Василь Кучабський: від національної ідеї до державності

Новий етап у розвитку української історико-політичної науки розпочався з проголошенням незалежності України. Дослідники одержали доступ до раніше закритих архівних фондів, численних наукових праць зарубіжних і вітчизняних авторів. Відмовившись від усталених ідеологічних стереотипів та догм, вони продовжили вивчати увесь комплекс проблем, пов'язаних з розвитком політичної думки, наближаючись до об'єктивної оцінки фактів, історичних осіб та політичних процесів в Україні у найскладніший період її історії. Особливе зацікавлення в дослідників викликала історія державотворення.

Вагомий внесок в історіографію української політології вносять праці В.Потульницького, який простежив виникнення й розвиток української політичної науки від середини XIX ст. до 1939 р., дослідив основні концепції українських політологів цього періоду, запропонував диференціацію української зарубіжної історико-політичної науки за трьома напрямами: консервативним, народницьким та національно-державницьким³³¹ Потульницький В. Історія української політології. - Київ, 1992; Його ж. Політична доктрина В.Липинського // Український історичний журнал - 1992. - Ч. 9; Його ж. Теорія української політології. Курс лекцій. - Київ, 1993; Його ж. Концепція української державності у творчості В.Липинського // Український ліс. - Львів, 1993. - Ч. 3; Його ж. Нариси з української політології (1819-1991). - Київ, 1994; Його ж. Шляхта і консервативна державна ідея на Україні в XIX-XX ст.: проблеми історіографії та історіософії // Гатьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. Науковий збірник, присвячений 125-річчю від народження Гетьмана Павла Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. - Київ, 1998.¹. Консервативну політичну думку в Україні досліджує М.Швагуляк.Він один з перших окреслив місце і роль визначного історика і політика С.Томашівського у розвитку української політичної думки і національного руху на тлі глобальних світових процесів, охарактеризував два періоди його теоретичних пошуків у ділянці консервативних ідей³³² Швагуляк М. Осип Назарук - журналіст, публіцист, редактор // Теоретичні та орагнізаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики. Доповіді та повідомлення Міжнародної конференції 25-26 серпня 1995 року. - Львів, 1996; Його ж. Степан Томашівський і західноукраїнський консерватизм // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць. - Львів, 1997. - Ч. 3-4; Його ж. Українські консерватори і справа українсько-польських взаємин (1921-1939 рр.) // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego nastepstwa. - Torun, 1997. ². О.Забужко, розглядаючи на широкому історико-культурному матеріалі розвиток української національної ідеї XIX - початку ХХ ст. приходить до висновку, що українська нація на певному історичному етапі випала з європейської політичної історії, оскільки не спромоглася вберегти свій суверенітет державно³³³ Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. - Київ, 1993. ³. Характеризуючи народницьку школу В.Антоновича і М.Грушевського як таку, що ототожнювала українську націю з народом й етнічними критеріями, Я.Грицак відзначив, що державницька школа, представлена Д.Дорошенком, В.Липинським та В.Кучабським, розширила це поняття соціально і територіально, поклала в його основу політичний критерій - лояльність тих чи інших громадян до Української держави³³⁴ Грицак Я. До генези ідеї політичної самостійності України // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Київ, 1992. - Вип. І. - С. 119-140; Його ж. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - Київ, 1996. ⁴.

Ряд аспектів пов'язаних з проблематикою історичних досліджень В.Кучабського розглядається в працях, присвячених історії становлення й розвитку збройних сил України - Січового Стрілецтва, Галицької Армії, Армії Української Народної Республіки. Р.Даниленко, М.Безручко, І.Крип'якевич, Б.Гнатевич, З.Стефанів та С.Шрамченко, О.Думін, Р.Брут, О.Ярославин, Н.Гірняк, М.Литвин і К.Науменко, С.Ріпецький, Я.Тинченко, Б.Якимович, В.Голубко, С.Макарчук та ін., спираючись на різноманітний фактичний матеріал, розкрили яскраві сторінки збройного чину українського народу на всіх етапах визвольних змагань³³⁵ Даниленко Р. Про Січових Стрільців. - Відень, 1921; Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. - Каліш, 1932; Українські Січові Стрільці. 1914-1920. - Львів, 1935; Історія Легіону Українських Січових Стрільців. - Львів, 1936; Крезуб А. (Думін О.). Повстання проти Гетьмана Скоропадського і Січові Стрільці // Літературно-Науковий Вісник. - Львів, 1928. - Кн. 11,12; Його ж. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. - Львів, 1936; Брут Р. Січовві Стрільці. - Льввів, 1937; Ярославин О. Визвольна боротьба на західно-українських землях у 1918-1923 роках. - Філадельфія, 1956; Гірняк Н. Останній акт Української Галицької армії. - Нью-Йорк, 1958; Литвин М., Науменко К. Історія Галицького Стрілецтва. - Львів, 1991; Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Львів, 1995; ; Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917-1921 роки. - Київ. 1995; Якимович Б. Збройні Сили України. Нарис історії. - Львів, 1996; Голубко В. Армія Української Народної Республіки. - Львів, 1997; Макарчук С. Українська республіка галичан. - Львів, 1997.⁵.

Значне місце у вивченні українського консерватизму та його впливу на розвиток історичної науки посідають праці, що розкривають українсько-польські та українсько-російські відносини. У працях Я.Дашкевича українсько-польські взаємини розглядаються крізь призму взаємозалежності нації пригнобленої і нації - гнобителя, вся відповідальність за трагічний стан цих відносин покладається на непоступливість та ультраконсерватизм польської політичної доктрини³³⁶ Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. - Київ, 1993. - Вип. 26-27. - С.44-78; Його ж. Шляхи подолання упереджень (Перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків) // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. - Київ, 1993. - Вип.І. - С. 23-29; Його ж. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі (т-ва ”кресов'яків” та їхня діяльність). // Національно-визвольна боротьба 20-50-х рр. ХХ ст. в Україні. - Львів, 1993. - С.109-119. Його ж. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та ментальність // Україна в минулому. - Київ; Львів, 1994. - Вип. 6. - С. 78-93. ⁶. Ю.Сливка, детально розглядає заходи польської окупаційної влади після санкціонованої Радою послів країн Антанти в березні 1923 р. анексії Східної Галичини, які запроваджувалися для того, щоб довести споконвічність польського господарювання на західноукраїнських землях³³⁷ Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939 рр.). - Київ, 1985.⁷. М.Литвин і К.Науменко проаналізували події листопадового зриву 1918 р. у Львові, державотворчу діяльність уряду та Національної Ради ЗУНР, подали хроніку українсько-польської війни³³⁸ Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1995. ⁸. Л.Зашкільняк аналізує польську історіографію історії України загалом та різні аспекти галицької історії, своєрідною віссю якої були українсько-польські відносини³³⁹ Зашкільняк Л. Польська історіографія 40-60-х років ХХ ст. (питання організації і методології) // Автореферат дис.докт.іст.н. - Київ, 1993. ⁹.

Щодо українсько-російських відносин, то історико-політичні аспекти в 20-ті роки досліджували А.Животко, І.Мазепа, Т.Айолла, Ю.Бачинський⁴⁴⁰ Животко А. Як совітська Москва завоювала Україну? -- Львів, Б. Р. ; Мазепа І. Большевизм і окупація України. - Львів. 1922; Айолла Г.Большевики і національне питання. - Київ; Прага; Львів, 1924; Бачинський Ю. Большевицька революція і українці. -- Берлін, 1928. ⁰; у 50-ті - 80-ті роки - Д.Соловей, І.Майстренко, М. Ковалевський, П.Мірчук, К.Кононенко, М.Стахів, О.Юрченко, І.Бокало, Є.Пастернак, Ю.Борис, С.Мечник, М. Прокоп⁴⁴¹ Соловей Д. Голгота України. Московсько-большевицький терор в УРСР між першою і другою світовою війною. Вінніпег, 1953; Ч. 1. Його ж. Україна в системі совєтського колоніалізму. -- Мюнхен, 1959; Majstrenko I. Bord'bism A. Chapter in the History of Ukrainian Communism. -- New York, 1954; Ковалевський М. Опозиційні рухи в Україні і національна політика СРСР (1920-1954). -- Мюнхен, 1955; Мірчук П. Українсько-московська війна (1917-1919). -- Торонто, 1957; Кононенко К. Україна і Росія: соціально-економічні підстави української національної ідеї. 1917-1960. -- Мюнхен, I960; Стахів М. Третя советська республіка в Україні: нариси з історії третьої воєнної інвазії Советської Росії в Україну і розвитку окупаційної системи. -- Нью-Йорк, 1968; Його ж. Україна проти більшовиків: нариси з історії агресії советської Росії. У 2-х кн. -- Тернопіль, 1993; Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. В правному аспекті. -- Мюнхен, 1971; Бокало І. Національна політика Леніна. -- Мюнхен, 1974; Пастернак Є. Україна під большевиками (1919-1939). -- Торонто, 1979; Borys J. The jowetzation of Ukraine.1917-1921. -- Edmonton, 1980; Мечник С. Від опричнини до КГБ: духовність московського імперіалізму. - Мюнхен, 1981; Прокоп М. Україна і українська політика Москви. - Б.М., 1981.¹; в 90-ті роки - В.Лозинський, В.Чехович,Ю.Шаповал, М.Даниленко, Г.Касьянов, С.Кульчицький, М.Молчанов, В.Кулик, Ю.Курносов, С.Наумов, М.Маринович, І.Білас, Д.Мейс, В.Баран, О.Рябченко⁴⁴² Лозинський В. Політика українізації в 20-х-З0-х роках // Український історичний журнал. -- 1989. -- Ч. 3; Чехович В. Державно-правові питання українізації в 20-х роках // Держава і українська інтелігенція: деякі проблеми взаємовідносин у 20-х -- на поч. 30-х років. -- Київ, 1990; Шаповал Ю. Людина і система: штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. -- Київ, 1991; Його ж. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. -- Київ. 1993; Даниленко М., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. -- Київ, 1991; Молчанов М. Про національні витоки тоталітаризму в СРСР //філософська і соціологічна думка. -- 1991. -- Ч.II. -- С. 32-38; Кулик В. Повторення пройденого. Українська революція 1917-1991 // Сучасність. -- 1992. -- Ч.2. -- С. 59-72; Курносов Ю. Насилля -- головний аргумент більшовизму // Український історичний журнал. -- 1992. -- Ч. 12. -- С. 78-94; Наумов С. З Історії міжпартійної боротьби в ході організації радянської влади в Лівобережній Україні в 1919 р. // Український історичний збірник. -- Харків, 1992. -- Вип. 37. -- С. 13-20; Маринович М. Спокутування комунізму //Сучасність. -- 1993. -- Ч.5. -- С. 52-78; Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. У 2-х кн. -- Київ, 1994; Мейс Д. Соціалістичні та комуністичні моделі //Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз. -- Київ, 1996; Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. -- Львів, 1996; Рябченко О. З історії «українізації» вищої школи України у 1920-х роках // Самостійна Україна. -- 1998. -- Ч. 2 (468). ². Вони глибоко і всебічно охарактеризували політику більшовицького політичного режиму, що завершилася після придушення визвольних змагань українського народу окупацією і радянізацією України, розкрили прояви тоталітаризму в Україні у різних сферах суспільно-культурного життя.

Привертають увагу ювілейні збірники праць, присвячені 110-ій річниці від дня народження В.Липинського⁴⁴³ В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Ред. Я. Пеленський. -- Київ; Філадельфія, 1994.³, 120-ти і 125-ти - річчю від дня народження П.Скоропадського⁴⁴⁴ Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського 1873-1945. -- Київ, 1993. Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. Науковий збірник, присвячений 125-річчю від народження Гетьмана Павла Скоропадського та 80-річчю проголошення Української держави 1918 року. -- Київ, 1998. ⁴.

У другому розділі “Консервативно-політологічна концепція державотворення” розглядається взаємозв'язок політичної історії і формування політичної думки в Україні кінця XIX - початку ХХ ст. відображено перехід українського національно-визвольного руху від культурного українофільства до широкої організованої політичної роботи в масах, виникнення масових організацій. І хоч провідні позиції в них займали партії соціал-демократичної орієнтації, разом з антисоціалістичними настроями заможної частини суспільства, формувалася консервативна політична течія. Після Першої світової війни ідеологія консерватизму реально позначилася на духовному й політичному житті українського суспільства. Цьому значною мірою, сприяла діяльність В.Липинського, який створив школу консервативних істориків-державників. Однією з найяскравіших постатей в цій школі був В.Кучабський, який стверджував, що необхідною умовою формування державної концепції України є державна національна ідея, а основною передумовою створення держави - формування нації. Нацією вчений вважав, психічний стан своєрідного національного комплексу відчуттів, національного світогляду, національних бажань, на якому грунтується творче змагання конкретної спільності. Кожна нація, на його думку, виростає з певного етнічного центру й охоплює, головним чином, етнічно однорідну масу.

Думку про доцільність національної політики, незважаючи на жертви, В.Кучабський назвав реакційною і вважав, що тогочасній ідеології не вистачило саме етичних підстав. Тому й боротьбу за державність певні політичні сили ставили у площину свідомого обману мас соціальними гаслами. З такою ж рішучістю В.Кучабський заперечував й націоналістичні гасла, “поширення людожерної ненависти до займанців”, вважаючи, що ненависть, руїна не можуть замінити творчий чин будівництва нової держави. Саме тому історик заперечував В.Леніну, який вважав, що “революції в рукавичках не роблять”. Адже якщо мета більшовицької революції - руїна, то мета національної революції - будова…”

У доповіді “Завдання української суспільности під теперішній момент” на студентському з'їзді у Львові, що відбувся на початку липня 1921 р. молодий ще В.Кучабський заявив, що реальний шлях до державної незалежності лежить через революцію, через боротьбу. Проте історик відкидав необдумані насильницькі ідеї, які нічим не були одухотворені: збройна боротьба не повинна бути “вибухом ентузіазму й інстинктів, кавалерійською атакою”, а лише “завершенням усього комплексу національної праці, всього процесу національного самовизначення…” Він визначив чотири першочергові заходи, які, на його думку, могли б сприяти підготовці галичан до національно-визвольної боротьби: 1) відмовитися від ілюзорної надії на чужу допомогу; 2) орієнтуватися виключно на власні сили; 3) визнати шкідливими поодинокі виступи, зокрема терористичні акції, які не підтримані масовою активністю трудящих; 4) знищити гіпноз страху перед польською тюрмою і психічно підготуватися до складніших і ризикованіших масових виступів у майбутньому.

В.Кучабський критикував люмпенізований елемент, що намагався диктувати національну політику і вигадував різноманітні ідеології, засуджував тероризм як державницьку політику, виступав проти розпалювання ненависті до національних меншин, називаючи це заразою, що з'їдає нас самих, порушує внутрішню врівноваженість, застерігав від того, щоб керівництво політичним проводом не взяли в свої руки крикуни і демагоги, які не хочуть вчитися, не хочуть готувати себе до того, щоб жити з чесної праці, без державної посади, а кидаються в “політику”, аби з неї жити, наголошував на необхідності звернути особливу увагу на виховання молодого покоління, яке “підростає здичавіле й півінтелігентне”, радив давати йому кращу освіту й вибагливіше виховання, поширити горизонти його думки, навчити його відрази до нинішньої “масової” метушливості та істерії.

В розділі показано, що В.Кучабський закликав українських істориків, письменників, публіцистів полишити працю на ідеологічній ниві, досконало і об'єктивно вивчити історичну дійсність різних часів і народів та з'ясувати,який шлях, що веде до державності, найкращий. Можна, на його думку, у цій справі повчитися у В.Антоновича, М.Драгоманова, які вирізнялися духовною стабільністю і виховані на традиціях класичної грецької та римської історії. Цього не можна сказати про тогочасних політиків, які не мали достатнього інтелектуального підгрунтя, а тому легко ідеологізувалися, тобто спекулювали абстрактними категоріями та схемами. Саме тому історик був проти того, щоб теоретично мислячі особистості виступали в ролі “практичних політиків”, “ідеологів” і “організаторів”. У цивілізованих державах цим займаються політичні партії. Він вимагав, аби народові говорити правду, не боячись втратити “популярність” чи навіть потрапити під кулі терористів, вважав, що чесним людям було нелегко пробитися до національної політики, бо конкурувати з демагогами, інтриганами і наклепниками неможливо. Ситуація ускладнювалася тим, що процес морально-політичного розкладу зачіпав не лише верхні шари населення, а й проникав до самих низів. Вихід з цієї важкої ситуації вчений вбачав у зверненні до духовних першоджерел, у кристалізації в душах людей нового етосу, який у своїй основі мав бути релігійним, героїчним і аристократичним.

В поглядах на політичну культуру В.Кучабський дотримувався концепції В.Липинського, сутність якої грунтувалася на оптимальному поєднанні політичної науки і політичного досвіду. Виходячи із такого розуміння, він вважав, що політична культура включає не тільки правильну оцінку існуючого, а ще більшою мірою точну оцінку майбутнього. Вона передбачає не лише нові ідеї, що враховують суспільно-політичні реалії, а й сильних вольових людей, здатних втілити ці ідеї в життя. Еліту В.Кучабський розумів як аристократичну верству, здатну розв'язати назрілі питання сучасності. Її поява можлива внаслідок зміни духовної суті народу. Українську еліту 1917-1921 рр. він охарактеризував як таку, що не володіла державно-владними рисами, а більше схилялася до анархізму, продажності, відчуженості, матеріального комфорту. На думку вченого, високо розвинену духовну еліту можна сформувати тільки на засадах консерватизму, для чого необхідно підвищити освітній рівень молоді, відродити дух патріотизму, виховати усвідомлення рівності й спільності поляків і західних українців. Вивчаючи проблему лідерства, В.Кучабський пов'язував появу визначних осіб з відповідною історичною ситуацією, психічним станом нації. Він виділив три типи лідерів: пророчі, Богом натхненні постаті, героїчні реформаторські особистості й ті, що можуть очолити натовп, збурити його інстинкти, запалити на руйнівну стихію.

Значне місце в науковій спадщині В.Кучабського посідає проблематика, пов'язана з історією становлення і розвитку січового стрілецтва - збройних сил України. По гарячих слідах історичних подій вчений відтворював складний процес організації українського війська, що було важливим чинником національної ідеї, ідеї самостійності українського народу. Стрілецтво, на його думку, уособлювало найкращі риси українського народу: патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу і демократичний устрій. З його появою учений пов'язував зародження національно-державного мислення українського народу і поступове витіснення з української політичної думки автономістських поглядів, соціалістичної ідеї “визволення людини”. Перша світова війна сприяла загартуванню стрілецьких загонів, формуванню в них національного світогляду, подоланню германофільської орієнтації. Основними причинами, які призвели до розвалу української армії, В.Кучабський вважав її непідготовленість до війни, нестачу патріотично налаштованих офіцерських кадрів, втомленість бійців війною, більшовицьку пропаганду. Використавши велику кількість документального матеріалу,спогади учасників визвольних змагань, власні спостереження, В.Кучабський не тільки заклав міцний фундамент історіографії січового стрілецтва, а й створив теоретичні підвалини будівництва української національної армії, показав її місце і роль у процесі творення самостійної держави.

У третьому розділі “Українська державність 1917-1921 рр. Практика та історичні підсумки” розглядається роль В.Кучабського, як активного учасника національно-визвольних змагань, в їх дослідженні. За словами І.Лисяка-Рудницького, він не проминув ні світової війни, ні Паризької конференції, ні російської революції, вважаючи, що від них залежала доля України. Характеризуючи українську інтелігенцію, що творила основні кадри так званого свідомого українства, вчений зазначав, що в ролі будівничого української держави вона себе уявити не могла. Слова універсалу “від нині самі будемо творити наше життя” не відповідали реальним можливостям українства. Вони швидше означали гучне гасло, незвичайний порив ентузіазму української громадськості, яка на перших порах беззастережно визнавала Центральну Раду національним урядом . Творити своє життя власними силами, спираючись не лише на моральний авторитет, сформований мітинговими настроями, а й на авторитет державної влади - це був єдино правильний шлях для Центральної Ради. Основними причинами поразки національної держави у формі народної республіки В.Кучабський вважав домінування у політичній думці України (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії у складі демократичної Росії та ідеї соціалістичної революції. Саме завдяки домінуванню цих ідей у свідомості української народної інтелігенції, що виконувала роль політичного керівника у Центральній Раді, не вдалося організувати армію, державний апарат, провести соціально-економічні реформи, сконсолідувати соціальні верхи і соціальні низи навколо національної ідеї.

Гетьманат П.Скоропадського, на думку В.Кучабського, виник передчасно, для нього не було ще відповідного соціально-політичного підгрунтя, широка громадськість ще не була готова психологічно сприйняти демократичні традиції. До того ж самі демократи значно поступилися перед русофільськими політичними силами політичним досвідом. Почуття власного беззсилля, боязнь повторної русифікації України змушували їх ухилитися від жорсткої боротьби, яка все ж таки була неминучою. Саме тому революційні погляди тогочасного східноукраїнського націоналізму не були виявом сили, що спонукала до захоплення влади, а навпаки, виявляли внутрішню і зовнішню слабкість, яка єдиним своїм порятунком від краху вважала революційний переворот.

За оцінкою В.Кучабського, П.Скоропадський не був тим будівничим держави, який розумів та любив свій народ. Усі його помисли спрямовувалися не на творення великої нації, не на політичну і військову діяльність задля розбудови держави, а на закріплення особистої посади. Гетьманат не був міцною формою українського державного існування, він лише був ареною сутички двох протилежних сил - всеросійської реакції та східноукраїнської революційної демократії. Проміжні позиції займали надзвичайно слабкі консерватори, які мали українські переконання, і помірковані демократи. Вони чесно підтримували гетьманський лад і були готові заради нього йти на жертви, проте достатнім політичним впливом не володіли. Справжнім господарем ситуації в Україні було німецьке військове командування. Гетьман своїм федеративним актом позбавив можливості українські соціально-контрреволюційні елементи очолити українські національно-державні змагання. Внаслідок цього ініціатива в проведенні української національної політики знову перейшла до українського соціально-революційного табору, що значно ускладнило внутрішні протиріччя в антигетьманському блоці. Це призвело до того, що повстання, яке повинно було би врятувати східноукраїнську державу через свій соціально-революційний характер стало лише початком навали більшовизму на Східну Україну.

Значне місце в науковій спадщині В.Кучабського посідає аналіз боротьби національно-патріотичних сил за українську державність у період Директорії. Вчений зазначав, що саме в той час коли у Львові спалахнула польсько-західноукраїнська війна, на Сході України партії соціал-демократичної орієнтації при підтримці Січових стрільців вирішили повалити уряд П.Скоропадського. Найбільша суперечність цієї події полягала в тому, що в тріумфальному поході по Софіївській площі на честь перемоги Директорії крокували не тільки військові частини Української Народної Республіки, які у нерівній борні з честю захищали незалежну Україну, не тільки загони Січових стрільців, що виявили зразки соборницького лицарства, а й Таращанська дивізія - організоване втілення царголоти, що незабаром знов увійде в Київ, але вже під червоним прапором окупанта. В працях В.Кучабського показано, що східноукраїнські селяни більше думали про задоволення соціальних вимог, ніж про самостійну Україну. Ці настрої намагалися використати східноукраїнські політичні партії, які представляли майбутню Українську державу як соціальну благодать, обіцяли знищити великих землевласників й капіталістів. Деякий час авторитет Директорії тримався на тому, що вона очолювала боротьбу проти російської контрреволюції, але це тривало недовго. Директорія виявилася неспроможною управляти українським суспільством: не зуміла організувати ефективного державного апарату, не загнуздала отаманщину, не створила боєздатної армії, не розв'язала аграрного питання. Державна влада не мала твердої позиції щодо вирішення будь-яких внутрішніх і зовнішньополітичних проблем. Втративши соціальну базу, вона балансувала між селянськими масами, більшовиками й Антантою, використовуючи при цьому популістські гасла.

Серед багатьох проблем, які знайшли відображення в науковій спадщині В.Кучабського, важливе місце посідає проблема становлення західноукраїнської державності в 1918-1919 рр. Спираючись на солідну джерелознавчу базу, він дійшов висновку, що до листопадового чину українці Галичини почали готуватися ще в серпні 1918 р. Український переворот в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. як у Львові, так і в провінційних містах Східної Галичини завершився повним успіхом. За чітко придуманим планом українцям вдалося блокувати ворожі військові частини і заволодіти Львовом досить швидко і без кровопролиття. Перехід від австрійсько-польської до української державності відбувся, за оцінкою вченого, загалом спокійно і без особливих ускладнень. Повсюди створювалися повітові органи влади, поліційні підрозділи. Незважаючи на не дуже високу дисципліну в цих підрозділах, вони все ж активно захищали життя та власність людей. Західна Україна щодо відродження державності випереджала сусідні країни. Вона, на думку В.Кучабського, належала до провідних країн Центральної та Східної Європи, які піднімалися з розрухи до організованого і міцного ладу. Народ західноукраїнських земель цілком був здатний на невеликій східногалицькій території розгорнути силу, яка не тільки була б вирішальною для розвитку всієї України, а й могла б сильно впливати на долю тогочасної Східної Європи. Проте громадськості бракувало як духовних якостей, так і політичного досвіду, щоб добре усвідомити, що є більшим благом для власної Батьківщини - українська національна держава, чи знищення Польщі та об'єднання усіх українських земель під владою московського більшовизму. Не було ясності також в тому, що краще - орієнтуватися на Антанту чи на більшовизм, щоб за певного збігу обставин одержати у подарунок українську національну державу. В.Кучабський не покладав великих надій на Західноукраїнську Народну Республіку, називав її короткочасним державним утворенням. Місцева інтелігенція, на його думку, була непідготовлена до виконання складного завдання творення демократичної держави. Він досить різко критикував політичний провід українців Галичини, зокрема Є.Петрушевича, за обмеженість думки, слабкість волі, відсутність уваги й почуття відповідальності, за апатію та інертність у діях.

Четвертий розділ “Проблеми незалежності України і українсько-польські відносини. Історичне минуле та перспективи на майбутнє” розглядає внесок В.Кучабського в наукову розробку проблем українсько-польських стосунків, особливо з огляду на те, що саме від них великою мірою залежало - бути чи не бути українській державі. Найповніше цю проблему висвітлено в його праці "Отверта відповідь польському консерватистові". Вчений категорично заперечував твердження польських політиків про нерозривну єдність західноукраїнських і споконвічних польських земель, вказував на суттєву різницю між "бажанням" мати ті чи інші кордони і реалізацією цього бажання. Ключем до розв'язання складних проблем українсько-польських відносин він вважав розуміння поляками тієї межі, яка визначає їх статус - переможців України або переможених "українськими енергіями". Критикуючи ідею "суверенного народу" Р.Дмовського, В.Кучабський зауважував, що польсько-український конфлікт не може закінчитися миром. Загальний дух тієї історичної епохи, про яку йдеться, висував на перший план актуальність національних проблем, що було серйозним симптомом розпаду національних духовно-політичних вартостей у Європі. Учений дорікав політикам за викривлене мислення, в основі якого лежало монгольське кочове гасло "експансія для експансії", що на перший план виводило зовнішню політику, ігноруючи політику внутрішню. Ідеями і практичними заходами щодо знищення України полонізацією на заході та русифікацією на сході Р.Дмовський переступив закони європейської моралі, внаслідок чого польсько-українська боротьба переросла в аморальне винищення людей. Політика найвпливовішої в країні національно-демократичної партії, яка базувалася на ягеллонській ідеї утвердження польської держави в кордонах Речі Посполитої та ігнорувала право українців мати на своїх етнічних землях власну державу, виявилася, на думку історика, безперспективною, оскільки посилювала серед них проросійські настрої, що неодмінно підривало стабільність Польщі. В.Кучабський гостро критикував і федералістичну концепцію Ю.Пілсудського, суть якої зводилася до того, що внаслідок розпаду більшовицької Росії буде утворена Велика Україна (без Західної України), яка увійде до польської федерації. Варшавський договір 1920 р. між С.Петлюрою і Ю. Пілсудським розкрив справжні наміри такої політики: після провалу польсько-українського наступу Польща одностороннім рішенням розірвала договір і віддала Наддніпрянщину на поталу більшовикам.

Учений небезпідставно вважав можливою нормалізацію відносин між українським та польським народами лише на засадах консерватизму, тобто ідеології, що вільна від націоналізму і грунтується на універсальних людських цінностях: визнанні права націй на самовизначення, відмові від військової експансії проти інших народів. Проте розв'язати українське питання мирним шляхом найближчим часом, на його думку, не вдасться передуісм через те, що у Польській державі при владі перебували "неоформлені ніякими стимулюючими моральними законами модерні "націоналісти", "бюрократична або здекласована, себто від служби творчим спільним класам "увільнена" інтелігенція". Ці "новітні беї, бегадури і хани" (за термінологією В.Кучабського) керувалися не загальнонаціональними, а лише особистими інтересами, не мали єдиної позиції, єдиних світоглядних основ і діяли лише виходячи з мотивів прагнення до влади.

Українсько-польським відносинам у контексті міжнародної політики В.Кучабський присвятив праці "Зовнішньо-політичне положення об'єднаних українських армій у "Чотирикутнику Смерти" в липні-серпні 1915" (1931), "Польська дипломатія і "східно-галицьке" питання на париській мировій конференції в 1919-му році" (1931), "Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919"(1931), "Вага і завдання Західно-української Держави серед сил Східної Європи на переломі 1918/1919-го року" (1932-1933). Перших три книжки згодом стали складовими фундаментальної наукової монографії “Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolchewismus in den Jahren 1918-1923” (Берлін, 1934), яка з'явилася як офіційне видання воєнно-історичного семінару Берлінського університету. У передмові до книги В.Кучабський зазначав, що вона висвітлює внутрішнє становище України, зокрема її політичні та військові позиції й одночасно розкриває різнобічні міжнародні зв'язки, які мали визначальний вплив на долю української державності: "Польща і Росія, більшовизм і контрреволюція, тенденція до нового відродження російської імперії і тенденція до її розпаду, ситуація у центральній Європі та важливе рішення прийняти або відхилити Версальський договір Німецькою імперією, світовий капіталізм і світовий промисловий переворот, Париська мирна конференція і східно-європейська політика окремих західних держав - могутня хвиля сил і процесів, ареною яких стала Європа в цей час - все це містить у собі дана праця". В.Кучабський гостро й аргументовано критикував схему розбудови Польської держави, програма якої не відзначалася ні проникливістю, ні тонким аналізом міжнародних подій, ні державним розумом, ні поміркованістю, а була продуктом догматичного мислення.

Польська шовіністична пропаганда лякала світ "жорстокістю" західних українців, які нібито діяли заодно з московськими більшовиками. Застосовуючи такий негідний прийом, поляки розраховували на те, що внаслідок ізольованості Західної України світова громадськість не знатиме справжнього стану справ і не зможе про нього довідатися. В польських домаганнях Східної Галичини йшлося про повне знищення українських державницьких змагань, заперечувалася навіть найменша можливість виникнення будь-якого державного утворення українців. На Паризькій мирній конференції польська сторона вимагала також прилучення більшої частини Волині й Західного Поділля з Проскуровим і Кам'янцем-Подільським. Взагалі ж польські позиції на Паризькій мирній конференції, за оцінкою В.Кучабського, виглядали досить міцними. Поляки були союзною антантською нацією, з офіційно визнаною державою, повне відновлення якої розглядалося як одне з головних завдань Антанти. Польська дипломатія і пропаганда мала мережу організацій, які охоплювали не тільки Західну Європу, а й Америку. Польські інтереси на конференції беззастережно підтримувала Франція, в більшості випадків США та інші країни Антанти.

Невдачі української дипломатії учений пояснював такими причинами: створення польською пропагандою серед політиків країн Антанти міфу про нездатність українців мати власну державу і про те, що національно-визвольний рух на теренах Галичини інспірований Австрією та Німеччиною, до того ж ніби цей рух за характером близький до більшовизму; ігнорування політичними колами Антанти українського питання при розв'язанні глобальних проблем повоєнної Європи, зокрема, майбутнього Росії та Польщі; антиукраїнська діяльність російської дипломатії; проросійська позиція щодо розв'язання міжнародних проблем галицької партії - русофілів; неузгодженість щодо розв'язання українського питання серед української дипломатії.

П'ятий розділ “Більшовизм як ідейно-політична течія” присвячений аналізу спадщини В.Кучабського щодо доктрини більшовицької партії в національному питанні, її суперечливого характеру, залежності від політичної кон'юнктури. Використання ідеї права націй на політичне самовизначення аж до відокремлення та інших підходів до визначення пріоритетів етнополітики було зумовлено, на думку вченого, намаганням більшовиків розширити соціальну базу партії й використати в боротьбі за владу національно-визвольні рухи. Він розглядав суспільно-політичний устрій радянської України в контексті більшовицьких намагань поневолити українську націю, втягнути її у московсько-монгольський світ. З цієї точки зору, поширення більшовизму серед українців В.Кучабський сприймав як етнічну русифікацію чи полонізацію. Дослідник чітко визначив різницю між українським національно-державницьким і українським більшовицьким табором. Ця різниця полягала в тому, що перший табір орієнтувався на національну державу, а другий ніс з собою не лише чужі українцям переконання про політичний чи суспільно-економічний устрій, але й інший, ніж український, світогляд нації.

Потужним джерелом поширення в національній свідомості антимосковських настроїв стала Галичина. Цього, правда, було недостатньо, і В.Кучабський справедливо передбачав, що більшовизм ще проіснує досить довго і встигне за цей час знищити провідні сили українського народу. Саме з цих міркувань Ризький мирний договір 1921 р. був щасливою випадковістю, оскільки виводив частину недержавного українського народу з його надзвичайно ще кволим почуттям національної самосвідомості з під пагубного, нівелюючого впливу більшовиків. Це дало змогу націоналізмові Західної України проникати через більшовицький кордон на схід, допомагаючи й на радянській Україні подальшій кристалізації почуття української національної індивідуальності.

У розділі показано, що В.Кучабський вбачав "життєвий смисл" більшовизму не в якійсь певній системі економічної організації, а в тому, що був міцно організований "релігією" зла. Цей фактор потрібно було враховувати всім тим, хто сподівався на швидкий занепад більшовизму, хто вимірював більшовизм капіталістичними мірками. Як і В.Липинський, він дорікав тим політикам, які наївно вважали, що своїми перемогами більшовики завдячують дотриманню власних принципів, відмові від компромісів. Насправді вони завжди застосовували ті засоби, які були найкращі в певний конкретний час, віртуозно поєднуючи військові дії з дипломатичними, інколи навіть зманювали противника переговорами, встановленням миру, а то й укладанням союзу. Але, коли наступав слушний час, більшовики відкидали всякі компроміси, відмовлялися від переговорів і рішуче домагалися своєї мети.

Більшовицький інтернаціоналізм В.Кучабський розглядав з позиції визнання множинності і національної неповторності людських культур, не як інтернаціональний світогляд, а передусім як світогляд національний - російський, корені якого слід шукати у російському деспотизмі, що в свою чергу грунтується на монголо-візантійських деспотичних традиціях. Він був першим, хто зумів глибоко і проникливо розкрити суть лицемірного гасла про “право націй на самовизначення”, яке використовувалося більшовицьким режимом для прикриття грубої шовіністичної політики. Учений проаналізував погляди більшовиків на державу взагалі й на суверенність національних держав зокрема. Оглядаючи працю В.Леніна “Держава і революція”, проблеми, пов'язані зі становленням держави диктатури пролетаріату, він дійшов висновку, що більшовики є ворогом суверенності всякої національної держави. Вони заперечували будь-які національно-політичні інтереси, оскільки речниками, рушіями політики вважалися класи, а не народи. Тому й держава, як стверджували більшовики, потрібна не народам, а класам. У такому випадку гасло “національна державність” означало боротьбу класу за власні вузько-класові, а не національні чи економічні інтереси. Для В.Кучабського не було секретом, що "диктатура пролетаріату” не могла бути диктатурою демократичної більшості "трудового народу", а лише владою більшовицької партії.

Більшовики, зазначав В.Кучабський ніколи не заявляли, що виступають проти відокремлення України, а лише створювали враження, ніби вони б'ють не саму українську державну суверенність, а лише "реакційність" українських урядів. Таким чином, "самостійність" більшовицької України з її "самостійними закордонними представниками" і пропогандою "радянської державності" була, на думку В.Кучабського, нахабною провокацією. Домогтися своєї мети більшовикам допомагали хитання українських урядів між інтернаціональною революційністю і національним державництвом, безсистемність та непередбачливість державної організації і політики.

У праці "Большевизм і сучасне завдання українського Заходу”(1925) В.Кучабський висміяв намагання певних політичних сил у Галичині переконати світ у тому, що колишньої Росії вже немає, а є держава Україна, що вороття до "неділимої" неможливе, а тому слід привчати світову громадську думку до нових політичних реалій. У вченого не було сумніву в тому, що Москва, яка не вагаючись утопила б в крові всю Росію і таким чином знищила б опозицію, напевно, не боялася української національної свідомості і так само не вагаючись розстріляла б сто чи двісті тисяч українців, якби не була впевнена в тому, що їй вдасться це зробити мирним шляхом "українізації". Мета більшовизму, на думку Е.Кучабського, полягала в тому, щоб не дати змоги народам викристалізуватися в нації. А позаяк нації творяться у боротьбі, то треба було будь-якою ціною нейтралізувати всяке змагання за національні інтереси. Отже, головною метою більшовицької національної політики було приспати національні почуття народів Росії, не дати їм використати боротьбу за мову для формування національної індивідуальності. Друга мета більшовиків зводилася до того, щоб дати відносно вільний хід "етнографічно-національним" почуттям у нешкідливому для державної єдності аполітичному культурництві, яке в даній політичній системі повинно фактично звестися до популяризації більшовицької ідеології рідною мовою. Отже, мета більшовицької національної політики, зокрема, "українізації" полягала в тому, щоб не допустити формування української нації як політичного чинника і зупинити її на рівні "культурних націй".

Шостий розділ “Неоконсерватизм як політична течія в Україні у другій половині ХХ ст.” висвітлює повоєнний період історії політичної думки, який не сприяв розвиткові консервативнх ідей. Сам термін “консерватизм” мав у радянській Україні негативне забарвлення. Проте відсутність назви не заперечувала самого явища. Про існування консервативного елементу в інтелектуальному житті України свідчили виразне чуття традицій і тяглості, а також схильність до законних і зважених способів діяльності. Нове покоління інтелігенції, крім вищої освіченості та поінформованості, прагнуло вивчати внутрішній світ людини, бажало новизни й подолання провінційності своєї культури. В добу хрущовської відлиги зародився рух шістдесятників, дисидентів, а згодом й правозахисників, серед учасників якого було немало прихильників консерватизму. Вони виступали на захист українскьої мови і вимагали підвищення її суспільного статусу; розшукували місця масових поховань сталінських жертв; укладали реєстри пам'яток, що перебували під загрозою знищення. Суспільно-політична ситуація частково нагадувала “українізацію” кінця 20-х років. Відмінність полягала хіба що в тому, що тепер до складу Українскьої РСР входили західноукраїнські області, які чинили опір русифікації і були потужним прискорювачем “українізації” східних теренів.

На нинішньому етапі державотворення в Україні консервативну ідеологію розвинуто в програмах політичних партій національно-демократичного спрямування. Йдеться передусім про ідеї національно-культурного і національно-державного відродження, пріоритету приватної власності, доконечної потреби гармонійного поєднання прав особи та інтересів суспільства, принципів солідарності, субсидарності, інтеграції з демократичним Заходом, утвердження християнської моралі. За ідеологічним змістом сучасна українська консервативна думка еклектична і поєднує ідеї неолібералізму (у соціально-економічних питаннях та питаннях прав людини) і неоконсерватизму (у питаннях державотворення). Теоретики українського консерватизму більше уваги приділяють проблемам національно-культурного відродження, ніж проблемам формування суспільно-економічних відносин, віддають перевагу національному підприємництву над іноземним, часто тяжіють до стереотипів патерналізму в соціальній політиці. Відсутність соціальної структурованості суспільства поки шо не дає змоги повніше засвоїти основні вартості європейського консерватизму і нерідко призводить до консервації віджилих структур і способів взаємодії. Суспільно-політичні зміни, що відбуваються в країні, можна порівняти з мирною консервативною революцією, мета якої - не лише здобуття державної незалежності, а й створення конституційної, представницької і правової держави та відновлення приватної власності.

Консерватизм в Україні, як і загалом у світі, висуває мету зберегти і підтримати ті форми державного та громадського життя, шо склалися історично, передусім його морально-правові засади, і грунтується на стереотипах масової свідомості та традиціоналістських уявленнях, які створюють соціальну основу для поширення його серед різних прошарків населення.

Для України головним уроком зовнішньополітичного досвіду неоконсерваторів мають стати принципи пріоритету національних інтересів, співдружності і підтримки тих держав і народів, політична стратегія яких грунтується на загальнолюдських надбаннях у галузі культури, демократичних і гуманістичних вартостях, а також принцип застереження від "пролетаризації” народу, його матеріального та духовного зубожіння. Проте Україна має власну історію, традиції, особливості культури, властиве лише українському народові сприйняття дійсності. Тому до неоконсервативних принципів, випробуваних в інших країнах, здобутих на інших ідейно-політичних засадах і в інших історичних умовах потрібно відноситись критично, не ігноруючи власний досвід.

Проаналізувавши архівні документи та опубліковані матеріали, праці В.Кучабського та інших теоретиків консервативного руху, їх епістолярну спадщину, праці українських та зарубіжних вчених можна зробити наступні висновки:

1. Український консерватизм XIX ст.тісно пов'язаний з розвитком історичної науки. Серед його ідеологів були провідні українські історики. Він грунтувався на засадах україн- ського історичного легітимізму, панівної ролі держави в національному і соціальному розвитку, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, пріоритету приватної власності, провідної ролі аристократії в державотворчому процесі, критичного ставлення до демократично-народницької історичної традиції і ліберально-демократичного суспільного ладу, доконечної потреби формування в українському народі таких консервативних рис, як елітарність, релігійність, моральність, порядок та організованість.Найважливішими етапами розвитку консервативної течії в українському політичному русі були протоконсерватизм "Історії Русів" та політичні погляди П.Куліша, галицький греко-католицький консерватизм і спроба М.Міхновського відродити історико-юридичну програму “Історію Русів", цілісна наукова концепція істориків-державників В.Липинського, С.Томашівського та В.Кучабського.

2. Наукова конпепція історії, теорії і практики державотворення В.Кучабського сформувалася під впливом європейської елітарної школи В.Парето, Т.Моски, Р.Міхельса, польської історичної школи та державницької школи В.Липинського. Націю вчений трактував як об'єднання громадян різних етнічних груп у межах національної держави, як психічний стан народу, шо усвідомлює своє місце в історії і прагнув здобути незалежність. У поглядах на державу історик дотримувався геополітичної концепції, згідно з якою кожна держава є неповторним індивідуальним організмом, що формується за певних історичних обставин на певній території. Національна революція, за В Кучабським, - це творчий процес, який передбачає органічне поєднання духовності і мілітарної сили народу, на відміну від соціально-класової революції, шо грунтується на руйнівній стихії. Політичну культуру вчений оцінював виходячи з концепції В.Липинського, суть якої зводилася до органічного поєднання політичної науки і політичного досвіду. Елітою вважав аристократичний прошарок народу, здатний розв'язати найскладніші проблеми суспільно-політичного життя країни. Політичну верхівку доби визвольних змагань 1917-1921 рр. охарактеризував як таку, шо не мала достатніх державотворчих навичок, схилялася до анархізму, була відчужена від народу. Проблему лідерства розглядав у контексті конкретної історичної ситуації і психологічного стану нації, а самих лідерів поділяв на три типи: пророчі, Богом натхненні постаті, реформаторські особистості та охлократи, шо апелюють до інстинктів народу.

3. Узагальнивши досвід українського Січового Стрілецтва, яке уособлювало найкраші риси українського народу - патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу, прагнення встановити демократичний устрій, В.Кучабський заклав теоретичні основи формування національних збройних сил. Головною причиною поразки українських визвольних змагань вважав домінування в політичній думці України (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії в складі демократичної Росії. Саме через таку позицію частини української інтелігенції, представникам якої належала провідна роль у Центральній Раді, УНР не вдалося організувати належним чином армію, державний апарат, здійснити соціально-економічні реформи, сконсолідувати різні прошарки народу довкола національної ідеї, захистити державу. Гетьманська держава, хоч і мала деякі переваги перед УНР в організації державного життя, все-таки не стала органічним елементом національно-визвольного руху. Нав'язаний ззовні німецький окупаційний режим не дав змоги об'єднати національно-визвольні і російські контрреволюційні сили в боротьбі з більшовизмом. Зробивши ставку на російську контрреволюцію і спровокувавши тим самим опозицію національно-демократичних сил, гетьманська держава не дістала підтримки в народі. Падіння Гетьманату В.Кучабський розцінив як втрату будь-якої перспективи зберегти українську державність і створити умови для перемоги над більшовизмом. Директорію, яка маневрувала між більшовиками, селянством та Антантою, В.Кучабський визначив як таку, шо виявилася неспроможною керувати українським суспільством, тобто організувати ефективний державний апарат, приборкати отаманшину, створити боєздатну армію, вирішити аграрне питання. Незважаючи на те, що Директорія, порівняно з Центральною Радою, чіткіше відстоювала національно-державницькі позиції, її керівництво не мало ані державотворчого, ані військового досвіду для того, шоб розв'язати складні суспільно-політичні проблеми тогочасної України. 0б'єднання УНР і ЗУНР В.Кучабський вважав безперспективним з огляду на глибокі геополітичні протирічяя між Східною та Західною Україною, різний рівень політичної свідомості народу. Отже, на думку В.Кучабського, українська державність у добу визвольних змагань 1917- 1921 рр. не набрала ані форми демократичної республіки, ані форми консервативної монархії, ані форми диктатури, ані форми радянської влади, оскільки не лише окремі історичні постаті, а й народні маси не були готові до державницького життя. Тільки об'єднання консервативних (аристократичних) та національно-демократичних (вихідців з народної інтелігенції) сил могло забезпечити українському народові здобуття незалежності.