дещо інша ситуація: їх «горнули» під рубрику Рюриковичів, хоча приналежність їх до Любарта не менш сумнівна, про що, власне, й ведемо мову. Вважається доконаним фактом, що біскуп Смоленський, Ієронім Симеонович Сангушко близько 1640 р. написав фамільну генеалогію і вивів родини Сангушків Кошерських та Сангушків Ковельських від волинського кн. Любарта, точніше, від його сина Федора, який нібито мав сина Дмитра. На жаль, ця генеалогія, хоча дослідники про неї постійно згадують, ніде явно не фігурує. Але здавна відомо, що її тримав у руках К. Несецький, автор праць «Korona polska…» i«Herbarz Polski». І не тільки тримав, але на основі її зробив свої висновки про походження Сангушків таки від Любарта. Найперше, що ми бачимо в цій «Koronі...», К. Несецький дуже скритикував Ш. Окольського, оскільки той Сангушків«razztemi, drugi raz z temi wi№їe, y taks iк popl№taі, їe siк sam zsob№ nie zgadza» - раз тими, другий раз з тими пов'язує, і так наплутав, що й сам з собою не узгоджується. А ось, мовляв, він, Несецький, має для своїх висновків надійний фундамент: «naprzod Genealogi№Domutego Xi№їкcego, od Hieronima Xi№їкcia Sanguszka Biskupa Smoleсskiego, zebran№, koіoroku 1640…», котра, за родинними документами, «od Lubarta Gedyminowicza, nie od Olgerdowicza pocz№tki swoie zasi№ga» [106] - котра від Любарта Гедиміновича, а не від Ольгердовича бере свої початки.Проаналізувавши ще деяких авторів [107], зокрема М. Стрийковського, В. Кояловича (між іншим, їм теж справедливо дісталося) [108], К. Несецький повідомив, що у Дмитра Любартовича (себто сина Федора Любартовича) «byіo synow dwoch, Michaі y Alexandr». Сини Міхала - Януш «Michnoіowicz» (Михайлович. - В.В.), Василь, кн. Ковельський, а також Андрій, кн. Кошерський, син Олександра - Андрій, маршалок Волинський, староста Володимирський, котрий з дружиною А. Деспотовною, воєводчанкою Волоською народили семеро дочок і троє синів: Романа, Дмитра і Ярослава. З них Роман, кн. Сангушко, воєвода Брацлавський, гетьман польний Литовський… - і т. ін. Отже, це і була невідома генеалогія біскупа Смоленського за 1640 р. (зрозуміло, в подачі К. Несецького). Неточності в ній, як мовиться, кричущі: в Михайла Сангушковича було два сини - Януш і Василь; два сини і в Олександра Сангушковича - Андрій (від нього несухоїжці) та Михайло, син якого - Андрій СангушковичКошерський. З Ганною Деспотівною був одружений син Андрія Олександровича, кн. Федор. Семеро дочок і два сини було в його батька (від двох дружин). Ярослав, Дмитро, Роман (і Андрій) - це сини Федора Андрійовича, маршалка Волинського, а не його батька, Андрія Олександровича.

Тим часом, вже у т. зв. жалобному панегірику від 1639 р. батько Ієроніма-біскупа, Симеон-Самуїл (помер 1638 р.) іменується«Любартовичем Сангушком, князем з Ковля» [109]. Щодо самого кн. Ієроніма, то він за життя був відомий як «Hieronim WіadysіawLubartowicz, xi№їe z Kowla, Sanguszko, z іaski Boїey biskup Medonski, sufragan y kustosz Wilenski» [110]. В єзуїтському календарі за 1740 р. серед фундаторів і благодійників ордену князь записаний з прибавкою «Любарт»: «Sanguszko xїe Lubart Hieronim biskupSmoleсski» [111].

Звичайно, це - аргументи показові. Але ціна їх невисока: поки рід був православним, очевидно, потреби підкреслювати литовське походження не було потреби. Однак, і досі залишається таємницею, з яких міркувань і на основі яких, за К. Несецьким, «autentykуwdomowych» сімейство кн. Симеона вдалося до «przydomkа» Любартовичі. Проте, зважаючи на згаданий вище вчинок Б. Горчакащодо зняття з 3-7 томів «Архіву Сангушків» слова «Любартовичів», можна думати, що той, формуючи видання, побачив якраз такі родинні документи, які переконали його в протилежному. В т. ІІІ AS якраз такий документ є.

Сангушки - Любартовичі в розумінні Любартівські

Перейдемо до другої, пізнішої причини появи в Сангушків терміну «Любартовичі». У цьому зв'язку наведемо малопомітну цитату з такого історіографічного джерела, як уже згадана нами праця Л. Дембіцького «Dwaj bracia Sanguszkowie»: «W oњmnastym stuleciuwymieraіy poboczne l inie rodu Sanguszkуw linia kowelska i linia koszyrska. Natomiast w gіуwnej l inii osiadіej na Lubartowie wwojewуdztwie lubelskim fortuna siк wzmogіa» [112] - у вісімнадцятому столітті вимерли побічні лінії роду Сангушків лінія ковельська і лінія кошерська. Натомість в головній лінії, котра осіла на Любартові, у воєводстві любельському, фортуна зміцніла (перемогла). Ось, власне, і вся причина. Хоча кн. Павло-Кароль - потомок з лінії Ковельської (син кн. Ієроніма Яновича-Симеоновича), і на сьогоднішній день існуючою вважається саме лінія Ковельська, він переназвав її на Любартівську, а себе також почав іменувати Любартовичем. І тут, як добре видно, уже йшлося не стільки про «przydomek», скільки про династійну лінію за новою родинною резиденцією. Отже, нащадки Василя Михайловича-Сангушковича писалися до появи в Сангушків Левартова-Любартова князями Ковельськими. З першої половини ХVІІІ ст. з цієї лінії залишився і став її продовжувачем великий маршалок литовський, пан на Левартові кн. Павло-Кароль Сангушко. Його брат, Казимір-Антоній (1677-1706) не мав сім'ї. Левартів дістався кн. Павлу після смерті дружини, Ю.-М. Любомирської. З усіх величезних добр це місто чомусь найбільше припало до серця кн. Сангушкові. І він віддав йому своє серце - і в переносному (зробив тут собі прекрасну резиденцію), і в прямому смислі: язик і серце князя після смерті в 1750 р. «w uroczystym pogrzebie zіoїono w koњciele њw. Anny w Lubartowie w rok pуџniej (1751)» [113].Місто знаменитих польських кальвіністів Фірлеїв на прохання великого маршалка Литовського, кн. Сангушка 22 листопада 1744 р. було перейменоване з дозволу Августа ІІІ на Любартов з наданням герба, що поєднав родові символи Фірлеїв і Сангушків. Але чому Левартів отримав назву Любартів? В історичному нарисі з історії міста Любартова дається таке пояснення: «Nazwa Lubartow nawi№zuje doi mienia Lubartdomniemanego protopіasty rodu Sanguszcуw». Слово «domniemanego» («можливого») достатньо показує все ту ж непевність і Сангушків у даному питанні, і автора цитованого нарису, що має назву «Lubartow. Historia miasta». Ранні родинні документи свідчили про походження роду від Ольгерда. Генеалогія біскупа Ієроніма і згадана книга К. Несецького свідчили на користь його витоків од Любарта. Не виключено, а то й більш імовірно, що знаменитого документа з Литовської метрики про запис Семена Романовича Кобринського своїй дружині Юліанні Семенівні Гольшанській віна на Кобрині, Грушовій і Черевачах[114] кн. Павло-Кароль не бачив. Але в сім'ї, вочевидь, зберігалася пам'ять про видатного родича, кн. Любарта Гедиміновича. Вважаємо, що до перейменування міста Левартів саме в Любартів князя спонукала його назва, близька за звучанням до імені Любарт. Була б в цього міста інша назва, наприклад, Мєльци, ніхто б його в Любартів не перейменовував би. Відтепер діти і онуки Павла-Кароля пишуться Сангушки Любартовичі, але не в розумінні походження, а в смислі нової лінії або гілки. І сам він стає відомим як пан на Любартові.До менш вагомих і разом з тим безпідставних причин виводити Сангушків з дому Федюшка Любартовича перейдемо після наступного розділу, оскільки їх аналіз органічно випливе з його змісту.

Підстави на користь дому Ольгерда

Продовжимо називати підстави власне нашого бачення, що Сангушки були дійсно литвини і походили з дому Ольгерда. Перша: батько Сангушка, Федор Ольгердович, постійно іменується князь Ратненський, а Федор Любартович був великим князем Волинським, Луцьким і Володимирським, і ніколи князем Ратненським не був. І удільна (раніше, до 1393 р.), і ленна (пізніше) спадкова отчина Сангушка - Ратно, Ветли та інші пункти. Друга: у протопласта династії Сангушків нібито було подвійне ім'я - «Сангушко-Дмитро (після постригу в монахи, можливо, Іоаким)» в той час, як Любартовичі в ту пору вже мали одинарні руські імена. Додаткове ім'я саме Дмитро - це, вважаємо, результат генеалогічної плутанини. Хрестильне ім'я Санґа-Сан[кг]ушка, на разі, залишається невідомим: він увійшов в історію під ім'ям з литовською основою Sang, котра могла бути й самостійним ім'ям. Третя: відсутність будь-яких, принаймні відомих на сьогодні, архівних документів на підтвердження версії про походження Санґушка від Федора Любартовича. Четверта: зняття Б. Горчаком з назви 3-7 тт. опублікованого «Архіву Сангушків» прибавки «Lubartowiczуw», яка в такій формі давала розуміння «przydomkа», а не лінії. П'ята: нащадки П.-К. Сангушка, пана на Любартові, почали писатися Любартовичі не в розумінні «з дому Любарта Гедиміновича», але в смислі князі Любартівські. Шоста: не самі Сангушки продовжували іменувати себеКовельськими, але це неуважність дослідників-геральдистів. Сьома: версія Ш. Окольського, що Любарт, шостий син Ольгерда, при хрещенні отримав ім'я Федора [115], також заслуговує на увагу. Хоча в даному випадку назва Любартовичі, якби писалася саме з цього приводу, зрозуміло, не містила б в собі того змісту, який під нею розуміють, а саме: Любартовичі - з дому Федора Любартовича-Гедиміновича. Восьма: у т. ІІІ Архіву Сангушків подається док. ХІІІ, в якому йдеться про те, що «кн. Семен Романович Кобринський записує дружині своїй Юліанні Семенівні Гольшанській на добрах Кобрина, Грушової і Черевачичах «tytuіem wiana 2000kуp groszy». Після переліку необхідних в цьому зв'язку розпоряджень називаються свідки: «А при том был дядя мой князь Санкгушко Федкович, а князь Олександро Санкгушкович. И просил есми дяди свое(го) князя Санкгушка Федковича, а брата свое(го) [двоюрідного. - В.В.] князя Александра Санкгушковича, абы Их Милост печати свои приложили къ сей моей грамоте, и Их Милост прозбы моей не оставили и печати свои приложили […]» [116]. Дев'ята: пом'яник Мелецького Св.-Миколаївського монастиря. Це теж одна з найвагоміших підстав. Видання «Девятисотлетие Православия на Волыни. 992 - 1892 г.» [117] синодик Мелецького чоловічого монастиря згадало лиш кількома рядками з огляду, мабуть, на те, що «в настоящее время князья Сангушки принадлежат к римско-католическому вероисповеданию, но издревле они были православными» [118]. Але, дякуючи П. Вікторовському, ми маємо всі відомості як про історію згаданого пом'яника, так і його зміст. Мелецький Свято-Миколаївський монастир знаходився недалеко від Несухоїж, колишньої резиденції Сангушків цієї ж гілки. З перших поколінь династії він був фамільним монастирем даного князівського роду. Про нього йдеться вже в «Запису кн. Сангушка дружині своїй Ганні добр Тростяниці і інших»: «[…]monastyr S. Mikoіaja Milcze» [119]. Пом'яник був поновлений «пречестным иеромонахом Георгием Губецким, игуменом обители Мелецкой». Без сумніву, подає автор, записи безпосередніх, з роду в рід, покровителів монастиря - князів Сангушків, зберігалися з особливою увагою і зайняли на початку збірника шість суцільних сторінок. На відміну від інших, подібних духовних документів, зауважує П. Вікторовський, цей пом'яник не піддавався «разным превратностям (как, напр., Киево-Печерский помянник)».Отже, перші три листки (6 сторінок) являють собою синодик кн. Сангушків. Ось початкові рядки: «Память пресветлого князя Феодора Сангушка, старосты Володимерского (Федор Андрійович, правнук Сангушка, онук Олександра Сангушковича; збудував у Мелецькому монастирі Свято-Миколаївську церкву і надав йому фундуш [120]; його дружина - Ганна Бранкович-Деспотівна. - В.В.) и прочих пресветлых князей и княгинь, сродников его. Помяни, Господи, души преставишихся благочестивых князей и княгынь: князя Олкирда (Ольгерда. - В.В.), во святом крещении нареченнаго Александра. князя Феодора Ратенского. Князя Санкгушка: во иноческом чинуІоакима […]» [121] - початковий родовідний порядок імен збережено чітко. Чернече ім'я Сангушка подається ясно, без потреби робити припущення, кому б воно належало.

Не так в помянику Києво-Печерської Лаври: тут після згадки «Род кн. Сенкоушко Феодорови» першим стоїть ім'я «кнз. Іоакима». І справді треба догадуватися, чиє воно. Але це і є чернече ім'я самого ж «кн. Сенкоушко Феодорови». А ось ім'я батька Сангушка,«кнз. Феодора [Олкирдови]» стоїть на 11-му, його ж дружини - «кня его Олгоу» - на 12-му місцях [122]. Далі, на с. 37 знову подається поминальна згадка, яка на цей раз починається словами: «Род княз Александра Сенгоушкови а во иноце Алексїа». Це, мабуть, чи не найцікавійший запис. Адже, як подає у своїй праці «Skarbiec diplomatуw» І. Даниловіч, Карамзін з одного «баламутного» літописця почерпнув відомість, що Ольгерд не тільки перед смертю прийняв хрещення за грецьким обрядом і«Aleksandrem zostaі nazwany», але навіть, за порадою жони Юліанни (Уляни. - В.В.), а переважно з намови архімандрита печерського Давида, «miaі wdziaж mnisz№ kapicк, pod nazwiskiem brata Aleksego do zgonu noszon№» [123] - мав одягнути покривало ченця і під іменем брата Алексія до смерті носити. Тут з двох одне: або переплутано чернече ім'я кн. Олександро Сангушковича і замістьЕлевферія подано Алексїа, або мова таки йде про в. кн. Ольгерда, якого із зрозумілих причин: як не як - прародоначальник династії - названо Сангушком.Наступний запис на с. 41 має такий вигляд: «[Кнз Александро Сендюшкови] кнз Александра а во иноцеЕлііферіа» (в оригіналі на місці другої літери "і" стоїть "іжиця". - В.В.). Як зазначено в передмові до самого пом'яника Києво-Печерської Лаври, «мы здесь встречаем почти одни голые имена, и хотя они зачастую приурочиваются к тем или другим фамилиям, но проследить по ним генеалогию этих фамилий - дело иногда положительно невозможное […]» [124]. Мелецький пом'яник в цьому випадку - щасливий виняток хоча б своїм генеалогічним початком, а також і тим, що присвячений одним лише кнн. Сангушкам. Ця його позитивна винятковість ще раз мимоволі згадується при дослідженні «Субботника или поминника С.[упрасльского] монастыря». Тут перший поминальний запис про Сангушків представлений наступним чином: «Род Сендюшковича: кн. Іакова. Княжны Федоры […] Князя Феодора. Княгини Ольги. Князя Іоакима. Княгини Фетинии. Князя Елевьсерія […] Алексий» [125]. Найперше, що впадає в око, це суттєве перекручування чернечого імені кн. Олександро Сангушковича-«скимника» (за Мелецьким пом'яником - «кнз. еросхимонаха»): Елііферій, Елевьсерій; інші варіанти: Еливферія, схимника Евфимія (?). Друге: хто такий кн. Іаков, щоб стояти на початку роду? Серед синів Ольгерда і Уляни був лиш один Яков: «Jakov nаreиennyj Jagaiіo;JakubnazwanyJagieіі№ […]» [126] (після окатоличення - Владислав). Очевидно, як пам'ятав і які імена називав той, хто подавав, так (в такому порядку) вони і записувалися. (В Мелецькому пом'янику, 1-й запис, теж згадується «кнз. Іаков», але аж на 29-му місці; а «схимник Іаков» - на 52-му; в Супрасльському - відповідно на 30-му, але не князь, а пан Іаков, і, можливо, Іаков [схимник] - на 57-му). Л. Войтович у цьому зв'язку (щодо Якова серед Сангушків) має свої цікаві міркування [127]. Ім'я «Князя Феодора», яке, на разі, мало б стояти в Супрасльському суботнику на першому місці, знаходиться на шостому. Зате наступні два імені - матері і сина - записані у правильній хронологічнійпослідовності. Але не вказано світські імена батька і сина схимників, тобто князів: Іоакима - Сангушко і «Елевьсерія»- Олександро. Наступний запис тут же, на цій же сторінці Супрасльського пом'яника,який починається словами: «Род князя Феодоров Андреевича Санъкгушъковича» ми проаналізуємо далі, серед тих небагатьох підстав, котрі нібито дозволяють виводити Сангушків з дому Любарта. Десятапідстава: тепер, коли ми вже точно знаємо, що в православній родині Сангушків були схимники, а самі ж князі заповідали хоронити себе «у Печерском монастыри, у святое Пречистое у Киеве с предки» [128], в пору згадати, що з кількох ранніх Сангушків виконано портрети на фресках «w Јawrze Peczerskiej w Kijowie», в т.ч. і з Олександро Сангушковича, «ktуrego olejna kopia znajdowaіa siк w Sіawucie» [129]. І не тільки з нього, а й з його сина, кн. Андрія, а також і з онука, кн. Федора Андрійовича. Копії з їх портретів, свого часу знятих з фресок Київської Лаври, вміщені в «monografii XX Sanguszkуw Z. L.Radzimiсskiego, Lwуw, t. I». Подаємо написи, що вміщені на цих трьох потретах-копіях з Лаврських фресок кирилицею [«pocz.XVIw.»] (в З.-Л. Радзімінського - на цинкографічних ілюстраціях): Князь Александр Сангушко Олгердович; Князь Андрей Сангушко Олгердович; Князь Феодор Сангушко Олгердович.Підстава одинадцята: напис на могильному камені в Яромирі про те, що: «Ту лєшикнізе Дімітр Сандушкович […] роду вєлькєґо кнізе Літевскє Ольґєрдова» [130]. Якщо батько, Феодор Сангушко - Олгердович, то чи можливо було написати «роду Любартова» в надгробній епітафії покійного сина? Наступний факт, котрий спричинює сумнів щодо походження Сангушка з дому кн. Федора Любартовича, випливає з генеалогічної табл. 50 Л. Войтовича. У ній подано четверо нібитосинів цього князя, з яких двоє, що жили одночасно, мають однакові імена: Дмитро-Сангушко Федорович і Митько Федорович(«князь Курашський (до 1435 - після 1442 рр.»). Адже Митько (Митко) - це той же Дмитро. Яким чином в сім'ї появилося два однакових імені? Але цей факт має інше пояснення: «Юзеф Пузина припускає, що Федір Данилович [Острозький. - В.В.] мав ще одного сина - Дмитра, інакше Митька (Mitko de Kurasz), якого Зиґмунт Радзімінський помилково зарахував до нащадків князя Федора Любартовича[…]» [131]. («Андрушко, князь Коропецький», теж нібито онук Любарта - це також «правдоподібний» [132]аналогічний вислід З.-Л. Радзимінського). Проте Ю. Пузина, здається, не стільки з цього приводу щось припускає, скільки передає погляд на цю справу Ю. Фольффа. А щодо фантазування «zasіuїonego badacza», себто «њ.p.» п. Радзимінського, то каже наступне: Радзимінський постать кн. Андрушка Федоровича кровно поєднує з кн. Митком і «obu tych ksi№ї№t zaliczyі do potomstwa ks.Lubarta Gedyminowicza, szukaі jakiegoњ nieznanego Ostroga w ziemi Halickiej» [133] - обох тих князів зарахував до нащадків кн. Любарта Гедиміновича, шукав якогось невідомого Острога на теренах Галичини. А далі Ю. Пузина вказує на три додаткові причини прикрої помилки З.-Л. Радзимінського, серед яких і та, що він Кураш шукав не в Рівненському повіті, а на Русі Червоній.Щодо кн. Гурка (Гурія), поданого в цій же таблиці Л. Войтовича, то, можливо, є деякі підстави вважати його Любартовичем, але дуже незначні. А саме: ні він, ані будь хто інший з цього дому в Мелецькому пом'янику Сангушків-Ольгердовичів не згадуються. Але, за Бродненським актом від 21.VIII. 1433 р., сини кн. Гурки - племінники кн. Сангушка. Відповіді на питання, з якої причини король віддав власніть цих князів Гурковичів Сангушкові, не знайшов і Ю. Вольфф. Щоправда, він припустив: «Czy to z powodu ich maіoletnoњci lub stania po stronie Szwitrigajіy? Orzec stanowczo nie moїemy»[134] - …дати ґрунтовної відповід і не можемо. Таємницяпосилюєтьсяітим фактом, що в ту пору ще жила і мала великий вплив при королівському дворі мати, княгиня Гуркова. Але, на нашу думку, вся справа була в тому, що чоловіком її сестри був маршалок Свидригайла князь Олександр Ніс. А ми з огляду на цю неясність причин переходу Кроснічина до Сангушка задаємо наступне, риторично-банальне питання: якщо Гурковичі з дому Любарта, то чому Кроснічин не дістався їх рідному дядькові, кн. Андрушкові Федоровичу-«Любартовичу» (за згаданою табл. 50, ІV, пом. в 1435-му або навіть 1438 р.), який ще в ту пору жив? При цьому додамо: і якщо він взагалі був сином Федора Любартовича[135]. Ми вже наводили вище цитату з Ю. Вольффа про те, що цьому князю, «bez potomnie zmarіemu», неможливо бути протопластом кнн. Кобринських і Сангушків. І, безперечно, й Гурковичів. На чому ж ґрунтує такий категоричний висновок учений? Факт, що Федор Любартович в чини в короля своїм «ogуlnym» спадкоємцем, «jasno dowodzi, їe nietylko nie pozostawiі їadnego potomstwa, ale nawet nie miaі bliskich krewnych, a mianowicie potomkуw braci lub siуstr. Na nim wiкc wygasі ostatecznie rуd Lubarta»[136] - ясно доводить, що не тільки не залишив жодного потомства, але навіть не мав близьких кревних, а саме нащадків братів чи сестер. На ньому, отже, остаточно згас рід Любарта. Відтак, всі подання про його нащадків з'явилися в другій половині ХVIст. і відносити їх належить не до Федора Любартовича, «ale do brata jego stryjecznego Fedora Olgerdowicza» - але до брата його стриєчного, Федора Ольгердовича. Далі Ю. Вольфф переконливо спростував посилання Г.-К. Стадніцького на пом'яник Унівської церкви, який «tak jak wszystkie inne, wylicza nie dzieci Fedora, ale juї nie їyj№cych jego przodkуw i krewnych…» - який так, як і всі інші, перераховує не дітей Федора [Любартовича], але вже померлих його предків і кревних, за душі яких велів церкві молитися. Нарешті, Ю. Вольфф наводить ще одну важливу інформацію, посилаючись на рукопис № 387 Рум'янцівського музею в Москві з виписками з синодиків, у т.ч. й з Києво-Печерської Лаври (синодик останньої, вважалося, загинув після пожару 1718 р.), згідно з яким братом князя Романа Кобринського мусив бути князь Сангушко Федорович, «ktуrego rуd zapisany w synodiku…» - котрого рід записаний в синодику Печерської Лаври в Києві на тому ж листку, що і рід Кобринських [137]. Вірити ж Ю. Вольффу закликав ще М. Грушевський: «Від сих совістних і науково зроблених праць, передовсім від праць Вольфа, як новійших, а опертих на розслідах Стадніцького, виходять і повинні виходити всякі досліди в княжій литовській ґенеальоґії» [138].