Революційний чинник в української історії

Нову ж владу загалом іменують «владою натовпу, що переміг» [48,с..233].

Своєрідною квінтесенцією подібних підходів може бути невеликий абзац зі згаданої книги М. Старикова: «Російська революція це і є все разом. Це й саме ТАКИЙ цар на чолі країни, це саме ТАКЕ оточення царя, це жменька безмірно талановитих циніків і покидьків із революційних партій, це везіння одних і фатальне невезіння інших. Це злочинна тупість і підле зрадництво, недозволена віра і ораторський талант. Наша революція це все разом. Це десятки тисяч факторів, які склались нещасливо для Росії»[49,с.9].

Оголошуючи Лютневу революцію фактично незбагненним феноменом і чи не найбільшим за всю історію нещастям, водночас закладається наріжний камінь під тлумачення Жовтневої революції як продовження трагедії Росії, її народу, що не закінчилася і в наші дні. Так автор цитованої вище книги починає її предметним пасажем:

«Лютий і Жовтень 1917 року.

Це частини одного цілого.

Це кулі, випущені з однієї зброї.

Це щаблі однієї драбини, які ведуть до загибелі Росії.

До цього часу немає відповідей на безліч питань.

До цього часу неясно, як сталося те, чого не мало статися.

І до сьогоднішнього дня Росія не прийшла до тями остаточно від потрясінь тих днів...

Ми не усвідомили, як і чому впала наша держава Російська імперія.

Ми не засвоїли уроків Лютого і Жовтня...

До цього часу при погляді на географічну карту стискається десь під ложечкою...» [49,с.1].

Такого роду продукція не просто поширюється, передруковується і періодикою України, а часом містить і заклики до сучасних політиків, керуватись положеннями і висновками названих та їм подібних праць, принаймні, прислухатись до них[50].

Немало зусиль продовжує витрачатися на протиставлення «справжньої революції» (Лютневої) «перевороту» і «контрреволюції» (Жовтневим), в яких ленінська партія «спрямувала енергію російського народу на маячні й антинаціональні цілі»[51,с.27].

Вітчизняні науковці в такій атмосфері часом погоджуються з пропонованими підходами, часом же, підхоплюючи мотиви їх генеральної фабули, урізноманітнюють аргументи за рахунок «включення» регіонального погляду, здебільшого через долучення до загальної картини національних чинників. Зокрема, це стосується праць С. Кульчицького[52].

Безумовно, свій внесок в осягнення суті й результатів революції 1917 р. намагаються внести й сили, які вважають себе її прямими спадкоємцями і принциповими послідовниками. Поряд з проявами неподоланого догматизму, ідеологічної інерції дедалі активніше заявляють про себе ті дослідники, які, не кидаючись у крайнощі, вдумливо реагують на розвиток історіографії, світової революціології. А відтак публікації по суті нової генерації фахівців з лівополітичного табору (скажімо із Загальноросійської громадської організації «Російські вчені соціалістичної орієнтації») виглядають вдалим синтезом багатодесятилітніх теоретичних надбань і новітніх досягнень[53]. Мабуть варто погодитися з одним із наріжних висновків: «Жовтнева революція знаменувала собою початок нової історії, історії боротьби й існування капіталізму й соціалізму. У всесвітньо-історичному процесі виявилася нова соціальна й політична якість... Жовтнева революція була не стільки революцією руйнування, скільки революцією будівництва...» [53,С.34,36].

Цілком у руслі довготривалих прагнень (і відповідних зусиль) щодо цементування державності знаходяться й наступні міркування: «Велич Жовтневої революції в тому, що разом зі створенням політичних передумов для соціалістичних перетворень вона водночас запобігла сповзанню країни в прірву завдяки розв'язанню життєво важливих завдань. Вдалося зробити, здавалось би, неможливе: встановити сильну державну владу й забезпечити умови для подолання глибокої й затяжної кризи» [ 53,с.42].

Заслуговують на увагу й публікації суспільно-політичного й аналітичного журналу «Альтернативы», редколегія якого ставить собі за мету налагодження діалогу між вченими й активістами, які поділяють соціалістичні ідеї. Виваженістю оцінок, продуманістю суспільних характеристик відзначається, зокрема, вміщена у виданні заява 16 вчених докторів наук різних галузей суспільствознавства і одного відомого драматурга (М. Шатрова) під прикметною назвою «Жовтень для нас, Росії і всього світу»[54], яка з'явилася напередодні 90-ліття революції.

Прикладом сказаному можуть бути гнучко скориговані на сучасне бачення проблем слова: «Жовтень був кульмінацією Великої російської соціальної революції XX століття. Її лідерами стали революційні соціалдемократи, які раніше за інших усвідомили потреби і прагнення простих людей, ті найгостріші проблеми, вирішення яких потребувало російське суспільство на рубежі віків. Головну роль серед них, звичайно, зіграли Володимир Ульянов-Ленін і його найближчі соратники.

Ніхто з вождів Жовтня не був безгрішним. Але невірно як обожнювати, так і демонізувати їх. Злісні наклепи, що на них сьогодні зводяться, не мають під собою реальної основи. Нікому, крім своїх революційних ідеалів, вони не служили. Жодні земні спокуси, на кшталт грошей та інших атрибутів обивательського благополуччя для них не мали значення. Своє життя вони міряли найвищою міркою беззавітного служіння свободі і щастю пригноблених і обездолених[54,с.7].

Цікаво, що документ знайшов достатньо широкий відгук серед інтелектуалів (з Канади, Угорщини, Греції, Франції, Румунії, Польщі, природно Росії), які запропонували цілу низку конструктивних міркувань доповнень, узагальнень, частину з яких редколегія опублікувала^]. Теоретичні набутки авторського активу журналу «Альтернативы» (О. Бузгаліна, Б. Славіна, А. Колганова, С. Дзарасова, М. Воєйкова, Л. Булавки та ін.), гадається, мають обов'язково враховуватися при оцінці стану сучасної революціології. І важливо це зовсім не з делікатного розрахунку якоюсь мірою урівноважити ситуацію в дискусійному морі. Справа в тому, що означений напрям продукує глибоко іманентну самій природі наукового пошуку тенденцію: не здаючи кон'юнктурно очевидних позицій щодо принципової оцінки досягнень, здобутків, зумовлених революційною творчістю, водночас з самою високою вимогою критичності аналізуються недоліки, прорахунки, помилки, зовсім не замовчуються, а дуже жорстко кваліфікуються дії, що обернулися величезними втратами. Перед нами спроба всебічного, органічного, синтетичного підходу до неоднолінійних, неодномірних явищ і процесів. Тобто створюється можливість наближення до істини, відходу від практики тлумачення досвіду на чию б то не було догоду.

Якщо підходити до оцінки Російської революції XX століття з вищеозначеними науковими критеріями і уявленнями (враховуючи, звичайно, й публікації антиреволюціології), то, гадається, можна обгрунтовано вийти на наступні найзагальніші висновки, які повного мірою стосуються й України, як складової частини держави, політичної системи, культурного простору, народжених в 1917 році.

Російський капіталізм, попри достатньо високі темпи свого розвитку після 1861 p., особливо у 1900-1912 pp., виявився все ж нездатним здійснити в потрібному обсязі і на необхідному якісному рівні індустріальну модернізацію країни. Відставання Росії від передових країн Заходу не лише зберігалося, воно навіть дещо посилилося, а Перша світова війна взагалі продемонструвала надзвичайно низьку, падаючу конкурентоспроможність економіки, відсутність скільки-небудь ефективних підходів до управління господарством, які стали вже нормою цивілізованого світу.

He здійснивши завдання індустріалізації країни, російський капіталізм заклав лише її підвалини, але й цього досяг ціною варварського руйнування, нищення села, де панували примітивні форми господарювання, не говорячи вже про залишки кріпосництва найгіршого різновиду феодалізму. В країні, яку іменували житницею Європи (і справді експорт зернових був велетенським), недоспоживання, недоїдання у гігантських масштабах було «нормою».

Навряд чи скільки-небудь могли зарадити негативному розвитку подій задуми й розрахунки П. Столипіна: намагаючись наділити землею одних селян за рахунок інших, при недоторканості поміщицьких латифундій, «реформатор» насправді закривав шлях до вільного фермерського господарювання як нагального веління часу. He мали конструктивної програми тут і меншовики й есери (не говорячи вже про партії правішого спектру).

Тож в роки Першої світової війни середньорозвинута система російського капіталізму (дехто вважає її слабкорозвинутою) не витримала випробувань і вступила у фазу затяжної кризи. В 1917 р. ситуація стрімко наблизилася до стану, який найточніше можна вважати розпадом. Причому, мова йшла про розпад і продуктивних сил і виробничих відносин тобто всього народногосподарського організму. В безвиході, в яку втрапила Росія, революційний злам був неминучим.

Такий механізм взаємозв'язку між реальним станом суспільства (у його визначальній, економічній сфері) і революційною детермінантою видається значно сутніснішим за давні, значною мірою доктринерські суперечки про те, що до соціалістичної фази суспільство має (мало б) переходити лише за умови високого рівня капіталістичних продуктивних сил, а ще краще тоді, коли їх потенції вичерпають себе.

Однак розрахунок В. Леніна, партії більшовиків базувався зовсім на іншому при «відомій висоті» капіталізму (якою вона все ж була в Росії) здійснювати не негайне запровадження соціалізму, а робити лише попередні кроки до нього (націоналізація банків, монополій, землі, робітничий контроль над виробництвом). Революція була засобом відвернення катастрофи, суспільного порятунку, новою політичною основою для розвитку цивілізаційних (як на мірки того часу) тенденцій. Свідома зміна «порядку» у погляді на матеріальні передумови соціалізму і перехід на новий щабель суспільної організації, звісно, була достатньо радикальною новацією, ініціативою. Причому остання була не просто плодом оригінальної теоретичної знахідки, а й спиралася на те, що за рівнем зрілості політичних передумов революції Росія перевершила, випередила всі інші країни. То ж спроба вирвати її з безвиході отримувала додаткове психологічне підсилення.

Звичайно, Жовтнева революція стала втіленням національного, а саме російського, а не західноєвропейського варіанта шляху до індустріального суспільства. І відбулася вона не передчасно, як дехто вважає, а тоді, коли до неї дійшла черга вона за історично короткий строк (всього 12 років!) стала третьою, начебто трьохкратно підкреслюючи нагальність, невідкладність, неминучість перетворень. Відтак більшовики опинились при владі не волею випадку, а тому, що найкраще вловили напрямок суспільного руху, обґрунтували ідеї, спрямовані не на підновлення (реформування), а радикальне оновлення (перебудову) життя.

Більшовики завоювали авторитет, потрібну підтримку, якнайбільше через набуття масами власного політичного досвіду. З двох головних альтернатив, що об'єктивно оформилися в 1917 р. капіталізм чи соціалізм (не виключеним був, щоправда, і сценарій повернення до монархії, однак порівняно з попередніми двома варіантами у нього було незрівнянно менше шансів) більшість народу пристала до курсу відмови від капіталізму. Внутрішньою пружиною суспільного вибору була очевидна нездатність Тимчасового уряду, угодовських партій (тобто уособлення Лютневої революції) розв'язати загальнодемократичні і загальнонаціональні завдання (про мир, землю, боротьбу з господарською розрухою, голодом, робітниче, національне питання тощо).

З одного боку, суспільно зумовленою, з іншого боку виграшною, привабливою виявилася лінія більшовиків на органічну ув'язку демократичних вимог з лозунгами соціалістичного перевороту («Вся влада Радам!»).

Принципово стоячи за демократію, утвердження народоправства, маси восени 1917 р. цілком визначено виявилися в таборі рішучих противників воєнної диктатури вимушеного для лідерів буржуазної революції й апріорі суперечного прогресивній перспективі шляху.

Фактичною абстракцією залишилися розмови есерів і меншовиків про «третій шлях» не соціалістичний і не капіталістичний, а якийсь еклектичний. Однак ні відповідної конкретної програми, ні серйозних зусиль тут не спостерігалося. Радше мова йшла про дещо відсторонене («академічне») споглядання, широкі моралізування й малопредметні мудрствування. Тому фактом стало тяжіння мас до позицій ліворадикальних сил (більшовиків, лівих есерів, меншовиків-інтернаціоналістів) і майже фізичне відсторонення, «відштовхування» від угодовських лідерів, опортуністичних течій.

Більше гіпотетичне значення мають міркування щодо питання про можливі наслідки лояльнішого ставлення РСДРП(б) до інших сил лівого, лівоцентристського спектру як передумови складання ширшого (звісно неоднорідного) фронту прихильників соціалістичних орієнтацій. В цьому контексті дещо розважливішими можуть (і повинні) бути оцінки щодо обраного революцією і здійсненого після неї шляху. Навряд чи конструктивно (і теоретично і, особливо, з погляду довготривалого, непростого досвіду) вважати бездоганним курс, який комуністичною пропагандою і радянською історіографією оцінювався як єдино вірний, «магістральний» шлях до соціалізму.

Вочевидь, значно точніше говорити, що було зроблено лише перший прорив у попередній системі, зреалізовано один, як з'ясувалося зовсім не найоптимальніший й, можливо, найнебездоганніший варіант поступу. Загалом-то це само собою вже також немало, й повинно одержати належне визнання.

Внісши кардинальні зміни у весь світовий розвиток, ініціювавши розкол людства на дві системи, давши могутні імпульси розширенню і зміцненню соціалістичного ареалу, стимулювавши серйозні зрушення в протилежному таборі, що обернулися певними, в деяких країнах достатньо істотними набутками соціальних низів, Жовтнева революція, за великим рахунком, справила величезний вплив на хід історії. Однак з часом, особливо в другій половині XX століття, цей вплив став зменшуватися, набрав хвилеподібних проявів. І все ж та багатомірна конструкція-будова буремного століття, яка, можливо, й до сьогодні повного мірою залишається далеко не осягнутою в науковому сенсі, головним своїм «архітектором» мала саме Велику російську революцію.

Неможливо передбачити (це й не варто робити), яким би був світ, якби не сталося тих «десяти днів, які його потрясли». Але вони-таки потрясли, і завдання істориків не гадати, а збагнути, пояснити, оцінити те, що сталося, спробувати вивести повчальні уроки.

У пошуках якомога адекватніших характеристик розпочатих революцією в Росії процесів, гадається, можна багато в чому погодитися (або, принаймні, прислухатися) з Г. Уеллсом. Причому зробити це без найменшої тіні іронії. Саме хист всесвітньовідомого фантаста дозволив цій обдарованій особистості розгледіти смисл подій, що протікали на його очах й порівняно надійніше прозрівати перспективу розпочатого революцією. Відвідавши в черговий раз в один із найскладніших моментів розбурхану, розтерзану, «вмиту кров'ю», обпалену суспільними пристрастями Росію, поспілкувавшись з «кремлівським мрійником», тими, хто щиро захопився його планами, з величезним ентузіазмом поринувши у незвіданий ніким процес творення нового життя, великий англієць зазначив: «Основне наше враження від становища в Росії це картина колосального, непоправного краху. Велетенська монархія, яку я бачив в 1914 році, з її адміністративною, соціальною, фінансовою і економічною системами, рухнула й розбилася вщент під важким тягарем шести років безперервних війн. Історія не знала ще такої грандіозної катастрофи. На наш погляд, цей крах затьмарює навіть саму Революцію. Наскрізь зігнила Російська імперія частина старого цивілізованого світу, що існувала до 1914 року, не витримала такої напруги, якого вимагав її агресивний імперіалізм; вона впала і її більше немає. Селянство, яке було основою попередньої державної піраміди, залишилося на своїй землі і живе майже так же, як воно жило завжди. Все інше розвалилося чи розвалюється. Серед цієї безмежної розрухи керівництво взяв на себе уряд, висунутий надзвичайними обставинами і опертий на дисципліновану партію... партію комуністів. Ціною численних розстрілів він придушив бандитизм, встановив деякий порядок і безпеку в змучених містах і ввів жорстку систему розподілу продуктів.

Я відразу ж повинен сказати, що це єдиний уряд, який можливий в Росії в даний час. Він втілює в собі єдину ідею, яка залишилася в Росії, що її згуртовує» [ 56,с. 10-11 ].

Вроджена здатність бачити глибше й масштабніше, міркувати, оперувати справді «космічними» категоріями, не збиватися на неістотні дрібниці дозволила мислителю точно «схопити» сутність тогочасних процесів і лапідарно передати їх зовсім не в компліментарних, навпаки у відверто жорстких (аж до непривабливості) тонах і формулах. Жовтнева революція започаткувала радянську історію. З одного боку, до соціальної творчості було піднято мільйони трудящих і цим доведено, що не лише вузький елітарний прошарок країни здатен бути суб'єктом, деміургом прогресу.

З іншого боку, через певний час почалися порушення політичних свобод громадян, проголошених Жовтнем, інші неприродні деформації, що перетворили шлях соціалістичного творення на паліатив величних досягнень і страшних трагедій.

Епохальні здобутки радянського народу, який в історично найкоротші строки перетворив свою країну на зверхдержаву, яка здійснила вирішальний внесок у перемогу в найстрашнішому катаклізмі всіх часів Другій світовій війні, відкрила космічну еру людства, вражала світ небаченими досягненнями. Здійснивши справжні прориви у сфері забезпечення соціального захисту особистості, викликавши небачену раніше енергію масового творення, велетенський сплеск ентузіазму, продемонструвавши зразки інтернаціоналізму й нефальшивого братерства народів, народжений Російською революцією лад довів, що інший, справедливіший за історично пережитий, світ можливий.

Правда, спродукована модель виявилася дивним поєднанням високих вартостей і очевидних вад. Так, зовсім неспівмірною виявилася ціна, заплачена за індустріалізацію й форсовану, насильницьку колективізацію. Масштабними злочинами обернулося згортання розпочатої в перші роки радянської влади демократизації політичної системи і її переродження в панування бюрократії. Найстрашнішими виявами наростання тоталітарних тенденцій стали репресії часів сталінізму. Окрім усього іншого, це ще дискредитувало й самі ідеали революції, соціалізму, сіяло зневіру в масах щодо істинності торованого суспільного шляху.

Це мало негативні наслідки і для процесу соціалізації й гуманізації суспільного життя в Європі, інших частинах світу, розпочатих і здійснюваних під впливом російської революції та здобутків соціалістичного будівництва.

Звісно, в XX столітті не було ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для соціалістичної революції у всесвітньому масштабі. Однак прорив до нової якості хоча й у дуже недосконалому, багато де в чому суперечливому втіленні, з відомими поразками вартий вдячного захоплення усіх справжніх прихильників соціального прогресу, рівно як і прискіпливого наукового аналізу, виваженої оцінки.

Оцінки революції, наведені вище, у найістотніших параметрах можуть бути застосовані для України. Адже ще до Лютого 1917 р. вона була складовою Російської імперії і їй притаманні були ті процеси, якими в цілому наповнювалося життя країни. Звісно, були й відмінні прояви загальних тенденцій, скеровуваних з Петрограда, однак усе ж таких, що набували відмінностей, регіональної і національної специфіки.

Прояв особливостей виявився настільки могутньо після повалення самодержавства в умовах бурхливої демократизації всіх сфер життя, що вибухоподібно призвів до Української національно-визвольної революції. Вона, з одного боку, синхронізувалася з розвитком загальноросійських процесів (виявляючи природну залежність від них, або, навпаки, впливаючи на їх перебіг і характер), з іншого боку, набирала такого сутнісного змісту і форм, які перетворювали її на самоціннісний феномен, формула якого відносно Російської революції може бути позначеною як взаємозв'язок і особливість.

Останніми роками в умовах нових можливостей для історичних досліджень, підвищення суспільної уваги до питань історичної пам'яті (як відомо, створений і функціонує навіть Інститут національної пам'яті України з підкреслено високим державним статусом і завданнями, фінансовими преференціями тощо) активізувались дискусії навколо оціночно-підсумкових аспектів Української революції[57]. Природно, це приносить позитивні зрушення, веде до збагачення, поглиблення висновків у вивченні надзвичайно складної і суперечливої сторінки вітчизняної історії. Серед інших незаперечних історіографічних надбань особливої уваги заслуговують такі: спроби аналізувати події в У країні в 1917-1920 рр. у міжнародному, європейському, світовому контексті[58]; подолати застарілі соціальні парадигми пояснення здобутків і втрат визвольної боротьби; предметно розібратися у співвідношенні національно-державницьких орієнтацій лідерів руху та їхнього реального впливу на кінцеві результати суспільних процесів[59].

Цілком солідаризуючись з перспективними пошуками нових, неординарних підходів, поділяючи значну частину цікавих оцінок, висновків, узагальнень, хотілося б, водночас, звернути увагу на деякі моменти, тенденції, що вже встигли виявити себе досить виразно і можуть негативно позначитися на плідності дальших досліджень.

Йдеться, зокрема, про те, що, долаючи справді спрощену і примітивну схему експорту в Україну чужої для неї соціальної революції з Росії, «міжнародний контекст» вичерпується (принаймні, на сьогодні) здебільшого порівняннями дій проводу Української революції і більшовиків, з'ясуванням причин перемоги останніх і поразки українського національно-визвольного руху, неприхильністю європейських держав до українських інтересів, української справи, формуванням украй несприятливого зовнішньополітичного чинника[60]. Що ж до впливу на розвиток процесів в Україні загальноєвропейських революційних рухів, з'ясування їхнього місця і ролі в подіях на українських теренах, то, крім взаємних закликів до конкретних, детальних досліджень, далі справа майже не рухається. А без цього істотного нарощення знань, логічного завершення започаткованої тенденції просто не станеться.

У вивченні причин і сутності Української революції особливий наголос робиться на національних, національно-державотворчих завданнях, а схиляння українських соціалістичних партій до ініціювання кроків щодо перебудови суспільства на засадах народоправства, у тому числі й зміни системи форм власності, нерідко розглядаються як данина модним соціальним течіям, пасування перед соціальним (соціалістичним) більшовицьким екстремізмом і тиском соціальних низів, спроби здійснення передчасних соціальних експериментів (хоча і в обмежених масштабах, з уповільненим темпом), руйнування єдності нації, що призвело зрештою до трагічного фіналу[61].

Дослідникам-початківцям, зокрема, імпонують підходи зарубіжного «прагматичного покоління науковців», які виявляють «максимальну безсторонність» у дослідженні гостроти аграрної проблеми в Україні[62,с,36-38]. Зарубіжні дослідники, слідом за П. Скоропадським, вдаючись до даних статистики, намагаються довести, що причина аграрного голоду полягала в «надмірному зростанні кількості сільського населення», а скасування приватної власності на землю, плани поділу великих земельних латифундій все одно не могли задовольнити всю масу малоземельного й безземельного селянства, а відтак соціальні програми українських партій були не тільки необгрунтованими, а й шкідливими, авантюрними, руїнницькими[63].

Однак поза увагою цих дослідників залишається психологічна атмосфера революційного часу, яка залежала не лише від суб'єктивних побажань і «бюрократично-бухгалтерських розрахунків», тим більше сформульованих «заднім числом» у тиші наукових кабінетів, а не у вирі гострих соціальних конфліктів, революційних буревіїв, на що справедливо звернув увагу О.В. Михайлюк[64].

Протиставляючи реалізмові державників романтизм революціонерів («народників»), покладаючи на останніх основну відповідальність за невикористаний історичний шанс, виразники так званого «державницького напряму» в історіографії чомусь не помічають очевидного М. Грушевський був не меншим прихильником української державності, аніж, скажімо, Д. Дорошенко (прізвища в даному разі взято просто для більшої наочності, переконливості, оскільки за значного поширення в історіографії саме даного прийому, розбіжності у поглядах двох визначних політиків і вчених із багатьох принципових політичних питань всім добре відомі, хоч для порівняння позицій діячів різних напрямів з таким самим успіхом можна обрати й інших осіб).

Навіть більше М. Грушевський особистість, поряд з якою важко будь-кого поставити, оскільки ніхто не зробив стільки у справі наукового переконання світу (а власної нації насамперед) у тому, що українці нація з давніми державотворчими традиціями (від Антського царства й Київської Русі), а, головне у піднесенні державницької ідеї на височінь масового творення й здійснення перших (справді найважчих, найскладніших, безумовно найважливіших) кроків до запровадження української державності в XX столітті.

Справа зовсім в іншому М. Грушевський і Д. Дорошенко мали своїми суспільними ідеалами зовсім різні за сутністю держави. Перший державу, якої до того ще не було і до якої кликало переконання в неминучості перемоги соціальної справедливості, другий державу, добре знану в світі, ту, що викликала спротив будь-якої особистості, наділеної здатністю гуманно мислити й діяти. І весь парадокс полягав у тому, що реалізація як першої, так і другої моделей була в умовах 1917-1920 рр. можливою лише революційним шляхом. Бачення ж революції, точніше віра в її неминучість і необхідність (М. Грушевський) і заперечення її як методу розв'язання суперечностей (Д. Дорошенко) були справді різними, несумісними. В світлі зазначеного й критерій оцінки реалістичної політики і курсу, неадекватного вимогам конкретного історичного моменту, безперечно, має бути іншим.

Такою самою мірою це стосується й оцінки співвідношення та ступеня впливу на розвиток подій і результати революції прихильників автономістсько-федералістського та самостійницького напрямів українського державотворення. Вбачаючи в «автономістах-федералістах» основних винуватців у втраті історичного шансу, сучасні дослідники нерідко беруть на себе місію визначати завдання революції 1917 p., забуваючи, що вони історики XXI століття[65], а не її натхненники, ініціатори, організатори. І їх зовсім не бентежить, що такі висновки суперечать сотням і тисячам документів революційної доби, тоді як на підтвердження довільно обраної схеми закликається авторитет Р. Млиновецького автора, публікації якого також побудовані на підміні історичних реалій вимислами.

Вищенаведеного, очевидно, досить для того, щоб зробити ще одну спробу (автор даної праці вдавався вже до варіанту[66], який, як гадається, повністю виправдав себе, довів доцільність і наукову корисність) підійти до старої проблеми, поставивши в центр уваги міркування, оцінки, висновки безпосередніх учасників У країнської революції, її ідейних вождів і водночас талановитих учених і полум'яних патріотів, нарешті людей, чиї моральні якості вирізняли їх серед інших особистостей свого часу і, природно, викликають повагу наступних поколінь. Йдеться, передусім, про М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, Д. Дорошенка, І. Мазепу, М. Лозинського, інших їхніх сучасників.

Незважаючи на те, що значна частина нинішніх дослідників критично, а то й упереджено ставиться до думок цих непересічних особистостей[67], їхні висловлювання, цитати все одно неодмінні атрибути всіх публікацій, в яких порушуються проблеми оцінок Української революції, причин її поразки, історичного значення і уроків. Дуже поширена хиба при цьому відбираються окремі сюжети й положення, що покликані посилити аргументацію сучасних схем. He доводячи, наскільки це неправомірно, було б доцільно спробувати проаналізувати, звісно в міру можливостей, цілісний спадок творців і перших літописців революції з окреслених моментів.

Відомо, що ідеологи, проводирі Української революції й водночас її перші талановиті історики, дуже болісно переживали поразку, якою скінчилася зініційована й керована ними боротьба. Беручись за перо, кожен з них усвідомлював, що головне завдання полягає не в тому, щоб переповісти події, свідками, учасниками яких довелося стати, проаналізувати відому суму фактів і документів, а в тому, щоб, врешті-решт, дати відповіді на запитання, чому не вдалося реалізувати віковічні мрії, досягти жаданої перемоги і які уроки випливають з набутого досвіду.

На жаль, сталося так, що не всі історичні праці містять окремі структурні частини або сюжети, присвячені реалізації такого завдання.

Йдеться, передусім, про М. Грушевського, який, відповідно до наукової кваліфікації, міг дати чи не найгрунтовнішу теоретичну оцінку всіх аспектів Української революції. Цікавих узагальнень, оригінальних висновків можна було чекати і від такого авторитетного фахівця, як Д. Дорошенко. Однак задуманий багатотомник (Історія України. 1917-1923 рр.) він обірвав другою книгою подіями кінця 1918 р. He судилося дійти до підсумкової розмови П. Христюку, який мріяв видати п'ятий том своєї ґрунтовної праці і, можливо, саме в ньому планував відповідний сюжет.

Безперечно, у працях кожного автора, в тому числі й згаданих вище, можна вичленити певні елементи, що торкаються таких важливих питань, як причини поразки й уроки Української революції. Безперечно, це слід обов'язково робити. Без цього взагалі навряд чи можливе повноцінне, всебічне уявлення про сутність, характер, результати процесів, якими наповнювалось життя в Україні в 1917-1920 рр. і їх підсумкова оцінка.

Однак при цьому варто орієнтуватись, передусім, на праці, в яких містяться оцінки досвіду Української революція не на окремих етапах, щодо певних епізодів, а в цілісному, завершеному вигляді. І зовсім не з формальних причин, або через відносне спрощення досягнення мети. Tак би мовити, «проміжні» оцінки нерідко згодом коригувалися і часто можна лише гадати, в які б формули вилились остаточні міркування справжніх учених, мислителів, неординарних особистостей. В іншому ж разі існує реальна загроза припуститися досить дошкульних прорахунків.

революція україна росія

Важливо й інше при спеціальній постановці подібних питань автори створювали й власні системи пріоритетів, подавали міркування у певному порядку, піклуючись не стільки про структуру відповідних сюжетів, скільки про їхню логіку, взаємозв'язок,черговість елементів. Зрозуміло, наскільки це нерідке принципово для з'ясування авторських позицій, індивідуального бачення важливіших і другорядних чинників тощо.

Крім того, слід мати на увазі й те, що підсумково-оціночні елементи вбирали в себе справді широкий, різнорідний комплекс об'єктивних і суб'єктивних моментів (у тому числі, звісно, й партійні симпатії, особистісні прихильності тощо), а відтак нерідко розводили їх авторів на досить різні позиції, зумовлювали критичне ставлення один до одного, зауваження, спростування і т. ін. За таких обставин було б неприпустимим прагнути до якогось механічного знаменника (простого зведення докупи) положень з різних праць, хоча слід усвідомлювати, що й зважати на всі нюанси також не можна, та й не потрібно.

Доводиться констатувати, що більш-менш цілісні сюжети, присвячені дослідженню причин поразки й історичних уроків Української революції містяться в третій частині «Відродження нації» В. Винниченка, третьому томі праці І. Мазепи «Україна в огні й бурі революції» та на заключних сторінках праці М. Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма».

Відразу ж привертає увагу такий момент. Жоден з авторів не розмежовував жорстко причини поразки й уроки досвіду 1917-1920 pp., що у багатьох випадках є цілком виправданим органічним взаємозв'язком обох елементів.

Всі згадані автори надавали першочергового значення оцінці соціальної структури української нації, яка потенційно не відповідала чи мало, недостатньо, відповідала (передусім в організаційному сенсі) тим завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. М. Шаповал з цього приводу писав: «Які сили українські виступили в революції? В ролі організатора революції була в 1917-1920 рр. українська інтелігенція і півінтелігенція, а в ролі ударних мас селянство і робітництво. Инших сил української революції і не могло бути, бо їх нема в суспільній структурі Української національності. Обидві сили укр. руху організуючі і ударні, були на початку революції цілком не організовані, а тому не мали жадного свого технічного апарату для боротьби і політичного досвіду. Революційна влада неминуче-логічно опинилася на Україні в руках національних меншостей, через те, що ці меншості були (і досі є) в містах України більшостями, і що була сприятлива конюнктура для них (наша неорганізованість і помилки). В чиїх руках міста, в тих руках є й технічний апарат суспільного керовництва і в їх руках неминуче буде й політична влада, особливо тоді, коли трудові маси поневоленої нації не зорганізовані. Неорганізоване селянство, робітництво і інтелігенція це значить неорганізована ціла нація, а це далі значить, що така нація не може самоуправлятись аж доти, доки не організується, цеб-то доки не утворить в собі безліч керуючих органів і мас у всіх царинах життя»[68,с.240-241].

Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. «Революція 1917 року застала українців зкаліченими національно, соціяльно і культурно, оцінює ситуацію І. Мазепа. Після довгої московської неволі, перед вибухом революції лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції мозку нації і взагалі мала національна свідомість в народніх масах. Інтелігенція, яку ми в той час мали, це була тонесенька плівка, що майже безпомічно плавала на поверхні розбурханої революційної хвилі.

Все це мало вирішальний вплив на організацію українських національних сил, зокрема на організацію українського проводу. Загально кажучи, нам не бракувало організованих і добре підготованих сил, бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загально-політичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»[69,с.114].

Практично перегукуються з наведеними положеннями міркування М. Шаповала: «Субєктивний стан наших сил був такий (наша свідомість): Український народ жив до революції традицією, цебто нова генерація жила переказаним, в спадщину одержаним примітивним світоглядом відповідно до соціяльної групи: чи селянство, чи робітництво, чи ремісництво, чи сільська і міська інтелігенція та пів-інтелігенція. Подавляюча більшість українців не мала навіть найменшої національної свідомості, навіть не мала окремого національного імені більшість міських українців називала себе росіянами і в кращім разі малоросами, селяне ж не називали себе ніяк. Це стан примітивний»[68,с.241].

І. Мазепа спеціально загострює увагу на тому, що начолі національнодемократичної революції опинились соціалістичні партії передусім українські соціал-демократи та українські есери. Він вважає це природним явищем для даної епохи і пише, що «як витвір певної історичної доби названі соціалістичні партії виконали своє завдання», хоч і зазначає, що вони більшим або меншим чином були «під впливом романтичного ідеалізму, що приводив їх провідників до наївного космополітизму (всесвітянства)» [69,с. 115].

Серйозні проблеми, як відомо, виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагались очолити визвольний рух і, у відповідності до переконань і планів, повести за собою маси. Своєрідним каталізатором тут, на думку І. Мазепи, був більшовизм, радянський варіант розв'язання суперечностей суспільного руху. «Попередній єдиний український фронт розпадається, і чим далі, все більше, пише історик. Крім українських комуністів, що утворилися з лівого крила українських соц.-революціонерів (т. зв. «боротьбистів») і лівих чи «незалежних» соц.-демократів, в самому українському протибольшевицькому таборі, з причин різного розуміння цілей і завдань революційної боротьби, незабаром доходить до гострого розєднання між соціялістами і несоціялістами. Соціялістичні партії намагалися відповідною революційною тактикою відтягнути українські маси від впливу московських большевиків і повести їх за собою. Несоціялістичні групи, навпаки, залякані большевицькою пропагандою в кожному революційному кроці українських соціялістів вбачали «большевизм» і національну небезпеку. Таким чином, своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи фактично гальмували боротьбу з поширенням большевицьких впливів на Україні»[69,с.115-116].

Звертаючись до історико-партійного сюжету у світлі новітніх дослідницьких публікаційно], неважко прийти до досить переконливого висновку: українські партії виявилися у відповідальний історичний момент організаційно слабкими, немонолітними, після 1917 р. не набирали авторитет, посилювали вплив у масах, а неухильно скорочували свою чисельність, ділилися на групи, течії, обособлені формування. Звісно, це ніяк не могло бути позитивним чинником для реалізації завдань, які ставили перед собою і повинні були розв'язувати саме національні партії.

Уже на початок 1919 р. сумарна кількість членів українських партій не досягала й 10 тисяч. І саме в цей час йшов інтенсивний процес збільшення чисельності організацій КП(б)У, позиції якої посилювалися створеними Українською комуністичною партією (боротьбистів) й Українською комуністичною партією[71]. На комуністичній позиції перейшов і Бунд, офіційно найменувавшись Комфарбандом.

Вищеозначене, звісно, було об'єктивним свідченням слабкостей українського руху, передумовою здачі позицій в конкурентній боротьбі. Давали себе взнаки й інші негативні моменти.

Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І. Мазепи, «реакційний режим» гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти контрреволюційного курсу П. Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради[69,с.115-116].

Про практично одностайне засудження отаманщини писалося не раз. Цікаво, що зрештою був змушений визнати шкідливість цієї практики й основний її натхненник С. Петлюра. «Сновигання військових частин по території з реквізиціями, кінською повинністю все це дратує селянина і він часто-густо повстає проти всіх, утворюючи волосні республіки, які сепарують з себе комітети, ради, ватажків-отаманів etc.»[72,c.206-207].

Мабуть, варто зазначити, що у наведених словах міститься, хоч і обережна, констатація того факту, що селянин чинив опір усім владам, у тому числі й рідній, українській. Щодо цього думка С. Цетлюри перегукується з неодноразовими яскравими самокритичними й критичними твердженнями В. Винниченка.

He вельми переконливо звучать слова С. Петлюри про те, що він намагався свідомо підгримувати авторитет уряду і боровся проти спроб його змін силовими методами. «Я кілька разів міг би успішно «розганяти уряди», але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації. В зв'язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі чи отаманські інтенції до переворотів. ...Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув [Омеляновича]-Павленка...»[72,с.224].

Своєрідний кут зору, під яким визнаються хиби революції (отаманщина), поєднується тут з висновком про необхідність боротьби з подібними проявами і водночас виглядає як спроба виправдати, а то й піднести особисту роль у висвітлюваних подіях. Керівник УНР явно «роздвоюється», коли намагається оцінити сутність отаманщини, виведеної в 1919 p., за його участі, на рівень загальнодержавної політики. Так, він вважає, що на певному етапі (збирання сил, створення армії) це був навіть свідомий прийом, який заслуговує на схвалення: «...В той момент, при певних історичних обставинах, при даних обставинах, ці засоби (малась на увазі ще й інспектура в армії. В. C.), на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як пережиток, одрізав її, як відрізують сліпу кишку...[72,с.224].

Цілком очевидно, що в даному випадку міркування С. Петлюри малопереконливі, а спроби видати явно негативні моменти, що зумовили внутрішню нестабільність УНР, за позитивні, тільки зайвий раз підкреслюють особисту відповідальність Головного Отамана за розгул тієї ж самої отаманщини.

Подібним чином можна поставитись і до спроб С. Петлюри відвести від себе критику за прорахунки у військовому будівництві, у керівництві збройними силами, воєнними операціями. Головну причину невдач на фронті Головний Отаман зводить до того, що його не розуміли і не виконували його наказів військові чини навіть із найближчого оточення[72,с.224-225].

Виваженим оцінкам результатів Української революції, розумінню її прорахунків і невдач останніми роками дуже заважає «специфічне» ставлення до С. Петлюри, відхід від об'єктивності у сприйнятті його діяльності. Це стосується і тих документів найвищої державної ваги (спеціальних указів Президента України) й тих суспільно-політичних акцій (організація персональних урочистостей-вшанувань за участю найвищих посадовців) і, навіть, форм організації та змісту наукових заходів (масштабність, фінансування, виготовлення супровідних матеріалів): скрізь проглядає бажання ретроспективно виокремити С. Петлюру як одинокого героя, що переважав будь-кого з когорти тогочасних лідерів й будь-якою ціною поставити на чільне місце в українській історії як «індикатора національної ідентичності»[73]. В жертву приноситься елементарна логіка: Директорія заслуговує всілякого осуду як соціалістична інституція, створена «комунізуючим» політиком В. Винниченком, а те, що С. Петлюра був на чолі цього державного органа кілька років, тоді як В. Винниченко менше трьох місяців забувається; Директорія «винна» в тому, що поваливши владу П. Скоропадського, розчистила грунт в Україні для більшовицького панування, а те, що на чолі повстанського війська був не хто інший, як член Директорії і Головний Отаман С. Петлюра, якось вуалюється. Гучномовно декларується теза про «соборницький чин С. Цетлюри» і всіляко виправдовується підписаний ним Варшавський договір (дехто вважає його першим кроком до європейської інтеграції; чимало твердиться про полководчеський талант С. Петлюри, а прикладу жодної переможної воєнної кампанії не віднаходиться. Кон'юнктурні розрахунки й прагнення мають поступитися науковим підходам і неупередженим висновкам.

В. Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які неухильно еволюціонували в бік буржуазної державності (принагідно варто зауважити, що подібні трансформації свідомості С. Петлюри деякі автори також оцінюють як позитивне явище). І то всупереч багатьом об'єктивним обставинам (соціальна структура українства, рушійні («ударні») сили руху тощо). В заключному розділі «Відродження нації» він пише: «Ti люди, які, йдучи за своїми власними клясовими сімпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність клясово-буржуазну, шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кляси, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі, що цих кляс немає, що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворювати й ради неї боряться проти національної робітниче-селянської державності!, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народнього суду»[74,с.497].

Серйозною вадою революції стала відсутність єдності, розбіжності і навіть суперництво всередині українського проводу. «Розєднання українських національних сил в большевицьку добу революції виявилося не тільки в широких українських масах, але й у самому проводі української визвольної боротьби, констатує І. Мазепа. Після приходу московських большевиків на Україну попередні українські провідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та інші, відходять від активної участи в українській боротьбі і від'їздять за кордон. Із старих популярних провідників доби Центральної Ради на полі бою залишається тільки один Петлюра, що непохитно продовжує боротьбу з московськими окупантами. Цим Петлюра, як політичний і національний провідник, став вище від Грушевського і Винниченка, бо передбачав, що большевицький чад, посіяний московською пропагандою в українських масах, скоро розійдеться»[69,С.116].

Однією з важливих причин поразки боротьби в 1917-1920 рр. М. Шаповал вважав відсутність чіткої революційної програми, що, в свою чергу, він пов'язував з браком підготовлених кадрів керівників, ідеологів руху. Серед інших авторів один із лідерів революції детальніше намагається аргументувати висновок, що цілком поділяється його колегами: «Провідниками української революції стали випадкові люде. Наприклад: М. Грушевський історик, вів ціле життя науково-історичну працю. Фах історика не є фах політика. He був до революції провідником навіть малої політичної групи, через те не мав досвіду керовництва. Був відомий між українцями і лише через це був обраний на провідника. Якщо не він, то хто инший? В. Винниченко, член партії соціял-демократів, але головний фах письменство белетристичне. Політично-керовничий досвід малий та й то одержаний в маленьких підпольних гуртках. Більше живе почуттями, ніж інтелектом, тому органічно не надається на провідника. С. Петлюра по фаху журналіст, урядовець. У провідники попав випадково, навіть не маючи в той час того, що мали обидва попередні: деякої популярности. ...Є. Петрушевич (Галичина) єдиний, що по фаху був політиком, як посол до парляменту, але провідником не був -вдача не відповідна. По світогляду політично найбільш ближче до ідеї революції стояли: Винниченко і Петлюра, яко чинні соціял-демократи..., що ж до Грушевського, то на початку революції був типовий «радикал-демократ», потім став співчувати с-рам, с-ром став (не формально) на Трудовому Конгресі, формально в січні 1921 року, і в тім же році відмовився від боротьби. Петрушевич, як націонал-демократ, політично був ворогом соціяльної революції. По темпераменту революціонером був Винниченко, з перевагою емоцій над інтелектом і волею, близько до нього Петлюра, з слабими псіхологічними даними емоції, інтелект і воля пересічної людини; Грушевський переважно інтелектуаліст, слабі емоції, пересічна воля, безтемпераментний, як Бич (лідер революції на Кубані. В. С.) і Петрушевич, у яких слабий інтелектуалізм, слабі емоції і ще слабша воля. Нема чого казати, що всі згадані провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що яко меншевики в початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з большевиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на німців, на Антанту, на Денікіна, на большевиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціяльної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш доцільне орієнтуватись на большевиків (на уряд, а не большевизм)» [68,с.242-243].

Особливою вадою лідерів Української революції М. Шаповал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, що призвело до відходу їх від великої політики. «Ясно, що на провідника не створений той, що від боротьби усовується: чи він «зморився», чи «розчарувався», чи «передумав», чи «образився» це не важно, а важно те, що відійшов, підкреслює автор однієї з найцікавіших праць про події 1917-1920 рр. Грушевський по типу учений, культурник. Політика це його данина історичному моментові, виконання громадянського обов'язку в фатальний, як пожежа, час: хочеш не хочеш, а роби політику. Винниченко експансивний письменник і сибарит, який органічно не може братись за чорну, невдячну, клопітну працю суспільного будівництва і боротьби. Він так само особа в революції епізодична. Бич і Петрушевич не революціонери взагалі, Петрушевич же просто не сучасна людина: обороняти капіталізм в добі соціяльної революції це значить бути безмірно одсталим. Найбільш витривалий був Петлюра, але його здібності занадто малі, щоб йому виробитись на провідника революції чи політика першорядної величини.

Вимоги від політика провідника міряються величиною чергових історичних завдань, які мають бути вирішені, щоб народ ступив на шлях, що веде вперед, у будучність»[68,с.243].

Думається, що у наведених міркуваннях М. Шаповала багато спірних моментів, які, зокрема, до певної міри спростовуються в інших історіографічних працях автора[75]. В усякому разі, навряд чи можна беззастережно використовувати його оцінки і висновки на сучасному етапі розвитку вітчизняної історіографії[76,с.210-211].

На основі досвіду Української революції М. Шаповал, як соціолог, обгрунтував низку вимог, яким мав відповідати лідер широкомасштабної політичної боротьби, і дійшов висновку, що серед відомих йому особистостей немає жодного такого діяча[68,с.243-245]. Вчений вважає, що певний час єдиною авторитетною постаттю був М. Грушевський. Іншим же зовсім бракувало цієї якості, без чого й мови не може бути про ефективний вплив на маси, на перебіг подій. Тому В. Винниченко, С. Петлюра, Є. Петрушевич «не були провідниками, хоч і стояли в проводі» [68,с.246].

Все це, зрештою, й призвело до того, що керівники Української революції «не мали програми визволення, програми будівництва і політичної техніки. Метою вони називали «визволення України», але це ж голі слова: щоб вони мали вагу, мусило б поняття «визволення України» бути розгорнуте в програмі політичної поведінки і будівництва. У Грушевського була одна програма на початку революції, друга в середині, третя наприкінці. У Винниченка так само: спочатку «буржуазна революція», а через 2 роки «комунізм». У Петлюри те ж саме: спочатку буржуазна революція в інтересах пролєтаріяту, потім українська соціяльна революція, згодом буржуазна революція в інтересах буржуазії. Петрушевич так само: ідеал залишився однаковий, але методи змінив раніше германофільство, а тепер -орієнтація на большевиків, але не на большевизм. Шукання програми під час боротьби це вказує на сліпий політичний емпіризм, цебто на політичну непідготованість до провідної ролі. Ці люде подають через якийсь час все «нові гасла», виступають проти своїх же недавніх гасел, а ми маємо право спитати: коли вони були «глибоко переконані» раніш чи тепер? Коли вони нас дурили: раніш чи тепер? Революція, як і всяка боротьба при слабому, недотепному проводі, завжди неуспішна, хоч би як підлеглі були революційні. Так сталось і в нас: маси були революційні, а революція все-таки не вдалась»[68,с.246-247].