Суспільно-політична діяльність української інтелігенції в Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ”

УДК 316.343.652(09)(472)

Суспільно-політична діяльність української інтелігенції в Російській імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Коляда Ігор Анатолійович

Переяслав-Хмельницький 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Реєнт Олександр Петрович,

Інститут історії України НАН України, заступник директора Інституту історії України НАН України, завідувач відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент АПН України Ткаченко Василь Миколайович,

Президії Академії педагогічних наук України; радник доктор історичних наук, професор Рубльов Олександр Сергійович,

Інститут історії України НАН України, вчений секретар; доктор історичних наук, професор Орлик Василь Михайлович,

Кіровоградський національний технічний університет, завідувач кафедри гуманітарних наук та документознавства.

Захист відбудеться «24» грудня 2010 року о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 в ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” за адресою: 08401, Київська обл., м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” (08401, Київська обл., м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30)

Автореферат розісланий «22» листопада 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.Ф. Глоба

інтелігенція правовой український

АНОТАЦІЯ

Коляда І. А. Суспільно-політична діяльність української інтелігенції в Російській імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”, Переяслав-Хмельницький, 2010.

У дисертації проаналізовано процеси становлення української інтелігенції в середині ХІХ ст., а також основні напрямки еволюції її суспільно політичної діяльності. Визначено соціально-майновий статус інтелігенції в останні десятиліття ХІХ ст. та на початку ХХ ст. в умовах переходу до капіталізму, з врахуванням впливу революції 1905-1907 рр. та Першої світової війни. Показано основні сфери діяльності інтелігенції як на ниві відродження національної культури і формування національної самосвідомості української нації, так і в сфері політичної боротьби. Особлива увага зосереджена на діяльності інтелігентських партій і рухів, зокрема “Громад”, народницьких рухів: “народолюбців”, “хлопоманів” тощо; основних політичних партій: РУП, УСДРП, УДРП та інших. У результаті роботи визначено здобутки, прорахунки та суспільну значущість діяльності інтелігенції рубежу ХІХ-ХХ ст.

Суспільно-політична діяльність української інтелігенції на межі ХІХ - ХХ ст. мала величезне значення для становлення й розвитку всієї української нації. Незважаючи на певні недоліки, що їх можна охарактеризувати як “хвороби зростання”, національна інтелігенція досягла головного свого здобутку - створення української модерної нації та перетворення її на самостійний культурний та політичний суб'єкт відносин як з російським народом, так і з іншими народами Європи та світу.

Ключові слова: інтелігенція, українська інтелігенція, “народолюбці”, “хлопомани”, народництво, “Громади”, політична партія, культурно-просвітницька діяльність.

АННОТАЦИЯ

Коляда И. А. Общественно-политическая деятельность украинской интеллигенции в Российской империи во второй половине ХІХ - начале ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - ГВУЗ “Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды, Переяслав-Хмельницкий”, Переяслав-Хмельницкий, 2010.

В диссертации анализируются процессы формирования украинской интеллигенции в середине ХІХ в., а также основные направления эволюции ее социально-политической деятельности. Определен социальный статус интеллигенции, основные формы ее материального обеспечения. Эти факторы показаны в динамике, с учетом особенностей перехода России к капиталистическим отношениям, а также с учетом влияния Российской революции 1905-1907 гг. и Первой мировой войны. Исследованы основные формы деятельности интеллигенции как в сфере культурного возрождения и формирования национального самосознания, так и в сфере политики. Основное внимание сосредоточено на изучении деятельности политических партий и движений, в частности “Громад”, народнических движений - “народолюбцев” и “хлопоманов”; основных политических партий: РУП, УСДРП, УДРП и других. В результате работы определены достижения и просчеты, а также социальная значимость деятельности интеллигенции на рубеже ХІХ-ХХ вв.

Общественно-политическая деятельность украинской интеллигенции на рубеже ХІХ-ХХ вв. имела огромное значение для становления и развития всей украинской нации. Несмотря на определенные недостатки, которые можно охарактеризовать как “болезни роста”, национальная интеллигенция достигла главного своего достижения - формирования модерной украинской нации и превращения ее в самостоятельный культурный и политический субъект отношений как с русским народом, так и с другими народами Европы и мира.

Ключевые слова: интеллигенция, украинская интеллигенция, “народолюбцы”, “хлопоманы”, народничество, “Громады”, политическая партия, культурно-просветительная деятельность.

ABSTRACT

Igor Kolyada. Social and political activity of the Ukrainian intelligentsia in Russia (the second half of XIX - the beginning of XX century). - The manuscript.

Thesis for a PhD. in History. Speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - State Higher Educational Establishment “Pereyaslav-Khmelnitsky State Pedagogical University named after Hryhoriy Scovoroda”. - Pereyaslav-Khmelnitsky, 2010.

Because of the most disadvantageous condition, the rise of domestic intelligentsia became historical phenomena. The liquidation of all signs of Ukrainian statehood by tsarism as well as negation of existence of the Ukrainians as separate nation had to eradicate the slightest opportunity for the rise of Ukrainian intelligentsia. But the most intolerant to the Ukrainians strata - Polish gentry and Russify bureaucracy - gave the first personalities who made known as Ukrainian intelligentsia, as well as the outpost of imperial russification - the universities (especially the University of Saint Volodymyr in Kyiv) became seats of the Ukrainian movement.

The rise at the turn of feudal and capitalist age determined not only the social and property status of Ukrainian intelligentsia, but also the directions of their future activity. Having been the representative of national interests, Ukrainian intelligentsia had to take into consideration the concerns and needs of other social strata, first of all the peasantry, which culture soon became a basic for intelligentsia. From the very beginning the intelligentsia had to solve three problems: national, cultural and social ones. At the last decade of XIX - beginning of XX centuries, when the political problems became prevailing for all social strata of Russian empire as well as the slogan of national self-determination, including the right for separation, got more popularity, the activity of intelligentsia was dedicated to the attempts of complex decision of all three problems that was mentioned above.

At the turn of XIX-XX centuries the brain workers made up fully formed social and professional stratum. Opposite to previous periods when the reinforcement of intelligentsia had happened due to nobility, Polish and Cossack gentry, at the turn of the centuries the structure of intelligentsia became more democratic. While at the beginning narodnik movement had been the dominant one among Ukrainian intelligentsia, after the increase of peasants, workers and people not of noble birth (so called “raznochyntsi”) the different branches of intelligentsia movement were getting the features of liberalism, nationalism, social-democracy and others ideologies typical for that period.

The relatively low representative of intelligentsia in social and political life caused its weakness. When the majority of Ukrainian population was peasants, many of whom were illiterate and socially non-mobile, the social meaning of more mobile intelligentsia was unique. Because of their low educational level peasantry couldn't understand the majority of measure planed and made by intelligentsia for their good. It became evident during narodnik “road to people”, and later: in the period of revolution of 1905-1907, time of reaction, Stolypin's reforms, and especially during the Liberation movement 1917-1920.

Nonetheless, at the turn of the XIX-XX centuries the political weight of intelligentsia, including the national one, had been swiftly increasing. It caused not only by special status of intelligentsia in the social structure of population, but also by the objective laws of evolutions of national movements. According to accepted in western historiography classification of Eastern European national movements, every movement comes through three stages. The first one is “scientific”, when the intelligentsia starts the search of outlines of national consciousness; the second one - cultural or the period of national renaissance; the third one is the stage of politicization of national movement. “Hromada” movement integrated intelligentsia in one social and political unity which simultaneously created the criteria of modern national consciousness as well as tried to spread them, though in “draft variant”, for all Ukrainian society. At the beginning of XX century the success of these measures were proved by the fast national politicization of Ukrainian society. Rapidly getting through the first two stages, Ukrainian national movement entered the third, political stage at the turn of XIX-XX centuries. And at this time the Ukrainian intelligentsia became motive power of national movement.

Having small number of activist and weak resource base, intelligentsia - opposed to peasantry and bourgeoisie - was been able to achieve the leadership by use of its advantages: scholarship, national consciousness, political idealism and radicalism of students - the most politically active stratum of that period. It was enough to turn the intelligentsia into the elite, which managed to consolidate the nation around the strategic idea - the creation of own state and transformed the notion “Ukrainian nation” from the relative to generally recognized one.

The last two-three decades before the First World War brought to the significant progress in political evolution of Ukrainian intelligentsia. They enriched their arsenal of ideas as for national question as well as continued to search new ways for social liberation of the Ukrainians. It became the active participant of legal and illegal political activity as well as created political parties and organized Ukrainian press.

The social and political activity of Ukrainian intelligentsia at the turn of XIX-XX centuries had great significance for creation and development of Ukrainian nation. Despite some flaws, national intelligentsia got its main achievement - creation of modern Ukrainian nation as well as its transformation into the independent cultural and political subject.

Key words: intelligentsia, Ukrainian intelligentsia, “narodolyuby”, “khlopomany”, narodnik movement, “Hromada”, political party, cultural and educational activity.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Актуальність теми пов'язана з сучасним етапом розвитку вітчизняної історичної науки і обумовлена не лише необхідністю поглибленого розгляду ряду важливих проблем, зокрема, суспільно-політичної тематики, а й перебуває у нерозривному зв'язку із необхідністю пошуку за допомогою історичної ретроспекції шляхів подолання назрілих проблем державотворення в Україні ХХІ ст..

Розгляд суспільно-політичних рухів, що виникали і розвивалися в середовищі української інтелігенції, ? важлива дослідницька перспектива. Неможливо уявити не лише політичного, а й економічного і культурного життя у ХIХ-ХХ ст. поза суспільним рухом. Історія є рух через альтернативи та варіанти, за якими часто стоять політичні партії, які виражають волю, інтереси, надії і сподівання відповідної частини населення, певних соціальних верств і структур.

Потужні національні рухи та викликана ними політична боротьба, що розгорнулися в українських землях у складі Російської імперії в другій половині XIX - на початку XX ст., стали важливими елементами визвольних змагань українського народу, переконливими свідченнями їхньої взаємопов'язаності. Об'єктивне відтворення історії цього періоду залишається не лише вагомим, а й значною мірою аксіологічним завданням. У цьому контексті проблема дослідження суспільно-політичної діяльності української інтелігенції (“вимушеного” лідера тогочасного суспільства), яка взяла на себе роль провідника нації, набирає неабиякої наукової ваги.

Докладне й всебічне вивчення діяльності інтелігенції - нагальне й актуальне завдання сучасної вітчизняної історіографії, оскільки саме національно свідома інтелігенція у концентрованому вигляді відображає історію народу, багатоаспектність та різноманітність виявів його культури у найширшому розумінні цього слова. Інтелігенція, насамперед її інтелектуальна еліта, виступає носієм етнічної свідомості народу у головних проявах, накопичує, інтерпретує й репродукує історичний і культурний досвід, створюючи найвищі для нації культурні цінності.

Дослідження ролі інтелігенції в суспільному житті й політиці має неабияке культурно-освітнє значення. Суспільно-просвітницька вагомість обраної теми пов'язана з поступовим набуття інтелігенцією ролі інтелектуального генератора передових ідей у суспільній свідомості. Саме від її позиції в певній мірі залежить визначення напрямів вирішення сучасних проблем державотворення в Україні та оцінка широкими колами громадськості політичної реальності. В умовах поступового утвердження громадянського суспільства все більше зростає значення цієї соціальної верстви, її суспільно-політичної ролі.

Крім того, наявність в Україні величезного інтелектуального потенціалу вимагає його раціонального використання для вирішення актуальних проблем, як політичного, так і соціально-економічного, культурно-освітнього характеру. Саме тому пошук виважених підходів до побудови управлінської системи окремими соціальними групами та шляхів ефективного використання їхнього інтелектуального потенціалу не може відбуватися без урахування попереднього (як вдалого, так і неуспішного) досвіду залучення інтелігенції до активної суспільно-політичної та соціокультурної діяльності.

Таким чином, вивчення історичного досвіду суспільно-політичної діяльності української інтелігенції протягом другої половини XIX - початку XX ст. дозволить вирішити назрілу історичну проблему і краще проаналізувати реалії сучасного суспільно-політичного життя, визначити суспільні перспективи та уникнути допущених нею прорахунків.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося у рамках наукової проблематики Інституту історії України НАН України, зокрема наукової теми відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст. “Держава - спільноти - особа: державне управління та соціальні практики в українських губерніях Російської імперії (ХІХ - початок ХХ ст.)” (державний реєстраційний номер 0108U000723).

Мета роботи - на основі всебічного аналізу, осмислення нових документів, матеріалів, спогадів учасників подій, узагальнення здобутків історіографії висвітлити напрями, форми й методи суспільно-політичної діяльності української інтелігенції, реалізацію нею націотворчого потенціалу українства.

Для досягнення цієї мети автор поставив такі завдання:

здійснити науковий аналіз історіографії та огляд джерельної бази дослідження;

розкрити етапи формування інтелігенції як окремої соціально-професійної верстви;

встановити визначальні чинники формування соціально-професійного портрету інтелігенції;

визначити соціально-правовий статус української інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст.;

проаналізувати кадровий потенціал української інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст.;

дослідити її матеріально-побутове становище;

висвітлити роль української інтелігенції у формуванні національної ідеї;

охарактеризувати основні форми й напрямки культурницької діяльності української інтелігенції;

з'ясувати особливості політичної діяльності інтелігенції, її основні досягнення та прорахунки, роль та місце представників інтелігенції у зміні національно-правового статусу українських земель в умовах становлення парламентаризму в Росії на початку ХХ ст.

Об'єкт дослідження - комплекс соціально-економічних, суспільно-політичних й соціально-культурних трансформацій у Російській імперії другої половини - початку ХХ ст. у цілому й на її українських землях зокрема, що покликали до життя й забезпечили систематичне й системне відтворення специфічної соціальної верстви - інтелігенції, яка була водночас дітищем, рушійною силою й неодмінною умовою процесів буржуазно-капіталістичної модернізації в українських губерніях у складі імперії Романових.

Предметом дослідження є сукупність проявів суспільно-політичної та соціально-культурної діяльності окремих відомих представників інтелектуальної еліти та усієї української інтелігенції у Російській імперії як окремої верстви, що виступала рушійною силою процесів національного відродження та політизації визвольного руху в Україні цього періоду.

Хронологічні межі - друга половина ХІХ - початок ХХ ст. - надзвичайно плідний період в історії розвитку вітчизняної інтелігенції. Саме у цей час вона остаточно визначилася як окрема соціальна верства, з властивою лише їй рисами, пройшла етап становлення політичної організованості, що знайшло втілення у формуванні самостійних політичних партій й виробленні їхніх програм, частина з яких виразно формулювала вимогу незалежної соборної Української держави.

Нижня межа дослідження - кінець 50-х - початок 60-х рр. ХІХ ст. - відновлення українського національного руху, що було пов'язано із заснуванням представниками інтелігенції напівтаємної організації - Петербурзької громади у другій половині 1858 року. Верхню межу досліджуваного періоду вважаємо 1917 рік - рік революцій в Росії та здобуття Україною державності, рік найбільшого піднесення політичної ваги інтелігенції як лідера Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр..

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію 9 українських губерній Російської імперії в часових межах другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст.

Методи дослідження. Наукову роботу виконано на основі принципів історизму та наукової об'єктивності. Під час роботи використано загальнонаукові принципи й конкретно-історичні методи: принцип поєднання індуктивного (від часткового до загального) і дедуктивного (від загального до часткового) методів; аналізу й синтезу; класифікації та систематизації; порівняння; аналогії; узагальнення. Застосування діалектичного методу дозволяє розглядати події, процеси, явища та їх наслідки в динаміці, що є особливо важливим під час аналізу політичної діяльності української інтелігенції. Для розв'язання конкретно-історичних завдань роботи в ній використано порівняльно-типологічний (при складанні основних професійних груп інтелігенції), історико-типологічний (при дослідженні основних форм і напрямків культурницької діяльності української інтелігенції), системно-структурний (при визначені основних професійних груп інтелігенції у зв'язку з напрямками її діяльності), історико-біографічний (при вивченні участі інтелігенції у діяльності “Просвіти” та в організації “Свята української інтелігенції”), історико-порівняльний, хронологічний (для розмежування теми дослідження на етапи та періоди), статистичний (для вивчення різних за характером і значенням кількісних показників) та метод комплексного підходу до вивчення історичних явищ.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена метою, завданнями та визначеною проблемою роботи:

уперше сформульовано та розроблено актуальну наукову проблему, що не отримала належного висвітлення в історичній літературі, а саме здійснено комплексне вивчення суспільно-політичної діяльності української інтелігенції в Російській імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.;

у ході роботи в науковий обіг було введено ряд невідомих досі архівних матеріалів;

у теоретичному плані з урахуванням сучасних методологічних підходів обґрунтовано авторську методологію дослідження, а також визначено зміст таких понять, як “інтелігенція”, “національно-культурницька діяльність”, “культурно-просвітницька діяльність”, “народолюбство”, “народництво”, “українофільство”, “громадівський рух”;

обґрунтовано, що на кінець ХІХ ст. українська інтелігенція становила собою сформований соціальний прошарок, котрий вирізнявся не лише за інтелектуальною ознакою, а й за рівнем розвитку свідомості, майновим та суспільним статусом, об'єднував в собі людей різних спеціальностей - від сільських вчителів та студентів до державних службовців та викладачів вищих навчальних закладів;

науково проаналізовано, що інтелігенція з об'єктивних причин змогла не лише вплинути на формування національної свідомості українського народу, а й очолила цей процес, надавши йому характерних для себе ознак: поміркованості, пріоритету культурництва перед політикою, значна апеляція до історичних традицій та народної культури;

встановлено, що своєю культурно просвітницькою роботою інтелігенція сприяла утвердженню розуміння українцями своєї відмінності від росіян та поляків, що сприяло генетичній єдності не залежно від майнового та соціального статусу;

констатовано, що українська інтелігенція, незважаючи на багатоманітність поглядів щодо соціально-політичного майбутнього власної нації, завжди намагалася діяти у правовому полі Російської імперії, і лише молоді радикали початку ХХ ст. відійшли від цієї практики, започаткувавши нелегальний політичний рух та створивши нові традиції політичної боротьби, більш характерні для Західної Європи, аніж для імперії Романових;

доведено, що у політичній діяльності інтелігенція не змогла стати тим лідером, який міг об'єднати всі верстви українців заради спільної мети - отримання власної державності, бо серед її представників не було одноманітного уявлення про майбутнє України, які коливалася між ідеями культурної автономії та самостійності України.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її результатів під час подальшого наукового опрацювання різних аспектів історії вітчизняної інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст., створення узагальнюючих курсів з історії України, культурології, інтелектуальної історії, а також у процесі викладання нормативних курсів та спецкурсів з вітчизняної історії, політичної історії й політології, культурології, історичного краєзнавства тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження ґрунтується на наукових ідеях автора. Всі наукові публікації з визначеної проблеми виконані дисертантом особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні результати роботи були оприлюднені на Всеукраїнському круглому столі “Велика війна 1914-1918 рр. і Україна” (до 90-річчя з початку Першої світової війни) (Київ, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Теорія і практика підготовки вчителів історії та суспільних дисциплін: проблеми і перспективи” (Ніжин, 2004), Всеукраїнській науковій конференції “Юридичні читання молодих вчених” (Київ, 2004), VIII Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість” (Київ, 2005), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 170-річчю ювілею Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова: “Педагогіка духовності: поступ у третє тисячоліття” (Київ, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національних та загальнолюдських цінностей на заняттях історії та суспільних дисциплін” (Ніжин, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Соборна Україна: історична ретроспектива” (Черкаси, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції “Професійна підготовка вчителів історії та суспільствознавства в умовах переходу загальноосвітньої школи на 12-ти річний термін навчання” (Київ, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції X “Декабристські читання” (Київ, 2005), Міжнародній науковій конференції “Еліти і цивілізаційні процеси формування націй” (Київ, 2006), IX Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молодь, освіта, наука, культура й національна самосвідомість” (Київ, 2006), III Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006), Всеукраїнському круглому столі, присвяченому 150-річчю з дня народження І.Франка “Мій поклик: праця, щастя і свобода” (Київ, 2006), Другому засіданні всеукраїнського “круглого столу” Сарбеївські читання (до 80-річчя від народження професора Віталія Григоровича Сарбея (Київ, 2008), Всеукраїнській науково-методичній конференції “Актуальні проблеми сучасного підручника з історії” (Херсон, 2008), Міжнародній науковій конференції “Україна в етнокультурному вимірі ХVIII - початку ХХI ст.” (Київ, 2008), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національних та загальнолюдських цінностей на заняттях історії та суспільних дисциплін” (Ніжин, 2008), Міжнародній науковій конференції “Україна в європейському цивілізаційному процесі: проблеми соціальної та інтелектуальної історії” (Дніпропетровськ, 2009), Другій Міжнародній науково-практичній конференції “Простір гуманітарної комунікації: трансформації академічного дискурсу” (Київ, 2009), Міжнародній науково-практичній конференції “Формування міжетнічної та міжконфесійної толерантності майбутніх вчителів засобами громадянської освіти” (Київ, 2009), V Науковому семінарі “Роль визначних особистостей - митців, діячів науки та культури у процесі формування національної самосвідомості наприкінці XIX - початку XX ст.” (Київ, 2009).

Публікації. Теоретичні узагальнення та фактичний матеріал, які містяться у дисертації викладено в 44 публікаціях, 20 із яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України, 1 монографії, 1 монографії у співавторстві, 22 додаткових статтях у збірниках наукових праць, матеріалах і тезах наукових конференціях, навчальних та навчально-методичних посібниках. Загальний обсяг публікацій становить 144,75 др. арк.

Обсяг та структура дисертації зумовлена поставленою метою та науковими завданнями дослідження. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками, висновків, списку використаної літератури (685 найменування), списку джерел та їх умовних скорочень. Загальний обсяг дисертації ? 374 стор., повний обсяг дисертації - 450 стор.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність обраної теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, завдання роботи, методологічні аспекти, а також сформульовано й обґрунтовано хронологічні межі та територіальні рамки, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів і форми їх апробації.

У першому розділі - “Історіографія, джерела та теоретико-методологічні засади дослідження” - здійснено спробу висвітлення напрацювань попередників та аналізу архівних та опублікованих матеріалів, обґрунтування теоретичних підходів, окреслено принципи та методи наукового пошуку.

У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” розглянуто основні напрями і тенденції наукових розробок конкретно-проблемної та дотичної до визначеної тематики. На сьогодні ми можемо умовно поділити історіографію проблеми за хронологічним принципом на такі періоди:

Друга половина ХІХ - початок ХХ ст.

Історіографія 1920-х - першої половини 1950-х рр.

Історіографія другої половини 1950 - початку 1990-х рр.

Сучасна історіографія (від початку 1990-х рр.).

Як окрему частину науково-теоретичного масиву можна виділити зарубіжну, передусім діаспорну, історіографію. Однак враховуючи недостатній рівень її інформаційної наповненості з визначеної тематики, розгляд її розвитку здійснено в історичних межах періодів вітчизняної історіографії.

Початок процесу аналізу суспільно-політичної діяльності інтелігенції, а отже, й першому історіографічному періоду поклали праці безпосередніх учасників тогочасних подій, лідерів та ідеологів об'єднань української інтелігенції, а також їхніх опонентів. Це передусім роботи І. Франка, М. Павлика, К. Левицького, О. Барвінського, Ю. Бачинського, С. Вітика, Ю. Романчука, А. Вахнянина, Д. Антоновича, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, М. Порша, М. Міхновського, М. Грушевського, Б. Грінченка, С. Єфремова, Є. Чикаленка, М. Залізняка та ін. Ці дослідники розглядали походження тогочасних українських політичних партій різного спрямування, а також участь української інтелігенції у загальноросійських політичних рухах, як легальних, так і заборонених. У цілому ж праці дослідників зазначеного періоду визначаються певним суб'єктивізмом і знаходяться на перетині історіографії та джерельної бази, що робить їх особливо значущими. Як праці сучасників, вони не лише надають уявлення про події епохи, а певною мірою відтворюють її дух, суспільні настрої та світогляд української інтелігенції.

Другий історіографічний етап вивчення суспільно-політичної діяльності інтелігенції, як-то діяльність політичних партій та суспільно-політичних рухів на українських землях кінця XIX - початку XX ст., був започаткований національно-демократичною революцією 1917-1921 рр. і тривав до початку 1950-х pp. Визначальними рисами його початку були розкутість наукової думки, намагання переважної більшості вітчизняних громадсько-політичних діячів й істориків об'єктивно та неупереджено підійти до висвітлення процесів виникнення, становлення, громадської діяльності партійних угруповань, узагальнити та теоретично осмислити документальний історико-політичний матеріал. Однак одночасно з цими явищами, що мали місце у 20-х рр. ХХ ст., були й інші, породжені сталінським тоталітаризмом. Перехід до ідеологічної одноманітності критеріїв на засадах марксистсько-ленінського (а точніше сталінського) бачення історії започаткував штучну диференціацію історії на об'єктивну та суб'єктивну, правильну та помилкову.

Потрібно зазначити, що для цього періоду характерними є праці не лише українських, а й російських істориків з проблематики діяльності української інтелігенції. Значний внесок у дослідження політичного аспекту українського руху (особливо партій початку XX ст.) зробили історики марксистського спрямування 1920-х pp.: М. Яворський, О. Гермайзе, А. Ріш, М. Равич-Черкаський та інші, які згодом стали жертвами сталінських репресій. Вони, незважаючи на певну класову заангажованість, досить об'єктивно визначали історичну роль інтелігенції.

Паралельно з радянською історіографією в названий період розвивалася й зарубіжна, представлена передусім ученими української діаспори. Завдяки безперервному зв'язку з кращими дореволюційними традиціями вітчизняної науки, відсутності ідеологічних догм і регулярному ознайомленню з досягненнями західної історіографії, ці вчені, на відміну від своїх радянських колег, мали у своєму розпорядженні більше можливостей для вільного творчого пошуку й досягли кращих результатів у сфері дослідження українського національного руху. У Варшаві, Львові, Празі, Лондоні та деяких інших європейських містах упродовж 1930-1950-х pp. побачили світ праці О. Терлецького, П. Феденка, Д. Дорошенка, А. Яковлєва та ін.

Наступний, третій період історіографії суспільно-політичного життя в Україні другої половини XIX - початку XX ст. та його органічної складової - історії вітчизняної інтелігенції - хронологічно охопив другу половину 1950-х - початок 1990-х pp., не додавши особливої динаміки та новизни радянським дослідженням. Хоча під впливом хрущовської “відлиги” у 1960-х pp. було опубліковано низку праць, у яких було висвітлено окремі моменти з історії партій, більше інформації подавалося про селянський та робітничий рухи. Діяльність інтелігенції розглядалась лише як другорядний фактор суспільно-політичного життя, що виконував лише допоміжні, часто негативні функції для політичної боротьби.

Різноманітні історіографічні оцінки та положення щодо суспільно-політичного життя в Україні та ролі в ньому інтелігенції знайшли відображення в 1960-1980-х pp. у працях В. Борисенка, В. Лейкіної-Свірської, М. Лещенка, Ф. Лося, В. Сарбея, К. Тарнавського та ін. Однак важливим досягненням цього періоду історіографії стало остаточне формування позиційних підходів до власне українського руху й чітке розмежування культурницької та політичної сторін у діяльності інтелігенції. І якщо перша найчастіше визначалася як позитивна, то друга переважно трактувалася як буржуазно-націоналістична, тобто шкідлива для “справи” революції й “загальноросійського” революційного руху.

У 1970-1980-х pp. у західному українознавстві з новою силою зростає інтерес до вивчення суспільно-політичного життя в Україні та ролі в ньому інтелігенції другої половини XIX - на початку XX ст. З'явилися статті в журналах, збірниках, окремі розділи в загальних курсах української історії та монографіях, неопубліковані англомовні дисертації американських істориків М. Воскобійнюка (“Національне питання в Російській імперії в 1905-1907 pp.”, 1972), А. Іванкевича (“Український національний рух і русифікація”, 1976), Ю. Бошика (“Походження українських політичних партій в Росії в 1900-1907 pp.: зі спеціальним вивченням соціал-демократії”, 1981) й О. Андрієвської (“Український національний рух в Російській імперії, 1905-1914 рр.”, 1991). Однак на відміну від радянської школи, що хоч і повільно, але прогресувала, західні україністи в більшості трактувань дотримувалися принципів, закладених ще попередниками у 1920-х роках, що робить їхні праці менш значущими, аніж, навіть, заідеологізовані досягнення радянських вчених.

Для сучасного періоду історіографії, який розпочався після відновлення Української державності й триває до цього часу, характерне значне залучення фактичного матеріалу у висвітленні суспільно-політичного життя в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст.. Зі здобуттям Україною незалежності дослідження цієї проблематики стало необхідністю, що вимагало повного й об'єктивного висвітлення. Розширюється співпраця вітчизняних істориків із зарубіжними колегами й науковцями з української діаспори. Українська історіографія відкрилася для зовнішнього світу й плідних дискусій, вбираючи у себе новітні здобутки зарубіжних колег. Так, варто звернути особливу увагу на монографічні дослідження С. Телешуна, В. Головченка, В. Колесника, О. Рафальського, О. Тимошенко, А. Павка, Л. Могильного, у яких зроблено спробу узагальнити окремі аспекти з історії українських партій та їх поширення в середовищі тогочасної української інтелігенції.

Сучасними вченими напрацьовано науковий матеріал щодо участі в суспільно-політичному житті кінця ХІХ - початку ХХ ст. різних соціопрофесійних груп інтелігенції (Т. Гунчак Україна: перша половина XX століття: Нарис політичної історії (1993 р.); Н. Левицька “Академічний студентський рух в Україні в кінці XIX - на початку XX ст.” (1998 р.) та “Студентство у національно-визвольному русі України наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст.” (1998 р.); Т. Стоян “Студентство університетів підросійської України в другій половині ХІХ ст.”(1998), ін.. Ґрунтовністю та усебічністю аналізу характеризується праця В. Борисенка та Г. Непорожньої “Суспільно-політична діяльність учителів і учнівської молоді України в 1900 - першій половині 1907 рр.” (2002 р.), в якій з урахуванням загальних умов розвитку освіти в Російській імперії на початку ХХ ст., визначено зміст та характер суспільно-політичної діяльності учителів і учнівської молоді протягом визначених дослідниками періодів 1900-1904 рр., 1905 р. та 1906-1907 рр., з'ясовуються деякі аспекти матеріального становища вчителів, студентів духовних та світських навчальних закладів.

Перші серйозні спроби відтворити соціопрофесійний портрет української інтелігенції, вивчити напрямки і форми її діяльності у сучасній вітчизняній історіографії здійснили Н. Шип та Г. Касьянов. Так, у праці Н. Шип “Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологический очерк” (1991 р.) визначено зміст понять “інтелігенція” та “інтелігентність”, головні критерії приналежності до цієї соціальної верстви, розглянуто процес формування української інтелігенції, встановлено її кількісний і професійний розподіл по українським губерніям Російської імперії у ХІХ ст., з'ясовано ставлення влади до так званого “третього елементу” (різночинної інтелігенції - агрономів, лікарів, вчителів, службовців земств), досліджено участь вітчизняної інтелігенції у культурних і громадсько-політичних процесах ХІХ ст.. Розпочате на початку 1990-х рр. дослідження проблеми було продовжено дослідницею у низці наукових праць і статей присвячених, як безпосередньо проблемі інтелігенції вцілому (Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.): У 3 кн. (1994 р.), так і окремим напрямкам її діяльності у контексті розвитку українського національного руху.

Монографія Г. Касьянова “Українська інтелігенція на рубежі ХІХ - ХХ ст.: соціально-політичний портрет” (1993 р.) стала продовженням розробки проблеми соціопрофесійного портрету української інтелігенції рубежу ХІХ-ХХ ст., її участі в українських політичних партіях, єдності національного руху, боротьбі української інтелігенції за збереження та розвиток національної культури наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.. Дослідження суспільно-політичної діяльності української інтелігенції на початку ХХ ст. дозволило вченому стверджувати, що завдяки її зусиллям українська нація пробудилася, вийшовши з розряду “неісторичних”, а “українське питання” стало предметом уваги не тільки внутрішньої, а й європейської політики.

Важливими для всебічного вивчення проблеми суспільно-політичної діяльності української інтелігенції впродовж другої половини ХІХ ст., подоланню стереотипів радянської історичної науки щодо проблематики народницького руху стали джерелознавчі та історіографічні дослідження С. Світленка з історії народництва в Україні. У монографії “Народництво в Україні 60-80-х років ХІХ ст.: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії” (1999 р.) та ряді наукових статей і публікацій ученим розглянуто генезу народництва як історичного явища в історії Росії та України, виділено та конкретизовано етапи розвитку народницького руху в Україні, з'ясовано дефініції термінів “наролюбці”, “українські народолюбці”, “українське народництво”, обґрунтовано концепцію поліваріантного розвитку народництва у Наддніпрянщині, представленого двома напрямками: українського народолюбства і російського народництва, типологічно споріднених і, водночас, своєрідних за програмно-тактичними настановами і методами діяльності. Загалом джерелознавчі та теоретичні праці вченого надали сучасний і майбутнім дослідникам історії України періоду ХІХ - початку ХХ ст. вагому поміч, визначивши методологічні орієнтири та перспективні напрямки досліджень, дозволили розглянути народницький рух у ширшому контексті вивчення суспільно-політичної діяльності української інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст..

Подоланням стереотипів, спробами на нових методологічних та ідеологічних підходах проаналізувати соціокультурну і громадсько-політичну активність української інтелігенції, політику імперської влади щодо неї протягом другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. відзначені роботи з проблеми російської імперської політики в “українському питанні” сучасних російських дослідників О. Міллера ““Украинский вопрос” в политике властей и русаком общественном мнении (вторая половина ХІХ в.)” (2000 р.); “Империя Романових и национализм” (2006 г.) та І. Міхутіної ““Украинский вопрос” в России (конец ХІХ - начало ХХ века)” (2003 г.).

Отже, історіографія проблеми суспільно-політичної діяльності української інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст., незважаючи на значний період дослідження та вагомі успіхи у її розробці, потребує розробки комплексної наукової роботи.

У підрозділі 1.2. “Характеристика джерел” здійснено науковий аналіз різноманітних за структурою, призначенням і походженням документів. Необхідно зазначити, що досліджувана тематика не передбачає залучення надзвичайно великої кількості архівних джерел. Це пов'язано передусім з особливістю тогочасного руху інтелігенції, котрий був нелегальним або, в кращому випадку, напівлегальним. Документи, що розкривали особливості такої діяльності, приховувалися, а в разі загрози потрапляння до каральних органів Російської імперії знищувалися. Більшість доступних джерел - це матеріали, пов'язані безпосередньо з діячами руху інтелігенції. Саме на особистому рівні передавалася й зберігалася інформація, що становить основний науковий інтерес нашої теми - програми та плани учасників, їх дії, спрямовані на досягнення певної мети, особисті спостереження та характеристики колег й опонентів.

Враховуючи вищесказане, спробуємо дати стислий аналіз різних груп джерел. З цією метою можна умовно поділити джерела на групи, до яких варто зарахувати: по-перше ? спогади учасників, їхні мемуари; по-друге ? програми партій, створених інтелігенцією, які представляли інтелігентські суспільно-політичні рухи, та інша друкована партійна продукція: листівки, заклики, брошури, тощо; по-третє ? публіцистичні твори, авторство яких належить ідеологам та активістам тогочасного руху інтелігенції, а також тогочасні газетні та журнальні публікації. Так, особливого значення для першої групи джерел набувають спомини сучасників: М. Драгоманова, С. Русової, О. Барвінського, Б. Познанського, І. Білоусова та ін. Не менш привабливим для дослідження є блок літератури мемуарного характеру 1920-1930-х рр., який, хоч і створювався пізніше досліджуваного нами періоду, проте яскраво відображає його особливості та перипетії. Зокрема серед авторів численних споминів можна виділити Е. Беренштейна, М. Галина, В. Дебагорій-Мокрієвича, А. Дучинського, О. Лотоцького, Л. Мащенка, С. Русову, Є. Чикаленка. Ця група джерел, незважаючи на значну суб'єктивність, має велике значення через наявність у ній не лише фактичного матеріалу, а й елементів тогочасного світобачення української інтелігенції.

Другу групу джерел складають партійні документи. Створені ідеологами, котрі особисто належали до інтелігенції, вони якнайкраще відображають те ідеологічне різноманіття, яким вирізнялася вітчизняна інтелігенція на рубежі століть. Так, відзначимо рупівські брошури, як-то: “Самостійна Україна”, “Дядько Дмитро”, “Народна справа”, “Козаччина”; видання Української радикальної партії, автором яких був Б. Грінченко: “Чому у нас досі нема доброго ладу”, “Хто народові ворог” (Львів, 1905), брошури Української народної партії: “Робітниче свято 1 мая” (Чернівці, 1902), “Робітнича справа в програмі Української народної партії” (Чернівці, 1902), “Справа міської інтелігенції в програмі Української народної партії” (Чернівці, 1905), автором яких був М. Міхновський. Остання робота має особливе значення для заявленої нами теми, адже вона висвітлювала не лише партійне бачення статусу інтелігенції, а й її об'єктивну роль у тогочасному суспільно-політичному житті.

Основна частина документів, які стосуються саме політичних поглядів української інтелігенції досліджуваного періоду, міститься в архівах, відділах рукописів бібліотек. Особливий інтерес для нас становлять такі фонди Інституту рукопису НБУ ім. В. Вернадського: фонд № 3, у якому зберігається кореспонденція, фонд № 21 з документами С. Шелухіна, фонд № 36 - А. Кримського, фонд № 61 - О. Кістяківського, фонд № 65 - М. Дашкевича, фонд № 95 - В. Доманицького, фонд № 170 - Б. Грінченка, фонд № 172 - М. Драгоманова, фонд № 226 - А. Ніковського, фонд № 318 Д. Дорошенка. Серед матеріалів названих фондів значну увагу привертають оригінальні праці української інтелігенції межі століть, першочергово ті, які ніколи не публікувалися і в яких відображено процес становлення та розвитку суспільно-політичних рухів та ідеологій, характерних тогочасній інтелігенції.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) нами були опрацьовані: фонд № 3563 (фондоутворювач М. Шаповал), фонд № 3695 (фондоутворювач І. ІІІелухін), фонд № 3805 (“Колекція документальних матеріалів про діяльність українських буржуазно-націоналістичних партій РУП-УСДРП”, 1901-1929 pp.), фонд № 3809 (фондоутворювач С. Петлюра), фонд № 3849 (фондоутворювач Д. Донцов), фонд № 4186 (фондоутворювач Д. Дорошенко), фонд № 4465 (“Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб”). У цих фондах зберігаються праці не лише фондоутворювачів - статті, рецензії, листування, а і роботи інших представників тогочасної української інтелігенції, зокрема відозви, листівки різних політичних організацій, партій. Значний інтерес викликають документи Центрального державного історичного архіву України міста Києва (ЦДІАК України): фонд № 268 (Південне районне охоронне відділення. 1907-1917 рр.), фонд № 274 (Київське губернське жандармське управління. 1829-1917 рр.), фонд № 294 (Канцелярія Київського окремого цензора МВС. 1865-1906 рр.), фонд № 301 (Жандармські установи Подільської губернії (об'єднаний архівний фонд). 1882-1917 рр.), фонд № 304 (Харківське розшукове відділення 1902-1903 рр. Харківське охоронне відділення 1903-1906 рр.), фонд № 320 (Полтавське губернське жандармське управління. 1876-1917 рр.), фонд № 336 (Харківське губернське жандармське управління. 1868?1917 рр.), фонд № 442 (Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. 1796-1916 рр.), фонд № 1597 (Катеринославське охоронне відділення. 1902?1917 рр.) та документи Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАЛ України): фонд № 362 (фондоутворювач К.Студинський), фонд № 663 (фондоутворювач М. Павлик). У Центральному державному архів-музеї літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України) нами опрацьовано фонд № 128 (фондоутворювач З.Тулуб).

Для висвітлення даної проблеми авторами були залучені матеріали з таких державних обласних архівів України, як Харківський (Держархів Харківської обл.), Черкаський (Держархів Черкаської обл.)

Значний інформативний матеріал із досліджуваної проблематики містять тогочасні періодичні видання, що репрезентували різнопланові політичні рухи й партії, як загальноросійські, так і суто українські. До належать “Гасло”, “Селянин”, “Праця,” “Добра новина”, “Боротьба”, “Визволення”, “Воля”, “Голос робітника”, “Наша думка” та багато інших. У тогочасній періодиці друкувалися праці лідерів руху української інтелігенції, зокрема Б. Грінченка, В. Антоновича, М. Грушевського, О. Єфремова та інших.

Отже, проаналізувавши основні джерела стосовно проблеми суспільно-політичної діяльності української інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст., ми можемо зазначити, що вони недостатньо розкривають всі аспекти питання. Якщо проблематика програм і настроїв серед інтелігенції висвітлена досить чітко, то питання, які стосуються її практичної діяльності на ниві національного та політичного відродження, ставлення українського суспільства до інтелігенції, контакти з іншими соціальними групами на теренах суспільно-політичної діяльності, висвітлені досить слабо. Збереженість існуючих джерел, їх наукова обробка залишається не менш важливим питанням, аніж робота з ними, і потребує значно більшої уваги як науковців, так і працівників архівів. Те саме можна сказати і про роботу над перевиданням першоджерел, яка, хоч і проводиться, однак через брак фінансування здійснюється дуже повільно, що не відповідає потребам суспільства. В цілому ж зауважимо, що, на нашу думку, кількість і якість опрацьованих джерел є достатньою для комплексного об'єктивного висвітлення проблеми.

У підрозділі 1.3. “Теоретико-методологічні засади дослідження” визначено теоретичне підґрунтя щодо вивчення суспільно-політичної діяльності української інтелігенції протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст., окреслено наукові принципи і методи наукового пошуку.

Визначивши об'єктом дослідження систематичне й системне відтворення специфічної соціальної верстви - інтелігенції у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., теоретичною базою дослідження було обрано історичну антропологію - вивчення мотивів і стратегій поведінки реальних “акторів” у драмі “історії”. Окреслюючи предмет дослідження, нашу вагу було акцентовано на напрямках суспільно-політичної діяльності вітчизняної інтелігенції.

Методологічними засадами дослідження став цивілізаційний підхід та соціокультурна модель пояснення історичних подій і процесів. Цей вибір пояснюється перебування значної частини України у сфері домінуючого впливу російської православної (євразійської) цивілізації та необхідності за допомогою інструментарію соціокультурної моделі розкрити багатогранність реального соціального життя (проникнути в глибину соціальних структур), розглянути українське суспільство в цілому та дослідити соціальну природу і специфічні риси вітчизняної інтелігенції. Для реалізації зазначених підходів використовувався також міждисциплінарний синтез (використання методів суміжних соціальних і гуманітарних дисциплін - соціальної та історичної психології, політології, соціології, етнології, філософії).

Виходячи із зазначених методологічних засад у висвітленні обраної теми, автор керувався загальноприйнятими у сучасній українській історіографії принципами історизму, багатовимірності, системності, об'єктивності, усебічності.

Теоретичні підходи та принципи пізнавання реалізовувалися завдяки поєднанню загальнонаукових, спеціально-історичних методів та методів суміжних наук.

Використання проблемно-хронологічного, історико-порівняльного методів дозволили виокремити у темі дослідження певні проблеми, виділити етапи у соціокультурній та громадсько-політичні діяльності української інтелігенції, простежити трансформацію ролі інтелігенції у тогочасному суспільстві.