Після смерті Александра постало питання про його наступника. Вибір тут був невеликим: спадкоємцем Александра міг бути або брат царя, Аррідей або неповнолітній син македонського царя від Роксани Александр IV. Країна складалася з чотирьох частин: Македонії, полісів європейської Греції, Єгипту та Близького Сходу, Середнього Сходу (Іран, Середня Азія, північно-західна частина Індії). Влада в цих окремих частинах величезної імперії фактично належала колишнім командирам армії Александра --діадохам, які намагалися втримати країну під своїм контролем. Робити це ставало дедалі важче через опір правителів немакедонських територій. У 311 р. до н. е. Антігон, правитель Македонії, вимушений був підписати договір, за яким підтверджувалися права на їхні володіння, а спадкоємці Александра, в тому числі його 12-річний син Александр, були страчені. Спроба силою поновити македонське домінування закінчилася поразкою Антігона. Найактивнішу роль в аитимакедонській коаліції відігравав Селевк, якому дісталася найбільша частина держави Александра.

Однією з найбільш типових елліністичних держав став Єгипет, де правив Птолемей (323--283 рр. до н. е.). До складу його держави, крім самого Єгипту, входили також Близький Схід, частина Малої азії та Кіпр. Столицею держави стала Александрія. Вже в III ст. до я. с. Єгипет став однією з житниць античного світу.

Головним суперником Єгипту була держава Селевкідів. Територія країни складалася з 72 сатрапій. Намісники мали досить широкі повноваження, що певною мірою стимулювало розвиток сепаратистських тенденцій. Основу держави становили грецькі поліси. Селевкіди вели багато війн. Час від часу окремі частини держави проголошували свою незалежність. Наприкінці III ст. до н. е. це зробила, наприклад, Парфія. У 83 р. до н. е. вірменський цар Тігран II завоював більшу частину держави Селевкідів, і лише невеличке володіння в Сирії проіснувало ще 20 років, потрапивши під владу Риму.

В самій Греції становите залишалося складним. Процес оновлення та відродження грецьких держав йшов важко. Ситуація змінилася тільки тоді, коли після тривалої боротьби Риму з Македонією остання в 148 р. до н. е. стала римською провінцією.

Ще одна держава, яка виникла на теренах імперії Александра Македонського, -- малоазійське Пергамське царство. Пергам використовував у своїх інтересах боротьбу Птолемеїв та Селевкідів між собою, вів далекоглядну політику щодо Риму. Вищого розквіту Пергамське царство досягло в першій половині II ст. до н. е. Пергам надавав допомогу Риму, і останній віддав пергамцям більшу частину Малої Азії. Країна досягла значного економічного прогресу. Завдяки сильному флотові Пергам мав регулярні зв'язки з Родосом, Афінами, Делосом. Надалі, однак, римські «друзі» почали ставитися до Пергаму не як до рівного партнера, а як до своєї азійської провінції. Правителі Пергаму добре розуміли, що в них немає шансів вистояти в боротьбі з могутнім Римом. У 133 р. до н. е. Пергам став римською провінцією.

Серед держав елліністичного світу своєрідне місце посідав острів Родос. Розташований між Малою Азією, Сирією, Єгиптом і грецькими островами та материковими державами, Родос став найважливішим посередником між елліністичними центрами. Родос перетворився на великого міжнародного кредитора. Ситуація змінилася в середині II ст. до н. е., коли господарями Середземного моря стали римляни, які підгримували вже не Родос, а Делос.

Важливою складовою було освоєння греками Північного Причорномор'я, яке почалося в VII ст. до н. е. Першими сюди прийшли торговці з Іонії. Грецька колонізація активізувалася в VI ст. до н. е. Так греки зустрічаються зі скіфами. З грецьких міст Північного Причорномор'я найбільше значення мали Ольвія, Херсонес, Пантікапей. Ольвію, як уже зазначалося, заснували вихідці з Мілета в VI ст. до н. е. В середині І ст. до н. е. Ольвію завоювали і зруйнували гети. Херсонес заснували в 422 р. вихідці з Гераклеї Понтійської, яка сама була колонією Мегари. Місто стало важливим торговельним посередником між Північним Причорномор'ям, Грецією та Малою Азією. Його економічний розквіт припадає на період з IV ст. до кінця 11 ст. до н. е. Зазнаючи великого тиску з боку скіфів, Херсонес звернувся по допомогу до понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Така допомога була надана, але Херсонес заплатив за це тим, що потрапив у залежність від Понтійського царства, а пізніше -- Риму.

Створення Боспорського царства в Криму. Його ядром була мілетська колонія Пантікапей (Керч). Держава зміцнилася наприкінці V і на початку IV ст. до н. е. Регулярними з VI ст. до н. е. стають зв'язки з Грецією. Найвищий розквіт Боспорського царства припадає на початок IV ст. Однак з кінця IV ст. ця держава втрачає свої позиції в хліботоргівлі. Становище Боспору ускладнилось й тому, що на нього посилився тиск сусідів-скіфів. Останній боспорський цар Перісад V вимушений був у 109 р. до н. е, передати владу понтійському царю Мітрідату VI. Однак з початку І ст. до н. е., Рим починає боротьбу з Понтійським царством і перемагає його. У сферу впливу римлян потрапляє за таких умов і Боспор.

10. Велике переселення народів та початок розпаду Римської імперії

Кризові явища, що далися взнаки ще в кінці правління династії Антонінів, яке вважалося «золотим віком» Римської держави, на зламі II і ІІІ ст. швидко поглиблювалися, й набирали дедалі більш загрозливих форм.

Після смерті Коммода була порушена одна дуже важлива традиція попереднього етапу розвитку Римської імперії, принаймні останніх її ста років, -- традиція відносно мирного передання влади від попередника наступнику.

Керівну роль в обранні нового імператора відіграли учасники заколоту. Новим імператором став сенатор Публш Гельвій Пертінакс. Пертінакс взявся за наведення порядку й дисципліни в армії, серед солдатів, то вони його в 193 р. вбили. Одразу в різних кінцях імперії було проголошено трьох імператорів. Один із них -- «висуванець» паннонських легіонів Луцїй Септимій Север, війська якого дислокувалися найближче до Рима, захоплює місто і стає імператором (193--211 рр.). Він і заснував нову династію -- династію Северів. Серйозною зовнішньополітичною проблемою для Севера, як і для багатьох його попередників, були відносини з Парфіею. Проти неї довелося вести кілька війн. У 199 р. під час особистого побачення Севера і парфянського царя Вологеза ІV був укладений мир, у результаті якого Месопотамія стала римською провінцією. В Рим Север повернувся тільки у 202 р. Після цього він здійснив кілька заходів, спрямованих на зміцнення західних кордонів імперії, розпочав похід проти британських племен. Север завдав їм поразки і поновив на Британських островах прикордонний Адріанів вал. Однак завершити цю кампанію йому не вдалося. У 211 р. там же, в Британії, він і помер.

Новим імператором став старший син Севера -- Марк Аврелій Антонін, або Каракалла (211--217 рр.). У 212 р. Каракалла видав едикт, відповідно до якого права римського громадянства надавалися майже всім вільним громадянам. Цей законодавчий акт завершив процес асиміляції всього вільного населення, який почався ще за часів республіки. В зовнішній політиці Каракалла натрапив на такі проблеми, як, наприклад, проблема германських племен, котрі біля Майну прорвали оборону римлян. У 213 р. він з'явився на Дунаї й завдав поразки алеманам. Залишалась і стара проблема -- відносини з Парфією. У 215 р. Каракалла вступив до Месопотамії і змусив Вологеза V підписати мир. У 216 р. він вирушив у новий похід проти парфян. Однак уже навесні 217 р. змовники вбили Каракаллу.

Почався період заколотів, змов, проголошення та вбивств чергових імператорів. Не було провінції без свого імператора. На заході виникла так звана Галльська імперія. Своє «державне» об'єднання мали й східні провінції Риму -- Сирія, Мала Азія, Єгипет. Тут теж був свій «Імператор». Зовнішньополітичне становище імперії швидко погіршувалося. Франки й алемани перейшли Рейн, готи -- Дунай. Мавританські племена напали на африканські провінції Риму. На Сході наступали перси. Вони зайняли Вірменію, вдерлися в межі Римської імперії. Імперії не вдалося стримати натиск варварів, і вперше в історії римлянам довелося залишити свої провінції. У 271 р. почався відхід римських військ і поселенців з Дакії. Кордон Римської імперії перед загрозою готських набігів довелося перенести на Дунай. У 284 р. черговим імператором був проголошений Гай Валерій Аврелій Діоклетіан.

На відміну від своїх попередників, новий імператор зберігав свою владу протягом 20 років. За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію. Система принципату, встановлена Августом, поступається домінату (від «домінатус» -- панування). Час правління Діоклетіана вважається початком нової епохи -- епохи пізньої Римської імперії.

11. Велике переселення народів та падіння Західної Римської Імперії

3 ім'ям імператора Діоклетіана пов'язують початок останнього періоду в розвитку римського суспільства й держави: епохи пізньої Римської імперії. Коли Діоклетіан прийшов до влади у 284 р., соціально-політична обстановка в імперії була складною. Розділивши у 286 р. керування імперією з полководцем Максиміаном, Діоклетіан розпочав цілу низку радикальних реформ, які спричинили серйозні зміни державної й соціально-економічної структури римського суспільства в IV--V ст. У 289--290 рр. було здійснено загальний перепис населення імперії.

Спираючись на збройну силу, Діоклетіан і Максиміан зуміли придушити повстання всередині імперії й досягти успіхів у війні з персами.

У 293 р. відбувся подальший поділ імперії. Діоклетіан проголосив Гая Галерія своїм помічником і співправителем, виділивши йому в управління Балканський півострів, крім Фракії. А Максимівн призначив Флавія Констанція Хлора управляти Галлією і Британією. Ця система центральної влади дістала назву тетрархії -- тобто влади чотирьох. Вона передбачала поєднання абсолютизму з військово-адміністративною оперативністю, при цьому вищою владою володів старший август -- Діоклетіан.

Щодо релігійної політики Діоклетіана, то вона полягала в активній боротьбі з християнством.

У 305 р. Діоклетіан і Максиміан відмовилися від влади і пішли у відставку. Галерія було проголошено правителем східної половини імперії, а Констанція Хлора -- західної.

Після несподіваної смерті Констанція Хлора в 306 р. цезарем був проголошений його син від першого шлюбу Константан. Август Галерій мусив це визнати. У 324 р. Константан став єдиним правителем усієї Римської імперії, яка об'єднала Італію, велику частину Британії, Іспанію, Балканський півострів, Малу Азію, острови Середземного моря, Північну Африку та території на Близькому Сході.

Центри економічного життя імперії переміщалися в маєтки великих землевласників. Господарство значною мірою ставало натуральним, оскільки товарне виробництво і грошовий обіг скорочувалися. Це посилювало позиції великих земельних власників, які до кінця IV ст. вже мали власні збройні сили. Поступово держава передавала їм право збирати податки, дозволяла здійснювати судочинство в дрібних справах, доручала проводити набір ополчення. У свою чергу, землевласники повинні були виплачувати державі земельний та інші податки і здавати в армію своїх колонів.

Внутрішня і зовнішня політика Константина була прямим продовженням реформ Діоклетіана. Але Константан побачив у християнстві та його церковній організації тривку опору абсолютної влади Імператора. Міланський едикт 313 р. проголосив рівноправність християнської релігії з усіма іншими релігійними системами. Християнське духівництво було звільнене від усіх особистих повинностей на користь держави.

У 330 р. Константан переніс столицю імперії в старогрецьке місто Візантій на європейському березі Боспору Фракійського. Таке рішення пояснюється тим, що східна частина імперії менше зазнавала набігів варварських племен, була розвинутіша в економічному відношенні Й однорідна за своєю культурою. Столиця стала називатися Новий Рим--Константинополь.

Нову структуру імператорської влади в епоху пізньої імперії прийнято називати, на відміну від старого принципату, домінатом. Хоча домінус, як і раніше, спирався насамперед на армію, з'явилися ще дві могутні опори імператорської влади: бюрократія і християнство. За правління Діоклетіана і Константина Римська імперія вийшла з кризового стану і відродила свою політичну могутність.

У заповіті Константан поділив імперію між синами та іншими родичами. Це призвело до жорстокої боротьби за владу і знищення роду Константна.

В 395 р. імперія була поділена: під владою Західної імперії залишилися Італія і західні провінції в Європі й Африці, а в Східну ввійшли Балканський півострів, Єгипет та римські володіння в Азії. Поділ Імперії підірвав сили обох держав.

Германські племена в середині IV ст. заселяли територію між Рейном і Віслою, Північним і Балтійським морями, Альпами і Дунаєм, а також частину Скандинавії.

розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення соціальної нерівності в германців. Посилення ролі дружини і знатних осіб племені, прагнення їх до захоплення земель і воєнної здобичі зумовили безупинні походи проти Римської імперії, яка на той час уже не могла боронитися. Тому сама Римська імперія використовувала германців як найманих солдатів і селила їх на своїй території.

Історики називають «Великим переселенням народів» масові пересування племен, вторгнення їх з периферії на територію Римської імперії, внаслідок якого вона втратила свою західну частину.

Поштовхом до цього стала поява в Європі азійського племені гунів.

У середині IV ст. гуни напали на сарматський народ аланів, що займав пониззя Волги, а потім на східногерманське плем'я готів, що затвердило своє панування від Дону до Карпат і нижнього Дунаю. Готи проникли на схід Причорномор'я, де було створено два королівства -- Вест-готське й Остготське. Зломивши опір остготів у 375 р., гуни продовжували рух на захід.

Під натиском гунів вестготи відступили до нижнього Дунаю і зажадали від римлян допущення їх на імперську територію. Рим погодився надати готам територію теперішньої Болгарії за умови, що вони віддадуть зброю. До тих пір, поки прибульці не налагодять господарство, було обіцяно годувати їх з імперських запасів. Але готів обдурили і харчів не доставили. Тоді вони за підтримки аланів і гунів виступили в 378 р. проти Риму й розбили імператорське військо під Адріанополем. Пізніше головнокомандувач Феодосій, що одержав імператорську владу над Сходом, приборкав готів, але змушений був піти на деякі поступки.

На північних і східних кордонах Римської імперії жили племена германців, кельтів, слов'ян, яких римляни називали варварами. Варвари були прийняті на поселення у Фракію, Болгарію, Македонію як федерати, тобто союзники Риму, зобов'язані допомагати йому в боротьбі проти інших германських народів.

На початку V ст. вестготи на чолі зі своїм королем Аларіхом за підтримки рабів спустошили Рим.

У 419 р. вестготи перейшли в Південну Галлію і створили перше германське королівство на території Римської імперії зі столицею в м. Толоза (сучасна Тулуза).

Незабаром вестготи досягли Іспанії. Столицею вестготського королівства стало місто Толедо. Залежність королівства від римського імператора була чисто номінальною.

У 439 р. племена східних германців, яких називали вандалами, під проводом короля Гейзеріха завоювали значну частину Північної Африки, де заснували інше германське королівство на території Римської імперії зі столицею в місті Карфаген. Саме звідси вандали здійснили захоплення Рима в 455 р., під час якого були зруйновані унікальні пам'ятники.

У середині V ст. в районі верхньої Рони і Сопи утворилося Бургундське королівство зі столицею в Ліоні. З цього моменту Західна Римська імперія фактично обмежувалася однією Італією.

Близько 500 р. в Східній Галлії германське плем'я франків заснувало Франкське королівство на чолі з Хлодвігом, що вже в другій половині VI ст. стало найбільшою з усіх варварських держав.

Велике переселення народів кардинально змінило карту ЄвропиУ 395 р. стався остаточний політичний поділ колись єдиної римської імперії на два державні утворення: Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію). Хоча на чолі кожної з них стояли рідні брати -- сини Феодосія і юридично зберігалася єдина Імперія, що управлялася двома імператорами, фактично це були дві самостійні держави зі своїми столицями (Равенна і Константинополь).

Процес історичного розвитку на Заході й у Візантії став набирати різних форм і пішов різними шляхами. Східна Римська імперія ще відносно довго зберігала сильну центральну владу, старі суспільні структури та методи управління. Інша ситуація склалася на Заході. Центральна влада тут була слабкою, швидких темпів набирали сепаратистські тенденції. Тому влада не могла організувати належного спротиву вторгненню на територію імперії варварських племен, утворенню самостійних, незалежних від центральної влади держав.

Поступове послаблення центральної влади в Західній Римській імперії пояснюється насамперед соціально-економічними та політичними змінами, які сталися в римському суспільстві протягом IV--V ст. Економічне життя поступово перемішувалося тут з міст у сільську місцевість, у сферу земельних відносин. Виникали великі земельні володіння -- латифундії. Позиції їх власників посилюються настільки, що вони дедалі менше рахуються з імператором, з центральною владою. Міцніють позиції церкви. Вона шукає згоди з земельними феодалами. Відбувається, отже, звуження соціальної опори римської імперії. Посилюються суперечності між імператорською владою та церквою. Центральна влада мусила за цих обставин звертатися по допомогу навіть до варварських племен. Але це був дуже небезпечний шлях. Він тільки прискорював процес розкладу імперії, наближав її кінець. Це добре розуміли й сусіди імперії, особливо варвари. В підупалій Імперії вони бачили легку здобич і посилювали тиск на Рим, їх величезні маси збиралися на кордонах імперії й чекали свого часу.

Наприкінці IV ст. починається так зване Велике переселення народів. Численна коаліція народів і племен на чолі з гунами починає рухатися з прикаспійських степів у західному напрямку. Ці процеси позначилися на стані справ у всій Європі. За таких обставин розпад Західної Римської імперії став питанням часу. І він невдовзі прийшов.

На початку V ст. перед урядом імперії, на чолі якого тоді стояв опікун малолітнього Імператора Гонорія (395-- 423 рр.), вандал за походженням Стіліхон, постали два невідкладні завдання: захистити імперію від навали варварів і придушити сепаратистський рух у Галлії. В 401-- 402 рр. насилу вдалося відбити наступ вестготів на чолі з Аларіхом і поновити з ними договірні відносини. Після цього на Італію напали величезні орди готів, які дійшли до Флоренції. В 407 р. рейнський кордон прорвали алани, вандали та свеви.

Невдоволення Стіліхоном зросло. Війська, які стояли в Британії й Галлії, проголосили своїм імператором Константина (407--411 рр.). На певний час йому вдалося стабілізувати ситуацію. Невдовзі, однак, знову піднімаються вестготи. 24 серпня 410 р. історична столиця імперії Рим був захоплений Аларіхом. Уряд, який перебував у тодішній офіційній столиці Імперії Равенні, мусив піти на чергові поступки.

В 418 р. вестготи на чолі з Теодоріхом отримали право на поселення в Аквітанїї (південний захід Галлії). Тут вони створюють своє державне об'єднання. Воно й стало першим варварським королівством на території Західної Римської імперії. Іншою варварською державою, що утворилася на території імперії, було вандальське королівство в Африці. В 443 р. виникло королівство бургундів у південно-східній Галлії, а в 451 р. -- королівство англосаксів у південно-східній частині Британії.

Маневруючи в складній політичній обстановці, равеннський двір у 420--450 рр. ще зберігав видимість існування Західної римської імперії, але варварські королівства тільки вважалися її складовими частинами. Тимчасовій згуртованості імперії сприяло в цей час те, що перед нею постала загроза вторгнення гунів, які за Аттіли (434-- 453 рр.) перетворюються на вкрай небезпечну силу, і не тільки для Риму. Вони становили реальну загрозу і для багатьох варварських племен, які жили на території імперії і вже встигли створити власні напівдержавні утворення. Це й примусило їх діяти разом з римським урядом.

У червні 451 р. гуни були розбиті, а невдовзі після смерті Атілли (453 р.) перестало існувати їх державне об'єднання. Перемога над гунами, хоч як це парадоксально, не тільки не загальмувала процес розкладу імперії, а й посилила його. Зовнішня загроза зникла, і варварські королівства тепер взагалі перестають зважати на імператора з Равенни. У 455 р. вандали вкотре вдираються до Рима. На цей раз «Вічне місто» впало під ударами Гейзеріха, короля вандалів. Рим було зруйновано. Слово «вандалізм» з того часу стало позначати позбавлене глузду, жорстоке нищення культурних цінностей.

Настає завершальна фаза агонії Західної Римської імперії. Заступають один одного імператори, з якими вже ніхто не рахується. Не вони вже керують, а ними керують, зокрема варвари, які перебували на римській службі. Один із них, Одоакр, скір за походженням, командувач імператорської гвардії, скинув із престолу 16-річного імператора Ромула Августула і створив в Італії власне королівство. Це сталося в 476 р. Західна Римська імперія перестала існувати. Так було перегорнуто останню сторінку історії стародавнього світу. Почався новий період світової історії - доба середньовіччя.

12. Київська Русь в системі м.в. Європи та Азії

Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX--XIII ст. її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим. Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу.

Київські князі уклали угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Руські князі підтримували династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Германією, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Київська Русь відігравала вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Великий міжнародний авторитет і військова міць держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними було землеробство і скотарство, ремесла і промисли. Важливе місце посідали міжнародні торговельні зв'язки Київської Русі. Енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Київ залишався центром міжнародної торгівлі. Іноземні купці торгували в руських містах.

Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру. Своєрідна і неповторна, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу і в той же час відчутно впливала на культурний розвиток країн світу. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, іконописці, зброярі.

Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських народностей, відстояла свої землі від ворогів. Завдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення.

Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку багатьох неруських народів, які здавна проживали на її території або по сусідству.

Загалом на Подніпров'ї, Галичині й на Волині, в Причорномор'ї та Приазов'ї закладалися традиції незалежної державності на території України. Саме в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого господарського, політичного й культурного розвитку. На думку видатного українського історика й політичного діяча Михайла Грушевського, "...Київська Русь є першою формою української державності". Його багатотомна праця так і називається -- "Історія України -- Руси".

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

Ключові дати

IX--XIII ст. - існування Київської Русі

Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як із "варягів у греки" (з Балтійського у Чорне море), по Волзі до узбережжя Каспійського моря.

Незважаючи на значну роль торгівлі і ремесла, переважна частина населення займалась землеробством і різними промислами. У землеробстві використовувався плуг із залізним ралом і дво-, трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство. Розводилась велика рогата худоба, коні, свині та ін.

13. Московське царство в XVI - XVII ст.

XVI ст. для Московської держави стало періодом територіального зростання і становлення абсолютної монархії у формі самодержавства. Населення Московії на початку XVI ст. становило близько 9 млн жителів, а самої Москви - близько 50 тис. Унаслідок територіальних надбань здійснених за правління Василія ІІІ (1505-1533 рр.) Московське царство стало найбільшою державою тогочасної Європи.

Суперечливим за змістом і результатами був період правління першого московського царя Івана IV (1533-1584 рр.). Реформи, здійснені ним у 50-х рр. XVI ст., ослабили боярство, зміцнили владу царя, посилили централізацію країни і вплив дворянства. Проте за жорстокість і тиранію він отримав прізвисько Грозного.

Зовнішня політика Московської держави за Івана IV набула експансіоністського характеру. Ядро державної території Московії, що сформувалося до XVI ст. знаходилось осторонь світових торгівельних шляхів. Тому, вона докладала активних зусиль, щоб завоювати сусідні держави. За царювання Івана ІV Московська держава підкорила Сибірське, Казанське й Астраханське ханства. Чотирьохрічна війна з Кримським ханством жаданого успіху не принесла. Метою Лівонської війни 1558-1583 рр. була боротьба Івана IV за загарбання Прибалтики і вихід до Балтійського моря. Тривала і виснажлива війна закінчилася для Московської держави поразкою.

Наприкінці XVI - на початку XVIІ ст. Московську державу охопила тяжка криза, що увійшла в історію як Смутні часи (1598-1613 рр.). У цей період держава опинилася на межі загибелі, і лише завдяки рішучим діям народних проводирів змогла вистояти і зберегти свою незалежність. Смутні часи завершилися переходом московського престолу до династії Романових, що її правління тривало від 1613 до 1917 р. Засновником династії став Михайло Романов (1613-1645 рр.).

Доба правління Олексія Михайловича (1645-1676 рр.) у Московській державі стала періодом завершення формування самодержавства. Зокрема, він перший серед московських правителів став титулуватися "Божою Милістю Великий Государ, Цар і Великий Князь всея Великої і Малої Русі Самодержець".

Важливою історичною подією правління Олексія Михайловича стало прийняття під його зверхність Української козацької держави. Проте війна, розпочата Московською державою проти Речі Посполитої, нібито задля визволення православного українського народу, завершилася розчленуванням України та її поділом між обома державами. Це було закріплено Андрусівським перемир'ям 1667 р. та підтверджено "Вічним миром" 1686 р.

В другій половині XVIІ ст. Московську державу охопило одне з найбільших в її історії селянських повстань під проводом Степана Разіна (1667-1671 рр.). Ціною великих зусиль його було придушено.

14. Вестфальська система міжнародних відносин, основні характеристики, періодизація міжнародний відносини

На середину XVII століття у роздробленій Європі князі зміцнюють свій контроль над окремими територіями і домагаються незалежності від Папи Римського і від влади Габсбурзьких імператорів Священної Римської імперії німецької нації. З цього приводу в Європі перманентно вибухають міжусобні війни. Ці процеси, тобто бажання отримати одноосібну владу над своїми князівствами, найбільш виразно окреслились на території політично роздробленої Німеччини. Окрім територіального чинника і прагнення зміцнити власну владу, у міжусобних війнах був важливим і релігійний фактор. Локальні війни вилились врешті-решт у Тридцятирічну війну, яку інколи називають першою світовою війною. У цій війні з тих чи інших причин - релігійних, династичних, територіальних - брали участь більшість європейських держав.

Тридцятирічна війна розпочалась як громадянська війна: з одного боку, між німецькими протестантськими князями; з другого - німецькими католицькими князями та імператором Священної Римської імперії. Згодом ця внутрішньонімецька війна перетворилась у загальноєвропейську, у якій виступили дві коаліції, сформовані за релігійним принципом: перша коаліція -- німецькі протестантські князі плюс Франція, Швеція, Данія, їх підтримували Великобританія, Голландія і Росія; друга коаліція, так званий габсбурзький альянс: католицькі князі Німеччини, іспанські та австрійські Габсбурги, їх підтримували Папа Римський та Річ Посполита.

Тридцятирічна війна завершилась Вестфальським мирним договором, який був укладений 24 жовтня 1648 року на двох конгресах, що відбулись у двох містах Вестфалії (сьогодні земля Північна Рейн-Вестфалія - ФРН) - Мюнстері (між Священною Римською імперією німецької нації і Францією) і Оснабрюці (між Священною Римською імперією німецької нації та Швецією і протестантськими німецькими князівствами). Статті договору стосувались трьох основних питань: 1) територіальних змін в Європі; 2) віросповідних відносин у Священній Римській імперії; 3) політичного устрою імперії.

Нагадаю, що Швеція отримала контроль над гирлами всіх рік Північної Німеччини; Франція - Ельзас (за винятком Страсбурга) та три лотаринзьких князівств (Мец, Туль і Верден).

Зі складу Німецької імперії вийшли і були визнані самостійними і суверенними Швейцарія і Республіка Об'єднаних Провінцій (Голландія).

Щодо внутрішнього устрою імперії за князями було визнане право суверенітету: відтепер німецькі князі отримали право вільних зносин з іноземними державами.

У віросповідних відносинах Вестфальські конгреси постановили, що релігія правителя визначається релігією його підданих; територіальні суперечки між протестантами і католиками мали припинитись через повернення до стану їхніх володінь у 1624 році. Вестфальський мир визнав також релігійні права і свободи за лютеранами і кальвіністами.

Священна Римська імперія перетворилась у конгломерат майже 300 незалежних держав, або ж фактично перестала існувати, оскільки це була імперія без правителя. Імператор мав реальну владу лише у своїх спадкових австрійських землях.

Вестфальський мир встановив нове співвідношення, новий баланс сил великих держав, насамперед Франції, яка прийняла гегемонію в Європі від Іспанії, також Великої Британії, Швеції, а також Австрії і Речі Посполитої, і відсунув на другий план Іспанію та Португалію. Змінилось також співвідношення сил між європейськими країнами і Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Росії.

Підписання Вестфальського миру стало надзвичайно важливою в історичному розвитку віхою, яка ознаменована собою формування першої політичної системи міжнародних відносин регіонального масштабу. Вона отримала назву Вестфальської і репрезентувала державно-центристську модель (систему) світу.

Основні характеристики Вестфальської системи:

національна держава - основна форма політичної організації суспільства;

національний (державний) суверенітет - головний принцип міжнародних відносин;

- існування ієрархії держав (слабкіші/могутніші);

наявність системи політичної рівноваги, яка означає компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні коаліції;

встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами та їх непорушність.

Фундатори Вестфальського миру усвідомлювали, що світопорядок, який вони створюють, не може будуватись на ціннісних орієнтирах, тобто на релігії. Як відомо, цінності не піддаються обговоренню і щодо них не роблять поступок. Саме тому було прийняте прогресивне рішення, суть якого полягала в тому, що основою державно-центристської моделі світу стали національні (державні) інтереси, щодо яких можна було приймати компромісні рішення. Так, суверенні національні держави, взаємодіючи між собою, створювали систему міжнародних відносин. Якщо довестфальський період визначався роз'єднаністю учасників, безсистемністю міжнародних взаємодій, головним виявом яких виступали короткочасні збройні конфлікти чи тривалі війни, то з укладенням Вестфальського миру вперше міжнародні відносини отримали систематизацію, в якій провідними базовими поняттями стали «суверенітет» і «колективна безпека».

Вестфальська система була багатополярною. Вона поклала край міжусобицям всередині країн, але в той же час призвела до багатьох міждержавних конфліктів у наступні періоди, в тому числі до світових воєн XX століття.

Вестфальська угода заклала підвалини всіх наступних систем міжнародних відносин. Зрозуміло, що вона за сучасними мірками далека від досконалості і давала збої. Звідси не завжди точне співпадіння загальної схеми еволюції моделі з конкретним розвитком подій у рамках історії Вестфальської системи. Ця обставина створює ґрунт для різних інтерпретацій її періодизації.

Отже, щодо періодизації першої системи міжнародних відносин існують різні підходи.

Перший - полягає у тому, що Вестфальська система проіснувала аж до Великої Французької революції. Цілком зрозуміло, що за цей час вона зазнала серйозних змін. Прихильники цієї версії стверджують, що їхні опоненти не беруть до уваги той факт, що Вестфальська система зразка 1648 року не була автентичною тій, яка зруйнувалась у 1789 році. Важливими віхами в її розвитку стали війна за іспанську спадщину (1701-1714) (війна між Францією та Іспанією, з другого боку, та коаліції держав на чолі з Великобританією, з другого) і Семирічна війна (1756-1763). (Пригадаємо, що кожна система у всередині себе проходить певні етапи: становлення, консолідації, стабільного розвитку, початок кризи, руйнація). Виходячи з цього, війна за іспанську спадщину завершила фазу консолідації системи: за цей період було сформовано стабільний баланс сил, чітку ієрархію держав, їхнє місце і питому вагу в цій системі міжнародних відносин, тоді ж сформувалась концепція державних інтересів у провідних держав. Не дивно, що якраз після війни за іспанську спадщину з'явився термін «баланс сил», який отримав поширення у політичному лексиконі другої половини XVIII століття.

Важливою особливістю функціонування Вестфальської системи було постійне розширення сфери її впливу, тобто включення нових регіонів. Так, у ході війни за іспанську спадщину відбулося практичне злиття двох великих військових конфліктів - західноєвропейського і східноєвропейського - в одне ціле.

Східна Європа була представлена Російською імперією, яка стала все більше впливати на європейську політику.

Можна поставити питання, чи така серйозна зміна конфігурації системи міжнародних відносин не привела до створення принципово нової моделі? Науковці, які визначають хронологічні рамки Вестфальської системи 1648-1789 роками, вважають, що базові основи системи ніхто не заперечував, що вона просто розвивалась не стільки вглиб, скільки вшир.

Далі, на їхню думку, Семирічна війна завершила період стабільного розвитку цієї моделі і одночасно відкрила фазу її кризи. Семирічна війна привела до змін у балансі сил, який упродовж десятиріч стабілізував систему. Семирічна війна привела до ослаблення Франції, яка на початку Вестфальської системи була гарантом її стабільності. Після Семирічної війни на передові позиції висунулась Великобританія. Як тільки Франція ослабла і вона вже не могла виконувати функції гаранта системи, система вступила у фазу кризи. Революція 1789 року поховала Вестфальську систему. Велика Французька революція відкрила період глобальних потрясінь і конфліктів, у ході яких готувався ґрунт для принципово нової системи міжнародних відносин.

Щоправда, російські дослідники Н.Є. Клейменова та А.Ю. Сидоров пропонують дещо іншу періодизацію Вестфальської системи. На їхню думку, на початку XVIII століття в результаті двох воєн - за іспанську спадщину та Семирічної - баланс сил на європейському континенті суттєво змінився. В групі великих держав Іспанію і Швецію замінили Великобританія і Росія, а в середині цього ж століття до них приєдналась Пруссія. Так французьке домінування на континенті було обмежене, але європейська рівновага збережена.

Утрехтський договір 1713 року і Ніштадський договір 1721 року визначили новий політичний порядок - Постутрехтську систему міжнародних відносин, яка проіснувала до кінця XVIII століття і була зруйнована після Великої Французької революції, перемоги республіканської, а згодом наполеонівської Франції у війнах з європейськими коаліціями на рубежі XVIII-XIX століть, які спричинили французьку гегемонію на континенті і підписання Тільзітського миру 1807 року.

Цей мир, на думку вище поіменованих науковців, започаткував нову систему міжнародних відносин - Тільзітську, яка була короткотривалою, оскільки суперечила інтересам не тільки великих держав, але і Росії. Вона не створила належної рівноваги в Європі. Після 5-й років існування вона була зруйнована самою Росією, яка об'єднала європейські держави у боротьбі проти наполеонівської Франції.

дипломатія міжнародний політика

15. Українські землі в системі міжнародних відносин Цектрально-Східної Європи середини XVI - середини XVII ст

Протягом кінця ХV-ХVІ ст. відбулася серія війн за українські володіння Литви, в результаті яких Москва захопила Чернігівські і Сіверські землі, а значна частина українських та білоруських князів і бояр перейшла на службу до московського князя. Вони не без підстав сподівалися на те, що здобути “милості” в Москві легше, ніж відстояти власні інтереси в Литві. Втім, і ті українські аристократи, що залишилися, теж більше розраховували на ласку Литовського князя і польського короля. Так було започатковано трагічний процес втрати традіційної політичної еліти, “обезглавлювання” українського народу, що надалі могло привести до загрози самому його існуванню.

В липні 1569 р. Литва та Польща підписали Люблінську унію, за якою було утворено нову державу - Річ Посполиту з одним монархом - королем польським і великим князем литовським одночасно, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом. Разом з тим обидві частини держави зберігали окремі уряд і адміністрацію, суд, фінанси, власне військо та законодавство.Дуже ослаблена Лівонською війною з Московською державою та пропольською опозицією всередині країни Литва не змогла відстояти від зазіхань польської шляхти свої українські володіння. Всі вони перейшли до Польщі. На засіданнях польського сейму було вибудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна належала польським королям - внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання або успадкування. Ці твердження прямо перегукувалися із претензіями на спадщину Київської Русі московських володарів.

Таким чином, слідом за московською з'явилася ще одна, польська доктрина, яка позбавляла українців права на власну державність. Представники української шляхти, що прибули на сейм, не протестували. За дотримання мінімальних вимог (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідування, руської мови в офіційному діловодстві) вони підтримали ідею приєднання до Корони.Після 1569 р. українські землі були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське та Чернігівське (утворене 1635 р. після того, як “істинно польські” Чернігівщина та Сіверщина були відібрані у Москви). На їх території (крім Галичини) діяло не польське, а литовське право (Статути 1566 та 1588 рр.), великі міста керувалися положеннями магдебурзького права. Однак, незважаючи на це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України. Виникнення і розвиток українського козацтва. Поява козацтва була нерозривно пов'язана із впливом на українське суспільство безпосереднього сусідства з татарами.

На середину ХV ст. в Північному Причорномор'ї сформувалось і досягло незалежності від Золотої Орди Кримське ханство. В 1554 - 1555 рр. Д. Вишневецький збудував фортецю на дніпровському острові Хортиця, що здавна був важливим стратегічним пунктом на шляху між руськими землями і ворожим Півднем. Її зведення передбачало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії та контроль за діями низового козацтва. Однак, незалежно від планів урядовців, проживання козаків у фортеці єдиною общиною сприяло зародженню своєрідної суспільно-політичної організації низового товариства. Утвердившись в 60-70-х рр. ХУІ ст., вона дістала назву Запорозької Січі. Протягом більш як двохсотлітнього існування Запорожжя козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську і Нову (Підпільненську).

Вищим органом влади на Січі була рада, яка вирішувала всі найважливіші питання: встановлення військового устрою, обрання старшини, питання війни і миру та ін. Зібрання козаків поза волею старшини називалося чорною (чернецькою) радою. Зростання чисельності та авторитету козацтва в українському суспільстві викликало прагнення королівської влади встановити контроль над козаками та використати їх для охорони південних кордонів.В 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа було створено перший загін козаків на королівській службі. Прізвища козаків вносилися в спеціальний список - реєстр, звідси - назва “реєстровці” та офіційна “Військо Запорозьке реєстрове низове”. Козакам встановили платню із державної скарбниці, вивели їх з-під влади місцевих старост та їх юрисдикції. Вже під час першого значного козацького виступу під проводом гетьмана реєстровців К. Косинського (1591-1593 рр.) повстанці домагалися присяги населення у “послушенстві” старшині.

В 1594 -1596 рр. Київщина, Брацлавщина і Волинь були охоплені повстанням, очолюваним сотником надвірних козаків С.Наливайком. Після тривалої і впертої боротьби повстання було придушено з нечуваною жорстокістю. В козацькому таборі в урочищі Солониці (поблизу Лубен) за наказом коронного гетьмана С.Жолкевського було вбито не тільки повстанців, а й жінок та дітей - до 10 тис. чол.; Наливайка після тортур скарали на горло і четвертували у Варшаві. У 20-30-і рр. Україну охопила серія козацько-селянських повстань.

У 1625 р. відмовилися підкоритися наказу уряду повернутися в “обиклоє послушенство” до феодалів десятки тисяч козаків і покозачених, що свого часу брали участь в польсько-турецькій війні. На початку 1630 р. Подніпров'я охопило повстання під проводом старшого запоріжців Тараса Федоровича (Трясила). У 1635 р. низовці на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнували тільки-но побудовану поляками фортецю Кодак. Обидва повстання були спрямовані проти спроб уряду поставити Запорожжя під свій контроль та проти угодовства з поляками реєстрової старшини.У 1637 р., під час повстання Павла Бута (Павлюка), стративши гетьмана та частину старшини реєстровців, козаки закликали до боротьби з поляками всіх, хто сповідує православ'я. Їхні універсали спричинили масове покозачення селян в Наддніпрянщині. В грудні під Кумейками селянсько-козацьке військо зазнало поразки і змушене було капітулювати, але навесні 1638 р. повстання відновилося, очолюване Яковом Острянином та Дмитром Гунею. Завдавши поразки повсталим, польське каральне військо розгорнуло терор по всій Наддніпрянщині.Ухвалена у 1638 р. польським сеймом “Ординація Запорозького реєстрового війська” ліквідовувала виборність старшини і козацьке судочинство.

Всю повноту влади над реєстровцями тепер мав призначений сеймом комісар. Жорсткому контролю підпорядковувалось і Запоріжжя: там розміщувався постійний гарнізон; відбудовувалася фортеця Кодак; втеча на Низ прирівнювалася до злочину. Наступне десятиліття (1638-1648), назване тоді польськими панами, а згодом й істориками “золотим спокоєм”, стало часом особливо брутального соціального і національного гноблення українців. Війна почалася в лютому 1648 р. з захоплення Січі повстанцями та проголошення сотника з Чигирина Богдана Хмельницького (1595-1657) Гетьманом Запорізької Армії.

Новина про події на Запоріжжі швидко поширилася на українських землях та сприяла залученню до повстання найширших верств населення. Успіх повстання було забезпечено діяльністю новообраного гетьмана, спрямованою на поширення повстання в регіонах, притягнення на бік повстанців реєстрового козацтва, формування національної армії, уникнення завчасних військових сутичок з польською армією. Для часів початку війни був характерним міцний зв'язок між національним визволенням та соціальною боротьбою. Саме соціальна боротьба відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні нової соціально-економічної системи української держави. Сотні загонів селян та міських жителів руйнували маєтки землевласників, нищили шляхту, керівництво, сільські магістрати та католицьких священиків. Уроки війни дозволили Богдану Хмельницькому на початку 1649 р. внести певні поправки до його політичної програми.

З того часу першим завданням стало об'єднання всіх етнічних українських земель в національну державу. Нова програма також передбачала визнання соціальних надбань народних мас та консолідацію влади Гетьмана.Період з 1649 по 1652 р. характеризувався активними зусиллями молодої держави щодо утвердження власної позиції на міжнародній арені. Уряд гетьмана заключив військово-політичний союз з Кримським ханством, вів активні переговори з Москвою та Варшавою та встановив дипломатичні відносини з Портою, Молдавією та Трансільванією. Надзвичайно невигідна геополітична ситуація негативно впливала на плани Хмельницького. Для того, щоб запобігти союзу Кримського хана Гірея з королем Польщі Яном Казимиром, гетьману прийшлося заключити в серпні 1649 р. Зборівський мир.

В ньому хоча і визнавалося існування козацьких держав, їх територія обмежувалась Брацлавською, Київською та Чернігівською областями. Водночас відмінялася низка соціальних завоювань українського народу. У відповідь козацтво та селянство знову взялися за зброю. Протягом більшої частини 1650 р. у низці регіонів відбулися повстання. Небезпеки громадянської війни вдалося уникнути завдяки соціальній політиці Хмельницького. В вересні 1651 р. в Білій Церкві було підписано нову угоду, умови якої значно обмежили автономію, що викликало незадоволення українського народу. Україну охопила хвиля патріотичного протесту. 23 травня 1652 р. Б.Хмельницький мобілізував армію та отримав видатну перемогу поблизу селища Батіг у битві з польською армією.

Від польського володіння було звільнено майже всю українську територію. Однак на цьому перемоги закінчилися. В 1653 році була створена антиукраїнська коаліція Речі Посполитої, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Ускладнилися відносини з Кримом. В таких умовах в політичних планах гетьмана специфічного характеру набули відносини з Росією. З точки зору українського лідера, орієнтація на Москву могла сприяти підтриманню змін, які в той час відбувалися в Україні: звільненню від польської влади, діяльності України як незалежної держави та майбутньому об'єднанню всіх українських земель під проводом гетьмана. Після довготривалих переговорів Україна погодилася на протекторат Москви. 1 жовтня 1653 р. відповідне рішення було прийняте в Земській Раді, найвищому представницькому органі Московської держави. 8 січня 1654 р. учасниками Переяславської ради була дана згода на підпорядкування Запорізької армії московському царю. Ця угода зберігала існуючу в Україні політичну систему, модель соціально-економічних відносин, право на ведення незалежної внутрішньої політики. Було встановлено частковий контроль лише над зовнішньополітичною діяльністю та податковою політикою.

Угода 1654 року ратифікувала створення конфедерації - військового союзу. Проте Україна як частина московської монархічної держави була позбавлена перспектив власного розвитку. Після 1654 року почався новий етап Визвольної війни. Незмінною залишилася мета української держави: припинення панування Речі Посполитої та об'єднання українських етнічних земель в козацькій державі. В результаті прорахунків московського уряду щодо оцінки військово-політичної ситуації бойові дії 1654-1655 років привели до спустошення Брацлавщини. Гетьман Хмельницький почав шукати союзників серед інших країн. Йому вдалося значно покращити відносини з Кримом та Туреччиною, переглянути стосунки з Трансільванією та заключити важливий альянс зі Швецією. Майже в той же час Москва, розгублена успіхами шведської армії, в серпні 1656 року підписала в Вільно перемир'я з Річчю Посполитою та почала військові дії проти Карла Х. Після отримання повідомлення про зміну зовнішньополітичного курсу Москви, Б.Хмельницький, розуміючи згубність цього для реалізації програми об'єднання українських земель, почав шукати шляхів створення анти-польської коаліції зі Швецією та Трансільванією. Особливі сподівання він покладав на успіх українсько-трансільванського походу проти Польщі, який, нажаль, мав трагічне завершення для військ Георгія ІІ Ракочі.

Невдача походу означала крах планів українського лідера отримати перемогу проти Речі Посполитої в коаліції зі Швецією та Трансільванією. Одночасно ускладнилася внутрішня ситуація в Україні. З огляду на погіршення стану здоров'я Гетьмана зменшився його вплив на стан речей в країні; значно зросли соціальне напруження та боротьба за владу різних груп інтересів козацького командування. Водночас царський уряд активізував свої заходи щодо обмеження автономних прав України. В цей критичний період Гетьман Богдан Хмельницький помирає 27 липня 1657 року. Новообраний гетьман Юрій (1641-1685), син Богдана Хмельницького, не міг запобігти поглибленню негативних тенденцій. Чуднівська угода, підписана ним під час військової кампанії 1660 р., практично визнавала чинність Гадяцької угоди.

В 1663р., позбавлений реальної політичної підтримки, Юрій Хмельницький склав свої повноваження. Гетьманська булава на Лівобережжі, завдяки підтримці татар, перейшла до генерального секретаря (писаря) Р.Тетері. Неподалік від міста Ніжин, в 1663 р. так звана Чорна Рада обрала Гетьманом командуючого козацьким військом І.Брюховецького (?-1668). Так Україна розділилася на два Гетьманати. Повний розділ території України між двома державами було підтверджено Андрусівською мирною угодою 1667 р. між Москвою та Річчю Посполитою. Лівобережжя та Київ з навколишніми територіями відходили до Москви, а Правобережжя - до Польщі, в той час як Запоріжжя підпорядковувалося обом державам. Деякий час потому розподіл території було підтверджено умовами так званого „Вічного” миру 1688 р.