Історія розвитку міжнародних відносин

Підписання Андрусівської угоди поставило під великий сумнів перспективу об'єднання українських земель. Однак, незважаючи на глибокі соціально-політичні протиріччя між державною елітою, орієнтованою на різні зовнішні сили та постійне вручання останніх у внутрішнє життя України, обидва регіони залишалися зв'язаними в один державний організм політичними та економічними факторами. Перспектива консолідації обох держав в єдину Україну найповніше проявилася за часів правління П.Дорошенка (1627 - 1698)

16. Зовнішня політика козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького

Доба гетьмана Б. Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її надзусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.

Так, у лютому 1650 року, коли Польща намагалась втягнути гетьмана у війну в Туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б. Хмельницький відновив овій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 року на руки посла Османа-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий спосіб зірвав московсько-польський союз, що був обернутий проти Туреччини, -- в разі утворення його Україна перетворилася б на театр воєнних дій супротивників.

Але вже того ж року Великий гетьман розпочинає вперту дволітню боротьбу за встановлення українського контролю над Волощиною, наслідком якої був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою волоського господаря Лупулла Роксаною, скріплений у селі Рашків 21 серпня 1652 року. Під цими намірами простежувалось прагнення Б.Хмельницького через Волощину зайняти стосовно Порти безпосередньо, без васальної залежності від Криму, становище удільного князя і знайти на Заході осередок («Князівство Подільське», пізніше «Князівство Сарматське» з князем Юрієм Хмельницьким на чолі), навколо якого під протекторатом Туреччини українська державність могла б оформитись і зміцнитись.

Ці плани не мали остаточного успіху через загибель сина Великого гетьмана Тимофія Хмельницького, вбитого під Сучавою у вересні 1652 року.

Невдовзі Б.Хмельницький і його оточення розробили новий великий задум, що вражав своєю грандіозністю: розвалити Польщу і Крим за допомогою Москви, вийшовши в такий спосіб із васальної залежності Туреччини. Налагоджуючи дипломатичні стосунки з Москвою, Україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження власної активної зовнішньої політики на європейському континенті. Одним з перших проявів цього, після підписання Переяславської угоди 1654 року, було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над Білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника Івана Золотаренка. Останній переконав білоруську шляхту присягнути на вірність Б.Хмельницькому, прийнявши протекторат України, минаючи Москву.

Це викликало велике замішання серед московського боярства, яке, твердо ведучи свою державно-політичну лінію, вимагало, аби білоруси присягали безпосередньо самому цареві. Однак українські сили випередили їх, розпочавши енергійну окупацію Білорусі, де весь край між Гомелем та Могильовом було в короткий термін організовано за козацьким устроєм, а полковник І.Золотаренко з наказу Б.Хмельницького прийняв титул гетьмана Сіверського.

Конкуренція й великі суперечності між Москвою та Чигирином, яскраво виплеснуті 1655 року під час кампанії проти Польщі, повною мірою виявили чималі розбіжності між союзниками, кожен з яких претендував не лише на самостійність зовнішньополітичних зносин, але й на домінування в регіоні. Згадану кампанію гетьман веде у тісному порозумінні зі Швецією, паралельно усіляко паралізуючи ініціативи Москви. За таких умов розрив із Москвою ставав неминучим. Останнім поштовхом до того став мирний договір, підписаний у вересні 1656 року за посередництвом Австрії, між Москвою і Польщею без урахування інтересів України.

Московсько-польський мир порушував усі найважливіші інтереси України; він в одну мить перекреслював великодержавні плани гетьмана Б. Хмельницького. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того -- для об'єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою, але й шкідливою і навіть небезпечною, адже протекція царська як символ унезалежнення від Польщі вже давно відіграла свою роль і Україна була визнана усіма сусідніми володарями як суверенна держава, що й доводили постійні міжнародні контакти Б.Хмельницького.

Крім того, московсько-польський союз обертався проти нового союзника України -- короля шведського Карла-Густава, що, підсилюючи Польщу, тим самим загрожував Україні та її політиці в регіоні, адже в такий спосіб остання могла б бути поділена між новими союзницями, як це сталося пізніше -- у XX столітті.

Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницького визначити нові пріоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Річпосполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не війшли; знешкодити татарський Крим і, врешті, здобути міжнародне визнання своїх династичних намірів, які полягали у тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спідковість верховної влади на Україні.

Новопостала тоді на сході Європи коаліція держав, у якій по великих трудах гетьманській дипломатії поталанило забезпечити собі один а перших голосів, одразу поставила нову українську державу на становище не лише суверенної країни, але й цілком самостійної у веденні влас-ної міжнародної політики. Європа щоразу більше переконувалась, що державний організм, який постав на окраїнах Польщі та Московщини, на сході має не менше від Варшави і Москви значення, а також може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав.

До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна, Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена на противагу Москві з одного боку та Польщі і Криму -- з іншого.

Коаліція вищеназваних держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала Україна. Розглянемо конспективно прагнення кожної з країн -- учасниць блоку.

Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям Балтійського моря та в старій династичній війні з Польщею, Із підписанням Віденського миру між Московщиною і Польщею опинилась перед новою проблемою -- можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективою обрання московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Тож Україна -- ворог Польщі й незадоволений царською протекцією васал Москви -- була для Швеції природним, життєво важливим і потрібним союзником.

Неабиякі інтереси щодо України мала також Прусія. Фрідріх Вільгельм Великий, князь Пруський і курфюрст Бранденбурзький, основоположник і будівничий сили та могутності Пруської держави, завдяки козацькому повстанню під проводом Б. Хмельницького отримав можливість визволитися з-під влади і впливу Польщі. Одразу після початку українсько-польської війни 1648 року він був звільнений від обов'язку платити щорічну грошову данину Польщі, яка не мала змоги вести війну на два фронти. Тож кожним успіхом гетьмана Б.Хмельницького й ослабленням Польщі відкривались все нові й нові можливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.

Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір, складали північну групу антипольської та антимосковської коаліції.

Ланкою, що мала об'єднати північну і південну групи держав коаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литві почали ширитись сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш Радзівілл. Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата князя Богуслава Радзівілла, який підчас польсько-шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекцію Б. Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіхань Москви усіма можливими засобами, навіть збройно.

Король шведський Карл-Густав та гетьман Б. Хмельницький гарантували князеві Богуславу суверенне володіння князівством Слуцьким і воєводством Новгородським разом із суміжними литовськими землями, що, в свою чергу, підштовхувало його вступити до коаліції.

Південна група коаліції держав складалася з України, Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за унезалежнення від Османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина Тимофія Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні та військові стосунки існували між Україною й Семигородом. Особливо вони посилились в три час, коли князь семигородоький Юрій II Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче необхідна була допомога України, Молдавії та Волощини. Реалізація задумів Юрія II Ракочі залежала від того, чи погодиться Україна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар.

Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведським Карлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський ватажок Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європі союз некатолицьких держав.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалась між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи належну противагу. В цих умовах Україні набувала ваги великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізація всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн-учасниць блоку.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництвом Швеції в першій половині 1656 року, обома сторонами 7 вересня 1656 року був підписанний «трактат вічної приязні» між гетьманом Б.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і його нащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов'язувались боронити один одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війну проти Польщі, гетьман Б. Хмельницький надасть йому військову допомогу, не зважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримати всю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає ти¬тул князя, який, за підтримки Юрір Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, буде передана по наслідству синові гетьмана Юрієві.

На підставі тієї ж угоди господарі молдавський та волоський мали надати військову допомогу князеві семигородському.

У свою чергу, король швадський Карл-Густав підпивав 6 грудня 1666 року «трактат вічного союзу» з Юрієм Ракочі. На підставі цієї угоди, а також трактату між королем шведським Карлом-Густавом і курфюрстом бранденбурзьким Фрідріхом Вільгельмом, підписаного в Мальборку 26 червня 1656 року, король шведський мав одержати Помор'я, Прусію королівську, Курляндію, Ліфляндію, Семигалію, воєводства Плоцьке і Мазовецьке, частину Литви і частину Білорусі до воєводств Полоцького та Вітебського. Решту Литви як окреме князівство мав дістати князь Богуслав Радзівілл. Курфюрст бранденбурзький отримував всю Великопольщу (воєводство Познаньське, Каліське, і т. д.), а князь семигородський -- Краків і Малопольщу. Справа «руських земель» Польщі й Південної Білорусі мала бути вирішена на Підставі безпосередньої угоди між Швецією й Україною. Таким чином, ця майбутня шведсько-українська угода мала зв'язати всі попередні поодинокі трактати і завершити оформлення союву всіх держав у єдиній коаліціі.

У кінці 1656 року Б. Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракочі було на-правлено козацьке військо на чолі з полковником АНТОНОМ Ждановичем, що мав довершити окупацію західних «руських земель». У відповідь на це Москва вступила у війну на стороні Польщі, тим самим виступивши проти Швеції, Семигороду й України. Б. Хмельницький наказав зміцнити українські залоги в Білорусі, а на допомогу А.Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з Юрієм Хмельницьким, який дістав наказ поводитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться серед польських військ, як із ворожими.

Разом з тим у середовищі Османської імперії спостерігалося зростання пропольських, антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б.Хмельницького відтягувати розправу коаліціі над Москвою, натомість зміщуючи акценти на протитурецький фронт. Черев свого особистого посла отця Данила гетьман Б.Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліціі, що мала б на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. До цієї коаліції, згідно із задумом Б.Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва, Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну роль могли в у ній відіграти також Волощина, Молдавія, Семигород.

На превеликий жаль, смерть Великого гетьмана Б.Хмельницького поклала край цим грандіозним задумам. Недалекоглядні наступники його, орієнтуючись на Москву та Варшаву, поховали на століття ідею Великої України -- потужної імперії на сході Європи...

Увійшовши до окладу Московської держави, Україна змінила вісь експансії Російської імперії. Якщо до другої половини XVIII століття метою російської політики було опанування земель над БІЛИМ та Балтійським морями і Сибіром, то із приєднанням України віссю московської геополітики стає південний і вхідний напрямок, намагання -- оволодіти Кавказом, закріпитись у Середній Азії та посісти північне узбережжя Чорного моря, протоки до Середземномор'я та південні торговельні шляхи.

17. Зовнішня політика Російської Імперії у першій половині ХVІІІ ст.

Правління Петра І стало важливим етапом в історії Росії, а проведені ним реформи змінили не тільки внутрішнє життя країни, але й її місце на міжнародній арені. Особливо важливе значення для зміцнення міжнародного авторитету Росії, яка вела майже безперервні війни, мала військова реформа (1705 р.). При Петрові І російська армія і флот стали одними з найсильніших в Європі.

Основний напрям російської зовнішньої політики першої чверті ХVІІІ ст. становило намагання здобути вихід до Балтійського моря, що спричинило тривалу війну зі Швецією (1700-1721 рр.). Напередодні війни, що дістала назву Північної, Росія вступила в союз із Польщею та Данією. В 1700 р. Петро І підписав Константинопольський мирний договір із Туреччиною, який не тільки зберігав за Росією практично всі завоювання на Азовському морі, а й давав змогу уникнути війни на два фронти. Незважаючи на невдалий для Росії початок війни (розгром російської армії під Нарвою 19 листопада 1700 р., вихід з війни Польщі та Данії), до 1704 р. Росії вдалася захопити Східну Прибалтику й здобути доступ до моря. Битва під Полтавою 27 червня 1709 р., що закінчилася розгромом шведської армії, кардинально зміцнила міжнародне становище Росії. Була значно обмежена автономія України. У війну знову вступили Данія і Саксонія, до яких приєдналися Пруссія і Ганновер. У 1710 р. вся Прибалтика перейшла в руки Росії.

Тимчасові невдачі Росії, викликані вступом у листопаді 1710 р. Туреччини у війну проти неї та невдалим Прутським походом Петра І в 1711 р. в Молдавію і Валахію, хоча й призвели до втрати Росією всіх завоювань на Азові, але забезпечили мир на її південних кордонах і зберегли основні сили російської армії. 27 червня 1714 р. російський флот під командуванням фельдмаршала Апраксіна розгромив шведську ескадру біля мису Гангут (Ханко). Ця перемога дала змогу Росії перенести бойові дії на територію Швеції. 30 серпня 1721 р. у фінському місті Ніштадті був підписаний російсько-шведський мирний договір, що закріпив перехід до Росії частини балтійського узбережжя від Виборга до Риги включно.

Після перемоги над Швецією Петро І активізував російську політику в Середній Азії, через яку йшов транзитний торгівельний шлях в Індію. Почавши війну з Персією, Росія значно зміцнила своє становище в прикаспійських князівствах.

Реформи, проведені Петром І, та воєнні перемоги Росії в першій чверті ХVІІІ ст. перетворили її на велику державу, без участі якої стало неможливим вирішення жодного міжнародного питання європейського, та й світового значення. Здобувши доступ до Балтійського моря, Росія забезпечила собі можливість проведення активної зовнішньої політики.

Смерть Петра І 28 січня 1725 рю поклала початок епосі двірцевих переворотів. З 1725 до 1762 р. у Росії відбулося п'ять переворотів, які супроводжувалися політичною реакцією і погіршенням економічного становища країни. Все це негативно вплинуло на міжнародне становище Росії в другій чверті ХVІІ ст.

18. Міжнародні відносини в Європі в XVIII ст.

Утрехтский мир знаменував собою важливу віху в розвитку МО. Передусім, сталася зміна числа і, якщо так можна виразитися, ваги в міжнародних справах провідних держав світу. За підсумками воєн в Європі першої чверті XVIII ст. (війна за Іспанський спадок, Північна війна, Испано-австрійська війна 1715-1717 рр.) остаточно склалася система держав, у рамках якої в ролі провідних гравців виступали п'ять основних держав - Франція, Англія, Австрія, Пруссія і Росія. Основними сферами додатка їх військової і дипломатичної активності на континенті виявилися території Італії, Німеччини, Польщі і що все ще знаходилися під володарюванням імперії Османа Балкан. Конфігурація протиріч і конфліктів між основними державами упродовж усього XVIII ст. залишалася досить стабільною. Стержнем європейської політики упродовж усього століття залишалися англо-французские протиріччя по широкому кругу питань - від боротьби за переважання в Індії і Північній Америці, до контролю над південними Нідерландами і питань європейської торгівлі. Інший круг проблем європейської політики того часу склали протиріччя Австрії і Пруссії, що боролися один з одним за переважання в Центральній Європі. Нарешті, Росія розглядала в якості пріоритетів своєї зовнішньої політики рішення балтійського і чорноморського питань.

Основні дипломатичні колізії і війни на усьому протязі XVIII ст. так чи інакше були пов'язані з взаємним переплетенням вказаних протиріч і конфліктів. Наприклад, Австрія, якій у той час належали південні Нідерланди, неминуче втягувалася в протистояння з Францією, яка не переставала претендувати на цю територію, і так же природно тяжіла до союзу з традиційним супротивником французів - Англією. Одночасно співпадаючі інтереси по стримуванню імперії Османа вели до зближення Австрії і Росії. Пруссія, як найбільш сильний і непоступливий конкурент Австрії в боротьбі за переважання на території Німеччини, упродовж тривалого періоду часу досить послідовно тяжіла до союзу з Францією (тим паче, що союз цей щедро оплачувався французькими субсидіями) і так далі. Проте, формування нової системи союзів зайняло приблизно півтори десятки років після Утрехта, і супротивні коаліції остаточно оформилися не раніше початку 30-х рр. XVIII ст.

Переважну більшість воєн і конфліктів в XVIII ст. носили коаліційний характер. Причому якщо в XVII столітті коаліції були спрямовані проти однієї, найбільшої європейської держави, то в новому столітті ситуація змінилася. Війни і конфлікти XVIII ст. стали війнами супротивних коаліцій. Коаліційність стала наслідком відносного послаблення двох провідних континентальних держав - Франції і Австрії. Зникнення після Вестфальского миру загрози домінування Габсбургів в Європі і зникнення примари гегемонії французьких Бурбонів після укладення миру Утрехтского украй ускладнили політично і економічно лідируючій державі - Англії - консолідацію загальноєвропейських коаліцій проти своїх континентальних супротивників. Усунення безпосередньої загрози континентального домінування з боку Франції викликало до життя нові або відродило старі розбіжності між колишніми учасниками коаліцій проти Людовика XIV. Створення широкої загальноєвропейської коаліції в таких умовах було неможливим, та і не мало сенсу. Інтереси збереження європейської рівноваги вимагали тепер складніших комбінацій політичних сил у рамках двох протиборчих коаліцій.

Склад коаліцій зазнавав певні зміни залежно від ряду ситуативних і кон'юнктурних чинників. Змінною складової будь-яких коаліцій виступали, як правило, малі європейські держави (німецькі князівства і так далі). З великих держав того часу, мабуть, тільки Пруссія часів правління "короля-філософа" - Фрідріха Великого - дозволяла собі найнеймовірніші зигзаги зовнішньополітичного курсу і зміну партнерів по коаліціях.

Нарешті, значно важливіше місце в протистоянні європейських держав стала грати боротьба за колонії. Військові кампанії за океанами, кінець кінцем, набули не менш важливого значення, чим розстановка сил безпосередньо на європейському континенті.

Першим підбурництвом спокою на європейській арені після укладення миру Утрехтского виявилася держава, що остаточно випала в ході війни за Іспанський спадок з числа великих держав. Втрачені за договором Утрехтскому іспанські володіння в Нідерландах і Італії перейшли до Австрії. Проте новий король Іспанії Філіп V визнав ці поступки вимушеними і розраховував на швидкий реванш. Повернути Південні Нідерланди було справою нереальною, тому найбільш гостра боротьба розгорнулася на території Італії. До 1717 року Іспанія відвоювала Сардинію і потіснила австрійців на Сицилії.

Ця ситуація, що загрожує порушити баланс сил в Європі, привела до появи т.з. Четвертного союзу за участю Англії, Голландії, Австрії і Франції (стосунки між бурбонськими дворами після смерті Людовика XIV виявилися досить складними). Іспанія досить швидко зазнала поразки на морі від англійського флоту, її експедиційні армії в Італії виявилися відрізаними від метрополії. В результаті офіційний Мадрид був вимушений піти на переговори з країнами-учасниками коаліції і після не занадто довгих дискусій передав Австрії захоплену раніше іспанськими військами Сардинію в обмін на Сицилію.

Слід сказати, що свого роду жертвою військово-дипломатичної активності Четвертного союзу трохи не стала Росія під кінець Північної війни. Прихильність англійців і їх партнерів по коаліції підтримці європейської рівноваги поширилася і на північ Європи, де союзники зажадали від Росії повернення Швеції більшої частини завойованих в ході війни територій. Тільки неузгодженість дій членів коаліції врятувала Росію від неминучих ускладнень і повної політичної ізоляції. В результаті план спільного виступу Англії, Франції, Австрії, імперії Османа і Швеції проти Росії в 1719-20 рр. так і залишився на папері, а в 1721 р. був ув'язнений звитяжний для нашої країни Ништадтский мир.

Між тим, Четвертний союз очевидно був тимчасовою коаліцією, що покоїться виключно на хисткій англо-французском співпраці і прагненні цих двох провідних європейських держав до збереження європейського status quo на основі положень Утрехтского миру. Вичікувальна тактика сприяла появі в 20-і рр. ряду дуже неміцних дипломатичних комбінацій за участю Мадрида, Парижу, Відня. Зокрема Мадрид намагався заручитися підтримкою Версаля, потім Відня і, нарешті, знову французького двору. Політичні комбінації цього часу наочно свідчили про те, що у основних європейських держав не було постійних друзів або ворогів. Більше того, досить ефемерно визначалися і їх інтереси. Ситуація почала помалу вияснюватися лише в другій чверті XVIII ст. І проблемою, що структурувала супротивні коаліції стало питання про престолонаслідування австрійських Габсбургів.

Річ у тому, що у австрійського імператора Карла VI не було синів. Проте дочка Карла могла отримати у спадок тільки частину фамільних володіння Габсбургів. Значна частина власне імперських земель випадала б з під їх контролю. У зв'язку з цим і щоб офіційно забезпечити права престолонаслідування Карл VI видав в 1719 р. т.з. "Прагматичну санкцію", згідно якої Марія Терезия оголошувалася єдиною спадкоємицею австрійського престолу. Під її скіпетр повинні були перейти усі володіння Габсбургів в Австрії, Угорщині, Чехії, південних Нідерландах, Італії і на Балканах. Дипломатична боротьба за визнання заявленого порядку престолонаслідування (боротьба за визнання Прагматичної санкції) стала основною метою австрійської дипломатії на наступні десятиліття.

У 1731 м. Англією був укладений договір з Австрійською імперією, одним з основних пунктів якого була згода Британії на порядок престолонаслідування австрійських володінь. Ще раніше (у 1726 р.) Прагматична санкція була визнана Росією. В результаті став вимальовуватися досить міцний блок Британії, Австрії, Росії і ряду німецьких князівств, спрямований на стримування Франції і імперії Османа. З іншого боку до 1733 р. був відновлений т.з. "Сімейний союз" Іспанії і Франції (у обох державах на троні знаходилися представники різних гілок династії Бурбонів). Обидва союзи пройшли перевірку в період т.з. війни за Польський спадок (1733-35 рр.) і війни з Туреччиною (1735-39 рр.). Англія поводилася під час цих конфліктів досить пасивно, обмежуючись в основному лише субсидіями на ведення військових дій своїм союзникам. Англійців на континенті цікавили тільки дві речі - підтримка рівноваги при послабленні по можливості Франції і оборона німецьких володінь Британської корони (з 1714 р. на англійському престолі знаходилися представники Ганноверської династії). Військової потужності Росії виявилося недостатньо для балансування військової активності Блискучою Порти на Балканах. В результаті Австрії довелося вести війну на два фронти. Країна була досить швидко виснажена, передусім у фінансовому плані і вимушена піти на укладення сепаратного Бєлградського миру з Туреччиною і Віденського миру з Францією. Відповідно до цих договорів Австрія зазнала досить істотних територіальних втрат. За Віденським договором 1738 року Лотарингією в якості компенсації поступилося вигнаному з Польщі Станіславу Лещинскому, на дочці якого був одружений Людовик XV, і фактично перейшла під контроль Франції. Неаполь був переданий іспанцям в обмін на деякі дрібніші володіння в Італії. Цей украй несприятливий для Австрії договір був доповнений Бєлградським миром з Туреччиною 1738 р., ув'язненим сепаратно від Росії, по якому була загублена значна частина придбаних на Балканах територій (включаючи Боснію і Сербію).

Переплетення англо-французского протиборства і австро-прусского суперництва мало наслідки, що далеко йдуть, для німецьких земель. Воно постійно перетворювало останні на театр військових дій. Приводом для воєн 40-х років XVIII століття послужило очевидне виснаження Австрії в попередніх військових конфліктах і невизнання Прагматичної санкції багатьма європейськими країнами, що ставило під загрозу збереження Австрійської імперії як єдиної держави. У 1740 м. Пруссія вторгається в Сілезію, розв'язавши першу Сілезьку війну, перерісшу у війну за австрійський спадок.

Прусський король Фрідріх Великий визнав момент зміни монарха на австрійському престолі (у 1740 р. помер Карл VI) найбільш сприятливим для того, щоб спробувати за допомогою своєї вишколеної армії переконливо підкріпити власні домагання або "старовинні права" на Сілезію. Поведінка "короля-філософа" на міжнародній арені стала поняттям прозивним навіть в позбавлений нальоту зайвого моралізму "повік Освіти". Як писав сам Фрідріх "якщо вже і судилося статися обдурюванню, то нехай обманювати будемо ми". Слід сказати прусський король буквально наслідував це гасло і в 40-50-х рр. XVIII ст. не раз демонстрував такі дипломатичні кульбіти, від яких у усієї Європи захоплювало дух. У 1741 р., добившись згоди Австрії на приєднання до Пруссії більшої частини Сілезії, Фрідріх за посередництва Англії уклав з Марією Терезией таємну угоду, по якій зобов'язався лише імітувати військові дії в Німеччині, а потім і зовсім припинити їх (т.з. Кляйшнельдорфская конвенція). 25 січня 1742 р. імператором Священної римської імперії німецької нації уперше за довгі десятиліття і навіть віки був обраний не член будинку Габсбургів - курфюрст Баварії. Фрідріх порахував, що дні Австрійської імперії визнані і в 1742 р. відновив союз з Францією і Баварією, окупував Чехію. Проте після того, як австрійці несподівано вибили з війни Баварію, зайнявши Мюнхен, Фрідріх II був вимушений підписати сепаратний договір з Австрією.

У 1744 р. Фрідріх підписав новий таємний договір з Францією і Баварією, згідно з яким він повинен був діяти на стороні Баварського курфюрста, проголошеного імператором Карлом VII. Основною метою самого Фрідріха при цьому було захоплення Богемії. Після того, як в січні 1745 р. помер баварський курфюрст Карл політична обстановка склалася зовсім не на користь Фрідріха. Баварія уклала мир з Австрією. І "королеві-філософові" довелося продемонструвати усі свої військові здібності, щоб завдати поразки австрійцям під Гогенфриденбергом і на досить почесних умовах (збереження за собою Сілезії) укласти знову ж таки сепаратний від Франції Дрезденський мир з імператрицею Марією Терезией.

Паралельно з австро-прусской війною за домінування в Німеччині, Франція і Англія в 1743 р. починають війну за світове торговельне і колоніальне панування. Цього року був відновлений "сімейний союз" між Мадридом і Парижем і стало ясно, що без озброєного протистояння цього разу не обійдеться. Війна разом з Європою активно велася в Західній півкулі, причому бойові дії розвивалися із змінним успіхом. У 1745 р. англійцям вдалося оволодіти Луисбургом, ключовим пунктом в гирлі р.Св.Лаврентия і тим самим створити реальну загрозу французькому пануванню в Канаді. Проте французи змогли компенсувати невдачі в Північній Америці успіхами в Індії. У 1746 р. ними був узятий основний опорний пункт англійців в Індії - Мадрас. Кінець кінцем війна за австрійський спадок нічого не вирішила в англо-французском суперечці і закінчилася для Англії і Франції практично безрезультатно. Окупація французькими військами Південних Нідерландів і загроза захоплення Голландії, так і не привели до "завоювання французами Америки в Європі". Проте Англія була вимушена відмовитися від своїх захоплень в Новому Світі в обмін на відновлення status quo в Європі. У 1748 р. між Англією і Францією був ув'язнений Аахенский мир, що поклав край майже десятирічній черзі воєн за австрійський спадок.

Після Аахенского миру 1748 р. політика Австрії була спрямована на протидію загарбницьким планам Фрідріха II. Англійці ж спробували збити в Європі потужну антифранцузьку коаліцію.

Кауниц, що встав на чолі австрійської зовнішньої політики, розумів, що допомога Англії проти Пруссії, з якою у першої немає ніяких серйозних протиріч, буде дуже обмеженої і схильної до коливань міжнародної політичної кон'юнктури. Складно було розраховувати і на беззастережну підтримку Росії, де були свої прибічники і супротивники російсько-австрійської співпраці і де хронічно була порожня державна казна. В зв'язку з цим основні надії на успіх боротьби з Пруссією зв'язувалися Віднем з можливістю позбавити Фрідріха підтримка Франції. Кауниц пішов в цих умовах на проведення абсолютно неймовірної комбінації. Він постарався притягнути на свою сторону Францію, пропонуючи Версалю у разі успіху війни за повернення Сілезії Фландрію в якості компенсації французьких зусиль і витрат. Ту саму Фландрію, яку французи безуспішно намагалися придбати на протязі щонайменше попереднього століття. Проте Людовик XV не зважився на такий кардинальний перегляд старої системи союзів.

Між тим, навчена гірким досвідом війни, що закінчилася, Англія усіма способами прагнула узабезпечити свої найуразливіші європейські володіння в Ганновері. Побоюючись захоплення Ганновера Фрідріхом II, союзником Франції, англійці спробували підстрахуватися з усіх боків. Підписана в 1755 р. Санкт-петербурзька конвенція дозволяла англійцям спертися на допомогу Росії, що насторожено стежила за посиленням Пруссії. Одночасно англійці спробували нав'язати абсолютно певні союзницькі зобов'язання Пруссії. З точки зору Лондона, ідеальним було б таке положення на континенті, при якому Австрія і Пруссія спільно виступили б проти Франції, що повністю розв'язало б Англії руки для боротьби в колоніях.

Пруссія зі свого боку прагнула і зберегти союз з Францією, і укласти деякий договір з Англією, що зобов'язав, відкриває можливості отримання ще і англійських субсидій. Трудність дипломатичної комбінації, що проводиться Фрідріхом, полягала в тому, що основою союзу з Англією повинен був стати захист Ганновера від нападу Франції.

В результаті в січні 1756 р. знаходилася Вестмінстерська конвенція, по якій Пруссія зобов'язалася дотримувати сама і домагатися від інших німецьких держав підтримки нейтралітету у разі війни між Англією і Францією. За допомогою цієї конвенції Англія прагнула вивести англо-французскую війну, що насувалася, з контексту назрілого загальноєвропейського конфлікту. Не дивлячись на те, що такий стан справ давав можливість Франції не відволікати додаткові сили для дій на континенті, проте воно дозволяло і Лондону уникнути втягування в протиборство з потужною прусською армією на військовому театрі, де його перспективи були далеко не блискучі. Вестмінстерська конвенція не була договором про англо-прусском союз, але вона фактично поклала край ще існуючому франко-пруському союзу.

Слід сказати, що цього разу англійці дещо перестаралися із спробами залишити в ізоляції Францію. Ув'язнення Вестмінстерської конвенції викликало бурю обурення у Франції і в Росії. За цим послідувала справжня "дипломатична революція" в Європі і плани Кауница по створенню Потрійного союзу Франції, Австрії і Росії вже не здавалися в такій обстановці фантастичними. 1 травня 1756 р. у Версалі був підписаний франко-австрийский договір про нейтралітет і оборону, по якому обидві сторони зобов'язалися прийти один одному на допомогу, якщо одна з них піддасться нападу з боку якої-небудь держави окрім Англії. У одній з секретних статей договору Францію відмовлялася від даної Фрідріху II гарантії збереження Сілезії у складі Пруссії. Незабаром почалися переговори про ув'язнення франко-росіянина союзу. В результаті усіх цих дипломатичних комбінацій Потрійний союз, названий "коаліцією Кауница" став реальністю. У травні 1756 року була підписана російсько-австрійська конвенція про спільні бойові дії проти Пруссії.

Положення Пруссії перед початком війни було далеко не блискучим. Фактично Пруссія виявилася повністю ізольованою на континенті (наявність декількох союзників в основному з числа перекуплених на англійські субсидії німецьких князівств не в рахунок). Проти Пруссії на континенті повинна була діяти щонайпотужніша коаліція, що включила до свого складу три найбільш могутніх сухопутних держави того часу. Проте, Фрідріх II вважав за краще діяти в наступальному дусі. Війна починається із захоплення Пруссією Саксонії. Незважаючи на перші перемоги Пруссія не могла розраховувати на довготривале везіння, а різниця потенціалів супротивників була занадто очевидна. В результаті вже до кінця 1757 м. Пруссія була вимушена перейти до оборони по усіх азимутах. Положення королівства стало безнадійним після прибуття на театр військових дій російської армії, що окупувала Східну Пруссію і що нанесла військам прусського короля ряд чутливих поразок. В ході Семирічної війни Росія практично уперше у своїй історії виступила чи не вирішальним елементом підтримки "європейської рівноваги".

Після цілого ряду поразок на полях битв в 1758-60-х рр. врятувати Пруссію міг тільки розпад супротивної коаліції. І він насправді стався в 1762 р. найслабкішою ланкою Потрійного союзу виявилася Росія. Смерть імператриці Єлизавети і вступ на російський трон імператора Петра III, гарячого прихильника Фрідріха Великого, змішали вже було європейський політичний пасьянс, що склався. Росія не лише вийшла з війни, але і голосно заявила про своє прагнення стати союзником Пруссії. Це підштовхнуло Австрію і Францію, що знаходилися на межі повного фінансового виснаження, до ув'язнення 15 лютого 1763 р. Губертсбургского миру з Пруссією на умовах збереження ситуації status quo.

На тлі війни на Європейському континенті протікало і озброєне англо-французское протиборство. У 1756 році у відповідь на дії англійців в Північній Америці Францію захопила острів Менорку в Середземному морі, контрольований з часів Утрехтского миру Англією. У 1757 році англійські війська були розбиті французами в Ганновері і тільки наступного року їм вдалося повернути контроль над цими територіями. В ході війни виявилися глибокі відмінності в обраній кожною із сторін стратегії дій. Франція розраховувала скрушити потужність Британії за рахунок знищення континентальних союзників Англії і захоплення її європейських володінь (Ганновера). Передбачалося, що розгром Британії на континенті змусить англійців, кінець кінцем, піти на поступки в колоніальних питаннях. Англійці ж під керівництвом видатного державного діяча У.Питта Старшого навпроти сконцентрували зусилля на боротьбі за колонії. Як показав час, ця тактика виявилася дієвішою. Війна в колоніях велася із змінним успіхом, проте, поступово позначилася економічна і морська могутність Англії. У 1758 р. англійцями були зайняті Луисборг і Монреаль. Канада фактично перейшла під їх повний контроль. Роком раніше англійські війська захопили Бенгалію, зробивши тим самим важливий крок до повного панування в Індії, а в 1761 р. оволоділи Пондішері, що був центром французьких володінь на індійському субконтиненті. Були завойовані і деякі французькі колонії в Західній Африці. Крім того, підтримка великих торговельних зв'язків з колоніями привела до того, що Англія в період війни не лише не скоротила свої торговельні зв'язки, але і істотно розширила їх.

У квітні 1761 року почалися переговори між Англією і Францією, але до миру насправді не прагнула жодна із сторін. Положення посилювалося тією обставиною, що Іспанія в 1761 р. погодилася на відновлення т.з. "Сімейного договору" (французьких і іспанських Бурбонів), прекрасно розуміючи, що після Франції Англія візьметься за іспанський колоніальний спадок. Французи не були схильні переоцінювати потенціал Іспанії, проте розраховували, що іспанцям вдасться відвернути на себе частину британських військових сил. У 1762 м. Мадрид почав війну проти Англії з агресії проти Португалії, тісно пов'язаної з Англією. Проте погано підготовлений вступ війну закінчилося для Іспанії повним крахом. Просування в Португалії було незначним, тоді як англійці у відповідь стали захоплювати одну іспанську колонію в Північній Америці за іншою. Виснажена тривалою і напруженою боротьбою Франція була вимушена відновити переговори з Англією. 10 лютого 1763 р. був підписаний Паризький мирний договір. Згідно з його умовами Англія повернула лише частину із захоплених нею французьких і іспанських колоній, зберігши за собою Канаду і більшість придбань в Індії, а також іспанську Флоріду. Франція повернула собі Мартинику і Гваделупу, Куба була повернена Іспанії. Не дивлячись на те, що Пондішері був повернений Франції, питання про того, хто контролюватиме Індію був фактично вирішений наперед в ході війни. Крім того, Францію втратило усіх своїх колоніальних володінь в континентальній частині Північної Америки.

У результаті Семирічної війни політична карта Європи істотних змін не зазнала. Після Паризького миру аж до кінця XVIII століття на європейському континенті не було воєн між провідними державами. Це пояснювалася цілим рядом причин. По-перше, формуванням свого роду "здійсненої рівноваги сил", у рамках якої у політичних еліт європейських країн переважаючим стало уявлення про те, що війна, кінець кінцем, не окупає колосальної розтрати ресурсів, що відбувається в її ході. По-друге, збереженням австро-французского союзу. Йосип II, що увійшов на престол, зберіг спадкоємність основним принципам зовнішньої політики Кауница, орієнтуючись на союз з Францією, який був підкріплений Віднем і Версалем в 1770 р. браком спадкоємця французького престолу з австрійською принцесою Марією Антуанетою. По-третє, зближенням Росії, Пруссії і Австрії що покоївся на загальних інтересах по розділу Польщі (перший розділ Польщі стався в 1772 р.). По-четверте, відсутністю непримиренних протиріч між усіма провідними континентальними державами. По-п'яте, розвитком міжнародного права і що сформувався в епоху Просвітництва в Європі особливим інтелектуальним і моральним кліматом, що утрудняли як правове, так і моральне обгрунтування необхідності військових дій.

Про те, наскільки успішно функціонувала ця система рівноваги, наочно продемонстрували події т.з. "війни за баварський спадок" (1777-1778), в ході якої не сталося жодної битви, а учасники конфлікту (Австрія і Пруссія) були значно більше заклопотані тим, щоб виправдати свої дії в очах європейської громадської думки, ніж поглинені ходом військових дій.

Непримиренні протиріччя зберігалися, мабуть, лише в стосунках Англії і Франції. За підсумками Семирічної війни англійці цілком закономірно визнали себе переможцями, вважаючи, що колоніальна і торговельно-економічна могутність Франції зломлена остаточно. Проте через декілька років у французів з'явилася несподівана можливість узяти своєрідний реванш за втрату колоній в Північній Америці, підтримавши повсталі англійські колонії в їх боротьбі за незалежність від Британської імперії. Уперше в історії ситуація в колоніях стала одним з важливих чинників міжнародних відносин.

Ще в ході Семирічної війни один з політичних опонентів У.Питта, лорд Бедфорд, прозорливо відмічав, що французька присутність на межах британських володінь в Північній Америці є найкращою гарантією лояльності колоністів метрополії і попереджав, що залежність колоній від метрополії помітно ослабіє з "зникненням французької загрози". Захоплення Англією Канади значно посилив тліючу між колоніями і метрополією суперечку відносно торговельних свобод, оскільки питання про французьку загрозу було остаточно зняте з порядку денного.

Війна американських колоній, що почалася в 1775 р., за свою незалежність наклала глибокий відбиток на стосунки Англії і Франції. Версальський двір розглядав американську революцію як зручний момент для здійснення реваншу за поразки і приниження часів Семирічної війни. На думку міністра закордонних справ Франції Вержена, війна на стороні колоністів проти Англії була б найбільш реальним і прийнятним способом повернути Франції її велич, "престиж і переважаючий вплив". Тим паче, що Франція могла б досягти усього цього не вступаючи у відкритий військовий конфлікт з Англією (останнє було б небезпечне зважаючи на серйозні фінансові утруднення, з якими стикався французький уряд). Коли в Америку в 1776 р. відправилися французькі добровольці на чолі з маркізом де Лафайетом, вони керувалися не стільки симпатією до руху колоністів, скільки прагненням боротися проти англійської гегемонії на морі. На думку цілого ряду американських дослідників, колоністи навряд чи змогли б добитися успіху, коли б не допомога ряду європейських держав, передусім Франції. 8 лютого 1778 м. Версаль уклав союзний договір з повсталими колоніями і фактично вступив у війну на їх стороні.

Іспанія, що не бажала допомагати Англії, відносилася до цього конфлікту настороженіше, справедливо вважаючи, що в недалекому майбутньому самі американські колонії перетворяться на дуже небезпечного супротивника Мадрида в Новому Світі. Що стосується Австрії, то Йосип II прагнув, прикрившись "монархічною солідарністю", отримати максимальні вигоди в ситуації, що склалася. Росія, з якою наполегливо намагалися домовитися з приводу відправки військ за океан англійці, заявила про свій нейтралітет, утворивши Лігу озброєного нейтралітету, куди також увійшли Австрія і Пруссія.

Усе на що міг розраховувати Лондон в умовах європейської ізоляції і навіть відкритої допомоги повстанцям з боку деяких європейських країн так це на військове сприяння другорядних держав в обмін на компенсації політичного або чисто фінансового характеру. У цих обставинах успіх колоній в боротьбі за незалежність був цілком передбачуваний. За Паризьким договором 1783 м. Англія була вимушена визнати незалежність американських колоній. Сучасники розглядали досягнення колоніями незалежності як ознака прийдешнього заходу британської потужності. На ділі визнання реального стану речей, безповоротності результатів революції в Північній Америці відкрило шлях до відновлення позицій Англії на світовій арені, основою якого став прискорений промисловий розвиток країни і посилення її морської потужності. Між тим війна за незалежність північноамериканських колоній від Британської імперії відкрила епоху революційних воєн, що підірвали на рубежі XVIII, - XIX вв. систему європейської рівноваги зсередини і що спричинили за собою глибоку трансформацію міжнародних відносин.

19. Віденську систему міжнародних відносин встановлено після завершення етапу наполеонівських війн на Віденському Конгресі. Офіційні його засідання почалися 1814 р.

На конгресі закріплено результати переділу Європи і колоній між країнами-переможцями, розроблено систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріпили кордони у масштабах усієї Європи, усі європейські держави були охоплені єдиною системою міжнародних угод: Росія, Велика Британія, Франція і німецькі держави.Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено, по-перше, імперський принцип контролю в межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.).

По-друге, розпочалася епоха "європейського концерту" - балансу сил між європейськими державами .Основою Віденської системи стало співробітництво Великої Британії, Росії, Австрії і Пруссії. Будь-яке загострення протиріч поміж ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії і Пруссії. Завдяки встановленому Віденською системою балансу сил,затяжні збройні конфлікти в Європі тимчасово майже припинилися . На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії.

Однією з головних причин Першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні розпався Священний союз монархів,з його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні продемонстрував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.

У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення продемонструвала франко-прусська війна 1870 р., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару Віденській системі.Постала проблема Ельзасу й Лотарингії , що мало негативні наслідки для системи балансу сил.Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної і промислової революції особливо посилилися США і Німеччина. Німеччина перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз.

Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.Інший могутній військовий блок був створений Францією, Великою Британією і Росією - Антанта. На початку ХХ ст. в Європі утворилось два блоки держав - Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією та Великою Британією - з іншого. Метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь супротивників.Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи міжнародних відносин, наблизили світ до Першої світової війни.

20. Дипломатія провідних держав Європи в другій половині XIX ст.

Друга половина XIX століття. Крах Віденської системи 1815-17 гг (передбачала створення імперій і стабілізацію відносин після наполеонівських воєн).

- Економічна криза (1847,). Революції 1848-1849 років у Франції, Австрійської імперії, Німеччині, в Італійських державах, в Дунайських князівствах, Польщі.

- Кримська війна (1853-1856) між Росією з одного боку та Великою Британією, Францією, Османською імперією та Сардинським королівством з іншого.

До середини XIX століття Османська імперія перебувала в стані занепаду, і тільки пряма військова допомога Росії, Англії, Франції та Австрії дозволила султану двічі запобігти захопленню Константинополя бунтівним васалом Мухаммедом Алі Єгипетським. Крім того, тривала боротьба православних народів за звільнення від османського ярма. Ці фактори призвели до появи у російського імператора Миколи I на початку 1850-х років думок щодо відділення балканських володінь Османської імперії, населених православними народами, чому противилися Великобританія і Австрія. Великобританія, крім того, прагнула до витіснення Росії з чорноморського узбережжя Кавказу і з Закавказзя. Імператор Франції Наполеон III, хоч і не поділяв планів англійців з ослаблення Росії, вважаючи їх надмірними, підтримав війну з Росією як реванш за 1812 і як засіб зміцнення своєї особистої влади.

В ході дипломатичного конфлікту з Францією з питання контролю над церквою Різдва Христового у Віфлеємі, Росія, з метою чинити тиск на Туреччину, ввела війська в Молдавію і Валахію, що перебували під протекторатом Росії за умовами Адріанопольської мирного договору. Відмова російського імператора Миколи I вивести війська привів до оголошенню 4 (16) жовтня 1853 Туреччиною, а за нею Великобританією і Францією, війни Росії.

В ході подальших бойових дій союзникам вдалося, використовуючи технічне відставання російських військ і нерішучість російського командування, сконцентрувати кількісно і якісно переважаючі сили армії і флоту на Чорному морі, що дозволило їм зробити успішну висадку в Криму десантного корпусу, нанести російської армії ряд поразок і після річної облоги захопити південну частину Севастополя - головної бази російського Чорноморського флоту. Севастопольська бухта, місце дислокації російського флоту, залишилася під контролем Росії. На Кавказькому фронті російським військам вдалося завдати ряд поразок турецької армії і захопити Карс. Однак, загроза приєднання до війни Австрії і Пруссії змусила російських прийняти нав'язані союзниками умови світу. Підписаний у 1856 році Паризький мирний договір зажадав від Росії поступки Османської імперії південній Бессарабії та гирла річки Дунай. Проголошувалася нейтральність Чорного моря.