Історія архівної справи в Україні

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей активізувалася з осені 1943 р., коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Вивезення документів з України організувало Крайове управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г. Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Нацистське командування вивозило на Захід цінні матеріали, які з точки зору фашистської пропаганди характеризували німецький вплив на інші землі, досягнення німецьких колоній. Першорядними вважалися документи німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістратів (як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права). В результаті було вивезено частину Київського архіву давніх актів спочатку до Кам'янця-Подільського, а 1944 р. - до Тропау (Чехословаччина).

Найдавніша і найцінніша частина матеріалів цього архіву збереглася завдяки зусиллям колишнього співробітника Бібліотеки АН України М. Геппенера, співробітників архіву М. Тищенка та сестер Остроградських.

Таким чином, архіви України в роки Другої світової війни зазнали значних збитків внаслідок невдало проведеної евакуації, руйнування в ході воєнних дій з обох сторін, а також свідомого нищення архівних цінностей двома тоталітарними режимами, які використовували архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандистської боротьби.

З визволенням України восени 1944 р. почалася робота з відновлення радянської архівної системи і відбудова архівного господарства. Ще у листопаді 1943 р. до Києва повернулося Управління державними архівами НКВС УРСР, основними напрямами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльності центральних державних архівів, реорганізація їх мережі.

Архіви України Повоєнний період в історії архівної справи України пов'язані насамперед з відбудовою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архівознавства в Київському державному університеті імені Т. Шевченка (1944). Суттєвих змін зазнала архівна система УРСР. З одного боку, залишалося повне підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові, що призводило до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових перестановок. З другого боку, після смерті Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів, розширення доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ, встановлення міжнародних зв'язків українських архівістів. На розвиток архівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-політичному, науковому та культурному житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вживалися заходи щодо розвитку основної функції архівів - задоволення потреб суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956р. «Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР» Уряд дозволив публікацію і «всебічне використання архівних матеріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів»26. Ця постанова дублювала відповідний союзний Документ, підготовлений під егідою ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер роботи архівних установ.

Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 1950-х років, досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні і державні інстанції, від яких залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників документів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала ідеологічного впливу.

Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом - Архів ЦК компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив «Положення про Архівний фонд КПРС», яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апарату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

У 1960-1970-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Результатом широкої програми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних приміщень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6 реконструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.

Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами.

З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, «круглих столів» архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов'язане з «горбачовською перебудовою» та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві. Саме «знизу» посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до невідкладних потреб архівних установ. З цією метою у березні 1991 р. вперше в історії української архівістики було засновано Спілку архівістів України - незалежну самостійну громадську організацію, яка об'єднала архівістів державних і відомчих архівів, учених, працівників культури та краєзнавців.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та бюрократизація управління архівною справою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів - такі ознаки, характерні для радянського архівного будівництва, привели до кризової ситуації. Назрівала об'єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.

§ 9. Розвиток архівної справи в незалежній Україні

ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ незалежності поклало початок новому етапу розвитку архівної справи України, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи. З падінням тоталітарного режиму, виходом України з Союзу РСР гостро постала проблема правового врегулювання нових відносин в архівній сфері, створення нормативно-правової бази, яка б відповідала сучасним реаліям, вирішенню питань правонаступництва щодо Державного архівного фонду колишнього СРСР.

Основою формування самостійного НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР.

27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. На базі Архіву ЦК КПУ було утворено Центральний державний архів громадських об'єднань. Партархіви структурно влилися до складу обласних держархівів. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів. Згідно з постановою Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. на державне зберігання передавалися деякі категорії документів колишнього КДБ УРСР, зокрема архівно-слідчі справи колишніх репресованих і так звані фільтраційні справи громадян - жертв нацистських переслідувань, вивезених на примусові роботи до Німеччини та її сателітів. Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ, що отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону «Про Національний архівний фонд і архівні установи».

Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання.

Після прийняття базового архівного закону, механізм реалізації якого передбачав створення понад ЗО нормативно-правових актів різного рівня, активізувалася нормотворча діяльність у сфері архівної справи. Перший пакет таких актів було затверджено урядом у жовтні 1995 р. постановою «Питання діяльності архівних установ України». Кількома урядовими постановами було засновано галузеві державні архіви в системах геодезії і картографії, гідрометеорології, геології, силових відомств. 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив Типове положення про державний архів області, міст Києва і Севастополя, а 1998 р. - Типове положення про архівний відділ районної державної адміністрації.

Протягом 1996-2000 рр. було розроблено або перескладено положення практично про всі державні архівні установи, про порядок передавання до державних архівів України кінофото-фонодокументів, типові положення про експертні комісії, порядок ведення державного обліку документів НАФ, методику і критерії виявлення унікальних документальних пам'яток, перелік типових документів із зазначенням строків їх зберігання, інструкцію про порядок зупинення діяльності архівних установ, порядок надання платних послуг державними архівними установами і ще низку документів з різних напрямів діяльності. Новою для архівістів України формою унормування питань архівної справи стала участь у підготовці державних і галузевих стандартів. Першим результатом досліджень українських архівістів у галузі архівної термінології стала колективна праця, здійснена під керівництвом К. Новохатського - термінологічний словник «Архівістика» (1998).

Поряд із напрацюванням нових нормативно-правових актів здійснювався систематичний перегляд раніше затверджених актів з метою підтримання їх відповідності чинному законодавству, досягненням теорії і практики архівної справи. У руслі цього напряму нормотворчої діяльності Головархів України 1996 р. розпочав внесення змін і доповнень до архівного Закону. У вересні 2000 р. уряд подав до Верховної Ради України проект нової редакції Закону. У цьому проекті посилено регулюючу роль держави в організації архівної справи, внесено уточнення до системи архівних установ, режиму регулювання щодо документів НАФ залежно від форми власності на них, удосконалено норми щодо процедури експертизи цінності документів, захисту НАФ і забезпечення збереженості його документів, зафіксовано статус цих документів як культурних цінностей, додатково внесено положення щодо соціального захисту архівних працівників та інші зміни, що розширять сферу застосування Закону і спрямовані на його повнішу реалізацію. 13 грудня 2001 р. проект нової редакції парламент схвалив у цілому.

Одним із найважливіших обов'язків державних архівних установ у 1991-2001 рр. було поповнення НАФ документами, що відображають стан розбудови державності України. Архівні установи країни провели значну роботу щодо організації своєчасного відбору до НАФ і приймання на державне зберігання різноманітних документів. За 10 років державної незалежності До складу НАФ надійшло майже 19 млн. од. зб. різних видів документів, у тому числі 10,5 млн від архівного фонду КПРС, майже 3 млн від колишнього КДБ та близько 6 млн. від підприємств, установ і організацій - традиційних джерел комплектування державних архівів. Загалом на початок 2001 р. НАФ становив майже 60 млн справ.

Важливою складовою діяльності державної архівної служби впродовж 1991-2001 рр. була організаційна робота, спрямована на зміцнення матеріально-технічної бази державних архівів. Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. «Програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 рр.» дала певні можливості для отримання додаткових коштів і технічних засобів. Однак упродовж всього десятиліття деградація матеріально-технічної бази залишалася однією з найсуттєвіших негативних тенденцій архівної сфери.

Необхідність наукового забезпечення розвитку галузі зумовила створення галузевої наукової установи. 1994 р. почав діяти Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, основними завданнями якого стало розроблення кардинальних проблем вітчизняного архівознавства, документознавства, методики архівної справи.

Відповіддю на вимоги часу стала інформатизація архівної справи в Україні. Формальною точкою відліку на цьому шляху було рішення колегії Головархіву України про створення автоматизованої інформаційної системи на базі Центрального фондового каталога (1989). Важливе значення для розроблення теоретико-методологічних засад інформатизації мала Державна програма «Національна архівна інформаційна система (НАІС)». Логічного розвитку її положення набули в концепції Археографічного реєстру національної архівної спадщини України (1996) та Основних положеннях концепції комп'ютеризації архівної справи в Україні (1998).

В другій половині 1990-х років продовжувалося удосконалення підготовки кадрів. З цією метою було розроблено прогностичну концепцію архівознавчої освіти, в якій представлено конструктивні погляди на зміст, форми і методи організації підготовки спеціалістів архівної справи. Поряд із Київським національним університетом імені Тараса Шевченка підготовку архівістів започаткували Харківський національний університет імені В. Каразіна, Київський національний університет культури і мистецтв, Східноєвропейський університет імені В. Даля. Систематичності набули курси підвищення кваліфікації для різних категорій архівних працівників.

Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв'язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами - колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, українських архівістів включено до складу Європейської комісії та професійних комітетів МРА.

Українські архівісти залучалися до участі у розробленні і впровадженні архівних програм Ради Європи, роботи регіональних архівно-бібліотечних структур. регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних науково-практичних конференціях, присвячених актуальним питанням архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень, реституції архівних фондів. Декілька з них проходили в Україні:

Міжнародний симпозіум з правових питань реституції (1995), конференція з проблем збереження архівних і бібліотечних фондів (1999).

1999 року в Україні було запроваджено День працівників архівних установ - 24 грудня, започатковано галузеву наукову премію імені Василя Веретенникова (2000).

Отже, архівна справа в Україні має давню історію, національні традиції, тісно пов'язані зі світовими тенденціями розвитку архівістики. За багатовікову історію нагромаджено великий досвід збирання, зберігання документів та використання архівної інформації, удосконалення технологій та методик. Творче використання цього досвіду є важливим чинником зростання ролі архівів у духовному і державному житті, підвищення соціального статусу архівістів.

Размещено на Allbest.ru