Історія архівної справи в Україні

НЕПЕРЕВІРЕНО

Першої реорганізації архів зазнав 1808 р., коли його формально ліквідували як окрему установу й підпорядкували Шляхетському судові.

1877 р. архів перейшов у відання Крайового комітету і знову став самостійною установою під назвою Крайовий архів гродських і земських актів у Львові. У 1860-х рр. граф О. Стадницький заповів значні кошти на видання найдавніших документів архіву. Перший том фундаментального видання підготували до друку львівські історики О. Петруський і засновник львівської історичної школи К. Ліске. Загалом протягом 1868-1935 рр. побачило світ 25 томів видання. З 1880 р. в архіві працював видатний історик О. Бальцер. З 1891 р. аж до смерті (1933) він був директором архіву, який з 1919 р. отримав назву Земського. Бальцер вивчав історію гродських і земських судів, склав індекси до ХІ-ХУ томів АС2, організував в архіві спеціалізовану бібліотеку. Під керівництвом О. Бальцера було завершено описання галицьких, сяноцьких і перемиських гродських і земських актів.

Заснування Розвиток історичних знань і стан архівної Центрального справи у першій половині XIX ст. висунув не-архіву давніх відкладні завдання - врятування архівних актів у Києві фондів документів, концентрації найцінніших архівних фондів та створення історичних архівів. Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві пов'язане з діяльністю Київської археографічної комісії (Тимчасової комісії для розгляду давніх актів), яка існувала з 1843 р. при Київському військовому, подільському і волинському генерал-губернаторові. Член Київської археографічної комісії (КАК), відомий історик права, професор М. Іванишев один з перших порушив питання про відкриття центральних архівів у Західному та Південно-Західному краї Російської імперії для зосередження в них актових книг. Діячі КАК зуміли оцінити значення актових книг - невичерпного джерела для історичної науки і археографічної практики.

Актові книги зберігалися в неупорядкованих архівах державних установ, псувалися від часу, нищилися, розпорошувалися, потрапляли до рук колекціонерів. Були випадки і фальшування документів з метою одержання дворянського звання. У 30-40-і роки XIX ст. працювали комісії для перевірки і опису актових книг (гродських, земських, книг магдеоурпй і ратуш). Щоб запобігти фальшування документів, комісії підраховували і нумерували аркуші, прошнуровували книги, завіряли печатками і підписами своїх членів. До кожної книги складали опис з переліком кожного документа та позначкою, чи визнається він «несомнительным или же подлежащим сомнению й почему именно»18.

На початку свого існування КАК розгорнула широку евристичну діяльність у державних, церковних і приватних архівах. Учасники археографічних експедицій повідомляли про незадовільні умови зберігання актових книг і небезпеку, яка загрожувала цим книгам. Кременецький повітовий стряпчий В. Сивицький у рапорті 1843 р. описував стан архіву Кременецького магістрату, в якому справи були нерозібрані, звалені на купу, актові книги зберігалися без загального покажчика19.

Тяжкий стан архівів у Правобережній Україні у першій половині XIX ст. вимагав створення у Києві архівосховища для зберігання актових книг. Ідея створення Архіву давніх актових книг знайшла підтримку місцевої адміністрації, зокрема генерал-губернатора Д. Бібікова, бо не розходилася з політичними намірами російського уряду в Україні, яку вважали Південне-Західним краєм імперії.

1852 р. було видано закон про заснування Центрального архіву в Києві й передання до нього актових книг. На подібних засадах створювалися архіви у Вільно та Вітебську. До центральних архівів західних губерній мали передаватися актові книги до 1799 р. включно. Центральний архів давніх актів у Києві підпорядковувався Міністерству народної освіти й перебував під безпосереднім управлінням попечителя учбового округу через правління Університету Св. Володимира. Штат архіву складався з завідувача, двох помічників і архівного служителя. В архіві видавалися також завірені витяги з актових книг, складалися каталоги і описи.

До архіву було ввезено 5 883 актові книги і 454 979 окремих Документів.

Величезна колекція архівного матеріалу, що зберігалася в Центральному архіві давніх актів у Києві, стала основою для археографічного опрацювання і видання унікальної серії - «Архив Юго-Западной России». З Центральним архівом Давніх актів у Києві тісно пов'язана наукова діяльність видатних істориків України - В. Антоновича, 0-Левицького, І. Каманіна, М. Владимирського-Буданова, М. Довнар-Запольського.

Центром зосередження документів адміністративно-господарських, судових і фінансових установ Лівобережної і Слобідської України ХУІІ-ХІХ ст. став Харківський історичний архів. Його створення пов'язане безпосередньо з діяльністю Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ), метою якого було сприяння розвитку і розповсюдженню історичних і філологічних знань. Для досягнення цієї мети Товариство опікувалося придбанням археологічних предметів та рукописів. В процесі діяльності ХІФТ виникла необхідність організації архіву для зберігання зібраних документів. Ним став створений у 1880 р. при Харківському університеті Історичний архів. Очолював його завідувач, завданням якого було зберігання документів, складання і видання описів та систематичних покажчиків. Завідувач засвідчував і офіційні довідки, які видавав архів20. При архіві була посада архіваріуса, якого обирали за рекомендацією завідувача.

З ініціативи ХІФТ 1880 р. з Чернігова до Харкова перевезли архів Малоросійської колегії. Архівні документи Колегії впорядкували, описали архіваріуси та архівісти-аматори під керівництвом Д. Багалія. Документи архіву почали залучатися до наукового обігу.

Отже, перший комплекс документів Харківського історичного архіву склали документи Старої Гетьманщини. Другим важливим документальним комплексом документів у Харківському історичному архіві був відділ Харківсько-слобідський, який поповнювався матеріалами Слобожанщини. До архіву було передано справи ліквідованих установ: Харківської полкової канцелярії з 1703 р., гусарських полків з 1765 р;

Слобідсько-Української губернської канцелярії з 1765 р., намісницького правління, 20 «столбцов чугуевской переписки» XVII ст. та ін. Згодом архів поповнювався старими справами існуючих на той час установ: Харківської казенної палати, повітових поліцейських правлінь.

Комплектувався Харківський історичний архів і документами особового походження. У 1890 р. при архіві виник третій важливий комплекс документальних джерел - Відділ рукописів місцевих діячів, де зосереджувалися фамільні папери, рукописи, листування, твори науковців і літераторів.

Історичні архіви Києва та Харкова відіграли важливу роль у збереженні багатої архівної спадщини, формуванні джерельної бази історії України.

Харківське історико-XIX - початку XX ст. ,. « філологічне товариство, Одеське товариство історії і старожитностей, Церковно-історичне і археологічне товариство при Київській духовній академії, Волинське та Подільське церковно-археологічні товариства, Історичне товариство Нестора-Літописця, Київське товариство старожитностей і мистецтва, Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства та ін.

Науково-історичні товариства значну увагу приділяли формуванню власних документальних колегій та наукових архівів. Документальні зібрання входили до складу або бібліотеки товариства (Одеське товариство історії і старожитностей, Історичне товариство Нестора-Літописця) або рукописного відділу музею («давньосховища»), створеного товариством (церковно-історичні і археологічні товариства, Київське товариство старожитностей і мистецтва), чи становили власне науковий архів (Київський відділ Воєнно-історичного товариства).

Умови, а звідси шляхи і методи формування документальних колекцій (архівів) наукових товариств, відрізнялися від притаманних офіційним організаціям - археографічним та губернським архівних комісіям, що мали «предписания» «допускать немедленно й без препятствия» до відомчих архівів. Лише допомога з боку місцевої влади, наприклад сприяння головного начальника Новоросійського краю Одеському товариству історії і старожитностей, дозволяла певною мірою розгорнути евристичну діяльність.

Документальні колекції науково-історичних товариств поповнювалися матеріалами відомчих архівів. Так, Одеське товариство історії і старожитностей отримало у своє розпорядження справи з Катеринославського, Таврійського і Херсонського губернських правлінь Катеринославської казенної палати, серед яких - акти Катеринославського намісництва і Новоросійської губернії. Церковно-археологічне товариство при Київській духовній академії придбало документи з архівів канцелярії генерал-губернатора, Київської казенної палати Полтавської та Київської консисторій, митрополичих архівів.

Матеріали з церковних та монастирських архівів надходили, як правило, до наукових товариств від настоятелів монастирів, церковних священнослужителів. Основним джерелом поповнення колекцій історичних товариств були пожертви їхніх дійсних членів, членів-кореспондентів та колекціонерів. Значна кількість цінних історичних документів до церковно-археологічних товариств надходила від вихованців духовних академій і семінарій, священиків. Серед дарувальників документів - відомі вчені М. Мурзакевич, І. Каманін, К. Болсуновський, В. Ляскоронський, Ю. Сіцинський. Документальні комплекси, зібрані науковими товариствами, були різноманітні за змістом, охоплювали загальну історію, історію України та Росії, церковну і воєнну історію, історію права, філософію та літературні пам'ятки.

Основу кожної колекції складали документи, які відповідали тематиці досліджень (профілеві) товариства. У колекціях церковно-археологічних товариств відклалися документальні джерела з історії церкви, церковної ієрархії, духовних закладів, описи монастирів. Документальне зібрання Історичного товариства Нестора-Літописця, у центрі досліджень якого була історія України доби Київської Русі і новітнього часу, складали рукописи, документи XVIII ст., історико-юридичні пам'ятки. В архіві Київського відділу Воєнно-історичного товариства зберігалися документи з історії воєн і воєнного мистецтва, військових частин.

Однак тематика документів згаданих колекцій не звужувалася рамками наукових інтересів того чи іншого товариства. В архіві місцевого відділу Воєнно-історичного товариства відклалися документи з церковної історії.

Об'єктом особливої уваги членів цього товариства був архів князів Вишневецьких, який потрапив до Києва. Рукописна колекція Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії поповнилася грамотами і патентами на військові чини, гетьманськими універсалами на земельні володіння, відписками чугуївських воєвод XVII ст. В архівах наукових товариств були документи фамільних архівів та приватних наукових зібрань.

Найплідніше архівною діяльністю займався Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства. Його архівна комісія, на чолі з професором В. Іконниковим, збирала воєнно-історичні матеріали в архівах військових та інших відомств, у родинних архівах Волинської і Полтавської губерній. Відділ мав масштабну і перспективну програми створення Військово-центрального архіву Київського військового округу. Програму влаштування Військово-історичного архіву в Києві розробив І. Каманін у праці «Об устройстве военно-центральных архивов»21. Створення такого архівосховища відділ вважав реальною справою.

Огляди, описи, каталоги архівів і документальних колекцій наукових товариств публікувалися в історичній періодиці, виходили окремими виданнями.

Пуиватні Колекціонування писемних пам'яток приват-наукові архіви ними особами, що зародилося в давнину, стало уолекиії поширеним явищем в Україні у XVIII ст. На-оикописних приклад, маємо свідчення про збирача доку-чптогчп^а ментальних джерел раннього українського історюфіла А.Чепу. Він служив у канцелярії

П. Рум'янцева-Задунайського і захоплювався збиранням рукописів з історії Малої Русі.

Серед приватних документальних зібрань XIX ст. відомим і важливим у науковому відношенні був архів історика О. Лазаревського, в якому були зібрані матеріали ХУП-ХУШ ст. стосовно Чернігівської та Полтавської губерній. Остання велика праця О. Лазаревського «Описание Старой Малороссии. Старо-дубовский полк» майже повністю написана за документами його власного наукового архіву.

Українські акти і грамоти XVI- XVIII ст. зберігалися в колекції відомого історика України М. Маркевича. Історико-юридичні матеріали щодо українських земель та цехові книги (особливо київських цехів) були широко представлені в документальній збірці професора О. Кістяківського.

Цінна колекція П. Дорошенка в Глухові складалася з сімейного архіву та зібрання різних документів з історії України і включала роду Дорошенків з кінця XVII ст.: жалувані грамоти, купчі на землі, духовні заповіти, акти поділу майна. Найважливішим у науковому відношенні, за визначенням колекціонера, був відділ уагіа, що містив близько 50 оригінальних універсалів українських гетьманів, починаючи з Б. Хмельницького і до К. Розумов-ського, автографи М. Гоголя, М. Максимовича, Маркевичів, збірники оригінальних документів кінця XVII- початку XVIII ст.

Дослідник Новоросійського краю А. Скальковський вивіз з Катеринославського губернського архіву до Одеси значну кількість документів Січового архіву і зберігав Їх в особистому архіві.

Діяльність відомого колекціонера М. Судієнка в Київській археографічній комісії допомогла йому сформувати багатий приватний архів. На початку 50-х років XIX ст. М. Судієнко придбав значну частину рукописів з архіву Полетик, у тому числі козацькі літописи та документи, що склали два томи «Материалов», які він видав. Приватний науковий архів відомого воєнного історика, музеєзнавця та колекціонера П. Потоцького складався з фамільного архіву козацько-дворянського роду Потоцьких з Полтавщини, колекції документів з історії України та цінного документального зібрання з воєнної історії.

Загалом характер писемних джерел та тематика приватних зібрань значною мірою зумовлювалися особистими науковими інтересами збирача, його соціальним оточенням, видом занять. Незважаючи на те, що приватне колекціонування мало і свої негативні сторони (руйнування архівних фондів, які історично склалися, розпорошення документів), воно відіграло позитивну роль, оскільки врятувало від загибелі багато цінних документів, сконцентрувало їх, надало можливість залучити до наукового обігу унікальні пам'ятки.

§ 5. Архіви України в контексті проектів архівних реформ у Росії XIX - початку XX ст.

архів справа суспільство україна

1. ПЕРША СПРОБА реорганізації архівної справи, яка б усувала монополію відомств на документи, мала місце ще на початку XIX ст. 1820 р. барон Г. Розенкампф передав до Державної ради план щодо поліпшення упорядкування архівів. В його основі була ідея централізації архівів Москви і Петербурга, об'єднання їх у єдиний державний архів. Передбачалося створити для управління об'єднаними архівними фондами Головне управління архівами, яке б підпорядковувалося Державній раді. Йшлося й про необхідність фахової підготовки архівістів.

Активізація архівного руху наприкінці 60-х років XIX ст., усвідомлення необхідності реформування архівної справи зумовлювалися, з одного боку, загрозливим розмахом нищення документів, з другого - зростанням інтересу до архівів у зв'язку з розвитком історичної науки і потребами суспільного життя. Новий проект архівної реформи запропонував начальник МАМЮ М. Калачов. На першому Археологічному з'їзді у Москві (1869) він зробив доповідь про катастрофічний стан архівів

у Росії і загибель архівних документів. Другий Археологічний з'їзд (1871) розглянув і схвалив пропозиції М. Калачева щодо реформування архівної справи. Архіви, на думку вченого, мали поділятися на поточні, довідкові при кожній установі й центральні історичні. Останні передбачалося створити при центральних міністерствах та інших вищих урядових установах, а також у кожній губернії. Допускалася можливість створення єдиного (головного) центрального архіву. М. Калачов пропонував створити в Петербурзі Головну архівну комісію, яка б відала всіма архівами Росії і визначала порядок розбирання і знищення архівних матеріалів.

Для детального опрацювання реформи та її втілення 1873 р. при Міністерстві народної освіти під головуванням М. Калачова було створено комісію, яка проіснувала до 1885 р. До основних напрямів її діяльності належали врегулювання питань знищення архівних документів, вироблення правил їх зберігання, обстеження за спеціальними анкетами архівів, розгляд питань, пов'язаних зі створенням центральних історичних архівів у провінції, вивчення досвіду архівного будівництва за кордоном, підготовка спеціалістів для роботи в архівах. Важливим результатом діяльності комісії М. Калачова було створення в Петербурзі Археологічного інституту як першої науково-навчальної установи, що займалася професійною підготовкою архівістів.

Після смерті М. Калачова ідеї централізації обстоював автор нового проекту архівної реформи І. Андрієвський. Це був план обмеженої централізації, що залишав поза сферою реформ найбільші історичні архіви Росії. Автор прагнув провести централізацію за допомогою Археологічного інституту та губернських учених архівних комісій. Проект І. Андрієвського був нереальним, враховуючи неспроможність архівних комісій провести ґрунтовні перетворення в архівній галузі.

Однак ідею реформування архівної справи підтримало Московське археологічне товариство, яке 1898 р. доручило своєму членові, начальнику МАМЮ Д. Самоквасову провести анкетування центральних і провінційних архівів. Надіслані до Москви відповіді на анкети давали невтішну картину архівної справи. Нова хвиля нищення архівів переконувала в необхідності проведення архівної реформи, проект якої Д. Самоквасов висунув У доповіді Московському археологічному товариству (опублікована 1899 р. під назвою «Централизация государственных архивов Западной Европі в связи с архивной реформой в России»). Він передбачав централізацію архівноїсправи, створення особливого (вищого) центрального органу. Окрім архівів центральних урядових установ, у центрах учбових округів, куди входило кілька губерній, мали створюватися центральні архіви давніх актів на зразок Київського, Віденського і Вітебського архівів. За проектом такі архіви зосереджували б документи місцевих урядових і громадських установ до 1800 р. (їх Д. Самоквасов назвав обласними). Діловодство губернських, повітових і волосних установ після 1800 р. відкладалося в губернських архівах, створених у кожній губернії.

Діяльність 3 ініціативи Археологічного інституту губернських учених ДО архівної роботи залучались наукові архівних комісій сили в провінції. Результатом такої діяльності була організація губернських учених архівних комісій. За задумом М. Калачова, губернські учені архівні комісії мали функціонувати у містах, де передбачалося створити місцеві центральні історичні архіви. До обов'язків архівних комісій, які виникли після урядового закону 1884 р., входило розбирання справ і документів, призначених до знищення в губернських і повітових архівах різних відомств, виділення з них матеріалів, важливих в історичному відношенні, складання описів і покажчиків, передання документів на зберігання до місцевих історичних архівів.

При деяких учених архівних комісіях (їх налічувалося близько 40) створювали історичні архіви. Архівні комісії були у віданні губернатора і, відповідно, Міністерства внутрішніх справ. По науковій лінії архівні комісії підпорядковувалися Археологічному інститутові. Склад комісій формувався (за погодженням директора Археологічного інституту та місцевих губернаторів) з чиновників і приватних осіб, які могли бути корисними своїми знаннями і бажанням допомогти архівній справі. Одні з перших комісії було створено в Україні, зокрема Таврійську учену архівну комісію (1887). 1896 р. започаткувала роботу учена архівна комісія в Чернігові, а 1898 р. - в Херсоні, але через брак кадрів остання так і не змогла розгорнути свою діяльність, проіснувши лише до 1910 р. 1903 р. було засновано комісії в Полтаві та Катеринославі, 1914р.. створено архівну комісію в Києві, 1915р.-Харкові. Періодичні видання комісій («Труді» Чернігівської і Полтавської, «Летопись» Катеринославської, «Известия» Таврійської) широко висвітлювали питання з історії архівної справи, публікували документи історії краю. Наукову цінність має видане Полтавською ученою архівною комісією 1915р. «Описание архивов Полтавской губернии» І. Павловського. Деякі комісії налагодили збирання та опрацювання архівних документів. Великий за обсягом історичний архів зібрала Чернігівська учена архівна комісія. Полтавська учена архівна комісія через відсутність приміщення не змогла організувати свій історичний архів. У складі губернських учених архівних комісій працювали відомі історики, краєзнавці, фахівці-архівісти: О. Лазаревський, П. Дорошенко (Чернігів), І. Павловський, Л. Падалка (Полтава), В. Біднов, Я. Новицький, В. Пічет, Д. Яворницький (Катеринослав), І. Каманін, М. Петров, В. Іконников (Київ).

Губернські учені архівні комісії висунули програму організації центральних архівів у кожній губернії, якою архівним комісіям відводилася керівна роль у створенні центральних губернських архівів. Д. Самоквасов піддав критиці діяльність губернських учених архівних комісій. Він критикував не тільки фаховий рівень членів комісій, але й практику здійснення ними відбирання документів для зберігання.

Проекти Д. Самоквасова та губернських учених архівних комісій було винесено на розгляд київського XI (1899) та харківського XII (1902) археологічних з'їздів. В основу організації архівної системи, схваленої XI Археологічним з'їздом, покладено проект Д. Самоквасова. Поступкою архівним комісіям була його відмова від ідеї створення обласних архівів.

Боротьба послідовників проекту Д. Самоквасова і представників губернських учених архівних комісій закінчилася перемогою останніх. У червні 1903 р. імператор затвердив пропозицію Міністерства внутрішніх справ про проведення архівної реформи за допомогою губернських учених архівних комісій.

§ 6. Архіви та архівна справа доби Української революції (1917- 1920рр.)

ОБОРОТНИМ РУБЕЖЕМ в історії архівної справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави.

З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій, ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних структур архіви зазнали численних втрат. З другого - проголошення Української Народної Республіки (УНР), заходи Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їх ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний вияв у створенні восени 1917 р.

Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 р. -Народного міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істориком О. Грушевським.

Основними напрямами діяльності цього відділу в архівній галузі були реєстрація архівів, складання описів відомих архівів, розширення діяльності існуючих архівних комісій і утворення нових, рятування приватних архівів, яким загрожувало знищення22. Не залишалися поза увагою уряду УНР питання реєстрації українських документів в архівосховищах Росії і повернення їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти восени 1917 р. у Петрограді було створено комісію, яка почала реєстрацію «предметів та документів історичного минулого України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях»23. До складу комісії входили відомі вчені: Ф. Вовк (голова), М. Макаренко, П. Стебницький, С. Тройницький, В. Щавинський, П. Потоцький та ін.

Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбудові системи державних архівних установ. У березні 1918 р. при Головному управлінні У березні 1918 р. при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював Я. Жданович), на який покладалися функції архівного управління, що мало організувати військово-історичні архіви в Україні. Державний військово-історичний архів порушував питання про збирання і зберігання архівів російських військових частин та штабів, дислокованих свого часу в Україні, архівних фондів Південно-Західного і Румунського фронтів колишньої російської армії, а також документів про українізацію військ, формування українських військових частин. Однак план Державного військово-історичного архіву через відомі причини не вдалося втілити в життя. Програма уряду Центральної Ради, спрямована на збереження старих та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала докорінного реформування архівної справи.

Проект архівної реформи в Українській державі був розроблений за правління гетьманського уряду П. Скоропадського. Проведення загальної архівної реформи державного характеру запропонував Архівно-бібліотечний відділ, що продовжив роботу при Головному управлінні мистецтв і національної культури. Його очолив відомий історик і архівіст В. Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні державної власності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які втратили актуальність для поточного діловодства, переходили у власність держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів Української держави (або Головний державний архів). Крім Національного архіву в Києві, де мали зосереджуватися документи загальнодержавного характеру, які відображали діяльність головних державних установ, передбачалося створити губернські архіви для зберігання документів губернських інституцій. Ідеї централізації архівної справи одержали конкретизацію в проекті реформи, розробленому 1918р. Він передбачав функціонування в системі архівних установ місцевих управлінських органів. Автори проекту реформи (В. Модзалевський, Д. Багалій, В. Іконников, І. Каманін, О. Левицький) пропонували створити в губерніях архівні комісії зі статусом «державних інституцій» для управління архівною справою на місцях. Саме на ці архівні комісії, призначені Головним управлінням, покладались обов'язки розбирання архівних документів, виділення і відбір тих, які мали передаватися до Національного або губернських архівів.

Проекти архівної реформи не вдалося реалізувати ні урядові П. Скоропадського, ні Директорії УНР.

В умовах військових дій та частих змін місця перебування уряд Директорії УНР не випускав з поля зору діяльність архівів. У січні 1919 р. за постановою Ради народних міністрів у відання Головного управління мистецтв та національної культури передавався Київський центральний архів давніх актів, а на його утримання виділялось понад 66 тис. карбованців. Головна увага уряду Директорії була зосереджена на зберіганні архівних документів, зокрема військових архівних фондів, збиранні документів УНР.

Військово-архівну роботу 1919 р. проводила Культурно-освітня управа Генерального штабу Армії УНР, яка організувала архівні комори у Кам'янці та Проскурові. Основою для архівних комор були архівні фонди періоду першої світової війни, зосереджені в цих містах. Сюди передбачалося передавати й фонди українських частин доби визвольних змагань. Однак з відходом української влади з тих міст архівні комори припинили своє існування

6 жовтня 1919 р. у Кам'янці головний отаман С. Петлюра видав наказ Головної команди війська УНР, в якому заборонялося знищувати військово-історичні документи і надавалося право секвестру для державного архіву. Справа охорони архівів на місцях покладалась на військових начальників і комендантів.

Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна діяльність українських інституцій на еміграції, зокрема в Польщі. У Тарнові (центрі державного осідку УНР) було засновано Головний військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром зосереджування воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською еміграцією на чужину.

Відповідно до Закону УНР від 1 вересня 1921 р. передбачалося утворити за кордоном Музей-архів визволення України для збирання, впорядкування та охорони історичних документів і пам'яток визвольної боротьби української нації. 1922 р. при Міністерстві освіти було створено Архівну комісію для «перебирання історичних матеріалів для Музею-архіву визволення України»24. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств, щоб виявити і відібрати документи історичного значення.

Загалом увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії у складних умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значення мала спроба архівної реформи 1918 р., яка полягала у проголошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні Національного архіву Української держави та підготовці архівних кадрів.

§ 7. Архівна справа в Західній Україні, на Буковині та Закарпатті у 1920-1930-х рр.

О АРХІВНІЙ СПРАВІ Західної України, Буковини та Закарпаття у 1920-1930-х рр. відбувалися важливі зміни: було прийнято державні закони щодо архівів, розбудовано мережу державних архівів, створено органи управління архівною справою, встановлено контроль за діяльністю відомчих архівів.

Так, у Західній Україні робота архівів велася згідно з декретом про утворення державних архівів та опіку над архівними мате-піалами, прийнятим польським урядом 7 лютого 1919 р. Для керівництва архівами при Міністерстві віросповідання і громадської освіти було створено Відділ державних архівів, який здійснював і науково-технічний нагляд за архівами міських і гмінних установ та громадських організацій, забезпечував охорону документів, готував інструкції, правила щодо комплектування архівів, зберігання та використання документів.

На західноукраїнських землях було створено Державний архів у Львові на базі документів колишнього намісництва та Земський архів на основі документальних фондів крайового архіву гродських і земських актів.

Земський архів проіснував до 1933 р., коли його фонди увійшли до складу Державного архіву у Львові. Одночасно при управлінні міста Львова існував Міський архів стародавніх актів, заснований ще в середині XIII ст.

Архіви створювалися у тих місцях, де зосереджувалися великі документальні комплекси як результат діяльності адміністративних і судових установ, громадських організацій. У воєводських центрах - Луцьку, Станіславі (колишня назва Івано-Франківська) і Тернополі державних архівів не було, а документи зберігалися при установах та організаціях. Така архівна система існувала в Західній Україні до її включення до складу УРСР.

Архіви Буковини, зокрема Крайовий державний архів, створений 1907 р. у Чернівцях, зазнали значних втрат під час першої світової війни (Буковина була ареною військових дій) та розпаду Австро-Угорської імперії. Перший історичний архів Буковини на початку 1918 р. практично був ліквідований разом з імперськими державними установами. Трагічною виявилася доля Крайового архіву після включення Північної Буковини разом з Хотинським повітом Бессарабії до складу Румунії. Архівні документи через відсутність приміщень довго зберігалися у вологих підвалах, де істотно псувалися. 1924 р. матеріали Крайового архіву розмістили у кількох кімнатах адміністративного палацу Буковини. У зв'язку з переміщенням документів Крайового архіву багато архівних справ було пошкоджено або втрачено. Найціннішими документальними комплексами були архіви колишніх адміністративних установ, зокрема Окружного управління Буковини (1786-1854), Крайової управи Буковини (1854-1918), Адміністрації Буковини (1918-1923) та ін.

Важливу роль в архівному будівництві краю відіграла Комісія державних архівів Буковини, створена у Чернівцях за наказом Міністерства освіти Румунії 1924 р. на чолі з відомим румунським істориком і політичним діячем І. Ністором. Її завдання полягали в концентрації архівних документів та організації окружного державного архіву. Прийнятий в Румунії 1925 р. Закон «Про організацію державних архівів» визначив статус і завдання державних архівів, у тому числі Чернівецького.

Державні архіви країни підпорядковувалися Міністерству освіти, а керівництво ними здійснювала Генеральна дирекція державних архівів Румунії, яка дислокувалася в Бухаресті. Для керівництва державними архівами в окремих регіонах створювалися регіональні дирекції.

Чернівецька дирекція державних архівів мала зосереджувати і зберігати документи Буковинського краю. Органи державної влади, військові, церковні й громадські установи зобов'язані були передавати до державних архівів закінчені діловодством документи після тридцятирічного відомчого зберігання, а також передбачалося передання відомчими архівами всіх історичних документів до 1881 р. включно. Закон гарантував забезпечення державних архівів приміщеннями.

Архівні фонди адміністративних і судових установ зберігалися в Державному архіві в такому порядку, як надходили, разом з довідковим апаратом. В архіві існували інвентарні описи, тематичні й географічні покажчики. Архівісти описували документи, перекладали їх румунською мовою, надавали довідки. Державний архів здійснював контроль над діловодством установ та відомчим зберіганням документів, затверджував розроблені номенклатури справ, проводив обстеження архівів різних установ, перевіряв якість відбору архівних справ, призначених до знищення. Крім матеріалів відомчих архівів, Державний архів поповнювався історичними документами, придбаними у приватних осіб.

1938 року Комісію державних архівів було реорганізовано у Чернівецьку регіональну дирекцію державних архівів, яка керувала архівною справою до середини 1940 р., коли Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії ввійшли по складу УРСР.

Архіви Закарпаття після його приєднання до Чехословаччини були підпорядковані новій адміністрації Підкарпатської Русі (урядова назва автономного Закарпаття). Керівником земської архівної служби в краї на початку 1920-х рр. був призначений М. Радвані, якому крайова адміністрація доручила перевірити всі архіви Закарпаття. Результатом обстеження стану архівів були ґрунтовні звіти М. Радвані, на основі яких архівіст видав в Ужгороді 1922 р. книгу, що давала характеристику найзначніших архівосховищ Закарпаття: комітатських архівів, архівів привілейованих міст Берегова, Мукачева, Ужгорода, архіву Мукачівської єпархії та ін. Комітатські архіви були розрізненими; документи зберігалися в хаотичному стані у переповнених приміщеннях, потребували впорядкування та обліку. Відтак М. Радвані вважав за необхідне об'єднати комітатські архіви і створити єдиний архів Підкарпатської Русі. Він особисто взяв участь у підготовці проекту його створення, а в травні 1923 р. очолив Крайову архівну комісію, основним завданням якої була організація крайового архіву. Комісія порушила питання перед Міністерством шкіл та освіти Чехословаччини про будівництво приміщення для архіву. Наприкінці 1920-х рр. архіву було виділено кілька кімнат та підвальні приміщення у жупному адміністративному будинку, куди звозилися документи різних архівів Закарпаття. У спорудженому 1936 р. будинку Крайового управління для архіву спеціально відвели обладнані приміщення з металевими стелажами.

Значних втрат крайовий архів Закарпаття зазнав під час окупації краю в роки Другої світової війни.

Отже, в західних регіонах України, які у 1920 - 1930-х рр. перебували під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини, відбувалися процеси централізації архівної справи, що знайшло конкретний вияв в організації центральних органів управління державними архівами, концентрації документів і створенні державних крайових архівів. Діяльність архівів регулювалася державним законодавством. Архівні установи очолювали видатні діячі науки і культури, які відігравали важливу роль в архівному будівництві Галичини, Буковини та Закарпаття.

§ 8. Архівне будівництво в Україні за часів радянської влади(1920-1980рр.)

Централізація управління архівною справою О І ВСТАНОВЛЕННЯМ радянської влади в Україні архівне будівництво розвивалося відповідно до декрету РНК РРФСР «Про реорганізацію і централізацію архівної справи» (червень 1918 р.). Ідея централізації управління архівною справою, її одержавлення відповідали схемі централізації та ідеологізації всього суспільного життя. У січні 1919 р. у Харкові в складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Наркомосвіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі з В. Барвинським - всеукраїнську установу з керівництва архівною справою. Пошуки шляхів удосконалення керівництва архівними установами і партійно-державного контролю за їх діяльністю вели до реорганізації архівних органів управління. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою, підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Головне управління архівною справою розробило проект загальної архівної реформи в республіці, яка передбачала створення Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих архівних установ, підготовку кадрів для архівної системи. У серпні 1919р. було засновано Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди київського, подільського і волинського генерал-губернатора, київського губернатора і губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя Київського учбового округу.

Практичні заходи щодо реформування архівної галузі, централізації та націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного встановлення в Україні радянської влади. Основи архівної політики радянського уряду було викладено у «Тимчасовому положенні про архівну справу», затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, в тому числі приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Положення про Головарх, його штати і колегію. До складу колегії Головарху увійшли М. Скрипник, Д. Багалій, В. Веретенников, М. Довнар-Запольський. Головарх здійснював загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися губернські архівні управління (губархи).

Централізація передбачала концентрацію документів, логічним завершенням якої була загальнодержавна централізація зберігання і організація використання архівної інформації. у 1920- 1930-х роках розгорнулася практична централізація документів в архівосховищах і організація центральних архівів республіки: Центрального архіву революції у Харкові (січень 1922 р.), Центрального історичного архіву ім. В. Антоновича у Києві (травень 1922 р.), Центрального архіву праці (1925), Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (1931). Постановою РНК УРСР «Про охорону архівів» від 31 жовтня 1922 р. оголошувалося створення єдиного Державного архівного фонду (ЄДАФ).

Хоч принцип централізації архівної справи передбачав звільнення архівів від відомчого контролю, вже в 1920-і р. він набув нового тлумачення. На перший план висунулися управлінсько-контролюючі аспекти централізації, а державні (партійно-політичні) інтереси домінували над науковими. Це позначилося на організаційній перебудові системи управління архівами республіки. З січня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) затвердив «Положення про Центральне архівне управління», за яким Головарх при Наркомосі УРСР реорганізовувався в Українське центральне архівне управління (Укр-центрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими органами Укрцентрархіву були губархи при президіях губвиконкомів, при яких створювали губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування і наукового розроблення місцевих архівних матеріалів.

Адміністративно-територіальні реформи в Україні 1920-1930-х рр. супроводжувалися не тільки перебудовою мережі центральних і місцевих архівних установ (організація окружних (1925), місцевих (1930), обласних (1932) архівних управлінь, створення крайових, державних обласних історичних, міських і районних архівів), але й вирішенням практичних питань охорони архівів і архівних фондів, концентрації документів, опрацюванням методик їх опису, класифікації, зберігання та використання.

Впродовж кінця 1920-1930-х рр. в ар-Зміцнення хівній системі УРСР відбувалося зміцнення командно-адміністративних управління архівами. Посилення системи управління адміністративно-командної системи об-архівами межувало права республік. Спроби створити союзний орган управління архівною справою зустрічали опір українських архівістів. Лише у квітні 1929 р. було створено ЦАУ СРСР. Партійно-державна диктатура в архівній галузі, яка опиралася на репресивний апарат ОДПУ - НКВС, помітно впливала на принципи роботи архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії «чисток» архівів (так звані макулатурні кампанії) і архівних кадрів.

Репресії 1920-1930-х років мали негативний вплив на розвиток українського архівознавства. Наступ партійної ідеології на архівістику знайшов вияв у «нищівній критиці» науковців-архівістів на сторінках архівознавчих видань «Радянський архів» та «Архів Радянської України», звільненні з роботи досвідчених архівістів та заміні їх членами партії, в арештах архівістів. Ворожими марксистсько-ленінській ідеології було визнано погляди відомих українських теоретиків-архівістів В. Веретенникова, В. Романовського, В. Барвинського. Під слідством перебували сотні архівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках з білоемігрантськими, контрреволюційними військово-офіцерськими, націоналістичними організаціями. Середних - В. Романовський, О. Рябінін-Скляревський, В. Новицький, С. Гаєвський, О. Грушевський, П. Федоренко та ін.

Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС - наймогутнішому карально-репресивному органові. 1938 р. уряд СРСР прийняв постанову про передання управління архівами до НКВС СРСР. Центральне архівне управління СРСР було реорганізоване в Головне архівне управління НКВС СРСР, якому підпорядковувалися архівні установи союзних республік.

Нове підпорядкування архівної системи в СРСР викликало зміни в організації управління архівною справою в УРСР 3 березня 1939 р. відання архівними установами передавалося НКВС УРСР. Центральне архівне управління УРСР було перетворене на Архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 р. -Архівне управління НКВС УРСР). Центральні і обласні історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і районні архіви - начальникам міських і районних відділів НКВС. Наслідком включення архівів до системи НКВС була строга централізація і секретність. Засекреченими виявилися не тільки документи, які складали державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих архівів. Прикладом тому було складання секретних архівних путівників з грифом «для службового користування».

У 1939-1940 рр. за радянською системою почалося архівне будівництво в західних областях, на Буковині та частині Бессарабії, які були включені до складу СРСР та УРСР. Стан архівів цих регіонів був надзвичайно складним. Архіви, як самостійні установи, існували лише у Львові (державний архів і міський архів давніх актів) та у Чернівцях (Крайовий архів Буковини). Колишні воєводські центри Луцьк, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Рівне державних архівів не мали. Документи зберігалися у відомчих, церковних та приватних архівах. Першочерговими були заходи щодо збереження архівів ліквідованих установ, встановлення контролю над найбільшими документосховищами, зокрема архівами воєводських управлінь, Галицького намісництва у Львові, судових установ. У західних областях організовувались архівні відділи УНКВС та обласні історичні архіви, мережа міських і районних архівів.

формування 3 1920 р- «« 3 державною архівною системою в Україні формувалася система партійних архівів як складова частина архівного фонду Комуністичної партії. Формування партархівів офіційно започаткувала постанова РНК РРФСР (вересень 1920 р.) про створення комісії для збирання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії російської комуністичної партії більшовиків (згодом ширше відомою під назвою Істпарт). В Україні таку комісію було створено навесні 1921 р. при ВУЦВК з метою збирання, зберігання, систематизації, вивчення і видання архівних документів з історії революції. В руках Істпарту зосереджувалася монополія на володіння документами з історії КП(б)У та революційного руху в Україні.

У 1922 р. Істпарт підпорядковувався ЦК КП(б)У (з 1923 р. на правах відділу ЦК), водночас створювалася мережа бюро істпартів (на правах відділів губкомів партії), завданням яких було збирання документів з історії революційного руху в Україні, заснування історико-революційних архівів, музеїв та публікація документів.

Історико-революційні документи зосереджувалися в спеціальних відділах державних історичних архівів. 1922 р. у Харкові було організовано Центральний архів революції, фактично підпорядкований Істпарту.

З реорганізацією 1929 р. Українського Істпарту в Інститут історії партії і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У і створенням у його складі спеціального підрозділу - Єдиного партійного архіву КП(б)Ув республіці почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний архів у 1929-1930 рр. організував приймання документів від Центрального архіву революції. До нього передавали документи поточного діловодства (до 1926 р. включно) відділів ЦК КП(б)У. Сюди надходили і матеріали з ЦК ЛКСМУ, партійних секцій окружних історичних архівів. Єдиний партійний архів здійснював організаційно-методичне керівництво партійними секціями в окружних історичних архівах.

Адміністративно-територіальні реформи позначалися на мережі місцевих партійних архівів. Після утворення областей формувалися партійні архіви обкомів КП(б)У. Згодом Єдиний партійний архів виділився в самостійну одиницю - Центральний партархів ЦК КП(б)У. 1940 р. функціонувало 17 партархівів. Партійні архіви обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливістю партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архівних документів. Правила використовування документів партархівів, розроблені у 1930-і рр., були спрямовані на перетворення архівного фонду партії в закритий, надсекретний. Так сформувалася замкнена архівна система ВКП(б), складовою якої були партархіви КП(б)У.

Невідкладному і обов'язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали оперативне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебували архіви): списки і картотеки на «ворогів народу», осіб, підозрюваних у шпигунстві.

До категорії «першочергових для евакуації» було віднесено фонди політичної поліції другої половини XIX - початку XX ст., які містили джерела до історії революційної боротьби, та обліковий і науково-довідковий апарат держархівів. Водночас в окупованому Києві залишалися найдавніші й націнніші фонди, серед яких актові книги ХУІ-ХУП ст. На початку липня 1941 р. Архівне управління НКВС УРСР встановило порядок евакуації архівів. Керуючись політичними пріоритетами і вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи НКВС наказали знищити матеріали, які не вдалося евакуювати.

Санкціоноване знищення документів та руйнування архівних приміщень відбувалося в партійних архівах. Через брак достатньої кількості вагонів для вивезення архівних документів рекомендувалося спалювати документи, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн справ усіх партархівів евакуйовано було лише 700 тис. Найбільших втрат партійні фонди зазнали в Київській, Дніпропетровській, Житомирській, Кам'янець-Подільській областях.

Архіви України вивозили до міст Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та Узбекистану. Найбільша їх частина потрапила до м. Златоуста. Оперативні і наукові завдання архівів у евакуації полягали в дальшому розробленні документів для виявляння контрреволюційних елементів, упорядкування довідників для органів держбезпеки НКВС, підготовці інформації про буржуазно-націоналістичні партії в Україні, про систему каральних органів попередніх урядів. Крім оперативно-чекістських завдань, були й наукові теми: підготовка збірників документів, присвячених 25-річчю Жовтневої революції, оборонна тематика25. У надзвичайно складних умовах українські архівісти працювали над підготовкою документів до видання, складанням описів і путівників, удосконаленням науково-довідкового апарату архівів. З початком визволення України 1943 р. працівники евакогруп держархівів УРСР приступили до виявлення документів народногосподарського значення, складали на них картотеки.

Політику окупаційних властей щодо архівів характеризують Діяльність групи Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було виявляння, відбирання та вилучання цінностей з метою вивезення їх до Німеччини. Перші місяці окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, а й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Архівне керівництво Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в окупованих країнах, у тому числі в Україні, розробляло систему архівного управління за німецькою моделлю. Головною німецькою установою до кінця 1942 р., яка займалася питаннями архівної справи в Україні, був Айнзацштаб рейхсляйтера Розенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р. за ініціативою місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період Айнзацштаб майже не втручався в роботу архівів. На другому етапі (квітень - грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на діяльність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до цивільного управління. В кінці 1942 р. було створено Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України.

Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архіві/Києві (грудень 1942 - вересень 1943 рр.). Крайове управління архівами з кінця 1942 р. очолив німецький архівіст доктор Г. Вінтер.