Православна церква на Миколаївщині (1917-1954 рр.)

Мщатори обновленського руху Миколаївщини та Xерсонщини покладали надію на те, що єпархіальне керівництво теж піде за прогресивним духовенством і підтримає обновленство своїм авторитетом. Особливі надії покладалися на Миколаївсько-Xерсонського єпископа вікарія XерсоноОдеської єпархії Прокопія (Титова) /1877 -- 1937/ [63, 93]. Але єпископ відразу ж зайняв вичікувальну позицію, в результаті чого був викликаний до Києва: “На наше питання про відношення до обновленського руху єпископа Миколаївського Прокопія, ми одержали відповідь, що в даний час єпископ Прокопій виїхав до Києва за викликом Львова. Нині Львов відіграє видну роль у церковному обновленському русі.

Причини виклику єпископа Прокопія невідомі. У всякому разі, можна сказати, що він дотепер офіційно не висловився з питання про церковний рух. Якщо ж узяти до уваги, що ми маємо певні розпорядження вищого церковного управління про негайну перебудову церкви на місцях, що не може бути невідомим єпископу Прокопію, то можна прийти до висновку, що в його особі якщо ми і не будемо мати союзника, то у всякому разі він і не супротивник руху”, писав кореспондент газети “Красный Николаев” [31].

Прокопій (Титов Петро Семенович) -- архієпископ Xерсонський і Миколаївський. Народився 25 грудня 1877 р. у родині священика Томської єпархії. У 1901 р. закінчив Казанську духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я і призначений учителем Томського духовного училища.

21 серпня 1901 р. пострижений у чернецтво і 23 серпня посвячений в ієромонаха. 19 липня 1901 р. призначений учителем російської і церковно-слов'янської мов Томського духовного училища. 7 вересня 1901 р. переведений завідувачем Томської церковно-вчительської школи.

З 29 травня 1906 р. -- викладач Св. Писання в ^кут^ий духовній семінарії. У 1908 р. соборний ієромонах. З 30 серпня 1909 р. -- помічник начальника училища пастирства в Житомирі в сані архімандрита.

Посвячений 30 серпня 1914 р. у єпископа Єлисаветградського, вікарія Xерсонської єпархії. Учасник Священного Собору 1917/1918 р. у Москві. На Соборі призначений намісником Св. Троїцької Олександро-Невської Лаври у Петрограді. Указом від 26 січня 1918 р. звільнений від настоятельства Лаври. Потім незабаром він виїхав з Петрограда на південь.

З 1918 р. -- єпископ Миколаївський і Xерсонський, вікарій Одеської єпархії. У червні 1925 р. зведений у сан архієпископа. З 27 листопаду 1925 р. єпархією не керував. У 1927 р. не прийняв “Декларації” митрополита Сергія і приєднався до опозиції -- “Iстинно-православної церкви”.

Протягом 1925 -- 1937 р. в основному перебував у вигнанні і таборах. 28 жовтня 1937 р. Особлива трійка НКВС засудила Прокопія до розстрілу. 23 листопаду 1937 р. вирок приведений у виконання.

У Києві, ймовірно, Прокопію було запропоновано підтримати обновленський рух, але він відмовився співробітничати з обновленцями, бо вже через тиждень в газетах з'явилися більш категоричні публікації: “єпископ Прокопій... є тим же чорносотенцем і вірним послідовником Тихона, що пішов “на покій”; ...оточений буржуазними дамами і поміщиками, в особі священика Скадовського, проводить одноособове диктаторство з переміщення рядових священиків і висуванню на сан священства знайомих і родичів наближених дам. Ці дами на правах “мироносиць” пестять і балують Прокопія всіма принадностями життя. Чистота в покоях Прокопія бездоганна, тому що вона наводиться щодня наближеними дамами.” [49].

Його категоричну відмову від співробітництва підтверджує й указ ВЦУ у Москві від 16 вересня 1922 р. про звільнення єпископа Прокопія [64]. Але єпископ категорично заявив, що “тримає курс на автономію української церкви, стоїть за підпорядкування екзарху українському і за повну незалежність від ВЦУ й тому, розпорядженню ВЦУ не підкоряється” [30].

Виходячи з політики єпископа Прокопія, органи ДПУ та НКВС усіма силами намагаючись закріпити позиції обновленства та ізолювати непокірного ієрарха, швидко розгортають справу по обвинуваченню єпископа у контрреволюційній діяльності, що “виявилася у здійсненні допомоги міжнародній буржуазії в її боротьбі з радянською владою, у використанні релігійних марновірств темних мас, з метою повалення робітничо-селянської влади” [61].

У результаті проробленої роботи як з боку духівництва, так і ДПУ, у першій половині жовтня 1922 р. відбулися збори місцевого духівництва, присвячені організаційним питанням. На зборах було обрано особливий комітет за назвою “Миколаївський Губернський Комітет прогресивного білого духівництва”. До складу комітету ввійшли: священик С. Славінський, прот. П. Салагор, священик Камінський, диякон П. Нікулін, диякон П. Беляновський, прот. Слободяников і псаломщик Є.Подорванов. У президію комітету обрані: головою С. Славінський, його заступником П. Салагор, секретарем Беляновський і скарбником П. Нікулін [62, 142].

На початок листопада 1922 року становище із формування комітетів “Ж.Ц.” в Миколаївській губернії, за даними ДПУ, виглядало наступним чином: в м. Миколаєві і Вознесенському повіті -- організовані досить сильні Комітети “Ж.Ц.”, в Очакові та Первомайському повіті -- Комітети організовані, але є досить сильна опозиція [21, Арк.82]. До початку 1923 р. до обновленського руху приєдналося близько 50 приходів Миколаївського повіту (із 150) [28].

Для активізації обновленського руху на Миколаївщині було вирішено створити Миколаївську вікаріальну єпархію, що підкорялася Одеській єпархії, для чого в травні 1923 р. у сан єпископа Миколаївського був зведений Костянтин (Спаський).

Костянтин (Костянтин Костянтинович Спасський) - єпископ Миколаївський. Народився у 1863 р.. В 1889 р. закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію зі званням кандидата богослов'я й у тому ж р. одержав звання магістра богослов'я Київської духовної академії. У 1890 р. був направлений викладачем Одеської духовної семінарії, а з 30 вересня 1913 р. призначається її інспектором, викладаючи одночасно в ряді одеських гімназій. У 1922 -- 23 р. приєднався до обновленства й посвячений у єпископа Миколаївського, вікарія Xерсонсько-Одеської єпархії. Брав участь у Всеросійському обновленському Соборі 1923 р.

З грудня 1924 р. -- єпископ Курський. З січня 1925 р. зведений у сан архієпископа. З жовтня 1925 р. зведений у сан митрополита і призначений митрополитом Ростовським і Північно-Кавказьким. Лютий -- вересень 1927 р. -- митр. В'ятський; вересень 1927 -- жовтень 1928 р. -- митр. Сталінградський; з жовтня 1928 р. -- митр. Одеський.

28/IV -- 1937 р. звільнений від керування Одеською єпархією і призначений настоятелем Миколаївської церкви м^ерсона.

З 29/VI -- 1938 р. звільнений з посади настоятеля. Подальші відомості про нього відсутні, але, ймовірно, заарештований і розстріляний.

Під його головуванням 25 -- 26 червня 1923 р. в аудиторії Різдво-Богородичного собору відбувався з'їзд священнослужителів Миколаївського округу (вікаріатства), що стоять на платформі Живої церкви. На з'їзді обговорювалася ціла низка питань, головним чином, що стосуються болючих інтересів служителів церков округу, і було заслухано декілька інформаційних доповідей.

До Президії з'їзду були обрані єпископ Костянтин, протоієрей Xолодний і мирянин Костін. У секретаріат увійшли: диякон Бургаренко, псал. Подорванов і Синицький [75].

Даний з'їзд заклав основи діяльності обновленської церкви на Миколаївщині, фактично підтвердив заснування Миколаївської єпархії РПЦ (обновленців), що залишило помітний слід в історії всієї православної церкви на Миколаївщині 20 -- 30-х років, визначивши основні напрямки її діяльності в даний період.

В першій половині 1923 року було створено Первомайський вікаріат Xерсоно-Одеської єпархії і висвячено на єпископа досить молодого й талановитого священика Йосипа Михальчука,и який керував нею 14 років до самого арешту.

Йосиф (Йосип Михальчук) -- архієпископ Первомайський, вікарій Одеської єпархії. Народився в 1878 р. У 1900 р. закінчив Xолмську духовну семінарію. У 1902 р. закінчив Археологічний інститут, а в 1904 р. -- Петербурзьку духовну академію в сані ієромонаха. З 1904 по 1922 р. включно -- викладач духовного училища і завідувач школами.

З 1922 р. -- протоієрей і настоятель Казанської церкви м.Одеси. У тому ж році приєднався до обновленської течії РПЦ. Овдовівши, у 1923 р. прийняв чернецтво, після чого посвячений у єпископа Первомайського. Був присутній на 3-му Всеросійському Соборі з вирішальним голосом. У 1926 р. зведений у сан архієпископа.

Наприкінці 1937 р. архієпископа Йосифа було заарештовано органами НКВС за обвинуваченням у контрреволюційній роботі і створенні антирадянської організації з діючого і колишнього духовенства. Подальша доля невідома, можливо, розстріляний.

Але вже в середині 1923 року від обновленства відходить значна частина миколаївського духовенства на чолі із благочинним, протоієреєм Ново-Купецького собору Павлом Салагором, який налагоджує зв'язки із ув'язненим XерсонськоМиколаївським єпископом Прокопієм (Титовим), який на той час був заарештований, і знаходився в Одеській в'язниці [48]. Для ліквідації противників обновленства Миколаївське ДПУ інкримінувало справу по звинуваченню у приховуванні церковних цінностей, хоча за виразом журналістів газети “Красный Николаев” -- це “Справа проти місцевої групи реакційних церковників, що орієнтувалися на єпископа Прокопія”. Тобто журналісти інколи не усвідомлювали, що вони розкривають істинні причини арешту.

В результаті настоятель Касперівської церкви Віталій Манжелей, староста цієї ж церкви -- Григорій Васильєв, благочинний Павло Салагор та староста Ново-Купецької церкви Карапиш були заарештовані [48]. IHirn противники обновленства, залякані арештами та судовими процесами, були фактично деморалізовані.

“Справу Салагора” (умовна назва. -- О.Т.) радянські партійні органи та ДПУ планували перетворити на показову. Але 10 травня під час слідства, Павло Салагор помирає, за офіційною версією: “від тифу”, що дуже засмутило чекістів, які у своєму інформаційному листі зазначили: “смерть його завадила створенню голосного процесу політичного значення” [22, Арк.82]. Одеський губвідділ ДПУ у своєму інформаційному зведенні від 25 травня 1923 року відмічали: “Смерть його сильно вплинула на духовенство та мирян, серед яких він користувався великим авторитетом. Зранку до ДОПРу стали стікатися віруючі та один із священиків, який подав прохання про видачу йому трупа для поховання.

Дозвіл був даний. Потім зібралося чоловік 300, серед яких переважали жінки. Чулися викрики: “.За що погубили тебе наш дорогий батюшка, мученик за віру Xристову”. Під час поховання було присутнього близько 25 осіб духовенства і 1500 обивателів, серед яких переважали жінки (за виразом органів -- “торговки”)” [24, Арк.57]. Є припущення, що до благочинного було використано фізичну силу під час допитів, щоб він визнав свою провину і, як результат, підтримав “Живу Церкву”, але останній не витримав і помер. Саме Петра Салагора можна вважати одним із перших миколаївських священнослужителів, що постраждали внаслідок політики більшовиків на розкол православ'я в Україні.

Кардинальний перелом відбувається в середині 1923 року, після того як 16 червня Патріарх Тихон подав заяву до Верховного Суду РСФРР із каяттям про свою колишню “антирадянську діяльність” і з проханням звільнення його з-під варти. 27 червня він був звільнений. Відразу ж після звільнення Патріарха починається катастрофічний спад впливу обновленців і широкомасштабне повернення віруючих і духовенства під його окормлення. Незважаючи на деякі виправдані кроки, обновленство в цілому не зустріло масового розуміння і підтримки.

Улітку 1923 р. виник безпрецедентно могутній стихійний народно-релігійний рух, так названа “тихоновщина”. Він прокотився по всій країні, торкнувшись і Одесько-Xерсонської єпархії. Церковна опозиція активізувалася не лише в таких, мало популярних для обновленців районах, як Єлисаветградщина та Xерсонщина, а й досить стабільних

2. Первомайщина та Миколаївщина

Вже на початку 1924 року в Миколаєві починають з'являтися активні противники обновленства, які не лише покаялися, а й розпочали активну агітацію на користь Патріарха Тихона.

Наприклад, священик Олександро-Невської церкви Костянтин Рибальченко, будучи обновленцем, поїхав до Одеси на лікування, де, ймовірно, зустрівшись із місцевим священством, прийняв покаяння та перейшов до протилежного “табору” РПЦ.

Повернувшись до Миколаєва, св. К. Рибальченко загітував св. Нікольського (Кладбищенська церква) та диякона Тарубаєва, в результаті чого дві вищезгаданих церкви відійшли від обновленства [33].

Але це був лише початок. 5 квітня 1924 р. Патріарх у своєму посланні заборонив усі види розколу в Російській Православній Церкві. Обновленські хіротонії губили силу, другошлюбні клірики втрачали сан, митр. Євдоким (Мещерський) був заборонений у священнослужінні і т.д. Тепер обновленство ставало розколом офіційно, юридично. Зі своєї сторони Священний Синод початий пропагандистську кампанію проти Патріарха. Це внесло нову силу у хвилю розколу, про що Миколаївське ДПУ доповідало: “По окрузі вдавалося весь час підтримувати обновленців, але в останній час у зв'язку з повсюдним становищем, що похитнулося, спостерігалося значне посилення “тихоновської роботи” і тільки з великою проведеною роботою вдалося становище “обновленців” закріпити -- керуючись директивами Центральної Антирелігійної Комісії при ЦК КП(б)У і Одгубкома”. Найбільш активно тихоновці агітували в Миколаєві, Вознесенську та ряду містечок Миколаївського району [6, Арк.18].

В Миколаєві тихоновцям вдалося закріпитися у трьох церквах з досить численними парафіями, і проводячи скажену агітацію проти обновленства, оголошували цей рух “єретичним”. В результаті цієї пропаганди їм вдалося навернути до своєї течії ще дві миколаївські церкви.

Але у справу втрутилися органи влади і останні дві церкви були адміністративним шляхом повернуті обновленцям. Та при цьому тихоновці не збирали поступатися і тому повернення не обійшлося без ексцесів. Ново-Купецька церква близько двох тижнів була закрита, так як парафіяни, переважно “баби”, не хотіли визнавати обновленського єпископа і при спробі останнього відновити службу не допустили його до храму [6, Арк.35]. Ця сутичка відбулася, коли 19/6 серпня 1924 р. на свято Преображення гурбою до божевілля нафанатизованих кликуш єпископ Костянтин не був допущений до здійснення літургії в Новокупецькій церкві, де він вважався настоятелем, -- причому була прислана записка, з погрозою зробити скандал і навіть побити його при появі у церкві. Через посередництво тих же осіб пропаганда тихоновщини велася і на базарі серед не тільки місцевого, а й приїжджого люду, в результаті чого антиобновленська агітація почала перекидатися в околишні села [23, Арк.94-зв.-95].

Місцева газета “Красный Николаев” писала про це: “Уже третій тиждень парафіяни Ново-Купецької церкви впадають у далеко не релігійний екстаз. На багатолюдних зборах, де переважно бувають жінки, відбуваються найжорстокіші дебати під акомпанемент лайок і навіть побоїв. Весь сирбор зайнявся через недавно прибулого архієрея Костянтина, який у старанності своїй пожвавити вмираючу духовну паству, накоїв разом з колишнім старостою цієї церкви гр. Самойленко такі справи, у результаті яких побили старосту церкви Самойленка й хочуть вигнати самого пастиря.” [36].

Масовий відхід віруючих від церкви і прагнення “тихоновщини” поширитися серед місцевого й сільського духовенства Миколаївської округи змусило окружне (вікарне) духовенство скликати З'їзд священиків і мирян для вирішення різних спірних питань.

З'їзд цей відбувся 27 -- 28 серпня в аудиторії при РіздвоБогородичному соборі. На з'їзд прибуло з міста й округи близько 179 делегатів -- наполовину від духовенства, наполовину

від мирян. На з'їзді були присутні Одеський архієпископ Ювеналій і Миколаївський єпископ Костянтин.

Серед поставлених 20 питань, найбільш важливими були

ставлення “обновленців” до “тихоновщини” і ставлення місцевого й сільського духовенства до миколаївського єпископа Костянтина Спасського.

Архієпископ Ювеналій і єп. Костянтин виступили з доповідями про стан Миколаївського вікаріатства й головну увагу з'їзду звернули на розкол і смуту, що панують останнім часом серед духовенства Миколаївщини. Доповідачі намалювали похмуру картину внутрішнього розвалу не тільки самої церкви, але й духовенства. Взаємини серед духовенства різних толків до того загострилися, що нерідкі випадки, коли між священиками й нижчим церковним “персоналом” -- дияконами й, особливо, псаломщиками, виникають такі протиріччя, які приводять до побоїщ. Ці випадки стають відомими мирянам і останні реагують на них, завдяки чому від дня на день падає авторитет не тільки священнослужителів, але й самої церкви. При цьому одним із найважливіших факторів розколу й смути серед церковників є “тихоновський рух”, що останнім часом дістав поширення не тільки в місті, але й на селі.

По словам доповідачів, ці священики не діють відкрито, а ведуть підпільну роботу проти “обновленства”, намагаючись залучити на свій бік побільше парафій і мирян. Агітаційна робота “тихоновців” досягає деяких результатів.

У резолюції з'їзд виразив свою щиру скорботу із приводу смути й розні церков і сказав, що винуватцями цього безладу є особи, які не можуть “зрозуміти необхідності оновлення церковного ладу й особи, які свої класові й політичні інтереси прагнуть здійснити через церкву...”.

З'їзд засудив вельми шкідливу діяльність так званої “тихоновщини” і призвав все духовенство й віруючих бути вірними Українському Синоду.

Наступного дня було підняте питання про ставлення до єпископа Костянтина. Відзначаючи, що останнім часом “тихоновці” повели проти Костянтина певну кампанію, як серед церковнослужителів, так і серед частини віруючих, що відвідують церкви, священнослужителі яких ударилися в “тихоновщину”. Ця частина священства поширює слухи, що Костянтин неканонічний і що під час церковних служб потрібно поминати Тихона, а не його.

Після нетривалих дебатів, з'їзд прийняв резолюцію, що виражає довіру єпископові Костянтину й запрошує місцеве й сільське духовенство згуртуватися навколо Костянтина, що стоїть на платформі “оновлення” [45].

У своєму звіті за жовтень -- грудень 1924 року з цього приводу Миколаївський відділ ДПУ інформував Округовий комітет КП(б)У: “Минулий період відзначився посиленням активності тихоновців, але завдяки прийнятому цілому ряду заходів, ДПУ удалося паралізувати цю активність, щоправда, на превелику силу, завдяки тому, що єпископ Костянтин (обновленський) втратив свій авторитет, навіть серед прихильників, тому що його особисте життя не відповідає його становищу. Всередині обновленства завелася склока, яку приходиться ізживати, щоб не створювати конфліктів, що можуть розколоти єдність обновленців.

В результаті агітації прибулого тихонівського попа у НовоБугському районі, дві церкви відкололися від обновленства й оголосили себе прихильниками Тихона. За пропозицією

ДПУ Єпископ Костянтин виїхав у Новий Буг і одну церкву перетягнув на свою сторону, що стосується другої церкви, то ДПУ через Адмінвідділ запропонувало попу негайно залишити церкву, такого, що не зареєструвався у сільраді, і днями очікується реєстрація від парафії до Костянтина з проханням послати туди священика.

Великою заковикою в розкладанні тихонівщини служить слабка авторитетність єпископа Костянтина, незважаючи на це, ДПУ проводиться через своїх сексотів попів -- розкладання тихоновців.

Завдяки тому, що керівники тихонівщини переконалися в неможливості розширювати свою роботу надалі, [обновленці] взяли курс на зміцнення проробленого, намагаючись зміцнити свої ряди, усунувши внутрішні безладдя на ґрунті матеріальної нерівності.

Для розкладання тихонівщини ДПУ були зібрані зведення про безприходних священиків тихоновців, що користуються церковним майном удома, переслідуючи цим дві мети: з одного боку вибити матеріальний ґрунт, а з іншого

скомпрометувати церковне правління, що незаконно постачало, не маючи нічого загального з даним приходом, священнослужителів і церковне майно.” [6, Арк.68-69]. Даний документ підтверджує активну участь органів ДПУ на Миколаївщині у розколі РПЦ.

Не дивлячись на те, що за допомогою органів ДПУ та НКВС (Адмінвідділ) церкви у місті вдалося повернути, все ж таке становище призвело до того, що єпископ Костянтин в кінці 1924 року залишає Миколаївську єпархію, а на його місце 17 лютого 1925 року було призначено єпископа Муромського Рафаїла (Прозоровського).

Рафаїл (в миру -- Петро Арсенович Прозоровський). Народився 28 жовтня 1870 року. За одними джерелами -- закінчив Одеську духовну семінарію й Київську духовну академію, за іншими -- в 1890 р. закінчив Вологодську духовну семінарію. У 1901 -- 1903 рр. перебував вільним слухачем Московського Університету. У 1905 -- 1908 рр. -- вільний слухач Московського археологічного інституту. Був священиком і законовчителем у міських училищах м.Владикавказа. Овдовівши, до 1914 р. служив військовим священиком у Вологодській єпархії. В 1922 році приєднався до обновленського руху. 6 грудня

р. був присвячений у єпископа Муромського, вікарія Володимирської єпархії, а після направлений на Миколаївську єпархію. 17 лютого 1925 р. затверджений як єпископ Миколаївський, при чому 31 серпня 1925 р. призначений тимчасово керуючим Xерсонською єпархією.

Був присутній на 3-му Всеросійському Соборі 1925 р. (м. Москва) з вирішальним голосом. В 1930 р. переміщений на Маріупольську єпархію. В 1933 р. -- зведений у сан архієпископа. З 1935 р. -- настоятель собору м. Маріуполя (через закриття резолюцією Першоієрарха Маріупольського вікаріатства).

28 липня 1938 р. звільнений за штат. В 1937(1938?) р. був заарештований і засуджений за участь у контрреволюції. Загинув у сталінських таборах (можливо розстріляний).

Не обходилося без конфліктних ситуацій і в подальшому. У травні відбувалися сутички навколо Касперівської церкви в м.Миколаєві, після того як Адмінвідділ НКВС передав церкву обновленцям. Представники старої громади й окремі віруючі громадяни стали переслідувати священика-обновленця, деякі кидали в нього камінням, грязюкою і т.д. У справу довелося втрутитися міліції робочого району, що склала протокол за порушення суспільної тиші. Окремі дебошири були доставлені в міліцію і звільнені після допиту [25]. Але на цьому боротьба не завершилася. У липні того ж року вона розгорілася з новою силою.

Такі інциденти відбувалися не лише в Миколаєві, а й у Ново-Петровському, Ново-Одеському районах і т.д. Причому боротьба між угрупованнями доходила просто до укусів прихожанами служителів культу належних до протилежної течії [26].

Керівні партійні органи республіки, ДПУ і далі всіляко підтримували обновленський рух та утискували тихонівців.

Антирелігійна комісія при Цк КП(б)У, слухаючи 1 березня 1925 року питання про стан обновленства в Україні, ухвалила: “По відношенню до тихонівщини провести політику “законного” обмеження, тобто всіляко через радянські, адміністративні та інші органи позбавляти їх матеріальних засобів, при спробах передачі у руки тихонівців парафій по можливості акту не оформляти і не затверджувати;

розповсюдження літератури, збори, пропаганду поза церквою забороняти, гальмувати і де можливо не давати дозволу на церковні ходи тощо.” [51, 55].

I все ж таки навіть за такої дискредитації тихоновців позиції обновленського руху були нестійкими, їм удалося на початок 1925 року відвоювати в Україні близько 2900 парафій, тоді як патріаршої орієнтації дотримувалися майже 6000 парафій [51, 56].

Подібні інциденти відбувалися і на Першотравенщині. Наприклад, в с. Могильному Xащеватського району Першотравенської округи, до обновленського приходу на чолі із священиком Нагорним, прибув “якийсь Розов, позбавлений декілька років тому сану, через друзів, родичів і знайомих заволодів, майже насильницьким шляхом, приходом. В результаті, громада розкололася на дві частини: одна за Розова, друга за Нагорного. На цьому ґрунті в селі неспокійно, а скандали часом доходять до бійки” [66, Арк.29].

У другій половині 20-х років становище в православній церкві порівняно стабілізувалося. Але пошуки шляхів до повного підпорядкування РПЦ влада не залишала, а навпаки, після смерті у 1925 році патріарха Тихона, прискорили ці пошуки.

У другій половині 20-х років завдяки провокаційним діям правоохоронних органів, масовим утискам зі сторони держави щодо церковних організацій, більшість віруючих перебувала під загрозою репресій, безліч парафій припинили, або призупинили свою діяльність [52, 50-51].

-- 1926 роки були роками найвищого піднесення обновленського руху. Але відчутних результатів боротьби із патріаршою церквою обновленці, незважаючи на всебічну допомогу ДПУ, не досягли. Склалася ситуація боротьби, яка перейшла в площину взаємних звинувачень у єресі та вини у розколі. Наступник патріарха Тихона митрополит Петро, а згодом і митрополит Сергій робили все від них залежне, щоб представити обновленців в очах віруючих як відступників, розкольників, авантюристів [51, 57].

У кінці 20-х -- на початку 30-х років влада почала втрачати інтерес до обновленського руху як до засобу створення контрольованої РПЦ. Це пов'язується насамперед з тим, що ДПУ на чолі із партійними органами розпочало новий напрямок підкорення РПЦ. Для цього було обрано досить авторитетного ієрарха митрополита Сергія, який у 1927 році опублікував Декларацію, де закликав усіх віруючих та духовенство підтримати Радянську владу.

Митрополита Сергія підтримала і значна частина миколаївського духовенства, яка до того прилягала до обновленського руху і навіть стояли у його витоків на Миколаївщині. 2/15 листопада 1927 р. 18 священиків Миколаєва: Парфеній Xолодний, Павло Синицький, Віталій Манжелей, Микола Слободянніков, Симеон Андрієвський та інші надіслали до Екзарха України Митрополита Михаїла (Єрмакова) копію листа від Одеського духовенства, де визнавали “Декларацію” та її положення [8, Арк.321-323].

Але не всі прихильники тихонівської церкви підтримали “Декларацію” митрополита Сергія. В результаті утворилася опозиційна течія, що отримала назву “Iстинно-православна церква” (ШЦ), або “йосифляни” (від імені митрополита Йосифа (Петрових), що очолив даний напрямок).

Органи ДПУ відразу почали переслідування осередків та прихильників ШЦ, які досить часто виступали проти колективізації, вступу до комсомолу чи піонерії тощо. В надрах більшовицької “таємної поліції” розпочалася вражаюча, за своїми масштабами, розробка під назвою “Чорні павуки”.

Ця справа була сфабрикована ДПУ УРСР у січні -- червні 1931 р. У якості обвинувачуваних було притягнуто 140 йосифлян: два єпископи, 52 священика, 19 чернецтвуючих, сім дияконів і псаломщиків, 60 мирян.

В обвинувальному висновку стверджувалося, що “контрреволюційна організація церковників православна церква” була широко розгалужена й охоплювала своїми філіями весь Радянський Союз”, у тому числі Україну. У республіці нібито існувала жорстко організована мережа груп і осередків ШЦ. Ця мережа, за версією ДПУ, складалася із трьох філій: Xарківської, Дніпропетровської й Одеської, до складу останньої входили групи Первомайщини й Миколаївщини. Групи, у свою чергу, складалися з осередків: “кожна група й осередок мали своїх безпосередніх керівників з особливо довірених і надійних осіб, пов'язаних з керівниками філій... Завдяки постійним зв'язкам центрів з філіями, було забезпечено систематичне керівництво контрреволюційною діяльністю периферійних відгалужень контрреволюційної організації”.

Первомайський округ перебував під впливом архімандрита Варсонофія (Юрченко), що в 1926 р., перед висилкою в Xарків, служив там благочинним. У Первомайську з ним підтримував відносини диякон Петро Чорнобиль, що неодноразово приїжджав до Xаркова. Він же був ініціатором створення групи ШЦ в Арбузинському районі, яку очолив священик Григорій Бублик [76, 233]. Диякон Петро був арештований 16 січня 1931 у м. Первомайську, разом з олександрійськими йосифлянами і за справою Iстинно-Православної Церкви на Україні засуджений до 3 років концтабору, Григорій Бублик -- до заслання в Північний край на 3 роки [46, 298]. Крім того, у с. Ольшанка Первомайського району жив колишній афонський чернець Алексій. Він поминав тільки Митр. Петра й у вересні 1929 привозив до Зінов'євська о.Платону Купчевському відозви з анафемою митрополитам Сергію й Михайлу (Єрмакову), нібито (за даними слідства) доставлені із Греції від настоятеля російського монастиря на св. горі Афон [79, 119-120].

Варсонофій (Юрченко Василій Григорович), народився 15 серпня 1880 р. в с.Лозоватка Єлисавтградського повіту Xерсонської губ. Після закінчення школи, навчався у Новгородковській церковно-вчительській школі, по закінченні якої два роки працював вчителем в м.Олександрія (Олександрійський повіт Xерсонської губ.).

В 1907 р. став послушником Києво-Печерської Лаври, а в 1915 р. вступає до Xерсонської Пастирсько-місіонерської семінарії при Григоріє-Бізюковому монастирі. Висвячений на ієроченця з іменем Варсонофій. 1917 -- вчитель при монастирській школі. В 1920-х р. декілька разів арештовувався (1920, 1923, 1924, 1925). В 1925 р. -- благочинний Олександрійського округу та настоятель собору в м.Первомайськ, 1930 р. арештований як керівник XарківськоОдеського філіалу ШЦ. 2 січня 1932 р. засуджений до 5 років ВТТ. У 1936 р. знову заарештований в Одесі і засуджений до 10 років ВТТ.

Помер на шляху до Колими (за іншими відомостями вижив і проводив службу до 1954 р. Помер 17 жовтня 1954 р. будучи настоятелем Катерининського собору м^ерсона) [46, 292-293; 60].

Iснуючий же на іншій частині Миколаївської й у Xерсонській єпархії антисергіанський рух, строго кажучи, не можна назвати винятково йосифлянським. Виник він наприкінці 1927 -- 1928 рр. і був у значній мірі викликаний зміщенням митрополитом Сергієм архієпископа Xерсонсько-Миколаївського Прокопія (Тітова) із займаної ним кафедри. Владика Прокопій після арешту в 1925 р. перебував у Соловецькому таборі (до листопада 1928 р.), а потім у Тобольскому засланні. У жовтні 1927 р. тимчасово керуючим Xерсонською й Миколаївською єпархіями замість нього був призначений архієпископ Одеський Анатолій (Грисюк). Акт викликав невдоволення у багатьох священнослужителів єпархії, особливо не згодних з текстом Декларації 1927 року. Восени ж

р. сімнадцять українських архієреїв (що перебували під слідством або в ув'язненні) були позбавлені своїх кафедр указами митр. Сергія і його Синоду. Подібна акція викликала посилення антисергіанських настроїв на Україні. Не випадково багато приходів там стали йосифлянськими саме восени 1928 року. Навіть екзарх України митрополит Михайло (Єрмаков) у бесіді з миколаївським прот. Григорієм Синицьким назвав цей указ “грубою помилкою” [79, 120].

У вересні 1928 р., коли був зміщений зі своєї кафедри Прокопій (Титов), Xерсонська й Миколаївська єпархія приєдналася до Одеської. Авторитетний у Миколаєві прот. Григорій Синицький 1 жовтня відокремився від архієпископа Анатолія (Грисюка) і митр. Сергія. В 1922 -- початку 1923 р. він єдиний у місті вів відкриту активну боротьбу з обновленцями. о. Григорій пішов зі Скорбященської “Новокупецької” церкви й став служити на квартирах. За ним пішли диякон Різдво-Богородичного собору м. Миколаєва ^анн Павловський і багато мирян. Незабаром о. Григорій був заборонений у священнослужінні. В 1929 р. він їздив до єп.Дамаскіна Чернігівського в Стародуб, листувався з архієп. Прокопієм, що хоча й випустив послання, що засуджувало Декларацію, не відокремився від митр. Сергія й не схвалював цього кроку о. Григорія. Владика Прокопій повідомив у Миколаїв, що до серпня 1930 р. він листувався з Патріаршим Місцеблюстителем Митр. Петром.

Громада о. Григорія Синицького існувала до січня 1931 року. Один з її членів, С.Ф. Воробйов, був обвинувачений у тому, що 2 грудня 1930 р. керував страйком на заводі № 61 і закликав робітників до розправи з комуністами. Сам о.Григорій, за показами свідків, молився за Миколу II і на зборах громади говорив: “Чим ніч темніше, тим яскравіше зірки, чим глибше скорбота, тим ближче Бог, ми напередодні останніх часів антихриста”.

Загалом, у Миколаєві до групи, окрім керівника Григорія Синицького, входили: Бургаренко Мирон Кирилович, священик Богоявленської церкви (заарештований 1 лютого 1931 р.), Липський Микола Андрійович, священик Свято-Духівської церкви в Богоявленському (заарештований 15 січня 1931 р.), Павловський ^ан ^анович, псаломщик Різдво-Богородичного собору (заарештований 15 січня 1931 р.) та інші [46, 298-299, 314-315, 397-398].

З о. Григорієм Синицьким підтримував відносини настоятель церкви с. Пересадовка Миколаївського округу о. Ілля Таковила, що також поминав лише архієпископа Прокопія (Тітова) і митрополита Петра. 15 січня 1931 р. у Миколаєві було арештовано 11 чоловік, справи на п'ятьох з них виділені в окреме виробництво, а інші шестеро обвинувачуваних, у тому числі о. Григорій Синицький, о. Іоанн Павловський, С.Ф. Воробйов, пройшли по колективній справі Iстинно-Православної Церкви на Україні.

Постановою Особливої наради при Колегії ОДПУ від 14 грудня 1931 року 53 особи були засуджені до 3 років концтаборів, 58 -- до висилки в Північний край на 3 роки, п'ять до позбавлення права проживання в 12 населених пунктах із прикріпленням до певного місця проживання на 3 роки, і десять були звільнені з-під варти.

Постановою Колегії ОДПУ від 2 січня 1932 р. о. ігумен Варсонофій (Юрченко) був засуджений до 5 років концтабору [79, 123].

Окрім прихильників “Iстино-православної церкви” в кінці 1920-х років до табору контрреволюціонерів та ворогів молодої радянської держави почали зараховувати і лояльних обновленців. В результаті вони попали як і в жорна кампанії масового закриття церков, так і не уникли масових репресій 30-х років.

3. Кампанія закриття церков 1929-1930 рр.

У 1929 році ситуація у взаємовідносинах православної церкви та держави кардинально змінилася. Не останню роль у цьому процесі грала Спілка Войовничих Безбожників (СВБ). Створена у 1925 році на з'їзді кореспондентів газети “Безбожник” Спілка вибрала за мету ідейну боротьбу з релігією в усіх її проявах. Спілка безбожників займалася пропагандою атеїзму, створення музеїв та виставок, випуском наукової та науково-популярної літератури, проводила роботу щодо впровадження в побут нових, нерелігійних свят та обрядів.

Відділи цієї спілки войовничих безбожників були створені в усіх республіках, областях, містах, районах, у великих селах. У Миколаєві спілка безбожників розмістилась у закритій Караїмській кенасі на розі вулиць Макарова та Лягіна. Діяльність спілки безбожників велася на рівні лекцій, диспутів, конференцій, атеїстичних вистав.

Аж ось 7 січня 1929 року в Палаці праці, що знаходився на розі вулиць Радянської та Спаської, міська спілка безбожників провела диспут на тему “Релігія -- класовий ворог трудящих”. Доповідь зробив голова спілки професор Фідровський. У диспуті взяли участь священик Філатов, від євангелістів громадянин Вілкін, члени спілки безбожників Вайсман, Кузін, Ангарський. Газета “Красный Николаев” 10 січня 1929 року писала: “Дискусія, яка відбулася, є початком великого наступу, який організовує спілка безбожників” [55, 107].

Почалася бурхлива кампанія щодо зняття дзвонів. У ті часи, в зв'язку з прийняттям плану індустріалізації країни, промисловість мала гостру потребу у великих обсягах міді і сплавів. Видобуток же міді в країні був незначним. Тому Секретаріат ВУЦВК 11 грудня 1929 року прийняв постанову “Про вилучення дзвонів”, у якому говорилося, що вилучати дзвони можна тільки за рішенням окрвиконкомів на підставі рішення загальних зборів жителів населеного пункту. Дзвони необхідно було здавати в Рудметаллторг, а отримані кошти вносити в бюджет сільської або міської ради і направляти їх тільки на культосвітню роботу [37].

Тільки в Миколаєві та його передмістях в церквах та молитовних будинках нараховувалось 150 дзвонів загальною вагою понад 47 тонн. Клич “Дзвони на індустріалізацію” одночасно охопив майже всі регіони України.

Першими були зняті у 1929 році дзвони Адміралтейського собору загальною вагою понад 11 тонн. Наступного року січня 1930 р. на засіданні Президії Округової Ради СВБ вкупі з Президією Радонової Ради СВБ заводу “А.Марті” та безвірницьким активом приймається рішення “провести наступні заходи:

а) зняття дзвонів по місту організувати на день відпочинку, а саме -- 31-го січня 1930 року;

б) під час зняття дзвонів не влаштовувати по місту демонстрації і лише обмежитися формуванням спеціальних бригад для зняття дзвонів. Формування зазначених бригад з робітників заводів, а також забезпечення цих бригад технічним приладдям та наглядачами робіт -- фахівцями, доручається Районовій Раді СВБ заводу А.Марті;

в) вся остання підготовча робота має бути проведена під безпосереднім керівництвом Округової Ради СВБ, для чого необхідно не пізніше 20/I -- 30 р. представнику Окрради СВБ т.Гуричу вкупі з представниками Адмінвідділу, Рудметалторгу та фахівців перевірити дзвіниці місцевих молитовних будинків щодо з'ясування потрібної кількості робочої сили, технічних приладів, пересувних засобів тощо;

г) приймаючи на увагу, що по деяких підприємствах ще остаточно не закінчено збір підписів, вважати за можливе цю роботу проводити до 28/I -- 30 року;

д) також вважати за потрібне до дня зняття дзвонів використати характерні резолюції трудящих з приводу цього для вміщення їх в місцевій пресі.” [17, Арк.27].

До весни, близько 90 відсотків дзвонів було вилучено з церков Миколаївщини та Первомайщини. Наприклад, на Першомайщині за час кампанії було знято 77225 кг дзвонів на 54064 крб. [20, Арк.96].

Після досить вдалої для держави кампанії, почався новий наступ на релігію. Його головною рисою було закриття церков та передача їх під культосвітні установи. Xоча досить часто вони перетворювалися просто у зерносховища.

Справжній “войовничий” наступ на курс закриття храмів розпочався у 1930 -- 1932 рр. Ліквідація храмів проводилась двома шляхами. По-перше, з проведенням законних формальностей за постановою ВУЦВКу. По-друге, велика кількість молитовних будинків закривалась свавільно місцевою владою, яка не прислухалась до побажань населення. Так, у Первомайській окрузі було ліквідовано 19 церков, в Миколаївській -- 17 [55, 118]. Нищилися не тільки ікони, вилучені у населення, по-варварському руйнувалися церковні іконостаси, серед них унікальні витвори мистецтва.

Iсторичні цінності знищувалися у багатьох храмах на Миколаївщині. Дирекція Миколаївського історико-археологічного музею 5 січня 1930 року звертається з листом до Миколаївського окрвиконкому: “Зараз, за ініціативою широких кіл громадськості закривається багато церков, причому інвентар та різне майно надходить до розпорядження адміністрації, яка використовує його без огляду на те, чи має воно історичну цінність, чи ні. I часто таким чином знищуються речі, які мають історичну цінність. Щоб запобігати цьому, просимо Вас розпорядитися про своєчасне повідомлення Миколаївського історико-археологічного музею про закриття кожної церкви на терені Миколаївщини та про заборону адмінорганам права реалізації та нищення церковного майна до перегляду його представниками нашого музею з метою відбору речей, які мають історичну цінність” [55, 107-108].

У цей час були і явно організовані “зверху” рішення “народу”. Так, в січні -- березні 1930 року Ново-Григор'євська та Широкобалківська сільради, товариство “Незаможник” прийняли і надіслали до Миколаєва постанови про необхідність зачинити Ново-Купецьку церкву в Миколаєві і передати її для організації тракторних курсів та тракторної бази.

Газета “Красный Николаев” 31 січня 1930 року повідомляла: “22 січня цього року в селі Піски Баштанського району закрили церкву і переобладнали її під школу. На майдані спалили 6 возів ікон. З 350 дворів тільки з 20 не віддали ікони”. “Софіївка Новобузького району: 22 січня вивезли за село і спалили 260 ікон” [55, 108].

Миколаївське єпархіальне управління у своєму листі до Миколаївського окрвиконкому писало: “23 листопада 1929 року в селі Юр'євка Новобузького району місцева адміністрація безбожників, за сприяння голови сільради, насильно заволоділо церквою. Трактором купол церкви був стягнутий на землю. Усе вбрання всередині храму було розбито. 19 січня захопили церкву в селі Нова Петрівка Новобузького району. На сьогодні в окрузі незаконно захоплено 13 церков, багатьох священиків розкуркулюють” [55, 119].

Таке становище склалося в усіх районах нашої області. Але не всі віруючі мирились з діями безбожників. До всіх інстанцій округу, уряду, ВУЦВКу надходили масові листи з проханням не закривати церкви, не знімати дзвони, припинити свавілля.

Сформували про неправильні дії щодо закриття церков і місцеві органи влади, зокрема прокуратура. Первомайський окрпрокурор повідомляв, що в с. Сирово Врадієвського району на Первомайщині, де адміністративним порядком та навіть знущанням над селянами проводили колективізацію, в останніх числах січня 1930 р. без належної підготовки почали знімати дзвони. Внаслідок цього біля 2000 жінок збіглося до церкви та не дали цього зробити [67, Арк.11].

Шший випадок стався в с.Тридуби Кривоозерського району, де селяни виступили проти закриття церкви. 28 лютого 1930 р., коли голова сільради разом з активістами прийшов збирати підписи на закриття, близько 1000 жінок закрили останніх в церковній сторожці, вимагаючи віддати списки.

Лише вночі актив вдалося звільнити. А жінки і надалі до 3 березня продовжували охороняти церкву [68, Арк.45].

20 квітня 1930 р. протистояння відбулося в Ново-Одеському районі Миколаївської округи. Сільський актив с. Кандибине на чолі із Головою колгоспу та Головою КНС влаштували антирелігійний карнавал і переодягнувшись у священників пішла до с. Матвієвки. Там їх зустріла юрба жінок, які почали кидати в них каміння та бити. Після того як останні вгамувалися, Кандибинський актив почав агітувати жінок, супроводжуючи свої виступи “майданною лайкою”. Це викликало ще більше невдоволення юрби жінок, які почали знову кидати каміння, плювати в обличчя виступаючим і т.ін. [69, Арк.204].

Зовсім кривавий інцидент стався в с. Благодатному Первомайської округи. 18 травня 1930 р. юрба, невдоволена діями одного з активістів щодо зняття дзвонів, направилася до його будинку, з метою розправи. Юрба, зламавши двері, зайшла до приміщення, де приховувався активіст. Останній здійснив спротив, але був виведений на площу та вбитий.

Того ж дня, розбившись на групи, збуджені селяни ходили по колгоспам, відбираючи майно розкуркулених. Вимоги юрби зводилися до наступного: повернути дзвони та виселених куркулів. Секретарю суду, що брав участь у розборі іконостаса, юрба запропонувала сплатити 300 карбованців. В результаті, актив села був тероризований, а частина працівників Сільради розбіглася [68, Арк.87].

Такі настрої почали перекидатися швидко на інші села, хвилювання охопило частину району. Для придушення “волинок” було вислано спеціальний загін НКВС і 23 травня 12 “ініціаторів і головних учасників” було заарештовано. Було здійснено відповідні арешти і в сусідніх селах [68, Арк.88].

У зв'язку з такими хвилюваннями і певною зміною тактики у вирішенні завдань соціалістичної перебудови села після листа Сталіна від 5 лютого 1930 року “Запаморочення від успіхів”, треба було також чекати і певних коректив у ставленні держави до церкви. В одній з постанов 1930 року ЦК ВКП(б) навіть засуджувалося “викривлення партійної лінії у боротьбі з релігійними забобонами” [38, 42-44].

Знаючи справжнє ставлення верхівки партійно-державного керівництва країни до релігії і церкви, легко помітити демагогічний характер зазначених вище заяв. З'явившись під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин, вони певною мірою віддзеркалювали тенденцію до послаблення репресій проти церкви і духовенства. Це виявилось, зокрема, у згортанні кампанії по ліквідації молитовних будинків, яка набула широкого розмаху в 1929 -- на початку 1930 року. Більше того, значна частина церков, відібраних у віруючих у цей період, була повернута їм для користування.

Але повернення церков відбулося лише формально. Юридично більшість з них була не зачиненою, але скориставшись відсутністю священників, значну частину яких протягом

-- 1931 рр. було заарештовано чи розкуркулено, Голови колгоспів перетворили будівлі церков на зерносховища. IHirn ж стояли зачиненими за відсутністю священників.

Абсолютно занепала культурницька та соціальна діяльність духовенства. Священики, що перебували при парафіях, займалися винятково відправленням духовних треб (хрещення, поховання тощо), справляли служби на великі свята та вихідні дні.

В 1934 р. радянські органи розпочали новий штурм закриття православних церков. За постановою Секретаріату Президії ВУЦВКу в 1934 році були закриті собор Касперівської ікони Божої Матері, Свято-Миколаївська полкова, Марії-Магдалини, Свято-Миколаївська у Великій Коренисі церкви та православні церкви в багатьох селах області.

Рішенням Одеського облвиконкому від 19 жовтня 1934 року Миколаївський собор Касперівської ікони Божої Матері був переданий Миколаївській раді, а в грудні того ж року будівлю церкви передали заводу ім. 61 Комунара для переобладнання під робітничий клуб.

Церкву Марії-Магдалини передали міськкомунгоспу, і в ній згодом після переобладнання зробили гуртожиток для сімейних робітників заводу ім. 61 комунара та цегельного заводу. Згодом гуртожиток ліквідували, церква почала руйнуватися, і в роки окупації німці зруйнували її, а каміння вивезли на будівництво залізничної вітки Миколаїв -- Колосовка.

Свято-Миколаївську церкву у Великій Коренисі зруйнували у 1934 році, матеріали від розборки вивезли на колгоспні будови.

Масове закриття храмів у Миколаєві і області відбулося у 1936 році. Згідно з постановою ЦВК УСРР були закриті церкви: Свято-Духівська на Водопої, Успенська в Тернівці, Свято-Богоявленська в Богоявленську, собор Різдва Богородиці, Олександро-Невський молитовний дім на Комсомольській вулиці, усі церкви в районних центрах області.

У 1938 році були закриті церкви у селах Варварівка, Матвіївка, Леонідо-Федосеєвська, Олександра Невського, Семенівська та майже всі сільські церкви Миколаївщини.

Свято-Миколаївську церкву 58-го Празького полку, що була на вулиці Аптекарській (тепер ім. 68 Десантників), за свідченнями жителів сусідніх вулиць, у 1936 чи 1937 році ретельно розібрали і з будматеріалів церкви побудували приміщення притулку для маленьких дітей-сиріт “Червоне сонечко”. Така ж доля спіткала й церкву на честь святого Олександра Невського, що стояла на розі вулиць Дзержинського та Чигрина, яку теж акуратно розібрали червоноармійці під керівництвом своїх командирів і міських інженерів, а будматеріали вивезли на машинах та підводах у невідомому напрямку [55, 116].

У молитовному будинку, що знаходився на вулиці Комсомольській, розмістилась ощадкаса. Приміщення Богородицької церкви на вулиці Малій Морській, 2 віддали під клуб фабрики “Астра”. Згодом там був кінотеатр, а після закриття кінотеатру приміщення зруйнували і сьогодні на його місці зробили автостоянку. У церкві Святого Богоявления, що знаходилася в Корабельному районі Миколаєва, розмістились клуб і бібліотека, у Варварівській Михайлівській церкві розмістили склад райспоживспілки.

В 1934 -- 1935 р. було розформовано Всеукраїнський та Всеросійський Священні Синоди (обновленської церкви) і обновленські церкви України підпорядковано митрополиту Віталію (Введенському) -- “Першоієрарху Московському й усіх православних церков в СРСР” і разом з ними і єпархії, що діяли на території сучасної Миколаївщини: Миколаївську та Первомайську. Кожна церква, що діяла, фактично була автономною і лише юридично підпорядковувалася “єпархіальним” архієреям. Архієпископи ж виконували роль настоятелів церков, заробляючи тим, що відправляли духовні треби та проводили служіння.

Протягом 1936 -- 1938 рр. 99% духовенства було заарештовано і засуджено позасудовими органами. В поле зору НКВС попали не лише діючі священики, яких були одиниці, а й так звані “потенційні противники радянської влади” духовенство, що перебувало на службі в колгоспних конторах, працювали сторожами, бухгалтерами тощо. Було засуджено і Миколаївських єпископів -- архієпископа Первомайського Йосифа (Михальчука) та архієпископа Миколаївського Амвросія (Нагорського).

Після “великої чистки” на території Миколаївської області в 1940 році діяло не більше десятка православних церков.

Православна церква у 1941 -- 1950 рр.

З початком Великої Вітчизняної війни в Україні склалася складна релігійна ситуація. Організація церковної ієрархії тут проходила у ситуації боротьби автономної церкви та національно-орієнтованої. 18 серпня 1941 р. більшість православних єпископів, що опинилися на окупованій території України, зібралися на Собор в Почаївській Лаврі і проголосили створення автономної Української Церкви. Головою її був обраний архієп. Алексій (Громадський). 25 серпня 1941р. новий Собор єпископів у Почаївській Лаврі обрав митр. Алексія екзархом України.

Варшавський митрополит Діонісій (Валединський), що претендував на українські церкви, не визнав автономну Церкву і почав підтримувати відродження антимосковської автокефальної Української церкви. Митр. Діонісій висвятив у сан архієпископа Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського) і 24 грудня 1941 р. призначив його адміністратором (керуючим церквою) на Україні. Автокефальна церква була офіційно відновлена на Соборі єпископів, що відбувся 7 --10 лютого 1942 р. в Пінську. 17 травня 1942 р. архієп. Полікарпу рішенням Синода в Києві був наданий титул митрополита Київського, але він залишився жити в Луцьку. Автокефалісти розгорнули боротьбу проти автономної Церкви [77, 441442].

Сильний вплив на релігійну ситуацію й церковне протистояння здійснювала політика німецької окупаційної влади. На початку вони навмисне допускали стихійне відродження церковного життя.

В основному церковні заходи військової адміністрації полягали в офіційному визнанні існування виникаючих приходів. Нерідко знаходилися християнськи налаштовані офіцери, які особисто допомагали церковному будівництву [77, 443-444].

В адміністративному плані територія Миколаївщини була поділена: територія правого берега Південного Бугу відійшла до “Трансністрії”, що належала Румунії, а інша частина Миколаївщини увійшла до складу “Рейхскомісаріату “Україна”, що відобразилося і на церковному житті.

На румунській території було створено Православну місію з центром в Одесі. Очолювали її представники Румунської православної церкви: архімандрит Юлій (Скрибан) /серпень

-- січень 1942/, архімандрит Юлій (Скрибан) /лютий

листопад 1942/, митрополит Віссаріон (Пуї) /листопад

-- листопад 1943/, архімандрит Антим (Ніка) /грудень

...