Становлення і розвиток соціокультурного інституту гостинності в українському туризмі: остання третина ХІХ ст. – 1990 р. (на матеріалі Миколаївської області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ГАРБАР ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 379.85(477): 338.48 (477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ІНСТИТУТУ ГОСТИННОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ ТУРИЗМІ: ОСТАННЯ ТРЕТИНА ХІХ ст. -1990 р. (НА МАТЕРІАЛІ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

17.00.01 - теорія та історія культури

КИЇВ-2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії культури Київського національного університету культури і мистецтв, Міністерство культури і туризму України, м. Київ.

Науковий консультант:доктор педагогічних наук, професор Поплавський Михайло Михайлович, Ректор Київського національного університету культури і мистецтв.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук Любовець Олена Миколаївна, старший науковий співробітник відділу етнонаціональних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. .Ф. Кураса НАН України;

доктор історичних наук, професор Шитюк Микола Миколайович директор Миколаївського науково-навчального інституту Одеського національного університету ім. І.І. Мечнікова;

доктор історичних наук, професор Орленко Василь Іванович, професор кафедри правознавства Київського національного торгівельно-економічного університету.

Провідна установа: Державна Академія керівних кадрів культури та мистецтв Міністерства культури і туризму України.

Захист відбудеться 8 червня 2007 р. о 14⁰⁰годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 в Київському національному університеті культури і мистецтв за адресою: 01133, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд. 209.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв за адресою: 01133, м. Київ,вул. Щорса,36

Автореферат розісланий 7 травня 2007р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Деменко Б.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Інститут гостинності має давні традиції у світовій культурі. В Європі формування цього інституту розпочалося з часів Давньої Греції, де він постає у вигляді так званої проксенії, або інституту договорів про взаємну гостинність. Подорожуючим надавалися основні послуги: у притулку і харчуванні, що дедалі частіше доповнювалися транспортними послугами, а згодом - розваг та відпочинку. Складалася сфера публічної гостинності, що разом із уявленнями про культурні норми у цій сфері перетворювалася вже на соціокультурний інститут. У кожну добу в певних суспільствах ця сфера набувала конкретно-історичних форм. Разом із тим формується інваріантне ядро інституту гостинності, що, починаючи з кінця ХІХ - на початку ХХ ст. тісно поєднується з туризмом.

Справедливо це і по відношенню до України, в якій туризм є одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки і культури, що, зокрема, закріплено на державному рівні - „Державною програмою розвитку туризму в Україні на 2002-2010 роки.”, і на реалізацію положень якої спрямовує свою діяльність Державна служба туризму і курортів Міністерства культури і туризму України. Особливої актуальності проблеми гостинності в українському туризмі набувають у світлі Указу Президента України №136/2007 від 21.02.2007 року „Про заходи щодо туризму і курортів в Україні”, згідно з яким зокрема наступний 2008 рік оголошено „Роком туризму і курортів в Україні”. За таких обставин проблема гостинності і туризму набуває особливої актуальності, що передбачає серед інших аспектів і звернення до історії їх формування й розвитку в Україні.

Вивчення особливостей становлення і розвитку соціокультурного інституту гостинності у вітчизняній історії можна вважати таким, що перебуває на початковій стадії. Почасти це може бути пояснено невизначеністю повною мірою самого поняття гостинності як соціокультурного інституту, адже його актуалізація припадає лише на останні роки у зв'язку з масовим поширенням туризму як відносно нової (або принципово модифікованої) історичної практики. Туризм як явище вже доби індустрійно розвинених суспільств є продовженням тих практик подорожування, що здійснювали представники інших територій: міст, містечок, регіонів, країн, а нерідко - і культур, відмінних від тієї, до якої належали люди, що репрезентували приймаючу сторону. Тому в контексті туризму відбувається „зустріч культур”, показником готовності до якої може бути саме гостинність.

Таким чином, дослідження історії становлення й розвитку соціокультурного інституту гостинності, особливо в контексті українського туризму, має незаперечні ознаки актуальності, що й обумовило вибір теми дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі державної програми “Концептуальні напрямки щодо розвитку культури” - Постанова Кабінету Міністрів від 26.06.1997р. - та відповідно до тематичного плану наукових досліджень Київського національного університету культури і мистецтв. Матеріали дисертаційного дослідження є складовою частиною курсів “Теорія і історія культури”, “Історія української культури”.

Мета дослідження полягає у визначення основних етапів процесу становлення і розвитку соціокультурного інституту гостинності в контексті українського туризму останньої третини ХІХ ст. - 1990 р. в Миколаївської області на основі виявлення загального і особливого у цьому процесі.

Досягнення поставленої мети зумовило постановку і вирішення таких наукових завдань:

– проаналізувати історіографію проблеми та визначити стан її наукової розробки;

– сформулювати визначення поняття гостинності як соціокультурного інституту, визначити складові сфери гостинності і у відповідності з її структурою сформулювати критерії, за якими буде проаналізовано джерела;

– дослідити процес становлення сфери гостинності на Миколаївщині у дорадянській період, визначити його особливості;

– з'ясувати особливості відродження сфери гостинності Миколаївщини та простежити її розвиток у міжвоєнний період з урахуванням зміни адміністративного статусу території;

– з'ясувати специфіку розвитку туризму у перші повоєнні роки на території Миколаївської області;

– дослідити еволюцію вітчизняної культури гостинності на основі аналізу архівних матеріалів про розвиток виїзного (зарубіжного) туризму в Миколаївській області протягом 50-80-х років;

– з'ясувати характер внутрішнього туризму в області за період 60-80-х років з точки зору його видів та форм і визначити його вплив на розвиток туристської інфраструктури області: визначити еволюцію туристсько-екскурсійної системи Миколаївської області; дослідити розвиток мережі закладів тимчасового розміщення і харчування туристів в області як складових сфери гостинності; виявити закономірності розвитку санаторно-курортної справи в області та залучення закладів відпочинку і рекреації до туристської справи; простежити процес інтеграції закладів культури до туристської сфери гостинності;

– на основі отриманих результатів запропонувати періодизацію процесу становлення і розвитку соціокультурного інституту гостинності на території Миколаївщини.

Об'єктом дослідження є становлення і розвиток соціокультурного інституту гостинності.

Предметом дослідження є становлення і розвиток соціокультурного інституту гостинності в контексті українського туризму на території Миколаївщини останньої третини ХІХ ст. - 1990 р.

Хронологічні межі дослідження визначаються періодом становлення та розвитку гостинності як соціокультурного інституту, початок якого на Миколаївщині припадає на шістдесяті роки ХІХ століття (після відкриття Миколаївського порту і м. Миколаєва 1862 року), а 1990 р. - це останній повний рік перебування України у складі Радянського Союзу та існування українського туризму як складової туризму радянського.

Географічні межі дослідження окреслюються сучасною територією Миколаївської області з урахуванням історичних конфігурацій території внаслідок адміністративних реформувань, що здійснювались протягом досліджуваного періоду.

Методи дослідження. Дисертант спирався на принципи об'єктивності і системності, загальнонаукові методи аналізу і синтезу, класифікації. При розв'язанні конкретних дослідницьких завдань застосовано сукупність суто історичних методів: історико-генетичного, історико-порівняльного та проблемно-хронологічного.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній історії культури здійснено комплексний аналіз становлення та розвитку соціокультурного інституту гостинності останньої третини ХІХ ст. - 1990 р. Новизна зумовлена й тим, що цей процес розглянуто і проаналізовано в контексті становлення й розвитку туризму як історичної практики. Дослідження здійснено на архівних матеріалах Державного архіву Миколаївської області, дореволюційної періодики м. Миколаєва та рідкісних видань, що відображують становлення сфери гостинності та її подальший розвиток в контексті туризму на території області.

Визначено поняття гостинності як соціокультурного інституту, виокремлено його основні елементи, досліджено генезис кожного з цих елементів на Миколаївщині, їх подальшу еволюцію, у тому числі як коеволюцію з розвитком туризму на території області. Також уточнено визначення таких понять, як сфера гостинності і культура гостинності.

Новим в дисертації є висвітлення проблем утворення системи організації і управління туризмом в Миколаївській області та її еволюції.

Запропоновано періодизацію процесу становлення і розвитку соціокультурного інституту гостинності на території Миколаївщини і визначено особливості кожного з них.

Введено в науковий обіг значну кількість передусім архівних та інших джерел, що дозволило по-новому поглянути на проблеми становлення та розвитку сфери гостинності в контексті українського туризму. Це також дозволило виявити нові факти, події, явища, що дає можливість по-новому осмислити окремі сторінки історії української культури.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її матеріалів, положень та результатів при викладанні загальних і спеціальних курсів та укладанні їх програм, зокрема „Теорія і історія культури”, „Історія української культури”, „Історія туризму в Україні”, „Історія міжнародного туризму”, „Історія гостинності в Україні”, „Історія готельно-ресторанної справи в Україні”. Результати дисертації можуть бути використані для подальших наукових досліджень з проблем історії української культури, історії туризму в Україні, історії гостинності в Україні.

Дослідження може бути корисним у практичній діяльності готельних комплексів, туристичних організацій і державних установ, що відповідають за управління культурою і туризмом.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації оприлюднені у вигляді доповідей і повідомлень на наукових конференціях: другій міжнародній науково-практичній конференції „Стосунки Сходу та Заходу України: суб'єкти, інтереси, цінності” (Луганськ, 2007); третій міжнародній науковій конференції „Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії” (Ніжин, 2007); сьомій міжнародній науковій конференції, присвяченій 70-річчю історичного факультету Донецького національного університету (Донецьк, 2007); всеукраїнській науково-практичній конференції „Українська культура: питання історії, теорії, методики” (Херсон,2007); всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Трансформаційні процеси в сучасній українській культурі” (Київський Національний університет культури і мистецтв, Київ, 2007).

Концептуальні ідеї, матеріали і результати дисертаційного дослідження знайшли практичне втілення у навчальному курсі „Історія готельно-ресторанної справи”, що викладається автором дисертації студентам факультету готельно-ресторанного бізнесу Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв.

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображено в одноосібній монографії і 23 одноосібних публікаціях автора, в тому числі 22 у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг основного тексту дисертації 355 стор., перелік джерел і літератури (304 найменування) 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі - „Теоретико-методологічні підвалини, історіографія і джерельна база дослідження” - визначено понятійний апарат і методологію, проаналізовано наукові публікації з історії предмету дослідження, охарактеризовано джерельну базу.

Теоретико-методологічні підвалини дослідження. На початку дослідження дисертант уточнює понятійний апарат. Зазначається, що гостинність як соціокультурний інститут (від лат.institutum - установлений, установа) принципово відрізняється від гостинності як явища низкою ознак, притаманних будь якому соціальному інституту, головною з яких є конституювання закладів і установ, що здійснюють спеціалізовану групову (на відміну від приватної) діяльність на професійній основі (на відміну від аматорської). Сукупність цих установ та закладів виступає як засіб виробництва і реалізації специфічних послуг, до основних з яких відносяться послуги з надання тимчасового притулку і послуги харчування.

Таким чином, в дисертації під поняттям гостинності як соціокультурного інституту розуміється сукупність конституйованих установ та закладів, що здійснюють на професійній основі діяльність з надання послуг людям, які тимчасово залишили місце свого постійного проживання з будь яких причин, за виключенням завойовницьких, у поєднанні з нормами та санкціями, котрі визначають стандарти цієї діяльності, а також правилами поведінки, сформованими в процесі її здійснення, у відповідності з поширеними в суспільстві культурними цінностями. Виходячи з даного визначення дисертантом запропонована структура соціокультурного інституту гостинності: сфера гостинності (сукупність установ і закладів, що здійснюють діяльність з надання послуг гостинності); культура обслуговування в сфері гостинності (норми, правила та санкції щодо їх порушення, які регулюють діяльність в сфері гостинності, забезпечуючи визначений стандарт надання послуг і організаційно-управлінську дисципліну, впорядковують взаємовідносини з приводу надання-отримання послуг гостинності і визначають рольову поведінку); культура гостинності (характеристика конкретно-історичного стану гостинності в просторово-часовому вимірі з точки зору відбитку у ньому загальнокультурних цінностей). Дисертант вважає, що досягнути мети дослідження можна шляхом розкриття становлення й розвитку кожної з визначених складових гостинності як соціокультурного інституту.

Дисертант також зазначає, що поняття гостинності не тотожне поняттю туризму, адже останній є лише однією з історичних практик, в контексті яких існує гостинність, до того ж туризм формується, починаючи з другої половини ХІХ ст., на відміну від гостинності, що має багато тисячолітню історію існування. Дисертант вважає, що гостинність як різновид соціальної діяльності в контексті туризму складається навколо відносин, що виникають у процесі надання - отримання послуг подорожуючим, при чому подорожуючий завжди виступає як споживач цих послуг, а стороною, що надає ці послуги, є суб'єкт або суб'єкти, які перебувають у середовищі свого постійного існування.

Щодо понять „туризм”, „турист”, „внутрішній туризм”, „міжнародний туризм”, „виїзний туризм, „в'їзний туризм, „екскурсійна діяльність”, „туристичні послуги”, „туристичний продукт”, то в дисертації вони вживаються згідно нормативних визначень ст.1 Закону України „Про туризм” і ст.4 Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про туризм”. Поняття „український туризм” в контексті дисертації використовується як збірне, тобто як сукупність всіх видів туризму, що здійснювалися в Україні.

Історіографія. Вивчення розвитку гостинності і туризму в Україні вітчизняною історичною наукою має не дуже тривалу власну історію.

Власне історії гостинності в Україні можна вважати присвяченими лише кілька статей В.А.Русавської, в яких здійснено перші спроби визначити деякі історичні форми гостинності як явища в контексті побутової культури українців Русавська В.А. Історичні форми гостинності.// Питання культурології: Зб.наук.ст. Вип.20 - КНУКіМ. - К.,2004. - с.131-136; Русавська В.А. Культурно-історичний контекст формування церковно-монастирської гостинності.// Культура і мистецтво в сучасному світі.Зб. наук.ст. Вип..6. - КНУКіМ. - К.,2005. - с.161-167.. Таким чином, ці статті можна розглядати як спробу поставити проблему історичного дослідження гостинності.

Історіографія українського туризму розпочинається за радянських часів, коли він розглядався як складова радянського туризму. Серед праць радянського періоду помітна роль у вивченні туризму належить книгам відомого російського дослідника В.О. Квартальнова, в тому числі й історичного спрямування Квартальнов В.А., Федорченко В.К. Орбиты “Спутника”: из истории молодежного туризма. - К.:Молодь,1987. - 152с.; Квартальнов В.А., Федорченко В.К. Туризм социальный: история и современность. - К.:Вища школа,1989. - 342с..

Спроба відтворити цілісне уявлення про розвиток туризму в СРСР з 1917 до 1983 року була здійснена Дворніченко В.В. Дворниченко В.В.Развитие туризма в СССР в 1917-1983 гг. - М.:Турист,1985. - 86с.

Проте справжня актуалізація інтересу до історії туризму в Україні припадає на роки незалежності нашої держави. З 1991 р. по теперішній час українські вчені видали ряд праць, присвячених цій проблематиці. У 1995 році видано збірник наукових праць “Розвиток туризму в Україні: Проблеми і перспективи” Розвиток туризму в Україні: проблеми і перспективи. Зб. наук. ст. - ІВЦ,1995. - 244с.. Серед робіт цієї збірки - нарис, присвячений становленню екскурсійної справи в 1918 р. (С.В. Грибанова), екскурсійній діяльності наукових установ у 20-х рр. (О.М. Костюкова), взаємодії туризму і краєзнавства у 60-80-х рр. XX ст. (С.І. Попович) та ін.

Інститутом туризму Федерації профспілок України видано у 1997 році збірник наукових праць, присвячених історії вітчизняного туризму З історії вітчизняного туризму. Зб.наук.ст. - К.:ФПУ,Інститут туризму, 1997. - 280с.. Серед низки публікацій цього видання слід назвати статті: С.І. Поповича “Соціально-економічні передумови розвитку туризму в Україні та розширення його інфраструктури в 60-х - першій половині 80-х рр. (на прикладі системи профспілкового туризму)”; Я.В. Луцького „Історія туризму в Галичині до 1939 р.”; С.В.Гаврилюка „Краєзнавча й екскурсійна діяльність церковних братств Волині наприкінці ХІХ ст.” .

В збірнику „Нариси української популярної культури”, який виходить друком у 1998 р., розміщена стаття М.Стріхи „Туризм” Стріха М.Туризм.//Нариси української популярної культури. - К.: 1998. - с.687-699., що можна розглядати як спробу стислого хронологічного викладу історії українського туризму з визначенням деяких специфічних рис окремих його складових. Зокрема, дисертант поділяє характеристику М.Стріхою радянського туризму як заідеологізованого . Разом із тим, дисертант не може погодитися з наступним твердженням М.Стріхи про те, що „оформлення самодіяльного туризму в колишньому СРСР як самостійного суспільного явища пов'язане з роками „хрущовської відлиги” Стріха М.Туризм.//Нариси української популярної культури. - К.: 1998. - с.691., адже матеріали, з якими працював дисертант при написанні власної роботи, свідчать про те, що цей процес відбувся набагато раніше - ще у середині 30-х років, адже таке завдання - розвиток самодіяльного туризму - було поставлено як одне з пріоритетних напрямів діяльності Всесоюзного товариства пролетарського туризму та екскурсій - ТПТЕ.

У 2002 р. в збірнику „Філософія і культурологія туризму” з'являється стаття, присвячена розвитку вітчизняного туризму. Її автор О.М.Любовець, досліджуючи історію становлення і розвитку туризму на українських землях, виділяє два етапи: перший, підготовчий - „перед туризм”- від найдавніших часів до середини ХІХ ст.”. На цьому етапі „закладалися тільки підвалини майбутнього туризму у вигляді подорожей і мандрівок, які не мали масового характеру і суто туристських цілей”. Другий припадає на період з середини ХІХ ст. до сьогодення - власне туристський. Він характеризується оформленням і розвитком туризму як специфічного виду суспільно-економічної і соціально-культурної діяльності Любовець О.М.Актуальні проблеми історії розвитку туризму на українських землях.// Філософія і культурологія туризму. - К.:2001. - с.92..

Найбільш повним можна вважати виклад історії туризму в Україні в книзі Федорченка В.К., Дьорової Т.А. „Історія туризму в Україні”. Згідно з точкою зору авторів на становлення і розвиток туризму в Україні, він пройшов такі етапи: мандрівництво як прообраз туризму (ІХ-ХІХ ст.); початок організованого туризму (кінець ХІХ - початок ХХ ст..); розвиток туризму в Україні у міжвоєнний період (1918-1939); розвиток туризму в повоєнний період (1950-1960); період 1970-1980 рр. - так званого зоряного часу радянського туризму; сучасний період (90-ті) Федорченко В.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні. - К.:Вища школа, 2002. -193с..

Окремо слід відзначити, що на пострадянські часи припадає захист ряду дисертацій, в яких виокремлюється власне туристський аспект історичних досліджень: 1994 року Попович С.І. захистив дисертацію на тему ”Розвиток туристського краєзнавства в Україні 60 - п.п.80-х рр. ХХ ст. “ Попович С.І. Розвиток туристського краєзнавства в Україні 60-х - п.п.80-х рр.ХХ ст. - Автореферат дис....канд. іст.наук. - К.,1994. - 19с.; Зінченко В.А. „Молодіжний туризм в Українській РСР у 70-80-х рр.ХХ ст. (На основі діяльності „Супутника”)” Зінченко В.А. Молодіжний туризм в Українській РСР у 70-80-х рр.. ХХст.(На основі діяльності „Супутника”). - Автореферат дис....канд. іст.наук. - К., 2003. - 20с.. В дисертаційній роботі ґрунтовно розглянуто питання розвитку молодіжного туризму на основі архівних документів, що відображають діяльність Бюро міжнародного молодіжного туризму „Супутник” ЦК ЛКСМ України.

У дисертації Сапєлкіної З.П. „Паломництво як соціокультурне явище: становлення і розвиток в Україні (середина ХІХ -початок ХХІ ст.)” Сапєлкіна З.П.Паломництво як соціокультурне явище: становлення і розвиток в Україні (середина ХІХ - початок ХХІ ст.). - Автореферат... канд.іст.наук. - К.,2006. - 20с. предметом дослідження є паломництво в Україні, що має лише дотичне відношення до туризму та інституту гостинності, проте щодо останнього, то цей зв'язок є більш вираженим, адже гостинність в контексті прочанства має давні витоки, в тому числі такий зв'язок є давнім і для України. Зокрема, автор дисертації відмічає наявність власної сфери обслуговування: странноприйомні будинки, пункти харчування і навіть супроводжуючі, які надавали відповідні послуги подорожуючим паломникам.

Друга дисертація - „Розвиток культурно-історичного туризму на Миколаївщині ІІ-пол.ХХ - початку ХХІ ст.” Бондарчук-Чугіна І.Ю. Розвиток культурно-історичного туризму на Миколаївщині (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.). - Автореферат... канд.іст.наук. - К.,2007. - 19с. Бондарчук-Чугіній І.Ю. - висвітлює деякі сторінки розвитку культурно-історичного туризму на Миколаївщині протягом другої половини ХХ століття і виділяє два етапи в його розвитку: радянський період, для якого характерним є культурно-історичний туризм в умовах закритості області і пострадянський, що характеризується відкриттям культурно-історичних атракцій області і міста для іноземних туристів.

Крім цієї дисертації, питання розвитку туризму на Миколаївщині набули епізодичного висвітлення лише на сторінках книги Федорченка В.К., Дьорової Т.А. там, де аналізувався розвиток внутрішнього молодіжного туризму в межах туристської експедиції радянської молоді „Моя Батьківщина - СРСР” як складової Всесоюзного походу комсомольців і молоді по місцях революційної, бойової й трудової слави радянського народу. Відзначалася область і в контексті розвитку такої форми внутрішнього туризму, як маршрути вихідного дня. При дослідженні розвитку українського туризму за пострадянських часів Миколаївська область згадується в контексті розвитку туристсько-рекреаційних зон України, а також розвитку оздоровчо-спортивного туризму і екскурсійної діяльності Федорченко В.К.,Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні. - сс.98,107,124,126..

Роботою, яку можна вважати дотичною до проблематики дисертації, є стаття С.В.Романенко „Розвиток дитячого позашкільного туризму і краєзнавства на Миколаївщині” Романенко С.В. Розвиток дитячого позашкільного туризму і краєзнавства на Миколаївщині.// Історія Миколаївщини 1937-1997.Доповіді й повідомлення наукової конференції, присвяченої 60-річчю з дня утворення Миколаївської області. - Миколаїв,1997.-с.52-54., в якій здійснено спробу історичного нарису діяльності дитячої туристсько-екскурсійної станції (пізніше - обласної станції юних туристів і на даний момент - Миколаївського обласного центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді).

Діяльності Миколаївського обласного центру туризму краєзнавства та екскурсій учнівської молоді присвячена стаття Гаврилової І.В. „Розвиток шкільного краєзнавства Миколаївщини в 1930-1961 роках” Гаврилова І.В. Розвиток шкільного краєзнавства Миколаївщини в 1930-1961 роках. // Матеріали ІІ-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції „Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. Том ІІ.Історія і культура.- Миколаїв, 1997 -с.172-174.. Що, правда, слід зауважити, що в статті, незважаючи на визначені роки, мова йде переважно про шкільне краєзнавство післявоєнного періоду.

Стосовно дослідження розвитку готельної справи в Україні, яка є невід'ємною складовою сфери гостинності, слід відзначити цикл статей В.К.Федорченка „Гостиничный и ресторанный бизнес: история и перспективы”, надрукований в кількох номерах журналу „Гостиничный и ресторанный бизнес” Федорченко В.К. „Гостиничный и ресторанный бизнес: история и перспективы” // Гостиничный и ресторанный бизнес”- 2000-№1-с.16-19; №2-с.29-34; №3.-с.16-21; 2001 -№2 -с.29-34..

Крім названих статей, слід вказати на статтю Л.Мамєєвої „Крим”, в якій автор розкриває сторінки історії розвитку закладів розміщення в м.Ялта, Алушта, Алупка, Євпаторія Мамеева Л. Крым. // Гостиничный и ресторанный бизнес”- 2000-№1-с.84-87..

У книзі В.Федорченка і Т.Дьорової „Історія туризму в Україні” міститься також кілька підрозділів, присвячених становленню і розвитку готельної справи в Україні. У цій книзі зародження готельної справи на українських землях відноситься до часів Давньої Русі і датується ІХ-ХІ ст., а в Криму пов'язується з його рекреаційним освоєнням, що припадає на ХІХ ст. Власне, про готельну справу мова йде насамперед в контексті розвитку сфери гостинності м.Києва, починаючи теж з ХІХ ст. Цей підрозділ можна вважати написаним доволі ґрунтовно, тим паче, що автори класифікують київські готелі, а побіжно зупиняються і на характеристиці ще однієї складової сфери гостинності - закладах харчування: ресторанах, кафе, кав'ярнях, які надавали відповідні послуги гостям української столиці. Подальший розвиток готельної справи - вже за радянських часів - відстежується авторами також переважно на матеріалі Києва, а крім цього, ще за ознакою відомчої підпорядкованості. Так, характеризується база розміщення „Інтуристу”, БММТ „Супутник” Федорченко В.К.,Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні. - сс.21,25,39-45,88-89..

Проте, незважаючи на окремі ґрунтовні висновки і спостереження, дослідження розвитку сфери гостинності і туризму не можна вважати вичерпним як в географічних межах України в цілому, так і Миколаївській області зокрема, оскільки жодне з цих історичних досліджень не має безпосереднього відношення до вивчення розвитку сфери гостинності на Миколаївщині.

Джерельну базу дослідження становлять документи і матеріали 100 архівних справ 22 фондів Державного архіву Миколаївської області:

Миколаївської міської управи Херсонського повіту Херсонської губернії (ф.-216); Канцелярії Миколаївського військового губернатора (ф.-230); Миколаївської міської комісії Херсонського повіту Херсонської губернії, 1840-1916 рр. (ф.-231); Миколаївського окружного відділу охорони здоров'я окружного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів 1922-1930 рр. (ф.р.-75), Миколаївського губернського відділу охорони здоров'я губернського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф.р.-76); Миколаївського губернського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф.р. 152); Миколаївського повітового виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф.р.156); Миколаївського окружного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф.р.161); Миколаївського районного комітету Всеросійської професійної спілки робітників металістів (ф.р. 775); Миколаївської окружної ради професійної спілки (ф.р.778); Миколаївської губернської ради професійних спілок 1919-1923 рр. (ф.р.779); Миколаївської міської ради професійних спілок 1930-1937 рр. (ф.р.823); Миколаївського губернського відділу управління губернського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф.р.916); Новобузької районної ради професійних спілок Миколаївського округу 1929-1936 рр. (ф.р. 978); Миколаївської обласної ради народних депутатів (ф.р.992); Миколаївського обласного управління статистики Державного комітету України по статистиці (ф.р.2133); Миколаївської обласної ради сільського господарства Міністерства сільського господарства УРСР 1936-1941рр. і 1944-1985рр. (ф.р.2764); Миколаївської обласної ради професійних спілок (ф.р.2812); Миколаївського обласного комітету народного контролю 1963-1991 рр.(ф.р.2873); Миколаївського обласного підприємства „Миколаївтурист” (ф.р.5550); Миколаївського обласного комітету ЛКСМ України (ф.п.-3); Миколаївського обласного комітету Комуністичної партії України (ф.п -7).

Важливим джерелом дослідження був „Адрес-календарь и справочная книга города Николаева” з 1869 р. по 1915 р., який щорічно виходив у Миколаєві, а також періодичні видання: ”Южанин” і „Николаевская газета”.

Отже, проаналізувавши наукову літературу дисертант дійшов висновку, що історики висвітлювали переважно окремі питання проблеми, яка складає лише один аспект предмету дослідження, а саме: туризму. Щодо вивчення особливостей становлення та розвитку соціокультурного інституту гостинності у вітчизняній історії, то його можна вважати таким, що тільки розпочинається.

У другому розділі - „Становлення сфери гостинності Миколаєва у дорадянський період” - розглянуто процес формування матеріальної складової гостинності як сукупності закладів, що надають послуги прибулим з притулку та харчування.

Підрозділ перший - „Готелі дореволюційного Миколаєва” - присвячено дослідженню формування мережі готелів, постоялих дворів та заїжджих домів, як закладів, що надавали послуги з тимчасового розміщення. Дисертант відзначає особливості міста, що вплинули на початок цього процесу. Ця особливість полягала в закритості Миколаївського порту і, відповідно, міста Миколаєва до
1 липня 1862 року, коли, завдяки зусиллям адмірала Б.О. Глазенапа, який на той час обіймав посаду Миколаївського військового губернатора, їх було відкрито для відвідування іноземцями.

Формування готельної мережі міста розпочалося з відкриття готелів „Золотий якір” і „Петербурзький”. Першу згадку про що зустрічаємо в довідниковому виданні „Календарь и адресная книга Николаева на 1869 год” (мова оригіналу російська): „З готелів, яких у місті вельми небагато, можна назвати тільки два: „Петербурзький готель”, що утримується Сібером, розташований на Купеческій вулиці, №57. Він має 23 нумери ціною від 75 коп. до 3 руб на добу. При готелі є ресторан. Готель „Золотий Якір”, який утримує К.Монте, на розі Адміральської і Рождественської вулиць під №1. Ціни за приміщення від 50 коп. до 2 р. на добу. При готелі є кафе-ресторан” Путеводитель и адрес календарь г. Николаева. - Николаев,1869. - с.65.. Варто звернути увагу, що обидва готелі, крім послуг з розміщення, надають і послуги з харчування, оскільки мають відповідні заклади: ресторан і кафе-ресторан. Крім готелів, у цьому ж виданні згадано ще про один засіб тимчасового розміщення, який, судячи з назви, надає притулок прибулим до міста: заїжджий будинок Житкова, що був розташований по вул.Соборній, №37 Там само, с.69.. Про ціни та послуги у цій установі не повідомлялося.

Звичайно, закритість міста не сприяла благоустрою та розвитку його інфраструктури, зокрема і сфери гостинності. Навіть після відкриття Миколаєва для відвідувань іноземцями, що прискорило процес розвитку закладів цієї сфери, її якісні характеристики протягом тривалого часу бажали бути кращими. Про це свідчить Наказ №1985 від 17 липня 1871 р. Миколаївського військового Губернатора Віце-Адмірала М.О.Аркаса, якого було призначено на цю посаду 26 квітня 1871 року замість Б.Глазенапа. Вступивши на посаду, він, очевидно, вирішив навести лад у міському господарстві, наслідком чого і став документ, в якому йшлося про таке (мова і орфографія оригіналу):

„До сведения моего, между прочим, дошло, что существующие в нашем городе: гостинницы, ресторации, трактирные заведения, харчевни, постоялые дворы и другого рода подобных им заведения, содержатся в таком дурном состоянии, что не только не приставляют никаких удобств посетителям и останавливающимся в некоторых из них проезжающим, но напротив того, служат вредом для народного здравия, не говоря уж о том, что дворы сих заведений загромождены кучами навоза и других нечистот...” ДАМО. - Ф.231, оп.1, спр.1112, арк. 2..

Про результати викликаної наказом перевірки дає уявлення „Ведомость гостинниц, трактиров, харчевен, постоялых дворов и других заведений, находящихся в Одесской части г.Николаева”, що датується приблизно початком 1872 р. Згідно з „Ведомостью...” в Одеській частині м. Миколаєва були розташовані: один готель („Золотий Якір”), 11 постоялих дворів, причому проти запису майже кожного з постоялих дворів стоять помітки про незадовільний санітарний стан ДАМО. - Ф.231, оп.1, спр.1112, арк. 7-8..

Більше того, навіть через двадцять років стан справ у цій сфері покращується дуже повільно. Так, газета „Южанин” №71 за 1893 рік повідомляла, що з усіх готелів Миколаєва тільки три („Барбе”, „Петербурзький” і „Центральний ”) „утримуються у належному стані. Решта ж готелів перебуває у поганому стані. Номери брудні. Ціни завищені” Южанин - 1893 - №71 -с.3.. Буквально через кілька днів газета знов повернулася до цієї проблеми, оскільки №73 „Южанина” надрукував звернення до санітарного нагляду постояльців готелю „Штутгарт” у зв'язку з тим, що номери цього готелю утримуються в „жахливому стані” Южанин - 1893 -№73 - с.9.. Проте у №151 газети за той же рік повідомлялося, що „санітарний наглядач Московської частини Миколаєва у присутності свідків оглядав „Ново-Одеський” готель в будинку Натензона на розі Херсонської і Московської вулиць. В готелі 10 нумерів. З них вісім не зайняті. Матраци виявилися брудними, про що складено акт і винуватого „притягнуто до законної відповідальності” Южанин - 1893 -№151.. Газета писала і з приводу готелю - „Женева”, звертаючи увагу на те, що задній двір будинку, в якому розмістився цей готель, у брудному стані. В газеті зазначалося: „Варто сподіватися, що санітарний нагляд вживатиме заходи до якнайшвидшого приведення зазначеного двору до ладу” Южанин - 1893 -№281.. Крім інформації про незадовільний стан закладів розміщення, в газеті наведено цінну інформацію про кількісне зростання мережі закладів розміщення м. Миколаєва. Так, у №29 „Южанина” за 1893 рік вміщено оголошення про відкриття чайного комерційного готелю „Болгарія” Южанин - 1893 -№29, а в №48 від 2 березня 1894 року „другого Центрального готелю Южанин - 1894 - №48.. 1901 року в місті вже діяло 16 готелів, занесених до міського довідкового видання „Адрес-календарь и справочная книжка Николаевского Градоначальника на 1902 г.”: „Лондонський”, „Барбе”, „Петербурзький”, „Центральний”, „Штутгарт”, „Ново-Одеський”, „Гранд-Отель”, „Вокзал”, „Імперіал”, „Комерчеський”, „Москва”, „Слов'янський”, „Северний”, „Трансвааль”, „Франція”, „Швейцарія”. При цьому шість готелів мали телефони: „Лондонський”, „Барбе”, „Центральний”, „Гранд-Отель”, „Москва”, „Штутгарт” Адрес-календарь и справочная книжка Николаевского градоначальства. - Николаев, 1901. - с.210-211.. 1904 року відкрито нові готелі: чайний готель „Москва”, чайний готель „Росія”, „Європейський” і „Пальміра”, а у 1905 році ще два: готель по вул. Таврічеській №35 і готель „Фінляндія” з рестораном ДАМО. - Ф.216, оп.1, спр.3352, арк. 4-5..

Навіть з початком першої світової війни (1914 рік) тривала певна позитивна „інерція” розвитку сфери гостинності Миколаєва. Так, „Адрес-календарь Николаевского градоначальства на 1915 год” інформував про відкриття готелю „Метрополь”: „розкішно обставлені номери від 75 коп. за добу і від 12 руб. помісячно.” Також наголошувалося, що при готелі „електричне освітлення безкоштовне”. А про великий „Московський” готель: „Комфортабельно оздоблений, є телефон. Електричне освітлення. При готелі є ванни” Адрес-календарь и справочная книжка Николаевского градоначальства. - Николаев, 1914. - с.24..

У підрозділі другому - „Заклади харчування в дореволюційному Миколаєві” - досліджено розвиток закладів, що надавали послуги з харчування.

Перші відомості про заклади харчування міста вміщено у „Ведомости...”, яка вже згадувалася у попередньому підрозділі. В Одеській частині м. Миколаєва на початок 1872р. були розташовані п'ять чайних, одна харчевня, 10 булочних, ковбасне „заведение” і кафе-ресторан. Крім даних про кількість закладів харчування в інформації йшлося про якості їх роботи, оскільки майже в усіх чайних і харчевні виявлено „брудний посуд” ДАМО. - Ф.231, оп.1, спр.1112, арк. 7-8..

Очевидно, проблема була гострою, адже 1893 року міська газета „Южанин” (№81) вміщує статтю про те, що в деяких ресторанах відвідувачам подають брудні серветки, тобто ними вже скористалися перед цим. В інших взагалі відмовлялися їх видавати, адже „на всіх не вистачить”. В чайних трактирах Дальньої Слободи відвідувачів взагалі „подчуют сфальсифікованим чаєм” Южанин - 1893 р. - №81-с.2-3.. Схоже, ці статті мало вплинули на роботу цих закладів, бо в №151 цієї ж газети знов зверталася увага санітарного нагляду на необхідність час від часу відвідувати „другорядні ресторації, адже там погано ставляться до своїх відвідувачів: брудна білизна, погані харчі, погане обслуговування, навіть несвіжа вода” Южанин - 1893 р. -№151..

В №159 „Южанина” знов йдеться про те, що більшість ресторанів і трактирів, не зважаючи на попередження санітарних служб, продовжують подавати відвідувачам сиру воду, заявляючи що її „теж пити можна, а кип'ятити її - лише витрачати час” Южанин - 1893 р. -№159..

Крім інформації про незадовільний стан закладів, що надавали послуги харчування, газета за цей рік вміщувала інформацію про відкриття відреставрованого ресторану при готелі „Женева”, в якому пропонувалися „обіди з двох блюд
35 коп. і з трьох - 45 коп., причому дається чашка кави або келих пива. Водночас обіди даються до дому і за місцевими абонементами. Приймаються замовлення на обіди, весільні вечори, вечері” Южанин - 1893 р. - №1.. „Южанин” від 29 квітня 1894 р. (№93) повідомляв про відкриття буфету на Бульварі Южанин - 1894 р. - №93-с.4.. А та ж газета (№76) за 1895 р. писала про відкриття буфету в дальніх Лесках Южанин - 1895 р. - №76..

1905 року в Миколаєві діяло вже 12 трактирів, 10 буфетів і ресторанів ДАМО. - Ф.216, оп.1, спр.3352, арк. 4-5.. А 1914 року в „Адрес-календаре Николаевского градоначальства” повідомлялося про трактир „Золотий Якір” з міцними напоями і гарячими закусками, трактири, в яких продавали міцні напої: „Ростов”, „Орель”, „Київ”, „Лондон” Адрес-календарь и справочная книжка Николаевского градоначальства. - Николаев, 1914. - 392с..

У Висновках до розділу наголошено, що на першому, дореволюційному етапі становлення сфери гостинності визначальну і виключну роль відігравав соціально-економічний чинник, оскільки відкриття міста 1862 року викликало розвиток мережі закладів з надання послуг тимчасового розміщення і харчування: готелів, кафе, ресторанів тощо. Протягом 1869 р. - 1914 рр. тільки кількість готелів, без постоялих дворів, у м. Миколаєві становила більше двох десятків. Спостерігалося зростання закладів, що надавали послуги харчування, в тому числі й при готелях. У дорадянський період заклади, які б можна було віднести до сфери гостинності, здебільшого перебували у приватній власності.

Розділ третій - „Особливості розвитку сфери гостинності Миколаївщини у міжвоєнний період та перші повоєнні роки”- присвячено аналізу розвитку гостинності в умовах кардинальних змін політичного й економічного устрою після Жовтневої революції і встановлення радянської влади.

У підрозділі першому - „Особливості формування сфери гостинності на Миколаївщині у міжвоєнний період” - розглянуто відродження сфери гостинності у період між двома світовими війнами.

Після остаточної перемоги влади Рад, 14 березня 1919 р., по всій Херсонській губернії, до складу якої входила переважна частина території Миколаївщини, одним з актуальних питань для місцевої влади було питання масового оздоровлення трудящих. Точкою відліку в процесі розбудови мережі санаторно-курортних закладів Миколаївщини можна вважати відкриття санаторію при загальноміській лікарняній касі у 1919 р. ДАМО.- ф.р.775,оп.1,спр.107,арк.145. Наступного 1920 року до питань організації „трудових санаторіїв”, організації будинків відпочинку, розвитку курортів місцева влада звертається вісім разів. На початку 1921 р. було розроблено і схвалено Миколаївським повітовим виконавчим комітетом ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів „Інструкцію про організацію будинків відпочинку”. В Інструкції, зокрема, визначалося: „Будинки відпочинку знаходяться у віданні Упрофбюро... і створюються для робітників, що втомилися від тяжкої і шкідливої праці, щоб вони у цих будинках могли найкращим чином поновити витрачені енергію і сили для найбільш успішного продовження роботи на розбудові радянської республіки... Будинки відпочинку влаштовуються поза містом, у здоровій місцевості, у якій є багато рослинності (ліси, гаї, сади тощо), бажано поблизу ріки, у благоустроєних домах і дачах. При будинках відпочинку мають бути влаштовані клуби, бібліотеки і читальні і взагалі повинна вестися як найширша культурно-просвітницька діяльність” ДАМО.- ф.р.156,оп.1,спр.17,арк.24.. Згідно з цим документом, будинки відпочинку переходили під контроль профспілок.

Питання відкриття будинків відпочинку і взагалі про організацію санаторно-курортної справи порушуються протягом 1921 року шістнадцять разів. Разом з тим, очевидно, створення будинків відпочинку виявилося справою не простою, адже 3 вересня 1921 року розглядалося клопотання Губрадпрофу щодо виділення приміщення для „Будинку відпочинку” у м.Миколаєві. Зверталися до цих питань і протягом наступних п'яти років, а в квітні 1926 року Миколаївською окружною радою профспілок було порушене питання про відкриття вже будинку відпочинку в м.Очаків на 250 місць ДАМО.- ф.р.778,оп.1,спр.676,арк.79.. Його відкрили 1 червня 1926 р., він був досить популярним, перевищуючи попит на послуги першого будинку відпочинку у М.Миколаєві, незважаючи на незручності з транспортним сполученням та проблемами з питною водою. І все ж, будинок не мав власного приміщення, тому через три роки, 11 січня 1930 р., тепер уже Миколаївський окружний виконком знову розглянув питання про будівництво Очаківського будинку відпочинку ДАМО. - ф.р. 161, оп.1, спр. 842, арк.5.. Проте невдовзі, 1933 р., в м.Очаков було введено суворий режимний стан, і будівлю Будинку відпочинку передали військовій частині ДАМО.- ф.р.992,оп.2, спр.2052,арк.26..

У підрозділі другому - „Туризм на Миколаївщині в контексті становлення радянського туризму в Україні у міжвоєнний період” проаналізовано документи, що допомагають визначити особливість процесу формування організаційних структур радянського туризму на Миколаївщині.

В дисертації стверджується, що сфера гостинності Миколаєва і області у міжвоєнний період формувалась в умовах, коли туризм в Україні перебував у стадії становлення. За умов безперервного розвитку інтеграція сфери гостинності, що вже була частково сформована у дореволюційний період, і туризму мала б відбутися еволюційним шляхом. Проте ліквідація приватної власності і тотальне одержавлення призвели до занепаду підприємництва і, як наслідок, - згорталися готельна і ресторанна справи.

Тому сфера гостинності Миколаївщини після першої світової війни, Жовтневої революції і подій громадянської війни починала формуватися заново. Паралельно з цим відбувався і процес становлення організаційно-управлінської структури українського туризму.

Дисертант відзначає, що становлення українського туризму на Миколаївщині відбувалося своєрідно: в деяких районах, адміністративні центри яких на сьогодні знаходяться в обласному підпорядковані, осередки туризму сформувалися значно раніше, ніж у самому Миколаєві. Так, у м. Новий Буг вже на початку 1930 року діяла райрада Українського товариства пролетарського туризму та екскурсій (УКРТУРЕ), отримуючи директиви і вказівки від Центральної ради цієї організації, що перебувала у м. Харкові. Серед напрямів діяльності Ново-Бузької райради УКРТУРЕ були: організаційне, фінансове, методичне забезпечення туризму ДАМО.- ф.р. 978, оп.1, спр.8, арк.102..

У м. Миколаєві перший осередок туристсько-екскурсійної системи було утворено лише 1935 року, про що свідчить постанова президії Миколаївської міської ради профспілок від 28 квітня 1935 р. „Про туристсько-екскурсійну роботу”. На початку постанови зазначалося (мова оригіналу російська): ”Беручи до уваги, що й досі туристсько-екскурсійна робота серед трудящих міста Миколаєва не проводилася, президія міськпромради постановляє: 1/Організувати оргбюро товариства пролетарського туризму. ...Організувати 3 опорні ячейки - на заводі Марті, заводі ім.61 комісара і в суднобудівельному інституті, залучивши не менше 400 членів товариства до 1 УІІ-35р., а також створити оргбюро з утворення ячейок на підприємствах і вузах, а при них наступні секції: вело, водну, гірську і фото ДАМО.- ф.р. 823, оп. 12, спр. 193, арк. 7.. Крім того, планувалося вже 1935 року провести 10 екскурсій „для обміну досвідом виробничого характеру, соціально-побутового обслуговування і відпочинку...” Також постановлялося організувати в Миколаєві Будинок туриста, турбазу на 50 ліжок..., а також табір вихідного дня на 40 осіб для кращих ударників Там само..

Особливість діяльності миколаївського осередку полягала не тільки в масштабності планів роботи вже першого року існування оргбюро, а і тому, що, на відміну від Ново-Бузького, воно було елементом іншої організаційно-управлінської структури - Всесоюзного товариства пролетарського туризму та екскурсій (ТПТЕ) і підпорядковувалося вже не Харкову, а Москві, звідки (з Центральної ради ТПТЕ) і отримувало інструктивні листи, вказівки та іншу нормативну документацію і звітувало перед нею ДАМО.-ф.р.-823, оп.12,спр.193, арк.13-14..

Таким чином, з середини 30-х років український туризм стає складовою всесоюзного, організаційно підпорядковуючись Москві, де розташовувалася Центральна Рада ТПТЕ, що і визначає його концептуальні засади.

Підрозділ третій - „Відродження туристської справи у післявоєнні роки: шкільний туризм в Миколаївській області кінця 40-початку 50 -х років та його вплив на туристську інфраструктуру присвячено особливостям процесу відродження сфери гостинності і туристської справи на Миколаївщині після Великої Вітчизняної війни.

У повоєнні роки в країні спостерігався різкий спад туристичної діяльності, що було зумовлено страшними людськими, матеріально-технічними і культурними втратами Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні. Об'єктивні умови були вкрай несприятливими для туристсько-екскурсійної справи. І все ж влітку 1947 р. в Миколаєві починає діяти дитяча туристсько-екскурсійна база Дитячої туристсько-екскурсійної станції обласного відділу народної освіти. Під час літніх канікул 1948-1949 н.р. облекскурстурбазою було створено два літніх туристичних табори: табір юних мандрівників у м. Миколаєві і табір юних мандрівників у Кореїзі, в Криму, а також тимчасові туристичні бази в с.Парутино і м.Вознесенську ДАМО.-ф.п. 3, оп.7, спр.20, арк. 51.. Робота бази дозволила здійснити дітям поїздки до Асканії - Нової, Батумі, Горького, Сталінграду, Горі, Запоріжжя, Києва, Канєва, Краснодона, Криму, Ленінграда, Львова, Москви, Мічурінська, Одеси, Ульяновська, Херсона, Черкас Там само, арк.52.. Окремі школи та дитячі будинки області також організовували самостійно екскурсії до міст України.

Наступний рік стає для Миколаївської обласної екскурсійно-туристської бази облоно роком подальшого розширення географії туристських поїздок і походів. Так згідно з планом роботи Миколаївської обласної екскурсійно-туристської станції, кількість міст, до яких планувалося здійснити поїздки, не змінилася - 18, проте були заплановані масові походи на Урал і Алтай, а також до міст, яких не відвідували раніше: Талліна, Тбілісі, Уфи, Алма-Ати, Петрозаводська, Самарканда. Планувалися також походи на велосипедах, у тому числі до Ялти і Севастополя.