Історія розвитку міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Дипломатія Стародавнього Єгипту

Долина Нілу поділялася на дві частини - Верхній та нижній Єгипет. Тривалий час між ними точилась жорстока боротьба. Закінчилася вона перемогою правителя Верхнього Єгипту Міни. Який заснував першу династію. Єгиптяни першими з усіх народів стародавнього світу утворили державу: почався новий етап у розвитку дипломатії. Історію і дипломатію стародавнього Єгипту доцільно поділити на кілька етапів. Перший - Раннє царство (3000-2800 рр. до н.е.), другий - Стародавнє царство (2800-2300 рр. до н.е.), третій - Середнє царство (2050-1700 рр. до н.е.), четвертий - Нове царство (1580-1050 рр. до н.е.)

Розквіт, або “золоте століття” Єгипту пов'язаний головним чином з періодом Нового царства. Він почався в 1580 р. до н.е., коли фараон Яхмос І, спираючись на допомогу Фів, вигнав із країни гіксосів, котрі в 1700 р. до н.е. знищили Середнє царство й панували в Єгипті протягом 100-150 років. Єгипет почав провадити активну завойовницьку політику. Країна вийшла на широку арену світової дипломатії, перетворилася на могутню державу.

Першим фараоном Нового царства, який здійснив великий завойовницький похід за межі Єгипту став Тутмос І. Він підкорив Ефіопію та Сирію. Кордони Єгипту пролягали тепер в Малій Азії та по р. Євфрат на північному сході.

Особливо активно провадив завойовницьку політику Тутмос ІІІ (1504-1491 рр. до н.е.) Він придушив спроби сирійських князів звільнитися від влади Єгипту, воював з царством Мітанні, і переправився через Євфрат. З підкоренням фінікійських міст Єгипет зміцнив свої позиції на середземноморському узбережжі. Його могутність визнавали практично всі тогочасні держави - Вавилон, Хетське царство, Ассирія, Мітанні. Вони регулярно виплачували данину єгипетським фараонам. Так постала єгипетська “світова держава”.

Активну завойовницьку політику провадили й Аменхотеп ІІ (1491-1465 рр. до н.е.) остаточно приборкав сирійських князів, завоював частину Нубії. Кілька походів в Азію та Ефіопію здійснив Тутмос ІV (1465-1455 рр. до н.е.) Єгипет досяг піку військової могутності.

За Аменхотепа ІІІ (1455-1424 рр. до н.е.), сина Тутмоса ІV, великих війн не велося. Зовнішня політика Єгипту стала в цілому мирною. Єгипетські фараони мусили тепер підтримувати політичний вплив країни вже не воєнними, а несиловими методами.

Міждержавні відносини Єгипту цієї доби відомі нам насамперед завдяки дипломатичному архіву, який знайшли в Ель-Амарні. Дипломатичні відносини Єгипет підтримував з Вавилоном, Ассирією, Мітанні, Хетською державою, Кіпром, Сирією, Палестиною. Вже тоді існував інститут спеціальних послів. Політичні союзи Єгипту з іншими державами нерідко закріплювалися династичними шлюбами. Дипломатичні документи, як правило, складалися вавилонською мовою, яка тоді вважалася міжнародною дипломатичною мовою.

За правління Аменхотепа ІV (1424-1388 рр. до н.е.) становище Єгипту ускладнилось, посилилися сепаратистські тенденції. Активізувалися сирійські князі, постала загроза втрати Єгиптом Палестини. Анти єгипетські настрої підтримувала Хетська держава. Після смерті Аменхотепа ІV династія опинилася у катастрофічному становищі. За фараона Тутанхамона на вимогу фіванських жреців був поновлений культ Амона. Столицю Єгипту перенесли з Ахетатона до Мемфіса. Настав час розбрату та безладдя. ХVІІІ династія, яка так блискуче дебютувала на сцені світової історії, опинилася в стані глибокої кризи.

Спробу виправити становище зробив Хоремхеп (1342-1338 рр. до н.е.). йому вдалося посилити позиції Єгипту в Нубії та Пунті. Рамзес І (1338-1337 рр. до н.е.) зумів створити умови для подолання сепаратистських тенденцій.

З ім'ям Сеті І пов'язаний останній розквіт Єгипту. Фараон успішно захищав південні кордони країни, установив владу Єгипту над південно-сирійськими князівствами, здійснив переможний похід проти Сирії. Єгипетській владі скорилися лівійські князі. Фінікійський порт Тір став частиною Єгипту. Особливо успішним був похід проти об'єднаних сил повсталих князів Палестини. Сеті І розширив кордони Єгипту аж до кордонів Хетської держави. Тоді він вирішив звернутися до несилових методів розв'язання питань, що становили предмет спору між двома державами. З хетами він уклав угоду про мир. Ворогам же, що прийшли з заходу, - лівійцям - Сеті І дав збройну відсіч.

Син Сеті І Рамзес ІІ (1317-1251 рр. до н.е.) був останнім з великих фараонів Єгипту. Він продовжив завойовницьку політику свого батька, але в значно більших масштабах. Мета його політики полягала в поверненні Єгипту колишніх володінь у Сирії й поновленні єгипетського впливу в Азії. Треба було подолати могутню державу хетів, війська яких розташовувалися в Палестині, Фінікії, Сирії. Перша компанія проти хетів завершилася невдачею для єгиптян. Через 16 років Рамзес ІІ знову наважився почати війни проти хетів. Останні змушені були звернутися до Рамзеса ІІ з проханням про мир.

1296 р. до н.е. між єгипетським фараоном та хетським царем Хаттусілісом ІІІ було укладено договір, який створив чимало дипломатичних прецедентів. Це була угода між двома країнами, жодна з яких не мала переваги над іншою і враховувала національні інтереси обох країн. У ньому вперше говорилося про те, що обидві держави діятимуть спільно в разі виникнення не тільки зовнішньої, а й внутрішньої загрози. Сторони досягли угоди про розподіл сфер впливу: Сирія та Палестина були поділені між союзними державами. Договір закріплювався династичним шлюбом Рамзеса ІІ з хетською царівною. Хаттусіліс ІІІ прибув до Єгипту й мав особисту зустріч з Рамзесом ІІ. Це було одне з перших документально підтверджених побачень керівників двох незалежних держав. Завдяки підписаному договору на певний період поновилися нормальні господарські зв'язки Єгипту з іншими країнами, зокрема азійськими. Зі смертю Рамзеса ІІ закінчилася історія великих єгипетських фараонів. Збунтувалися палестинські князі, лівійці, сардинці, сицилійці, ахейці, сирійські міста. Розпочалася боротьба за владу між самими єгиптянами. ХІХ династія зійшла з історичної сцени.

Одним з останніх фараонів Нового царства був засновник ХХ династії Рамзес ІІІ (1198-1166 рр. до н.е.). він намагався врятувати країну від катастрофи. Однак єгипетська знать не підтримала його. Фактична влада сконцентрувалася в руках жреців Амона, а Рамзеса ІІІ було вбито.

Не втримали Єгипет від розпаду на занепаду й представники ХХІ династії. Після неї певний час країною правила лівійська династія, потім - ефіопська династія з Нубії. Ефіопське панування тривало до 671 р. до н.е., коли Єгипет був завойований Ассирією. Ця влада протрималася лише 20 років. Із приходом до влади правителя Саїсу Псамметіха І Єгипет знову став незалежним. Пожвавилася торгівля, зокрема з грецькими містами-державами. За правління одного з найвідоміших представників саїської династії Нехо (611 - 595 рр. до н.е. ) почалося будівництво каналу для з'єднання Червоного моря з Середземним. Після Нехо Єгипет уже не міг підтримувати свою безпеку і став легкою здобиччю для ворогів. У 525 р. до н.е. він був завойований перським царем Камбізом, і з того часу надовго втратив свою незалежність.

2. Зовнішня політика Вавілону

Дипломатія Вавилону - дипломатія Межиріччя Тигру та Євфрату. Нижнє Межиріччя, або Дворіччя, почали називати Валлонією, її південну частину - Шумером, а північну - Аккадом. Шумер тоді являв собою сукупність “міст-держав”.

У 2003 р. до н.е. в Шумер зі сходу вдерлися війська царства Елам. Особливою войовничістю відрізнялися амореї - скотарі з Сирійського степу. Близько 1894 р. до н.е. вони створили свою державу зі столицею у Вавилоні. З часом Вавилон став столицею могутньої держави й залишався найбільшим торгівельним, політичним та культурним центром Передньої Азії протягом майже двох тисячоліть.

Найвищого розквіту Вавилонське царство досягло за царювання Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) який головною метою своєї політики вважав об'єднання всієї Месопотамії. На шляху до цієї мети Вавилон подолав спротив інших держав, які теж претендували на роль об'єднавчої сили. Уклавши воєнний союз із царем держави Марі, Хаммурапі розбив по черзі всіх своїх ворогів. Проте цей володар широко використовував й мирні, дипломатичні засоби врегулювання конфліктів.

Важливим джерелом для вивчення історії Вавилону є знаменитий збірник законів царя Хаммурапі. Він складається з 282 статуй і регулює вісі сторони життя тогочасного суспільства. Документи часів Хаммурапі, а головним чином його збірник законів, дають можливість відтворити досить реальну картину господарського та державного ладу країни.

Вигідне географічне становище Вавилону сприяло розвиткові торгівлі. Головними зовнішньоекономічними партнерами Вавилону були Елам, Ассирія, Крит, фінікійські міста. Вавилон також вів майже безперервні війни.

Що стосується організації державної влади, то у Вавилоні часів Хаммурапі сформувалася типова для стародавнього сходу деспотія. Управління країною було жорстко централізованим, уся верховна влада зосереджувалася в руках царя, що мав у своєму розпорядженні централізований апарат. Хаммурапі вдалося завершити процес внутрішнього об'єднання і організації давньовавилонського царства.

Після смерті Хаммурапі, який правив 42 роки, Вавилон вступив у смугу внутрішніх конфліктів і серйозних зовнішніх загроз. Один за одним на Вавилоні накинулися чотири вороги: семіти, еламіти, хети та касити.

Головну небезпеку становили касити. Ці гірські племена, які населяли територію на схід від Тігру, і раніше проникали до Месопотамії як поселенці, орендарі або найманці. Близько 1750 р. до н.е. війська каситів на чолі з вождем Гандашем вдерлися до Месопотамії й утворили тут свою власну державу. Протягом майже 150 р. касити й вавілоняни змагалися за Месопотамію, точніше за окремі невеликі князівства, на які вона поступово розпалася. Після смерті Хаммурапі тиск каситів посилився. Вони захопили не тільки Вавилон, а й Приморську країну. Гандаш заснував каситську династію у Вавилоні. Панування каситів тривало до 1165 р. до н.е. Каситська епоха поділяється на два періоди. Протягом першого періоду, приблизно до останньої чверті ХV ст.. до н.е., країна поступово відбудовувалась, налагоджувала своє господарське життя. З кінця ХV ст. до н.е. почався другий період, упродовж якого пожвавилася торгівля, країна посилювала свій зовнішньополітичний вплив. Невдовзі, однак, каситське суспільство вступило в смугу гострих соціальних конфліктів та міжусобної боротьби. Цим не забарилися скористатися сусіди. В середині ХІІІ ст. до н.е. країна стає об'єктом навали ассирійців. У Вавилоні почав правити їх намісник. Внутрішні конфлікти в самій Ассирії дали можливість Вавилону на короткий час відновити свою самостійність. Однак у 1176 р. до н.е. він став легкою здобиччю Еламу. У VІІІ ст. до н.е. Вавилон увійшов до складу Ассирії.

3. Дипломатія Стародавньої Індії

Цією назвою позначалися всі землі на схід від ріски Інд (територія сучасних Індії, Пакистану, Непалу, Бангладеш). Особливість географічного положення Індії становила її різка ізольованість від інших країн. Такі природні умови, з одного боку, захищали Індію від можливого нападу, а з іншого - гальмували розвиток країни, її участь у міжнародному спілкуванні.

Перші державні утворення в Індії виникли у ХХІІІ-ХVІІІ ст. до н. е. Це поселення Мохенджо-Даро й Хараппа. Їхні мешканці мали свою писемність. Розвиток цієї цивілізації був однак перерваний епідемією малярії.

В 1500 р. до н.е. на землі Індії прийшли з Ірану арії. Вони селилися головним чином в долині р. Ганг. Головним писемним джерелом про цю добу історії є “Веди”. В середині 1 тис. до н.е. в долині Гангу виникло понад півтора десятка нових держав.

Починаючи з другої половини І тис. до н.е. державотворчі процеси динамізуються, набирають загально індійського характеру. На роль загально індійського державного та політичного лідера претендували два князівства - Кошала та Магадха. Правителі останньої в ІV ст.. до н.е. об'єднали не тільки північ Індостану, а й частину півдня, створивши імперію Нандів. Засновником цієї династії був Уграсен. Вважається, що в 345 р. до н.е. він організував заколот проти царя Магадхи й сам став царем (раджею).

Подальша історія стародавньої Індії щільно пов'язана з історією стародавньої Македонії. Справа в тому, що в другій половині ІV ст. до н.е. Македонія перетворилась в найсильнішу державу не тільки Балканського півострова, а й східної частини Середземномор'я, претендуючи навіть на світове панування. Цар Олександр захопив Персію, Малу Азію, Фінікію, Єгипет, Месопотамію і, не мав наміру зупинятися на цьому. В 327 р. македонські війська досягли Інду й області П'ятиріччя. Більшість держав Північно-Західної Індії виступили проти Олександра. До того ж серед македонських вояків зростало невдоволення цим походом. Олександр мусив припинити його. В деяких індійських містах були залишені грецькі гарнізони.

За таких обставин в Індії почався рух за незалежність, який очолив не правитель імперії, Джані Нандра, а Чандрагупта. Він очолив анти македонський рух, підняв повстання проти нантської династії, став царем і заснував нову династію - Маур'їв. Так вперше в історії Індії виникла велика і могутня держава, яка охоплювала всю північну частину Індостану. Столицею цієї держави стало місто Паталіпутра сучасна Патна.

Після смерті Олександра Македонського греки зробили спробу повернути втрачене, але похід Селевка в 305 р. завершився невдачею. Він не тільки відступив, але й в обмін на 500 бойових слонів поступився низкою областей своєї держави. В результаті цього Гіндукуш став кордоном між царством Селевка і державою Чандрагупти.

Наступник Чандрагупти його син Біндусар (297 - 272 рр. до н.е.) продовжив політику, спрямовану на розширення і зміцнення держави. З Селевкідами він підтримував загалом дружні дипломатичні відносини. До Вавилону був відправлений індійський посол. Тоді ж виникли й перші контакти між Індією та Птоломеями (Єгипет). Біндусар не цурався і завойовницьких війн, за підсумками яких до Індії були приєднані території Афганістану та Белуджістану. Тепер держава охоплювала Північну Індію і майже весь Декан.

Останнім і, мабуть, вищім періодом розквіту стародавньої Індії було правління онука Чандрагупти - Ашоки (268-231 рр. до н.е.) він майже не вів завойовницьких війн. Єдиним винятком була калінгська війна. Підкоривши царство Калінга на півдні Індії, Аш ока в основному завершив почате Чандрагуптою об'єднання Індії в межах однієї великої держави. Тільки держави Чола, Пандія та Каралапутра, які розташовувалися на самому півдні Індії, зберегли свою незалежність.

“Закони Ману” були укладені в І тис. до н.е., і остаточно відредаговані в ІІІ ст. н.е. В розв'язанні міждержавних проблем вони на перше місце ставили не силові, а мирні засоби.

Індійська держава підтримувала активні зв'язки з цілою низкою країн. Зокрема, з тамільськими державами Південної Індії, з Бірмою, Сирією і навіть з далеким Єгиптом. Після смерті Ашоки величезна держава стала занепадати. Наступники Ашоки не могли стримати цей руйнівний процес. У 180 р. до н.е. останній правитель династії Маур'їв був убитий. Розпочався новий період в історії стародавньої Індії. В останні роки до н.е. вона ввійшла до складу держав, утворених її північними сусідами - народами Середньої Азії та Афганістану.

4. Греція у ІІ - на початку І тис. до н.е.

Більшість держав стародавнього Сходу загинули ще до початку нашої ери. Однак традиції дипломатії Єгипту, Передньої Азії, Індії та Китаю перейшли античному світу. Відкривається цей період історією стародавньої Греції. Розташовувалася вона на півдні Балканського півострова. Тоді Греція поділялася на три частини: Північну, Центральну та Південну (півострів Пелопоннес).

Греки налагодили зв'язки з досить розвинутими державами Передньої Азії та Єгипту. Проміжне положення між Сходом і Заходом, море, яке зв'язувало її з близько розташованими східними й південними державами сприяло розвиткові міждержавних відносин.

Грецька народність складалася з чотирьох великих етнічних об'єднань: ахейців, іонійців, дорійців, еолійців. Усіх інших елліни називали “варварами”. Вже на початку ІІ тис. до н.е. на о. Крит виникла перша європейська держава. За часів царя Міноса Крит домінував у східній частині Середземного моря. Найвищій розквіт мінойської цивілізації припадає на ХVІ на першу половину ХV ст. до н.е.. Активні стосунки Крит підтримував із країнами Сходу, зокрема з Єгиптом та Вавилоном. Однак у середині ХV ст. до н.е. Критська морська держава зникає. Говорять про якусь велику катастрофу, або про епідемію.

Джерелом вивчення дипломатії стародавньої Греції є і міфи. Наприклад, там містяться епізоди, які свідчать про зародження міжнародного права, дипломатії міждержавних відносин. В “Іліаді” розповідається про міжплемінні угоди та союзи, про перші дипломатичні місії, зокрема про посольство, з яким направився до Трої перед початком війни спартанський цар, чоловік Єлени Менелай.

Події, описані в “Іліаді”, припадають на час правління Агамемнона - сина Атрея. Могутні Мікени домінували серед ахейських держав. Жителі островів Егейського моря сплачували податки мікенцям. У їхньому розпорядженні був сильний флот. Саме тоді правителі Мікен і розпочали підготовку до походу в Малу Азію проти сильного і багатого Троянського царства. Пріам, цар Трої, утворив міцний військовий союз, до якого входили племена фракійців, лідійців, фрігійців, але в ході війни 1240-1230 рр. до н.е. він зазнав поразки. Перемога греків, як не дивно, створила для них чимала проблем.

Спалахнув конфлікт. Союзники пересварилися між собою. Мікени поступово втрачали контроль над ситуацією. На превеликий жаль, цієї вади греки так і не зуміли позбутися, і саме вона стала чи не головною причиною того, що Греція перестала існувати як самостійна держава.

5. Дипломатія Афінської держави

Формування Афінської держави пов'язане з історією Аттики та виникненням м. Афіни. В разі небезпеки жителі Аттики використовували місто для захисту від ворогів. Природно, що саме це грецьке місто й почало об'єднувати навколишні общини в єдине державне утворення. У VІ ст.. до н.е. Афіни здобули високий авторитет у міжнародній політиці.

Але після смерті афінського правителя (Пісістрата) між трьома його синами спалахнула боротьба за владу. Виникли й зовнішні проблеми: перст підкорили собі малоазійське узбережжя, завоювали Єгипет, захопили протоки в Понті. Дедалі більший тиск на Афіни справляла Спарта, яка підтримувала тих, хто виступав проти тиранії Пісістрата та його синів. Ситуація дедалі загострювалась. Спарта разом зі своїми союзниками - Беотією та Евберією захопили Афіни і передали владу афінянам, які повернулися зі Спарти, де вони перебували у вигнанні. Але сталося повстання і спартанців вигнали з Афін, а Евсея була навіть завойована афінянами. Наближалося V ст.. до н.е. Афіни стояли на порозі свого найвищого розквіту.

6. Міжнародні відносини Стародавньої Спарти

Спарта була одною з двох поряд з Афінською стародавніх держав Греції. Але сталося так, що вони частіше ворогували між собою, ніж підтримували дружні відносини, уособлюючи неоднакові, а от і прямо протилежні підходи до розв'язання загальногрецьких проблем.

У документах цю державу іменували Лакедемон, а власне Спартою називали лише групу з п'яти поселень на півострові Пелопоннес. Заснували ці поселення дорійці, які в ІХ - першій половині VІІІ ст. до н.е. вдерлися до Балканського півострова й підкорили собі тодішніх місцевих жителів - ахейців. Дорійці стояли на значно нижчому, ніж підкорені ними ахейці, рівні господарського й культурного розвитку. Однак саме вони, дорійці, і стали засновниками Спартанської держави.

Дорійська Спарта була заснована в ІХ ст. до н.е. і складалася з п'яти об'єднань сільського типу. Спартанці розгорнули активну завойовницьку політику. Було зруйновано багато ахейських міст, стародавніх центрів мікенської культури. Тих з ахейців, які чинили особливо впертий опір, дорійці перетворювали на рабів. Ті ж, хто не чинив такого опору зберегли волю, але не право володіти землею.

На цьому спартанці не зупинилися і тепер на їхньому шляху стали жителі густонаселеної культурної області на заході - Мессенії. Перша Мессенська війна (друга половина VІІІ ст. до н.е.) тривала майже 12 років. І спартанцям вдалося здобути перемогу. Завойовники почали ділити нові землі між безземельними селянами. Всім, однак, не вистачило. Це викликало невдоволення “обділених”. Чварами скористалися мессенці, які підняли повстання. Почалася друга Мессенська війна (кінець VІІ - початок VІ ст. до н.е.). Спартанці жорстко розправилися з повсталими. Цього разу всі мешканці Мессанії були перетворені на рабів, а вся захоплена земля стала власністю спартанського поліса.

7. Грецька колонізація: причини, напрямки значення

Важлива складова історії Еллади цього періоду - грецька колонізація. Крім Афін та Спарти, в стародавній Греції було чимало інших державних утворень. Дедалі гостріше поставало питання про те, як нагодувати всіх мешканців. У VІІІ ст. до н.е. ситуація стала особливо гострою. І саме в цей час починається велика грецька колонізація.

Раніше, ще в ХІ-ІХ ст. до н.е. греки освоїли узбережжя Малої Азії. Грецька колонізація йшла трьома основними напрямками. Насамперед це території на захід від Еллади, зокрема південь Італії, Сицилії, а також поселення на узбережжі сучасних Франції та Іспанії. Першою колонією в цих містах стало місто Куми (Італія), засноване в середині VІІІ ст. до н.е. Згодом виникли нові колонії: Сіракузи, Регій, Тарент (єдина колонія Спарти), а також Массалія - на півдні території сучасної Франції (нині Марсель). Засновниками цих колоній здебільшого були вихідці з Афін та Корифу. Всього на західному напрямку греки заснували близько 500 колоній.

Другим важливим напрямком грецької колонізації був південний схід. Ідеться про узбережжя Фракії, землі біля проток між Середземним і Чорним морями, північніше узбережжя Малої Азії. Після колонізації цих земель настала черга Західного та Північного Причорномор'я. Найвідоміші грецькі колонії на цьому напрямку: Візантія (Туреччина), Аполлонія (Болгарія), Істрія (Румунія), Ольвія, Феодосія, Пантікапей (Україна), Фасіс і Діоскуріада (Грузія).

Південний напрямок був освоєний греками значно слабше. Тут спротив грецькій колонізації чинила Фінікійська держава. Греки, однак, знайшли вихід: вони засновували на цьому напрямку не колонії а торгівельні поселення, підпорядковані місцевій владі. Найвідомішими з них були Аль-Сіна (Сирія), Сукас (Фінікія), Дафни (Єгипет).

8. Греко-перські війни та їх наслідки

Йдеться чи не про перше такого масштабу зіткнення європейців з навалою могутньої на той час азійської держави. Для самих греків, насамперед афінян та спартанців, це був короткий історичний період єдності, що дало грекам змогу здобути блискучу перемогу. У 522 р. до н.е. царем Персії став Дарій І. На кордонах Еллади перси з'явились після захоплення Лідії. Поряд розташовувалися малоазійські грецькі колонії, які до 546 р. до н.е. сплачували лідійському цареві данину. Тепер же вони мусили сплачувати данину персам. Дарій І не збирався зупинятися на цьому. Невдовзі він зі своєю армією вдирається до Європи, переходить Дунай і просувається в глиб скіфських степів. Але єдиний здобуток цього походу полягав у збереженні персами за собою переправи з Азії до Європи. Крім того, такі важливі міста, як Візантій, Доріск (на європейській частині), а також острови Лемнос, Імброс та деякі інші були приєднані до Перського царства. Під владу перського царя потрапила також грецька колонія Кірена.

У 500 р. до н.е. Мілет, а за ним і інші грецькі колонії в Малій Азії повстали проти перського утиску. Перське військо змушене було відійти і заховатися в цитаделі міста Сарди. Арістаргор, який очолив повстання, відправився до Греції просити додаткової підтримки. На це прохання відгукнулися лише Афіни та евбейське місто Еретрія. Об'єднане військо греків захопило місто Сарди. Однак невдовзі, в 494 р. до н.е., зібравши необхідні сили, перси здобули Мілет. На думку персів Афіни не повинні були втручатися в конфлікт між ними та малоазійськими грецькими поселеннями, отже, афіняни першими вчинили образу персам. Греки, звісно, не поділяли цю точку зору. Причини війни слід шукати насамперед в політиці Перської держави. Що ж стосується приводу до війни, то ним став факт підтримки Афінами повстання в малоазійських грецьких містах-колоніях.

Тим часом “партія війни” в перській столиці - Сузах взяла гору, і Дарій І вирішив прискорити розвиток подій. У 492 р. до н.е. відбувся перший похід персів. Закінчився він тим, що перський флот потрапив у бурю біля мису Афон. Чималих утрат зазнали і їхні наземні сили. Мардоній, зять Дарія І, мусив припинити похід. Два наступні роки пішло на підготовку другого походу проти греків.

Коли Дарій І відрядив до греків своїх послів з вимогою формального визнання його влади, більшість грецьких міст вимушені були визнати його владу. Тільки Афіни та Спарта відмовились це зробити. Тут посли були вбиті. В 490 р. до н.е. перси здійснили другий похід проти греків. Північна частина Греції на цей час уже була в руках персів, і тепер вони спрямували свій удар головним чином проти Афін. На чолі походу стали мідієць Даті та племінник царя Артаферн. Невдовзі перси здобули Еритрію на Евбеї, спаливши місто з його храмами. Кілька днів потому 600 перських кораблів кинули якір біля берегів Аттики. Над Афінами нависла смертельна загроза.

Афіняни відправили до Спарти своїх послів із проханням про допомогу, однак спартанці відповіли, що їх військо може виступити тільки після появи на небі повного місяця. Афіняни мусили самі зустріти персів. Серед персів був син Пісістрата Гіппій, який мріяв захопити владу в Афінах за допомогою іноземців. Саме він і порадив висадитися на Марафонській рівнині - на захід від Афін. Тут сталася в 490 р. вирішальна битва між греками й персами. Греків очолював стратег Каллімах. Важливу роль у битві відіграв також Мільтіад, який мав досвід боротьби проти персів ще з часів малоазійських грецьких міст у 500 р. до н.е. Певний час обидві армії, стоячи одна проти одної, вичікували. Афіняни розраховували на підкріплення, а перси, скориставшись цим, посадили на кораблі частину своїх військ і направили їх до Афін, щоб захопити місто зненацька. Греки, однак, своєчасно дізналися про наміри персів і розпочали бій у той момент, коли перси сідали на кораблі. Частину грецьких військ Мільтіад відправив на захист Афін. На допомогу грекам прийшли беотійці, не вдався і перський план захоплення Афін. Перси вимушені були повернутися додому. Гонець, який пробіг від Марафону до Афін і сповістив про перемогу, впав мертвий (42 км 192 м).

Греція святкувала перемогу. Перська армія вперше зазнала такої нищівної поразки. 10 років потрібно було Персії, де після смерті Дарія І в 486 р. до н.е. царем став його син Ксеркс, щоб організувати другий похід проти Греції. Перси побудували тир грандіозні споруди: два мости через Геллеспонт та канал через мис Афон. Загроза була настільки серйозною і близькою, що греки, в тому числі і спартанці, мусили об'єднатися.

Восени 481 р. до н.е. на Істмі представники 31 грецького поліса зібралися в храмі Посейдона і проголосили мир та заявили про спільну боротьбу з перською навалою. Це була перша в історії стародавньої Греції успішна спроба створення союзу на широкій загально грецькій основі.

Персів чекали об'єднані сили греків. Серед них, однак, знайшлися зрадники - фессалійці, які перейшли на бік ворога. Тоді греки вирішили затримати ворога у вузькій Фермопільській ущелині. Сюди прибув семитисячний загін на чолі зі спартанським царем Леонідом. Чотири дні величезна перська армія не могла здолати згін греків і тільки завдяки зраднику-фессалійцю перси обійшли загін. Греки відступили для з'єднання з основними силами. Сам же Леонід і 300 спартанців залишилися на місці.

Армії греків дислокувалися на Істмі. Фермопіли - ключ до Середньої Греції - були в руках у персів. Господарем Беотії та Аттики став Ксеркс. Шлях до Афін був відкритий. Перси без будь-якого опору ввійшли в місто, залишене його жителями. Грецький флот стояв біля острова Саламін, на південний захід від Пірею. Тут, у вузькій протоці в 480 р. до н.е. сталася битва, яка позначила перелом у ході греко-перської війни. Великі, малорухливі перські кораблі не могли маневрувати в Саламінській протоці, вони ставали досить легкою здобиччю греків. Це був повний розгром персів. Ксеркс із залишками своїх кораблів покинув Грецію і подався до Малої Азії. За ним повернулася і більша частина армії. В Греції залишилося 50 тис. персів під командуванням Мардонія. В день битви при Саламіні на півночі Сицилії були розгромлені карфагеняни, які підтримували персів.

Битва при Саламіні, крім суто воєнного, мала ще велике моральне та політичне значення: греки пересвідчилися, що спільність дій є головною гарантією їх безпеки. Й перси завжди намагалися грати на суперництві Спарти та Афін. Зазнавши поразки перси запропонували афінянам укласти мир на дуже вигідних для них умовах. Вірні союзницьким зобов'язанням Афіни відмовилися. Така політика була характерною для Персії у її відносинах з грецькими державами.

У 479 р. до н.е. сталася битва при Платеях - найбільша битва наземних військ протягом усього періоду греко-перських війн. Афіняни, спартанці та їхні союзники вщент розгромили армію Мардонія. В той самий день перемогу при Платеях доповнила перемога біля мису Мікалє (Іонічна частина Малої Азії).

Після цього союзний флот пішов до Геллеспонту, щоб відрізати персів від Європи. Але кораблі пелопоннесців, якими командували спартанці, залишили союзників і повернулися до Греції. Афіняни, однак, і після цього продовжували свої морські операції. Перський гарнізон, який знаходився в Геллеспонті, здався.

В 478 р. до н.е. грецькі міста Малої Азії та Афін уклали союз, відомий під назвою Делоської сімахії - перший Афінський морський союз. Це була федерація приморських міст. При храмі була створена загальносоюзна скарбниця. Існував і загальносоюзний “синод” - рада.

Об'єднавшись в цей союз, Афіни досягли нових успіхів у заключній фазі боротьби з персами. В 470 р. до н.е. Кімон, який після смерті в 468 р. до н.е. Арістида очолив Афіни, вирушив проти персів. Перси змушені були покинути Фракійське узбережжя. Ще одної поразки вони зазнали на південному березі Малої Азії. Завдяки цьому перед грецькими купцями відкрилися шляхи до всіх островів та берегів Егейського моря. Афіняни навіть зробили спробу ввійти на територію Перської держави. В 454 р. до н.е. проти персів піднявся Єгипет. Персам, однак вдалося приборкати повсталих. Афінський флот, який прийшов на допомогу єгиптянам, був знищений персами. В 449 р. до н.е. афіняни взяли реванш: флот під командуванням Кімона в бою біля міста Саламін, що на Кіпрі, розгромив персів. Східна частина Середземного моря була остаточно звільнена від персів. Вони мусили піти на мир, відомий в історії під іменем Каллієва миру, за іменем афінського посла Каллія. За умовами миру підписаного в Сузах, Персія зобов'язувалась не посилати своїх кораблів у район проток та Егейське море. Перси мали тримати свої війська не ближче триденного переходу від берегів Малої Азії. Визволені області Малої Азії, а також райони Егейського та Чорного морів стали відкритими для греків.

У другій половині V ст. до н.е. Греція досягає своєї найвищої могутності. Удари, завдані об'єднаними силами греків, були настільки нищівними, що тепер перси вже не становили серйозної небезпеки для західного світу. Перемога, однак, мала для греків і негативні наслідки. Вони знову почали сваритися між собою, насамперед Афіни і Спарта. Справа дійшла навіть до прямих збройних сутичок між колишніми союзниками. Виникли проблеми і в середині грецьких держав. У 464 р. до н.е. в Спарті повстали ілоти. Гостра політична боротьба розпалилася в Афінах.

На міжнародній арені Афіни потурбувалися передусім про свою безпеку. Важливим кроком Афін стало створення першого Афінського морського союзу. У 454 р. до н.е. скарбницю союзу з Делосу перенесли до Афін. Усі міста, які входили в союз були поділені на п'ять округів, які очолювали афінські уповноважені. В деяких містах розміщувалися афінські гарнізони. Пізніше зі складу союзу вийти стало неможливо. Гегемонія Афін була тут повною. Та перший Афінський морський союз відіграв свою роль у забезпеченні миру й безпеки, принаймні на морі. Серйозним ворогом союзу, крім персів, була Пелопоннеська ліга, тобто об'єднання держав півдня Греції на чолі зі Спартою. Ліга постала в V ст. до н.е. До її складу ввійшли два торгівельно-ремісничі поліси - Коринф та Мегара. Створення двох союзів під орудою Афін і Спарти становило нове свідчення поглиблення суперечностей і загострення боротьби за гегемонію в Греції.

Головною політичною фігурою в Афінах у 162 р. став Перикл, який одним з перших серед грецьких політиків сформулював ідею загально грецької єдності, яка дістала відображення в проекті панеллінського союзу, висунутому ним у 448 р. до н.е. За правління Перікла Афіни проводили енергійну зовнішню політику. У 437 р. до н.е. Перикл на чолі великої ескадри відправляється вздовж усього узбережжя Чорного моря. Це були чи не перша в історії демонстрація воєнної сили без її застосування. Наслідком такої “мирної агресії” стало те, що до Афінського морського союзу ввійшло чимало нових держав, у тому числі й Ольвія.

9. Пелопонеська війна. Піднесення Македонії

Пелопоннеська війна (431-404 рр. до н.е.) проходила між Афінами і Спартою, між Пелопоннеською лігою й Афінським морським союзом за гегемонію в грецькому світі.

Почалася ця боротьба невдовзі після закінчення греко-перських війн. Коли Афіни і інші грецькі міста почали відновлювати захисні мури, Спарта висловила різкій протест і заявила, що вона розглядатиме такі дії як недружні. Для розрядки напруження, яке виникло насамперед між Афінами і Спартою, до останньої була направлена дипломатична місія на чолі з Фемістоклом. Фемістокл зробив усе для того, щоб затягнути переговори. Тим часом спартанці дізналися про те, що афіняни не тільки не припинили, а й прискорили будівництво захисних мурів. За порадою Фемістокла спартанська делегація була затримана в Афінах. Тільки після завершення будівництва мурів афінський дипломат офіційно проінформував про це Спарту, одночасно заявивши про те, що переговори втратили тепер сенс.

Конфлікт набирав дедалі гостріших форм і вилився у війну між ними. Вона закінчилася Тридцятилітнім миром, укладеним у 445 р. до н.е. За умовами цього миру в основному зберігався довоєнний статус-кво, обидві сторони зобов'язалися не вступати в союзи з іншими державами, а також не допомагати общинам якоїсь із сторін, якщо вони повстануть проти гегемонів. Афіни до того ж вимушені були відмовитися від завоювань у Пелопоннесі та від Мегари. Цей мир закріпив у Греції систему політичного дуалізму, яка не давала переваг жодній із сторін і яка, можливо, навіть більше влаштовувала третю зацікавлену сторону - Персію. Розпалюючи суперечності між Спартою й Афінами, перси плекали надію на повернення втраченого ними панування в Елладі. Мир 445 р. до н.е. не міг задовольнити жодну з грецьких сторін.

Одним з головних приводів до Пелопоннеської війни став так званий Епідамнський інцидент. В Епідамні на Адріатичному морі - спільній колонії Керкіри і Коринфа - стався гострий соціально-політичний конфлікт. Керкіра звернулася до Афін із проханням про допомогу. Як члени Пелопоннеського союзу коринфяни втягнули в конфлікт Спарту. В 433 р. до н.е. біля берегів Епіру стався бій між флотами Керкіри та Коринфу. Справа йшла до поразки керкірян, але в районі бою з'явилася афінська ескадра. Коринф і ті хто стояв на його боці, заявили про те, що втручання Афін є не чим іншим, як прямим порушенням умов миру, укладеного Спартою та Пелопоннеським союзом 12 років тому.

Коринф висунув вимогу термінового скликання загальносоюзної наради з цього питання. Його підтримали інші міста невдоволені діями Афін. Нарада країн Пелопоннеського союзу відбулася в 432 р. до н.е. Під час наради Коринф звинуватив свого гегемона Спарту в тому, що вона зволікає з початком війни проти Афін. Він звинуватив Спарту також у тому, що вона не турбується про загально грецькі інтереси, під якими коринфяни розуміли насамперед свої власні. Проти поспішності в прийнятті таких рішень виступила Спарта, її цар Архідам. Він запропонував усе ретельно обдумати і, в разі необхідності передати справу на розгляд третейського суду і тільки потім ухвалювати відповідне рішення. Проте Коринф узяв гору. Пропозиції Архідама не були підтримані. Нарада дала позитивні відповіді. Війна ставала неминучою.

Армія спартанців у 431 р. до н.е. вдерлася на територію Аттики. Перикл, який стояв на чолі Афін, обрав у перші роки війни таку тактику: сухопутна частина військ була відведена під захист Довгих мурів, а головною ударною силою Афін став флот, який висаджувався на узбережжі Пелопоннесу і там вів боротьбу із спартанцями. Після тривалої облоги афіняни здобули Потідею. Почалася блокада Коринфу. Невдовзі, однак, Перикл помирає. Війна виснажила й Афіни і Спарту. За таких умов сторони пішли в 421 р. до н.е. на укладання миру, названого Нікіївим за ім'ям керівника афінської делегації на переговорах зі спартанцями. За умовами цього миру Спарта повертала собі райони, захоплені Афінами на Пелопоннесі, а Афіни - захоплені Спартою райони Фракії. Договір був укладений на 50 років.

Однак Спарта відмовилася виконувати умови договору в тій частині, що стосувалася передання Афінам Амфіполя (Фракія). Афіни не забарилися з відповіддю. Сицилійці, які боролися проти Сіракуз, звернулися по допомогу до Афін, які відрядили в 415 р. до н.е. в Сицилію велику морську експедицію. Хоча її очолювали такі відомі стратеги і політики, як Нікій та Алківіад, афіняни в 413 р. до н.е. зазнали на Сицилії нищівної поразки. Це була не тільки воєнна, а й політична катастрофа для Афін. Проблема полягала в тому, що спартанці звернулися по допомогу до Персії в боротьбі проти Афін. Дарій ІІ відповів згодою. Вів вважав, що за таких обставин зможе поновити свою присутність у басейні Егейського моря та Малій Азії.

В 412 р. до н.е. Персія і Спарта уклали угоду. Пізніше її доповнив Мілетський договір, котрий був не таким проперським, як перший, однак і він забезпечував підтримку Спарті в боротьбі проти Афін. Загальна ситуація для Афін ставала дедалі складнішою. Загострилися відносини з членами морського союзу. Чисельність афінських ворогів швидко зростала. В такій ситуації опинилися Афіни напередодні другого періоду (414-404 рр. до н.е.) Пелопоннеської війни.

Активно підтримувана Персією Спарта розгорнула широкий наступ на Афіни. Колись могутня морська держава почала зазнавати поразок на морі. В 405 р. до н.е. в битві, що сталася в гирлі річки Егоспотами (впадає в Геллеспонт), афіняни були розбиті.

Війна закінчилася в 404 р. до н.е. Афіни підписали тяжкі умови капітуляції. Місто було зобов'язане знищити Довгі мури, видати залишки флоту. Афіни відтепер не мали права проводити самостійну зовнішню політику. Настав час спартанського домінування в Елладі.

Головна передумова посилення Македонського царства на Балканах, насамперед у Греції, полягала в ослабленні грецьких держав, знекровлених Пелопоннеською війною. На той час не було загальгрецької сили спроможної об'єднати всіх еллінів і створити могутню державу. На чолі Еллади став союз беотійських міст, але він проіснував короткий час. У 378 р. до н. е. спробу об'єднати греків зробили Афіни, які створили другий Афінський морський союз.

Замість того, щоб підтримати це об'єднання, Спарта розпочала проти нього війну. Ситуацією намагається скористатися Персія. В 371 р. в Спарті заявляється її посольство. За посередництвом персів була укладена угода між Спартою та Афінами. З претензіями на панування в Беотії виступили Фіви. Це викликало опір Спарти. Перспективи посилення Фів не влаштовували й Афіни. За такої ситуації вони йдуть на зближення зі Спартою. Пелопоннеський союз розпадається. Спарта втрачає свої позиції. Основними протиборствуючими сторонами стали Афіни та Фіви. Справа дійшла до збройних конфліктів між ними. Посилюються й незгоди серед союзників Афін та Фів. Таким чином, Греція опинилася в 60-х роках IV ст. до н. е. в стані глибокої кризи.

Саме на тлі кризи і почалося піднесення Македонського царства. Розташовувалося воно на північ від Греції, на межі між грецьким світом і “варварськими” землями. Греки ніколи не вважали їх цілком «своїми». Загалом Македонія була відсталою країною як у господарському, так і в державно-політичному відношеннях. Тільки з останньої чверті V ст. до н. е., зокрема, під впливом Пелопоннеської війни Македонія стала поступово виходити зі стану замкнутості та ізоляції. Почався процес еллінізації македонців. Він разом з політичним об'єднанням Македонії завершився в середині IV ст. до н. е. за царя Філіпа П.

За правління Філіпа ІІ Македонія виходить на широку арену міжнародного життя, стає наймогутнішою державою на Балканському півострові. Філіп II створює централізовану державу, боєздатну армію, великий флот. Усе було готове для того, щоб приступити до реалізації зовнішньополітичних планів. Філіп ІІ починає з Афін. В результаті війни 357--346 рр. до н. е. Філіп II захопив усе Фракійське узбережжя аж до Геллеспонту.

Слід зазначити, що Філіп II, проводячи свою завойовницьку політику, виявив себе й тонким дипломатом, хитрим політиком. Він широко використовував підкуп, щедро платив афінським «друзям Македонії». Борючись проти Афін, Філіп II уклав угоду з «варварами», які підтримували дружні відносили з персами, організовували повстання та заколоти в недружніх державах тощо.

Македоняни продовжували наступ проти греків, Була окупована Фессалія, зайнятий Фермопільський прохід. За такої ситуації греки підписують із Філіпом II Філократів мир (346 р. до н. е.), В Афінах, в усьому грецькому суспільстві цей мир став предметом гострої полеміки. Проти Філократовото миру рішуче виступив Демосфен. У своїх промовах він вимагав віддати під суд Філократа, який підписав цей мир, а також Есхіна, який очолював в Афінах «македонську» партію. Філіп II звертається з листом до греків і запевняє їх, що він діє в їхніх інтересах, захищає греків віл зовнішніх загроз.

У 346 р., відбувається ще одна дуже важлива для Філіппа II подія: він обирається членом Дельфійсько-Фермопільської амфіктіонії --воєнно-оборонного союзу. Це означало, що македонського царя було визнано елліном. 3 цього моменту Філіпп ІІ стає арбітром, суддею в міжгрецьких конфліктах.

Однак мир, підписаний у 346 р. до н. е., був нетривалим. Незабаром знову почалася війна. В серпні 338 р. до н. е. біля Херонеї (Беотія) сталася битва, яка закінчилась нищівною поразкою афінян. Демосфен повернувшись до Афін, намагається організувати їх захист. Але Філіп ІІ вже думав про боротьбу з Персією, розраховуючи на підтримку греків.

В 337 р. до в. е. Філіпп II скликає загальногрецький Коринфський конгрес. Серед його делегатів не було тільки представників Спарти. Конгрес ухвалив рішення розпочати підготовку до війни з Персією. Похід проти знесиленої Персії, найімовірніше, був потрібен Філіппові II насамперед для того, щоб установити своє панування в Греції, створити могутню Македонську державу.

Запланований на 336 р. до н. е. похід був перенесений через убивство македонського царя в результаті заколоту. Новим правителем Македонії став Александр, син Філіппа II. Надії греків, що молодий цар де зможе втримати Елладу, не справдилися: за два роки Олександр підкорив усі землі, які встигли вийти зі складу Македонії після смерті Філіппа 11.

Масштаби його завоювань від Егейського моря до басейну Інду та від Лівійської пустелі до Каспійського моря і той короткий термін, протягом якого вони були здійснені (близько 10 років), вразили сучасників Олександра.

Прийшовши до влади, Александр жорстоко розправився зі своїми ворогами. Після цього він став готуватися до перського походу, задуманого його батьком. Похід почався навесні 334 р. до н. е. Половину армії становили грецькі союзники та найманці. У травні 334 р. до н. е. сталася битва між греко-македонцями та персами. Останні були розбиті. Перед Александром відкрився шлях у глиб країни. Були захоплені Сирія, Бібл, Тір. Александр став володарем Фінікії. Після цього він направив свою армію до Єгипту. Спротиву йому тут практично не чинили. В Єгипті македонського царя навіть оголосили сином Амона, тобто царем Єгипту. В 332 р. до н.е. була заснована Александрія. Так протягом якихось трьох років Македонія здійснила мрії давніх греків оволодіти Східним узбережжям Середземного моря.

У 331 р. до н.е. македонці через Сирію направляються до Месопотамії. В битві під Гавгамелами на р. Тигр перси були розбиті. Остаточне падіння Персії стало питанням часу. Після цього Олександр майже без бою здобув Вавилон, а також Сузи, Персеполь, Екбатану, тобто вже власне міста Персії. Гине Дарій ІІІ. Це знаменувало падіння династії Ахеменідів. Олександр сам став перським царем.

Наступним був похід в Індію. Перейшовши річки Інд та Гідасп, він розбив царя Західної Індії Пора. Александр мав намір просуватися далі, зокрема в долину Гангу. Однак проти планів Александра почали виступати навіть його наближені. Це змушує Александра відмовитися від подальших завоювань. На початку 324 р. до н. е. військо повернулося в Сузи. Столицею своєї світової монархії Александр зробив Вавилон.

Александр став правителем величезної держави. Проблема полягала в тому, щоб втримати свої завоювання й організувати належне управління державою.

Александр розумів, що силами одних греків та македонців величезну імперію утримати не вдасться. Не випадковими, мабуть, були його загравання з підкореними ним персами. Він став наближати до себе перську знать, одружився на доньці бактрійського князя Роксані. Першим кроком Александра стало проголошення єднання переможців з переможеними. Він видав декрет, згідно з яким грецькі міста мали дозволити повернутися на батьківщину тим, хто колись покинув її з політичних причин. Завдяки цьому цар посилив свій вплив у грецьких містах. Александр дозволяв автономію міст, але в тих розмірах, які не могли створити небезпеки для функціонування центрального управління. Значна увага приділялася поширенню грецької мови та культури серед азійських народів, зближенню та взаємозбагаченню культур народів величезної Македонської імперії. Це був чи не перший приклад не стільки протистояння Заходу і Сходу, скільки спроб цивілізаційного з'єднання. Після смерті Александра в його паперах знайшли навіть плани переселення азійських племен до Європи і європейських народів до Азії.

Зміцнюючи свою величезну державу, Александр накреслював плани наступного походу завоювання західного Середземномор'я. Цього Александру, однак, не вдалося здійснити: в першій половині червня 323 р. до н. е. він захворів і невдовзі помер.

Після смерті Александра Македонського в Греції знову ожили надії на визволення від чужого панування. Однак повстання проти Македонії, очолюване Афінами, було придушене. Ще одну спробу звільнитися від македонців греки зробили в середині III ст. до н. е., але й вона закінчилася невдачею. Афіни остаточно втратили роль лідера визвольної боротьби проти македонців.

Важливе місце в житті тогочасної Греції посіли два союзні об'єднання -- Етолійське й Ахейське. Перше включало в себе Етолію, низку областей Середньої Греції, Південну Фессалію, кілька дрібних міст Пелопоннесу. Ахейський союз охоплював більшу частину Пелопоннесу, а також міста Коринф, Мегару. Створювалися й діяли ці союзи на більш демократичних засадах.

Ахейський союз за правителя Арата (245--213 рр. до н. е.) мав дружні зв'язки з Єгиптом та Македонією, впливав на інші грецькі держави Пелопоннесу. Це викликало протидію, насамперед з боку Спарти та Етолійського союзу в цілому, який теж претендував на загальногрецьке домінування. Спарта, як і її одвічний конкурент Афіни, переживала не кращі часи: її роль у житті тогочасного грецького суспільства підупала. Клеомен, що став царем Спарти в 235 р. до н. е., розпочав війну проти Ахейського союзу та домігся перемоги. Після цього Клеомен розправився з прибічниками олігархії, конфіскував їхні землі, створив суспільні земельні наділи. Все це викликало занепокоєння в інших грецьких державах. Рух проти Клеомена очолив Арат. За активної участі Македонії у 221 р. до н. е. Клеомен був розбитий, а проведені ним реформи скасовано. Набіс, один із наступних правителів Спарти, протягом свого 15-літнього царювання дещо поліпшив її становище. Тоді на Спарту мусили зважати і Македонія, і Рим. Однак під час війни з ахейцями Набіса було вбито. Спарта стала частиною Ахейського союзу. Так закінчилася самостійна історія цієї грецької, держави.

Зовнішня політика Македонії в цей період визначалася головним чином фактором Риму. На півострів римляни вдерлися наприкінці III ст. до н. е. Рим скористався традиційною для греків роз'єднаністю, діючи за принципом: «поділяй і володарюй». Широко практикували римляни й створення «проримських партій” у грецьких полісах та союзах.

Остаточне завоювання Балкан Римом сталося в результаті трьох македонських війн, які почалися в 215 р. до н. е. й тривали з перервами до 168 р. до н. е. Найбільше значення з них мала друга Македонська війна (200--197 рр. до н. е.), коли римський головнокомандувач консул Тіт Квінкцій Фламінін зумів переконати греків утому, що Рим веде боротьбу за звільнення Греції від македонської тиранії. В результаті римляни залучили на свій бік Ахейський та Етолійський союзи, Афіни й Старту і здобули перемогу над Філіппом V. Македонія, як і вся Греція, потрапила під владу Риму. Спроба греків у 146 р. до н. е, повстати зазнала поразки. Припинилося півторастолітнє панування Македонії в Греції. За умовами миру, про який Філіпп V принижено просив римський сенат, Македонія була зведена до становища третьорозрядної держави. Але разом із Македонією і вся Греція фактично втратила свою незалежність, перетворившись на римську провінцію.

Історичний зміст цього періоду не вичерпується темою втрати греками своєї державності. Весь історичний період від початку східного походу Александра Македонського і до початку римських завоювань (кінець І ст. до н. е.) називається періодом еллінізму. Саме тоді розвинуті форми грецького устрою поширилися на величезні території країн Сходу. Це було грандіозне зіткнення великих культур двох світів: Заходу і Сходу.

На руїнах імперії Александра виникло багато нових держав, які проіснували майже 300 років. У своєму розвитку вони пройшли три періоди: становлення (30-ті роки IV ст. до н. е. і 80-ті роки ПІ ст. до н. е.), піднесення та розквіту (до середини II ст. до н. е.) і занепаду та захоплення їх Римською імперією (до середини І ст. до н. е.).