Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ - початку ХХ ст.: структура, функції, архіви канцелярій

Размещено на http://www.allbest.ru

Національна Академія наук України

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського

Інститут генерал-губернаторства

в Україні ХІХ - початку ХХ ст. :

структура, функції, архіви канцелярій

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ШАНДРА Валентина Степанівна

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України

Науковий консультант: доктор історичних наук

БОРЯК Геннадій Володимирович,

Державний комітет архівів України,

заступник Голови

Офіційні опоненти: заслужений діяч науки і техніки України, доктор історичних наук, професор

ШВИДЬКО Ганна Кирилівна

Національна гірнича академія України

(м. Дніпропетровськ), професор кафедри

українознавства і політології

доктор історичних наук, професор

ВОЙЦЕХІВСЬКА Ірина Нінелівна

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, професор кафедри

архівознавства та спеціальних галузей

історичної науки

доктор історичних наук

ГРИЦАК Ярослав Йосипович,

Інститут історичних досліджень Львів_

ського національного університету ім.

Івана Франка, директор

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ-початку ХХ ст., Київ

Захист відбудеться “_28_” березня 2002 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 228. 01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “22” лютого 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. О. Песчаний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Історія державних установ, як окремий системний і багатоаспектний об'єкт дослідження, привертає увагу науковців, оскільки через систему адміністративної діяльності центральних та регіональних установ держава реалізує складні функції контролю та управління соціально-економічними, політичними та культурними процесами на її території, що є базовими для розуміння закономірностей та специфічних особливостей історичного процесу в цілому. Актуальність дослідження історії державних установ ХІХ - початку ХХ ст., пов'язана, з одного боку, з особливостями соціального розвитку і політичними реаліями сьогодення, коли Україна вийшла на шлях утвердження державності і йде переосмислення історичного досвіду, набутого під час перебування під владою інших держав; з другого - з процесом звільнення історичної науки від ідеологічної заангажованості будь-якого роду й переглядом методології історичних досліджень. Це характеризується об'єктивним аналізом історичних джерел і застосуванням комплексних методів пізнання історичної дійсності, а також уникненням від апріорно крайніх позицій в оцінці історичних подій, явищ, процесів, в тому числі відмовою від радянських схоластичних концепцій виключно негативної оцінки ролі держави у житті людини і, зокрема, діяльності регіональних імперських державних установ самодержавства й ролі особи державних діячів у соціальному, економічному і культурному розвитку України.

Історія вищих та центральних державних установ у Російській імперії активно розвивається російськими істориками, однак у центрі їхньої уваги цілком закономірно є питання російських місцевих установ. Натомість регіональний характер історії державних установ в Україні представлений лише поодинокими біографічними розвідками та суто довідковими виданнями, що не залишили помітного сліду в українській історіографії. З огляду на сучасний етап історичного розвитку України, проблема вивчення історії державних установ набуває важливого значення.

Перід ХІХ - початку ХХ ст. в історії державних установ став якісно новим, пов'язаним з особливими шляхами формування й поширення централізованого імперського управління на територію України. Модернізація і раціоналізація управлінських структур спричинялася до неухильного, поетапного і поступового одержавлення найважливіших напрямів соціально-економічного й культурного життя національно-етнічних регіонів імперії. Канцелярія генерал-губернатора мала визначати і проводити цю урядову політику, коригувати взаємовідносини центру й периферії на завершальному етапі інтеграційного процесу на неросійських територіях.

Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ - початку ХХ ст., задуманий як тимчасова намісницька посада з надзвичайними повноваженнями, трансформувався у владний інститут з управлінськими й політичними функціями і зайняв особливе місце в системі регіонального управління Російської імперії. Підвладні території - Лівобережна, Слобідська, Південна і Правобережна Україна - поставали перед генерал-губернатором відмінними від російських регіональною елітою, структурою станів, різноманітними формами землеволодіння й землекористування, етнічною строкатістю та нормами права, що значно затримувало поширення там загальноросійської губернської системи врядування. Самодержавство покладало на генерал-губернаторську форму влади завдання подолати відмінності регіонів, що залишилися від попередніх державних утворень на її територіях, що вимагало оперативних, гнучких і неоднозначних підходів до вирішення інтеграційних проблем.

Як своєрідна форма місцевої влади в Україні, вона набула статусу вищої надгубернської установи з повноваженнями, що поширювались на територію кількох губерній, об'єднаних спільністю політичних, соціально-економічних і історико-культурних традицій. Важливою особливістю цього інституту було те, що верховна влада в особі імператора делегувала значні повноваження персонально державному сановникові, який очолював Канцелярію, що надавало його перебуванню в приєднаних землях легітимності та певної самостійності. Політична влада генерал-губернатора в регіонах України була ознакою того, що на її землі не поширювалася в повній мірі загальноросійська система управління і тому проблема вивчення генерал-губернаторства як соціального інституту в історії державних установ України становить окремий науковий інтерес.

Канцелярія діяла в системі місцевих державних установ в кожному з генерал-губернаторств у межах історичного регіону. Встановлення етапів її функціонування змінює сучасні уявлення про соціальні і політичні процеси, що мали місце в житті регіональних спільнот, впливає на наукову періодизацію історичного розвитку українських земель у складі імперії, сприятиме виробленню нової концепції історії України ХІХ - початку ХХ ст. Досвід регіонального управління важливий для визначення місця установи-посади як представника центральної влади в політичній системі та розуміння історичної традиції й перспективи ставлення населення до держави та її місцевих владних інституцій.

Державні інституції, що тривалий час функціонували на українських землях, пройшли історичні періоди розвитку, утворюючи багатоступеневу самодостатню структуру. У своєму розвитку державні установи поширювали свої впливи і панування військовими, політичними, господарськими та культурно-освітніми методами, залишили складні національні й патріотичні потрактування, що як відлуння з'ясовуються до сьогодні. Тому вивчення інституту генерал-губернаторства та історії державних установ України взагалі сприятиме переосмисленню широкого спектру питань, системному вивченню історичних особливостей державотворчих процесів в Україні, в тому числі й виробленню конкретно-історичного бачення спільних і відмінних процесів в історії українського, російського, польського та інших народів. Це важливо з огляду на те, що документи діловодного походження є відносно достовірним і репрезентативним джерелом як про діяльність державної установи так і про ті процеси, якими вона управляла.

Інший аспект актуальності дисертаційного дослідження полягає в тому, що на сьогодні відбувається подальший розвиток історії державних установ (установознавства) як спеціальної історичної дисципліни, що й дозволяє опрацювати власний предмет, методичний інструментарій і понятійний апарат, та характеризує історію державних установ як окремий об'єкт історичного дослідження. У російській історіографії встановилася думка, що історія державних установ як спеціальна дисципліна з'ясовує соціально-економічні причини їх виникнення, організаційну будову, напрями діяльності у їх взаємозв'язку, аналізує причини заміни одних державних установ іншими. Вона вивчає внутрішню організацію державних установ, напрями діяльності, місце в системі державного апарату, а також об'єм повноважень, функції тощо Ерошкин Н. П. История государственных учреждений дореволюционной России. - М., 1983. - С. 8-9.. Погоджуючись в цілому з такими підходами підкреслимо необхідність подальшого розширення та уточнення предмету й методів дисципліни установознавства. Передусім, необхідно розглядати не лише суто державні, а й залучати недержавні утворення, що мали безпосередній вплив на державотворчі процеси, а також враховувати особистісний чинник, зокрема при розгляді нетрадиційних або специфічних форм розвитку державного управління й системи державних установ. Особистісний чинник грав значну роль у діяльності інституту генерал-губернаторства, що формувався на основі нетрадиційної культури функціонування державних установ в умовах складних відмінностей історичного розвитку, геополітичного становища, економічному, соціальному, демографічному та етнічному стані різних регіонів України.

З іншого боку, виникла необхідність подальшого розвитку методичного інструментарію установознавства, з'ясування теоретичних і практичних проблем архівознавства, документознавства та джерелознавства, інтеграції й удосконалення методів цих дисциплін у питаннях вирішення змісту та обсягу джерельної бази історії державних установ. Це уявляється можливим з огляду на те, що вивчення історії походження, структури, функцій установ, і діяльності Канцелярій різних генерал-губернаторств зокрема, спирається на аналіз системи документування й організації діловодних комплексів документів, що збереглися на сьогодні у структурі фондів державних архівів і продовжують функціонувати як джерела ретроспективної історичної інформації.

У свою чергу, історія установи є універсальним довідником, ключем до складу і змісту документів і їх місцезнаходження, дозволяє пояснити процеси формування документних систем в контексті діяльності установ та їх реорганізацій, простежити рух документів і документальних комплексів в просторі і часі, надає розуміння системності й спадкоємності у формуванні документних систем і шляхів документообігу у суспільстві, і тим суттєво вдосконалює методи архівної та документознавчої евристики, проведення реконструкції втрачених архівних документних комплексів, камерально-археографічного опису документів, класифікаційного аналізу джерел, вдосконалення сучасного науково-довідкового апарату архівів тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обране дослідження є складовою наукових планів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, зокрема теми: “Діловодні документи державних установ ХІХ - початку ХХ ст.”.

Об'єктом дослідження дисертаційної роботи став інститут генерал-губернаторства в Україні, що поширював свої повноваження на адміністративно-територіальні і політичні одиниці, а саме: Малоросійське, Новоросійське і Бессарабське та Київське генерал-губернаторства, як складова історії державних установ України. Предметом дослідження є напрями, форми й методи діяльності генерал-губернаторів, котрі одноособово управляли ввіреними їхньому управлінню територіями. Вони розглядаються в контексті діяльності Канцелярій і через призму складених діловодних комплексів документів.

Хронологічні межі дисертації визначені часом функціонування інституту генерал-губернаторства на теренах України ХІХ - початку ХХ ст., від першого Малоросійського з 1802 р. до 1914 р., коли припинила діяльність Канцелярія київського генерал-губернатора.

Мета дослідження полягає у визначенні напрямів, форм, методів діяльності генерал-губернаторів, структури і функцій очолюваних ними Канцелярій та встановленні їхньої ролі й місця в інтеграційних процесах в Україні ХІХ - початку ХХ ст.

Завдання підпорядковані поставленій меті. Передбачено:

-проаналізувати джерельну базу дослідження інституту генерал-губернаторства в Україні, здійснити реконструкцію діловодних архівів Канцелярій, вивчити їх структуру й склад документів, ступінь їхньої збереженості, репрезентативності та інформативності;

- визначити характер документування діяльності з метою встановлення, які соціальні процеси і явища документувалися, а значить найбільше цікавили урядові структури; проаналізувати родо-видовий склад документів, що створювалися в результаті адміністративної діяльності вищих регіональних установ;

- встановити причини впровадження генерал-губернаторської форми врядування у національно-етнічних регіонах; передумови заснування кожного з генерал-губернаторств: Малоросійського, Новоросійського і Бессарабського та Київського; зробити порівняльний аналіз структури й функцій Канцелярії генерал-губернаторства в різних регіонах;

- окреслити обсяг повноважень влади, що її мав генерал-губернатор, і простежити їхній розвиток на різних етапах існування Канцелярії у контексті загальнодержавних вимог та регіональних історичних, геополітичних, етнічних та культурних особливостей;

- на базі порівняльного аналізу встановити спільне і відмінне в діяльності Канцелярії кожного генерал-губернаторства і з'ясувати як загальні тенденції розвитку інституту генерал-губернаторства в Україні, так і його специфічні форми й напрями в діяльності різних Канцелярій як реалізацію інтеграційних заходів на українських землях;

- дослідити вплив генерал-губернатора на політику центрального уряду, зокрема, його законодавчу ініціативу як форму забезпечення управління регіоном; простежити роль особистості генерал-губернатора у забезпеченні інтеграційних та асиміляційних процесів в краї;

- з'ясувати основні етапи розвитку інституції генерал-губернатора в Російській імперії впродовж ХІХ - початку ХХ ст., функції, характерні особливості, роль і місце Канцелярії в інтеграційних процесах в Україні;

- як окреме завдання по результатах дослідження розглянути взаємозв'язок діяльності інституту генерал-губернаторства і структури документотворення в Канцелярії, ступінь адекватності відображення діяльності в документних комплексах, визначити основні параметри окремих архівних комплексів, створених у результаті діяльності різних Канцелярій, а також джерелознавчу значимість цих комплексів для реконструкції діяльності інших державних установ України в цілому.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять принцип історизму, котрий тісно поєднується з конкретно-історичним, структурно-функціональним, історико-порівняльним і хронологічним, ідентифікаційним та проблемно-соціологічним методами, за якими історичні процеси та явища розглядаються поряд з діяльністю конкретних особистостей у властивих їхньому часові поняттях; він передбачає не проектувати сучасні погляди і оцінки на події і явища минулих епох. В дослідженні залучено сукупність спеціальних методів архівознавства, джерелознавства, документознавства, камеральної археографії тощо.

Наукова новизна роботи полягає в комплексному з'ясуванні історії, функцій, структури Канцелярії генерал-губернатора, установи, що здійснювала управління адміністративно-територіальними і політичними одиницями, генерал-губернаторствами, а також історії документування й формування структури відомчих архівних комплексів. Доведено, що вона в системі установ імперської влади ХІХ - початку ХХ ст. займала надгубернський рівень, була вищою регіональною установою, що підпорядковувалась імператорові і центральним відомствам та мала тотожні владні повноваження в Малоросійському, Новоросійському і Бессарабському та Київському генерал-губернаторствах. Цю форму управління самодержавство впроваджувало на неросійські, національні території, регіональні особливості яких не дозволяли поширити там загальноросійські порядки і де потрібна була надзвичайна влада центру.

На підставі порівняльного аналізу основних функцій генерал-губернаторів доведено, що діяльність цієї інституції спрямовувалась на якнайповнішу інтеграцію регіонів у складі імперії та асиміляцію еліти шляхом зосередження на одній владній особі наглядово-політичних і управлінсько-господарських повноважень. Функції генерал-губернаторів суттєво залежали від особливостей кожного регіону та впливали на пріоритети в їхній діяльності, проте, в основному, зводилися до політико-адміністративного нагляду та контролю за діяльністю всіх державних установ, в тому числі і військових частин.

Через окреслення специфічних рис в управлінні генерал-губернаторствами відображено регіональні особливості, що змушували імперський центр скеровувати діяльність генерал-губернаторів на приведення місцевих соціальних структур до однорідності, зокрема ліквідовувати відмінності в політичному та соціально-господарському відношенні, відміняти чинність місцевих правових норм, пільг та привілеїв із поширенням загальноросійських законів.

Встановлено, що процес інтеграції цілеспрямовано здійснювали назначені верховною владою генерал-губернатори, визначні російські сановники, які мали, як правило, високу політичну культуру та гнучку позицію щодо регіонів і сприяли усуненню складних протиріч між центральною владою і місцевими етнічно-регіональними елітами. Незважаючи на урядову уніфікацію, кожне генерал-губернаторство по-своєму входило до складу імперії з різним рівнем підпорядкування центру. З'ясуванням діяльності вищих регіональних державних установ відкидаються спрощені і усталені в радянській історіографії трактування про всепроникаючу роль держави, зведення її оцінок до експлуататорської та класової сутності.

Розглянуто структуру Канцелярії генерал-губернатора, відзначено раціональність її організації, що суттєво впливало на документування найважливіших соціальних процесів, які контролювалися цією державною установою, а також контрольно-інтеграційну кадрову політику: найважливіші посади в Канцелярії обіймали чиновники російського походження, середні та нижчі посади могли займати вихідці з місцевих станів.

Діяльність генерал-губернаторської структури влади сприяла створенню багатоаспектного діловодного комплексу, з'ясування внутрішньої організації якого дозволило встановити його пряму залежність від структури самої установи, чиновники якої, використовуючи в управлінському процесі власний відомчий архів, укладали універсальні покажчики та описи, унікальні на сьогодні вторинні джерела інформації, що дозволяють проведення архівних реконструкцій навіть при масштабних втратах документів.

Водночас, комплекси діловодних архівів Канцелярій, внаслідок їхніх активних стосунків з іншими державними установами, містять масиви документів, які виступають одночасно як джерельна база не лише інституту генерал-губернаторства, а й історії державних установ України, що співіснували з ними.

Наукове і практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих праць з історії України ХІХ - початку ХХ ст. і державних установ, чинних на її території. Їх можна рекомендувати при розробці вузівських підручників для гуманітарних факультетів, де вивчається історія України та історія держави і права. Конкретизація функцій Канцелярії генерал-губернатора, її структури, особливостей діловодства дозволить ширше використовувати ретроспективну архівну документацію в наукових цілях. адміністративний губернаторська врядування канцелярія

З'ясування історії державних установ в Україні не лише вводить нове історичне знання щодо конкретних процесів, явищ і подій ХІХ - початку ХХ ст. в Україні, а через визначення засад формування в установах відомчих архівів вирішує нормативні питання цілого комплексу науково-практичних завдань сучасного архівознавства у галузі організації фонду документів з урахуванням проблеми його походження, оптимізації відомчого впорядкування архівів, критеріїв експертизи й відбору на постійне та тимчасове зберігання документів, реорганізації фонду при передачі в архіви центрального відомства та при реформуванні державних установ тощо. Історія державних установ, практично-наукові знання якої звернуті до потреб архівної справи, документознавства та діловодства введена до навчальних програм і курсів вищих навчальних закладів в Україні як спецкурс “Історія державних установ”.

Апробація результатів дослідження. Отримані результати роботи оприлюднювалися на всеукраїнських наукових та науково-архівознавчих конференціях “Третя академія пам'яті професора Володимира Антоновича” (Київ, 1995), “Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи” (Київ,1996), “Архівознавство, археографія, джерелознавство” (Київ, 1999); “Історія та сучасність Українського Придунав'я” (Ізмаїл, 2000); міжнародних наукових і науково-практичних конференціях “Історики й архівісти: співпраця в збереженні і пізнанні минулого в інтересах сучасного і майбутнього” (Москва, 1997), Четвертому Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999) та “Архіви - складова інформаційних ресурсів суспільства” (Київ, 2001). Основні положення дослідження використано в лекціях спеціального курсу “Історія державних установ”, котрий читається дисертантом для студентів гуманітарного факультету Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв відомства Міністерства культури й мистецтв України.

Структура дисертації підпорядкована меті та завданням дослідження, складається зі вступу, 5 розділів (16 підрозділів), висновків, списку джерел та літератури (54 с., 665 назв), 4 додатків на 18 с. Загальний обсяг 455 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Першому розділі: “Джерельна база та історіографія дослідження” з'ясовується коло джерел, їхні інформаційні можливості для дослідження інституту генерал-губернаторства в Україні, структури та функцій його Канцелярії, встановлено ступінь досліджуваності цієї наукової проблеми.

Підрозділ 1.1:“Діловодні документи, законодавчі акти, мемуари та епістолярія як джерела до історії генерал-губернаторств” присвячений аналізові найголовніших джерел, котрі поділені на три великі групи в залежності від походження та інформаційного наповнення. Об'ємною і репрезентативною групою є первісний пласт діловодних документів самих Канцелярій. Генерал-губернатор володів найширшим спектром інформації про ключові події в регіоні та тенденції його розвитку, до його Канцелярії надходив цілий потік документів від губернських і надгубернських установ, серед якого виділяється масова звітна документація, бо в російській управлінській традиції вона набула форми контролю. Це документи канцелярій губернаторів, попечителів учбових округів, начальників жандармських округів, охоронних відділень, казенних, судових палат, прокурорів, а згодом і самоврядних установ і громадських товариств. Її доповнюють скарги, петиції і пропозиції, які надходили прямо до Канцелярії генерал-губернатора, що дозволяє оцінювати наскільки авторитетною була установа серед населення та які фактори нею документувалися, зокрема серед цієї групи виділяються особисті прохання щодо відкриття компаній, підприємств, банків, придбання земельної власності, донесення про особовий склад установ, бо генерал-губернатор контролював зайняття кожної державної посади при реалізації урядової політики.

Дослідження оперативно-розпорядчої документації показало, що вона сприяє вивченню об'єднавчих дій губернських властей, а розпорядчо-нормативна підміняла відсутні законодавчі акти та унормовувала соціально-економічні відносини у регіонах. Аналіз родо-видового складу діловодної документації дозволив встановити, на які соціальні явища і процеси зверталась увага в адміністративній діяльності генерал-губернаторської канцелярії. Аналітична інформація про становище в регіонах черпається з оглядів генерал-губернаторів імператорові та Міністерству внутрішніх справ; київський, подільський і волинський - із спеціальних питань звітував Комітетові у справах Західних губерній (1831-1848) та Західному комітетові (1862-1864). За традицією повні звіти у вигляді оглядів подавалися в кінці першого триріччя перебування на посаді, але генерал-губернатори могли також, в разі потреби, готувати й щорічні огляди. Для цього виду звіту характерним був не стільки перелік здійснених заходів, як узагальнення наслідків попередньої політики щодо інтеграційних та асиміляційних процесів та нові пропозиції генерал-губернатора, які мав схвалити або відхилити імператор.

До діловодного комплексу тісно примикають законодавчі та нормативні акти, які створювалися як своєрідні механізми для проведення ціленаправленої урядової політики. Тексти законів виступають як умовна система координат, яка вказує, з одного боку, що хотіли б мати урядові структури, укладачі законів, а з іншого -- як уряд відштовхувався від реального становища, яке переставало задовольняти органи державної влади і управління. Для російського законодавства досліджуваного періоду характерним був історично обумовлений рівень правничої свідомості, який значною мірою ототожнював політичні цілі з правовими, що особливо виразно проявлялося в управлінні українськими територіями. Іншою важливою особливістю російських кодифікаційних зібрань законів було вміщення багатьох неправничих актів, управлінських розпоряджень різного виду, котрі і по формі і по змісту не відповідають сучасному розумінню закону. В їхніх текстах подавався перебіг подій на місцевому рівні з міркуваннями генерал-губернаторів, що й зумовило використання вміщеного там фактичного матеріалу. Лише у Третьому виданні “Полного собрания законов”, починаючи від 1880-х років, вміщувались формалізовані тексти, що збіднило цей корпус на інформацію про конкретні ситуації. Аналіз законодавчих та нормативних актів Російської імперії переконливо засвідчив, що на генерал-губернаторства до певного часу не поширювалися загальноросійські закони, і управління здійснювалося за законами, чинними лише для цих територій, що не зайвий раз переконує у відокремленому управлінні регіонами-генерал-губернаторствами і незавершеності інтеграційних процесів.

Зміна наукової парадигми дослідження проблеми функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні покликало залучення епістолярної і мемуарної літератури, в якій фіксувалися внутрішній світ людини, мотиви поведінки, переконання чиновників і серед них визначних сановників, якими були генерал-губернатори. Найбільшим корпусом епістолярної спадщини став “Архив князя Воронцова”, в якому вміщено листування князя періоду обіймання посади новоросійського і бессарабського генерал-губернатора Архив князя Воронцова. - М.,1891.- Т. 37.; М.,1893.- Т. 39; М.,1895.- Т. 40. . Листи малоросійських генерал-губернаторів М. Н. Из семейных архивов: (Выдержки из писем малороссийских генерал-губернаторов кн. Лобанова-Ростовского и кн. Репнина. 1818-1819) // Киевская старина. - 1893. - Кн. 7. - С. 90-99. дозволяють глибше зрозуміти інтереси соціальних угрупувань, з якими вони зіткнулися в Україні. Мемуари, що їх залишили сучасники, чиновники та службовці нижчих категорій, котрі служили під началом генерал-губернаторів, представлені досить різноманітними жанрами -- спогадами, автобіографіями, щоденниковими записами. Їхні свідчення вмотивовують соціальну психологію чиновників, простежуються різноманітні деталі стилю керівництва сановників. Їхні автори намагалися відзначити наскільки компетентним та авторитетним було врядування генерал-губернаторів. До найповнішої публікації належать “Записки” Ф. Ф. Вігеля Вигель Ф.Ф. Записки. - М., 2000.. Вони виявились особливо інформативні при з'ясуванні підходів М. С. Воронцова до формування Канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства. Критично налаштований Т. Бобровський, правник, польський діяч і мемуарист, виходець із дрібномаєткової шляхти Бердичівського повіту, котрий служив у тимчасовому відділенні Канцелярії київського генерал-губернатора з облаштування селянського побуту, піддав у спогадах злостивим оцінкам не лише генерал-губернаторів (особливо Д. Г. Бібікова та О. П. Безака) і чиновників, котрі служили під їх керівництвом, а й шляхту, що для збереження маєтків поступалася своїми ідейними принципами Bobrowski T. Pamiкtnik mojego џycia. - Lw. - 1900. - Т. 1, 2.. “Записки” російського військового М. М. Муравйова-Карського наповнені сюжетами, що пояснюють ставлення Миколи І до В. В. Левашова, О. Д. Гур'єва, Д. Г. Бібікова та М. С. Воронцова. Популярність останнього серед населення та в армії виділяє в спогадах О. М. Дондуков-Корсаков Дондуков-Корсаков А. М. Мои воспоминания // Старина и новизна: Ист. сб. - С.Пб.,1903. - Кн. 6. - С. 41-215. та М. Н. .Мурзакевич Записки Н. Н. Мурзакевича // Рус. старина.- 1887.- Кн. 4. - С. 129-144..

Сприйняття сучасником, чиновником повітового суду М. І. Лазаревським діяльності перших трьох малоросійських генерал-губернаторів яскраво відбито у його спогадах, що публікувались двічі Воспоминания М. И. Л[азаревск]ого // Pro domo sua.- К., 1893. - С.33-102; Його ж. Памяти мои // Укр. археограф. зб. - К., 1927. - С. 19-55.. Спогади Ф. О. Рейнгардта відобразили враження харків'ян про кожного з місцевих генерал-губернаторів 1840-1850-х років Кокошкин Сергей Александрович, харьковский генерал-губернатор: (Из записок Ф. О. Рейнгарда) // Харьк. сб. - Х., 1887. - Вып. 1. - С. 155-161.. Більшість мемуарів присвячена генерал-губернаторам, діяльність яких залишила помітний слід в управлінні регіонами Записки Э. И. Стогова // Рус. старина. - 1903. - Кн. 8. - С. 383-395;. У щоденниках військового міністра Д. П. Мілютіна Дневник Д. А. Милютина. - М., 1947-1850. - Т. 1-4. , міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел.- М., 1961.- Т. 1-2., державного секретаря О. О. Половцова Дневник государственного секретаря А. А. Половцова. - М., 1966.- Т. 1-2. та спогадах міністра фінансів С. Ю. Вітте Витте Ю. С. Воспоминания. - М., 1960. -Т. 2. - С. 130, 339. при характеристиці генерал-губернаторів зверталась увага на їхній природній розум, виховання, освіту, ділові якості, як адміністраторів, та управлінську культуру. Їхні спостереження дозволяють простежити наскільки авторитетними в міністерському корпусі були пропозиції генерал-губернаторів та дають можливість заглянути й за куліси двору, на ставлення до цих урядовців імператора й імператриці, бо саме їхня думка часто була визначальною при наставлянні на посади та в проведенні регіональної політики. Професор криміналістики, історик права О. Ф. Кістяківський, сучасник декількох київських, подільських та волинських генерал-губернаторів, в “Щоденнику” роздумує над питанням моральності влади Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874-1885). - К.,1994. - Т.1; К.,1995. - Т. 2..

В цілому комплекс джерел репрезентативний і дозволяє розглянути функціонування інституту генерал-губернаторства на території України, Канцелярії, як надгубернської державної установи, простежити різнопланову діяльність генерал-губернаторів упродовж періоду ХІХ - початку ХХ ст. та виокремити особливості інтегрування регіонів у складі Російської імперії.

У підрозділі 1.2: “Інститут генерал-губернаторства в історіографії” здійснено огляд основних праць до історії генерал-губернаторств та встановлено, що українська історіографія не має традиції дослідження місцевих державних установ. Хоча історики не раз брали до уваги діяльність генерал-губернаторів, однак не ставили перед собою завдання з'ясувати особливий статус регіонів, українських історичних земель Лівобережжя, Слобожанщини, Півдня й Правобережжя у складі Російської імперії і не пов'язували його з генерал-губернаторською формою врядування. Поза науковими інтересами залишалася Канцелярія, яка уособлювала напрями, форми й методи діяльності цього інституту влади та документувала її. Пояснюється це тим, що історія інтеграційних процесів розглядалася як одномоментна, вважалася у своїй основі, очевидно, з'ясованою із включенням українських територій до складу Росії. Російська історіографія більше досліджувала біографії й особистості генерал-губернаторів, були неодноразові спроби написати їхні історичні портрети. Українські історики недооцінювали державницький напрям потрактування історії України через діяльність державних установ ХІХ - початку ХХ ст.

Першим до історичного портрета як жанру, зокрема, до біографії генерал-губернатора М. С. Воронцова,звернувся його особистий секретар М. П. Щербінін Щербинин М. П. Биография генерал-фельдмаршала князя Михаила Семеновича Воронцова. - С.Пб., 1858.. Професор історії Київського університету В. Я. Шульгін присвятив свої праці київським генерал-губернаторам Д. Г. Бібікові й І. І. Васильчикові Шульгин В. Я. Юго-Западный край в последнее двадцатипятилетие (1838-1863). - К., 1864; Его же. Юго-Западный край под управлением Д. Г. Бибикова (1838-1853) // Древняя и новая Россия. - 1879. - № 5.- С. 5-32; № 6. - С. 90-131.. На відміну від М. П. Щербініна, останні написані професійним істориком, котрий з'ясував становище Правобережної України та методи й форми репресивно-попереджувальних заходів цих генерал-губернаторів. Малоросійські генерал-губернатори досліджувались полтавським істориком І. Ф. Павловським, позитивістські підходи якого та археографічна зацікавленість зберегли значну частку інформації з діловодної документації про діяльність першого малоросійського генерал-губернатора О. Б. Куракіна Павловский И. Ф. Очерк деятельности малороссийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина (1802-1808):По архивным данным, с рисунками. - Полтава, 1914.та М. Г. Рєпніна Павловский И. Ф.. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Г. Репнина: (Очерки, материалы, переписка по архивным данным) // Тр. ПГУАК.- 1905.- Вып. 1. - С. 49-154.. Автор піддав сумніву думку про сепаратистські помисли князя, висловлену старогромадівцем О. С. Лашкевичем у передньому слові до публікації відомої промови князя Лашкевич А. С. Речь малороссийского генерал-губернатора кн. Н. Гр. Репнина к дворянству Черниговской и Полтавской губернии. // Киевская старина. - 1887. - Кн. 1. - С. 172.. І. Ф. Павловський зауважував, що сепаратизму в діях малоросійського військового губернатора не було, оскільки він “зовсім не узгоджується з його піднесеними устремліннями, ні з духом обставин того часу” Павловский И. Ф. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Гр. Репнина. - С. 8..

Своєрідним продовженням вивчення особистостей генерал-губернаторів стали дослідження історії міст Его же. Полтава в ХІХ столетии // Киевская старина. - 1905.- Кн. 11-12. - С. 277-278; Его же. Полтава: Исторический очерк ее как губернского города в эпоху генерал-губернаторства (1802-1856): (По архивным данным). - Полтава, 1910; Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905-й год): Истор. моногр. - Х., 1912.- Т. 2. . На відміну від І. Ф. Павловського, в оцінці генерал-губернаторів якого не знайшлося місця на жодне критичне зауваження, у праці Д. І. Багалія і Д. П. Міллера годі шукати позитивної характеристики їхнього урядування. Вона зведена до простого, однозначно негативного опису їхніх звичок, грубощів у спілкуванні з нижчими за рангом урядовцями, представниками місцевого самоврядування. Як та, так і інша оцінки, із відтінками моралізаторства, хибують однобокістю і упередженістю. У дослідженнях минулого Одеси історики також зверталися до діяльності генерал-губернаторів Смольянинов К. История Одессы. - О., 1853; Одесса 1794-1894. - О., 1895., бо маючи Одесу своєю резиденцією, останні сприяли її розбудові. Д. Г. Атлас чи не вперше намагалася з'ясувати, чому Одеса вважалася “іноземним” містом у Росії та віднесла це на рахунок “просвітницької диктатури Рішельє, Ланжерона й Воронцова”, котрі заклали фундамент розвитку торгівлі та підприємливості в регіоні Атлас Д. Старая Одесса, ее друзья и недруги. - О., 1911.. Окремі штрихи до характеристики київських, подільських і волинських генерал-губернаторів знаходимо у працях, присвячених Києву, де найбільше уваги приділено тим генерал-губернаторам, які перетворювали його в осередок російського культурно-освітнього та наукового життя Иконников В. С. Киев в 1654-1855 гг.: Ист.очерк. - К., 1904; Щербина В. І. Нариси з історії Київа, відколи приєднано його до Московської держави, до початку світової війни і революції (1654-1914) // Нові студії з історії Київа. - К., 1926. - С. 1- 44..

До постатей генерал-губернаторів історики зверталися й тоді, коли з'ясовували окремі соціально-економічні проблеми, у вирішенні яких позиція правителя краю була визначальною Павловский И. Ф. К истории винокурения в Малороссии // Тр. ПГУАК. - 1908. - Вып. 5. - С. 65-100; Миллер Д. П. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. - 1897. - Кн. 1. - С. 1-31; Кн. 3. - С. 351-374; С[тороженко] Н. В. К истории малороссийских козаков в конце ХVІІІ и начале ХІХ в. // Киевская старина. - 1897. - Кн. 4. - С. 124-156; Кн. 6. - С. 460-483; Кн.10. - С. 115-131; Кн. 11.- С. 143-156; Кн. 12. - С. 332-350.. Д. І. Дорошенко з позицій державницького бачення намагався пов'язати роль М. Г. Рєпніна у написанні Д. М. Бантишем-Каменським “Истории Малой России” Дорошенко Д. Князь М. Рєпнін і Д. Бантиш-Каменський: (Сторінка з українського громадського життя першої половини ХІХ ст.) // Пр. Укр. високого пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова в Празі - 1929. - Т.1. - С. 90-108.. Праця Михайла Антоновича, присвячена історії врядування М. Г. Рєпніна в Саксонії в 1813-1814 рр., є першою для розуміння позиції князя на посаді малоросійського військового губернатора Антонович М. Князь Рєпнін, генерал-губернатор Саксонії. - Берлін, 1936.. Тут обґрунтовано думку, що зіткнення різнобічних політичних інтересів початкового етапу об'єднання німецьких земель збагатили головного правителя Малоросії європейським, зокрема, німецьким досвідом урядової діяльності.

Серед праць сучасних дослідників найближчою до з'ясування передумов заснування Малоросійського генерал-губернаторства є праця доктора історії З. Когута, котрий виділив три етапи ліквідації автономії Гетьманщини Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830. - К., 1996. - С. 260.. Вважаємо, що продовження функціонування інституту генерал-губернаторства в Лівобережній і Слобідській Україні засвідчує наявність ще одного етапу інтеграційного процесу, який хронологічно накладається на час діяльності чернігівських, полтавських і харківських генерал-губернаторів, від середини 1830-х до середини 1850-х років. І. Лисяк-Рудницький звернув увагу на зросійщення провідної верстви України, на її “відмову від дальшого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології” Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Історичні есе. - К., 1994. - С. 197-198.. Подібні процеси у той самий час, вважав історик, переживала в зв'язку з об'єднавчими тенденціями і Європа. Гарвардський професор Р. Шпорлюк у свою чергу актуалізував історію перебування України в імперії, приділив увагу ролі національного питання у особливостях розвитку історико-географічних регіонів, однак і він, як і попередній автор, не виділяє інституцій, що забезпечували інтеграцію України у складі Росії Шпорлюк Р. Імперія та нації: з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. - К., 2000. . Праці А. Каппелера відзначаються новими концептуальними поглядами щодо формування Російської імперії, піддано сумніву відому тезу, що як аксіома сприймалась радянськими істориками про Росію як тюрму народів Каппелер А. Россия - многонациональная империя: Возникновение. История. Распад. - М., 2000. . Ці автори хоча й не звертаються до проблеми ролі державних установ і розглядають інтеграційні процеси поза їхньою діяльністю, спонукають досліджувати практичні заходи втілення урядової політики.

Англійський історик Д. Сондерс, відзначаючи вагоме місце українців у розбудові Російської імперії, виділив урядування М. Г. Рєпніна та підмітив багато спільних рис із періодом П. О. Румянцева в Україні, зокрема, конструктивність їхніх управлінських заходів Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750-1850.- Edmonton, 1985. - Р. 23-25., проте і він не досліджував інститут генерал-губернаторства в Малоросії. Французький дослідник Д. Бовуа у двох працях відмітив заходи київських генерал-губернаторів, спрямовані на подолання польських впливів на Правобережжя України Бовуа Д. Шляхтич, кріпак, ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863). - К., 1996; Його ж. Битва за землю в Україні 1863-1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. - К., 1998.. Американська авторка П. Герлігі зауважила значущість перших новоросійських генерал-губернаторів у своєрідному розвитку Одеси та регіону. Впродовж тривалого часу обіймання посад, ліберальність їхнього режиму ставали очевидною перевагою для порту і розвитку різних культур у порівнянні з повноваженнями таких управлінців в інших губерніях Росії Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794-1914. - К., 1999. .

Українська радянська історіографія до постатей генерал-губернаторів зверталася мало, спорадично, що пов'язано з проблемою входження українських регіонів до складу Російської імперії, на яку було накладено своєрідне ідеологічне табу. У багатотомному виданні “Історія Української РСР” допущено неточність, коли як приклад запровадження жорстокого режиму самодержавства на українські землі наведено поширення загальноросійського адміністративного устрою і створення генерал-губернаторств: Малоросійського, Новоросійського і Бессарабського та Київського Історія Української РСР. - К., 1978. - Т. 3. - С.11.. Але в центральних губерніях Росії уряд уже відмовився від генерал-губернаторської форми і залишав її на приєднаних землях. Навпаки, саме неможливістю поширити загальноросійські правові норми на історичні регіони України пояснюється їхнє виокремлення в генерал-губернаторства. 1985 р. з'явилося друком оглядове дослідження архівіста Марії Бутич Бутич М. І. До історії створення та діяльності генерал-губернаторств і військових губернаторств на Україні (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.) // Іст. дослідження. Вітчизняна історія. - К., 1975. - Вип.2. - С. 45-50., зорієнтоване на потреби архівознавчої науки, оскільки названі адміністративні установи виступають фондоутворювачами, історію яких необхідно знати при опрацюванні архівних документів. Опис основних функцій і структури здійснено на прикладі Канцелярії київського подільського і волинського генерал-губернатора, іншим генерал-губернаторствам автор не приділила уваги. Лише з 1990-х років науковий інтерес до діяльності урядових діячів ХІХ ст. в Україні помітно зріс Матвієнко А. Михайло Драгомиров // Пам'ять століть.- 1998.- № 4. - С. 93-105; Його ж. Михайло Драгомиров і Україна // УІЖ.- 2000.- № 2.- С. 112-126; Дремлюга С. П. М. Г. Рєпнін та його вплив на культурно-громадське життя України першої половини ХІХ ст. - Д.,1995.- С.81-95; Його ж. З історії суспільно-політичної думки першої половини ХІХ ст.: Гурток князя М. Г. Рєпніна-Волконського // Дніпропет. іст.-археогр. зб.- Вип.1. _ Д., 1997. - С.386-397. .

Історія місцевих державних установ у російській історіографії, в тому числі дореволюційній, представлена значною кількістю досліджень. Серед них праці, котрі й до сьогодні не втратили свого значення Андреевский И. Е. О наместниках, воеводах и губернаторах. - С.Пб.,1864; Блинов И. А. Губернаторы: Ист.- юрид. очерк. - С.Пб., 1905; Гессен В. М. Вопросы местного управления.- С.Пб., 1904; Соколов К. Очерк истории и современного значения генерал-губернатора // Вестник права. - С.Пб., 1903. - Кн. 7.- С.110-179; Кн. 8.- С. 39-76; Градовский А. Д. Исторический очерк учреждения генерал-губернаторств в России // Собр. соч.- С.Пб.,1899. - Т.1. - С. 299-338; Его же. Начала русского государственного права. - // Собр.соч.- 2-е изд.- С.Пб., 1908.- Ч.ІІІ..Уних детально проаналізовано законодавчі акти,об'єм влади генерал-губернаторів, суперечливі взаємини з міністрами, однак там не звернуто належної уваги на окраїнні генерал-губернаторства. Російські радянські історики державних інституцій самодержавства ХІХ ст. також не приділяли достатньої уваги регіональній владі генерал-губернатора. М. П. Єрошкін, фахівець з історії дореволюційних установ, застеріг, що специфіка управління національними окраїнами потребує окремого спецкурсуЕрошкин Н. П. Местные государственные учреждения дореформенной России (1800-1860): Учеб. пособие.- М.,1985.- С. 4., а П. А. Зайончковський недооцінив роль намісників, вважав їх штучним утворенням між губернаторською адміністрацією та верховною владою Зайончковский П.А. Правительственный аппарат самодержавной России в ХІХ в.- М., 1978. - С.145.. Останнім часом російські колеги почали плідно працювати в цьому напрямі, по-новому підійшовши до організації дослідницької роботи. Створено, наприклад, центр дослідження управління Фінляндією, в якому співпрацюють дві взаємопов'язані сторони, Росія і Фінляндія, в результаті чого видано детальний опис урядування одного з російських генерал-губернаторів М. І. БобриковаПолвинен Т. Держава и окраина: Н. И. Бобриков - генерал-губернатор Финляндии 1898-1904 гг. - С.Пб., 1997., проведено міжнародну конференція “Россия - Украина: история взаимоотношений” Россия-Украина: история взаимоотношений / Отв. ред. А. И. Миллер, В. Ф. Репринцев, Б. Н. Флоря.- М.,1997., а у колективній монографії вперше здійснено огляд входження кожного історичного регіону до Російської імперії Национальные окраины Российской империи: становление и развитие системы управления. - М., 1998.. Окремим розділом виділено Україну і Молдавію (розділ Ш, автори - М. Б. Булгаков і В. Я. Гросул), однак Україна ХІХ ст. на відміну від інших регіонів представлена поверхово, що пояснюється відсутністю наукових праць з історії генерал-губернаторств. Важливим видається прагнення авторів з'ясувати, в який саме історичний період переважала політика центрального уряду на врахування місцевих традицій, а коли віддавалась перевага уніфікаційним заходам. Сучасні російські історики подолали негативне ставлення до генерал-губернаторів як царських сановників, характерне для політизованої історіографії. Генерал-губернаторська форма врядування вже розглядається у ретроспективі історичного досвіду стосовно відносин регіону і центру в Російській Федерації і досліджується як штучно перервана історична спадковість державних інституцій ХІХ - початку ХХ ст. Іншою, суттєвою рисою досліджень є конкретне звернення до особистості генерал-губернаторів, їхніх індивідуальних рис, із якими справедливо пов'язується управлінська діяльність на користь регіонів. З'ясовуються компетентність, політичні погляди, практичний досвід урядування, залежність їхніх функцій від регіональних особливостей, переконань на безпосередню діяльність генерал-губернаторів Дубинина Н. Приамурский генерал-губернатор Н. Л. Гондатти. - Хабаровск, 1997; Захарова О. Ю. “Генералы своих судеб”: М. С. Воронцов - генерал-губернатор Новоросссийского края. - М.,1998; Матханова Н. П. Генерал-губернаторы Восточной Сибири середины ХІХ века: В. Я. Руперт, Н. Н. Муравьев-Амурский, М. С. Корсаков.- Новосиб., 1998.. Йде накопичення конкретних історичних знань про роль особистості урядовця, від рівня влади якого чимало залежало. Вадою названих праць є недостатня увага формуванню відносин генерал-губернаторів із неросійським населенням периферійних регіонів.

Отже, функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні окремо не досліджувалося, хоча ця надгубернська регіональна установа відігравала значну роль в інтеграційних процесах на її історичних землях. Короткий огляд досліджень засвідчує, що попередники з'ясували немало окремих сторінок до історії цієї владної установи, однак повної картини інтеграційних процесів ними не відтворено. Огляд джерельної бази та ступінь дослідженості історії цього інституту влади виявили високу репрезентативність джерел із цієї кардинальної проблеми. Діловодні комплекси документів, створені в процесі управлінської діяльності Канцелярій генерал-губернаторів, фактично не були залучені до висвітлення історії державних установ регіонального управління, зокрема для з'ясування напрямів, методів і форм діяльності генерал-губернаторів. Недостатньо опрацьовано і такі джерела як мемуари та епістолярія, що збагачують історичні розвідки особистісними характеристиками людей того часу. Проте, йдеться не про інформативні можливості джерел, що тією чи іншою мірою впливають на стан дослідження, а про зміну наукової парадигми, яка спрямовує переосмислення нез'ясованих процесів й до нашого часу “найменш відомої доби української історії” - ХІХ століття Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Історичні есе. - К., 1994.- Т. 1. -С.194.. Українські і російські історики ХІХ і ХХ ст. із-за сповідування різних світоглядних переконань і підходів до вивчення національних історій, по-різному наближалися до з'ясування ролі і місця цього інституту влади в соціальних процесах. Історіографія західного зарубіжжя, не обтяжена спільним історичним минулим, пропонує власні напрацювання подальшого вирішення проблем входження та перебування національних регіонів України у складі Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст., але й вона не переймалась дослідженням питань про місце державних установ в інтеграційних процесах. Вихід України на самостійний шлях розвитку сприяє пришвидшеному з'ясуванню цієї важливої сторінки в українській історії.