Революційний чинник в української історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Революційний чинник в української історії

Солдатенко В.Ф.

У контексті міркувань щодо висновків зі здійсненого дослідження особливої ваги набуває з'ясування причин вибуху, сутності Лютневої й Жовтневої революцій в Росії. Адже вони не просто захопили в свою природну орбіту Україну, що була до 1917 р. складовою частиною імперії, а й породили такий феномен як Українська національно-демократична (національно-визвольна) революція.

Якщо теоріям революцій присвячена велетенська література, то історіографія Лютневої і Жовтневої революції просто гігантська, мабуть і сьогодні не піддається точному обліку. Це легко пояснюється. Майже 74 роки радянської влади йшов безперервний широкомасштабний процес вивчення й популяризації перемоги соціалістичної революції на одній шостій частині планети. В інших її частинах інтерес до подій 1917 р. був також надзвичайним. Одні виявляли тяжіння до російської революції, намагаючись зрозуміти її як перший крок світового переустрою, як певний зразок і надихаючий приклад для наслідування. Ta незрівнянно більше зусиль витрачалося тими, хто прагнув пізнати справжні механізми історичних перемог більшовизму й не допустити поширення соціалістичної моделі на світові обшири. Сумарно це дало значний ефект. Знімаючи товстелезні ідеологічні нашарування часів протистояння двох систем, холодної війни (звичайно, таку санаційну «операцію» можна здійснювати лише до певної межі, у більшості умовно), а також прагнучи якомога відійти від поширених позицій сучасної політизації історичного минулого, гадається, в науковому сенсі можна виділити такі найважливіші результати.

Ленінські теоретичні висновки щодо концепції розвитку революції в Росії загалом підтвердилися суспільною практикою. За будь-яких обставин неспростовними залишаються такі положення як переміщення напочатку XX ст. центру світового революційного руху в Росію, перетворення країни на вузловий пункт тогочасних суперечностей, визрівання тут загальнонаціональної революційної ситуації, взаємозв'язок двох етапів революції (демократичного і соціалістичного тлумачення сутності названих етапів в світовій історіографії дуже відмінні, однак почерговість фаз все одно залишається непорушною), неможливість одночасного, якщо не в усьому світі, то, навіть, у європейському вимірі, прориву пролетарською революцією наявної формаційної системи, тобто того цивілізаційного середовища, шлях якому проклала («визначила») Європа.

У цьому сенсі мабуть поквапилися ті автори, які оголосили надбання радянської історіошафїї позбавленими будь-якої наукової цінності, вартими лише осуду і забуття. З цим навряд чи можна погодитися хоча б в тому відношенні, що революціологічні обґрунтування В. Леніна за великим рахунком підтвердив історичний досвід перших десятиліть XX століття, а історична наука в Радянському Союзі ґрунтувалася саме на відзначених вище та похідних від них теоретичних засадах. Tому як численні історикопартійні видання, включаючи багатотомні історії КПРС, фундаментальні історичні нариси СРСР, ґрунтовні академічні дослідження узагальнюючого характеру[8], так і різноманітні розвідки з окремих проблем відтворили на якнайпредметнішому, якнайвсебічнішому зрізі широченну картину (з обов'язковими регіональними компонентами) визрівання і здійснення революційного процесу в 1917-1920 рр. Гадається, що до цих праць обов'язково будуть звертатися ті, хто забажає об'єктивно розібратися в подіях 1917-1920 pp., дати їм неупереджену оцінку. Звичайно, слід буде по-різному використовувати історичний доробок радянських істориків. Він неоднорідний. Публікації переважної частини істориків заслуговують на обережніше, критичніше ставлення в певних елементах. Однак часом (на зламі 60-х 70-х років, на етапі горбачовської перебудови з'являлися такі новаторські підходи, методологічні витвори[9], які сутнісно збагачували не лише радянську, а й світову історичну науку (в даному випадку йдеться, звісно, про революціологічний напрямок).

Власне, останній висновок підтверджується публікаціями зарубіжних революціологів, певною мірою навіть тих із них, хто рішуче негативно оцінює революційні злами 1917 року в Росії (А. Шапіро, р. Стайте, Г. Гіля, П. Дьюкс, Т. Хасегава, О. Файджес та ін.).

Ще більшою мірою кореспондуються з науковими надбаннями згаданого напрямку праці тих дослідників, які піднімаються до рівня оригінального, системного аналізу, поглибленого знання реалій революційних феноменів, у тому числі російських. Так, привертає увагу саме високою якістю теоретичних узагальнень, новизною авторських міркувань і тлумачень історичних подій перших десятиліть XX ст., «свіжим» конструктивно-критичним поглядом на праці попередників книга англійського вченого Т. Шаніна[10].

Його важко запідозрити в симпатіях до більшовизму, схилянні перед радянською історичною наукою (про це свідчать відверті висловлювання на багатьох сторінках твору). Йдучи ж своїм шляхом (а їх до істини вочевидь немало, якщо альтернативність вважати серйозним методологічним засобом досліджень), Т. Шанін часом демонструє гідний захоплення вихід на ті ж сутнісні контури й параметри, оцінки початку XX століття, що й кращі представники марксистської концепції, радянської історичної школи. Особливо цінним при цьому видається те, що принципово схожий результат досягається за логічних вибудов у відмінних системах координат представниками різних дослідницьких шкіл і генерацій. Tаким чином, означене може бути немаловажною підставою для умовиводів про підвищення рівня об'єктивності одержуваних висновків.

У площині даної розмови побіжно варто звернути увагу уже на те, яке величезне враження справили на Т. Шаніна практично бездоганні, безпомилкові передбачення народовольця Кібальчича щодо характеру і етапів розвитку російської революції в XX ст.[ 10,с. 19] А В. Ленін, як відомо, критикуючи ліберальне народництво 90-х pp. XIX ст., дуже високо цінував революційних народників 70-х 80-х рр. багато чому вчився у них, творчо аналізував їх ідейний спадок, беручи на озброєння кращі ідеї справжніх мислителів і подвижників.

І міркування Т. Шаніна часто не просто перегукуються з ленінськими навіть на термінологічному зрізі («партія нового типу» «революція нового типу» тощо), а з позицій вченого кінця XX ст. органічно доповнює й розвиває напрацювання попередніх десятиліть. Скажімо, він вважає, що російська революційна епоха продовжувалася з 1902 р. по 1922 p., органічно вписуючи в неї «генеральну репетицію» революції 1917 р. (В. Ленін), тобто Першу російську революцію, додаючи до цього період 1900-1904 рр. як «передрепетицію» і період 1906-1911 рр. як період «революції згори» [ 10,с.20,34].

Сутнісно кореспондуються з ленінськими положеннями про Росію початку XX ст., як епіцентр революційного руху, про особливий характер розвитку російського капіталізму, про специфічне призначення її інтелектуальної, політичної еліти міркування британського аналітика, згідно яких XX ст. для всього світу почалося саме з російської революції 1905-1907 pp., а її поразка ...стала драматичним початком епохи, в якій сама природа російського суспільства зазнала випробувань і змінилася в мірі, в якій вона ніколи раніше не змінювалася. Головний підсумок цієї трансформації для всього світу утворення СРСР був очевидним і грандіозним, але до цього слід додати і дещо інше, не менш важливе. Події, що відбувалися в Росії, були частиною хвилі радикалізму, яка прокотилася всім світом: масових страйків, селянських бунтів, боротьби за загальне виборче право, воєнних заколотів, державних переворотів і т. д. Погляд з нашого часу дозволяє вести мову про особливий характер цієї картини і виявити, по суті, новий тип явищ. Для неколоніальної периферії капіталізму російська революція 1905-1907 рр. була першою в серії революційних подій, які піддали суворому випробуванню євроцентризм структур влади і моделей самопізнання, що склалися в XIX ст.»[ 10,с.26].

Автор звертає увагу, що за революцією в Росії негайно відбулися революції в Туреччині (1908), Ірані (1909), Мексіці (1910), Китаї (1911), могутні соціальні протистояння й рухи в Індії, Індонезії, Молдові, інших регіонах, в яких проглядає вплив подій в Росії. Однак ще важливішим Т. Шанін вважає «істотну подібність цих подій, яка була закоріненою в соціальних структурах того, що пізніше стало відомим під назвою «суспільство, яке розвивається». Ось чому перше в світі «суспільство, що розвивається» Росія зазнало першої в світі революції нового типу революції, характерної для «суспільств, що розвиваються»[ 10,с.26].

Принципово важливе у вищецитованому те, що Росія, опинившись у вузловому пункті суперечностей «третього світу», першою зважилася на пошук відповідей, що об'єктивно постали не лише перед нею, а перед дуже великою частиною людства. Зауваживши, що «політичні теорії, в яких співвідносяться революційна мета й засоби з передбачуваною природою суспільства, надзвичайно важливі як для революціонерів, так і для їх найпроникливіших ворогів», Т. Шанін дуже логічно й переконливо заключав: «Без деякої, навіть найпростішої осмисленої картини оточуючого світу і без уяв про краще майбутнє люди будуть бунтувати, якщо їх доведуть до крайності, але вони ніколи не здійснять революції. Свідомість трансформації й свідомість, що трансформується, навіть, якщо вона «нереалістична» ось необхідні складові фундаментальної зміни соціальної структури, яка справедливо може бути названа революційною» [ 10,с.26-27].

Вражає не лише абсолютна тотожність з марксистським поглядом на співвідношення об'єктивного (та ще й у світовому вимірі) й суб'єктивного чинників у революціях, а й чесна констатація того, що саме в Росії народилися ті сили, що краще за інших зрозуміли генеральний розвиток суспільства нової історичної епохи. Звісно, в цьому пункті Т. Шанін рішуче розходиться з уявленнями тих авторів, для яких революціонери то монстри з незбагненною, або злочинною, навіть божевільною психікою, які бомбуючи суспільство, ведуть його у прірву, «плюндрують» цілі століття[11].

Вищеозначене зовсім не слугує приводом для того, щоб (заплановано, або ж у полеміці) зводили сучасну революціологію до повторень теоретичних надбань вчорашнього дня. Один з очевидних недоліків колишніх схем революційних перетворень полягав у тому, що вони уявлялись результатом дії (взаємодії) матеріальних (економічних переважно) детермінант і людським (політичним) вибором. Останній, як вважалося, виявлявся найефективнішим у сенсі точного розуміння вимог часу і здійснення відповідних дій у «передписаному» об'єктивними обставинами напрямку. Тут, власне, між згаданими двома елементами матеріальними реаліями і суб'єктивними намірами встановлювався причинно-наслідковий зв'язок, а закони розвитку суспільства (революційних змін в першу чергу) діяли начебто механічно (за зразком точних наук).

Однак у такому разі «знімалися» проблеми вибору і випадковості, в які неминуче «впиралася» думка будь-кого, хто прагнув зрозуміти логіку історичного поступу взагалі, й Росії в перші десятиліття XX століття, зокрема.

Уява про феномен революції, в тому числі в її російському варіанті, була доповнена елементами діалектичної комплексності, згідно яких «об'єктивне» й «суб'єктивне» знаходяться в нескінченному процесі «творення» й «розпаду», комбінаціями як «нав'язаної» необхідності, так і «неортодоксальними прозріннями», проривами розуму, де черговість складових зовсім не визначена, змінюється часто всупереч передбаченням і «здоровому глузду».

Такі епістемологічні зрушення дозволили звільнити відроджувані картини історичних епох від «глибокого детермінізму», простіше б сказати фаталізму, повернувши наукову свідомість до глибокого висловлювання К. Маркса: «Люди самі роблять свою історію, але вони її роблять не так, як їм спаде на думку»[12,с.ИЗ].

Догматизовані тлумачення «оазиса» і «надбудови» синонімами причини й наслідків у однолінійній схемі не витримали випробувань історичними (фактичними) реаліями в їх не спрощеному (редукціоністському) розумінні. Спроби широкого погляду на проблему призвели й до коригування уявлень про людську історію як теорію прогресу, тобто неухильного підйому соціальними щаблями[13].

Все відзначене в плані розмов про революційний процес в Росії початку XX ст. по особливому висвітлює проблему суб'єктивного чинника. З позицій новітніх історіографічних надбань він постає як прагнення тогочасних політичних сил усвідомити сутність нагальних суперечностей й знайти шляхи їх подолання.

Наявність у перші десятиліття XX століття в Росії близько 300 партій (разом з регіональними, національними, відгалуженнями-течіями) об'єктивне свідчення прагнень політично активної частини суспільства запропонувати свої варіанти чи ж то широкомасштабного, у межах всієї країни, чи ж то галузевого, чи регіонального владнання справ. Звісно, спектр «рецептів» був якнайширшим від наполягань на збереженні статус-кво (а то й надання йому жорсткіших форм) до ліворадикальних і анархо-екстремістських проектів.

Серед інших організацій особливого впливу набували численні партії соціалістичного спрямування. Своєю чергою, вони також були дуже різноманітними від тих, що підфарбовували свій ліберальний сутнісний фасад модною на той час марксистською термінологією, до тих, хто поривався якнайшвидше втілити в суспільну практику, головним чином, через революційні дії, ідеї наукового комунізму. Правда, й порівняно з останніми були ще «лівіші», як правило, авантюрніші організації, які тим не менше намагалися видати себе за колективи ортодоксів-революціонерів.

Можна, вочевидь, робити висновок і ще в одній площині: виникнення й функціонування такої кількості партій було безпосередньою реакцією на питання, які породжувалися життям, а не наслідком діяльності «змовників», «бешкетників», просто «кримінальних» елементів. Звісно, зі свого боку, це «підігрівало» суспільну атмосферу, «електризувало» масові настрої, прагнення тобто впливало на визрівання кризових ситуацій. Інтегральним же підсумком був діалектичний революційний процес.

Україна в даному відношенні була аж ніяк не винятком. Навпаки, відзначені тенденції виявлялися часто потужніше і рельєфніше за середньостатистичні характеристики по Росії в цілому[14]. Це стосується, передусім, розвитку й діяльності організацій майже всіх загальноросійських партій. Порівняно меншої інтенсивності набув процес становлення українських партій, проте і він випереджав інші національні регіони.

Отже, до об'єктивного існування латентних альтернатив загального характеру в Україні додавався величезний спектр вибору суспільної перспективи, який обґрунтовували й обстоювали національні партії. Йдеться про визрівання, з одного боку, умов, а, з іншого наростання рівня підготовки до здійснення національно-демократичної (визвольної) революції.

Відтак, за самим великим рахунком, революції в Росії стали інтегральною відповіддю на виклики часу, зумовлювалися всім ходом історичних подій і, з точки зору досягнень сучасної революціології, цілком зрозуміло, підлягають логічним науковим поясненням.

Час від часу зусиллями головним чином Наукової Ради «История революцій в России», потім її наступниці Наукової Ради «История социальных реформ, движений и революций» Інституту російської історії РАН робляться спроби колективно вийти на розв'язання назрілих проблем досвіду 1917-1920 рр. в Росії. Проводяться міжнародні наукові конференції, на які запрошуються кращі фахівці різних країн і обмінюються новітніми досягненнями[ 15].

Гадається, є сенс дослухатися до позиції і висновків тих сучасних дослідників, які не ділять революції на першу другу третю, а, навпаки, встановлюючи об'єктивний логічний сутнісний зв'язок між ними, об'єднують під синтетичним поняттям російська революція початку XX століття. В такому, «укрупненому» вигляді є більше можливостей для розуміння того кардинального виклику, який постав перед російським суспільством в означену добу і тієї синтезованої відповіді, на яку спромігся соціум однієї шостої планети[16,с.128-138].

Достатньо переконливою, зокрема, видається думка про те, що без революції неможливою була б модернізація, форсована індустріалізація країни як найважливіших чинників збереження цілісності й незалежності СРСР[ 16,с. 131-134]; йдучи цим шляхом народи зверхдежави розвивалися в руслі світового прогресу[16,с.134]. Інша справа, що радянська модернізація носила навздогінний характер, не створила надійного, ефективного механізму саморозвитку, призвела до істотних суспільних деформацій, зумовивши серед інших причин і розпад СРСР, крах створеної системи [17].

Tезу про міцну історичну зумовленість російської революції доводиться обстоювати в полеміці з тими, хто вважає, що під стягом марксизму з початку XX століття здійснювався глобальний проект, спрямований проти Росії. В 1917 р. руїни російської державності, її народ начебто слугували лише «в'язанками дров» для пожежі світової революції та ще для соціального й ідеологічного експериментування.

Принагідно можна згадати й про те, що природна сутність революційного збурення перших десятиліть XX ст. в Росії кореспондується з висновками видатного біофізика, основоположника геліобіології О. Чижевського, зробленими в 1924 р. у праці «Фізичні чинники історичного процесу». Психологічно виникають зрозумілі застереження проти того, щоб вважати цей аргумент абсолютним і самоціннісним. Однак у взаємоспіввіднесенні з іншими доказами й міркуваннями вочевидь не слід поспішати скидати з рахунку впливу на суспільні процеси й космічних факторів, зокрема циклів сонячної активності. He зайве врахувати й те, що сьогодні вчені багатьох країн вельми успішно розвивають спадок О. Чижевського, застосовують його історіометричну концепцію залежності соціальних, політичних, воєнних процесів у суспільстві від впливу активності Сонця на фізичне тіло людини, її інтелект, настрої, поведінку.

Один з істотних аспектів, до якого буває час від часу прикутою увага революціологів, це проблема війни і революції. У розумінні взаємозв'язку двох феноменів (звісно на основі аналізу широкого історичного досвіду) тут, здається, особливих ускладнень не виникає.

Революційні ситуації виникали, суперечності досягали крайніх антагонізмів і вибухали революціями багатократно за мирних обставин. Однак, коли паралельно складалась несприятлива міжнародна ситуація, велись війни, їх чинники накладалися додатковим тягарем на маси, реформували економіку, негативно впливали на управлінські процеси, одним словом порушували ритм звичного, чи ж то усталеного життя, що прискорювало суспільні колізії, надавало їм більшої гостроти, інтенсивності. Історики завжди звертали увагу, скажімо, на зв'язок тридцятилітньої війни з революційними зрушеннями в Європі першої половини XVII ст. Українська національна революція, розпочата в 1648 р. під проводом Б. Хмельницького, також вписується у цей контекст. Прямі впливи франко-пруської війни стимулювали феномен Паризької комуни. Кримська війна 1853-1856 рр. мала своїм наслідком визрівання революційної ситуації в Росії, яку вдалося розрядити відміною кріпосного права своєрідною «революцією» згори[19]. З російсько-японською війною виявилася безпосередньо пов'язана й Перша російська революція.

Цей ряд можна продовжувати щодо багатьох країн. Що ж до Росії, останнім часом дедалі частіше заводиться мова, ніби-то смуто-революція (кінець смути) початку XVII ст. напряму був зумовлений перемогою росіян над польськими загарбниками[20,с. і 1-І9]. Особливий сюжет це роль Першої світової війни у виникненні загальноєвропейської революційної ситуації, яка «розродилася» таким по суті тектонічним зсувом як Російська революція, а також розпадом Австро-У горщини, революційними зривами в цілій низці країн Європи, а потім і Азії.

Безумовно, війна стала могутнім каталізатором революційних тенденцій і процесів, однак вважати її наявність обов'язковою умовою революцій не варто. Здається, в підході до цього питання було досягнуто мовчазної згоди після нав'язаних в 60-ті pp. Mao Цзедуном і його оточенням з Компартії Китаю дискусій про те, що саме в результаті війни (Першої і Другої світових) було прорвано ланцюг імперіалістичних держав, а потім створено і соціалістичну систему. Все ж блефом виявилися чужі заяви керівництва KHP про готовність до Третьої світової війни, яка б мала принести соціалістичний тріумф усій планеті (в горнилі війни, за твердженням китайської пропаганди вони готові були йти на багатомільйонні жертви).

Знімаючи питання щю роль воєн як передвісників і складової частини революцій, не можна обминати конкретних проявів досвіду визрівання і здійснення саме у розпал воєнних подій революційних вибухів. Саме такою є проблема зв'язку Першої світової війни, участі в ній Росії та Лютневої й Жовтневої революцій. Ця проблема має достатньо широку й ґрунтовну історіографію, що весь час поповнюється новими, часом досить оригінальними працями[21 ].

Загальноприйнятим місцем усіх праць, присвячених російській революції, включаючи навіть представників релігійної філософїї[22,с.112-114], є визнання такого механізму її здійснення, коли вона стала власне найслабшою ланкою воюючих держав. He зупиняючись на тому, що поразки самодержавства у Першій світовій війні стали однією з надзвичайно важливих передумов, причин кардинальних суспільних потрясінь вселенського масштабу, початих в Росії, залишається немало тих, хто волів би віднайти в цьому факті «зовнішній чинник», «чужу руку».

Досить поширеним, зокрема, є міф про німецькі гроші (марки Генерального штабу ворожої Німеччини), на які більшовиками, що виступали за поразку свого уряду у війні, й було начебто здійснено переворот, стратегічно вкрай вигідний Четверному союзу. Для багатьох, починаючи з чиновників Tимчасового уряду, і до сьогодні подібна теза виглядає дуже виграшною. He маючи об'єктивного грунту, революція стала реалією в результаті втручання потужної зовнішньої сили, фінансової підтримки нею деструктивних елементів безпринципних запроданців-більшовиків, для яких не існувало святих понять честі, гідності, патріотизму (за розрахунком, «вбивається» відразу кілька «зайців» плямується феномен революції, брудняться її ініціатори і переможці, хоч якоюсь мірою «поряднішими», «чистішими» виглядають ті, хто були відсторонені від влади наївні невдахи залишились чесними, непідкупними, програли справу, не поступившись принципами).

Ці мотиви постійно тиражуються як у закордонній історіографії, починаючи з революційних часів, і до наших днів[23] (незважаючи на спростування у більшості предметні й переконливі[24]) й у російській та українській літературі.

Серед інших пояснень живучості сумнівних міфів (документально проблему німецьких грошей, шпигунства більшовиків не могли довести ні юристи Тимчасового уряду, ні публіцисти пізніших часів) можна пояснити двома головними обставинами. По-перше, це нерозуміння самих механізмів революційних феноменів на потрясіння такого масштабу і наслідків, які сталися в Росії, а потім покотилися по світу, не вистачило б жодних фінансових ресурсів будь-якої чужої країни. Іншими словами, без зрілості об'єктивних умов, доповненої кризою як низів, так і верхів, відомий усім результат був би просто неможливий.

По-друге, сама собою тема є інтригуючою, гостросюжетною, навколо якої часом цікаво «пограти розумом», пофантазувати, вправно стираючи грані між імовірністю, припущеннями і реальними фактами.

He заглиблюючись у журналістські «розслідування» проблеми, в яких буквально можна «втопитися», гадається, достатньо послатися на одну з останніх праць, що витримує перевидання «Гроші на революцію»^] і значною мірою концентрує в собі «набутки» в обраній темі (щоправда, «джерелами» для автора слугують всі без розбору публікації, в яких так чи інакше згадуються відповідні сюжети, а критичний їх аналіз відсутній[26,с.202]). Невідомо, чи відчуває автор хисткість своїх умовиводів чи ні, але за наведеними ним матеріалами, сили, що зробили спробу звинуватити й засудити В. Леніна, більшовиків у шпигунстві, німецькому запроданстві, ще до Лютого, отримували із закордонних джерел (і це очевидно з книги) чималі кошти на повалення самодержавства, що й поклало початок революційним потрясінням усього 1917 року. (Дехто, як приміром О. Керенський, щедро фінансувався з іноземних джерел, ввійшовши до Тимчасового уряду й очоливши його). Що ж до РСДРП(б), то тут йдеться про те, що незрівнянно невеличкі кошти, сліди яких вдається прослідкувати (у більшості випадків це спонсорська допомога зарубіжних колег-революціонерів, соціал-демократів[27]) викликають у Є. Сікорського питання а чи не йшли вони від німецького генерального штабу через руки агентів-посередників?

Виключити будь-якого варіанта відповіді абстрактно-теоретично не можна. Однак необгрунтовано й «підкидати» сумнівні, апріорно недоведені (принаймні на сьогодні й тими матеріалами, які наводяться) тези широкому читачу, психіка якого часто спрацьовує за схемою «диму без вогню не буває» значить більшовики німецькі шпигуни, які наробили з любимою вітчизною лиха на німецькі гроші.

Що дуже прикметно, так це те, що посилено апелюючи до логіки, уважного ставлення до будь-якого можливого варіанта розвитку подій, наукової глибини, посилань на документальні підтвердження (як правило, це голослівні завіряння), старанно обходяться (не хочеться думати, що залишаються непоміченими, невідомими) серйозні дослідження фахівців, вибудовані на справді наукових засадах.

Наприклад, на основі введених до наукового обігу документів спецслужб (природно, до часу засекречених) доктор історичних наук генерал-майор, начальник Центру громадських зв'язків Федеральної служби безпеки Російської Федерації О. Зданович опублікував детальне «розслідування» питання про «німецький чинник» (гроші) й неспростовно довів, що «документи», які були в розпорядженні Тимчасового уряду, то ніщо інше, як матеріалізація зусиль французьких розвідників. Останні виконували плани Антанти щодо недопущення припинення воєнних дій на Східному фронті, а то й його ліквідації, виходу Росії з війни, сепаратного миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною[28,с.7].

Уже трьома виданнями вийшла книга відомого дослідника-джерелознавця з Санкт-Петербурга В. Старцева «Німецькі гроші й російська революція»[29]. Здається, більшого зробити не можна історик навіть на криміналістичному, а не лише критично-джерелознавчому зрізі довів, документи С. Семенова і Е. Сіссона (Л. Нікіфорової та Р. Імбрі Г. Аккермана) надзвичайно хитра містифікація талановитого пройдисвіта, великого шахрая-авантюриста, в наступному відомого польського письменника-фантаста Ф. Оссендовського. Для наочності В. Старцев роздрукував додатки, за якими будь-хто з неупереджених читачів здатен переконатися у істинності зроблених істориком висновків про абсолютну фальшивість матеріалів, фактів[29,с.240-277], якими чомусь продовжують оперувати чимало публіцистів.

Ввівши свого часу в оману довірливих американських дипломатів, що, попри фах розвідників, не виявили достатніх навичок критичної роботи з документами і за великі гроші придбали підроблені папери, Ф. Оссендовський серйозно збагатився. Невже мотиви нинішніх послідовників сумнівної практики не змінилися?..

Згадані публікації В. Старцева не є винятком, до якого загалом з високою довірою ставляться в науковому середовищі. Своїми шляхами, методами, на основі аналізу інших сюжетів до аналогічних висновків приходить чимало солідних, авторитетних, головне об'єктивних вчених, які не підкоряються кон'юнктурі[30].

Побіжно варто зауважити, що навіть Д. Волкогонов, який в останні роки свого життя став на відверто антиленінські позиції й цілеспрямовано, наполегливо шукав компрометуючі матеріали на вождя більшовиків, змушений був зізнатися, що достатніх підстав для звинувачень російських революціонерів у запроданстві йому добути так і не вдалося[31,с.200].

Мабуть з тих часів, коли з'явилися перші спроби зміни заведених порядків (особистостей, які їх ініціювали в якомусь сенсі, розуміючи всю міру умовності, можна вважати революціонерами), зародилися й способи протидії прагненням суспільних перетворень. Одним із найпоширеніших напрямків збереження status quo можновладцями завжди був не тільки фізичний захист своїх позицій (аж до нищення супротивників), а й моральна дискредитація кожного, хто тільки задумувався над недосконалістю того чи іншого устрою.

Відтак зворотним боком революціологічних теорій, згодом публікацій (зі знаком плюс, або просто пошуком об'єктивних оцінок і відповідей на проблеми суспільного прогресу) завжди була, так би мовити, антиреволюціологічна література (зі знаком мінус).

Зважаючи на переважаючі можливості (від матеріальних до ідеологічних), такі концепції, спрямована на їх обґрунтування (обслуговування) література ніколи не поступалися в кількісному вимірі суто революційній пропаганді, а незмінно й багатократно її перевершували. При всьому поважному ставленні до нинішньої ролі релігійного чинника в житті сьогоднішнього суспільства, досить згадати, скільки було зроблено з найдавніших часів, в різні епохи служителями найрізноманітніших культів для того, щоб доводити справедливість панівних порядків і зображати не просто в непривабливому або негативному світлі, а як заповзятих злочинців, злісних ворогів революціонерів. Між іншим, варто зауважити, що після переходу суспільства на вищий щабель, попри попередні релігійні догмати, церква завжди знаходила можливості з ентузіазмом попередніх часів, відстоювати інтереси й позиції нових можновладців. Оскільки висхідні ідеї, наріжні камені релігійних вірувань суперечили науковому знанню, приходили у невідповідність, суперечність і з наступними досягненнями досліджень світоустрою (достатньо переконливо, на логічно-художньому зрізі це показав Ден Браун у своїх всесвітньопопулярних бестселерах «Код да Вінчі» та «Ангели і демони»), можна було б, здається, і не згадувати про це у одному-двох абзацах: все одно це виходить за межі визначеного ракурсу розмови.

Однак саме потужна апеляція до моралі у її вічних іпостасях чи не найпоширеніший засіб вибудовувати всі антиреволюційні теорії. Гнівно засуджуючи тезу Ф. Енгельса про те, що насильство то бабця-повитуха історії (щоправда, класик марксизму далеко не першим прийшов до цього висновку, хіба що сформулював його лаконічно-образно), величезна кількість публікацій противників революційних методів розв'язання суспільних проблем сходяться на тому, що природній шлях поступу людства ненасильство. Насильство найбільший гріх, який тільки може бути для людини, й вона повинна цього якнайбільше боятися, убезпечуватися.

Саме навколо подібної позиції обертається думка тих суспільствознавців, які висувають зверхзавдання переконати кожного, хто хоче змінювати несправедливий світ (якщо він навіть абсолютно, очевидно нездатен до самовдосконалення) у тому, що від першої думки й кроку це вищою мірою аморально, варте не лише жалю, а й беззастережного осуду. Одним з недавніх прикладів подібного підходу, гадається, може бути випуск хрестоматії «Мораль в політиці»[32].

Достатньо поглянути на підбір вміщених творів (у більшості їх частин): Ф. Фанон «Про насильство», М. Ганді «Промови і статті про ненасильство і ненасильницький спротив», В. Гавел «Сила безсильних», X. Арендт «Про насильство» та ін.[32,с.62-378] Навіть ті праці, які виходять у своєму тлумаченні за межі однієї заданості Е. Че Гевара «Партизанська війна: метод», Р. Нібур «Збереження моральних цінностей в політиці», «Конфлікт між індивідом і суспільною мораллю», Б. Уїльямс «Політика і моральна особистість», Г. Лукач «Тактика й етика»[32,с.117-154,378-472] покликані доповнити (звісно, різними сюжетами) задум книги, сформульований в її анотації: «В хрестоматії зібрані міркування видатних зарубіжних мислителів XX століття про роль і можливості насильства і ненасильства в політиці».

Укладач збірника Б. Капу стін у передмові «Моральна політика і політична мораль» виділяє спеціальний сюжет «Насильство/ненасильство як ключова проблема політичної моралі»[32,с.117-154,378-472]. Посилаючись на Г.Маркузе, професор-філософ висловлює думку, ніби «...моральний революціонер протистоїть як «щасливим» чи несвідомим рабам, так і господарям. Його одинокість (одинокість його групи) з необхідністю виражається в терорі індивідуальному проти господарів, як у російських народовольців і есерів, оскільки вони були «опозицією», чи у тотальному, як у якобінців, оскільки вони були «урядом». Терор тому і стає необхідним виявом «чистого» морального розуму в політиці (на відміну від морально-політичного розуму, котрий завжди представляє чиюсь історико-політичну перспективу визволення), що цей розум не має іншого зв'язку з дійсністю, окрім терору»[32,с.32].

Оскільки важко знайти когось, хто б публічно виправдовував терор (категорія від початку негативна, осудна), читач підводиться до висновку сумніву щодо смислу революцій і дій їх рушіїв. На додаток передача думки Ф. Фанона, за якою «у витока революції той (раб), хто здатен її розпочати як заперечення, але хто (в якості морального й історичного суб'єкта) не здатен її завершити як ствердження. Однак іншого руху революції немає (? В. C.). Звідси ключове питання: як можливе моральне перетворення раба, не здатного ні на яку іншу дію, крім просякнутого заздрістю і ненавистю насильства?»[32,с.35].

Хоча Б. Капустін торкається в своєму супровідному матеріалі значно ширшого кола проблем і тлумачить їх у багатьох відношеннях цікаво й оригінально, однолінійний заряд сюжетів на зрізі насильство/ненасильство щодо оцінки революцій викликає незгоду. Адже навіть у творах такого послідовного проповідника концепції ненасильства як М. Ганді, який надавав цьому варіанту розв'язання назрілих проблем незаперечну перевагу, можливо й більше необгрунтовано абсолютизував його («ненасильство не знає поразок»), чітко й цілком визначено говорилося: «Якщо ми не знайдемо нового методу боротьби з імперіалізмом усіх мастей замість застарілого метода насильницького повстання, то для пригноблених народів не буде жодної надії»[32,с.195]. Безперечно, тут у наявності очевидний крок від однозначності у напрямку пошуку діалектичнішого підходу.

На жаль, подібні тонкощі «випадають» з поля зору тих авторів, які понад усе прагнуть лише засудити феномен революцій та їх репрезентантів. He зупиняються навіть перед відвертими фальсифікаціями, некрасивими пересмикуваннями. Скільки разів з вуст противників суспільного прогресу в останні десятиліття звучала просто перебрехана фраза з «Інтернаціоналу», приписана революціонерам, передусім більшовикам: «Весь мир разрушим, до основанья...» Однак, свідомо опускалося те, який світ малося зруйнувати а саме світ насильства: «Весь мир насилья (! -В. С.) мы разрушим. До основанья. А затем...». А далі йшло кепкування з приводу наступної фрази: «Мы наш, мы новый мир (!) построим. Кто был ничем, тот станет всем».

Особливо нервову рефлексію, злобну ненависть викликає остання фраза: як так низи, раби, чернь, холопи хочуть іще на щось претендувати? Це протиприродно, дико, злочинно...

З цього приводу також багато можна було б висловити міркувань. Однак, гадається, достатньо обмежитись тим, що прибічники такої позиції, яку, звісно, рядять в наукоподібні розлогі трактати, навряд чи усвідомлюють, що самі вони набагато примітивніші за тих рабів, які прагнуть змін. Раби ж, які ще й славлять своє й інших рабство (навіть за пристойну часом матеріальну винагороду) й ненавидять тих, хто не поділяє їх приниження (хоча б все у тому ж моральному плані), з погляду цивілізаційного поступу можуть викликати лише співчуття, жаль.

Певне поширення означена лінія знаходить у працях сучасних російських істориків. Для прикладу можна послатися на публікації В. Булдакова, в концентрованому вигляді представлені в монографії «Красная смута»[5].

Автор гранично відвертий у задумі книги: «Смисл революції практичніше почати з'ясовувати не з того, як високо здатна піднятися людина в своїх соціальних мріях, а як низько вона може впасти на грішну землю, віддаючись ним»[5,с.9]. Як видно, знову все починає обертатися навколо «гріховності», навколо моралі. Втім В. Булдаков достатньо щиро (за що треба віддати йому належне), можливо у чомусь цинічно (не в осудному, а в характеристичному сенсі) з перших же рядків заявляє: «Взаємодія двох головних агентів історичного розвитку людської маси і влади здійснюється через зміну, трансформацію і правове упорядкування насильства, а зовсім не через усунення його як такого. Революція може розглядатися як дика реакція (підкреслено мною. В. С.) на латентні форми насильства, які набули соціально-задушливої форми. Разом з тим революція це найбільше нагадування про ті вроджені садомозахістські нахили людини, які були задавлені в буденній «цивілізованій» дійсності. В силу цього революції прагнуть перевернути весь старий порядок і змінити соціокультурне кодування державності. Революційний хаос можна розглядати як розкриття «варварського» людського єства, схованого під оболонкою «цивілізаторського» насильства влади, яка стала затісною»[5,с.5]. Навіть спробою внести певну словесну симетрію у співвідношення між латентним, «цивілізованим» насильством і диким, революційним насильством приховати антипатію автора до прояву явища другого порядку не вдається. Ну, наприклад, наступна сентенція: «Революція це виплеск загнаних у підпілля суперечностей людської натури, в ході якого хаос «доктринальної шизофренії» буває переможним інстинктом соціального самозбереження»[5,с.354].

Втім, подібних висловлювань можна зустріти немало. Й належать вони вельми авторитетним у науковому середовищі особистостям. Tак один зі «стовпів» російської соціології П. Сорокін, не особливо турбуючись про добір дефініцій, писав: «В революції в людині просинається не лише звір, а й дурень»[33,с.87]. Правда, він вважав, що звільнитися від нерозумних впливів війн і революцій нікому не дано, оскільки їх умови «знищують ті гальма в поведінці, які стримують незагнуздані вияви чисто біологічних імпульсів, 2) прямо зміцнюють останні, 3) прямо прищеплюють «антисоціальні», «злочинні акти»[34,с.459].

Цікаво відзначити, що пристрасно картаючи революціонерів і маси, які підпадають під їх впливи, ревні захисники підтримуваних ними порядків (вони їх влаштовують, навіть подобаються їм) самі готові вдаватись до не менш обурливого насильства, репресій, коли справа доходить до перспективи втрати власного статусу, добробуту тощо.

Той же П. Сорокін у розпал подій початку літа 1917 р. занотував до свого щоденника міркування щодо того, як би слід було поводитися, щоб паралізувати вплив більшовиків, їх лідерів В. Леніна і Г. Зінов'єва: «Ці люди, я впевнений, віщують жахливі речі. Якби я був Урядом, я б заарештував їх без коливань. Якщо необхідно, я б стратив їх, щоб запобігти жахливій катастрофі, в яку вони планують занурити країну... Бідний Керенський робить все, що тільки може. Він виголошує одну яскраву промову за іншою, але дикі звірі не можуть контролюватися промовами, навіть красномовними» [35,с.65]. Через короткий час, в ході липневої кризи, 5-6 липня 1917 р. П. Сорокін робить такий запис: «Сьогодні Троцький, Коллонтай та інші заарештовані. Ленін і Зінов'єв зникли. Тепер стоїть питання: що робити? Ми помірковані, не кровожерливі (підкреслено мною. В. C.), однак, щоб запобігти повторення кривавих заколотів, необхідно виявити більшу твердість. Якщо потрібно стратити кілька тисяч головорізів. Щоб врятувати мільйони росіян, ми повинні бути готові зробити пе»[35.с.69].

Принагідно можна зазначити, що в 1922 р. П. Сорокін, добре відомий своєю контрреволюційною діяльністю, активним сприянням ворогам радянської влади в ході громадянської війни був висланий з Росії тими, кого він кваліфікував «дикими звірами» і без вагань розстріляв би, якби у нього була можливість.

Однак В. Булдаков добирає зі спадку П. Сорокіна те, що спрацьовує на схему «кровожерливості революціонерів»[5,с.346-347], замовчуючи інші відомі сентенції соціолога. Слідом за своїм кумиром автор «Красной смуты» ще хоч якоюсь мірою намагається стримуватись відносно добору епітетів щодо західних революцій, та жодних гальм не використовує щодо характеристик багатомірного загальноросійського бунту»[5,с.346-352]. Правда, це дивним чином узгоджується і навіть сполучається з вірою у прийдешнє цивілізаційне майбутнє Росії, принаймні у те, що не варто турбуватися за долю країни («імперії») «в масштабах століть»[5,с.370].

У згаданих прийомах відбору «потрібної» інформації аргументів В. Булдаков далеко не оригінальний. Багато хто так же чинить з творчістю М. Горького, особливий акцент роблячи на його статтях (окрема авторська колонка «Несвоевременные мысли») в газеті «Новая жизнь» за 1917-1918 pp., коли письменник доволі критично сприймав і оцінював революційні процеси, особливо діяльність більшовиків, В. Леніна. Вони широко розпубліковані окремим виданням і без співвідношення з іншими працями дають чималу поживу для тенденційних вправ[36].

Звісно, з охотою, навіть ентузіазмом використовуються витяги зі щоденників І. Буніна, його мемуарних творів, де витончений майстер слова, зраджуючи інтелігентності, переходить на дешеву брутальність, оцінюючи дії тих, хто ризикнув зазіхнути на «священні порядки» і навіть безсоромно зловтішається, коли його супротивники зазнають невдач[37].

У чомусь, на перший погляд, неочікуваною, а чомусь такою, що має й свою логіку, постає ідея (концепція) «смутореволюції», оформлена в певну цілість В. Соловеєм[20]. Автор запропонував точку зору, згідно якої в Росії сталося три смутореволюції наприкінці XVI на початку XVII ст., в перші десятиліття XX ст. і, зрештою, на зламі XX XXI століть.

Хоча щодо багатьох моментів, деталей авторської позиції виникає чимало питань, є й заперечення, які він навряд чи в спромозі спростувати, певний інтерес викликає тлумачення автором перехідних епох, в яких відбувалися гігантські зіткнення напрямків розвитку Росії, в ході яких не завжди посткатастрофічний розвиток набував прогресивніших за попередній період сутностей.

Однак, на переконання В. Соловея, революції іманентні природі суспільства взагалі, носять особливу (національну) зумовленість (смисл) в Росії і неодмінно будуть реальністю прийдешньої історії, як її неминуча доля.

Останнім часом, у зв'язку зі світовою економічною кризою різко зросла кількість публікацій (не лише журналістів, а й серйозних представників науки), в яких «докопуючись» до причин нових випробувань, що впали на голову людства, вкотре робиться висновок про необхідність рішучої, кардинальної зміни світоустрою, який упродовж тривалого часу видавався за найдосконаліший. Деякі автори прямо вказують, що «сама капіталістична система зі своєю ринковою моделлю економіки по суті кризова. І як цю систему не модернізуй, все одно її шлях приречений, від кризи до кризи»[38,с.4].

Як перший крок у порятунку світу вбачається створення «принципово нової парадигми, як системи концепцій»[38,с.4]. Отже мова знову заходить про революційні зміни в суспільній теорії, які б обґрунтували необхідність докорінних (тобто знову революційних) змін усього способу життя[38,с.4].

Живий відгук в академічних колах знайшла цікава ініціатива Н. Назарбаева про радикальні шляхи оздоровлення світової фінансової сфери[39]. Розвиваючи сформульовані Президентом Казахстану ідеї, провідні українські вчені-економісти пропонують поширити їх на всю систему сучасного світоустрою, її кардинального вдосконалення. В. Геєць і В. Сіденко наголошують: «Ми всі маємо усвідомити, що світ вступив у нову еру, еру глобального переходу до якісно нового глобального суспільства, яке повинно звільнитися від пороків, притаманних системі, яка існує гегемонізму і національного егоїзму, превалювання примітивних короткочасних матеріальних інтересів над інтересами довготривалого усталеного розвитку економіки, суспільства і культури. І не в останню чергу від використання на шкоду людині винаходів людського розуму, якими є серед іншого новітні інформаційні і пов'язані з ними фінансові технології, що породили бум віртуальної економіки, яка вийшла з-під контролю, і привела зрештою до нинішньої глобальної кризи»[40].

У світлі вищезазначеного причини негараздів вбачаються аж ніяк не у «гріхах» тих, хто вже у минулому столітті прагнули віднайти (хай не безпомилково, не оптимально) альтернативні шляхи вдосконалення світу.

Звичайно, історіографія будь-якої проблеми ніколи не була одноманітною, однолінійною, більше того завжди перебувала й перебуває у невпинному русі. Так, від колишнього тотального протистояння із зарубіжними авторами поступово дійшло до поширення на теренах колишнього СРСР (переважно у російських перекладах) праць, у яких простежуються прагнення підійти до вивчення російського революційного досвіду без заданого бажання будь-що спростувати саму ідею революції, тим більше у її більшовицькій реалізації. Прикладом тут можуть слугувати праці американського дослідника О. Рабіновича[41] (його батьки були родом з Росії, однак залишили країну в перший рік Громадянської війни).

Автор чесно зізнається в еволюції своїх поглядів в міру того як відходила в минуле епоха маккартизму, «холодної війни», здійснювалася поступова відмова від тоталітаризму в СРСР[41]. Ta найголовнішим чинником відходу від стереотипів випадковості Жовтня чи ж то блискучої воєнної операції добре підготовленого державного перевороту, який не мав значної підтримки мас, стало ретельне оволодіння фактичним станом справи. «Вивчаючи за документами тієї епохи настрої та інтереси фабрично-заводських робітників, солдатів і матросів, я виявив, що їх прагненням відповідала висунута більшовиками програма політичних, економічних і соціальних реформ, в той час як усі інші головні політичні партії Росії були ґрунтовно дискредитовані нездатністю здійснити значні реформи і небажанням негайно припинити війну. В результаті оголошені більшовиками цілі мали в жовтні 1917 року підтримку широких мас»[41].

Процитоване не випадковість і не одне з положень, на якому наполягає колишній «буржуазний фальсифікатор». Це квінтесенція його досліджень. «Я прийшов до висновку, акцентує увагу читачів А. Рабінович, що Жовтнева революція в Петрограді була меншою мірою воєнною операцією, а більшою об'єктивним і поступовим процесом, коріння якого заховувалося в масовій політичній культурі, повсюдному розчаруванні результатами Лютневої революції і, в цьому контексті, магнетичній притягальності більшовицьких обіцянок негайного миру, хліба, землі для селян і дійсної народної демократії, яка здійснювалася через багатопартійні Ради>>[42,с.13].

Автор переконливо констатує, що неупереджені підходи «дуже багатьох, якщо не більшості молодих західних істориків, які працювали незалежно один від одного, над темами, пов'язаними з революційною Росією», привели «до такого ж спільного висновку»[42,с. 10].

В устах недавнього рішучого критика більшовиків особливо вражають сторінки, на яких він (знову таки на основі реальних фактів, а не користуючись поширеними схемами) доводить, що РСДРП(б) начолі з В. Леніним виявилася зовсім не змовницькою організацією закритого типу, а напрочуд демократичним, гнучким утворенням, якнайбільше відповідним потребам історичного моменту. Вона змогла запропонувати обґрунтовану стратегію революційного розвитку, застосувати ефективну тактику, на що виявилися просто нездатними усі інші політичні сили[43,с. 13-27,331 -332]. «...Найголовніше феноменальні успіхи більшовиків значною мірою витікали із характеру партії в 1917 p., резюмує А. Рабінович. І тут я маю на увазі зовсім не сміливе й рішуче керівництво Леніна (величезне історичне значення якого безспірне) і не перетворену на прислів'я (хоча й дуже перебільшену) організаційну сутність і дисципліну більшовиків. Тут важливо підкреслити притаманні партії порівняно демократичну, толерантну і децентралізовану структуру і методи керівництва, а також її по суті відкритий і масовий характер»[43,с.331].

He зі всіма положеннями книг американського дослідника беззастережно погодилися російські колеги, заманіфестувавши свою позицію у супровідних публікаціях[43,с.335]. Однак вони підтримали основний висновок незаангажованого дослідника: «Ні, більшовики не захопили владу, як це протягом багатьох років стверджували їх противники і радянологи-традиціоналісти. Більшовики прийшли до влади (підкреслено мною. В. C.), як це показав у своїй книзі А. Рабінович. Прийшли тому, що їх підтримали, а вірніше висунули маси після того, як стало очевидним, що жодна інша партія не готова долати загальнонаціональну кризу на шляхах радикальних соціальних реформ. Видається, що таке бачення Жовтня відбиває справжню реальність 1917 року. В цьому баченні ясне розуміння того, що Жовтень врятував демократичні завоювання Лютневої революції, запобіг вірогідності встановлення військової диктатури і відкрив можливість соціалістичних перетворень в інтересах народу»[44,с.339]. Хоча ці слова написані 1989 p., гадається, як і кожна справді наукова сентенція, вони вповні придатні й для будь-якого іншого часу.

На цьому аспекті варто спеціально наголосити, оскільки і до наших днів (особливий сплеск спостерігався в 2007 p., коли виповнювалося 90-річчя повалення самодержавства) не стихають суперечки навколо причин, характеру, рушійних сил, окремих дійових осіб, головне ж наслідків Лютневої революції, зв'язку її з прийдешнім Жовтнем.

Задля досягнення бажаного результату підтягується «важка артилерія»: передруковуються раніше обнародувані міркування О. Солженіцина[45], тиражуються великі обсягом публіцистичні студії модних авторів[46]. He обмежуючись цим, створюються і новітні праці з достатньо претензійними, навіть епатуючими, провокативними назвами і видань у цілому, і ще частіше відповідних розділів[47].

У хід пускається безліч «аргументів»-звинувачень частково достатньо справедливих і виважених, однак ще більше надуманих, фантастичних, навіть спекулятивних, покликаних якщо не очорнити соціальний катаклізм (епітетів негативного забарвлення просто не перерахувати), то, принаймні, навести на нього густу тінь презирства, тотального осуду.

Ta ще нагнітати пристрасті з допомогою безкінечних панічних питаньокликів на кшталт: «Хто ж міг очікувати, хто б взявся передрікати, що наймогутніша імперія Світу обрушиться з такою незбагненною швидкістю?.. Століттями стояти скелею і обрушитися в три дні? Навіть у два...»[45,с.11].

Миколу II, який зрікся престолу, вважають головним винуватцем того, що сталося. Але тут же обов'язково підкреслюється його людяність, любов до родини, ніжна турбота про неї. Тут можна все вибачити навіть приречених на найтяжчі випробування мільйони вчорашніх підданих[48,с.205-233]. Втім, чого особливо жалкувати з останнього приводу?! Навіть представники народу в Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів, точніше її Виконкомі зневажливо іменуються «зграєю ніким не обраних напівінтелігентських, напівреволюційних покидьків» [45,с.23].