Православна церква на Миколаївщині (1917-1954 рр.)

-- березень 1944/.

Xарактерними рисами румунської політики було утримання від розколів -- не допускалося існування ні Автономної, ні Автокефальної церков, а духовенство висвячувалося і приймалося із представників РПЦ усіх течій. Церкви безперешкодно відкривалися та відновлювалися, в Одесі видавалася релігійна література тощо.

На території Миколаївщини, що відносилася до Рейхскомісаріату було утворено єпархії двох течій: Миколаївська та Xерсонська, на чолі з єпископом Серафімом (Кушнеруком), що відносилася до Української Автономної церкви і Миколаївська та Кіровоградська, на чолі з єпископом Михаїлом), що визнавала Полікарпа (Сікорського).

Головним напрямком політики німців була підтримка розколу УПЦ, що підтверджує проект указу Розенберга від січня 1942 р. направлений Еріху Коху: “РПЦ в рейхскомісаріаті “Україна” не підтримувати, так як вона є носієм великоруської і панславянської ідей. Автокефальну ж Українську церкву, напроти, необхідно підтримувати в якості противаги РПЦ.” [77, 447]. В результаті Автокефальна Церква стала розглядатися як союзниця окупантів у боротьбі проти промосковських автономістів.

Після звільнення України від окупації значна частина православного духовенства пройшла через каральні органи НКВС за звинувачення у “співпраці з окупаційною владою”.

На 1 липня 1944 р., тобто через 3 місяці після звільнення, на території Миколаївщини нараховувалося 64 православні церкви і кількість їх продовжувала зростати і дійшла в кінці 1945 р. до 73 [43, 123. Додаток №1]. Усі вони примкнули до Московської Патріархії.

Разом із звільненням Миколаївщини православне духовенства та віруючі почали активно працювати на Перемогу. їх патріотична діяльність виражалася не лише в молитвах про дарування Перемоги над фашизмом, у моральній підтримці пригнічених людей, особливо на окупованій території України, а й в практичній допомозі: зборах коштів, їжі, одежі на потреби фронту і т.д.

Взаємовідносини, що склалися напередодні війни між православною церквою та державою, наштовхували на думку, що Російська Православна церква для свого відродження використає німецьке командування і розпочне активну їх підтримку та взаємне співробітництво. Але цього не відбулося.

Національні та патріотичні традиції православ'я виявилися сильнішими за образи, що були нанесені радянським режимом віруючим та духовенству. Не дивлячись на духовну неволю, гоніння та репресії вони прийняли саму активну участь у боротьбі з окупантами.

На відміну від розгубленого радянського керівництва, митрополит Сергій Нижегородський, під управлінням якого на той час була найбільша частина приходів РПЦ, вже в перший день війни звертається до усіх православних СРСР із “Посланням пастирям і пасомим Xристової Православної Церкви”, в якому підкреслює, що “не перший раз приходиться руському народу витримувати такі випробування. З Божою допомогою і на цей раз він розвіє в прах фашистську вражу силу. Наші предки не падали духом і при гіршому становищі тому, що пам'ятали не про особисті небезпеки та вигоди, а про священний обов'язок свій перед батьківщиною та вірою, і виходили переможцями. Православна наша Церква завжди поділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла, і втішалася його успіхами. Не залишить вона народ свій і зараз. Благословляє вона небесним благословенням і майбутній всенародний подвиг.

Покладемо же душі свої разом з нашою паствою.” [80, 329]. Це послання було розіслано по усіх приходах країни і вже невдовзі читалося після богослужінь. Так розпочалася участь православної церкви в патріотичній боротьбі за визволення від фашистського ярма.

У посланнях ієрархів і проповідях священиків Церква не тільки втішала віруючих у скорботі, але й заохочувала їх до самовідданої праці в тилу, мужній участі в бойових операціях, підтримувала віру в остаточну перемогу над ворогом, сприяючи тим самим формуванню високих патріотичних почуттів і переконань серед тисяч співвітчизників. Крім того від імені Церкви зазнавало осуду дезертирство, здача в полон, співробітництво з окупантами. Усе це сприяло викоріненню пораженських настроїв, що мали певне поширення в перший період війни і в остаточному підсумку створювало “моральні умови перемоги”, що значною мірою змінили хід військових подій.

Прояви патріотичної діяльності РПЦ були дуже різноманітні. Духовенство та віруючі збирали гроші на потреби армії, продовольство, доглядали за пораненими, підписувалися на державні позики тощо. Священики укривали відсталих при відступі від частин червоноармійців, що втекли з таборів військовополонених, вели патріотичну агітацію серед населення, самі вступали в ряди антифашистських загонів. Активно брали участь священнослужителі в партизанському русі. На окупованій території вони часом були єдиною сполучною ланкою між населенням і партизанами. Десятки їх були нагороджені медаллю “Партизану Великої Вітчизняної війни” [78, 122-123]. Цьому сприяло послання митрополита Сергія від 26 червня 1942 році, в якому зазначалося: “.Можливо, не всякому можна вступити в партизанські загони і розділити їх горе, небезпеки та подвиги, але всякий може і повинен вважати справу партизанів своєю власною, особистою справою, оточувати їх своїми турботами, постачати їм зброю та їжу та усім, що є, приховуючи їх від ворога і взагалі допомагаючи їм усіляко. Так діючи, ви будете гідні вінців, рівних з партизанами.” [80, 334-335]. “Пам'ятайте, підкреслював митрополит, -- що будь-яка послуга, надана партизану, є заслуга перед Батьківщиною і зайвий крок до нашого власного звільнення від фашистського полону” [78, 121].

Відразу після звільнення українських міст і сіл від гітлерівських військ релігійні громади і духовенство починали “стихійний” збір коштів, речей, продуктів для підтримки Червоної армії. Особливо проявили себе на ниві матеріальної допомоги Радянській армії священнослужителі XерсонськоМиколаївської єпархії. 1944 року община Миколаївського Касперівського кафедрального собору в листі Верховному Головнокомандуючому Радянського Союзу Й.В. Сталіну писала: “Натхненні блискучими перемогами Червоної Армії на фронтах Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників, котра звільнила місто Миколаїв від фашистського гніту, з метою швидкого розгрому німецьких загарбників, община Миколаївського Касперівського кафедрального собору зробила внесок до Держбанку на 50000 карбованців. Прохаємо Вас, Йосифе Віссаріоновичу, зарахувати зібрані гроші на будівництво танкової колони. Голова общини кафедрального собору Смольський” [55, 124].

25 квітня 1945 року в новій телеграмі Й.В. Сталіну повідомлялося: “Община Касперівського кафедрального собору, натхненна героїчними перемогами нашої рідної Червоної Армії на фронтах Великої Вітчизняної війни, 24 квітня 1945 року внесла 50000 карбованців на танкову колону, передала до шпиталю продуктів для поранених на суму 32385 карбованців, внесла грішми у фонд допомоги сім'ям фронтовиків 8500 карбованців і з 16 січня цього року внесла до Держбанку 50000 карбованців. Просимо Вас внесені 16 січня 1945 року 50000 карбованців зарахувати до фонду перемоги імені тов. Й.В. Сталіна для більш швидкого й остаточного знищення фашистського звіра в його берлозі. Збір коштів продовжується. Голова общини Касперівського кафедрального собору м. Миколаєва М.Т. Смольський. Настоятель собору архімандрит Донат” [55, 124].

Й.В. Сталін двічі телеграмою висловив подяку касперівській общині. В останній, що надійшла 30 квітня, повідомлялося: “Голові общини Касперівського кафедрального собору Миколі Смольському, настоятелю собору архімандриту Донату.

Прошу передати членам общини Касперівського собору, які зібрали 50000 карбованців до фонду оборони СРСР, мій привіт і подяку Червоної Армії. Й. Сталін” [39, 106].

Священик Миколаївської цвинтарної церкви Усіх Святих Віктор Прохорович Грисенко у 1944 році організував допомогу шпиталю № 3326, зібравши і передавши для поранених воїнів продуктів харчування на 41500 карбованців. Община церкви зібрала та передала до Фонду оборони 14117 карбованців.

Переведений у Семенівську церкву священик В.П. Грисенко з листопада 1944 року щокварталу вносив по 3 -- 4 тисячі карбованців до фонду оборони, зібраних прихожанами церкви.

Анатолій Свиридовський, священик Баштанської Свято-Успенської церкви, зібрав і передав до Фонду перемоги 5320 карбованців. Для поранених воїнів та військ, що проходили містом, організував їдальню, яка щодня готувала сніданки, обіди та вечері для 450 осіб. Прихожани зібрали харчів на 6160 карбованців для шпиталю.

Священик Костянтин Леонтійович Наталевич, благочинний Варварівського та Очаківського районів, організував збирання грошей серед прихожан церков районів і передав у Фонд перемоги 31 тисячу карбованців. Прихожани Нечаянської церкви передали шпиталю харчів на 2336 карбованців [55, 124-125].

Благочинним Казанківського району Миколаївської області М.А. Трофімовим було зібрано у фонд оборони країни 114146 карбованців, у тому числі на 56000 крб. продуктів [35].

Лише за 2 квартал 1945 року віруючими Миколаївської області було внесено до Держбанку готівкою у фонд допомоги сім'ям фронтовиків 72 тисячі крб. Підписка на воєнну позику склала 145 тисяч крб. [18, Арк.39]. Треба відмітити, що кінця 1944 р. на Миколаївській кафедрі не було єпископа і збори віруючих та духовенства здійснювалися з їх власної ініціативи.

Але вже у другій половині 1945 р., знесилені віруючі, які фактично отримали Перемогу і головну свою увагу звернули на відбудову розваленого господарства України, починають все менше вносити коштів до різних фондів. У інформаційному докладі Уповноваженого Ради у справах РПЦ при РНК СРСР по Миколаївській області Жванко повідомляв, що “патріотична діяльність церков у IV кварталі 1945 року проходила недостатньо.

За цей період зібрано і здано у відділи держзабезпечення райрад депутатів трудящих для надання допомоги родинам військовослужбовців коштів у сумі 59700 крб. Збір цих коштів проходив серед віруючих у церквах і молитовних будинках шляхом кружечного збору, а також окремі церкви виділяли деякі суми зі своїх прибутків. Так Кладбищенська церква (м. Миколаєва. -- О.Т.) зі своїх коштів здала у фонд допомоги пораненим червоноармійцям 12000 крб.” [19, Арк.53].

Поступове зниження патріотичних настроїв та загальне зубожіння населення призвели до того, що указом Патріарха Алексія від 12 лютого 1947 р. за № 268 збори на патріотичні цілі були припинені. “У період Великої Вітчизняної війни Православна Церква, -- говорилося в Указі, -- виконуючи свій патріотичний обов'язок, збирала кошти на зміцнення міці Радянської Армії в її боротьбі з навалою фашистських полчищ. По закінченні війни збори коштів йшли на надання допомоги дітям сиротам, батьки яких загинули на фронтах Вітчизняної війни, інвалідам і т.д. У зв'язку з тим, що Уряд СРСР проводить велику роботу по забезпеченню інвалідів і сиріт і для цієї мети відпускаються достатні кошти, Московська Патріархія вважає за можливе надалі не робити збори на ці цілі...” Патріотична діяльність тепер повинна була виражатися “у закликах до віруючої чесно трудитися і тим самим допомагати найшвидшому відновленню руйнувань, нанесених війною” [50].

Держава не обійшли увагою духовенство православної церкви, яке активно допомагало в розгортанні патріотичного руху серед віруючих. 30 липня 1946 р. Г. Карпов адресував Подченку листа, в якому повідомляв, що союзний уряд дозволив Раді у справах РПЦ подати до нагородження медалями “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 -- 1945 рр.” правлячих архієреїв і тих священиків, які особливо відзначились у проведенні церковно-патріотичної роботи в період війни і, зокрема, отримали за це телеграми чи листи з подякою від Сталіна. У зв'язку з цим Московська патріархія розіслала до всіх правлячих архієреїв циркуляр, згідно з яким вони мали скласти списки кандидатів на відзначення і передати їх обласним уповноваженим. Рада у справах РПЦ рекомендувала уповноваженим ретельно вивчити отримані списки і залишити в них лише тих священнослужителів, які в дні війни дійсно вели антинацистську роботу (видавали чи поширювали патріотичні відозви, виголошували проповіді відповідного змісту, збирали харчі та гроші на допомогу радянським партизанам тощо). Зі списків необхідно було виключити імена осіб, морально чи політично скомпрометованих, а також тих, які, перебуваючи на окупованих територіях, не проводили патріотичної роботи. Церковний актив (старости, скарбники та ін.) до списку не включалися.

Подання до нагородження слід було провести через обласні та міські виконавчі комітети [43, 168].

Згідно з Постановою Уряду СРСР від 30 липня 1946 року медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні” були нагороджені: єпископ Миколаївський і Xерсонський Михаїл (Рубинський), протоієреї В.П. Грисенко, А.Х. Свиридовський, К.Л. Наталевич.

Всупереч сподіванням багатьох війна не загострила відносини православної церкви з державою. Церква не піддалася спокусі розрахуватися за нанесені їй найжорстокіші удари. Патріотизм духівництва і віруючих виявився сильніше образ і ненависті, викликаних довгими роками гонінь на релігію. З першого дня Вітчизняної війни керівництво РПЦ призвало радянський народ до захисту Батьківщини і цим підтримало і державу. Релігійний фактор зіграв дуже істотну роль у зміні, спочатку несприятливого для СРСР, ходу бойових дій. Особистим прикладом духівництво призивало народ до мобілізації всіх сил у допомогу обороні і зміцненні тилу. Все це зробило досить значний внесок для звільнення України і наближення Перемоги над фашизмом.

Недарма 24 листопада 1944 р. Голова Ради у справах Російської Православної Церкви Г.Г. Карпов, зокрема, сказав: “Російська Православна Церква в період Великої Вітчизняної війни показала, як вона разом із усім народом любить свою Батьківщину і захищає її всіма доступними для Церкви засобами. Німецька політика прагнула використати Православну Церкву як знаряддя для досягнення своїх розбійницьких планів, для боротьби з радянською владою, з радянським народом. Але вона наштовхнулася на нездоланну перешкоду -- на любов і вірність духівництва і віруючих своїй Батьківщині.” [34].

В 1944 році відновлюється і Миколаївсько-Xерсонська єпархія РПЦ з центром в Xерсоні. Протягом 1944 -- 1953 рр. нею керували єпископи: Антоній (Романовський) /серпень

грудень 1944/, Фотій (Топіро) /грудень 1944 -- лютий 1945, Михаїл (Рубинський) /квітень 1945 -- грудень 1946/. В 1947 році Миколаївську та Xерсонську єпархію розформували: Xерсонська область відійшла під управління Одеського архієпископа, а Миколаївську область було об'єднано з Кіровоградською в єдину єпархію з місцеперебуванням єпископа в м.Кіровограді.

У другій половині 1940-х років церкви знову починають передаватися на культурні та господарчі потреби. Але до самої смерті Й.Сталіна, який зрозумів, що православна церква не може бути викоренена, нових спроб масового штурму релігії, який пізніше буде здійснено за часів “хрущовської відлиги” не проводилося.

Джерела та література

1. Андрусишин Б.І. Церква в Українській державі 1917 -- 1920 рр. (доба Директорії УНР). -- К., Либідь, 1997.

2. Василівські мученики, або Як нищили релігійну духовну спадщину // Український Південь. -- 2002. -- №17. -- С.7.

3. Власенко В.О. Російська Православна церква на Миколаївщині у 20 -- 30-х рр. XX ст. / Дипломна робота спеціаліста (Рукопис). -- Миколаїв, 2004.

4.Державний архів Дніпропетровської області, ф.П-1, оп.1, спр.230.

5.Державний архів Миколаївської області (далі -- ДАМО), ф.216, оп.1, спр.3974.

6.ДАМО, ф.П-1, оп.1, спр.48.

7.ДАМО, ф.П-26, оп.1, спр.17.

8.ДАМО, ф.Р-118, оп.2, спр.281.

9.ДАМО, ф.Р-152, оп.1, спр.13.

10.ДАМО, ф.Р-152, оп.1, спр.157.

11.ДАМО, ф.Р-152, оп.1, спр.159.

12.ДАМО, ф.Р-156, оп.1, спр.109.

13.ДАМО, ф.Р-156, оп.1, спр.154.

14.ДАМО, ф.Р-156, оп.1, спр.211.

15.ДАМО, ф.Р-156, оп.1, спр.670.

16. ДАМО, ф.Р-158, оп.1, спр.271.

17. ДАМО, ф.Р-161, оп.1, спр.832.

18. ДАМО, ф.Р-992, оп.3сч, спр.43.

19. ДАМО, ф.Р-992, оп.3сч, спр.45.

20. ДАМО, ф.Р-2066, оп.1, спр.92.

21. Державний архів Одеської області (далі -- ДАОО), ф.П-3, оп.1, спр.390.

22. ДАОО, ф.П-3, оп.1, спр.660.

23. ДАОО, ф.Р-1915, оп.1, спр.14.

24. ДАОО, ф.Р-1915, оп.1, спр.19.

25. Дела религиозные // Красный Николаев. -- 1925. -- 16 декабря (№1484). -- С.2.

26. Дела церковные // Красный Николаев. -- 1922. -- 14 октября (№534). -- С.2.

27. Дела церковные // Красный Николаев. -- 1923. -- 31 января (№621). --С.2.

28. Демьяненко Ю.М. Вилучення церковних цінностей на Миколаївщині в 1922 році // Исторія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. IV Миколаївська обласна краєзнавча конференція. Миколаїв: Атол, 2002. -- С.138--141.

29. Живая Церковь // Красный Николаев. -- 1922. -- 13 октября (№533). -- С.2.

30. Живая Церковь в Николаеве // Красный Николаев. -- 1922. 8 сентября (№504). -- С.2.

31.Живая церковь на Николаевщине: Лед сломан // Красный Николаев. -- 1922. -- 2 сентября (№499). -- С.2.

32. Жмых Ф. “Тихоновцы” (по церковным переулкам) // Красный Николаев. -- 1924. -- 24 января (№912). -- С.3.

33. За церковной оградой. Дела Ново-Купеческие // Красный Николаев. -- 1924. -- 5 сентября (№1097). -- С.3.

34. Заковоротний Д. Малиновый звон на заре. // Вечерний Николаев. -- 1999. -- 7 января.

35. Заковоротний Д.И. Xрамы Николаева. -- Николаев, 2001.

36. Заковоротний Д.И. Xрамы Прибужья. -- Николаев: Изд-во ЧП “Гудым И.А.”, 2004.

Размещено на Allbest.ru