Історія архівної справи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

Історія архівної справи в Україні невіддільна від світової історії зародження і розвитку архівів, формування архівних систем, ґенези світової архівознавчої думки. Водночас вона пов'язана з історією державних установ, громадських об'єднань і рухів. Особливості формування та функціонування мережі архівів різних регіонів України (Лівобережжя, Правобережжя, західні та південні регіони), які перебували у складі Литви, Польщі, Росії та Австро-Угорщини, зумовлювалися їхнім тодішнім адміністративно-політичним устроєм. м.

Вивчення історії архівів допомагає осмислити їх місце і роль у житті суспільства, пізнати закономірності еволюції різних типів архівів: від сховищ документів до наукових центрів їх зберігання та використання, простежити процес збирання документів та формування архівних фондів; стимулює теоретичні студії в архівознавстві. Дослідження історії архівної справи сприяє також вирішенню евристичних завдань, дозволяє з'ясувати причини та обсяги втрат документів у архівах, націлює на пошук архівних фондів та їх окремих частин, на реконструкцію національної архівної спадщини.

§ 1. Початок архівів в Україні

Центри зосередження писемних матеріалів у Київській Русі та Галицьке-Волинській державі

Історія архівів та архівної справи в Україні починається з утвердження її державності. Найдавніші писемні документи - грамоти періоду Київської Русі - виникали як результат взаємовідносин між великим князем і його васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на власність і привілеї. «Повість минулих літ» згадує русичів, які служили в Греції і писали заповіти на успадкування майна. Документи, що засвідчували права успадкування, відображали діяльність землевласників, збиралися і зберігалися дружинниками і боярами.

Від часу запровадження християнства як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України беруть початок церковні архіви. Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри були найважливішими центрами зосередження писемних документів.

Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним джерелом розширення церковних земельних володінь були бенефіції - пожалування з боку князівської влади та великих феодалів. Монастирі дбайливо зберігали документи про своє заснування, на право володіння земельними угіддями та привілеї. В монастирських церквах і соборах документи зберігалися в ризницях разом з цінними культовими речами і богослужебними книгами. Давні монастирські архіви Київської Русі не збереглися переважно через ворожі навали, війни, природні катаклізми.

Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про широкі стосунки київських князів з чужоземними країнами, тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. «Цей договір учинили ми (Русі) і ви оба (цесарі), - зазначається в тексті договору між Греками і Руссю 912 р., - новим написанням на двох хартіях». Хрисовули, клятвені грамоти руських послів та інші важливі документи на пергаменті зберігалися в казні київських великих князів.

Місцезнаходження князівських архівів разом з коштовностями свідчило про роль документів і ставлення до них великокнязівської влади.

Княжий двір як орган центрального управління Галицько-волинської держави XIII -XIV ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, завдання збирати та зберігати важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували виконували державні функції, називає печатника (канцлера). Коло обов'язків цього урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамотах, він виконував доручення князя, зокрема здійснював слідство над боярами.

У княжому дворі зосереджувалися документи про адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й дипломатичні справи Галицько-волинської держави. Так, писані грамоти (тестаменти) князя Володимир Волинського і Берестейського Володимира Васильовича засвідчували право успадкування його родичами земель, сіл з митом, стольного міста Володимира (на Волині). З княжої канцелярії в місті Володимирі походять відомі грамоти XIV ст. (про відновлення і підтвердження союзу з Пруссією, надання свободи купцям, привілеї містам) останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

Монастирі й церкви, засновані галицько-волинськими князями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отримували богослужебні книги. Так, князь Володимир Василькович спорядив монастир Св. Апостолів, церкви та єпископії (перемиську, чернігівську) книгами. На книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек.

Хранителями книг і грамот були ризничі (завідувачі ризниці).

Отже, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов'язане з утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі.

Розширення державних функцій княжого двору, економічне зміцнення церкви зумовлювали зростання великокнязівського і церковних архівів, які мали важливе політичне й культурне значення для внутрішнього життя держави та міждержавних відносин. Формувалися й особові архіви дружинників і бояр.

Документи захищали приватну власність, закріплювали станові привілеї.

Розпад Київської Русі, занепад Галицько-волинської держави негативно позначилися на розвитку архівної справи, але закладені архівні традиції знайшли своє продовження в литовсько-польській добі української історії.

§ 2. Архіви литовсько-польської доби (XVст. -перша половина XVII ст.)

архів справа суспільство україна

«У ХІУ-ХУІ ст. українські землі Волині, Поділля, в Київщини, Чернігово-Сіверщини опинилися під владою Великого князівства Литовського (ВКЛ). Литовська доба залишила багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою ВКЛ було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували життя на території ВКЛ: господарство, фінанси, військову справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади у ВКЛ відобразилася на архівах.

Литовська та Коронна метрики, Волинська метрика

Акти, видані від імені великого князя, середжувалися в архіві, відомому під назвою Литовська метрика (ЛМ). Характер діловодства великокнязівської канцелярії визначив склад документів ЛМ. Канцелярія встановлювала порядок видавання грамот. Виготовлену грамоту переписували і відпуск («отпуск») заносили до книги. Далі грамоту передавали писареві для її скріплення. За «скріпою» писаря грамота могла виходити від імені князя без його підпису. Канцлер чи підканцлер скріплював грамоту печаткою.

В діловодстві середньовічних установ використовувалися регістри (реєстри) - книги з записом текстів вихідних документів, що спричинило розвиток різновидів актових книг, до яких вписували різні документи.

Акти верховної влади записували до книг ЛМ. Відомо також, що вже з XV ст. відпуски грамот, які видавалися від імені князя, копіювалися. До книги заносили і документи, які надходили до великокнязівської канцелярії, щоб на випадок втрати якогось з них була копія. Оригінальні книги та книги записів документів становлять основну частину архівного фонду ЛМ, яка зберігається в Російському державному архіві давніх актів у Москві (ф. 389). У середньовічному діловодстві термін «метрика» відповідав термінові «реєстр» («регест»). У вузькому розумінні ЛМ означає реєстри канцелярії ВКЛ, куди заносили записи важливих, як правило, вихідних з канцелярії документів. Функціональне призначення книг записів актових документів - відтворювати офіційні копії документів, що вийшли з великокнязівської канцелярії, які підтверджували права успадкування, привілеї, шляхетність походження тощо.

Практичні потреби зберігання і використання архівних документів диктували архівістам доцільність складання реєстрів документів. 1570 року документи, які зберігалися у державній скарбниці, були детально описані. Для прискорення пошуку документів канцлери запровадили групування матеріалу під час записування до книги метрики. Наприкінці XV ст. книги ЛМ складалися за тематичним принципом. Канцелярія вела «книги І данин і судових справ», «книги аренд», «книги відправ», «книги посольств».

З ініціативи канцлера Льва Сапєги 1594 р. почали переписувати книги ЛМ.

За кілька років всі книги було переписано, зроблено реєстри внесених до них документів. Старі книги мали зберігатися в казні, а переписані - у канцлера для загального користування. Саме ці книги-копії XV - першої половини XVI ст. збереглися, а давні оригінальні книги втрачені.

За час свого існування ЛМ зазнала кількох географічних переміщень і, як наслідок, - структурних змін. Головний архів ВКЛ в давні часи зберігався в Троках (біля Вільни) у великокнязівській скарбниці. 1511р. ЛМ перевезли до Вільни, де зберігали її у державній скарбниці (Вільнюський замок). Місцезнаходження архіву в замку під наглядом скарбника свідчить про ставлення уряду до державного архіву Державна скарбниця була для великокнязівської канцелярії архівом. Крім цієї основної канцелярії, існувала «похідна» при великому князі у його подорожах. Записи з книг похідної канцелярії заносили до основних книг ЛМ. 1765 р. ЛМ було перевезено до Варшави, де під керівництвом польського історика Адама Нарушевича книги ЛМ було оправлено і укладено реєстри документів до кожної.

Після третього поділу Речі Посполитої ЛМ було передано до Петербурга, де спеціально створена комісія (експедиція 1803 р.) уклала реєстр сперши спеціально створена комісія (експедиція 1803 р.) уклала реєстр перших сорока книг ЛМ. 1799 р. за умовами російсько-прусської угоди частину матеріалів ЛМ було передано Пруссії. Із книг переписів і справ публічних у сенатському архіві залишилося те, що стосувалося Литви і Галичини. Зі створенням Варшавського генерал-губернаторства в період наполеонівських війн матеріали ЛМ Пруссія повернула до Варшави.

Метрику, яка зберігалася в Сенаті, 1809 р. було розділено і частина матеріалів (козацькі справи і, частково, польські) потрапила до Депо манускриптів при імператорській Публічній бібліотеці. ЛМ використовували у довідковій діяльності Сенату (видавали копії грамот та інших актів для доказу прав власності).

Упорядкуванню ЛМ сприяла діяльність комісії, створеної 1835 р. з метою перевірки архівів Міністерства юстиції. Крім заходів щодо охорони і збереження документів ЛМ, комісія систематизувала ЛМ, поділила всі книги на 12 відділів: книги записів, судові справи, публічні справи, переписи, виписи, справи за печаткою, книги Неодмінної Ради і справи новітнього діловодства XVIII ст., реєстри, книги копій, давні акти, родовідні справи, межові карти і плани. Метрикант С. Пташицький затвердив цю структуру, уклав і видав опис книг ЛМ.

1887 року ЛМ передали до Московського архіву Міністерства юстиції (МАМЮ). Наступного року 350 «давніх актів» надійшли до Московського архіву Міністерства закордонних справ. За умовами Ризької угоди 1921 р. ці документи було повернуто до Варшави в Архів головний актів давніх (АГАД). 1939 року Центральний державний архів давніх актів у Москві (ЦДАДА) взяв на облік фонд ЛМ (ф. 389, 662 од. зб.). Крім книг великокнязівської канцелярії, до складу фонду ЛМ в РДАДА входять архіви судових установ, документи приватних архівів. Таким чином, фонд 389, в якому об'єднано документи різних фондоутворювачів, набув характеру архівної колекції.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569) увійшли українські землі, була Коронна метрика (КМ). Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили з королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватноправові акти, конституції, документи зовнішньополітичної діяльності. Для інкорпорованих до Корони Польської воєводств - Волинського, Брацлавського і Київського у Коронній канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг - Руську (Волинську) метрику. Волинська метрика стала структурною частиною КМ.

Книги перебували у віданні коронного канцлера, їх вели окремі «руські писарі» Коронної канцелярії.

На українських землях у складі Речі Посполитої за Люблінською унією 1569 р. діяло не коронне, а русько-литовське право, офіційною мовою визнавалася українська («руська») мова, що і було підставою для виділення «руських» книг у діловодстві Коронної канцелярії. Таким чином, відмінність у мові офіційного діловодства зумовила появу «руської» серії у складі КМ. До книг записували не тільки грамоти, привілеї, а й судові рішення короля.

Особливості діловодства Коронної канцелярії та порядкування в державному архівосховищі Речі Посполитої були такими, як і у ВКЛ. Подібною стала і дальша доля обох метрик (Литовської і Коронної): 1765 р. їх об'єднали у Варшаві, 1796 р. перевезли до Петербурга, а згодом - до Москви. 1923 року за Ризькою угодою між Польщею та Росією КМ було повернуто Польщі.

Волинська метрика 1569-1673 рр. залишилась у Москві.

Архіви судових установ, Магістратські архіви

Крім архівів центральних установ ВКЛ, а згодом Речі Посполитої, існували місцеві архіви, оскільки місцевій владі належала важлива роль в управлінні внутрішніми справами. У вигляді компактних архівних зібрань збереглися судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, городів і земств. Подібно до ведення книг у центральних установах, на місцях також існувала практика запису актів до книг. Перший Литовський статут 1529 р. лише закріпив існуючу в судах традицію ведення актових книг, які складалися відповідно до категорій судів - Бродських, земських, підкоморських.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ЦДІАК) зберігаються книги з канцелярій судів: Володимирських гродського і земського, Кременецьких гродського і земського, Луцьких гродського, земського і підкоморського, каптурового суду Волинського воєводства, а також з судово-адміністративних архівів Київщини та Брацлавщини.

До місцевих архівів з великою кількістю актових книг ставилися вимоги щодо належного їх зберігання. Литовськими статутами 1566 та 1588 рр. передбачалося зберігати актові книги «в скринях моцних за трьома замками».

Компетенція місцевих судів поширювалася не на всі соціальні верстви Польсько-литовської держави. Судові справи знатних шляхтичів не вирішувались на місцях, їх розглядала центральна влада. В останній чверті XVII ст. було створено трибунали: Головний Коронний (власне в Польщі), Луцький (як вища судова інстанція для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств) та Головний литовський трибунал. В результаті діяльності цих трибуналів виникли їх архіви. Луцький трибунал проіснував недовго, але залишки його архіву у вигляді книг збереглися в ЦДІАК України.

Акти, пов'язані з діяльністю міських урядів (магістратів, ратуш), відклалися в міських архівах. Найціннішу частину магістратських архівів становили привілеї та інші грамоти, які визначали права міста. Грамоти на магдебурзьке право, королівські акти, документи про межі міста тощо зберігалися в магістратських архівах під замком у скрині або спеціальній шафі. На колекції привілеїв та інших найважливіших документів складали описи. Більшість документів, як правило, зберігалася у фасцикулах (зв'язках різних за змістом документів) і описи на них не складалися.

Окремі вхідні документи переписували до міських актових книг. У деяких містах існували спеціальні книги - копіарії, куди вписували привілеї міста. У Самборі така книга («Привілеї міста Самбора») відома з 1562 р. У магістратських архівах, окрім збірки привілеїв, зберігалися адміністративно-судові книги та книги, пов'язані з веденням міського господарства. Судові книги ретельно оберігалися. Різні категорії книг XVI-XVII ст. з міст Самбора, Кам'янця, Дубна, Кременця і Дрогобича зберігаються в архівосховищах Києва та Львова.

Таким чином, зміцнення державного управління на українських землях литовсько-польської доби та розвиток діловодства зумовили формування центральних і місцевих архівів, зростання їх ролі у суспільному житті.

Казна, державна скарбниця (так називали архіви, сховища важливих документів) були пов'язані зі сферою державної влади. Особливості діловодства адміністративних і судових установ зумовили склад архівів.

Державна влада дедалі більше дбала про впорядкування та охорону архівів.

§ 3. Архіви та архівна справа козацько-гетьманської України (середина ХУІІ-ХУШ ст.)

Український державний архів XVII ст.

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО Державного архіву (термін «державний архів України» запровадив відомий український історик І. Крип'якевич) пов'язують з зародженням козацтва, формуванням Запорозької Січі виникненням козацького управління. Історичні джерела XVI ст. засвідчують існування військового архіву у Трахтемирові Київського воєводства. Реєстрове козацтво зберігало у цьому місті свій арсенал, казну, королівські корогви, переховувало важливі документи - козацькі привілеї. З утворенням козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького архів став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія, до якої надходили численні акти про внутрішнє врядування, дипломатичні стосунки з сусідніми країнами. Необхідність наведення різних довідок для гетьманського правління зумовила утворення архіву при Генеральній військовій канцелярії. Очолював архів і опікувався веденням діловодства генеральний військовий писар. Державний архів за Б. Хмельницького розташовувався у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря І. Виговського.

Під час військових походів деякі документи перебували в похідному архіві в гетьманському таборі. Уявлення про склад похідного архіву гетьмана дають повідомлення про захоплення поляками під Берестечком 1651 р. козацьких привілеїв від польських королів, оригінального тексту Зборівські угоди (1649), листів від турецького цісаря, кримського хана та московського царя.

В архіві при Генеральній військовій канцелярії відкладалися документи про стосунки гетьмана з місцевою адміністрацією - полковими і сотенними канцеляріями, привілеї, угоди, листування. Є свідчення про те, що канцелярія зберігала копії дипломатичних актів, надісланих до інших держав.

Реляції російських послів початку 50-х років XVII ст. повідомляли про передання до Москви оригінальних документів з гетьманського архіву. Це стало початком руйнування українського архіву. За умовами Березневих статей українсько-московської угоди 1654 р. гетьман був зобов'язаний надсилати найважливіші дипломатичні акти російському цареві. Оригінальні грамоти і листування гетьмана із сусідніми державами зосереджувалися відтоді в московських приказах. Поділ України на Лівобережну та Правобережну, політичні й воєнні події після Андрусівського перемир'я 1667 р. мали катастрофічні наслідки для українських архівів - вели до розпорошування державного архіву і значних втрат документів.

Відомо, що за гетьманування І. Виговського важливі документи (королівські грамоти) було вивезено з Чигирина, їх переховували в Межигірському монастирі. Правобережний гетьман П. Тетеря, залишаючи Україну 1665 р., забрав до Польщі привілеї Запорозького війська. З утворенням у Лівобережній Україні окремого гетьманства при гетьмані виникла генеральна канцелярія з архівом у гетьманській столиці.

Столичним містом лівобережних гетьманів був Переяслав, згодом Гадяч і Батурин, Де формувався архів. При гетьмані Іванові Самойловичу чигиримський гетьманський архів перевезли до Батурина. Внаслідок погрому Батурина московськими військами 1708 р. було зруйновано архів, ймовірно, він згорів разом з гетьманськими будинками. Уціліла лише невелика кількість документів, які вивіз гетьман І. Мазепа. Гетьман І.

Скоропадський гетьманську столицю переніс до Глухова, куди було переміщено й архів.

«Генеральная малороссийская архива»

У XVIII ст., крім канцелярії гетьманського уряду, існували інші вищі урядові інституції Гетьманщини - Генеральна скарбова канцелярія (генеральний підскарбій відав і архівом), генеральний суд, при якому було своє діловодство та архів. При канцелярії генерального обозного, який відав артилерією, також формувався архів (частина документального зібрання канцелярії генеральної артилерії зберігається в ЦДІАК України, ф. 1641). 1722 р. наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові й підпорядковувалася Сенатові. В результаті діяльності цих центральних установ відклалися величезні архівні фонди. У фонді канцелярії гетьмана Кирила Розумовського (ЦДІАК України, ф. 269) є документ 1763 року, який повідомляє про порядкування в архіві Генеральної канцелярії, зокрема про правила зберігання документів, їх обліку, створення довідкового апарату.

В документі є перше свідчення про затвердження генерального архіваріуса.

Генеральна канцелярія призначила на цю посаду українського письменника Семена Дівовича. Враховуючи те, що «дела в архиве не в надлежащем порядке содержатся», ставилося перед архіваріусом головне завдання - «принятые в архиву указы, грамоты, книги й дела... содержать в найприлежнейшем бережений й сохранности».

Друга Малоросійська колегія, відновлена указом Катерини II 1764 р., стала найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну військову канцелярію було скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії.

Таким чином, до складу архіву Малоросійської колегії входили справи Генеральної військової канцелярії, яка функціонувала при українських гетьманах з середини XVII ст., і справи власне Малоросійської колегії, яка існувала в 1722-1727 рр. та в 1764-1786 рр. Архіви центральних установ Гетьманщини, з'єднані в «Генеральную Малороссийскую архиву», президент Малоросійської колегії граф П. Рум'янцев упорядкував і організував охорону архівного майна. Важливим моментом в архівній справі було утворення окремої структури у складі Малоросійської колегії, яка відала архівним матеріалом, - «Генеральной Малороссийской архивы».

1764 року було скасовано гетьманське правління, а з поширенням на Україну «Учреждения о губерниях» (1781) і введенням намісницького правління ліквідовувались усі установи Гетьманщини. У 1782 р. було ліквідовано і Малоросійську колегію. Матеріали «Генеральной Малороссийской архивы», які стосувалися територій Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського новостворених намісництв передавалися до казенних палат трьох намісництв. Усі справи загального характеру з архіву Гетьманщини («почитались генеральними») і за указом Сенату 1781 р. перевозилися до Чернігова. З архівом Малоросійської колегії мав їхати архіваріус Адамович. Пожежа 1784 р. в Глухові знищила значну частину архіву. Документи, які залишилися, 1786 р. частково було перевезено до Чернігова і розміщено в архіві намісництва (згодом - в архіві губернського правління). Багато справ відправили також до Києва та Новгород-Сіверська. Деякі акти з архіву Гетьманщини потрапили до петербурзького архіву Військово-топографічного депо. 1880 р. його частину було передано до Харківського історичного архіву. Архівні документи Старої Гетьманщини поповнили приватні колекції відомих збирачів старожитностей М. Маркевича, М. Судієнка, О. Лазаревського, О. Кістяківського. Такою складністю і драматизмом позначена «одіссея» Генеральної малоросійської архіви.

В Україні-Гетьманщині архіви формувалися і при місцевих органах влади - полкових і сотенних канцеляріях, органах міського самоврядування.

Полкове діловодство зосереджувалося в полкових канцеляріях. Відав канцелярією полковий писар, який мав окремий штат службовців. У канцелярії було кілька відділень (повиттів), які у XVIII ст. називали «столами», і полковий архів, де зберігалися оригінали документів.

«Полкова архіва», як правило, зберігалася на горищі або в підвалі будинку полкової канцелярії. Справи з полкових канцелярій і архівів нерідко потрапляли до архіву Малоросійської колегії в Глухові.

Монастирські архіви

Серед церковних архівів ХУІІ-ХУІП ст. найціннішими були монастирські фонди. Монастирі - важливі церковно-політичні та соціально-економічні інституції - мали багаті бібліотеки, друкарні, скрипторії (майстерні, де переписували книги). У монастирях документи (універсали гетьманів, жалувані грамоти російських царів, дарчі, купчі на землі і маєтки)ретельно зберігали як вагомі юридичні свідчення про надані права і привілеї. Великі за обсягом архівні фонди зосередилися у Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому і Михайлівському Видубицькому. Не змінилися особливості монастирських архівів як мішаних сховищ вотчинної і церковно-адміністративної документації. Поряд з практичним використанням монастирських архівних документів зростала їх використання монастирських архівних документів зростала їх роль як історичних джерел. Монастирі були місцем, де складалися хронічки та літописи.

Монастирські архіви у XVIII ст. зазнали значних втрат внаслідок цілеспрямованого вилучення документів. 1720 р. Петро І наказав архієреям усіх єпархій оглянути в монастирях стародавні жалувані грамоти і «другеє курьезные письма оригинальны, также книги исторические, рукописные й печатные». 1781 р. Святіший Синод звелів Києво-Печерській лаврі відібрати і надіслати документи для складання історичних описів монастирів Російської імперії. Після секуляризації монастирських земель 1786 р. багато документів українських монастирів було передано до Київської казенної палати.

Формування фамільних архівів в Україні-Гетьманщині

Піднесення політичного і культурного фамільних архівів в Україні - гетьманщині у другій половині ХVII-ХVIII ст., прагнення козацько-старшинської верхівки закріпити за собою привілеї, права власності сприяли формуванню родинних (фамільних) архівів. Архівні зібрання найвпливовіших у Гетьманщині родин - Забіл, Кочубеїв, Маркевичів, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків, Стороженків, Судим охоплювали численні матеріали офіційних установ, документи на право власності та володіння, надання привілеїв (універсали, купчі, дарчі, духовні грамоти), офіційне і приватне листування, родовідні документи тощо. Дбайливе ставлення власників до цих паперів було характерною рисою українського дворянства - еліти суспільства Лівобережної України. Відтак у фамільних архівах було зосереджено унікальні пам'ятки історії та культури.

Фамільні архіви Гетьманщини розпорошувалися при неодноразових поділах майна між спадкоємцями, поповнювали приватні зібрання колекціонерів, псувалися від несприятливих умов зберігання. Деякі залишки фамільних архівів відклалися в архівах, бібліотеках, музеях України та Росії.

Отже, функціонування козацько-гетьманської держави сприяло розвиткові архівної справи в Україні. Найважливішим моментом цього періоду було формування українського державного архіву. Поступова ліквідація автономії України, створення імперських інституцій для управління Україною впливали на формування і склад архівів адміністративних установ, вели до централізації архівної справи. Поряд з архівами центральних і місцевих адміністрацій існували монастирські архіви, формувалися фамільні архіви старшинсько-дворянських родів.

Архів Коша Нової Запорозької Січі

Унікальним документальним комплексом XVIII ст. був архів Коша Нової Запорозької Січі, матеріали якого охоплювали 1713-1776 рр. Архів Січі існував ще з XVII ст. Відомо, що Січова школа на Запорожжі готувала канцеляристів, до обов'язків яких входило також зберігання документів.

Під час руйнування Січі 1709 р. зазнав розгрому і архів. Архів Нової Запорозької Січі сформувався в результаті діяльності військової канцелярії Коша, де було зосереджено його діловодство. Широкі взаємини Запорозької Січі з Росією, Кримом, Правобережною Україною, Гетьманщиною позначилися на особливостях архіву Коша. Велику частину архівних матеріалів становило зовнішнє листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та Генеральною військовою канцелярією, з російською владою. В канцелярії Коша протягом року зосереджувалося від 10 до 12 тис. документів.

Діловодство військової канцелярії Запорозької Січі зазнало російського впливу, документація приводилась у відповідність з вимогами російських канцелярій. Документи в канцелярії систематизували, справам надавали діловодні заголовки, наприклад «Разные дела прежних годов». Наприкінці року складали описи справ, які передавали до архіву. Щороку архів поповнювався майже 400 справами. За час існування канцелярії та архіву в ньому зосереджувалося до 15 тис. справ. Архів Коша було упорядковано, більшу частину справ зшито, складено опис (про існування опису свідчать номери на справах). Опис архіву, складений у XVIII ст., не зберігся.

Архів Коша з часом був розпорошений.

Після захоплення Січі 1775 р. Г. Потьомкін вилучив з кошового архіву унікальні документи: універсал Б. Хмельницького 15 січня 1655 р. на підтвердження грамоти 1575 р. польського короля Стефана Баторія війську запорозькому, яка визначала кордони його володінь, приватні листи Потьомкіна до кошового П. Калнишевського, журнали вихідних документів канцелярії Потьомкіна та ін. Опис Лефортівського архіву, куди згодом потрапили папери Г. Потьомкіна, містить «Документи, найденные при уничтожении Сечи Запорожской й Кошевой церкви».

Основний масив документів архіву після 1775 р. опинився у розпорядженні коменданта Новосіченського ретраншементу, а після його скасуванням потрапив до Катеринославського повітового суду. За наказом новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова повітовий суд у 1839-1845 рр. надіслав запорозький архів до Одеси.

Документи Січового архіву надійшли у розпорядження А. Скальковського, який майже 60 років зберігав документи вдома і вивчав їх. Після смерті А. Скальковського із запорозького архіву документи вилучалися і потрапляли до приватних зібрань, наукових архівів історичних товариств.

Збірку запорозьких матеріалів, які були частиною фонду Коша, син А. Скальковського передав до Російської академії наук.

До Єдиного державного архівного фонду архів Коша приєднано 1926 р., в Одеському губархіві його упорядкували і склали опис. У 1931 р. Одеський крайовий історичний архів передав фонд Коша до Всеукраїнського архіву давніх актів у м. Харкові» де він зберігався до 1941 р. У роки Другої світової війни фонд було евакуйовано на схід, а під час реевакуації архівних документів фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва в ЦДІАК України (ф. 229).

§ 4. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХУШ-ХІХст

З ЛІКВІДАЦІЄЮ АВТОНОМІЇ України та введенням загальноросійського адміністративного устрою розвиток українських архівів тісно пов'язувався з архівним будівництвом у Російській імперії. Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.

1797 р. граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах генерал-губернатора, в листі до малоросійського губернатора Я. Бакуринського порушував питання про організацію в губернському місті Чернігові «архива всех дел до Малороссии касающихся й в различньїх местах без призрения оставленньїх... позначенню в Чернигове дома прочного й способного ко вмещению всех тех бумаг». Для «розбирання всех дел, приведення их в порядок» намісник призначав чиновників. Так, архів колишньої Малоросійської колегії було передано до Чернігівського губернського правління. В архіві Київського губернського правління зосереджувалися в різний час архівні документи Київського магістрату, справи Малоросійської колегії, архіви полкових канцелярій і судів. У Катеринославському губернському архіві було об'єднано архіви колишніх Новоросійської і Азовської губернських канцелярій (1764-1784)

Катеринославського намісництва (1784-1796), другої Новоросійської губернії (1797-1802), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Св. Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні палати - вотчинними документами і грамотами монастирів. У 20-х роках XIX ст. в архіві старих справ Київської казенної палати в льохах та підвалах псувалися документи, які потрапили туди після ліквідації монастирських вотчин.

Великий за обсягом архів утворився при Полтавській казенній палаті, де зберігалися справи про монастирське землеволодіння, матеріали Румянцевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії.

У 1831-1835 рр. у містах України було скасовано магдебурзьке право, зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до «Городового положення» від 12 червня 1870 р. створювали нові органи самоуправління - Міські думи (розпорядчі органи) та Міські управи (виконавчі органи), функціонування яких призвело до створення архівів. В архівах міських дум і управ зберігалися документи про права і привілеї міст.

Внаслідок реформ 60-х років XIX ст. було ліквідовано багато установ - різні комітети і комісії, старі судові установи, «приказы общественного призрения». Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви губернських правлінь, казенних і судових палат, внаслідок чого кількість справ в архівах збільшувалася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих дореформених установ в Україні, які перетворилися на історичні матеріали, почали передавати до історичних відомчих архівів у Росії. Після судової реформи 1864 р. справи ліквідованих повітових судів надходили до МАМЮ. Порядок передавання справ встановлювали «Правила о разборе архивов судебных мест». Деякі окружні суди намагалися спочатку розібрати справи з 1800 р., відібрати ті, які мали залишитися у них, а потім відправляти до Москви. Найбільше документів ліквідованих судів передано до МАМЮ з Чернігівської (понад ЗО тис.), Полтавської (близько 18 тис.) та Харківської (близько 14 тис. справ) губерній. Поточне діловодство й архіви

Архіви губернських правлінь, казенних і судових палат зростали швидкими темпами не лише за, рахунок документів ліквідованих установ, а й в результаті організації власного діловодства. Російські бюрократичні порядки, регламентація канцелярської служби сприяли зростанню документообігу. В XIX ст. поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Канцелярії впорядковували документи, формували справи, надавали їм заголовки, наприклад: «Дело, состоящее из регистров бумагам, отправленным в Санкт-Петербург для доклада Г. генерал-губернатору. Начато 18 марта 1843 г.» В кінці кожного року на закінчені справи складали описи, в яких зазначали порядкові номери, дати початку і закінчення справи, зміст та кількість аркушів у кожній справі.

«Решенные дела», непотрібні для поточних справ, канцелярії передавали до архівів за описом. В архіві справи зберігали у в'язках, у шафах, на полицях. На обкладинці справи проставляли номери шафи, полиці, в'язки.

Наприклад, «Дело об учреждении в Києве Временной комиссии для разбора Архива разных присутственных мест й монастырей тут й о мерах к открітию действий ея. Начато 30 апреля 1843 г. - кончилось 12 октября 1844 г. По судной части на 547 листах» зберігалося в архіві у в'язці 16, на 4 полиці, в 113 шафі.

В архівах, переповнених старими справами, документи зберігалися без належного порядку. «Сбитые в кучу дела,... истлевшие й подгнившие от сырости, ни в какую опись не занесенные», - з таким порядкуванням зіткнувся дослідник О. Андрієвський в архіві Київського губернського правління 1881 р. Обсяг матеріалів колишньої Малоросійської колегії, які зберігалися при Чернігівському губернському правлінні, був невідомий. Чернігівський губернатор у листі до ректора Харківського університету повідомляв лише приблизну вагу згаданих документів - 150 пудів».

Установи, яким належали архіви, нерідко позбавлялися непотрібних для довідок документів шляхом передання їх до інших установ або прямого знищення.

Для знищення старих архівних справ створювали спеціальні комісії, які узгоджували питання з вищими установами. 1861 р. Проскурівський повітовий суд звертався до Подільського губернського правління з проханням розглянути питання про старі справи (з 1803 р.), які зберігалися «без всякой надобности... й увеличивали только архив».

Подільське губернське правління порушувало перед київським, подільським і волинським генерал-губернатором питання про запровадження в Подільській губернії «особых» комісій для розбирання старих непотрібних архівних справ у повітових судах цієї губернії і визначення, які з них підлягають знищенню. У лютому 1861 р. комісія, створена для розбирання архіву Балтського земського суду, склала опис старих справ з 1795 до 1834 р., які підлягали знищенню. Відомі факти стихійного знищування документів. Так, у кінці XIX ст. у м. Черкасах Київської губернії на базарах продавався весь архів Кременчуцького нижнього земського суду зі справами останньої чверті XVIII - першої чверті XIX ст.

Архівне законодавство і відомчі архіви

На розвиток архівів в Україні у XIX ст. суттєво впливала загальна постановка архівної справи в Російській імперії. Укази, розпорядження, накази і постанови різних відомств стосувалися усіх сторін архівної справи: концентрації архівного матеріалу, розбиранню і впорядкуванню архівних фондів, правил знищення старих архівних справ, зберігання архівних документів.

За указом 1798 р. всі закінчені в різних місцевих інстанціях судові справи в кожній губернії здавалися до архіву губернської судової палати.

Указ 1800 р. вимагав «решенніе дела» адміністративного характеру передавати до архіву губернського правління, а фінансово-економічні справи зосереджувати у казенній палаті.

Циркуляри та інструкції Міністерства внутрішніх справ передбачали впорядкування архівів судових місць, канцелярій прокурорів і стряпчих (1850 ), щорічний перегляд справ, яким минуло десять років, та перевірку архівів раз на рік (1852). Перегляд справ мала проводити комісія, утворена з дозволу вищої влади. З 1867 р. такі комісії встановлювалися губернською владою.

Циркуляром від 9 грудня 1852 р. Міністерство внутрішніх справ запровадило «Росписание тех родов архивных дел, которые не должны подлежать уничтожению по губернским правленням й уездным присутственным местам», яке передбачало 23 категорії таких справ. Встановлювалися відповідні категорії для міських дум та квартирних комісій.

Не залишилися поза увагою уряду архіви ліквідованих установ. Так, після ліквідації управління новоросійського і бессарабського генерал-губернатора (січень 1874 р.) вирішувалося питання про влаштування архіву цієї канцелярії і було асигновано суму понад 3 тис. карбованців на утримання цього архіву, виплату коштів службовцям архіву.

Військове міністерство розробило Правила передавання закінчених справ до архівів військових канцелярій. Всі справи і книги поточного діловодства було розділено на три категорії («разряды»), відповідно до яких після закінчення справи документи призначалися для знищення або для зберігання в архівах. Справи, призначені для зберігання в архівах, поділилися на дві групи: справи, які зберігалися певний строк (1,3,5,10,35, 40 років) та справи, які необхідно «хранить всегда», «хранить вечно». До категорії «хранить всегда» належали «описи делам й книгам, хранящимся в архиве».

Упорядкуванням архівів духовного відомства з середини XVIII ст. опікувався Святійший Синод. 1865 р. було створено комісію для розбирання справ Синодального архіву. Крім справ власне цього архіву, комісія приділяла увагу архівам консисторським. У грудні 1868 р. комісія дійшла висновку, що архівні справи не можуть розглядатися як потрібні чи не потрібні, вказавши на їх цінність як писемних пам'яток, що дають багатий матеріал для статистики, історії, юридичної науки. Указом 1869 р. Святійший Синод заборонив єпархіальній владі знищувати старі архівні справи і передбачив заходи щодо упорядкування архівів духовного відомства.

У відповідності з указом Святійшого Синоду, Церковно-історичне і археологічне товариство при Київській духовній академії 1898 р. створило комісію для розбору і опису справ Київської духовної консисторії.

Протягом року комісія ретельно переглянула архів, виділила всі справи XVIII ст. і перших трьох років XIX ст. (адміністративні й судові), а також книги указів, описи монастирів і церков, прибутково-видаткові книги, клірові, сповідні і метричні книги 1731-1803 рр. Комісія відзначила відсутність у консисторському архіві загальних описів справ і книг за XVIII ст. Для успішного розбирання та впорядкування архівних документів комісія рекомендувала передати справи і книги старого консисторського архіву до 1803 р. включно «без отчуждения их от консистории».

1873 р. при Міністерстві народної освіти було створено «особливу» комісію з представників різних відомств під головуванням сенатора М. Калачова для обговорення питання про влаштування архівів і зберігання в них документів. З цією метою збиралися дані про стан архівів усіх відомств. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ розіслав «вопросные пункты», для з'ясування питання приміщень архівів, співробітників, кількості справ і хронології, способів зберігання, систематизації документів, наявності опису справ, існування фактів знищення і передання архівних матеріалів.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. на пропозиції істориків та архівістів уряд визнав за необхідне провести реорганізацію архівної справи.

Архіви адміністративних та сидових установ Правобережної України

Особливості формування архівів адміністративних та судових установ у Правобережній Україні пов'язані з перебуванням її земель у складі Речі Посполитої. Всі акти, що торкалися українського Правобережжя, записувалися до Коронної метрики.

У XVIII ст. співвідношення між архівами Центральних і місцевих установ змінилося. Важливу роль в управлінні внутрішніми справами відігравала місцева влада, що позначилося на складі архівів гродських судів (органів судової і військово-адміністративної діяльності старост, яких призначав король), архівів шляхетських станових судів -- земських і підкоморських, архівів міського самоуправління - магістратів і ратуш, а також приватних архівів великих землевласників.

В архівах місцевих судово-адміністративних установ відкладалися діловодні документи: протоколи (чорнові записи), індукти (чистописи), фасцикули, допоміжні реєстри та індекси справ, суммаріуші.

У XVIII ст. значно поповнилися архіви магістратів і ратуш. Найважливішу групу документів в архівах становили актові книги, до яких вносили ухвали з адміністративних питань, записи про процеси міського суду. Іншу цінну групу документів складали рахункові акти і книги, наприклад книги запису прибутків і видатків. У великих містах, зокрема Львові, Перемишлі, Самборі та ін. велися окремі книги ради (радецькі), куди записували ухвали ради як законодавчого і адміністративного органу в місті, акти про діяльність цехів та книги лавничі з матеріалами лавницького суду, який розглядав кримінальні й цивільні справи. У малих та приватних містечках Правобережжя, де міський уряд не ділився на раду й лаву, велися єдині міські книги.

Зміна адміністративного устрою у Правобережній Україні після її приєднання до Російської імперії внаслідок поділів Польщі в кінці XVIII ст. докорінно вплинула на архівну справу цього регіону. Становлення нового адміністративного правління за губернським положенням 1775 р., введення губернських та повітових судів супроводжувалося запровадженням російського діловодства, формуванням при нових канцеляріях архівів за російським взірцем. Старі архіви судово-адміністративних установ, міського самоврядування зазнали великої руйнації. Магдебурзькі книги і книги ратуш майже всі загинули, деякі ратушні книги потрапили до приватних зібрань. Актові книги передавалися до архівів нових державних установ.

Церковні архіви

Церковні архіви Правобережжя XVIII ст. (архіви церковної адміністрації, храмів та монастирів) відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне управління та ієрархію Римо-католицької, Греко-католицької та Православної церков. До архівів церковної адміністрації належать архіви Греко-католицької митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр, консисторій та архіви архієреїв, де зосереджувалася документація не лише про їх особисту діяльність, а й документи окремих єпархій.

На збереженість церковних архівів впливала соціально-політична ситуація на Правобережжі у XVIII ст. Так, через безперервні конфлікти, у т.ч. релігійні, католицькі ієрархи не мали постійної резиденції. Переїзд єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій, відсутність постійних приміщень для архівів призводило до розпорошення архівних комплексів. Не мали постійної резиденції на Правобережжі у XVIII ст. і греко-католицькі митрополити. У другій половині XVIII ст. резиденція митрополита найдовше перебувала у Радомишлі. Слідом за митрополитами по їхніх резиденціях мігрував митрополичий архів у повному складі, або розрізнений на частини (згадуються «ми-трополитанські архіви» Варшавський, Львівський, Луцький та ін.).

Важливість на той час архівів церковної адміністрації підтверджують факти упорядкування Архіву митрополитів Української греко-католицької церкви. Опис (можливо, перший) цього архіву відомий з 1699 р. За наказом митрополита було систематизовано документи (з кожного предмета, наприклад про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо, зібрані в одне місце), з'єднано у фасцикули. Опис документів складено за предметами, географічними і власними іменами. Розбирання й описування митрополичого архіву здійснювали і в другій половині XVIII ст. Митрополичий архівіст А. Война 1763 р. склав «Реєстр остатка найденных бумаг». Згрупованим документам надавали заголовки, наприклад «про унію», «про релігію», були заголовки за характером документів: папські булли, присяги митрополитів, королівські привілеї. Зберігалися фасцикули з різними змішаними документами. На групу документів, систематизованих за хронологією, складали описи. З часом, порядок у митрополичому архіві був порушений. Після смерті останнього митрополита і так званого акту з'єднання уніатів з православними (1839) частину архіву з Радомишля було передано до Білорусько-Литовської колегії, в тюках, на вагу, без описів і «без всякого порядка, с совершенно перемешанными документами». За постановою Святійшого Синоду 1843 р. архів колишніх уніатських митрополитів передано до Синодального архіву «для надлежашего хранения».

Православна церква в Правобережній Україні після переходу в унію Перемиської, Львівської і Луцької єпархій своїх єпархій До кінця XVIII ст. не мала. Для керівництва православними монастирями Правобережжя при Київській духовній консисторії було створено «окремий стіл» - «генеральне повиття». Після включення Правобережної України до складу Російської імперії було проведено і церковно-адміністративну реформу, створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 р. - Подільська), Житомирська (з 1799 р. - Волинсько-житомирська). Київська єпархія остаточно оформилася до 1797 р. З часу заснування православних єпархій на Правобережжі ведуть свою історію архіви духовних консисторій.

Архіви функціонували при Луцько-Житомирській та Кам'янецькій римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані в 1798р.).

Магнатські архіви

3 діяльністю найбільших землевласників Правобережної України - князів Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких, Браницьких та ін. пов'язано формування магнатськім архівів. Тут зосереджувалися королівські грамоти на володіння, приватні акти на право власності, тестаменти, купчі, орендні контракти, інвентарі та люстрації маєтків, родовідні книги, метрики про хрещення, свідоцтва, виписки із метричних книг та ін. До приватних архівів різними шляхами потрапляли і документи з архівів окремих установ. Крім юридичних актів, у магнатських архівах зберігалося офіційне і приватне листування.

Як залишки магнатських архівів відомі архівні фонди Любо-мирських, Потоцьких, Сангушків в архівосховищах Києва та Львова, або компактні комплекси в складі наукових документальних колекцій.

Розвиток архіви справи на Закарпатті

На архівну справу Закарпаття значний вплив мало включення його до складу Угорщини і реформування місцевих органів управління.

Адміністративно-територіальними одиницями на Закарпатті були комітати (жупанії), в результаті діяльності яких відкладалися різні документи, насамперед записи постанов жупних зборів. У 1733 р. угорська влада прийняла рішення про будівництво адміністративних будинків для жуп. У зв'язку з цим стало можливим заснування жупаністських архівів. В адміністративних будинках обов'язково передбачалося приміщення для комітатських архівів. Тут зберігалося поточне діловодство: протоколи зборів, листи громадян, скарги.

Хранителем і упорядником документів у комітатських архівах був старший нотар, він завідував і комітатською печаткою. Матеріали комітатських архівів використовували не лише для наведення довідок, а й у наукових цілях. Відомо, що документами Угочанської жупи користувалися у XVIII.ст. закарпатські дослідники, зокрема історик Антон Сірмай.

Територіальні зміни жуп негативно впливали на долю архівів: під час переміщень документи розпорошувалися, пошкоджувалися, частково втрачалися. Відомі на Закарпатті у XVIII ст. архіви привілейованих міст Берегова, Мукачева, Ужгорода, приватні графські архіви, архіви Мукачівської дієцезії (єпархії) та Мукачівського чернечого монастиря отців Василівн (останній зберігав документи про монастирські володіння, декрети про дарування монастиреві сіл).

Заснування історичного архіву у Львові

Важливим етапом у розвитку архівної справи було заснування історичного архіву у Львові. Перші відомості про його формування за часів панування на західноукраїнських землях австро-угорської монархії сягають кінця XVIII ст., коли за розпорядженням крайового трибуналу 1783 р. австрійська адміністрація почала надсилати до Львова майже з усіх міст Галичини актові книги ліквідованих гродських і земських судів. Для розміщення цих книг крайова адміністрація виділила приміщення колишньої бібліотеки Бернардинського монастиря. З 1784 р. акти почали надходити до Львова. Того ж року галицький губернатор призначив регентом новоствореного архіву Антонія Полетила. Архів отримав назву «Цісарсько-королівська установа давніх галицьких гродських і земських актів та корроборації документів». Неофіційно його називали Бернардинським за місцем перебування. Крім гродських і земських актів Галичини (включно з Краківським і Сандомирським воєводствами) сюди потрапили книги підкоморських, каптурових (періоду міжкоролів'я), скарбових судів, Коронного трибуналу. Різноманітність зосереджених в архіві документів, брак будь-якого довідкового апарату до них змусили місцеві влади кілька разів звертатися до імператора з проханням про впорядкування архіву. За розпорядженням уряду 1787 р. А. Полетилові доручили прийняти 150 писарів для нумерації документів, складання до них алфавітних покажчиків (індексів) і відновлення пошкоджених документів. У 1828 р. в історичному архіві Львова зберігалося 15 323 томи книг, фасцикул та індексів. Архів видавав і засвідчував архівні довідки про шляхетське походження на підставі документів, що відклалися у фонді Станового комітету У Львові.