Інституційний розкол православної церкви в Україні в умовах модернізації (ХІХ ст. – 30 рр. ХХ ст.)

Зростає потенціал регіональної церковної історії. Успішно аналізували трансформації в структурах єпархій протягом ХVІІІ - початку ХХ ст., а також під впливом комуністичної модернізації Т. Бобко, О. Бойко, Н. Буланова, О. Галамай, О. Лойко, В. Рожко, О. Форостюк. Розкол на Півдні України вивчає О. Балягузова.

Історію в долях діячів церкви показують С. Білокінь, В. Даниленко, А. Зінченко, о. Ю. Мицик, І. Преловська, І. Тюрменко, Ю. Шаповал.

Стимулом і фактографічною базою досліджень стали джерелознавчі та археографічні публікації, започатковані С. Білоконем, Л. Пилявцем, Р. Пирогом, І. Преловською, О. Рубльовим ще на початку 90-х рр. ХХ ст. стосовно вивчення суспільно-церковних процесів радянської доби. На жаль, від них відстають дослідження періоду ХІХ - початку ХХ ст.

Колапс комуністичних режимів Європи активізував студії української церковної історії за кордоном, які провели Б. Боцюрків, О. Воронин, Т. Міненко, С. Плохій, Ф. Сисин, О. Хомчук.

У взаємовпливах з українською зростала російська історіографія, відома працями світських науковців - В. Алексєєва, О. Васильєвої, М. Одинцова, С. Римського, С. Савельєва, В. Федорова, М. Шкаровського, істориків Московського патріархату - митр. Іоанна (Сничьова), прот. В. Ципіна, представників критичної школи в новітній церковній історіографії - священиків Г. Митрофанова, Г. Якуніна.

Таким чином, багато питань історії церковного розколу в Україні, зокрема його генези, організаційних проявів висвітлені нерівнозначно. Характер складного явища, його соціокультурні, політичні, національно-психологічні, культурологічні, богословські параметри вимагають комплексного системного вивчення.

У підрозділі 1.3 “Джерельна база дослідження, особливості її формування, структури та актуалізації” охарактеризовано стан, специфіку й перспективи включення до наукового обігу комплексів джерел з метою розв'язання конкретної історичної проблеми та характеристики суміжних з нею тем.

Зміст джерельної бази дослідження зумовлений дослідницьким планом. Весь обсяг використаних матеріалів відноситься до типу писемних, які, у свою чергу, поділяються на документальні, особового походження та пресу. Основу дослідження склали документальні джерела умовних груп-комплексів: 1) церковні; 2) державні; 3) громадські. Джерела мають різну видову належність. Серед них - актові (законодавчі, нормативні), діловодні, статистичні, судово-слідчі, програмно-теоретичні.

Особливу цінність становлять археографічні збірники джерел церковного походження, опубліковані з кінця 80-х рр. ХХ ст., зокрема “Мартирологія українських Церков”, “Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ. 14-30 жовтня 1921 року. Документи і матеріали”, “Акты святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом приемстве высшей церковной власти. 1917-1943 гг.”, а також державного походження - “Архивы Кремля: В 2-х кн. Политбюро и церковь. 1922-1925 гг.”.

Непересічне значення в структурі джерельної бази займає періодика конфесій. Для характеристики генези церковного розколу цінні єпархіальні газети й журнали, які виходили в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст.: “Екатеринославские епархиальные ведомости”, “Подольские епархиальные ведомости”, “Херсонские епархиальные ведомости”, “Церковная газета” та ін. Поглибленої уваги заслуговують видання доби розколу: Всеукраїнського Синоду - “Рідна церква”, “Голос православной Украины”, “Український Православний Благовісник”, видання ВПЦР - “Церковні Вісті” та “Церква й Життя”.

Як джерела використано видання, що виходили в Росії - “Журнал Московской Патриархии”, “Церковные Ведомости, издаваемые при Временном Высшем Церковном Управлении на Юго-Востоке России”, у Польщі - “Духовний Сіяч” (Крем'янець), “Сьветач Беларусі” (Вільно) та в США - “Сіяч” (Чикаго).

Фактографічну основу дослідження склали джерела з фондів 5 центральних архівів України: Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центральних державних історичних архівів України у м. Києві та м. Львові (ЦДІАК; ЦДІАЛ), Державного архіву в Автономній Республіці Крим (ДА АРК) і 13 обласних архівів, а також трьох центральних архівів Російської Федерації: Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), Російського державного історичного архіву (РДІА). Більшість джерел уведено до наукового обігу вперше.

Автор вважає за доцільне при характеристиці церковно-інституційних процесів ХІХ-ХХ ст. звернутися до матеріалів фондів церковних адміністративних установ різних рівнів, які уособлювали вищу церковну владу: від Святійшого Синоду та Канцелярії Патріарха до парафіяльної ланки. Перспективної уваги заслуговують мало розроблені фонди особистого походження, зокрема митр. Йосифа Кречетовича (ДА АРК. - Ф. 540) та єп. Йосифа Яцковського (Державний архів Черкаської області. - Ф. Р-314), цінні вмістом діловодної документації та неофіційного листування.

Дисертант актуалізував унікальні джерела Комісії у справах культів при Президії ЦВК СРСР (ДАРФ. - Ф. 5263), Верховної Ради Української РСР доби ВУЦВК (ЦДАВО України. - Ф. 1), Народного комісаріату внутрішніх справ Української СРР (Ф. 5), Міністерства юстиції Української РСР (Ф. 8), а також широкого кола фондів місцевих органів влади, що втілювали радянську церковну політику.

Аналіз джерельної бази проблеми свідчить про її потужність для вирішення дослідницьких завдань. Водночас він дозволяє окреслити пріоритетні напрямки досліджень:

1) створення бази даних про збережену в архівах церковну спадщину;

2) системні дослідження церковних фондів і церковних документів у нецерковних фондах;

3) публікації архівних джерел з характеристикою церковних процесів, стану церкви і державної політики щодо неї;

4) пошук і опрацювання наративів з характеристиками православних конфесій та взаємин між ними;

5) вивчення відгуку преси (місцевої, вітчизняної конфесійної та закордонної церковної) у контексті оцінок церковно-інституційних процесів;

6) історичні реконструкції на підставі окремих архівних фондів, вивчення мікрогруп, історії особистостей;

7) залучення до наукового аналізу відомчих архівів, зокрема - Центрального та місцевих архівів СБУ, архівів МВС України, з вірогідністю наявності в них документів про діяльність колишнього відомства НКВС з регулювання державно-церковних стосунків і контролю за діяльністю церкви у 30-х рр. ХХ ст.

У другому розділі, який має назву “Соціокультурні та етнополітичні передумови і фактори розколу православної церкви в Україні”, проаналізовано ґенезу розколу православної церкви.

У підрозділі 2.1 “Формування особливостей православ'я в Україні: (Х-XVIII ст.)” охарактеризовано соціокультурні джерела особливостей православної церкви в Україні від запровадження християнства до кінця ХVІІІ ст.

Визначено, що українські церковні архетипи змінювалися під впливом загальноєвропейських явищ Реформації, Контрреформації, Просвітництва, секуляризації. У їхньому формуванні виразно проступала роль культуротворчих чинників за умов специфічного геополітичного положення України між Сходом і Заходом. Активне зближення із західною культурою захопило не тільки елітарні, а й низові пласти народної культури. Передано сутність цього зближення та підкреслено ступінь і тональність його сприйняття українським суспільством. Зберігаючи форми православної єдності, українська церковна структура інтегрувала елементи католицького й протестантського впливу, абсорбувала риси місцевого етнокультурного типу, деформувалася ментальністю панівних державних культур.

Визначено фактори, які справили особливий вплив на трансформацію церкви в Україні:

1) тривале перебування у складі Литовської, Польської та Польсько-Литовської держав зі змінними і в цілому несприятливими для неї політичними й релігійними системами;

2) Берестейська унія як відповідь на польсько-католицький тиск в умовах занепаду православної організації на фоні прикладу позитивного розв'язання інституційних проблем іншими конфесіями;

3) Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького як каталізатор національної мобілізації;

4) Переяславська угода і похідне від неї підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові як головна передумова та організаційна платформа для утвердження проросійської моделі церкви та джерело поглиблення українсько-російських суперечностей в Україні. Резюмується, що:

1) нові російські виклики спонукали до протидії, формуючи національну та етноконфесійну свідомість;

2) особливості православної церкви в Україні, сформовані історично, стали джерелом консолідації національної ідентичності в модерну добу.

У підрозділі 2.2 “Соціально-політична адаптація Російської православної церкви в Україні до умов нового часу (ХІХ - початок ХХ ст.)” проаналізовано реакцію офіційної церкви в українських єпархіях на кризові явища всередині РПЦ, що наростали під впливом європейської модернізації.

З'ясовано зміни організаційного стану РПЦ в українських землях внаслідок секуляризаційних заходів влади та державного контролю над кліром. Звернено увагу на ліквідацію залишків автономії в контексті зміцнення станової структури російського православ'я, кодифікації канонічних норм. Поглиблено висновок, що імперська політика створювала основу політичної лояльності духовенства до російської влади, стирала єдність кліру з парафіянами, насаджувала російську ментальність, чим формувала національний конфлікт.

Як реакцію одержавленої церкви на модернізацію, охарактеризовано церковні реформи ХІХ ст. Посилено оцінки характеру реформ, які пройшли паралельно з реформами державного апарату в два етапи: 60-70-ті рр. та 80-90-ті рр. ХІХ ст. (реформаційний й контрреформаційний). Встановлюється синхронність і генетична єдність модернізації РПЦ в Україні з перетвореннями Росії у буржуазну монархію.

Обґрунтовано висновок, що для РПЦ в Україні способом збереження духовної рівноваги в суспільстві бачилося не пізнання цивілізаційного поступу, а повернення церкви до офіційної церковності та російської традиції. Це проявилося в поширенні заборонних циркулярів Синоду, ініціюванні зверху з'їздів українських архієреїв, розгортанні централізованої мережі братств, місій і церковно-просвітницьких осередків, офіціозної преси. Модернізація імперського простору штовхала українське суспільство на тотальну русифікацію за активною участю церкви, але для більшості віруючих російські традиції були чужими й створювали додаткову суперечність. Зазначені фактори об'єктивно розколювали інституцію за ознаками національних ідентичностей і ступенем радикалізму.

У підрозділі 2.3 “Українське суспільство перед викликом модернізації церкви (ХІХ - початок ХХ ст.)” оцінюються соціальна база православної церкви в Україні та етапи її структурування в процесі модернізації й розколу. Аналіз засвідчив, що вплив європейських рухів позначився на різних верствах православного середовища: духовенстві, інтелігенції, буржуазії, робітниках, селянстві. Активізацію реформаторських сил простежено в контексті окремого розгляду кожної з верств.

На основі компаративного аналізу визвольних рухів європейських народів стверджується закономірність українського церковного пробудження й формування теоретичних засад національної церкви в Україні з кінця ХVІІІ ст., а особливо - після війн Франції. Охарактеризовано початковий етап відродження, який проявився науковим зацікавленням культурної еліти церковною проблемою та вивченням історичних джерел і шляхів розвитку церкви в Україні. Стверджується, що модерні ідеї захопили, насамперед, освічену й впливову ланку ієрархії - вище духовенство, а також близьку до церкви інтелігенцію. У цьому вбачається специфіка вітчизняної модернізації церкви, у якій, на відміну від європейської Реформації, бюргерські елементи не відіграли вирішальної ролі. Специфічну роль соціальних сил визначив тип модернізації, відомий як “наздоганяюча” модернізація.

З'ясовано осередки генерування модерних впливів: навчальні заклади, Біблійні товариства, громадсько-політичні та науково-просвітні організації. Показано відмінність ідей щодо реформування церкви в середовищі українських і російських діячів, що формувало підстави розколу.

Показано, як рух за реформування РПЦ ширився від спроб лінгвістичної українізації церковних текстів до участі духовенства в національно-культурних, а далі - політичних організаціях. Підкреслено, що національні ідеї в церковному середовищі у ХІХ ст. не сягнули рівня конфесійних проектів. Охарактеризовано ступінь захоплення ідеями церковної модернізації декабристів, народників, соціалістів. Наголошується, що їхнє ставлення до церкви здебільшого мало загальнодемократичне, просвітницьке, реформаторсько-протестантське спрямування. Звернено увагу на проект М. Драгоманова щодо створення національної української Церкви - “Руського братства”.

Поглиблено висновок, що повільне формування ідеології національної церкви в Україні було наслідком послідовного винищення її еліти, тривалої асиміляції та незавершеності націотворення. Реформаторські ідеї гальмувалися одержавленою РПЦ, релігійним консерватизмом мас. Така суперечність не могла бути розв'язаною при збереженні імперської моделі. Конфлікт між новими та старими силами в церкві набував політичного виміру.

У підрозділі 2.4. “Поглиблення інституційної кризи офіційної церкви (1905-1914 рр.)” оцінюється підґрунтя нових церковних суперечностей. Простежується наростання інституційного конфлікту на щаблях державної та церковної ієрархії. Простежено вплив російсько-японської війни, революції 1905-1907 рр. та наступної політичної реакції на структурування православного середовища в Україні.