Нова Січ (1734–1775 рр.): історіографія

Джерельна база дослідження, поділяється на кілька груп. До першої групи віднесені документальні джерела: маніфести, укази, реляції, інструкції тощо, видані вищими органами влади Російської імперії, що були опубліковані протягом всього періоду існування Нової Січі (1734 - 1775 рр.) Маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі [публ. та комент. Л. Гісцової] // Пам'ятки України. - 1989. - № 4. - С. 2 - 5; Ходатайство Потемкина о замене запорожской старшине смертной казни заточением в монастырь // Киевская старина. - 1887. - Т. ХІХ. - Сентябрь. - С. 191 - 193.. Цінність даних документів полягає в тому, що ознайомлення з ними дає змогу краще зрозуміти ставлення царського уряду до Війська Низового та визначити основні напрямки його політичної діяльності по відношенню до Січі.

Ціла низка документів з історії Нової Січі видрукувана А. Скальковським, Д. Яворницьким, О. Андрієвським, Г. Швидько, Л. Гісцовою та Л. Демченко Яворницкий Д. Источники для истории запорожских козаков: в 2 т. / Д. Яворницкий. - 1903. - Т. 2. - С. 1072 - 2107; Швидько Г. К. Документи РДВІА про торговельні відносини між Запорозькою Січчю і Гетьманщиною у другій половині XVIII ст. / Г. К. Швидько // Південна Україна XVІІІ - ХІХ ст. - 1999. - Вип. 4(5). - С. 10 - 15. та ін. Варто відзначити чотиритомне видання ,,Архіву Коша Запорозької Січі”, яке увібрало в себе понад 400 діловодних справ Архіву Коша різноманітних за формою, походженням, тематикою та інформаційними можливостями.

Серед документальних видань виокремлено збірники та хрестоматійні видання Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: зб. документів / [під ред. І.Л. Бутила та Ф. П. Шевченка]. - К.: Наук. думка, 1970. - 659 с.; Гайдамацький рух на Уманщині. Коліївщина 1768 року. Хрестоматія / Монке С. Ю., Кузнець Т. В., Петренко А. І. - К., 2002. - 213 с., які стають у нагоді при досліджені питань щодо участі запорожців у гайдамацьких виступах та Коліївщині.

Великий масив неопублікованої інформації з історії Нової Січі містять архівні фонди, зокрема Центрального державного історичного архіву України м. Києва (ЦДІА України), Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) м. Москви, архіву Санкт-Петербурзького Філіалу Інституту історії РАН (АСПбФІІ РАН), Державного архіву Сумської області (ДАСО), Державного архіву Запорізької області (ДАЗО). Матеріали, що стосуються досліджуваного періоду, зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського Національної академії наук України (ІР НБУВ), Дніпропетровському історичному музеї (ДІМ), Одеському краєзнавчому музеї, Роменському музеї ім. П. Калнишевського та Соловецькому державному історико-архітектурному і природному музеї-заповіднику.

Другу групу джерелознавчої бази з історії Нової Січі становлять наративні джерела. До них відносимо повідомлення В. Чернявського, а також спогади М. Коржа, В. Абази, Л. Яценка-Зеленського.

Домінуюче місце зайняла третя група джерел - епістолярії, які складаються з офіційного та приватного листування Коша. Вивчення цієї групи документів дало змогу з'ясувати цілий ряд питань, пов'язаних зі становищем Війська Низового часів Нової Січі, а також ставлення представників урядових представників до запорожців; визначити основні напрямки політичного, соціально-економічного життя козацтва, зрозуміти матеріальні та духовні цінності, що панували на Запорожжі.

З джерел четвертої групи використані літописний твір Г. Граб'янки та історико-політичний трактат “Історія Русів”, в яких містяться згадки про участь запорожців у російсько-турецьких війнах XVIII ст.

Методологічну базу дослідження становлять наукові принципи та методи, за допомогою яких вдалось простежити процес накопичення знань з історії Нової Січі. Зокрема, в роботі застосовано принцип історизму, системності, всебічності, об'єктивності та наступності. Крім того, використані такі методи, як історико-порівняльний, історико-системний та загальнонауковий.

Другий розділ - ,,Інтерпретація соціально-економічного становища Запоріжжя періоду Нової Січі” - розкриває стан відображення в історіографії питань соціально-економічного характеру, пов'язаних із періодом існування останньої Запорозької Січі.

Висвітлюючи соціальний устрій та економічний розвиток Запоріжжя XVIII ст. представники російської дворянської історичної науки, будучи прихильниками урядової політики, відображали низький, архаїчний рівень розвитку січовиків, підкреслювали руйнівні та бездержавні тенденції козацтва, тим самим прагнучи довести недоцільність їхнього існування на території Російської імперії (С. Мишецький, Г. Міллер та ін.).

Для робіт 40-х рр. ХІХ ст. - початку ХХ ст. характерне неоднозначне ставлення до козацтва, що пояснюється існуванням двох історичних напрямків, боротьбою двох історичних шкіл - загальноімперської та національної української - які різнилися між собою в оцінці життя запорозького козацтва. Так, представники першої школи (М. Маркевич, О. Маркевич) розглядали запорожців як розбійників, грабіжників, а саме Запоріжжя - місцем зародження кріпосного права; представники другої - вдавалися до ідеалізації козацького устрою, вбачаючи у запорожцях лицарів (Д. Яворницький).

Соціально-економічне становище Війська Низового привернуло увагу істориків початку ХХ ст., що сприяло виходу праць узагальнюючого характеру, які розкривають різні аспекти життя Запорозького краю часів Нової Січі в контексті історії козацтва або загальної історії України (Я. Новицький, А. Сокульський, В. Антонович, М. Грушевський, А. Кащенко та ін.) та появі першої спеціальної роботи, присвяченої даному питанню (В. Біднов) Степовий В. Запорозький зімовник / В. Степовий, В. Біднов. - Катеринослав, 1916. - 30 с., що є безперечним доказом актуальності дослідження господарської діяльності запорозького козацтва. Виходячи з етимології самої назви В. Біднов зимівник розглядав як місце для зимування. В свою чергу О. Єфименко у зимівнику вбачала зародок приватної власності на Запоріжжі. Розвіяв В. Біднов і міф про соціальну рівність на Січі, поділивши козацьке суспільство на дві групи - старшину і сірому.

Ряд ґрунтовних праць присвячених економічним та господарським аспектам запорозького суспільства XVIII ст. з'явилися в 20 - 30-х рр. ХХ ст. (М. Слабченко, М. Кириченко), в яких запорожець постає не тільки воїном, а й господарем, торговцем, представником певної соціальної групи, а сама Січ розглядається як суспільна організація, для якої характерна приватна власність і майнова нерівність. Значний інтерес становить монографія В. Голобуцького, що побачила світ у другій половині ХХ ст. На великому архівному матеріалі в ній досліджено соціально-економічний розвиток Нової Січі. Проте вимушений викладати матеріал згідно канонам радянської ідеології, історик висвітлював події XVIII ст. крізь призму класової боротьби, поділяючи запорізьке суспільство на клас експлуататорів та експлуатованих. Окреме місце в історичній науці зайняли соціальні виступи на Січі та участь запорожців у суспільних рухах. Так, О. Рябінін-Скляревський висвітлив непрості відносини між козацькою старшиною та простим козацтвом. Виступам січовиків у гайдамацьких рухах присвячені праці В. Грекова та П. Мірчука. В яких автори відзначають підтримку повсталих не лише з боку сіроми, а й старшини.

Початок 1990-х рр. ознаменувався лібералізацією суспільного життя, очищенням історії від ідеологічних догм, що виразилося в більш об'єктивному підході до вивчення історії запорозького козацтва. Протягом 1991 - 2009 рр. було видано ряд праць присвячених різним аспектам соціально-економічного устрою Нової Січі (А. Бойко, О. Посунько, С. Андрєєва, Ю. Головко, О. Мірущенко, С. Плецький та ін.). Справжній прорив в сучасній історичній науці зробила праця О. Олійника Олійник О. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734 - 1775) / О. Олійник. - Запорожжя: Дике Поле, 2005. - 256 с., в якій історик досліджуючи господарську одиницю - зимівник, подав його детальний опис, вперше ввів до наукового обігу його класифікацію та визначив найбільш вірогідну їх кількість.

Отже, аналіз стану висвітлення соціально-економічного становища Нової Січі свідчить про зростання інтересу до даної проблеми, еволюцію поглядів та переоцінку ідеологічних підходів до вивчення теми. Проте, незважаючи на ряд праць, в яких порушувалося розглядуване питання, комплексної ґрунтовної роботи видано так і не було.

Третій розділ - ,,Воєнне мистецтво Війська Запорозького Низового 1734 - 1775 рр. в історичних дослідженнях” - присвячений проблемі з'ясування в історичній науці військових досягнень запорожців часів Нової Січі.

Перші відомості про військове мистецтво запорожців знаходимо в працях істориків XVIII ст. (С. Мишецький, Г. Міллер, О. Рігельман). Розглядаючи козацтво як антидержавний елемент, історики змальовували козаків як недисциплінованих вояків, грабіжників та розбійників.

Подібний підхід до оцінювання запорозького козацтва спостерігається в працях Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича. Водночас певний відхід від методи викладу історії Запорожжя помітний в працях козацької старшини (В. Рубан, П. Симоновський), що пояснюється не чим іншим, як відстоюванням власних інтересів. Піднімаючи роль козацтва, історики тим самим прагнули довести давнє і ,,шляхетське” походження козацької старшини з метою обґрунтування її претензій на дворянство в Російській імперії.

Воєнна тематика знайшла відображення в працях представників дореволюційної історичної науки. Вагомий внесок у досліджувану проблему зроблено А. Скальковським, заслуга якого полягає не лише в піднесенні ролі та значення Війська Низового під час військових походів XVIII ст., й у введенні до наукового обігу нового інформаційного матеріалу щодо завдань та функцій, які покладались на запорожців під час російсько-турецьких воєн. Водночас більшість розвідок зазначеного періоду лише побіжно торкалися досліджуваної проблеми, коротко висвітлюючи участь запорожців у російсько-турецьких війнах часів Нової Січі. Так, Д. Міллер основні завдання служби запорожців зводив до взяття полонених та відвоювання степової території у татар.

Участь запорожців у російсько-турецьких війнах відображена в працях російських істориків О. Байова та А. Петрова Петров А.Н. Война России с Турцией и польськими конфедератами с 1769 - 1774 год: в 5 т. / А.Н. Петров. - Т. 1. - СПб., 1866 - 510 с.; Т. 2. - СПб, 1866. - 485 с.; Т. 3. - СПб,. 1874. - 322 с.; Т. 4. - СПб., 1874. - 391 с.; Т. 5. - СПб, 1874. - 210 с.; Байов А.К. Документы, относящиеся к войне России с Турцией 1736 - 1739 гг.: в 2 т. / А.К. Байов // Русская армия в царствование Императрицы Анны Иоановны. - СПб., 1906. - Т. 1. - 551 с.; Т. 2. - 347 с.;. Якщо А. Петров відзначав високий рівень військової майстерності запорожців, то О. Байов інтерпретував події не виходячи за межі загальноприйнятого в російській історичній науці негативного зображення козацтва, звинувачуючи їх у користолюбстві, недисциплінованості та в поганому виконанні своїх військових обов'язків.

Аналіз праць 20 - 30-х рр. ХХ ст., присвячених козацтву свідчить, що військова служба запорожців періоду Нової Січі істориками взята до уваги не була.

40 - 80-ті рр. ХХ ст. були важливою віхою у дослідженні військового мистецтва запорожців часів Нової Січі. Саме в цей період були видані документи Суворов А. В. Документы: в 4 т. / [Под. ред. Г. Мещерякова] - М., 1949. - Т. 1. - 789 с.; Румянцев П.А. Докумены: в 3 т. / П.А. Румянцев. - М., 1952. - 864 с. з історії російсько-турецьких воєн XVIII ст., які стають у нагоді при з'ясуванні бойових функцій запорожців у ході війни.

Активізації досліджень щодо військової служби січовиків сприяло святкування 300-річчя ,,возз'єднання” України з Росією. Зокрема, побачили світ спеціальні дослідження О. Апанович Апанович О. М. Запорозьке військо як складова частина російської армії в другій половині XVIII ст. / О. М. Апанович // Наук. записки інституту історії. - К.: Вид-во АН УРСР, 1953. - Т. 5. - С. 109 - 136; Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / О. М. Апанович. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 228 с., в яких розкриті питання комплектації, бойового забезпечення, тактики та ролі Війська Запорозького у військових кампаніях XVIII ст. Проте час написання розвідок не міг не позначитися на їхньому змісті: в них знаходимо значущість і верховенство російської армії над козацькими загонами під час бойових рейдів та применшення справжніх заслуг запорожців у війнах із Туреччиною.

Запорожці, як учасники російсько-турецький воєн, відображені у дослідженнях О. Дружиніної, С. Соловйова, Л. Безкровного та ін. Втім, узагальнення зроблені дослідниками радянського періоду, переважно не виходили за рамки загальноприйнятого трактування подій про перебільшення боєздатності російської армії та замаскування справжнього внеску запорожців у ході війн Росії з Туреччиною.

Сучасний період української історіографії позначився кардинальними змінами в суспільно-політичному житті, що сприяло відходу істориків від радянської ідеології та відродженню власної історичної науки, позбавленої догматизму й упередженості. Зміни відбулися і в самій тематиці дослідження. Постав цілий комплекс питань, пов'язаних із воєнною історією запорожців, що до цього мало привертало увагу науковців. Поряд із традиційним висвітленням участі січовиків у військових кампаніях 1735 - 1774 рр. (А. Сокульський, О. Апанович, В. Голобуцький та ін.), увагу істориків привернуло воєнне оснащення запорожців (В. Давиденко, Д. Тоїчкін, Д. Кобалія), матеріальне становище козацтва протягом війни (О. Мірущенко), доля полонених на Січі (С. Плецький), розвідувальна діяльність (П. Макаров) тощо. Вагомим внеском у досліджувану проблему стали наукові розвідки Г. Шпитальова Шпитальов Г. Г. Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735 - 1739 років / Г. Г. Шпитальов. - Запоріжжя: РА ,,Тандем-У”, 2002. - 72 с., присвячені участі запорожців у російсько-турецьких війнах XVIII ст.

Отже, аналіз стану висвітлення військового мистецтва запорожців часів Нової Січі свідчить про те, що тривалий час це питання не розроблялось як наукова проблема. Проголошення незалежності України, відкритий доступ до архівних матеріалів та переосмислення методологічних підходів на початку 1990-х рр. сприяли появі кількох спеціальних досліджень із даної проблеми.

У четвертому розділі - ,,Петро Калнишевський - останній кошовий отаман: історіографія” - висвітлюється історіографія, присвячена постаті останнього кошового отамана Запорозької Січі. З'ясовано, хто з дослідників займався вивченням згаданого питання, відтворено еволюцію поглядів істориків щодо вказаної проблеми; шляхом порівняльного аналізу концепцій та висновків відображено процес накопичення знань в історичній науці з того чи іншого питання, а також показано їх залежність від політичних умов, в яких творив історик.

Аналіз літератури, присвяченої П. Калнишевському, дав змогу з'ясувати, що ранні роки життя кошового найменше висвітлені істориками, що пояснюється відсутністю необхідного джерельного матеріалу. Значно ширше відображено в історичній літературі період, коли П. Калнишевський обіймав посади військового осавула та судді на Січі. Проте час написання праць призвів до розбіжностей у поглядах істориків на ряд проблем, пов'язаних із діяльністю козацького ватажка. Не знайшла однозначного висвітлення участь П. Калнишевського у каральних акціях проти гайдамаків. Одні подають його активним борцем із повсталими (П. Єфименко, В. Грибовський, Р. Пересвєтов), інші - даний історичний факт розцінюють як вимушений захід, який супроводжувався таємною підтримкою з боку козацької старшини (В. Греков, Д. Кулиняк, А. Коцур).

Розбіжності в історичній літературі зустрічаються і з приводу першого недовготривалого перебування П. Калнишевського на посаді кошового отамана. Так, дослідники другої половини XVIII - початку ХХ ст. та радянської історичної науки короткотривале правління кошового пов'язують із соціальними конфліктами на Січі та відсутністю підтримки кошового з боку сіроми (К. Одовець, В. Біднов). Натомість представники сучасної української історичної науки цей факт пояснюють неприхильним ставленням до П. Калнишевського імператриці Катерини ІІ (О. Апанович, А. Коцур).

Період перебування П. Калнишевського на посаді кошового отамана чи не найбільше висвітлений у наукових працях, хоча й більшість з них даної проблеми торкається лише побіжно. Якщо у викладах дореволюційного періоду наголошується на вагомому внеску П. Калнишевського в суспільно-політичне, військове та культурне життя Війська Низового, то у виданнях радянського періоду кошовий постає як багатій, експлуататор народних мас. Справжній внесок П. Калнишевського в розвиток Запорозьких Вольностей належним чином був оцінений лише за роки незалежності України.

Чи не найширше в історичній науці досліджений період перебування П. Калнишевського в стінах Соловецького монастиря. Вперше розкрити таємницю ув'язнення козацького ватажка після зруйнування Нової Січі вдалося П. Єфименку. Результати його дослідження були підтверджені Д. Яворницьким, який особисто відвідав Соловецький острів та опрацював низку матеріалів, пов'язаних із даною постаттю.

Праці радянських істориків М. Гернета та Г. Фруменкова Гернет М. История царской тюрьмы: в 2 т. / М. Гернет. - М., 1951. - Т. 1. - 327 с.; Фруменков Г. Г. Узники Соловецкого монастиря / Г. Г. Фруменков. - Архангельск, 1979. - 223 с. цінні насамперед тим, що їх автори віднайшли та ввели до наукового обігу новий архівний матеріал про перебування П. Калнишевського за ґратами.