Революційний чинник в української історії

Тому М. Шаповал доходить висновків, у основі яких критична оцінка якостей проводу Української революції. Хоч автор не називає жодного прізвища, вони досить легко вгадуються будь-ким, хто хоч трохи орієнтується в українській історії: «He кажи «я сам», а «ми гуртом», вибірай собі справжніх провідників. He вибірай того, що лише вміє історію писати, а бери того, що може історію робити. Писати історію і її робити це два ріжні фахи. He бери письменника, що вміє писати гарні романи про кохання, а бери того, хто вміє організувати і вести партію, військо, кооператив, школу, газету, підприємство; хто знає, що таке суспільство, будівництво не на словах, а на ділі; хто знає кого треба визволяти, від ЧОГО І ВІД КОГО, ЯКИМ ШЛЯХОМ І BO імя чого.

He бери руського генерала і поміщика, бо хто в руки ворога передає владу, той в його руки передає свою свободу. He бери попа, бо він во імя бога і церкви держатиме тебе в неволі ще тисячу років, як вже продержав тисячу літ. He бери того, що кричить про свою «любов до нації», а разом з тим селянина і робітника ненавидить, визискує і з чужої праці живе цей тебе одурить, бо не дарма сказано у Шевченка при «Посланії» з церковного старого письма: коли хто скаже, що любить бога, а брата свого ненавидить лож єсть.

He бери й того «соціаліста», що на словах слинить про селян і робітників, а на ділі з польською шляхтою єднається та селян і робітників продає шляхті і це твій ворог, не йди і за тим «комуністом», що про робітничо-селянську владу кричить, а з селян і робітників останню шкуру лупить, в тюрму завдає, на шибеницю посилає, народи поневолює і це твій ворог.

Коли навчишся ворога і в темноті одріжняти, коли організовано виступатимеш тоді визволиш себе і Україну»[68,с,250-251].

І. Мазепа робить, власне кажучи, досить серйозні закиди на адресу тих українських діячів, які стояли біля витоків^революції, але потім з різних причин усунулись від активної боротьби. Йдеться, передусім, про М. Грушевського і В. Винниченка. їм він протиставляє С. Петлюру, якого вважає «історичною особою» «в українській визвольній боротьбі часів революції». На відміну від тих, у кого не вистачило бійцівських якостей, «Петлюра зостався на своїм місці, вів дальше непримиренну боротьбу проти московських окупантів. Найбільша заслуга Петлюри в тім, що він тоді врятував український фронт проти большевизму від остаточного розкладу й розпорошення: дальша боротьба української армії та праця уряду У. Н. Р. поглибили національну свідомість в українських народніх масах і зміцнили у нашім народі волю і стремління до незалежної державності!.

В другу добу революції українська боротьба, під проводом Петлюри, провадилась виразно й непохитно під прапором незалежної української держави. Під цим прапором тисячі й тисячі найкращих синів України положили тоді свої голови за волю України і майбутнім поколінням залишили заповіт боротися до останньої перемоги за наш національний ідеал[69,с.117].

Істотною вадою керівництва Української революції стала нездатність її лідерів скористатися зі сприятливих політичних обставин, які, за М. Шаповалом, виникали, принаймні, тричі: в добу Тимчасового уряду, в листопаді 1917 р. і під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р.[68,с.247]. При цьому постійно спостерігалося одне й те саме: маси виявлялись значно радикальнішими, лівішими за своїх провідників, які, начебто за злим фатумом, саме в ці відповідальні моменти докладали всіх зусиль, щоб рухатись у протилежному від трударів напрямку.

Особливо наголошує М. Шаповал на відсутності динамізму, оперативності в діях керівників руху -- «тяганину (кунктаторство), як основну прикмету українського ведення справи» взагалі[68,с.249-250].

Особливо ж тяжко позначилась на перебігу революційних подій розірваність української нації, яку не вдалося подолати ані Актом соборності 22 січня 1919 р, ані спробами державних центрів УНР і ЗУНР досягти бодай якогось порозуміння. Різноспрямовані орієнтації лідерів («краєвий патріотизм») обох утворень трагічно вплинули на всю справу визволення саме в той момент, коли для того з'явилась, здавалося, обнадійлива перспектива. Хоча влітку 1919 р. «українські вояки зійшлися з усіх українських земель для спільної боротьби за волю України, але в той же час дійшло до згубного політичного розламу українського обєднаного фронту, сумно констатує І. Мазепа. Наслідком того була листопадова катастрофа 1919 року. Наддніпрянський соціялістичний провід начолі з Петлюрою намагався провадити боротьбу з московськими большевиками, рахуючись з революційними настроями, що панували тоді на Україні. Петрушевич разом з правими українськими групами уважали, що треба йти до «тіснішого порозуміння» з Денікіном, хоч він прийшов на Україну з гаслами старої «єдиної неділимої Росії».

Правда, велику ролю в трагічних подіях Камянецької доби відограв той факт, що в цей час, як і раніше, нашої визвольної боротьби не визнавав світ. Це не сприяло встановленню єдиного погляду на цілі та завдання української боротьби. Але поза тим всім Камянецька доба показала, що дійсна соборність нації досягається не декляраціями і взагалі не словесними заявами, а лише фактичним співжиттям та співпрацею на одній території і в однакових умовах»[69,с.117].

Надзвичайно шкідливими для національної справи були регіональна роз'єднаність У країни, намагання керівництва різних державних утворень, що поставали під час революції, самостійно, без погодження з іншими рухатись до досягнення мети, яка мала бути спільною. Виходячи з того, що М. Шаповал досліджував і всі процеси 1917-1920 рр. на Кубані, яку він беззастережно вважав українським тереном, історик кваліфікував як найголовнішу помилку те, що «один народ, а будується одночасово 3 українські держави: Кубанська Республіка, Українська Республіка, Західньо-Українська Республіка. 1918-1920 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б»[68,с.247].

Мабуть, цілком доречним буде висвітлити погляди на цю проблему С. Петлюри, його міркування й оцінки. Він декларує свою відданість ідеї соборності У країни і відразу наголошує: «Основою державності! повинна бути Центральна Уіфаїна Наддніпрянська, а не периферія, частина її. Коли об'єктивні обставини складаються так, що сьогодні соборности, етнографічно-територіяльного принципу нації не можна здійснити, було би божевільством в угоду максималізму територіяльного одмовлятись од державної самостійності! на тих землях, де цю самостійність можна зреалізувати[72,с.225]. А саме такою була, на думку Голови Директорії, лінія М. Грушевського: «...У нас хотіли або все, або нічого, хотіли волю політиків Галичини (3,5 мільйони) накинути цілому українському народові» [72,с.225-226].

С. Петлюра виявився єдиним зі згаданих вище політиків, хто серед причин поразки Української революції згадав відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема, до автокефалії Української православної церкви. У листі до І. Огієнка він писав: «...Надаючи справі організації української церкви велике значення з погляду державного, я, оглядаючи пройдений шлях, прихожу до висновків, що ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви»[72,с.213].

На результати боротьби за українську справу вкрай згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення Української Народної Республіки, перманентні військові втручання тощо.

І. Мазепа так пояснює причину ускладнень у цій сфері: «Великі природні багатства України, як і її геополітичне положення (на шляху між Европою і Азією), завжди притягали до себе увагу різних сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин постійних нападів на У країну різних чужонаціональних сил. Так і тепер, після вибуху революції 1917 року, Україна опинилася в центрі боротьби великих держав, в інтересі яких не був український державно-національний рух. Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення «єдиної неділимої Росії». Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину «совєтську націю» і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Европі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом. В таких умовах навіть найбільш героїчні змагання свідоміших синів нації бувають засуджені на неуспіх, а іноді й давні держави падають»[69,с.118].

Навіть С. Петлюра, який свого часу доклав чимало марних зусиль для досягнення порозуміння з Антантою, змушений був визнати, що позиція західних держав щодо України виявилась не просто недружньою, але й вкрай ворожою. «Ми потерпіли велику невдачу, писав український провідник голові дипломатичної місії УНР в Італії Д. Антоновичу в листі від 29 січня 1920 p., не тільки через зраду галичан (установлено, що її санкціонував шифрованою телеграмою Цетрушевич), не тільки через виснажливість та несшганізованість нашу, але головно через нашу ізольованість од світу і ту ольокаду, в яку кинула нас Антанта. А провадити боротьбу при таких обставинах та ще творити при цьому державу абсолютно не можна, ні організувати культурно-національне життя так само неможливо»[72,с.206].

Водночас лідер УНР намагався знайти й пояснення ворожому ставленню, що його демонстрував щодо України західний світ. Він доводить, що від часу вступу в Світову війну Сполучених Штатів Америки було зрозуміло, що Четверний союз приречений і тому сам С. Петлюра тримав курс на Антанту. «Але «божевільство», недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як-от: Грушевський, Винниченко, абсолютна нікчемність Голубович, направили наш курс на іншу дорогу... Ми досі покутуємо за цей блуд, бо альянти (країни Антанти. В. С.) і досі ще не можуть нам забути «зради» нашої...>>[72,с.223]. Союз з Польщею 1920 р.

С. Петлюра пропонував розглядати «як тактичний хід для встановлення зв'язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби»[72,с.223]. Водночас Голова Директорії заперечував перспективність досягнення порозуміння з Німеччиною, що найнаочніше довів переворот П. Скоропадського.

Список використаних джерел

1. Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека. Опыт персоналистической философии. С. 188-189.

2. Красин Ю.А. Революцией устрашенные. Критический очерк буржуазных концепций социальной революции. М., 1975; Гавлин М., Казакова Л. Современные буржуазные теории социальной революции. М., 1980; Гавлин М., Казакова Л. Великий Октябрь и буржуазная социология революции. М., 1987; Плимак Е.Г., Пантин И.К. Драма российских реформ и революций (сравнительнополитический анализ). 4.1-2. М., 2000.

3. Уоддис Дж. «Новые» теории революции. М., 1975; Волобуев П.В. Выбор путей общественного развития: теория, история, современность. М., 1987; Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905-1907 гг. 1917-1922 гг. М., 1997; Управление риском. Риск, устойчивое развитие. Синергетика. М., 2000; Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. М., 2004; Шепелева В.Б. Революциология. Проблема предпосылок революционного процесса 1917 года в России (по материалам отечественной и зарубежной историографии): Уч. пособие. Омск, 2005. 392 с.

4. Цит. за: Шепелева В.Б. Революциология. Проблема предпосылок революционного процесса 1917 года в России (по материалам отечественной и зарубежной историографии): Уч. пособие. Омск, 2005. 392 с.

5. Булдаков В. П. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. М., 1997. 376 с.

6. С чего начинается личность. 2-е узд. М., 1984.

7. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. М., 1990.

8. Ленин вождь Октября. М., 1969. 318 с.; Партия большевиков в Февральской революции 1917 года. М., 1971. 254 с.; Минц Н.Н. История Великого Октября. В 3-х т. Изд. 2-е. Т. 1. М., 1977. 784 с.; Т. 2. 1978. 1008 с.; Т. 3. 1151 с.; Исторический опыт трех российских революций. Кн. 1. М., 1985. 575 с.; Кн. 2. M., 1986. 415 с.; Кн. 3. M., 1987. 655 с.; Великая Октябрьская социалистическая революция. Энциклопедия. Изд. 3-є, доп. М., 1987. 639 с.

9. Историческая наука и некоторые проблемы современности. Статьи и обсуждения. М., 1969. 430 с.; Свержение самодержавия. Сб. статей. М., 1970. 328 с.; Российский пролетариат: Облик. Борьба. Гегемония. М., 1970. 362 с.; Зародов К.И. Три революции в России и наше время. Изд. 2-е испр. и доп. М., 1977. 636 с.; Хохлюк Г.С. Уроки борьбы с контрреволюцией: (К вопросам теории). М., 1981. 205 с.; Волобуев П.В. Выбор путей общественного развития: теория, история, современность. М., 1987. 312 с.; Россия 1917 год. Выбор исторического пути: «Круглый стол» историков Октября 22-23 октября 1988 г. М., 1989. 283 с.; Октябрь 1917: Величайшее событие или социальная катастрофа? М., 1991. 239 с.; Октябрьская революция. Народ: ее творец или заложник? М., 1992. 428 с.

10. Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905-1907 гг. 1917-1922 гг., М., 1997. 560 с.

11. Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим століттям. К., 2003. 371 с.; Попов Г. Ошибка в проекте (Ленинский тупик): Серия: Мне на шею кидается век волкодав. Переосмысление судеб России в XX веке. М., 2008. 510 с.

12. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 8.

13. Shanin Т. The Idea of Progress // The Post-Development Reader. London, 1997.

14. Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. K., 1992. 96 с.; Українські політичні партії кінця XIX початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали. K., 1993. 336 с.; Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Спілки визволення України. Харків, 1996. 191 с.; Висоцький О.Ю. Українські національні партії початку XX століття: соціалістичний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні). Дніпропетровськ, 2001. 160 с.; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація (кінець XIX століття 1939 p.) К, 2002. 361 с.; Бевз Т.А. Партія соціальних перспектив і національних інтересів (Політична історія УПСР). К, 2008. 587 с.; Любовець М. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років. K., 2005. 311 с.

15. 1917 год в судьбах России и мира. Февральская революция: от новых источников к новому осмыслению. М., 1997 400 с.; 1917 год в судьбах России и мира. Октябрьская революция: от новых источников к новому осмыслению. М., 1998. 511 с.; Россия в XX веке. Реформы и революции. В 2-х т. М., 2002. Т. -657 с.; Т. 2.-543 с.

16. Алексеев В.В. Русская революция в контексте индустриальной цивилизации // Октябрьская революция и Восточный социализм. Международный научный симпозиум. Nanjing, 2008.

17. Алексеев В.В., Нефедов С.А. Гибель Советского Союза в контексте истории социализма // Общественные науки и современность. 2002. № 6. С. 66-77; Алексеев В.В., Алексеева Е.В. Распад СССР в контексте теорий модерназиации и имперской эволюции // Отечественная история. 2003. № 5. С. 3-20.

18. Нарочницкая Н.А. Россия и русские в мировой истории. М., 2005. - С. 10, 117, 217; Кузьмин Н. Возмездие. К, 2005.

19. Эйдельман Н.Я. «Революция сверху» в России. М., 1989. 176 с.

20. Соловей В.Д. Что было первой русской революцией? // Смысл, логика и форма русских революций. М., 2007.

21. Галин В.В. Война и революция. М., 2004. 592 с.

22. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990.

23. Nnorteva S. An Open Letter to American Liberals. With a Note Recent Documents. New York: The Socialist Publication Societi. 1918 ; Reed J. The Sisson Documents. New York: The Liberator Publishing C0. 1919; Sisson E. One Hundred Red Days. New Haven, 1931; Мельгунов С. П. Золотой немецкий ключ к большевистской революции. Париж, 1940; Konnan G. F. The Sisson Documents. TheJournal of Modern History. Vol XVIII. June. 1956. P. 130-154; Jeman L. A. Germany and the Revolution in Russia 1915-1918: Documents from the Archives of the German Foreign Ministry. London, New York, 1958; Futrell M. The Northerk Underground. London, 1963; Possony S. Lenin: The Compalsive Revolutionary. Chicago, 1964; Katkov G. Russia 1917; The February Revolution; German Political Intei-Vention in Russia During World War I» in «Revolutionary Russia: A Simposium» ed R. Pipes. Cambridge, 1968. P. 80-112; Peasson M. The SealedTrain. New York, 1975; Рабинович А. Большевики приходят к власти. С. 40-42 и др.

24. Bonnin G. Les Bolchevigues et l'argent allemande pendant la premiere querre mondiale // Revue historique. T. CCXXXIII. Paris, 1965. P. 125; Новые документы о финансовых субсидиях большевикам в 1917 году // Отечественная история. 1993. № 2. С. 193.

25. Сикорский Е.А. Деньги на революцию: 1903-1920 г. Факты. Версии. 2-е изд., доп. и перераб. Смоленск, 2004. 624 с.

26. Кузьмин Н. Возмездие. К., 2005. С. 202.

27. Новые документы о финансовых субсидиях большевикам в 1917 году // Отечественная история. 1993. № 2. С. 137; Соболев Т. Назв. раб. С. 202-203; Фроянов И. Октябрь семнадцатого. Взгляд из настоящего. М., 2002. - С. 116, 143, 146; Улам А. Большевики. Причины и последствия переворота 1917 года. М., 2004. С. 319-320; Зееман 3., Шарлау У. Кредит на революцию. План Парвуса. М., 2007. С, 206, 246-248.

28. Зданович А. Антибольшевистские операции. Они проводились объединенными усилиями стран, входивших в Антанту / Независимое военное обозрение. 1998. № 34.

29. Старцев В.И. Немецкие деньги и русская революция: Ненаписанный роман Фердинанда Оссендовского. 3-є изд.СПб., 2006. 288 с.

30. Попова С.С. Французская разведка ищет германский след // Первая мировая война. Дискуссионные проблемы истории. М., 1994. С. 268-279; Мальков В.Л. О «документах Сиссона» (находки в США) // Там же. С. 280289; Соболев Г. Тайна «немецкого золота». СПб, 2002. 386 с.; Пейн Р. Ленин: Жизнь и смерть. М., 2003. С. 341-342; Гросул В. Я. Октябрьская революция: истоки, ход, результаты // Октябрьская революция известная и неизвестная. М., 2008. С, 24-27.

31. Волкогонов Д. А. Ленин: политический портрет. Кн. 1. М., 1994.

32. Мораль в политике. Хрестоматия. М., 2004. 480 с.

33. Сорокин П. Долгий путь. Сыктывкар, 1991.

34. Сорокин П. Современное состояние России // Общедоступный учебник социологии. Статьи разных лет. М., 1994.

35. Сорокин П. Страницы из русского дневника // Рубеж. Альманах социальных исследований. М.,1991.

36. Горький М. Несвоевременные мысли и рассуждения о революции и культуре (1917-1918 гг.). М., 1990. 192 с.

37. Cm.: Бунин И. Окаянные дни. Воспоминания. Статьи. М., 1990. С. 46, 66, 67, 94,122,126, 127,158, 339 и др.

38. Мунтиян В. И. СНГ и мировой финансовый кризис // Инновации. 2008. №12 (122).

39. Назарбаев Н. Ключи от кризиса // Российская газета (Центральный выпуск). 2009. 2 февраля.

40. Геец В., Сиденко В. План Назарбаева по переустройству мировой системы «Ключи от кризиса» // 2000. 2009. 19 июня.

41. Рабинович А. Большевики приходят к власти: Революция 1917 года в Петрограде. М., 1989. 416 с.; Его же. Большевики у власти. Первый год советской эпохи в Петрограде. М., 2007. 624 с.

42. Рабинович А. Большевики у власти. Первый год советской эпохи в Петрограде. М., 2007. 624 с.

43. Рабинович А. Большевики приходят к власти: Революция 1917 года в Петрограде. М., 1989. 416 с

44. Иоффе Г. 3. Послесловие // Рабинович А. Большевики приходят к власти. С, 339.

45. Солженицын А. Размышления над Февральской революцией // Российская газета. 2007. 27 февраля.

46. Радзинский Э.С. Распутин: жизнь и смерть. М., 2007. 544 с.; Его же. Николай II: жизнь и смерть. М., 2007. 510 с.

47. Баландин Р. К. Мифы революции 1917 года. М., 2007. 352 с.; Стариков

48. Разгадка «русской» революции. М., 2008. 414 с.; Кара-Мурза С. Маркс против русской революции. М., 2008. 320 с.; Его же. Советская цивилизация. От начала до наших дней. М., 2008. 1200 с.

49. Радзинский Э. Николай II: жизнь и смерть. С. 205-233.

50. Стариков Н. Разгадка «русской» революции. М., 2008. 414 с.

51. Воронцов С. Обитателям Банковой надо срочно почитать... Солженицына // Свобода слова. 2000. 2007. 19 апреля.

52. Смирнов П.И. Слово о России. Беседы о российской цивилизации. СПб, 2004.

53. Див.: Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиліття (1919-1928). К., 1996. 396 с.; Його ж. Велика російська революція // Сучасність. 1998. № I. С. 84-90; Його ж. Російська революція 1917 року: новий погляд. K., 2008. 79 с.

54. Октябрьская революция известная и неизвестная. М., 2008. 170 с.

55. Альтернативы (Москва). 2007. № 3. С. 6-12.

56. Альтернативы (Москва). 2007. № 4. С. 4-13.

57. Уэллс Г. Россия во мгле. М., 1958.

58. Солдатенко В.Ф., Верстюк В.Ф. Політична історія України XX століття: У 6-ти т. Т. 2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії. K., 2003. 488 с.; Події і особистості революційної доби. K., 2003. 267 с.; Україна: політична історія. XX початок XXI ст. K., 2007. С. 225-432; Український вибір: політичні системи XX століття і пошук власної моделі суспільного розвитку. K., 2007. С. 107-299; Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. Вип. 2. К, 2007. 260 с.; Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: У 4-х т.: Т. 1: Рік 1917. X., 2008. 560 с.; Гошуляк Л. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). K., 2009. 467 с.

59. Україна в революційних процесах перших десятиліть XX століття. Міжнародна науково-теоретична конференція 20-21 листопада 2007 p. K., 582 с.; Україна в революційних процесах перших десятиліть XX століття.

60. Міжнародна науково-теоретична конференція 20-21 листопада 2007 р. Наукові дослідження. K., 2008. 572 с.

61. Див.: Verstiuk V. Концептуальні проблеми вивчення історії Української революції // States, societies, cultures. East and West. Essays in Honor of Jaroslaw Pelenski. New York, 2004. P. 1171-1188; Солдатенко В.Ф. Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917-1920 рр. в Україні // Український історичний журнал. 2008. № 1. С. 75-88; Його ж. Нові підходи в осмисленні історичного досвіду та уроків революційної доби 1917-1920 рр. в Україні // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. XXXIV тематичний випуск «Соціальні й національні чинники революцій і реформ в Україні: проблеми взаємовпливів (до 90-річчя УНР) Запоріжжя, 2008. С. 93-103; Его же. Украинская революция 1917-1920 гг. К выяснению контуров и параметров исторического феномена // Гілея. Науковий вісник. Зб. наукових праць. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки. Вип. 18. K., 2009. С. 4-20; Его же. Новейшие тенденции и актуальные проблемы историографического освоения опыта украинского национального движения в 1917-1920 годах // Там же. Вып. 20. К., 2009. С. 4-30; Его же. Феномен Украинской революции // Российская история. 2009. № 1. С. 34-46; Суспільно-політичні трансформації в Україні в XX столітті: від задумів до реалій. K., 2009.

62. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразок. K., 2003. С. 337-365; Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Українські проекти в Російській імперії // Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х т. Т. 3. К, 2004. C 412-499; Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності. K., 2008. 499 с.; Михутина И. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством Украинской Центральной Рады. М., 2007. 288 с.; Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. К., 2007. 288 с.; Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. М., 2007. 334 с.; Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності. K., 2008. C 391-404; Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917-1923 рр. К, 2008. С, 14-255.

63. Яневський Д. Назв, праця. С. 347-441; Тимогцук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень 1918 p.). Харків, 2000. 462 с.; Сфіменко Г.Г. Взаємовідносини Кремля та Радянської України: економічний аспект (1917-1919 pp.). K., 2008. 230 с.

64. Земзюліна Н.І. Селянське питання в Україні 1917-1918 рр. (історіографія проблеми). Дис... канд. іст. наук. K., 1998.

65. Величківський М. Сільське господарство України і колоніальна політика Росії. Нью-Йорк, 1957. С. 12-13; BorysJ. The Sovietization of Ukraine 19171923; Communist Doctrine and Practice of National Self-Determination. Edmonton, 1980. P. 280; Скоропадський П. Спогади. С. 284-285 та ін.

66. Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття XX ст.: Соціокультурні процеси. Дніпропетровськ, 2007. 456 с.

67. Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і слово. K., 2006. С. 210-216; Солдатенко В.Ф. Ідейний опонент М.Грушевського (полемічні зауваги на полях книги Ф.Турченка «Микола Міхновський: життя і слово») //Український історичний журнал. 2006. № 5. С. 108-109.

68. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.) K., 1999. С. 361-404; Його ж. Українська революція. Історичний нарис. K., 1999. С. 859-888; Його ж. Українська революція: причини поразки, уроки та історичне значення // Україна вчора, сьогодні, завтра. K., 1999. С. 118-135.

69. Солдатенко В.Ф. Де справжнє коріння сучасної української державності? (Спроба оцінки деяких тенденцій вивчення процесу державотворення в добу революції 1917-1920 рр.) // 350-річчя Української держави Богдана Хмельницького: Матеріали міжнародної наукової конференції 15-16 грудня 1998 p. K., 1998. С. 18-23; Попович М. Червоне століття. K., 2005. С. 195222; Шаповал Ю. Володимир Винниченко: трансформація образу у дискурсі новітньої історіографії // Доля як історія. K., 2006. С. 111-122; Солдатенко

70. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. K., 2007. - 5-49 та ін.

71. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1928.

72. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921: У 3 т. Мюнхен, 1951. Т. 3.

73. Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX століття 1939 рік). K., 2002. 362 с.; Любовець О.М. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років. K., 2005. 311 с.; Бевз Т. А. Партія соціальних перспектив і національних інтересів. K., 2008. 587 с.

74. Солдатенко В.Ф. У пошуках соціальної і національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). K., 2006. 479 с.

75. Петлюра С. Статті.

76. Романчук О. Петлюра як індикатор національної ідентичності// Львівська газета. 2007. 9 липня. № 5 (185).

77. Винниченко В. Відродження нації.: У 3-х ч. Київ-Відень, 1920. Ч. 3.

78. Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія. K., 1997; Його ж. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 pp.). K., 1999.

79. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). K., 1996.

Размещено на Allbest.ru