Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ - початку ХХ ст.: структура, функції, архіви канцелярій

Другий розділ: “Становлення та розвиток інституту генерал-губернаторства як вищої регіональної установи” присв'ячено аналізу політичних та соціальних передумов, що вплинули на формування в Російській державі генерал-губернаторської структури врядування та визначено місце Канцелярії в системі місцевих державних установ, вказано на характер документування управлінської діяльності та його значення для архівознавства. У підрозділі 2.1:“Генерал-губернатор: формування функцій, об'єму влади та повноважень” стверджується, що як інститут регіональної влади він уособлював різні підходи центрального уряду до управління регіонами. Вперше запроваджений Петром І у провінціях, еліта яких слабо піддавалась засобам приєднання, однак тоді не набув поширення. Повсюдне введення намісництв з генерал-губернаторською формою управління здійснила Катериною ІІ 1775 р. За Олександра І вони, як територіально-адміністративні одиниці, зберігали в імперії певну управлінську децентралізацію. Серед передбачуваних імператором реформ інститут генерал-губернаторства зайняв особливе місце. Теорія федералізму, з якою пов'язувалися конституційні перетворення, не була сприйнята владними колами імперії, котрі отримали перемогу не в процесі обговорення її доцільності, а в результаті вступу на російський престол Миколи І. Генерал-губернаторська форма набула розвитку в порубіжних, приєднаних територіях. Кожне генерал-губернаторство за домінування політичної централізації і уніфікації в межах Російської імперії зберігало певний час особливості, зокрема, у привілеях станів, місцевих традиціях урядування, в законодавстві.

Оскільки посада генерал-губернатора перебувала, то в статусі центральної державної установи (місцеве міністерство), то в статусі регіональної влади, до того ж стосунки з міністрами залишалися до кінця невпорядкованими, часто рівноправними, - то на тлі цих суперечностей набувала значення особа головного правителя краю. В залежності від переконань, ділових якостей, переймання регіональними потребами, вміння впливати на імператора та використовувати його оточення, кожний з генерал-губернаторів посилював значущість і впливовість своєї посади в державі, визначав взаємодію центру і провінції під час різних етапів інтеграції країв. Підпорядкованість генерал-губернаторів імператору й міністерствам, протистояння міністерського, централізованого начала і регіонального та особистість головного правителя краю зумовлювала своєрідність входження регіонів до імперії. Ось чому помітними виявилися періоди управління таких генерал-губернаторів як М. Г. Рєпніна, М. С. Воронцова, Д. Г. Бібікова, М. І. Драгомирова та інших.

У підрозділі 2.2:“Канцелярія генерал-губернатора: статус, особливості документування, його значення для архівознавства” відзначено, що Канцелярія генерал-губернатора отримала статус вищої наглядово-управлінської регіональної установи. В ієрархічній структурі державних установ імперії за нею закріпилося надгубернське представництво влади. Міністерство постійно наступало на владні межі та компетенцію Канцелярії генерал-губернаторств. Намагання уряду відразу ввести цей інститут в рамки централізованої системи, підпорядкувати й надати йому роль проміжної ланки між регіоном та міністерствами, не давало значного ефекту. Канцелярія кожного генерал-губернатора діяла в особливих умовах і набувала великого самостійного значення, як центр зосередження регіональної влади на підконтрольній території.

Постійна територіальна експансія Російської імперії покликала до життя й відповідну цій політиці державну посаду генерал-губернатора і його Канцелярію. Особливість інституту генерал-губернаторства полягала в тому, що вона легітимізувалась іменем самодержця і здійснювала інтеграційні заходи, зокрема, і в Україні, як вища регіональна влада. Задумана як тимчасова, вона пройшла шлях розвитку від вищої за міністерську владу в регіоні в усіх повноваженнях і функціях, через період майже паритетних відносин, до перетворення надалі в політичну інституцію з передачею місцевій, губернській владі контролю за господарсько-управлінськими справами. Які з них були переважаючими залежало від соціально-економічного і політичного стану регіону.

Як орган управління вона реформувалась у двох напрямах: зростала її роль і значущість у регіоні, вона вивершувалась над губернськими установами. Ускладнювалась її внутрішня структура відповідно до зміни владних повноважень генерал-губернатора. Бюрократичний апарат раціонального управління, яким ставала Канцелярія генерал-губернатора, створював відповідну до її функцій організаційно-розпорядчу документацію. Місце Канцелярії генерал-губернатора в системі місцевих установ, характер та специфіка її відносин із вищими, центральними та місцевими структурами визначило й відповідну систему документування її управлінської діяльності. Місцеві умови, віддаленість від центру, потреба в аналітичному осмисленні локальних соціально-політичних факторів сприяли зростанню документопотоку, який надходив від установ і посадових осіб. Підпорядкування генерал-губернаторської структури влади двом рівням - вищій, імператору, і центральній, міністерствам, закладало особливості в її наглядово-управлінську діяльність. З імператором генерал-губернатор зносився обмеженою кількістю документів, але об'єм і рівень вміщеної там аналітичної інформації був значущим. З міністерствами генерал-губернаторська Канцелярія зносилась конкретною інформацією шляхом постійного листуванням, в якому обговорювалися та узгоджувалися загальнодержавні наміри з регіональними особливостями.

Діловодна служба Канцелярії генерал-губернатора створила репрезентативні комплекси документів, які сьогодні через архівну систему використання стали важливою складовою достовірної соціальної ретроспективної інформації. Мобілізація та актуалізація цих джерел у тому числі й шляхом підвищення їхньої доступності через з'ясування історії установи, її функцій та систем документування, сприятиме подоланню стереотипів та оновленню досліджень регіональних історичних процесів.

Третій розділ: “Інтеграція Лівобережної та Слобідської України: Малоросійське генерал-губернаторство (1802-1856)” складається з чотирьох підрозділів, де в перших трьох досліджено напрями і форми діяльності малоросійських генерал-губернаторів, влада яких поширювалась на Чернігівську, Полтавську, а з 1835 р. і Харківську губернії, з'ясовано їх роль у вправадженні загальноросійських норм у правовій, соціальній і економічній сферах, показано роль особистості генерал-губернатора у забезпеченні інтеграційних та асиміляційних процесів, а також висвітлено структуру і функції Канцелярії як надгубернської інституції.

У підрозділі 3.1:“Діяльність перших малоросійських генерал-губернаторів” міститься аналіз врядування двох генерал-губернаторів О. Б. Куракіна та Я. І. Лобанова-Ростовського, які здійснили значні інтеграційні заходи у боротьбі за лідерство в управлінні регіоном з вихідцями з місцевої еліти, які були вищими урядовцями в Санкт-Петербурзі та намагалися виконувати роль політичного представника і господаря у ввіреному генерал-губернаторам краї. З'ясовано, що в процесі залучення дворянства на бік імперії генерал-губернатори, як особисті представники імператора, вдавалися до запровадження елементів унормованої централізованої держави, опікувалися економічною експлуатацією природних ресурсів і культурно-просвітницьким розвитком регіону. Під час управління Я. І. Лобанова-Ростовського втягнення України до загальноімперського простору в зв'язку з підготовкою до війни 1812 р. і в ході самої війни здійснювалося ще більш інтенсивно, а вся урядова політика ставала брутальнішою і жорсткішою щодо експлуатації людських ресурсів. Однак, дворянство в особі урядових сановників, таких як Д. П. Трощинський, ще в змозі були контролювати та впливати на призначення урядом сановників для місцевого врядування, котрі здатні були б проводити більш гнучку й поступливу політику в інтересах української еліти.

У підрозділі 3.2: “Основні напрями діяльності М. Г. Рєпніна” простежено форми і методи управління одного з найвідоміших генерал-губернаторів, масштабної фігури російського сановника в Україні, М. Г. Рєпніна, який впродовж 19 років був правителем регіону. За його врядування було здійснено остаточне злиття українського судочинства з російським, внормовано становище двох найзначніших станів -- дворян і козаків. Заходи М. Г. Рєпніна на розширення соціальної бази імперії якнайширшим залученням до державної служби малоросійського дворянства сприяли його популярності серед місцевої еліти. Використання козацтва з намаганням відродити давній його статус зустріло непорозуміння не лише у Миколи І, а й голови Державної ради і Комітету міністрів В. П. Кочубея та міністра фінансів Д. О. Гур'єва.

Зростання авторитету російського адміністрування вело до прискорення політичної інтеграції, чому сприяв захист М. Г. Рєпніним майнових інтересів місцевого дворянства. Сповідуючи принципи врегульованої поліцейської держави, з якими він добре був обізнаним через Саксонію, губернатор здійснював державний контроль з детальним регламентуванням, раціональною опікою й наглядом за всіма проявами соціального руху. За час його врядування Україна практично інтегрувалась у складі Росії, бо наступ здійснювався поступово із врахуванням інтересів основних станів -- дворянства й козацтва. М. Г. Рєпнін сприяв ототожненню малоросійського дворянства з російським, що зміцнювало його позицій у межах імперії вже як представників її невіддільної частини. Він скоригував дії уряду в унормуванні відповідності малоросійських чинів до табеля про ранги. Применшення значення малоросійського дворянства привело б до його консолідації на регіональному рівні, що могло загрожувати цілісності імперії.

Становище малоросійських козаків, їхній недавній військовий досвід і прагнення до господарювання на землі, переконали М. Г. Рєпніна, що центральний уряд неправильно чинив, намагаючись прискорено перевести численне козацтво в стан державних селян з ліквідацією їхніх привілеїв. Для аргументації своєї позиції М. Г. Рєпнін з'ясував історію виникнення козацтва і доводив легітимність його права на землеволодіння. Наприкінці свого врядування він виокремив управління козаками, яке надалі здійснювала Головна господарська контора. Інституція його врядування насаджувала українському населенню переваги імперського стабільного управління. Ідеї епохи Просвітництва були співзвучними його власним переконанням про впорядковану державу, в якій кожний стан при доброму управлінні зможе реалізувати себе на благо загального розвитку імперії. Найбільших успіхів М. Г. Рєпнін досягнув у царині культурної асиміляції, заснуванням дворянських станових освітніх закладів, театру. Він сприяв появі праці Д. М. Бантиша-Каменського “История Малой России”, в якій історія України недвозначно пов'язується з історією Росії. Молодь здобувала освіту через російську мову, культурну традицію та виховувалася в любові до імператора і спільного “отечества”. Принципи його світоглядної парадигми полягали у врахуванні місцевих особливостей (“бо влада йде зверху, а довіра -- знизу”), він вводив Україну в Російську імперію, враховуючи її регіональні відмінності.

У підрозділі 3.3: “Чернігівський, полтавський та харківський генерал-губернатори напередодні відміни посади” простежено новий виток наступу уряду на регіональні особливості Лівобережної України, для чого до Малоросійського генерал-губернаторства 1835 р. було приєднано більш зросійщену Харківську губернію і перенесено центр регіону з Полтави до Харкова. За час існування Чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернаторства здійснено низку заходів, спрямованих на втягнення регіону в загальноросійську державну економічну систему, ліквідовано залишки привілейованого вільного ґуральництва і торгівлі спиртними напоями та ліквідовано давню податкову недоїмку збіжжям. Такий вид стягнення державного податку був запроваджений в цьому генерал-губернаторстві вперше. Великого значення надавалося розвитку нових торговельних шляхів. Генерал-губернатори все менше мали можливостей схилити уряд на свій бік і переконувати у слушності вжитих ними заходів. Відбулося різке пониження його статусу до загальноросійського стандарту звичайного губернатора. Спроби виділити регіон та займатися його господарським облаштуванням центр зустрічав із певним незадоволенням, тим більше, що на той час уряд більше переймався організацією управління на нових приєднаних землях. Місцеве дворянство вже не ставало в явну опозицію російській владі і сприймало її як свою власну. Хоча уряд і використав адміністративний ресурс та залучив господарські і людські резерви регіону під час Кримської війни, але ліквідація генерал-губернаторства 1856 р. стала неминучою.

У підрозділі 3.4: “Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, реконструкція втраченого архіву” доведено, що ця інституція набула статусу вищої регіональної установи і здійснювала адміністративно-політичні і управлінські функції, спрямовані на завершення інкорпорування Лівобережної і Слобідської України у складі імперії. Канцелярія відрізнялась простотою структури, відділи якої формувалися з огляду на напрями її діяльності. Створений відомчий архів (близько 71 тис. справ) не дійшов до нашого часу в первісному вигляді, однак збережені його алфавіти справ, діловодні та інвентарні описи виконують роль вторинних джерел архівної інформації. Заголовки справ є досить інформативними і їхні фактичні дані можна використовувати нарівні з документними. При багаторазових однотипових записах простежується певна тенденція у розвитку подій і тоді вони надаються для первісних статистичних підрахунків.

У висновках до розділу підкреслюється, що особливості соціальної структури регіону, неоднакове розуміння заходів інтеграції генерал-губернаторами і урядом уповільнювали цей процес в Україні. Перші малоросійські генерал-губернатори здійснювали толерантне втягнення регіону через створення нової соціально-економічної інфраструктури, залучення місцевого дворянства до управління, будівництво адміністративних помешкань та поширення російської культурно-освітньої традиції. Генерал-губернатори 1840-1850-х рр. проводили більш наступальний курс на централізацію і уніфікацію управління, виконали свої завдання, що й привело до лікідації посади і Канцелярії генерал-губернаторства.

У четвертому розділі: “Колонізаційні заходи Російської держави на Півдні: Новоросійське й Бессарабське генерал-губернаторство (1822-1874)” з'ясовано історію становлення і функціонування інституту південного генерал-губернаторства у складі Катеринославської, Херсонської, Таврійської та Бессарабської губерній, розглянуто особливості діяльності генерал-губернаторів, їх цілеспрямовану політику на колонізацію і залюднення регіону, розвиток міст-портів, морського флоту і транспорту, торгівлі, адаптацію законодавства для здійснення буржуазних реформ в інтересах імперії.

У підрозділі 4.1: “Становлення генерал-губернаторства на Півдні України” досліджується специфіка формування інституції державного управління південним регіоном після його приєднання до Росії, особливості діяльності перших урядовців генерал-губернаторської влади, зокрема А. Є. Рішельє і О. Ф. Ланжерона, показано, що заснування генерал-губернаторства відбулося в період переміщення напряму військової і економічної експансії імперії, сприяло колонізації Півдня України, зростанню міст, зокрема поліетнічної Одеси як економічного і культурного центру регіону.

Підрозділ 4.2: “Політика державного “освоєння” та зросійщення: М. С. Воронцов”. Розглядаються форми і методи управлінських заходів одного з найвпливовіших російських сановників, який за час обіймання генерал-губернаторської посади підніс роль і місце цієї інституції в системі регіонального врядування, сприяв розвитку генерал-губернаторства, регулював законодавчими і нормативними актами різноманітні привілеї місцевих колоністів. Колонізація південних земель, три чверті населення яких були вихідцями з українських губерній, решта - росіяни та іммігранти, які додавали підприємливої винахідливості місцевій спільноті, була підтримана регіональною владою, яка зрозуміла динамічні соціальні угрупування Півдня, що тяжів до вільної торгівлі та господарювання, що не дозволило владі поширити в краї кріпосницькі відносини, які процвітали в центральній Росії. Асиміляція корінних етносів і іммігрантів відбувалася в умовах ліберальної політики М. С. Воронцова та надання привілеїв з феодальною системою опіки і проявами фритредерства. Далеко не останню роль відігравало і те, що генерал-губернатор був яскравою особистістю, до того ж місцевим власником великих земельних володінь, підприємливим господарником, сприяв зростанню вільної торгівлі, зовнішніх зносин. Генерал-губернатор мав реальної влади більше від офіційної і вмів це використати для економічного освоєння краю. Він особисто відповідав перед імператором за витрати значних коштів на будівництво портів, суднобудування, розвиток торгового судноплавства, очищення рік, прокладання гірських доріг Криму, садівництво. На Півдні України на відміну від інших регіонів, вільна торгівля стала галуззю добування доходів для держави, темпи і форми якої визначав генерал-губернатор. Урядування М. С. Воронцова значно прискорило інтеграцію Південної України і Криму у складі Росії, яка відбувалася з урахуванням інтересів імперії як і більшості підприємливого населення регіону. Він став першим провідником політики зросійщення Півдня у сфері управління, культури, освіти і науки та вміло перетворював столицю генерал-губернаторства, Одесу, з європейського в російське місто. Інститут генерал-губернаторства продемонстрував переваги регіональної влади, яка вміло реагувала на потреби спільнот, поєднувала інтереси центру і регіону.

У підрозділі 4.3: “Діяльність генерал-губернаторів напередодні та під час великих реформ” з'ясовано напрями діяльності генерал-губернаторів за останні двадцять років, які забезпечували проведення буржуазних реформ на Півдні України. Більшість з них намагалися наслідувати політику попередника, поєднували інтереси регіону і центру. Діяльність генерал-губернаторів впродовж 1850-1870-х рр. зосереджувалась на двох напрямах, по-перше -- адаптація загальноросійських законодавчих і нормативних актів, нагляд за дотриманням законності за якими здійснювались реформи в південному генерал-губернаторстві, по-друге --забезпечення необхідних потреб населення в екстремальних воєнних обставинах, протиепідемічних, карантинних заходів і зносин з іншими державами. Проте імперське, колонізаційне розуміння генерал-губернаторами регіональних соціальних процесів призвело до таких катаклізмів як масові переселення татар і втечі колоністів за межі Росії, до занедбання шляхів сполучення, міжнародної торгівлі та уповільнення темпів розвитку сільського господарства, особливо в Криму. Та все ж і тут діяльність інституту генерал-губернаторства забезпечила успіх інтеграції в основних галузях життєдіяльності регіону та культурно-освітній сфері.

У підрозділі 4.4:“Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, сучасний стан архіву” досліджується формування структури надгубернської установи, залежність її функцій від завдань, поставлених урядом і генерал-губернатором в управлінській діяльності. Внутрішня будова цієї установи була раціональною, складнішою у порівнянні з іншими канцеляріями, а чиновницький склад чисельнішим. Апарат Канцелярії був компетентним, функціонально мобільним, забезпечував нагляд за різнобічним розвитком регіону, регулював міжнародну торгівлю, дипломатичні зносини. В результаті адміністративного управління краєм, різнопланової діяльності Канцелярії та її документаційного забезпечення створено об'ємний відомчий архів (близько 145 тис. справ), внутрішня структура якого відповідає структурі установи. До нашого часу дійшла п'ята частина його первісного складу, причому з'ясовано, що найбільше справ було знищено за час відомчого зберігання. Однак інформативні можливості сучасного документного комплексу для дослідження історії інституту генерал-губернаторства високі і забезпечують наближене до адекватного відображення розвику соціальних процесів в регіоні.

Іменним указом Сенату 17 січня 1874 р. посаду і Канцелярію новоросійського і бессарабського генерал-губернатора ліквідовано, а управління в Херсонській, Катеринославській, Таврійській і Бессарабській губерніях переведено на загальноімперські норми. Хоча про причини ліквідації в указі не йшлося, слід розуміти, що край, незважаючи на його особливості, не потребував децентралізованого врядування. Тим більше, що припинення функціонування інституту генерал-губернаторства на Півдні України пов'язувалося урядом з невиконанням правителями краю радикальних інтеграційних заходів, бо більшість новоросійських і бессарабських генерал-губернаторів зосереджувалися на інтересах регіону, а не центру.

П'ятий розділ: “Завоювання імперією позицій в Правобережній Україні: Київське генерал-губернаторство (1832-1914)” складається також з 4-х підрозділів, у кожному з яких з'ясовується специфіка функціонування інституції київського, подільського і волинського генерал-губернатора, визначаються періоди наступу російської влади на особливості регіону.

У підрозділі 5.1: “Передумови створення та завдання генерал-губернаторства” доведено, що до 1830-х років російське владарювання в Правобережній Україні не відрізнялося від інших регіонів: еліта володіла землею і селянами, мало переймалася службою і інтересами Російської імперії. Після польського визвольного повстання 1830-1831 рр., з утворенням інституту Київського генерал-губернаторства, і то не відразу, уряд відмовився від співпраці з місцевим дворянством і поставив як стратегічне завдання репресивними заходами усувати його від володіння маєтками і від представницьких повноважень.

У підрозділі 5.2: “Посилення інтеграції: Д. Г. Бібіков,І. І. Васильчиков, М. М. Анненков” розглянуто заходи київських генерал-губернаторів на поглиблення інтеграції регіону у складі імперії. Наступальним курсом відзначився Д. Г. Бібіков, який ввів напружений державний контроль як в соціально-економічному так і в політико-культурному напрямах. Сучасники не без іронії зазначали, що Д. Г. Бібіков зайняв київський стіл, а не отримав призначення Bobrowski T. Pamiкtnik mojego џycia. - Lw., 1900. - Т. 1. - S. 230.. Цей сановник цілком відповідав миколаївському стилю централізованого, бюрократичного управління. Його діяльність зосереджувалася на вирішенні таких проблем як заміна місцевого законодавства і судочинства на російський Звід законів (1832 р.), усунення шляхти від місцевого управління та її асиміляцію через військову і державну службу у великоросійських губерніях; він намагався змінити відносини між державою, поляком-поміщиком та українським селянином. Нелояльне ставлення шляхти до влади призвело до підняття статусу поліції та надання їй примусово-контролюючих функцій. Невипадково, практика заміни станової поліції державною була поширена на всю Російську імперію. Адміністративний нагляд Д. Г. Бібіков забезпечував призначенням благонадійних з військовим досвідом чиновників. Спроба асимілювати представників місцевої шляхти, спираючись на їхній досвід, службою в російських установах, не приніс сподіваного ефекту. Інвентарною реформою Д. Г. Бібіков блокував лідерство шляхти та намагався привернути селянство на свій бік. Подібні мотиви супроводжували і проведення аграрної реформи 1861 р., контроль за якою повністю зосереджувався в руках генерал-губернаторів.Після польського повстання 1863-1864 рр. у генерал-губернаторстві політика обмеження польського землеволодіння набула більш відкритого і цілеспрямованого характеру, тісно ув'язувалася з визначенням генерал-губернаторами міри впровадження буржуазних реформ у правобережних губерніях. Законодавчими пропозиціями в уряд та практичною діяльністю І. І. Васильчиков і М. М. Анненков надавали розмаху зросійщенню регіону, котрий Росія вважала своїм “споконвічно”. Нова репресивна кампанія на особливості регіону в соціальному, господарському, культурно-освітньому і релігійному напрямах суттєво змінила становище місцевої еліти. На відміну від інших еліт (німецької, шведської), котрі зберігали свій статус-кво на власній землі, магнати й шляхта Правобережної України російською владою були відчужені і розпорошені, а чиншова шляхта позбавлялася багатьох ознак власної ідентичності.

У підрозділі 5.3:“Політичні та соціально-економічні заходи генерал-губернаторів в епоху реформ і контреформ” стверджується, що за період від 1860-х до початку ХХ ст. діяльність київських генерал-губернаторів спрямовувалась також на більш поглиблену інтеграцію Правобережної України у складі імперії. Головні начальники краю продовжували ініціювати урядову політику, звертаючи основну увагу на заміну польського російським землевласником, ставили політичні проблеми та визначали уповільнене поширення загальноросійських буржуазних реформ у ввіреному їхньому управлінню регіоні, вирішували нові завдання, пов'язані з формуванням урядової політики, обмеження іноземної імміграції. Функції генерал-губернаторів набували репресивного характеру, вони оголошували надзвичайний стан в місцевостях, де поширювалась революційна пропаганда. Це зумовило підпорядкування 1882 р. київському генерал-губернатору Чернігівської та Полтавської губерній з правом вживати надзвичайні заходи для посилення охорони державного спокою і громадського порядку. Інститут генерал-губернаторства тривалий час тримав весь історичний регіон під пильним контролем із-за недовіри до місцевої еліти та у зв'язку з військовими і політичними подіями в Східній Європі, де зійшлися ніби два світи, за кожним з них був великий історичний досвід і традиція державного життя. Вважається, що поляки хоча вже не мали власної держави, а Російська імперія володіла значним механізмом підкорення, їхнє протистояння тут здійснювалося протягом усього ХІХ і початку ХХ ст. Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. - 1996. - № 12. - С. 53. Отже, діяльність генерал-губернаторів цього регіону зосереджувалась на адміністративно-поліцейських функціях. Поширення загальноросійських буржуазних реформ звузило об'єм влади генерал-губернаторів та привело до ліквідації дискредитованої в революційний час інституції.

У підрозділі 5.4: “Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, сучасний стан архіву” досліджено структуру регіональної установи у процесі набуття повноважень і виконання функцій та відзначено, що в її діяльності переважали такі напрями як таємний нагляд і контроль за розвитком регіону, забезпечення виконання урядових завдань на перерозподіл земельної власності для передачі російським власникам. Особовий склад Канцелярії набирався виключно з російських чиновників, на яких уряд покладав проведення урядової політики, тому ця установа виразно відрізняється від їй подібних. Посилено наглядові та контролюючі функції генерал-губернаторів, які постійно використовували чиновників центрального апарату, об'єктивно приводило до наповнення документів важливою узагальнюючою інформацією соціально-економічного і політичного змісту та до підвищення їхньої інформативності в управлінській діяльності. Власна Канцелярія генерал-губернатора, інститут позаштатних чиновників та міжвідомчі тимчасові комісії дозволяли правителю краю достатньо повно контролювати і направляти соціальні процеси свого регіону, що знайшло відображення у документному комплексі, покладеного в основу відомчого архіву цієї установи.

Канцелярія генерал-губернатора організувала систему документів, якою поставила нижчі установи під повний контроль. Наглядом за соціальними процесами та спрямуванням їх у визначеному напрямі, забезпечувалося формування документів (звіти, огляди, циркуляри, протоколи, донесення, скарги), кожний вид якого ніс відповідний рівень інформації про становище та тенденції розвитку регіону. Об'ємне діловодство Канцелярії створило відомчий архів, який напряму залежав від кількості вхідних та вихідних документів власних, уряду і підлеглих установ, а також від тривалого періоду існування самої Канцелярії. Ступінь збереженості фонду (244 тис. справ), що становить десяту частину його діловодного комплексу, дозволяє досліджувати історію цієї інституції і основні соціальні процеси, що нею документувалися впродовж 82 років.

Отже, приведення адміністративно-політичної структури регіону у відповідність до імперської було найголовнішим заходом у першій половині ХІХ ст., в другій - генерал-губернатори лише довершували розпочате станове унормування, зокрема, найдовше чиншової шляхти. Київські генерал-губернатори ініціювали появу правових актів для всього Правобережжя, якими унормовували соціально-станові відносини, а спираючись на укладені за їхньою участю закони, вони змінювали соціальний статус населення, уподібнюючи його до російського, вдаючись до репресивних методів, з опертям на військову силу. Майже всі генерал-губернатори очолювали Київський військовий округ, що значно розширювало владні повноваження цієї інституції.

Інтеграційним процесам, які ініціювали генерал-губернатори, уряд надавав легітимності, спираючись на офіційну ідеологію щодо обґрунтування справедливості повернення Правобережной України під російську корону. Цій доктрині підпорядковувалася діяльність наукових установ. Продемонстрована діяльністю громадівців у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства наукова схема регіонального історичного процесу призвела до його закриття. Культурна та релігійна відмінність регіону усувалась як така, що не відповідала духові російської присутності. Вирішення “українського питання”, ставлення уряду до якого визначали генерал-губернатори, мало свої особливості. На початковому етапі його зародження, вони відмічаючи його слабкість, намагалися надати йому лише антипольського спрямування. Більш значні його прояви були заблоковані Валуєвським циркуляром (1863 р.) і Емським указом (1876 р.). Українофільство було оголошене поза законом, а його представники, як і поляки, каралися і адміністративним шляхом висилалися за межі України.

Висновки є результатом дослідження історії функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні ХІХ-початку ХХ ст. Багатоаспектні напрями діяльності державних установ в Україні, що здійснювали управлінські функції на її історичних територіях на сьогодні є окремим об'єктом історичного дослідження і розглядаються спеціальною історичною дисципліною “Історія державних установ”. Досягнення незалежності України і зникнення великодержавного, комуністичного пресу звільнило науку від догматичного полону заангажованих ідеологією проблем державного будівництва в минулому України і дозволило активізувати об'єктивний аналіз історичного досвіду, зокрема проблеми інтеграції українських земель-регіонів у Російській імперії.

Джерельна база дослідження діяльності генерал-губернаторів і їх канцелярій складається з діловодних документів, законодавчих та нормативних актів, опублікованих у трьох виданнях “Полного собрания законов”, а також представлена спогадами, мемуарами, щоденниками, епістолярним жанром. Однак, вона не стала спонукальним чинником до з'ясування історії державних установ, що фактично регулювали життєдіяльність людських спільнот на українських землях. Виняток становлять окремі дослідження установ поліції і жандармів, та й то лише в контексті вивчення революційного руху. Водночас для історичної науки актуально здійснити комплекс спеціальних досліджень історичного досвіду державного управління в Україні під час її перебування у складі інших держав. Вивчення історії такої своєрідної форми державної влади і управління як інститут генерал-губернаторства, який діяв в історичних регіонах --Лівобережній, Слобідській, Південній і Правобережній Україні і визначав становище і характер їх перебування у складі імперії показує, що історія установи фактично несе найбільш повну і конкретну інформацію про устрій, найближчі потреби та інтереси людини й влади, боротьбу державних і недержавних інтересів, а також становище тогочасної людини у її взаємовідносинах з державою, що складає суть багатьох проблем історичного процесу в його конкретних проявах. З цього погляду сутність влади генерал-губернатора полягала в тому, що йому передавались у віддаленому регіоні значні повноваження, які фактично робили його вершителем долі людей і активним співучасником цілісного, а не окремого історичного процесу в краї, та вимагає від історика врахування особистісного чинника при вивченні цієї складової історії державних установ в Україні.

Генерал-губернаторська форма управління пройшла кілька етапів становлення. Російська імперія, що постійно зростала за рахунок нових територій, знайшла в ній управлінський інструмент під час проведення місцевих адміністративних реформ. Генерал-губернатор, як намісник, був продовжувачем одноособової абсолютистської форми влади, забезпечував усіма заходами, аж до військових, втілення політичних і соціально-економічних інтересів імперії у ввірених його управлінню губерніях. Ускладнення державної організації, намагання проникнути в глибину соціальних процесів і змінити їх хід, вимагало саме такої модернізації імперського апарату управління. Розбудова Росії на фундаментальних просвітніх засадах західного абсолютизму -- адміністративна централізація, раціоналізація, унормоване законодавство, заохочення іноземної імміграції та підприємництва -- втілилося в організації владної посади-установи генерал-губернатора.

Канцелярія генерал-губернатора на території України була надгубернською установою з вищими владними повноваженнями в регіоні. Реформатори за Олександра І передбачали, що на етнічно-національних територіях генерал-губернаторства отримають статус повноправної інституції в системі федерального управління при введенні конституції. Відколи уряд зосередився на централізації і уніфікації управління імперією, галузева або міністерська форма врядування вимагала управлінської єдності і витіснила генерал-губернаторську, намісницьку по своїй суті форму влади з центральних губерній Росії і залишила її на окраїнних, прикордонних територіях.

Напрями, форми і методи діяльності ставленика самодержця і головного адміністратора в значній мірі визначався ступенем інтегрованості підвладної території. Соціально-економічні та політичні особливості окраїн не дозволяли імперській владі поширити на них загальноросійську систему управління. Статус Канцелярії як надгубернської установи з намісницько-провінційним характером врядування чергувався з паритетними контрольними правами поряд із центром. В 1830-1850-х роках у регіонах інститут генерал-губернаторства був рівноправними з міністерствами. Однак рівень реальної політичної влади генерал-губернатора був вищим за його правовий статус, особливо в першій половині ХІХ ст. Як намісник самодержця, він наділявся дискреційними повноваженнями, давав розпорядженнями на основі власного розуміння ситуації, узгоджуючи дії із загальною тенденцією та правовими нормами, що були чинними на той час у державі.

З розвитком міністерської системи врядування повноваження генерал-губернатора на пряме підпорядкування царю обмежилися і в наступний період ця структура надгубернської влади була введена у систему Міністерства внутрішніх справ. Відтак відбулося звуження обсягу повноважень і функцій генерал-губернатора, перетворення Канцелярії на проміжну установу між центром і губерніями, що й спонукало уряд знову шукати їй місце в системі регіонального рівня влади.

Причин звернення уряду до інституту генерал-губернаторства на початку ХІХ ст. відзначається декілька. На перше місце виходять особливості входження регіонів до складу Російської імперії та відмінності їхнього соціально-економічного розвитку. Віддаленість кордонів від столиці, слабкість зв'язку або й відсутність комунікаційних сполучень викликали невпевненість у можливості утримати приєднані землі. Слід відзначити, що кожен регіон в Україні мав місцеву еліту, стосунки якої з владою складалися по-різному.

Важливу роль у формуванні нової адміністративної системи відігравала складність етносоціальних процесів. Ступінь поліетнічності і самоврядності неросійських народів змушував уряд рахуватися з їхніми особливостями. До них можна віднести і релігійно-культурні, світоглядні переконання місцевого населення, в тому числі колоністів, яких затребувала імперія, а також природно-географічний фактор розміщення українських земель.

Територія України ввійшла до складу імперії через генерал-губернаторське управління трьома великими частинами. Кожне з досліджуваних генерал-губернаторств наставлялося в різний час з метою швидкої уніфікації управління й підпорядкування загальноросійським законам. Малоросійське генерал-губернаторство, створене на початку ХІХ ст., мало яскраві регіональні відмінності, але в результаті інтеграційного розвитку регіон першим позбавлений соціальних особливостей та введений під єдине централізоване управління. На Півдні України генерал-губернаторство створювалося дещо пізніше, та під увагою російської присутності в регіоні, після проведення буржуазних реформ і виконання завдань інтеграції майже за однаковий проміжок часу з Малоросійським, було ліквідоване. Київське генерал-губернаторство створювалося з подібною метою, але спротив місцевої еліти подовжив період його функціонування.

Відзначаємо, що найважливим у діяльності інституту генерал-губернатора було приведення до однорідності з російськими соціальних структур, серед яких виділялися традиційні стани, окремі соціальні й етно-національні угрупування. Цього досягалося шляхом законодавчої ініціативи генерал-губернатора, погодженням його заходів з імператором, що потім розглядалися міністерствами, Сенатом, Комітетом і Радою міністрів, Державною радою. Найпершим у діяльності інституції генерал-губернатора було приведення у відповідність із російським місцевого законодавства. Литовський статут, чинний в Україні, укладений в інших історичних, культурно-національних традиціях, що унормовував соціальні відносини в ліквідованих державних утвореннях, в кінці 1830-х років відмінявся. На його зміну приходили загальноросійські закони, кодифікація яких завершилася 1830 р. При неможливості поширення російських законів практична діяльність установ і посадових осіб регламентувалася Канцелярією генерал-губернатора в найдрібніших деталях. Для південних генерал-губернаторів важливим стало унормування термінів пільг та привілеїв іноземних колоністів. В такий спосіб здійснювався контроль соціально-економічних інтересів станів. Отже, саме через головних правителів центральний уряд встановлював міру підпорядкування регіонів загальноросійському законодавству.

Заміна установ попередньої влади й поширення російської державності в регіонах забезпечувалися в першу чергу адміністративними заходами. Канцелярія генерал-губернатора контролювала діяльність державних і станових установ різних відомств, давала згоду на призначення, звільнення і проходження чиновниками служби: присвоєння звань, чинів, нагород, пенсій, надання відсоткових надбавок до посадових окладів та набуття маєтностей в Україні. Генерал-губернатор відповідав за кожного чиновника, справа якого розглядалася в судовому порядку. Особи, що обиралися дворянством в повітові та губернські установи, схвалювались ним після кожних виборів. В період великих буржуазних реформ ці сановники започатковували нові державні і самоврядні установи та посади з обґрунтуванням їх необхідності та функціональної направленості.

Соціальні процеси регулювалися через органи поліції, котрі найпершими потрапляли в безпосереднє підпорядкування генерал-губернатора. Слабкість і залежність станової поліції від місцевих виконавчих структур уповільнювали проведення урядової політики, змушували генерал-губернатора, зокрема київського, вдатися до кількаразової реформи установ поліції й наставляння на посади державних чиновників. Відсутність та недосконалість місцевих установ політичної поліції зумовили покладання на Канцелярію генерал-губернатора виконання й цієї функції.

Генерал-губернатор поєднував в своїй особі цивільне й військове управління, опікувався регулярними військами на своїй території, контролював виконання рекрутської повинності. Напередодні та в період воєн, під час польського повстання саме він виконував обов'язки командувача, формував військові з'єднання, в тому числі козацькі полки й ополчення. Після військової реформи 1862 р. новоросійські та бессарабські й київські генерал-губернатори практично майже всі призначалися начальниками військових округів, що значно посилювало владні повноваження їхньої установи.

Інституція генерал-губернатора визначала політичну стратегію і методи здійснення економічної інтеграції, зокрема підпорядкування господарсько-торговельного комплексу регіонів загальноросійським потребам. Канцелярія генерал-губернатора залучала необхідні дані та окреслювала стратегічне становище краю, стан шляхів сполучень, портів, місця та час проведення ярмарків та дбала за їх благоустрій. Становлення російської державності на неросійських землях супроводжувалося значним будівництвом помешкань державних установ, особливо в Лівобережній Україні і на Півдні, що здійснювалося під егідою генерал-губернатора, в розпорядження якого надходили значні місцеві й державні кошти. Уряд надавав Канцелярії значних повноважень у контролі за функціонуванням податкової системи, зокрема, станом сплати податків та недоїмок, статків міських органів влади. Вона організовувала державну допомогу в період надзвичайних ситуацій, неврожаїв та епідемій. При Канцелярії генерал-губернатора зосереджувалося вивчення природних ресурсів краю, прогнозувалося їхнє освоєння. На генерал-губернатора уряд покладав обов'язки облаштування іммігрантів, напрями їхньої виробничої діяльності та урядової політики щодо подальшого проживання та вкорінення в місцеву систему землеволодіння і станову приналежність.

Судові функції генерал-губернатора, що з часом були передані цивільним губернаторам, полягали в загальному нагляді за судами та схваленні рішень місцевих судових інстанцій, особливо щодо вироків про смертне покарання.

Діяльність генерал-губернатора кожного регіону набула притаманних для цього краю рис, що були викликані особливостями інтеграційних процесів. Порівнюючи кожне генерал-губернаторство в Україні опукліше видними стають спільні заходи, що вони застосовували для уніфікації соціальних угрупувань населення та їх асиміляції. Канцелярія кожного генерал-губернаторства стала консолідуючим центром ідеологічного тиску на розвиток напрямів і форм освіти, наукового і культурного життя, котрі здійснювалися на основі російської культурної традиції й мови. Політична, наглядова та контрольна функції найтіснішим чином вживалися зі зросійщенням регіонів.

Аналіз інституту генерал-губернаторства як органу місцевої влади в кожному з регіонів окремо показує його надгубернські державні заходи та їхні наслідки.

Малоросійський генерал-губернатор ставив завдання поглибленої асиміляції українського дворянства шляхом визнання його заслуг і привілеїв та примусу до статської і військової служби, бо воно повільно втягувалося в орбіту загальнодержавних інтересів, переймалося власним господарюванням патріархального типу, відстоювало привілеї у гуральництві, якому підпорядковувалося землеробство й скотарство. Генерал-губернатор унормував статус козаків, використавши їхнє право на землю і військовий досвід, що затримало процес переведення їх до стану державних селян. Ліквідація відмінностей у соціальній структурі, судочинстві, козацько-військових і культурно-господарських традиціях, які уповільнювали остаточну інтеграцію регіону в Російській імперії, відбулася на середину 1850-х років. Малоросійські губернії першими потрапили під значний тиск і вплив російської бюрократії й культури. З цією метою інституція генерал-губернаторства енергійно займалася розбудовою адміністративних помешкань столиць регіону - Полтави й Харкова, впровадженням закладів освіти, театру, вшанування місць російської перемоги під Полтавою.

Своєрідне геополітичне становище, економічний, соціальний, демографічний та етнічний фактори Півдня України зумовили відмінні процеси в управлінні регіоном, що закріпилися в діяльності Канцелярії новоросійського й бессарабського генерал-губернатора. Південні генерал-губернатори мали значну свободу у сфері господарських, торгово-економічних повноважень, котра сприяла освоєнню регіону, його заселенню, наданні чи продовженні пільг зовнішнім і внутрішнім іммігрантам, у відповідності з їхніми господарськими навичками. Економічне освоєння регіону полягало у визначенні генерал-губернаторами співвідношення між формами державного протекціонізму й фритредерства. Більше за інших ці генерал-губернатори переймалися дипломатичними, військовими і протиепідемічними, карантинними заходами. Канцелярія генерал-губернатора, особливо в часи М. С. Воронцова, стала організаційним центром поширення російської освіти і науки, зокрема в Одесі, культури і мови серед поліетнічного населення Південної України. Уряд ліквідував генерал-губернаторство після проведення буржуазних реформ на Півдні.

Київський генерал-губернатор не знайшов спільної мови з місцевою елітою за її участь у першому та другому польських повстаннях і визначив основним своїм завданням усунути її від панування в краї. Він заміняв в установах її російськими чиновниками, зокрема не допускав до владних повноважень в місцевих виборних установах. Генерал-губернатор найбільше уваги приділив дрібному дворянству, шляхті, яку понижував в соціальному статусі, прирівнюючи значну її частину до селянського стану. Суперництво між шляхтою і російською адміністрацією в праві на землеволодіння закінчилося встановленням державного контролю за землекористуванням і земленабуттям. На кінець ХІХ ст. Канцелярія генерал-губернатора помітно активізувала контроль за діяльністю у сфері економічного розвитку краю, де розбудовувались шляхи сполучень, пожвавлювались торговельно-економічні процеси.

Інституція генерал-губернаторства окреслюється особою сановника, наділеного легітимними повноваженнями від імператора на неросійських територіях. Перші головні начальники в тій чи іншій мірі сповідували концепцію “справжньої” монархії, засади епохи Просвітництва, згідно з якими держава мала дбати про розвиток і благоустрій краю. Вибір на посаду зумовлювався знатністю походження та військовими заслугами. Ті з них, хто брав участь у військових кампаніях мали більші шанси зайняти посаду на приєднаних землях та набути тут маєтності. Ділові якості генерал-губернатора, вміння визначати пріоритетні напрями в розвитку регіону, законодавчо їх забезпечити, сприяли успіхові інтеграційних процесів. Здатність генерал-губернатора поєднати інтереси центру і регіону, вміння знайти спільну мову з імператором, двором, міністрами та місцевою елітою гарантували тривалість її обіймання.

Зосередження на посаді генерал-губернатора широкого кола різноманітних владних повноважень, невизначеність їхніх меж, нечітке законодавство щодо взаємин із вищими, центральними і становими установами сприяло тому, що ці сановники в залежності від управлінської культури надавали посаді особистих характерних рис. Кожен посилював значущість ввіреного йому регіону в імперії та підкреслював власну роль в інтеграційному процесі. Чим більшої ваги набирала інтеграція, тим більшими за об'ємом ставали його повноваження. Значний управлінський досвід генерал-губернатора уможливлював тонко відчути найменший спротив місцевого соціуму; він ліквідовував або нейтралізовував його всіма доступними заходами аж до військового насильства.

Тривалий час обіймаючи посаду, генерал-губернатор вникав в особливості місцевих проблем і відстоював специфіку регіону. В такому випадку він не поділяв заходів прискореної уніфікації на певній ділянці соціальних перетворень, коли вважав такий процес передчасним. В цьому контексті яскравими періодами стало врядування О. Б. Куракіна і М. Г. Рєпніна, М. С. Воронцова і О. Г. Строганова. В Київському генерал-губернаторстві спостерігається унікальне явище, коли генерал-губернатори почасти підтримали культурний рух, щоб використати історичний антагонізм українців в польсько-російському протистоянні. Діючи толерантними методами, генерал-губернатор досягав більших успіхів в інтеграції регіонів, ніж при жорстких урядових акціях. Ось чому період функціонування Київського генерал-губернаторства (82 роки) виявився значно довшим, у порівнянні з Малоросійським (54 роки) та Новоросійським і Бессарабським (52 роки).

Ліквідація інституту генерал-губернаторства свідчить, що уряд даний регіон перестав розглядати як особливу політико-адміністративну одиницю. Вважалося, що заходами генерал-губернатора було усунуто правові, соціально-економічні та етно-національні особливості, котрі стримували нівеляцію і уподібнення українських губерній із центральними російськими. Відтепер на них поширювалися загальноросійські порядки з губернською адміністративно-політичною системою в контексті імперської моделі врядування.

Вища надгубернська регіональна влада в Україні виконала основну функцію коригування глибинних процесів інтеграції, ініціювала легітимні шляхи опанування кожним краєм, пройшла за 112 років кілька періодів в своєму розвитку. Перший - початок XIX ст. - 1827 р., період протистояння міністерського централізованого управління і генерал-губернаторського, федеративного, децентралізованого. Він завершується відміною інституції генерал-губернатора в центральних російських губерніях із подовженням його функціонування на прикордонних землях. Другий - 1828-1853 рр., період централізації влади і посиленого контролю за провінціями, надання поліцейських функцій генерал-губернаторам. Завершується він укладенням інструкції для генерал-губернатора, де ця посада-установа набирає функції політичного нагляду з підпорядкуванням Міністерству внутрішніх справ.