Інституційний розкол православної церкви в Україні в умовах модернізації (ХІХ ст. – 30 рр. ХХ ст.)

Аргументовано положення, що в Україні масштаби нищення інституційованої релігійності перевершили аналоги в СРСР. Охарактеризовано стан руйнації церковних осередків в окремих регіонах, який дозволив сформулювати висновок про її тотальність і безпрецедентність, ігнорування будь-якої специфіки.

Встановлено, що змагання проти церкви супроводжувалося запозиченням форм традиційної православної культури. Комуністичні догмати лягали на ґрунт релігійної ментальності, що обумовлювало їхнє сприйняття і засвідчило успадкування радянською Україною старого дореволюційного типу “наздоганяючої” модернізації.

У четвертому розділі “Організаційна структура православних конфесій України як вияв інституційного розколу церкви: 1920-1930-ті рр.” проаналізовано типові та особливі риси устрою конфесій, що виникли внаслідок дезінтеграції РПЦ і діяли до кінця 30-х рр.

У підрозділі 4.1 “Екзархат РПЦ в Україні та його інституційні трансформації” досліджено характер та еволюцію РПЦ в Україні. Пояснюється, яким чином їй вдалося зберегти інституційний статус. Визначається мобілізуюча роль державної влади у зміцненні російської традиції на українському ґрунті. Доводиться закономірність відмови РПЦ в Україні від демократичних реформ одночасно з посиленням тоталітарних тенденцій у радянському будівництві.

Доведено фіктивність автономії Української церкви, трансформованої в екзархат. Стверджується, що статус екзархату дозволив патріархії просувати поетапну ліквідацію автономії УПЦ. Встановлення (1921 р.) й відновлення (1941 р.) екзархату розцінюються як спроби поглибити розкол українського православ'я заради утримання його в єдності з РПЦ. Реконструйовано перебіг подій, пов'язаних із призначенням екзархів в Україні. Пояснюються причини невдачі інституційного проекту митрополита Михаїла (Єрмакова) щодо відновлення автономії УПЦ (1927 р.). Проаналізовано функціональність структури екзархату на всеукраїнському, єпархіальному, благочинницькому, парафіяльному рівнях та її еволюцію. Встановлено її залежність від тенденцій, генерованих суспільством доби революції та радянського часу.

Реконструйовано динаміку змін єпархіальної мережі, складу єпископату в залежності від взаємин церкви з державою та від перебігу розколу. Охарактеризовано відгук Українського екзархату на комуністичну модернізацію на межі 20-30-х рр. ХХ ст.: запровадження інституту представництва спостерігачів екзарха в округах, районах, благочиніях. Така модель зв'язку віддзеркалювала централізацію влади і була подібною до форм управління, використаних іншими християнськими конфесіями. Держава, у свою чергу, торпедувала районну ланку церкви переважаючим закриттям храмів саме у районних центрах.

Зроблено висновок, що повернення до централізму на вищому рівні суперечливо поєднувалося з демократизованим парафіяльним устроєм. Демократичні основи парафіяльного статуту були закріплені постановами Всеукраїнського Собору 1918 рр. Управління парафією здійснювалося через парафіяльні збори та парафіяльну раду. Підкреслено, що під тиском державної влади духовенство мусило поступитися керівництвом у цих органах мирянам, зокрема після впровадження НКВС “нормального” статуту релігійної громади (1923 р.). Але врешті парафіяльна структура екзархату так само, як і вищі ланки, еволюціонувала до централізму та авторитаризму.

Визначаючи закономірності інституційних трансформацій РПЦ в Україні, констатується дві фази їх розвитку. Перша - домінуюча у 20-х рр. ХХ ст., - системний розвал одержавленої і централізованої транснаціональної конфесії під час генерування національної державності та національної церкви. Друга - з кінця 20-х рр. ХХ ст. - реінтеграція, повернення до унітарно-централістичних схем єдності, підсилене державними впливами.

У підрозділі 4.2 “Адміністративна модернізація УАПЦ: від канонічної революції до еволюції” проаналізовано устрій УАПЦ та його адаптацію до суспільних реалій.

Підкреслюється, що його пронизували ідеї соціальної справедливості, демократизму в поєднанні з настроями політичного радикалізму, секуляризації, звільнення від імперської системи. Устрій УАПЦ акумулював головні принципи її ідеології: автокефалія, соборноправність, українізація.

Розглядається безпрецедентна канонічна творчість, яка охопила всі ланки адміністративної системи УАПЦ. Констатується постійна робота з вдосконалення устрою, свідченням чого стала кодифікація канонічних норм на ІІ Соборі (1927 р.).

Проаналізовано еволюцію системи влади УАПЦ. Реалізацію модернізаційних проектів розкрито через характеристику системи зв'язків Всеукраїнського православного церковного Собору, Всеукраїнської православної церковної ради (у складі Великих і Малих зборів, Президії ВПЦР, Вищого суду), митрополита, а також місцевих структур - повітових і волосних церковних зібрань і рад, а з 1924 р. - окружних і районних церковних соборів і рад, єпископів, а також діяльності парафіяльної ланки у складі парафіяльного собору, церковної ради, причету. Стверджується, що демократичний устрій УАПЦ дисонував характеру комуністичної системи, що визначило його приреченість.

Реконструйовано розрив УАПЦ з традицією, ревізію ролі духовенства в адміністративній системі та розширення у ній ролі мирян. Показано, яким чином УАПЦ впроваджувала демократичність (система церковних рад, виборність духовенства мирянами) і відкритість (ревізійні комісії, церковний суд).

Стверджується, що захоплення віруючих політичними ідеями, “радоправством” на фоні деструктивних дій держави щодо церкви руйнувало інституційовану релігійність, девальвувало статус духовної особи, трансформувало традиційні моральні цінності. Розрив між християнською традицією і новими комуністичними ідеалами не давав можливості для модернізації чи реабілітації церкви.

Досвід взаємин з державою, з іншими церквами трансформував устрій УАПЦ у бік посилення ролі виконавчих органів та духовенства в церковному управлінні.

Встановлено, що ідеал церкви поєднував ранньохристиянські принципи й новітні форми політичної організації влади, використання потужних сил традиційної селянської релігійності й модерних ресурсів, виразником яких було впливове міське представництво в центральних органах управління.

Зроблено висновок, що модерні риси устрою УАПЦ не зближували її з іншими конфесіями, поглиблюючи трагедію духовного розколу нації.

Підрозділ 4.3. “Українська православна церква: між демократизацією й централізацією”. Загальновідомо, що УПЦ постала після знищення УАПЦ як її наступниця за ідеологією й соціальним складом, змінивши лише формально інституційний статус. Розкрито суперечності адміністративної побудови конфесії.

Шляхом аналізу елементів системи управління конфесії досліджено ступінь її модернізації. На основі оригінальних джерел реконструйовано історію відновлення конфесії та роль у ній Всеукраїнського церковного тимчасового організаційного комітету (ВУЦТОК). Вивчено його склад, предмет, характер роботи.

Проаналізовано роль Всеукраїнського церковного Собору і Всеукраїнської церковної ради та її структурних підрозділів в організації церкви, їхню реакцію на модернізацію. Оцінено місце ієрархії та внесок окремих діячів у захист проекту національного церковного будівництва.

Приділено увагу характеристиці єпархіальної структури УПЦ та динаміці її змін. Стверджується, що особливого удару УПЦ зазнала трагічного 1933 р., втративши переважну більшість парафій. Наголошується на міцності тих громад, які демонстрували консервативність у дотриманні канонічних норм. Водночас робиться висновок, що внаслідок тиску на церкву з боку комуністичної системи єдність УПЦ розмивалася не тільки її похідними формами, а й протестантизмом (здебільшого в міському середовищі) та містицизмом (на селі), що набували масового характеру.

Оцінено спосіб формування і склад єпархіальних церковних рад, ступінь представництва в них єпископату, духовних осіб, мирян. Зроблено висновок про кардинальну відмінність ролі духовенства порівняно з практикою УАПЦ, що засвідчило спробу УПЦ виправити хиби “радоправності”. Звертається увага на розширення шкали інституційної самоорганізації православних за умов формування модерної нації. Дозвіл мирянам очолювати церковні ради, допуск у церковні ради жінок, демократичне голосування посад членів церковних рад, відсутність чітко закріпленої за кліром сфери посадових обов'язків у радах, контроль ревізійних комісій за діяльністю рад - усе свідчило про український варіант модернізації церкви. У цих проявах вбачаємо повернення і примноження ранньомодерної національної традиції.

Доводиться посилення ортодоксальних тенденцій в УПЦ як вимушеної реакції та способу виживання церкви в умовах комуністичної модернізації. У другій половині 30-х рр. ХХ ст. для влади втратило актуальність використання церковних інституцій для функцій поліцейського нагляду як плату за їхнє легальне існування. зміцніла тоталітарна система імперською логікою заперечувала церковні організації, особливо в національних формах.

У підрозділі 4.4. “Українська Синодальна церква: її організаційна структура і трансформації” на широкому матеріалі переосмислено і поглиблено характеристики устрою Української Синодальної церкви.

Проаналізовано співвідношення канонічних принципів конфесії з практикою. Поглиблено висновок про суперечливість і неповноту автокефалії Синодальної церкви внаслідок аморфності її національної ідеології, етнічної строкатості та зрусифікованості ієрархії, опертя на соціальні сили, які не мали стійкої української національної ідентичності. На основі нових джерел стверджується тактичний характер проголошення автокефалії як реакції на реформи УАПЦ. Простежено, яким чином ця риса набувала більшої виразності під впливом національно-державної політики (українізація), а з кінця 20-х рр. ХХ ст. перетворилася на свою протилежність (ліквідація автокефального статусу 1934 р.). Охарактеризовано ступінь залежності церкви від колишнього всеросійського центру.

Реконструйовано еволюцію влади церкви на всеукраїнському й місцевому рівнях. Проаналізовано її структуру (Помісний Собор, Священний Синод, єпархіальні та вікаріальні з'їзди й управління, благочинницька та парафіяльна ланки) під кутом реалізації демократичних прагнень і збереженості консервативних настроїв суспільства. Особливу увагу надано аналізу чисельного, ієрархічного та персонального складу учасників Помісних Соборів, Священного Синоду, його пленуму й президії.

Поглиблено характеристику синодального варіанту модернізації устрою на місцевому рівні. У динаміці змін, простежених від створення місцевих органів церковної влади до їх трансформації останньою редакцією Статуту (1928 р.) та практики 30-х рр. ХХ ст., розкрито суперечності демократичної теорії й реальної практики церковного управління та відносин церкви з державою. Численні документи підтверджують формальну дієвість положень парафіяльного Статуту Синодальної церкви в різних регіонах України, як у сільській, так і в міській місцевості. Водночас констатуємо згортання демократизації “по-обновленськи” подібно до процесів у інших православних церквах України.

З'ясовано неефективність синодального проекту устрою церкви. Консерватизм релігійної психології вносив непослідовність у спроби демократизації. Короткочасною була практика впровадження модерних норм. На рівні еліти, як і на парафіяльному, проявлялася проросійська орієнтація. Зовнішні впливи більшовицької політичної системи - підтримка обновленців і, водночас, тиск на них, - знижували привабливість їхніх проектів, руйнували демократизм. Обновленський рух прийняв ті форми, які були санкціоновані владою. Це змінювало зміст модернізації, надавало їй прокомуністичних рис. Модель управління, задекларована як соборноправна, не була такою насправді. Визначено, що реформи Синодальної церкви виявилися незавершеними й спотвореними. У цьому полягала трагедія конфесії і суспільства.

У підрозділі 4.5 “Соборно-єпископська церква: “канонічна альтернатива” національного реформування православ'я” висвітлюється зміст модернізації конфесії, найменш дослідженої істориками.

Реформаторство Соборно-єпископської церкви досліджується відповідно до схеми аналізу інших конфесій. Структурний аналіз передбачає оцінку автокефального статусу конфесії, дослідження складу, періодичності й предмету засідань Соборів (сесій і президії), вивчення особливостей єпархіальної структури та управління, благочинницької та парафіяльної ланки (з'їзди і ради).

Підкреслюється, що ідеї Cоборно-єпископської церкви щодо демократизації устрою та розбудови системи духовної освіти видавалися близькими до ідей автокефалістів і обновленців. Вони знайшли вияв в організації системи управління: парафіяльних, благочинницьких, округових церковних представництв. Система конструювалася зі значним відсотком мирян (майже на дві третини). Але Соборно-єпископська церква діяла більш помірковано. На вищому щаблі організаційної структури вона не допустила роздвоєння духовної та виконавчої влади, як це зробила УАПЦ (в особах Митрополита i Голови президії ВПЦР). Голова Собору одночасно був i головою виконавчого органу церкви. Будучи близькою за принципами побудови до УАПЦ, Соборно-єпископська церква уникла радикалізму останньої, заклавши підґрунтя для більш широкої соціальної бази. Проте антирелігійна політика тоталітарного режиму унеможливлювала зміцнення цієї бази. Модернізацію церкви було зупинено владою на деструктивному етапі - демонтажі старої інституційної системи.

Резюмується, що в Лівобережній і Південній Україні Соборно-єпископська церква швидко перетворилася на альтернативу Українському екзархатові РПЦ. З легітимізацією РПЦ (1927 р.) та зміною вектора радянської національної політики Соборно-єпископська церква хоча й не втратила ознак канонічної альтернативи, проте ця альтернатива стала ще менш реальною.

ВИСНОВКИ

Ґенеза та характер інституційного розколу православної церкви в Україні мали глибокі соціокультурні корені. Їх визначили фактори модернізації в капіталістичній та комуністичній формах. Розкол визрівав протягом ХІХ ст. і відбувся в національній революції, утримуючись протягом всієї доби формування радянської системи у 20-30-х рр. ХХ ст.

Основою конфлікту була суперечність між українською традицією і російськими формами диктату держави над українським суспільством.

Ідея трансформації церкви виростала як складова частка модернізації суспільства. Вона повторювала етапи зростання руху за соціальні й національні права.

“Наздоганяючий” тип модернізації в Російській імперії, локомотивом якого були не широкі суспільні верстви, а державний апарат, супроводжувався зростанням загальної політичної активності. Це було відповіддю на непослідовні кроки держави, яка недооцінювала глибину прагнень суспільства, або не була готова до їхнього задоволення. Модернізація носила проросійські форми. Розкол українського суспільства посилювався секуляризацією всієї російської культури.

Структуризація сил у церковному середовищі виявилася більш затяжною, аніж у світській сфері. На це вплинув ряд факторів: 1) державний статус церкви; 2) русифікація ієрархії; 3) єдність віри українців і росіян; 4) пізнє залучення широких верств до модернізаційних процесів (реформи 60-х рр. ХІХ ст.); 5) специфіка соціальної структури суспільства з переважанням селянства та характерними йому стереотипами, низький рівень урбанізації, церковної та загальної освіти.

Ідеї національного оновлення церкви ширилися паралельно з ідеями модернізації на взірець всеросійської інституції. Це явище породжувала значна російська присутність в Україні, особливо в міському середовищі, та русифікація міської культури загалом. В Україні протягом ХІХ ст. формувалися дві провідні моделі церковного реформування: українська та російська.

Завершення організаційного етапу руху за модернізацію церкви виявився бурхливим. Характерними його рисами були, по-перше, широка мирянська ініціатива; по-друге, відсутність серед реформаторів єпископату, здатного легітимізувати рух. Це надавало йому проявів “схизми”.

Непересічну роль у цьому процесі відіграли події демократичних революцій. Якщо революція 1905-1907 рр. окреслила комплекс проблем церковного розвитку, підготувала соціальну палітру та змоделювала форми руху за демократичне оновлення церкви в Україні, то друга, кульмінацією якої стали події 1917-1920 рр., запустила загальноукраїнський механізм його канонічної реалізації. Вона розколола стару церковну структуру, як першу необхідність для створення нової спільності. Проявом цього став хід Всеукраїнського православного церковного Собору (1918 р.).

Національна революція ревізувала доктрини політичних партій з релігійних питань - від нейтралітету в церковних справах до проектів національної церкви. Вона позначилася в державній політиці Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР. Кожна з національних форм політичної влади мала власну лінію щодо суті й темпів модернізації церкви. Але вектор кожної з них прямував до формування національної церкви.

Національна модернізація церкви в Україні гальмувалася Московською патріархією. Це суперечило політичним інтересам українських урядів та ідеалам сил, які змагалися за українську державність.

Світові процеси модернізації мали революціонізуючий вплив на трансформацію церкви в Україні. Їхні приклади показали шляхи і форми реформування церкви, привернули увагу до вагомості й можливості демократизації устрою, раціоналізації обрядовості, осучаснення мови, проведення календарної реформи, вдосконалення системи освіти та інформаційного забезпечення, можливості конфесійної взаємодії. Прагнення до міжнародного визнання, обміну інформацією та досвідом демонстрували всі модернізовані конфесії, вбачаючи у цьому зміцнення свого інституційного статусу. Але у міру посилення тоталітарної системи в СРСР канали системного зв'язку зі світом закривалися. Більше того, комуністична система сприймала міжнародні зв'язки як показник політичної ворожості до себе.

Завершення інституційного реструктурування церкви відбулося за умов утвердження радянської політичної системи. Тому характер модернізації зазнав ліворадикальних впливів. Більшовицька влада оцінювала церкву як шкідливий суспільний інститут, який вимагає ліквідації. Тактикою цієї ліквідації було обрано розкол. Серед форм тиску на церкву застосовувалися юридичні, економічні, ідеологічні та прямі репресії проти діячів. Особливу форму мобілізації громадської антицерковної ініціативи влада втілила в проект “Спілки войовничих безбожників”.

Порівнюючи комуністичну й капіталістичну форми модернізації вітчизняного суспільства протягом ХІХ ст. - 30-х рр. ХХ ст., відзначаємо в обох домінуючий вплив держави при втіленні проектів оновлення церкви. Але якщо капіталістична модернізація не порушувала єдності церковної інституції в межах існуючої державної системи або спонукала до набуття статусу національної церкви в національній державі, то комуністична відзначалася крайнім ступенем антиклерикалізму, зведеним у ранг державної політики.

У динаміці комуністичної модернізації вирізнялися два періоди: релігійного непу 20-х рр. та релігійного терору за сталінської модернізації. Якщо за першої доби зберігалися умови для демократичного реформування церкви і вони були частково реалізовані, то нові акценти державної політики на межі 30-х рр. ХХ ст. знищували реальну основу для збереження православної церкви в Україні як суспільної інституції. Кожен з періодів співвідносився з відповідною національною політикою: 1) коренізації, яка сприяла утвердженню автокефальних тенденцій і національних рис церковного устрою, 2) російського централізму, що реанімував великоросійські форми церковної організації. пояснюється режим відносного “благовоління” влади різним церквам у межах цих періодів. У першому періоді - УАПЦ, Синодальній та Соборно-єпископській церкві, у другому - екзархатові РПЦ. Суперечлива національна політика радянської держави розщеплювала національні ідентичності, гальмуючи національне реформування церкви.

Організаційна структура православних конфесій, які виникли внаслідок дезінтеграції РПЦ і діяли до кінця 30-х рр. ХХ ст., у цілому зберігала відповідність православній традиції. Проте устрій кожної відобразив особливості релігійної ідеології. Специфіка залежала від ступеня національної самоідентифікації конкретної конфесії, відмінностей політичного бачення, канонічного визначення.

Ускладнення соціального становища конфесій вимагало спрощення внутрішніх зв'язків між ланками управління, відмови від регулярних зібрань, продукувало авторитаризм. Зворотна трансформація від демократизму до авторитаризму стирала риси “радоправності”. Це відобразилося у тенденціях посилення ролі єпископату УАПЦ, УПЦ, Соборно-єпископської та Синодальної церков. Зі згортанням непу і форсуванням темпів модернізації країни на зламі 20-30-х рр. ХХ ст. централістичні риси зміцнилися. Свідченням цьому став устрій УПЦ.

Несприятливі умови існування актуалізували примирення й об'єднання церков. Проте напруга політичного радикалізму, успадкована від недавнього революційного часу, різнорідні національні платформи та неоднакові за ступенем реформування канонічні принципи робили таке поєднання неможливим. Розкол, поглиблений державною владою, не мав перспективи подолання.

Конфесійний вибір духовенства віддзеркалив високий ступінь зрусифікованості, низький рівень національної самосвідомості, інерцію консерватизму. Небачені розміри фізичного знищення духовенства у другій половині 30-х рр. гасили в його середовищі прояви найменшої ініціативи. У суспільстві наростали соціальна апатія та ілюзії відмирання церкви як соціального інституту.

Суспільні трансформації ХІХ ст. - 30 рр. ХХ ст. мали далекосяжні наслідки для долі українського православ'я, характеру націотворення, перспектив українсько-російських відносин. Вони дають підстави оцінювати сучасний конфлікт в українському православ'ї як ланку єдиного процесу формування модерної української нації, утвердження її державності, консолідації православних ідеєю української національної церкви та руху до громадянського суспільства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. - 30-ті рр. ХХ ст.). - Запоріжжя: Поліграф, 2004. - 440 с.

2. Церква та національне державотворення // Українська революція: 1917 - початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). - Запоріжжя: Просвіта, 1998. - 264 с. (Текст на с. 189-230; співавтори: Ф.Г. Турченко, Г.Ф. Кривоший, О.В. Старух, Т.С. Геращенко, Л.П. Гарчева).

3. Міжконфесійні взаємини на Півдні України ХІІІ-ХХ століття / А.В. Бойко, О.М. Ігнатуша, І.І. Лиман, В.І. Мільчев. - Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1999. - 252 с. (Текст на с. 106-133; додатки на с. 221-240).

Рецензії:

Карліна О.М. Рецензія на книгу: Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. - 30-ті рр. ХХ ст.). - Запоріжжя: Поліграф, 2004. - 440 с. // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету ім. Лесі Українки. - Луцьк, 2004. - Вип. 9. - С. 76.

Андрєєв В.М. Дослідження історії української церкви: візія сучасного історика // Південний архів. Зб. наук. праць. Історичні науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2004. - Вип. 17. - С. 118-121.

Власенко В.М. Олександр Ігнатуша. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. - 30-ті рр. ХХ ст.). - Запоріжжя: Поліграф, 2004. - 440 с. // Сумська старовина. - 2004. - № ХІІІ-ХІV. - С. 286-289.

Статті у наукових фахових виданнях:

4. Документи державних архівів України з історії Української автокефальної православної церкви (1917-1930 рр.) // Архіви України. - 1994. - №1-6. - С. 44-56.

5. Православна церква на Катеринославщині у 1918 р. // Студії з архівної справи та документознавства / ГАУ, Наук.-дослід. ін-т архів. справи та документознавства. - К., 1999. - Т. 5. - С. 181-187.

6. Адміністративний устрій ранньої Української автокефальної православної церкви (1921 р.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: “Тандем-У”, 1999. - Вип. ІІІ. - С. 17-32.

7. До питання про становище православних конфесій на Півдні України в 20-30-х рр. ХХ ст. (соціально-політичний аспект) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: ЗДУ, 2000. - Вип. ІХ. - С. 98-122.

8. Українська автокефалія та ідея державотворення // Культурологічний вісник. - Запоріжжя: Просвіта, 2001. - Вип. 7. - С. 103-109.

9. Православні церкви України в контексті їх видавничої діяльності: 20-і рр. ХХ ст. // Наукові записки. Зб. праць молодих вчених та аспірантів / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. - К., 2001. - Т. 7. - С. 549-568.

10. Історичний поступ українського православ'я: пошук нової парадигми // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: ЗДУ, 2001. - Вип. ХІІІ. - С. 40-65.

11. До питання про взаємне ставлення Української Автокефальної Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви у міжвоєнний період ХХ ст. // Сумська старовина. - 2001. - №VІІІ-ІХ. - С. 46-59.

12. До характеристики архівних джерел з історії православної церкви та міжцерковних відносин в Україні: 20-30-ті рр. ХХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки / Ін-т історії України НАН України. - К., 2002. - Вип. 6. - С. 60-69.

13. Чому розкололось православ'я України? (Характер конфліктів 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст.) // Грані. - 2002. - №1 (21). - С. 79-83.

14. Боротьба держави проти церкви в Україні: кампанії 20-30-х рр. ХХ ст. // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2002. - №1 (18). - С. 239-250.

15. Національний церковний рух в православному середовищі на Запоріжжі в 20-30-х рр. ХХ ст. // Культурологічний вісник. - Запоріжжя: Просвіта, 2002. - Вип. 8. - С. 40-49.

16. Державно-церковні взаємини в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. у світлі сучасної історіографії // Південний архів. Зб. наук. праць. Історичні науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2002. - Вип. 7. - С. 44-50.