Православна церква на Миколаївщині (1917-1954 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Православна церква на Миколаївщині (1917-1954 рр.)

Тригуб О.П.

Останні десятиліття української історичної науки характеризується значним сплеском інтересу до історії православної церкви в Україні. Метою дослідників, а історією церкви зацікавилися не лише професійні історики, а й філологи, мистецтвознавці, культурологи, значна частина краєзнавців тощо, є вивчення не лише сухих фактів, а й визначення місця та ролі православної церкви в історії та духовному розвиткові минулих поколінь.

Напередодні лютневої революції 1917 року православні церкви Миколаївщини належали до Херсонської єпархії (грец. eparchia -- володарювання, управління -- церковно-адміністративний округ на чолі з єпископом), окрім Балтського повіту Подільської губернії, до території якого відносилася північно-західна частина Миколаївської області

Первомайський, Кривоозерський і Врадієвський райони, що входили до єпархії Подільської і Брацлавської. (19) листопада 1913 року було створене Миколаївське вікаріатство Херсонської єпархії, до підпорядкування якого увійшла більша частина церков Миколаївщини. Єпископом Миколаївським було призначено 8 (21) грудня 1913 року Алексія (Дмитра Баженова, 1872 -- 1938), але місцеперебуванням архієрея був Херсон.

Після революційних подій лютого 1917 року, Св. Синод звернувся з посланням, в якому призвав “вірних чад православної церкви” підтримати Тимчасовий уряд. Синодальним указом 7 -- 8 березня було відмінено поминання під час церковної служби імператора і встановлена вимога “підносити моління про благовірний Тимчасовий уряд” [47, 66]. Зовсім інша картина вимальовувалася в Україні, де вже у травні року з заявкою про автокефалію Православної церкви виступили Полтавський з'їзд духовенства, а надалі й Волинський та Чернігівський з'їзди. Але Південь України: єпархії Катеринославська, Таврійська та Херсонська не виявили належного зацікавлення до національного моменту в церковному житті [44, 65]. Зрусифіковане в своїй більшості, воно більше мріяло про Всеросійський церковний собор у Москві, очікуючи від нього оновлення всього релігійного життя. В бурхливі часи 1917 року духовенство Півдня перебувало у стані очікування, в надії на збереження єдиної РПЦ. Загалом у середовищі духовенства України всіх рівнів, в принципі, був досить незначний відсоток свідомих прихильників української національної ідеї [65, 27].

Влітку 1917 р. в Одесі пройшов єпархіальний з'їзд духовенства й мирян, на якому була поставлена вимога широкої участі мирян та нижчого духовенства в церковному житті через систему Рад (від парафіяльних до єпархіальних і врешті Церковного Собору) та виборність духовенства (з єпископатом включно). Також було поставлене питання щодо можливості вживання української мови у проведенні літургій. Щодо виборності з'їзд прийняв стверджувальну постанову, а стосовно мови -- вона була визнана не придатною для проведення літургій [65, 90, 97].

15 серпня у Москві було урочисто відкрито Всеросійський церковний Собор, а його головою було обрано митрополита Московського Тихона (Бєлавіна), який 4 листопада був обраний Патріархом Всія Русі.

Відразу ж після виборів розпочався конфлікт РПЦ з новим урядом Росії -- Совнаркомом на чолі з В.І. Леніним. Були випущені декрети, спрямовані проти християнських общин. Декрет від 4 грудня 1917 року позбавив РПЦ всіх земельних володінь; 11 грудня богословські учбові заклади були закриті, їх будинки і бібліотеки конфісковані; 18 грудня цивільна реєстрація замінила церковний шлюб і, нарешті, декретом від 20 січня 1918 року церква була відокремлена від держави та школа від церкви. Зауважимо при цьому, що на теренах України ці декрети не мали сили, тому що більшовицький уряд Росії фактично, не бажаючи того, сприяв усамостійненню українського духовенства і остаточному оформленню УПЦ, а Південні єпархії фактично опинились у політичній ізоляції. На противагу більшовицьким декретам усі рішення Помісного Собору в Москві 1917 -- 1918 рр. були чинними і в Україні. Більше того, на Всеукраїнському Соборі 1918 р. вони були визнані обов'язковими [65, 37].

Деяка частина священства Миколаївщини навіть не визнавала законів і розпоряджень новостворених українських урядів. Наприклад, у відповідь на прохання члена Миколаївської Міської Управи Олександра Грачова від 17 вересня року передати школу Скорбященської церкви на баланс міста, протоієрей Дмитро Стоянов відповів, що йому невідомі розпорядження Українського Уряду і його обурює, так званий, “батьківський комітет”, представники якого з'явившись, почували себе “як удома”, а не в офіційному місці: в шапках, цигарками в зубах, збуджуючи повітря “прєніями” тощо [5, арк.111-112].

29 вересня 1917 року на єпархіальному з'їзді на місце архієпископа Назарія Кирилова (1850 -- 1928) було обрано Платона Рождественського (1866 -- 1934), якому довелося активно маневрувати у вирії зміни влад. Офіційне затвердження призначення відбулося 9 (22) лютого 1918 р. В Одесі він практично не перебував і єпархією тимчасово управляв Єлисаветградський єпископ Прокопій Титов (1877 -- 1937), який 26 січня (8 лютого) 1918 р. очолив вікаріатство Миколаївське та Херсонське

До Одеси Платон прибув лише 6 (21) грудня 1918 р. з Києва. Прибувши до Одеси, яку захопила Добровольча армія й порядкувала там під покровительством військ Антанти, архієпископ Платон не лише розказував і описував “несотворимі речі про українські “звірства”, як наприклад, вигадку про те, що “з голови митрополита Антонія з наказу української влади, вищіпано по одному волоскові усю рослинність, аби тим сплюгавити православну його ієрархічну сутність до вигляду католицького ксьондза” (про це він повідомляв листом атенського митрополита)”, а й намагався залучити до роздмухування антиукраїнської істерії міжнародні чинники [1, 25]. І, як показали подальші події, небезуспішно. Зокрема, Платон звернувся до французького віце-консула Енно з проханням, аби той взявся захищати інтереси Православної Церкви в Україні.

(30) січня 1919 р. митрополит Платон від імені Одеської єпархії висловив протест Директорії з приводу арешту Антонія, Євлогія й Никодима, одночасно звинувативши Директорію в руйнуванні Церкви шляхом домагання автокефалії. Згодом в Одесі почало діяти Вище церковне управління в Україні в складі Священного Собору єпископів (Синоду) та Вищої Церковної Ради.

Військово-політичне становище в Україні в 1919 р. залишалося вкрай напруженим і непередбачуваним. Це змусило Платона, разом з деякими іншими представниками вищої ієрархії--архієпископом Кишинівським Анастасієм, вікарієм Київським, єпископом Чигиринським Никодимом, митрополитом Київським Антонієм (Храповицьким) і архієпископом Волинським Євлогієм (Георгієвським) втекти через Константинополь до Сполучених Штатів, побоюючись арештів та репресій з боку радянської влади, що було дуже слушно на цей момент [58, 157].

1. Головні напрямки радянської політики щодо православ'я. Вилучення церковних цінностей (весна--літо 1922 р.)

православ'я церква миколаївщина радянський

Із встановленням остаточно в 1920 р. радянської влади на Миколаївщині в історії православної церкви почався новий та важкий етап. Держава відокремилася від церкви, роблячи все можливе, щоб якнайшвидше знищити сліди минулої єдності і взаємопроникнення. В результаті ломки російської імперської державної і політичної системи повністю змінився правовий статус релігійних організацій.

Конституційні положення щодо релігії були започатковані Декретом Ради Народних Комісарів РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (23 січня 1918 р.), а в Україні--Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду 22 січня 1919 р., який повністю наслідував декрет РсФРр. Декрет проголошував відокремлення церкви від держави, школи від церкви, заборонив викладання релігійних віровчень в усіх державних, громадських і приватних навчальних закладах, скасував релігійні клятви та присяги, забезпечував вільне виконання релігійних обрядів, якщо вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян та ін. Декрет також визнавав, що ніякі церковні та релігійні громади не мають права володіти власністю (ст. 13). Все майно існуючих на Україні церковних і релігійних громад оголошувалося народним добром, але передавалося за особливими постановами влади в безоплатне користування відповідним релігійним громадам. У такий спосіб Декрет позбавив релігійні громади правоздатності юридичної особи, залишивши за ними право відправляти лише релігійні обряди.

3 січня 1920 р. Рада Народних комісарів УСРР доповнила декрет постановою про позбавлення прав юридичної особи і передала регулювання церковних питань Народному Комісаріату внутрішніх справ.

Ставлення держави до церкви і релігійних культів закріплювалося Конституцією Української Соціалістичної Радянської Республіки від 10 квітня 1919 р., декретом Всеукрревкому “Про землю” від 5 лютого 1920 р., спеціальною інструкцією Наркомюсту УСРР від 10 листопада 1920 р. На підставі вказаних документів видавалися сотні постанов, наказів, роз'яснень, інструкцій ВУЦВК, раднаркому УСРР, наркоматів -- юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти тощо, а також виконкомів різних рівнів, у яких так чи інакше вирішувалися питання, пов'язані з функціонуванням релігійних організацій [3, 15-16].

Наприклад, вже 16 червня 1920 року на засіданні-раді колегії губнаросвіти вирішувалося питання про втілення в життя Декрету “Про відокремлення школи від церкви”, зосередивши увагу про видалення із шкільних закладів ікон. Було вирішено “Прийняти широкі заходи та доручити тов. Абрамову викорінити ікони із шкіл” [9, арк.119].

Не дивлячись на те, що радянська влада на Микол аївщині панувала вже більше року, Губернську Комісію по втіленню в життя Декрету було створено лише 8 березня 1921 року, згідно рішення Колегії Миколаївського Губюста: “Заснувати при Адміністративному Підвідділі Губюста комісію проведення в життя декрету інструкції про відокремлення церкви від держави.

До складу комісії входять: представник від Губюста у якості голови і представника Губвідділу Управління, Губкома, РВК і Радпрофа. Головою Комісії призначити [представника] Відділу Юстиції тов. Данченка і на допомогу йому юристів Т.Т. Матвеева і Феодосьєва...” [10, арк.52; 3, 16].

Саме ця Комісія і займалася впровадженням в життя славнозвісного Декрету “Про відділення церкви від держави, а школи від церкви”, який заклав підвалини антирелігійного радянського законодавства основними заходами якого були:

позбавлення церков їх майна;

вигнання релігії зі школи і суспільного життя;

створення надзвичайних перешкод у існуванні релігійних організацій;

позбавлення духовенства громадянських прав.

Саме у цих напрямках розвивалося і удосконалювалося антирелігійне законодавство радянської держави протягом

-- 30-х років.

З іншого боку, більшовицький режим боровся і прихованими способами, використовуючи, насамперед, таємну поліцію -- спочатку ВУНК, а згодом -- ДПУ (ОДПУ). Головну “розробку” вирішено було проводити у напрямку боротьби зсередини, тобто розколу православної церкви. Цей метод був запропонований московськими більшовиками і привезений до України головою ВУНК М.І. Лацісом, який, прибувши у квітні 1919 р. з Москви, підписав наказ про застосування особливих методів боротьби з релігійною контрреволюцією, в якому новопризначений керівник спецслужб УСРР налаштовував своїх підлеглих на тривалу і обережну роботу, визнавши водночас, що релігію “мечем не скорити” [56, 229]. І хоча цей наказ не уточнював, -- як вказує одна із дослідників історії церкви Наталя Рубльова, -- у чому саме полягала “особливість” нових методів [56, 229], але подальша реалізація політики КП(б)У щодо православних конфесій яскраво свідчить про використання так званого принципу “розділяй та володарюй”. Це підтверджує циркулярний лист Катеринославської ЧК до всіх повітових комітетів (подібні циркуляри спускалися зверху до всіх губернських комітетів ЧК) від 10 серпня 1921 року, в якому зазначається: “Наше завдання: устрашать чорносотенні елементи “священства”, захищаючи священників, що визнають Радянську владу, проводячи тенденцію (обережно) про виборність єпископів на патріархальних з'їздах, дозволяючи такі тільки при наявності співчуваючого нам елемента, і саме головне -- посилена вербовка інформаторів із духовенства, матеріально зацікавлюючи його, однак, твердо враховуючи, що ніякого радянського духовенства ми не створюємо, а тільки використовуємо взаємні звади поміж різними частинами духовенства, для того, щоб вони самі себе знищували, при чому ми робимо, таким чином, тимчасову поступку масі.” [4, арк.2]. У подальшому ми розглянемо як даний принцип впроваджувався щодо православної церкви на Миколаївщині.

Спочатку більшовики вирішили підірвати силу РПЦ економічно, використавши страшний голод, що вибухнув відразу після закінчення громадянської війни у другій половині року і охопив значні території колишньої Російської імперії. У травні 1922 року у степових губерніях України вже голодувало 3,8 млн. чоловік, а по всіх губерніях -- до 5,6 млн. чоловік, що становило 25 відсотків їх мешканців [53, 35].

Православна церква не залишилася байдужою до такої трагедії. Ще влітку 1921 року патріарх Тихон, інші православні ієрархи шукали можливість участі релігійних організацій у боротьбі з голодом. Патріарх провів кілька богослужінь, під час яких закликав віруючих робити пожертвування грошима, коштовностями, які мали піти на допомогу голодуючим.

1921 р. патріарх Тихон опублікував офіційну відозву до віруючих, у якій закликав допомогти голодуючим [54, 272-273], після якої у храмах серед віруючих розпочався збір коштів.

Але голод продовжував забирати сотні й сотні людських життів і тому у грудні 1921 р. РНК РСФРР запропонувала церкві жертвувати кошти та продовольство для врятування голодуючих [53, 39].

Одночасно все наполегливіше почали звучати заклики найбільш нетерплячих борців з релігією відібрати всі церковні цінності для обміну їх за кордоном на хліб. Політбюро ЦК КП(б)У на засіданні від 21 січня 1922 року, слухаючи питання “Про обкладення церков золотом та сріблом на користь голодуючих” прийняло постанову: “Дати директиву губкомам п'яти голодуючих губерній (Донецької, Катеринославської, Запорізької, Миколаївської й Одеської) провести агітацію за збір золота і срібла з церков для закупівлі насіння для голодуючих” [71, арк.15].

Інше підґрунтя кампанії вилучення церковних цінностей дає нам лист В. Леніна: “для нас саме даний момент представляє із себе не тільки винятково сприятливий, але і взагалі єдиний момент, коли ми можемо з 99-а із 100 шансів на повний успіх розбити ворога на голову і забезпечити за собою необхідні для нас позиції на багато десятиліть. Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі, трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із самою скаженою і нещадною енергією, не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору. Саме тепер і тільки тепер величезна більшість селянських мас буде або за нас, або, у всякому разі, буде не в змозі підтримати скільки-небудь рішуче ту жменьку чорносотенного духівництва і реакційного міського міщанства, що можуть і хочуть випробувати політику насильницького опору радянському декрету.

Нам будь-що-будь необхідно провести вилучення церковних цінностей самим рішучим і найшвидшим образом, чим ми можемо забезпечити собі фонд у кілька сотень мільйонів золотих карбованців (треба згадати гігантські багатства деяких монастирів і лавр). Без цього ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське будівництво зокрема і ніяке відстоювання своєї позиції в Генуї особливо, зовсім немислимі. Взяти у свої руки цей фонд у кілька сотень мільйонів золотих карбованців (а може бути і кілька мільярдів) ми повинні будь-що” [54, 281-282].

ВЦВК прийняв постанову про вилучення церковних цінностей, згідно з якою в місячний термін з дня опублікування у пресі спеціальні комісії мали вилучити із церковного майна всі предмети із золота, срібла і коштовного каміння, “які суттєво не впливають на інтереси самого культу, і передати у фонд Наркомфіну за спеціальним призначенням у фонд Центральної комісії допомоги голодуючим” [53, 39].

Для планомірного проведення заходу, організації точного обліку і передачі органами Наркомфіну цінностей постанова передбачала утворити у кожній губернії місцеві комісії допомоги голодуючим із числа представників губвиконкому, губфінвідділу. Вилучення коштовних речей передбачалося проводити з обов'язковим залученням, представників віруючих.

Із відозвами до духовенства та віруючих допомогти голодуючим зверталися на місцях архієреї УПЦ. У зверненні “Улюбленим во Христі Чадам Херсоно-Одеської Єпархії” Одеського архієпископа Феодосія від 5 квітня 1922 року підкреслювалося: “Улюблені во Христі брати та сестри. Поспішіть прийти на допомогу стражденним й умираючим від голоду. З коштовних речей, що зберігаються в наших храмах, усе зайве передайте на покупку хліба умираючим голодною смерттю. Не почитайте гріхом або образою святині, якщо срібна лампада, що горіла перед св. іконою, перетвореться в хліб, що зміцнить ослабілі сили людини. Храми наші не залишаться без лампад і свічників, тільки б жваво було в наших душах почуття любові до Бога.

Отже “зміцніть занепалі руки й ослабілі коліна” голодуючих людей і не бентежтеся незвичною формою жертви. Від такої жертви церква не зубожіє (як хлібороб не стане жебраком від того, що він кидає насіння в землю) тому що наступить час, коли посіяне повернеться з лишком. Смиренний Архієпископ Феодосій, Керуючий Херсоно-Одеською єпархією ” [16, арк.174-зв.]. Отже православна церква також не залишилася осторонь від голодної трагедії.

Не залишалося осторонь і миколаївське духовенство.

6 березня в аудиторії при Різдво-Богородичному соборі відбулося засідання об'єднаного зібрання членів парафіяльних рад церков м. Миколаєва, скликане за ініціативою духовенства. На зібранні було присутньо 99 осіб духовенства і членів парафіяльних рад м. Миколаєва. Головував гр. Г.О. Васильєв.

Ознайомивши присутніх з суттю питання та постановами Центральної влади з цього приводу, головуючий указав на те, що за обов'язком християнського милосердя і прикладом патріарха Тихона, віруючі не можуть відмовитися піти назустріч владі у справі допомоги голодуючим і попросив присутніх спокійно і ясно висловитися по питанню про вилучення церковних цінностей, щоб голос загальних зборів представників усіх приходів позбавив окремих віруючих можливості витлумачувати як кому хочеться вимоги влади.

Після детального і всебічного обговорення питання, підсумовуючи усі висловлені думки і побажання, голова поставив на балотування нижченаведене положення:

Чи бажають представники парафіяльних рад м. Миколаєва піти назустріч голодуючим?

Пропозиція прийнята одноголосно, без заперечень, у позитивному змісті.

Чи згодні збори присутніх представників приходів віддати з церковних цінностей усе те, що парафіяльні ради і приходи знайдуть потрібним?

Одноголосно винесли позитивну відповідь.

Чи бажають збори, щоб обрані тут представники у Виконком заявили там, що комісія з членів парафіяльних рад повинна мати право вирішального голосу в комісії з вилучення церковних цінностей?

Пропозиція прийнята одноголосно.

Більшістю голосів обрані представники по одному від

приходів м. Миколаєва і з ними благочинний церков Миколаївського Округу [74].

Процес вилучення цінностей був занадто важливим для центральних органів влади щоб не бути детально регламентованим. Ще в січні 1922 р., ймовірно, як результат таємних інструкцій, “Обов'язковою постановою” було проведено повну інвентаризацію усього церковного майна серед релігійних організацій Миколаївщини: “На виконання декрету Раднаркому УСРР про відокремлення Церкви від держави (Собр. Узакон. Укр. -- №3. -- 1919 р. ст.37) і на додаток обов'язкової постанови, опублікованої у № 244 газети “Красный Николаев” 1921 р. [Губвиконком] ухвалив:

Усе церковне майно, якось: храми, костьоли, кірхи, монастирі, синагоги й ін. молитовні будинки є народним надбанням.

Усі церковні служителі і представники релігійних культів. що мають у своєму фактичному веденні усе перераховане та інше майно, зобов'язані в присутності представника місцевої влади скласти в 3-х екземплярах опис інвентарного майна, що знаходиться в дійсний час у згаданих приміщеннях і представити такі описи в Губ. або повіткомісії по відокремленню церкви від держави при Відюстах по приналежності.

Описи майна молитовних будинків, розташованих у селах, направляються у повітові Ліквідаційні комісії через Волвиконком.

Кількість богослужбового майна по описі повинне бути не менше того, що значаться по старих інвентарних книгах; у випадках приховання речей винні будуть віддані суду Ревтрибуналу. У випадку втрати якого-небудь богослужбового майна, що значиться по старим інвентарним книга, повинне бути обговорене про причини нестачі майна” [14, арк.23].

Пізніше, з оголошенням російського Декрету про вилучення цінностей, на Засіданні Президії Миколаївського

Губвиконкому 4 березня 1922 р. було вирішено провести додаткову ревізію: “Для взяття на облік усіх цінностей, що знаходяться у церквах, монастирях і молитовних будинках усіх релігій, організувати Комісію у складі 3-х осіб: Головою Комісії затвердити тов. Коваленко Завгубвідділом Управління (орган внутрішніх справ при Губвиконкомі. -- О.Т.) і членами: Голову губчека та Голову Г.С.П.С.” [11, арк.46; 19-20].

Рішення про вилучення цінностей в церквах було прийнято на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 31 березня 1922 р. Питання про вилучення було першим на порядку денному (слухали циркуляр РКП(б) і було вирішено: “Циркуляр підтвердити і розіслати з тією зміною, що замість підготовчих секретних комісій керівництво вилученням цінностей покладається безпосередньо на Бюро Губкому, зважаючи на те, що вилучення вже фактично почалося” [42,25].

Таким чином, українські центральні і місцеві органи влади відштовхувались у своїй роботі від постанови ВЦВК про вилучення цінностей, російського декрету ВЦВК про вилучення цінностей від 13 (26) лютого 1922 р., а відповідне рішення ВУЦВК було прийнято (після рішення Політбюро ЦК КП(б)У!) 8 березня 1922 р. [29, 138].

Процес вилучення цінностей був досить детально регламентований у таємній інструкції №199 секретаря ЦК КПУ О. Косіора від 4 квітня 1922 р. до усіх губкомів України (див. документ № 1).

В Миколаєві рішення про загальне вилучення було прийнято 24 квітня Миколаївським повітовим відділом Управління і розіслано таємний циркуляр № 023 про “початок з 25 квітня вилучення цінностей із храмів усіх віросповідань для звернення їх на боротьбу з голодом і засівання полів” [13, арк.153].

На Президії Виконкому 29 квітня 1922 р. було вирішено “Для вилучення цінностей із храмів створити особливу Комісію у складі Голови виконкому т. Довбні, заступник голови Комдопголу т. Потапенко і Фінагента т. Гласенко при неодмінній участі священнослужителів і Голів Церковних Рад, якій негайно приступити до вилучення цінностей, суворо керуючись постановою ВУЦВКа від 8 березня, закінчивши цю роботу до 7 травня ц/р.” [13, арк.153].

Для вилучення цінностей по території Миколаївського повіту “було створено Комісію у складі: Голова -- т. Ковальчук, від Відділу Управління Виконкому -- т. Твердохліб, від Повіткомдопголу -- т. Беркут, від Губфінвідділу -- т. Смолянський, від ГРКІ -- т. Козлов” [15, арк.49].

Також було прийнято рішення “закінчити вилучення до 10 травня в першу чергу у найбільш значних центрах повіту: м. Очакові, Н. Бузі, Н. Одесі., а також в найбільш голодних місцевостях, що прилягають до м. Миколаєва. Для проведення вилучення в намічених ударних районах просити Повітком виділити відповідальних політпрацівників; членам Комісії слідкувати за ходом вилучення” [15, арк.49].

Для роботи безпосередньо на місцях було створено Волосні Комісії.До їх складу входили: голова Волвиконкому, по одному представнику від Волвиконкому і ВолКНС, за обов'язковою участю священнослужителів і представників церковної ради [15, арк.49].

Вилучення цінностей лише в кінці квітня було пов'язано з тим, що органи влади, побоюючись заворушень, вирішили розпочати кампанію лише після Пасхальних свят. Про це свідчать інструкції щодо вилучення. Наприклад, циркулярне розпорядження ВУЦВКа № 26 від 18 квітня 1922 р. про обов'язкове вилучення ікон з неповними окладами після Великодніх свят; № 28 від 18 квітня про вилучення цінностей, тимчасово залишених в церквах після Пасхальних свят; № 31 від 21 квітня про надання двотижневого терміну для заміни віруючими дорогоцінних богослужбових речей на металеві щоб не зірвати богослужіння у святкові дні і т.п. -- саме так влада намагалась не допустити масових активних виступів проти вилучення саме перед Пасхальним тижнем. Разом з тим місцеві органи влади стращали тим, що неповне вилучення цінностей буде розглядатись як злочин, а винні в ньому підлягали б суду військового трибуналу [29,138].

Перше вилучення церковних цінностей у Миколаєві відбулось 29 квітня 1922 р. в церкві притулку Благодійного товариства, в приміщенні якого зараз розташовується історичний факультет МДУ.

З 30 квітня по 10 травня 1922 р. Церковні цінності в Миколаєві були вилучені з наступних церков: Леонідо-Феодосієвській при місцевій лікарні (1 -- 2 травня), Олександро-Невській церкві при морському шпиталі (5 -- 6 травня), в церквах Марії Магдалини, Єдиновірчеській, Агрипино-Симеонівській, Ново-Купецькій та інших (8 -- 9 травня). В цілому кампанія по вилученню завершилась до 10 травня 1922 р. Про що місцева влада повідомила в пресі [29, 138].

Але на цей момент було вилучена лише частина цінностей, тому у м. Миколаєві кампанія завершилась до 1 червня, Миколаївському повіті -- до 16 липня, Херсонському повіті -- 15 липня, Єлисаветградському -- до 20 липня, Дніпровському до 10 липня із ймовірним припущенням. Вся кампанія, за винятком затримки матеріалів по Покровській волості, завершилась до 1 серпня, здача і відправка цінностей -- до вересня [29, 138].

Намагання якомога швидше відрапортувати про вилучення цінностей, вал бюрократичних документів, жорстка лінія центральних органів влади і самоуправство місцевих приводили до драматичного й навіть трагічного розвитку подій. Деякі з них відбулись на території Миколаївської губернії.

Насамперед -- вбивство червоного агітатора Бармашової в с. Засілля Херсонського повіту -- подія, яка мала всеукраїнський резонанс. Справа відкрито розглядалась Миколаївським ревтрибуналом і широко висвітлювалась пресою. Попереднім слідством було встановлено, що 1 травня 1922 р. комісія по вилученню цінностей зіткнулась з опором з боку місцевих жінок. Місцева жителька, член КП(б)У, агітатор Бармашова виступила не лише на захист комісії, а й з пропозицією негайно вилучити цінності і зняти церковні дзвони. Майже одночасно натовп жінок став її бити. Представники місцевої влади намагались заховати її в дитячому притулку, але натовп знайшов її і там. Шукаючи порятунку, Бармашова втекла з притулку, але була перехоплена натовпом і вбита. Безпосередньо у вбивстві приймали участь 15 жінок. Під час суду з'ясувалось, що сільських схід розглядав питання про заміну церковних цінностей іншими дорогоцінними речами, що дозволялося вище означеним циркуляром №31. Представники місцевої влади в особі голови волвиконкома Чередниченко, і колишнього голови Рощина взяли з казенних коштів 74 млн. крб. для таких потреб, використали їх для купівлі срібла, яке намагались здати замість церковних цінностей. Внаслідок проведення перехресного допиту було встановлено, що залишок казенних коштів створився внаслідок продажу посівного матеріалу не по фіксованим державним розцінкам в 150 тис. крб. за тону, а по ціні 250 тис. крб. Сума в 74 млн. була розподілена між двома священиками М. Слободянниковим і С. Подольським, на долю священика Слободянникова (37 млн. крб.) і було куплено срібло. Сільський схід розпочався з ударів в церковні дзвони, доручив зібрати народ таким чином голова місцевої міліції Леляєв, а спровокував напад на Бармашову -- Рощін.

По цій справі 8 звинувачених було засуджено до розстрілу Чередниченко, Слободянников, Леляєв, безпосередні вбивці Холодулькіна, Барковська, Циганкова, сестри Ганна і Пелагея Васильєви. Інші звинувачені були засуджені до різних термінів примусових робіт або виправдані.

Під час перебування в Миколаєві голів ВЦВК і ВУЦВК М. Калініна і Г. Петровського 18 червня 1922 р. сестрам Ганні та Пелагеї Васильєвим і Циганковій міра покарання була змінена на 5 років позбавлення волі. У відповідь на таке рішення селяни-незаможники Кременчуцького повіту Черкаської губернії звертаються з вимогою розстріляти усіх звинувачених. Все ж таки було страчено саме 5 осіб. Вирок трибуналу було виконано до 1 жовтня 1922 р. [29, 139].

Таким чином, ми бачимо, як із кримінальної справи по вбивству комнезаможниці Бармашової було створено політичний показовий процес, який свідчить, що частину звинувачених, зокрема священників Засільської Миколаївської церкви було до справи притягнуто майже за вуха -- Миколу Слободяннікова, за “невтручання у процес вилучення церковних цінностей” засудили до розстрілу(!).

При цьому хотілося б зупинитися на особі священика Миколи Слободяннікова і його подальшій долі. За вищезазначеним твердженням миколаївського дослідника Ю. Дем'яненка вирок було виконано до 1 жовтня 1922 року. Але це не відноситься до Миколи Слободяннікова. Дослідження останніх десятиліть з історії православної церкви та ролі органів ВЧК-ДПУ-НКВС показують, що процеси 1922 року, на яких духовенство обвинувачувалося в “опорі вилученню церковних цінностей”, були направлені не лише на створення “показового” народного суду над ворогами “молодої пролетарської республіки”, а й на створенні потужної мережі інформаторів та таємних співробітників (сексотів) у середовищі духовенства та віруючих.

Використовуючи вироки суду, духовенство змушували йти на співробітництво із органами ДПУ. Ймовірно, теж саме трапилося і зі священиком Слободянніковим, який влітку -- восени 1922 року звільняється від покарання і стає священиком Леонідо-Фєдосєївської церкви (на території лікарні) у місті Миколаєві [12, арк.50]. Тобто не лише уникає вищої міри покарання, а й піднімається по кар'єрній драбині, отримуючи місце священика у губернському центрі.

Надалі його доля пов'язується із “обновленським” рухом, в якому він прийняв активну участь, увійшовши до “Миколаївського Губернського Комітету прогресивного білого духовенства”. Автор припускається думки, що Микола Слободянніков грав роль інформатора, повідомляючи органи ДПУ про настрої всередині церковного середовища.

В 1927 році, разом із багатьма священиками Миколаєва, він підтримує “Декларацію” митрополита Сергія про лояльність до радянської влади та невтручання у політичні події [8, арк.321-323], і порвавши, таким чином, із обновленською церквою, переходить до іншого табору. Характеризуючи цього священика газета “Красный Николаев” писала: “.лучше всех устроился поп Слободянников. Он повел свою “политику” так, что путем склок обдурил всех “мертвецов” (прихильників митрополита Сергія. -- О.Т.) и занял пост благочинного. Вообще этот церковник не дает себя в обиду и ловко приспосабливается к различным “климатическим” условиям. Он уже был и обновленцем, но там он не обрел необходимых выгод -- карман постепенно пустел. Тогда Слободянников стал искать выгодное и тепленькое местечко. В этих целях он пустил в ход уловки, а потому и стал руководителем “мертвецов” на Николаевщине” [59]. Ми бачимо, що “жертва” політичних репресій виявилася насправді досить яскравим пристосованцем, який, на відміну від інших засуджених у році, уникнув покарання, пішовши на угоду із власною совістю.

Значного розголосу серед селянства набули події у селі Отбєдо-Василівка Снігурівського району. Під час вилучення церковних цінностей 26 квітня 1922 року селяни повстали проти влади. Завершився цей день у селі антиурядовими виступами. Вилучення церковних цінностей було зірване, був побитий місцевий міліціонер Єгоров. Представники місцевих органів радянської влади були налякані таким розвитком подій, що намагались представити їх перед повітовою владою як початок масового збройного повстання, мотивуючи своє рішення про встановлення в волості військово-революційної влади, затриманні заручників із числа “куркульського елементу” і роззброєнні місцевого населення лише мітинговою заявою церковного старости про збір населення біля церкви, і, начебто, організацію збройного опору вилученню цінностей [29, 139].

Того ж дня було видано наказ голови Василівського Волосного ревкому Снігурівського району про оголошення у волості військового стану у зв'язку з виступом селян села Василівки при вилученні церковних цінностей. Зокрема в наказі говорилось: “Взяти з числа куркульських елементів 50 чоловік заручників. Якщо коло церкви з'являться озброєні селяни і буде дзвін на сполох, заручники будуть розстріляні на місці” [76, 225].

Розібравшись в реальній обстановці, у тому, що населення села не має зброї і, невідповідності тези про куркульське повстання з дійсним перебігом подій. Херсонський повітовий виконком 29 квітня 1922 р. прийняв рішення повернутись до органів влади, характерних для мирного часу, тобто до волвиконкому, заарештувати священика і церковного старосту і доставити їх в Херсон, а після цього -- вилучити матеріальні цінності [29, 139].

Намагаючись уникнути розгляду справи, місцеві керівники волвиконкому та міліції наказали вбити усіх 4 заарештованих “при спробі втекти” [29, 139]. У 2002 р. настоятель місцевої церкви о. Валентин розповів народний спомин про ці події: “Вирвавшись з натовпу, уповноважений [Єгоров] втік і привів загін червоноармійців. Батюшка. почувши дзвін, прийшов. Зараз же його й арештували. Схопили тоді ж старосту Бунчука і сина його Микиту. Попечителя Кирила Приймака забрали вночі. Поліна Кирилівна [донька Приймака] згадувала, що коли червоноармійці прийшли арештувати батька, то влаштували пірушку (перед тим вони по Снігурівці трусили самогон і були п'яні).

Вночі приїхала підвода за арештованими (візниця і розповідав подробиці пізніше). По дорозі Микита скочив з підводи і втік. Стріляли навздогін, а ніч -- темна, не попали. Розсердившись, що той утік, червоноармійці почали знущатись над батюшкою. Прохор Бунчук став захищати священика, кинувся в бійку, і його застрелили одразу. А тих мучили. Кирилу Приймаку одрізали голову. Отець Сергій не противився. Йому посікли руки, пальці шаблями. Одрізали ніс, вуха і зуби повибивали. Кишки намотували на барабан колодязя. І він так помер.

Так-сяк позакопували їх на Кримках (неофіційна назва лісистої низини на північно-східній окраїні Снігурівки)” [2].

У 1990--91 рр. три гроби було переховано в церковній огорожі, з південної сторони від храму і зроблено епітафію: “Здесь покоятся убиенные в 1922 г. Священник отец Сергей Штенько, попечитель церкви Кирилл Евтихиевич Прыймак, староста церкви Прохор Устинович Бунчук. Души их во благих водворятся”. Причому правдивість історії підтверджує факт знайдення голови поза труною [2].

Дослідник Ю. Дем'яненко, основуючись на документальних джерелах, вказує прізвища двох вбитих -- настоятеля церкви Різдва Христового протоієрея Штенько Сергія Васильовича та псаломщика тієї ж церкви Сидоренко Трохима Петровича [29, 139].

Менш кривавий інцидент стався в с. Ковалівка Миколаївського повіту. Віруючі разом із священиком зібрались біля церкви і намагались не допустити вилучення цінностей. Але натовп було розсіяно загоном міліції, організатори виступу заарештовані.

У місті Миколаєві при вилученні цінностей з Олександро-Невської церкви була така ж спроба перешкодити вилученню, але прийнятими заходами інцидент був ліквідований [76, 225]. 27 квітня “трійка”, відповідальна за вилучення цінностей з цієї церкви, не змогла попасти до будівлі тому що церква виявилась зачиненою. “Трійка” навідала церковного старосту Бойко С.П., але дома його не застала, залишивши лише записку з вимогою з'явитись наступного ранку у церкву і відчинити її.

Наступного дня комісія змарнувала кілька годин, очікуючи появу старости. Тим часом біля церкви зібрався натовп прихожан, які осуджували спробу вилучення цінностей. В середині дня до церкви прийшла дружина церковного старости Бойко Д.С., відкрила церкву і... комісія була змушена покинути церкву внаслідок ударів в набатний дзвін і збільшення кількості прихожан.

Того ж вечора Миколаївський адмінвідділ прийняв рішення про арешт священика (який фактично ніякого відношення не мав, на чому наголошувала навіть місцева газета), старости і його дружини і передачі справи в губревтрибунал [41].

Наступного дня були заарештовані церковний староста Бойко С.Г, його дружина -- Бойко Д.С. (до 1917 р. обидва були членами монархічної організації “Спілка російського народу”), священик Рибальченко К.Г, деякі віруючі.

Під час слідства раптово захворіла на тиф і померла Д.С. Бойко. Її поховали 19 травня 1922 р. Вона вважалась головною підозрюваною в організації спроби опору вилученню цінностей і, враховуючи такі обставини, губернський ревтрибунал прийняв рішення про зміну характеру справи, трактуючи її вже не як опір вилученню цінностей, а лише як приготування до такої спроби. Тому справу було вирішено закрити за відсутністю складу злочину [29, 140].

Опір був вчинений владі в с. Болгарка (околиця Вознесенська), в с. Арбузинка, с. Покровське Костянтинівської волості [76, 225-226]. У відповідь на заклик місцевих священиків до безпосереднього опору при реквізиції цінностей селяни Лисогірської волості Первомайського повіту вдались до спроб не допустити комісію до вилучення церковних скарбів і закидали загін червоноармійців камінням [70, арк.118; 76, 226].

Кампанія по вилученню цінностей в Миколаївській губернії завершилась пізніше встановленого терміну внаслідок суперечливих дій самої влади. На 8 засіданні Центральної Комісії з вилучення церковних цінностей 31 травня 1922 року М. Скрипник доповідаючи про хід проведення кампанії, зазначив, що “не дивлячись на закінчення терміну вилучення, тобто 25 травня, по Катеринославській та Миколаївській губерніях вилучення не завершене”. На що було прийнято рішення: “Зажадати від голів губкомів пояснення про невиконання завдань Республіки, що виразилося в незавершенні в строк вилучення церковних цінностей, на предмет притягнення винних до суду Ревтрибуналу” [72, арк.9].

Серед причин Голова Комісії по Миколаївській губернії називав наступні:

Неналагодженість зв'язку, що багато заважало правильній роботі, тому що додаткові розпорядження, що надходять пізніше, і накази, що негайно посилалися в повіт, попадали на місця з великим запізненням -- ледве не через два --три тижні, і особливо, до віддалених районів.

Відсутність на місцях потрібних відповідальних працівників, що могли б на допомогу голові, працюючому майже одному, проводити ті, або інші кампанії, тому що дійсна кампанія збіглася з [такими] кампаніями, як посів-кампанія й інші, і нарешті,

відстрочка, що надається віруючим на два тижні, на предмет обміну необхідних для здійснення обряду цінностей, іншим однорідним металом, аналогічної ваги, тому що існуючі по цьому розпорядження, перепроваджені на місця, спізнювалися [15, арк.670; 3, 30].

Загальні матеріальні результати вилучення цінностей по Миколаївській губернії (станом на 24 червня 1922 р.) були наступні: золота -- 19 золотників 11 долей, срібла -- 237 пудів 39 фунтів 825 золотників 80 долей, коштовностей: діамантів 17/8 карат 2/15 шт., перлів -- 15 золотників 2 долі, алмазів 133 шт., аметистів -- 3 шт., бірюзи -- 1 шт., гранатів і бірюзи (бутончиками) -- 20 шт.; польського срібла -- 1 фунт 35 золотників, срібної монети -- 116 крб. 10 коп., 1 золотий брелок з 7 алмазами -- 1 золотник 75 долей, 2 корони з 16 діамантами на 2 карати 81 долю [72, арк.29]. При цьому кампанія у повітах ще не була завершена.

Кампанія з вилучення церковних цінностей, як стверджує сучасний український дослідник В. Пащенко, не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Голодуюче населення одержало лише незначну кількість очікуваного хліба. Негативним результатом цієї кампанії стала втрата багатьох безцінних пам'яток культури культового походження, що повело за собою втрату більш значну -- дегуманізацію суспільства.

Таким чином, допомога голодуючим і кампанія із вилучення церковних цінностей були лише невеликою частиною плану, направленого на знищення наймогутнішої релігійної організації колишньої Російської імперії -- Руської Православної церкви.

Наступним кроком, який здійснила радянська влада після вилучення цінностей у 1922 р., був розкол у середовищі РПЦ. Виразився він у поділі церкви на дві ворогуючі течії: “обновленців” (реформаторська течія, що прагнула до помірних реформ, які беруть свій початок з часів першої російської революції 1905 -- 1907р.) і “тихонівців” (консервативна течія, що являла собою послідовників Патріарха Тихона).

Активізація і виникнення обновленства відбулося на ґрунті опору вилученню церковних цінностей і антирадянської позиції вищого духовенства РПЦ. Скориставшись притягненням до судової відповідальності патріарха Тихона за його контрреволюційну діяльність, церковні опозиціонери об'єдналися в “групу прогресивного духовенства і мирян”. Члени цієї групи -- священики Введенський, Калиновський, Красницький і Бєлков, а також псаломщик Стаднік -- відвідали 12 травня 1922 р. у Донському монастирі патріарха Тихона, що знаходився під слідством, і спробували умовити його зняти із себе, хоча б тимчасово, повноваження глави церкви.

Переговори не дали бажаних результатів і тому 18 травня 1922 р. Введенський, Калиновський і Бєлков знову побували у патріарха і, за допомогою ДПУ, домоглися свого: прийняли у нього церковні справи нібито для передачі їх митрополиту Агафангелу, призначеного Тихоном своїм спадкоємцем. Однак нікому ці справи вони передавати не збиралися, тому що знали, що Агафангел, який очолював у той час ярославську єпархію, до Москви прибути не міг, оскільки теж знаходився під слідством. Дії Тихона були витлумачені як самоусунення від керівництва церквою і надання прав єпископату і духовенству без нього вирішувати питання щодо церковного управління.

Таке рішення входить у компетенцію помісного собору, і супротивники Тихона висловилися за його якнайшвидше скликання. Однак ця процедура виявилася непростою справою, тому що противники “тихонівщини” були організаційно роз'єднані; вони склали кілька конкуруючих церковних груп.

Автор схиляється до думки, що влада використала реформаторські настрої в середовищі прогресивного духовенства для розколу РПЦ й дала поштовх і можливість (арештом Патріарха Тихона) отримати обновленцями церковну владу. Про саме такий напрям політики партії свідчить шифрована телеграма усім секретарям губкомів Й. Сталіна від 14 квітня 1922 р.: “Необхідно в згоді з рішеннями наради секретарів губкомів і голів губвиконкомів ужити заходів до того, щоб узяти на облік лояльні елементи духівництва і спонукати їх виступити проти нинішньої церковної ієрархії, що виступила контрреволюційно проти радянської влади, виявила свою злу волю й безсилля і тим скомпрометувала себе украй. Лояльні елементи духівництва повинні одержати впевненість у тому, що радянська влада, не втручаючись у внутрішні справи церкви, не дозволить контрреволюційним ієрархам розправитися над демократичними елементами духівництва.

Треба всіляко підштовхувати лояльних попів на гасло нового Помісного Собору для зсуву контрреволюційного Патріарха і його кліки. Ні губкомам, ні виконкомам, ні в якому разі не брати участь у цій роботі офіційно або відкрито. Мщатива повинна виходити від демократичних попів і віруючих мирян” [40, 10-11].

Зусиллями Л.Д. Троцького, О. Ярославського та інших лідерів партії обновленцям створили найсприятливіші умови для боротьби з Тихоном.

Першою виникла група “Жива церква”, що поєднувала спочатку біле духовенство і мирян. 16 травня 1922 р. у Москві відбулися установчі збори цієї групи, які прийняли програму, що передбачала “перегляд і зміну всіх сторін життя церковного, які повелительно вимагаються сучасним життям” [57, 624].

Було утворено Вище Церковне Управління (ВЦУ), на чолі якого встав архієпископ Антонін (Грановський).

Лідери “Живої церкви” охарактеризували свою діяльність як “церковно-революційну”, спрямовану на те, щоб домогтися відсторонення від керівництва церквою єпископівченців, ліквідувати монастирі, увести шлюбний єпископат і реорганізувати церковне управління. Що ж стосується перегляду догматики і модернізації богослужіння, передбачених програмою “живоцерковників”, то їх вирішили відкласти до Помісного Собору [57, 624].

Крайній радикалізм програмних установок “Живої церкви” і “революційна” фразеологія членів цієї групи шокували помірних прихильників церковної реорганізації, що утворили “Союз церковного відродження”, очолюваний головою ВЦУ архієпископом Антоніном. Програма даного союзу відрізнялася невизначеністю позицій і нечіткістю формулювань. Головна увага приділялася в ній висвітленню соціальних аспектів християнського навчання і фактично не розглядалося питання про перетворення в області догматики, укладу церковного життя й обрядовості.

Незабаром у “Союзі церковного відродження” виявилися власні радикали, що об'єдналися навколо петроградського священика О. Введенського. Вони відійшли від групи Антоніна, утворивши “Союз общин древньо-апостольської церкви” (СОДАЦ), що зайняв проміжне становище між угрупованнями, що виникли раніше. СОДАЦ вимагав досить радикальних перетворень як у православній ідеології, так і в церковній організації, але його члени уникали “революційних” формулювань.

Усі три реформаторські групи, що одержали рівне число місць у Вищому церковному управлінні, були визнані рівноправними об'єднаннями, що переслідують загальну мету модернізувати російське православ'я стосовно до нових соціальних умов, що склалися після перемоги соціалістичної революції.

За групами “Жива церква”, “Союз церковного відродження” і СОДАЦ закріпилася назва обновленських, а за їхнім об'єднанням під егідою ВЦУ -- обновленської церкви. Видане ВЦУ “Положення про організації ревнителів церковного оновлення” говорило: “Об'єднання має своєю метою дійсне оновлення церковного життя віруючих мас, проведення християнської освіти, морального оздоровлення шляхом здійснення програм обновленських організацій, що стали на чолі руху” [57, 625].

Сукупність програм, розроблених обновленськими групами і представлених на загальне обговорення, передбачала модернізацію практично всіх аспектів традиційного російського православ'я: від укладу церковного життя, канонів і обрядовості до догматики, соціальних концепцій і етичних поглядів. Але перше місце приділялося в цих програмах політичній переорієнтації російської православної церкви, нормалізації її відносин з Радянською владою.

В Україну обновленський рух проник, найімовірніше, влітку 1922 року. Його парафії одразу ж опиняються під захистом партійно-державної верхівки, органів ДПУ республіки. Позицію ЦК КП(б)У, а відтак і уряду, щодо релігії та церкви чітко окреслив у листі губкомам партії від 8 липня 1922 року секретар ЦК Д.Мануїльський. Критикуючи партійні організації за слабку роботу по вилученню церковних цінностей, він наголошував, що слідом за цією акцією необхідно зробити наступний крок. На думку Д.Мануїльського, “розклад церкви у нас має піти двома шляхами: з одного боку, у загально федеративному масштабі щодо панівної російської екзархічної церкви шляхом виділення з неї обновленських елементів. З другого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини. Ми мусимо розпочати кампанію за виділення із цієї останньої тих верств духовенства, які засуджують петлюрівський рух та стоять на ґрунті визнання соціальних і політичних завоювань Жовтневої революції” [51, 52].

На Миколаївщину обновленський рух проник в особі миколаївського священика Семеонівської церкви Сергія Славінського. З цього приводу місцева газета “Красный Николаев” писала: “Нарешті і до нашої губернії докотився прогресивний рух “Живої Церкви”. Лід зламано і ми стаємо свідками зростаючого церковно-обновленського руху на Миколаївщині” [32].

С.Славінський розгорнув активну роботу із створення ініціативної групи “Жива Церква” в Миколаєві і 21 серпня відбулося її організаційне засідання. На ньому “була заслухана доповідь священика Славінського про прогресивний рух на Півночі, про те, чому цей рух так швидко пішов уперед, чим воно викликано і які його задачі”. Заслухавши доповідь, група ухвалила: обрати тимчасове правління губернського відділення “Живої Церкви”, у складі голови правління священика Симеоно-Агриппинської церкви Сергія Славінського, заступника і секретаря диякона Скорбященської церкви Павла Нікуліна і члена мирянина Миколи Сергеева. Правлінню доручено у найскоріший термін провести в життя статут “Живої Церкви”, виданий ВЦУ [32]. Загалом до групи “Жива Церква” увійшло 27 міських священиків та 19 членів із ближніх сіл. Причиною порівняно значного успіху “Ж.Ц.” на Миколаївщині влада вважала віддаленістю від Одеського єпархіального центру [73, Арк.78].

На початку вересня група була організована і провела своє перше засідання. Найпершими завданнями вона вважала: встановлення зв'язку з Вищим Церковним управлінням; досягнення змін існуючого одностороннього способу управління церквою на місцях на користь соборного, а не призначуваного; широке проведення інформації серед духовенства і парафіян по всій губернії [31].

Головний активіст руху в Миколаєві Сергій Славінський провів ряд доповідей про “Живу Церкву” і обновленство в різних церквах міста. На думку Славінського “обновленському рухові співчуває більшість місцевого духовенства. Але з його боку поки не виявляється практична робота внаслідок того, що духовенство, що здавна звикло до формалізму, чекає “вихідного папера за номером таким-то”. Цим, мов, буде визнана канонічність Вищого Церковного Управління і тоді, куди не йшло -- можна ризикнути. Визначених противників обновленського руху немає. Загалом, становище більшості місцевого духовенства -- вичікувальне. Серед парафіян спостерігається цілком визначений настрій, що свідчить, що оновлення церкви необхідне і воно повинне бути реалізовано найближчим часом” [31].

“Живу Церкву” як лояльний до Радянської влади рух РПЦ, відразу ж узяло під своє крило Миколаївське ДПУ і Губком КП(б)У: “виходячи з того, що “живістська” течія далеко ще не зміцніла і не представляє собою центра... Губком вирішив підтримувати всіма засобами насамперед зміцнення “живістів” [7, Арк.47]. Директива про підтримку виходила з центру, про що свідчить чорновий рукопис доповіді “Короткий звіт “Про духовенство”, направленої до ЦК КП(б)У, де вказується, що “на Україні з самого початку, ми не допускали ніякого дроблення і підтримували тільки групу “Ж.Ц.” [70, Арк.1-зв.].