Суспільно-політична діяльність української інтелігенції в Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Історико-генетичний метод забезпечив можливість простежити причинно-наслідкові зв'язки і закономірності історичного розвитку, відтворити процес формування цінностей, норм та ментальних рис української інтелігенції, їхній вплив на вироблення цією нею загальнонаціональних ідей, політичної ідеології українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ - початку ХХ ст..

Порівняльно-типологічний, соціологічний, статистичний методи дозволили визначити основні професійні групи української інтелігенції, їх абсолютну та відносну кількість, територіальний розподіл, матеріальне становище, соціальний вплив та зв'язки кожної групи.

Дослідження основних форм і напрямків культурницької та суспільно-політичної діяльності української інтелігенції здійснено на основі історико-типологічного, системно-структурного, історико-біографічного методів.

Отже, представлені у дисертації підходи, принципи і методи дослідження зумовили структуру роботи, логіку викладу матеріалу, науковість результатів. Поєднання цивілізаційного підходу з соціокультурною моделлю пояснення історичних подій і процесів дозволили розкрити суспільно-політичну діяльність української інтелігенції у Російській імперії протягом ХІХ - початку ХХ ст. у всій багатовимірності, з урахуванням суспільних мікро - та макрорівнів.

У другому розділі ? “Формування та статус інтелігенції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” ? проаналізовано особливості соціального статусу тогочасної української інтелігенції, її ключові риси та місце в системі державної стратифікації.

У підрозділі 2.1. “Складання основних професійних груп інтелігенції” ретроспективно подано процес формування досліджуваного соціального прошарку. Упродовж ХVIII ст. був зроблений важливий крок в еволюції інтелігенції: вона почала виокремлюватися у специфічну соціальну верству. З'явилися окремі постаті, “соціальні атоми”, які пов'язували власне існування винятково з розумовою діяльністю, що для них вона ставала/була єдиним засобом заробітку, особистої кар'єри, тощо. У зв'язку з цим можна говорити про її відірваність від інших станів та класів, формування у процесі такого своєрідного декласування окремої суспільної категорії. Однак, якщо при цьому змінювався соціальний статус інтелігенції, зростало її значення й вплив у суспільстві, то незмінними залишалися визначальні риси соціального обличчя - вона продовжувала функціонувати як частина правлячої еліти з метою обслуговування саме її інтересів. Найголовнішими рисами її розвитку можна вважати, по-перше, інтенсивне кількісне зростання; по-друге, зміну соціальних джерел формування, демократизацію її складу, спричинену феноменом різночинної інтелігенції; по-третє, стрибкоподібне зростання її впливу в суспільно-політичному й економічному житті суспільства; по-четверте, - остаточне її оформлення в якості окремої, специфічної соціально-професійної верстви.

Упродовж ХІХ ст. подальшого розвитку й логічного завершення набула також традиція духовної опозиційності інтелігенції державній владі. Відтак слово “інтелігент” у той час мало не стільки соціологічний зміст, скільки несло морально-етичне забарвлення, хоча й вживалося переважно щодо інтелектуалів. Враховуючи вагомий вплив вітчизняної інтелігенції на розгортання процесів національного відродження, дистанціювання від імперської адміністрації фактично означало перехід у перманентну опозицію самодержавству, його централістичної політики.

У роботі визначено основні моменти формування різних прошарків інтелігенції: гуманітарної, технічної, комерційної, а також залежність цього процесу від усієї системи вищої освіти Російської імперії. Визначено також професійний розподіл тогочасної української інтелігенції та рівень її зайнятості в сфері державної адміністрації, освіті, науці, культурі.

Необхідно зазначити, що аналіз соціального портрету вітчизняної інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст. супроводжувався визначенням окремих кількісних й якісних характеристик її внутрішньої структури, диверсифікація якої проходила в умовах інтенсивного промислового розвитку українських земель у складі Російської імперії.

З'ясовано, що зростання кількісних показників йшло паралельно з якісними змінами: запровадження нових технологій на виробництві, їх ускладнення вимагало підвищення загальнокультурного рівня осіб, зайнятих на ринку праці, що, відповідно, сприяло чисельному росту педагогічних кадрів та підвищення їх ролі у суспільстві. Таким чином, інтенсивне зростання кадрового складу інтелігенції, зокрема, її професійної частини, яка безпосередньо брала участь у прогресивному розвитку країни, обумовлювалося об'єктивними потребами суспільного поступу. Однак перешкодою для її подальшого зростання залишався консервативний суспільно-політичний устрій Російської імперії, численні феодальні пережитки в економіці й державному управлінні.

Яскравим прикладом цього була орієнтація системи вищої освіти насамперед на підготовку кадрів необхідних для обслуговування потреб воєнно-феодальної держави, класична університетська гуманітарна освіта продукувала фахівців, які поповнювали численні ряди чиновництва. Відчувався також невисокий рівень розвитку спеціальної вищої освіти, що неодмінно вело до відсутності адекватної та своєчасної реакції на зростаючі потреби виробництва у кваліфікованих інженерно-технічних кадрах, значна частина яких, знову ж таки, мігрувала до імперського адміністративно-управлінського апарату.

У ході дослідження професійної структури інтелігенції було виявлено, що наприкінці ХІХ ст. за чисельністю першість належала представникам державно-репресивного й управлінського апарату (близько 25 %), що цілком відповідало існуючій тенденції до бюрократизації значної чисельності працівників розумової праці. До того перевага цієї групи інтелігенції була обумовлена унітарним та військово-феодальним характером російської держави, потребами в численному адміністративно-репресивному апараті в національних окраїнах (у даному випадку - українських губерніях). Територіальний розподіл цієї фахової групи демонструє чисельну перевагу Київської губернії, де концентрувалися центральні урядові установи Південно-Західного краю Російської імперії, та Херсонська губернія, що інтенсивно й цілеспрямовано заселялася. Більшість другої за чисельністю професійної групи, що була зайнята у навчально-виховній сфері, складали учителі, викладачі середніх спеціальних навчальних закладів, освітянське чиновництво; представники вітчизняної інтелігенції, зайняті у лікарсько-санітарній сфері діяльності входили до третьої групи.

Проведення судової реформи 1864 р. у Російській імперії (одними із наслідків якої було створення інститутів приватної адвокатури, присяжних повірених, приватних нотаріусів та ін.) зумовило появу окремої специфічної фахової групи інтелігенції, яка займалася приватною юридичною практикою. Варто відмітити найменшу залежність цієї фахової групи інтелігенції від держави (у питаннях вибору типу й характеру соціальної й громадської поведінки). Працівники науки, діячів літератури й мистецтва також складали досить малочисельну групу, яка, однак, завдяки своєму впливові на різні сторони суспільно-політичного й культурного життя (напр., літератори) мала суттєві переваги перед іншими. Порівнюючи цю категорію з усіма попередніми, варто констатувати її певну «елітарність» в інтелігентському середовищі, особливо враховуючи тогочасну специфіку значення терміну «інтелігенція».

На основі цього у роботі доведено, що професійно-фахове відтворення працівників розумової праці, його характер та спрямування у цілому не відповідали викликам часу й потребам інтенсивного прогресивного розвитку країни капіталістичним шляхом. Показано роль і місце, які посідала власне українська інтелігенція порівняно з більш чисельною російською та польською. Окремо проаналізовано зростання кількості жінок у середовищі інтелігенції, значення в цьому процесі вищих жіночих курсів і окремих педагогів.

Таким чином, незважаючи на те, що українці становили найчисленнішу групу інтелігенції порівняно з іншими національностями, вони були найменш репрезентованими серед управлінської інтелігенції або принаймні серед тієї її частини, яку можна вважати найбільш модерною - приватних юристів, або серед тих, з ким пов'язувалися сподівання на культурно-освітній розвиток населення - учителів, вихователів, письменників, митців тощо. Визначаючи частку українців серед літераторів, учених, митців, не варто пов'язувати обмежену кількість останніх фахових груп зі слабкістю національної свідомості мас, оскільки в даному випадку, визначальну роль відігравала якість цієї професійної групи. Не могли сприяти зростанню інтелігенції та її національній свідомості сумнозвісні Валуєвський циркуляр та Емський указ.

У підрозділі 2.2. “Матеріальне становище й соціальний статус інтелігенції” досліджено питання матеріальної забезпеченості цього соціального прошарку. Аналізуючи зміни соціальної природи робітників розумової праці у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., неможливо уникнути з'ясування питання матеріально-побутових умов її життєдіяльності й загалом життєвих стандартів інтелігентних верств населення. Вивести якісь пересічні стандартизовані показники у цій царині практично неможливо, оскільки майнова диференціація різних професійних груп інтелігенції була доволі великою, а на початку ХХ ст. з набуттям масовості деякими інтелігентними професіями (це стосувалося насамперед найчисленнішої освітянської категорії - учительства) вона ще більше посилилася.

До заможних прошарків інтелігенції звично зараховувалися приватні лікарі та правники, більшість інженерно-технічних фахівців, вищі урядники міністерства освіти, відомі літератори, митці тощо. Середній життєвий рівень мали учителі гімназій, більшість лікарів, професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів. На нижчих щаблях матеріального добробуту перебували сільські учителі, дрібні службовці та ін.

Спостерігався високий життєвий рівень технічних фахівців регіонів, де наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбувався стрімкий індустріальний розвиток, що завдячував високими темпами переважно іноземним капіталовкладенням (Донецько-Криворізький регіон). Поміж представників розумової праці, які перебували на державній службі, відносно високий життєвий рівень мала вузівська професура. Однак існували й малозабезпечені представники освітянської інтелігенції, до яких належали вчителі сільських шкіл та студентство, переважна більшість якого, у свою чергу, рекрутувалася з інтелігентських та напівінтелігентських шарів населення - провінційного учительства, духовенства, чиновництва та ін. Втім, інтелігенція на той час становила за рівнем матеріальних прибутків так званий “середній клас”.

У відповідності з умовами існування інтелігенції, у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. склався й певний зовнішній вигляд інтелігента. У масовій свідомості з поняттям “інтелігент” асоціювалася особа цілком визначеного й певного способу життя, поведінки, зовнішнього вигляду, матеріально-культурних потреб й запитів.

З урахуванням вищенаведеного можна стверджувати, що в окреслений нами період завершився процес формування загального соціально-психологічного портрета інтелігенції як самостійної соціальної верстви. Рівень матеріального забезпечення й окремий соціальний статус дозволив інтелігенції проявляти себе самостійним суб'єктом суспільно-політичного життя в країні. У цей час інтелігенція вже була настільки численною, що можна говорити й про її масову поведінку, масову психологію, загальний, зі спільними рисами портрет цього суспільного феномена.

У третьому розділі - “Соціокультурна діяльність інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” - проаналізовано низку заходів, вжитих представниками української інтелігенції на ниві формування національної культури та самосвідомості.

У підрозділі 3.1 “Участь інтелігенції у культурно-національних процесах” схарактеризовано роль інтелігенції на ниві творення вітчизняної національної культури. Так, в Україні, як і в інших слов'янських країнах у період формування націй, спрацьовували власні чинники, які сприяли розвитку культури. Знизу, тобто від народу, ними були фольклор і різноманітні культурно-мистецькі традиції, а з організуючого боку, що в нашому випадку представлений інтелігенцією, - напівлегальний громадівський рух, котрий зародився за умов відсутності демократичних свобод в імперії Романових, однак зміг відіграти позитивну роль у розвитку культури й національної свідомості українців. Саме громадівський рух, що в умовах всезагального контролю зумів зайняти нішу між власне культурницькою роботою та політичними партіями, виявився тим феноменом у житті української інтелігенції, який визначив особливості й перспективи її діяльності на найближчі десятиліття в більшості суспільних форм життя. Позиціонуючи себе як аполітичні та недержавні групи, громади напрочуд швидко (особливо враховуючи особливості пореформеної Росії) зуміли знайти своє місце в українському середовищі, і в цьому їх велика історична заслуга.

Раннім громадівцям бракувало злагоди внаслідок невизначеності програми, розходжень у розумінні національного питання та обранні шляхів його розв'язання, що є недивним. Адже це були перші спроби сформулювати свою громадянську позицію в умовах відсутності національної ідеї, потужних проросійських та слов'янофільських традицій. Громадівці не були одностайними й у виборі засобів досягнення своєї мети. Частина з них виразно дистанціювалася від політичної діяльності, свідомо уникаючи її й займаючись натомість культурницькими справами, інші закликали до радикальних дій, виходячи з нагальних соціально-економічних потреб, але без національного забарвлення, а дехто намагався розпалити й національну ворожнечу. Однак, не зважаючи на ці проблеми періоду становлення, громаді вдалося уникнути не лише репресій, повторивши таким чином долю Кирило-Мефодіївського товариства, а й поширити свої ідеї на інші осередки українського культурного життя.

Віддаленість від політики значної частини громадівців (за винятком М. П. Драгоманова), безумовно, мала й позитивні наслідки. Їм вдалося через культурницьку діяльність активізувати багатьох пасивних українців, надати їм напрямку у боротьбі за власну національно-культурну самоідентифікацію.

Активну діяльність здійснювала не лише Київська громада, що об'єднувала більшість національно свідомої інтелігенції. Дієвими виявилися також Одеська громада, культурні осередки у Харкові, Кам'янець-Подільському та інших містах. Важливу роль у національному культурному становленні відігравали викладачі найбільших університетів: Київського, Харківського, Малоросійського. Окрім них, представники української інтелігенції активно працювали у складі Історико-філологічного товариства (1869) при Харківському університеті (зусиллями членів цього товариства створено історичний архів, етнографічний музей, бібліотеку. Товариство фінансувало дослідження Д. І. Яворницьким Запорозької Січі). Подібні об'єднання науковців і викладачів - Історичне товариство Нестора-Літописця та Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства в Києві, Історико-філологічне товариство при Новоросійському університеті, Ніжинському інституті, товариства й комісії істориків у Житомирі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові - спрямовували свої зусилля в русло українського національного відродження. Саме в цьому українська інтелігенція вбачала сенс своєї діяльності.

Не можна оминути увагою культурно-просвітницьку діяльність визначних митців тогочасної України: П. Куліша, М. Крип'якевича, І. Нечуй-Левицького, Марка Вовчка, Б. Грінченка, В. Антоновича, М. Старицького та багатьох інших. Зібрання української старовини, пісень, обробка та поширення національної культури стали одним з ключових методів формування української національної свідомості.

У підрозділі 3.2. ““Просвіти” як форма діяльності української інтелігенції” здійснено аналіз діяльності культурно-просвітницьких осередків - “Просвіт” - у підросійській Україні. Запозичення такого зразка національно-культурницької діяльності з Галичини дозволило українській інтелігенції збільшити свій вплив на широкий загал суспільства, а також продемонструвати власні навички організаційно-державницької діяльності навіть на рівні невеликих осередків.

Перші “Просвіти” в українських губерніях у складі Росії виникли ще наприкінці 1905 р. у Катеринославі та Одесі, тоді ж фактично оформилася й кам'янець-подільська “Просвіта”, хоча офіційно вона була зареєстрована лише навесні наступного 1906 р. Трохи затрималися із відкриттям “Просвіти” кияни. Саме катеринославська, одеська, кам'янець-подільська та київська “Просвіти” фактично й визначали обличчя усього просвітянського руху у підросійській Україні. Щодо інших “Просвіт”, що виникли на території Російської імперії (чернігівської з двома філіями у Ніжині та Козельці, житомирської, миколаївської, мелітопольської, катеринодарської, бакинської, мінської та владивостоцької), то їхню діяльність потрібно визнати малоактивною.

“Просвіти” в українських губерніях Російської імперії розпочали свою діяльність із великим запалом та ентузіазмом, але без усякого спільного плану. Кожна новоутворена “Просвіта”, маючи до всього ж обмаль коштів, намагалася поводити себе так, начебто вона була єдиною українською інституцією й прагнула охопити своєю діяльністю всі сфери національного життя. Така їхня діяльність якнайкраще засвідчувала можливості української інтелігенції, її роз'єднаність та відсутність навичок практичної роботи.

Відсутність єдиного керівництва діяльністю “Просвіт” чи хоча б координаційного органу, спричинила поглиблення кризових явищ у них. Діячі української інтелігенції, які з великим ентузіазмом бралися до заснування осередків, досить часто виявлялися неспроможними стабільно керувати ними, налагоджувати культурно-просвітницьку діяльність. Однак за недовге десятиріччя свого існування “Просвіти” в українських землях під владою російського самодержавства, незважаючи на перешкоди та власні прорахунки й недоліки, встигли зробити багато як для консолідації інтелектуальних еліт Східної та Західної України, так і для піднесення культурно-освітнього рівня й національної самосвідомості підросійських українців.

У підрозділі 3.3. ““Свято української інтелігенції” - відкриття пам'ятника І. Котляревському у Полтаві 30-31 серпня 1903 р.” розкрито питання діяльності української інтелігенції на шляху єднання українських земель у складі Росії та Австро-Угорщини. Кульмінацією цієї роботи стали заходи, присвячені відкриттю пам'ятника І. Котляревському у Полтаві. На урочистостях були присутні діячі українського національно-визвольного руху з обох частин українських земель, при чому як представники поміркованих, культурницьких течій, так і їх політичного, радикального крила. На цьому святі було вперше публічно проголошено про необхідність розвитку української мови й культури, а також про потребу для України принаймні культурної автономії. Спільні урочистості лише підтвердили тезу про близькість у поглядах та настроях українських діячів, незалежно від того представляли вони Австрійську чи Російську імперії.

Варто зазначити, що урочистості 1903 р. у Полтаві з нагоди відкриття пам'ятника І. Котляревському справили величезне враження не лише на безпосередніх учасників і мешканців рідного міста видатного українського літератора, але й - через російську пресу - на широку освічену громадськість усієї України. Однак, проаналізоване дійство було швидше винятковою подією, аніж фактом динамічного зближення наддніпрянської та галицької інтелігенції. Напередодні Першої світової війни взаємні контакти й відвідини один одного українцями східної та західної частин національної території були несистематичні й радше поодинокі. Епізодичність таких контактів зумовлювалася назагал галицьким консерватизмом, численними й свідомими паспортними перешкодами з боку австрійської та російської адміністрацій. Але й за таких несприятливих обставин представники західноукраїнських освічених верств усвідомлювали й плекали власну спорідненість по відношенню до земляків за Збручем.

У підрозділі також зазначено інші заходи, спрямовані на поширення зв'язків між інтелігенцією, а також ті перепони, які пригальмовували названі процеси: складність виїзного режиму з Росії, перепони урядових організацій, напружені політичні відносини між імперіями. Доведено, що спорадичні контакти поодиноких представників інтелігенції підросійської та Західної України внаслідок мілітарного протистояння 1914-1918 рр. перейшли у якісно нову площину: фронтові колізії й політика поліетнічних Австро-Угорської і Російської імперій викликали потужні переміщення тисяч людності з західноукраїнських земель на територію підросійської України та на терени власне етнічної Росії, а згодом - у зворотному напрямі. Такі суспільні трансформації сприяли зростанню інформації про “інших” (підросійських, підавстрійських) українців, усвідомленню відмінності/подібності між ними, що вирішальним чином впливало на інтенсифікацію процесу формування загальноукраїнської політичної нації.

У підрозділі 3.4. “Книговидавнича діяльність вітчизняної інтелігенції” охарактеризовано напрямки та особливості книговидавничої діяльності української інтелігенції, зокрема вказано, що протягом першої половини ХІХ ст. українське книговидання носило періодичний характер і залежало у першу чергу від випадкової зацікавленості, грошової допомоги окремих представників освічених і заможних верств. Починаючи з другої половини 1850-х рр., завдяки зусиллям української інтелігенції налагоджується регулярне видання україномовної друкованої продукції. Центрами книговидавничої діяльності стали “Друкарня П. Куліша” у Петербурзі, аматорські друкарні громадівців у Чернігові, Полтаві, Харкові, продукцією яких стали літературно-фольклористичні, етнографічно-історіографічні збірники, навчальні посібники, твори кращих українських літераторів - Т. Шевченка, П. Куліша, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Вовчок, Г. Барвінок, М. Номиса (М. Симонова), Д. Мордовця, літературні альманахи, періодичні видання. Активна видавнича діяльність представників української інтелігенції сприяли тому, що на початку 1860-х років українська книга займає чільне місце у загальноросійській книговидавничій справі, і нею зацікавлюються професійні видавці, зорієнтовані у першу чергу на отримання матеріального зиску. Упродовж 1856-1863 рр. кількісні показники українських видань щороку неухильно зростали, однак цей стрімкий розвиток був призупинений Валуєвським циркуляром від 18 липня 1863 р., з моменту чинності якого й упродовж наступних семи років кількість надрукованих українських книг дорівнювала кількості виданих лише за один 1862 р..

Активізація суспільно-політичної діяльності вітчизняної інтелігенції у період відродженням громадівського руху наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. ХІХ ст. обумовила новий етап українського книговидання. З цього періоду чітко окреслилося два напрямки книговидавничої діяльності: 1) видання науково-популярної і художньої літератури для народу; 2) наукових праць і творів, орієнтованих на високоосвічену публіку. Зусиллями представників інтелігенції Київської громади було видано серію науково-популярних книжок, які мали на меті надати народові у доступній формі відомості з тієї чи іншої галузі знання (“Дещо про світ божий” (1874), “Розмова про небо та землю” (1874), “Як розпізнати ґрунт” (1876) Горбунова-Реви, “Про звірів” (По Брему) Яструбця (Хв. Вовка, 1876), “Про хвороби і як їм запомогти”, “Про холеру” (1875), з красного письменства ? твори Ів. Нечуя-Левицького, М. Старицького, Ю. Федьковича. Досягнення у науковій царині було відображені у працях В. Антоновича і М. Драгоманова “Исторические песни малорусского народа” (1874-1875), М. Драгоманова “Малорусские народные предания и рассказы” (1876), М. Левченка “Опыт русско-украинского словаря” (1874), семи томах “Трудов этнографическо-статистической експедиции” П. Чубинського (СПб., 1872-1878) та в двох томах “Записок Юго-Западного Отдела Імператорського Російського Географічного Товариства” (1874-1875).

Обмеження цензурними нормами Емського указу 1876 р. українського книговидання, змусило вітчизняну інтелігенцію шукати можливості для реалізації своїх видавничих проектів поза межами Російської імперії, і поряд з цим не полишати спроб продовжувати свою книговидавничу діяльність в умовах дії антиукраїнського цензурного законодавства.

Перегляд та пом'якшення цензурних норм Емського указу у 1881 р. дали змогу представникам української інтелігенції видавати свої художні, драматичні, науково-популярні, публіцистичні твори, перевидати твори І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, І. Кухаренка, Т. Шевченка.

Самовіддана, наполеглива робота вітчизняної інтелігенції (особливо слід відмітити старання Б. Грінченка) дозволила, навіть, в умовах нового посилення норм антиукраїнського цензурного законодавства наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХІХ ст. видати українською мовою, окрім художніх творів Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Т. Шевченка, Є. Гребінки та ін., низку науково-популярних праць з медицини, техніки, історії, природознавства.

Революція 1905?1907 рр. відкрила нові можливості для розгортання книговидавничої діяльності української інтелігенції. Аналіз кількості українських видань, що побачили світ протягом 1905?1907 рр. засвідчує, що 50% від загальної кількості припадало на художню літературу; наукова, публіцистична і критична література складала 13%, науково-популярна ? 19%, гумористичні видання - 7%; музичні твори ? 6%; інформаційні видання ?5%.

У постреволюційну Столипінську добу видавничі ініціативи української інтелігенції знову почали обмежуватися царською цензурою. З початком Першої світової війни, користуючись введенням воєнного стану, владою було закрито майже всі україномовні періодичні видання, а через відновлення чинності Емського указу 1876 р. знову було обмежено українське книговидання та книго розповсюдження, закриті українські книгарні.

Організоване української інтелігенцію українське книговидання створило умови для зростання загальнокультурного рівня, сприяло поширення національної ідеї та наукового обґрунтування самостійності української мови, самобутньості українського народу. Суспільно-політична діяльність вітчизняної інтелігенції забезпечила успішність національного книговидавничого напряму у її соціокультурній діяльності, незважаючи на всі цензурні перепони, влаштовані імперською російською владою.

Отже, українська інтелігенція протягом другої ХІХ - початку ХХ ст. відіграла величезну роль у соціокультурному становленні модерної української нації, заклавши її ідеологічні засади та створивши умови для становлення організаційних структур, які б мали сприяти зростанню самоідентифікації українців у майбутньому.

У четвертому розділі - “Суспільно-політична активність інтелігенції” розглянуто різноманітні напрямки та форми діяльності представників названого прошарку на ниві політичних реформ. Він охоплює всі основні напрямки політичної активності, доступні за умов імперії Романових, як-то народницький рух, формування й діяльність нелегальних політичних партій, а також спроби парламентської діяльності інтелігенції в Державних думах. Опинившись на чолі нації, яка лише формувалася, українські інтелігенти змушені були все активніше втручатися у політику, поступово залишаючи на другому плані свої прямі функційні обов'язки. Із посиленням процесів націотворення та державотворення роль інтелігенції у політичному житті все більше зростала. Участь у політичних гуртках, рухах, партіях з часом стає невід'ємним атрибутом свідомого представника української інтелігенції.

У підрозділі 4.1.“Народництво в Україні” подано аналіз широкомасштабного суспільного руху, що став основою для всієї майбутньої політичної діяльності інтелігенції. Аналіз основних історіографічних підходів щодо дефініцій по відношенню до виявів національно-патріотичного руху, дозволив охарактеризувати відмінність між різними народницькими течіями. Так, аналізуючи увесь народницького спектр, у тому числі національний та загальноімперський напрями, внутрішні ідейні течії й тенденції, визначено не лише його загальні риси, а й ідеологічні та політичні особливості. Цілком погоджуючись з С.Світленком, виділяємо чотири основні етапи історії народництва в Україні: 1) початковий етап “романтичного” народолюбства (приблизно з початку ХІХ ст. до 40-50-х років); 2) “дійове”, “реальне” народництво (60-80-і роки ХІХ ст.); 3) “неонародництво” (з 90-х років XIX ст. до лютого 1917 p.); 4) “новітнє” народництво доби Української національно-демократичної революції та боротьби за збереження державної незалежності (весна 1917 р. - 1921 р.). Необхідно також зазначити, доведеність запропонованого С.Світленком висновку, що термін “народництво” часто замінювали поняттям, близьким до нього, ? “народолюбство”, яке мало власні риси, і тому його можна розглядати як суто український варіант “народництва”.

На середину ХІХ ст. вітчизняна національно свідома інтелігенція умовно поділялася на 3 групи. Першу групу складали так звані “формальні націоналісти” (“українофіли”), які виявляючи прихильність до всього українського: до мови, до літератури, навіть до українського одягу, не втручалися у вирішення соціально-політичних проблем чи економічне реформування. Під впливом російського та галицького радикалізму, а також того, що “українофіли” більше говорили про свій патріотизм, ніж дбали про справу, сформувалася друга група “радикалів”. Її представники, демонструючи схильність до соціалістичних ідей, проповідували любов до народу, говорили про самовіддану працю на його користь. Третю групу, що вийшла з першої (“українофільської”), можна умовно назвати свідомими націоналами-народолюбцями, які вважали українську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація: суверенітет у просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній сферах.

Народницькі напрямки й народницька ідеологія генетично походять з першої половини XIX ст., тобто з перехідної доби від кріпацтва до утвердження засад буржуазного суспільства, коли ще зберігалися істотні залишки феодальних виробничих відносин, а нові - буржуазні - лише визрівали. Усе це відображалося на тогочасній соціальній структурі суспільства з прикметним для неї домінуванням дрібного товаровиробника - селянина. Саме на цю соціальну силу й орієнтувалися представники прогресивної частини української і російської інтелігенції з дворянства та різночинці, які становили ядро опозиційного демократичного руху, за умов тимчасової слабкості нових класів - буржуазії та найманого робітництва. Зародження та поширення народництва як окремої соціально-політичної течії яскраво засвідчило радикально-демократичне світоглядне спрямування вітчизняної інтелігенції, але наочно при цьому демонструючи і його особливість: орієнтацію на гуманістичні, загальнолюдські цінності, прагнення використати історичний досвід розвитку західноєвропейських демократичних традицій з обов'язковим урахуванням при цьому національної специфіки суспільно-політичного та соціально-економічного життя в українських губерніях Російської імперії. Не зважаючи на те, що українолюбство не набуло форми окремої ідеології й практики українського національного руху, його представники, будучи прихильниками національної ідеї, прагнули реалізувати природне право українського народу бути вільним та рівним серед інших народів. Вітчизняне народолюбство, під яким слід розуміти світоглядні цінності та соціальну практику єднання демократичної інтелігенції з селянством, ґрунтувалося на гуманістичних і демократичних засадах, розвивалося засобами просвітництва і народовивчення, мало на меті національно-культурне й соціальне відродження селянства. Лише у 70-х роках ХІХ ст. соціалістичні ідеї здобувають дедалі більше прихильників у середовищі вітчизняних народолюбців. Цей процес спричинив появу таких термінів, як “українофіли-соціалісти”, “українофільський соціалізм” та ін. Це стало початком переходу від народницької до соціалістичної політичної ідеології.

У підрозділі 4.2. “Політизація національного руху та роль інтелігенції у цьому процесі” розкрито питання переходу представників цього прошарку від народницьких, громадівських форм діяльності до політичних партій.

Остаточний занепад народницького руху наприкінці ХІХ ст. ознаменував неминучість переходу від культурно-просвітницьких методів у політичній діяльності до революційних. Відсутність реальних умов у Російській імперії щодо парламентської політичної боротьби зумовило чітке розмежування політичних сил інтелігенції на радикалів, які стояли виключно на революційних позиціях, та поміркованих, що основну увагу продовжували приділяти культурно-освітній справі. Крім того, поштовх до політизації національного руху на східноукраїнських теренах пов'язується також з приходом нового покоління українських діячів - колишніх студентів, вихованих в умовах зростання національної та політичної свідомості.

На той час старшу інтелігенцію, що представляла суспільно-політичні рухи 1860-80-х років, турбувало назагал лише одне питання - скасування Емського указу. Культурницька діяльність старших громадівців, яка прикривала політичні відмінності між ними й маскувала організаційну слабкість українського руху не могла вдовольнити молодших діячів національного руху, громадська діяльність яких розпочалася у 1890-х рр. Відсутність власної чіткої політичної програми на тлі успіхів українського руху у Галичині та політичної активності численних російських соціалістичних нелегальних організацій боляче вражала їхні амбіції. Тим більше, що російські революціонери та їхні організації вважали українські землі імперії Романових “природним тереном” власної діяльності, рекрутуючи до своїх лав численних місцевих уродженців - етнічних українців.

Завдяки активності молодшого покоління з ідеологічно й організаційно невиразного “українофільського” руху попередньої доби постають перші українські групи з чіткими політичними вимогами. Цей процес розпочався з 1891 року - утворення “Братства тарасівців”. У подальшому процес політизації набув ще більшої активності, включно до виникнення РУП. На початку ХХ ст. виникає ряд інших партій: УДП, “Спілка”, УРП, УРСРП та ін. Утім фрагментація українського політичного табору виявилася вкрай несвоєчасною з огляду на події, які струснули Російську імперію 1905 р. На початку XX ст. російський самодержавний режим вступив у період чергової глибокої політичної кризи, що її спровокувала поразка у російсько-японській війні 1904?1905 рр. Поряд з цим перша Російська демократична революція 1905?1907 рр. стала особливим імпульсом до політизації свідомості української інтелігенції, але зовсім мало дала українським політикам, які зі свого боку практично не докладали зусиль у цьому напрямі діяльності. Тим дивовижнішим видався вибух українського національного життя 1906 р. Поступово розгортаючи суспільно-політичну діяльність українські політичні лідери виявили, що старі владні заборони не існують. Однак повністю скористатися ситуацією вони не могли через внутрішньо-організаційну слабкість та відсутність власного електорату. Лише на ниві культурного просвітництва вдалося досягнути певних результатів, зокрема видання української політичної періодики. Розвитку українського громадського життя чинила свідомі перешкоди, як центральні, так і місцеві органи влади. Українство відродилося за часів революції, тому для російських чиновників воно було подвійно підозрілим не лише як вияв “сепаратистських” настроїв, а й через його “прогресивність”.

У підрозділі 4.3. “Революційна українська партія та її роль у започаткуванні політичного етапу українського національного відродження” особливу увагу приділено виникненню та діяльності першої політичної партії у підросійській Україні, розкрито процес політизації вітчизняного суспільно-політичного руху, зростаючу активність у цьому процесі інтелігенції, її участь міжпартійній боротьбі з її численними внутрішніми протистояннями між лідерами в середині кожної партії. Саме на прикладі першої партії, сформованої інтелігенцією - РУП, можливо прослідкувати ті особливості та процеси, що визначали партійну діяльність інтелігенції на цьому тлі. Потрібно також зазначити, процедура створення партії викриває також питання діяльності такого оригінального прошарку інтелігенції як студентство, адже саме студенти стали основоположниками та організаторами цієї політичної сили.

Створення Революційної української партії продемонструвало творчий політичний потенціал української інтелігенції, її здібності та можливості. Проведення цілої низки організаційних зустрічей, конференцій та нарад показало відсутність серед української політично активної молоді ідейної однорідності та навіть мінімального досвіду організаційної роботи. Так, навіть визначаючи точну дату заснування партії, ми бачимо, що молоде покоління української інтелігенції, розуміючи мету своєї діяльності - створення партії, практично не уявляло собі всіх питань, пов'язаних з її виникненням. Засновники, учасники та сучасники партії у своїх спогадах чітко не називають дату створення, що свідчить про те, що кожен з них уявляв “початок партії” по-своєму. Більш того, навіть після її офіційного виникнення структуризація та інституалізація партії відбувалася аморфно, без чіткого плану і врахування можливостей. Фактичне об'єднання “вільних громад” у єдину партію було більш номінальним, аніж реальним: партія не мала ані чіткої централізованої влади, ані партійної дисципліни, ані не менш важливого фактору - партійної казни. Саме цим і пояснюється її подальша слабкість та неконкурентоспроможність порівняно з російськими політичними партіями. Українські інтелігенти, що заснували партію, передали їй, окрім власних позитивних рис (національно-свідомої програми, ентузіазму та самопожертвування), і цілий ряд негативних ознак, притаманних інтелігенції. До них передусім необхідно віднести відсутність чіткої централізації, практично неможливої серед інтелігенції, відсутність єдиного, визнаного всіма авторитетного лідера, значні ідеологічні хитання серед членів партії, котрі з часом і призвели до її розколів. Не менш важливим виявився і фінансовий фактор: через нечисельність членів, (і відповідно партійних внесків) її діяльність значно ускладнювалася, а соціальна база (інтелігенція і передусім її найбідніша частина - студентство) не дозволили партії заручитися фінансовою підтримкою ззовні. Саме ідеологічне несприйняття “батьків” - діячів національного відродження попередніх поколінь - відірвала РУП від тих прихильників української національної ідеї, що могли фінансово забезпечити діяльність партії.

Однак необхідно зазначити, що створення першої у східній Україні політичної партії - РУП - стало вагомим внеском української інтелігенції у національно-визвольну боротьбу та політичне відродження українського суспільства.

У підрозділі 4.4. “Участь вітчизняної інтелігенції у роботі Державної Думи” проаналізовано перший досвід легальної парламентської діяльності вітчизняних політиків. Підпільна діяльність українських партій, що трималася фактично на студентському романтизмі боротьби, не могла здійснити рішучих змін у тогочасному суспільно-політичному устрої країни. Більш того, життєздатність тогочасних партій часто була під великим сумнівом, що і зумовило їх часті розколи та внутрішні кризи. Для підтвердження свого політичного майбутнього українська інтелігенція мала пройти випробування реальною парламентською боротьбою, в якій уже не буде місця юнацькому романтизму, а буде справжня політична робота. І така можливість їм випала: скликання Державної Думи під час революції 1905-1907 рр. та легалізація політичних партій дозволили українській політичній інтелігенції вийти з підпілля.

Потрібно сказати, що з кожними виборами до нової Думи українська свідома інтелігенція втрачала свої позиції. Так, на виборах до І Думи 8 українських губерній вислали до Думи 95 осіб, з них - 63 українці, 22 росіяни або зросійщені, 5 поляків, 4 євреїв, 1 німець-колоніст. До ІІ Думи з 8 українських губерній було обрано 103 депутати, з них - 47 правіших за кадетів; 9 безпартійних і решта 47 належали до опозиції. Волинська, Херсонська, Бессарабська губернії, за одним-двома винятками, дали виключно представників правих партій. Чернігівська, Катеринославська, Харківська - представників лівих партій. Від Київщини, за винятком єпископа Платона, що пройшов від правих партій, решта 14 - були від лівих партій. Отже, можемо констатувати, що національні сили з часом поступилися соціальним, і в цьому процесі українські партії, безумовно, програвали загальноімперським. І якщо в І Думі діяла українська група, що репрезентувала українські інтереси, в тому числі національні, то в наступних її вже не було, а в ІІІ та ІV Думах інтереси українства представляла загальноросійська партія кадетів. Навіть формальне існування української фракції у ІІ Думі не мало позитивних результатів: фракція не провела в Думі жодного конкретного закону, корисного для України. Порівнюючи, діяльність українців у Думах, можна зробити висновок, що “Трудова Громада” (II Державна Дума), на відміну від Парламентського клубу (І Державна Дума), провела меншу роботу. Це спричинило, по-перше, пізніше формування, по-друге, відсутність професіоналів, по-третє, роздробленість. До того ж представники від УСДРП та “Спілки” влились до загальної соціал-демократичної фракції.

Після поразки революції у 1907 р. українські партії, хоч і взяли участь у виборах, однак без потрібного ентузіазму та надії на успіх. Аналогічно проводилися і вибори до ІV Думи. Головним завданням тогочасної політично активної інтелігенції стало укладання домовленостей з загальноросійськими партіями, зокрема “кадетами” та “октябристами” про представлення останніми українських інтересів. Однак, незважаючи на негативні результати Думської діяльності, українська інтелігенція здобула необхідний досвід як організації передвиборчої кампанії, так і парламентської роботи. Власне, відхід від юнацького політичного радикального романтизму початку ХХ ст. дозволив українській інтелігенції у 1917 р. створити власні державницькі інституції та добитися їх визнання Тимчасовим урядом, розпочавши новий етап української державності.

Аналіз суспільно-політичної діяльність української інтелігенції дає змогу зробити низку комплексних узагальнень. Так, з кінця ХІХ ст. українська інтелігенція зробила значний крок від культурницького “народолюбства” до реальної політичної боротьби. Становлення політичних партій, їх структуризація і навіть внутрішньопартійна боротьба продемонстрували, що українська інтелігенція готова до політичного відстоювання не власних, суто станових, інтересів, а інтересів всього українського суспільства. У політичному спектрі української інтелігенції досить чітко визначилися дві течії - радикально-соціалістична та помірковано-демократична, представники яких бачили власний шлях щодо змін в українському суспільстві. Обидві сили за першооснову своєї програми вбачали вирішення національного питання, відкладаючи соціальну проблематику на майбутнє. Такий розподіл пріоритетів визначив політичну долю українських інтелігентських партії - вони так і не змогли набути значної підтримки серед українського народу, передусім на селі. Діючи традиційними методами партійної боротьби (як нелегальними, так і парламентськими) українські партії продемонстрували, що інтелігенція як їх засновник випередила у своїх поглядах і прагненнях інші українські соціальні верстви. Спроби подолати цей розрив завершилися невдачею через низку причин: низький рівень національної самосвідомості українських селян, відірваність лідерів і активістів української інтелігенції від проблем села, значна конкуренція російських партій і, що найголовніше, відсутність цілісної концепції та організаційної єдності. Різноманіття українських партій, заснованих інтелігенцію, лише відштовхувало від неї селян, які не бажали з'ясовувати політичні розбіжності, а прагнули конкретного вирішення власних проблем. Подальша консолідація українських партій і вихід їх на якісно новий рівень відбувся вже за часів столипінської реакції змусив їх перейти у підпілля.

Пошук компромісу, характерний для інтелігенції, проявився і у її політичній діяльності, зокрема у роботі в Державних думах. Острах перед радикалізмом і репресіями, небажання втратити той мінімум, що був здобутий революцією, змушували українських діячів шукати порозуміння не стільки з власним народом, скільки з російськими колегами. І хоча цей процес так і не дав позитивного результату, однак саме він визначив тактику інтелігенції, що прийшла до влади у 1917 р., - поміркованість і компроміс.

Незважаючи на всі суперечливі моменти, суспільно-політична діяльність української інтелігенції на другої половини ХІХ - початку ХХ ст. здійснила величезну роботу, підготувавши суспільство до політичного захисту своїх прав, вказавши основні цілі й завдання новим поколінням борців за власну державність та підготувавши еліту, яка очолила Українську національно-демократичну революцію 1917-1921 рр..

У висновках дисертаційної роботи автором підбито підсумки проведеного дослідження, узагальнено теоретико-методологічні підходи й основні положення дисертації.

На основі здійсненого аналізу з'ясовано, що державотворчі процеси, породжені ними суперечності національно-культурного відродження, необхідність розбудови громадянського суспільства з його демократичними цінностями у сучасній Україні обумовлюють необхідність, дотримуючись нових методологічних підходів, осмислити суспільно-політичну діяльність української інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст., яка постає у всій своїй багатогранності як важлива наукова тема. Історіографія досліджуваної проблеми, співвідносячись з особливостями історичних процесів, відображає характерні риси та особливості кожного етапу історичного минулого України та являє собою численні наукові праці, але відзначена відсутністю комплексного дослідження, в якому б було висвітлено напрями, форми й методи суспільно-політичної діяльності української інтелігенції, реалізацію нею націотворчого потенціалу українства. Джерельна база дослідження є досить ґрунтовна, у комплексі є достатньою для розв'язання сформульованих завдань, різноманітна за характером і включає: архівні матеріали, спогади та мемуари учасників; програми партій, листівки, заклики, брошури, публіцистичні твори (авторство яких належить ідеологам та активістам тогочасного руху інтелігенції), тогочасні газетні та журнальні публікації, тощо.

Розкрито, що започаткування процесу формування інтелігенції відбувалося ще у додержавний період, коли своєрідною протоінтелігенцією виступали тогочасні служителі релігійного культу; що у середні віки розпочалося вироблення дуалістичної соціально-психологічної та духовної традиції інтелігенції, що знайшло свій прояв у органічному єднанні її з правлячою елітою, а з кінця ХVI ст. інтелігенція трансформується у продуцента головних політичних ідей, виступивши інтегруючою силою насамперед під час Української національної революції середини ХVII ст.; “секуляризуючись” та інтегруючись у імперську суспільну стратифікацію у ХVIII ст. виокремлюється у специфічну соціальну категорію населення. Переломним етапом у процесі трансформації природи української інтелігенції стало саме ХІХ ст. - період перетворення в окрему соціально-професійну, впливову та динамічно зростаючу чисельну верству, демократичну за своїм складом і джерелами формування. Вже наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вона постає як провідна політична сила нації, прикметними ознаками якої стає високий, адекватний європейським стандартам, “автентичний” європейський, рівень соціогуманітарної освіти, спроможність продукувати життєздатні наукові та політичні ідеї, створювати теоретичний рівень свідомості суспільства (ідеологію), формулюючи націотворчі дезидерати, що усвідомлювалися як спільні цілі і для підросійської, і для підавстрійської (чи австро-угорської) України. Процеси виникнення, кристалізації та соціально-професійної диференціації інтелігенції є історичним феноменом, оскільки проходили у максимально несприятливих історичних умовах колоніального становища України. Ліквідація російським самодержавством усіх ознак української державності, максимальна денаціоналізація етнічної еліти, навіть, сам факт заперечення існування українців як окремої нації - все це мало в основі придушити будь-яку можливість появи власне інтелігенції. Навчальні заклади (базис для її формування як такої), що створювалися в українських губерніях Росії, від початку були спрямовані на русифікацію тих прошарків, які мали можливість виявляти суспільно-політичну активність і могли стати основою нової національної еліти. Однак сподівання царських ідеологів мали абсолютно зворотній результат: з найнетерпиміших до українства верств - польської шляхти та русифікованого чиновництва - вийшли перші діячі, що голосно заявили про себе як про власне національносвідому інтелігенцію, а осередки русифікації - університети (передусім Київський університет св. Володимира) - перетворилися на справжні осередки як її формування, так і витворення нею перших організаційних форм українського руху.

Встановлено, що чинниками, які впливали на формування її соціально-професійного портеру другої половини ХІХ - початку ХХ ст. були: складне національно-культурне становище в українських губерніях в умовах русифікації; швидкі темпи індустріальної модернізації імперії, процес декласування дворянського стану, недостатній розвиток системи середньої та вищої технічної освіти; невідповідність питомої ваги інтелігенції загальній кількості українців у імперії Романових, диспропорція у розподілі її кадрів, чисельне переважання інтелігенції зайнятої у державно-полійціному апараті над рештою професійних груп. Вищенаведене засвідчило, що процес формування інтелігенції, як окремої соціально-професійної верстви, апріорі перетворював її на опозиційну верству до існуючого, неприйнятного для неї, устрою, що знайшло свій вияв з перших її самостійних кроків. Однак збереження соціальної неоднорідності української інтелігенції мало важливе значення для викристалізації її національної та політичної свідомості.

Визначено, що її соціальна природа не була гомогенною: джерелом формування виступали як “верхи”, так і демократичні “низи”. З погляду внутрішнього розвитку, наприкінці ХІХ ст. робітники розумової праці становили цілком сформовану соціальну та професійну верству, певна частина якої вже репродукувалася шляхом саморозвитку, хоча основна маса формувалася коштом інших верств і класів. На противагу попереднім етапам розвитку, коли поповнення лав інтелігентних професій відбувалося переважно за рахунок вихідців із дворянства, шляхти, козацької старшини, на рубежі століть відбувається трансформація соціальних джерел її формування - склад демократизується, згладжуються класово-станові ознаки. Така демократизація зумовила в подальшому розкол серед інтелігенції. Якщо на початку переважаючим рухом у її середовищі, коли вона ще формувалась переважно зі шляхти та дворянства, стало народництво, то зі збільшенням вихідців із селян, робітників та “різночинців” різні гілки інтелігентського руху набувають рис лібералізму, націоналізму, соціал-демократії та інших характерних для епохи ідеологій. Водночас це засвідчує, що українська інтелігенція не перетворилася у якусь соціально нейтральну суспільну верству на зразок західного декадентства. Навпаки, в її середині тривала доволі потужна соціально-політична диференціація. У власних матеріальних інтересах і симпатіях різні її групи тяжіли до різних соціальних верств, прагнучи при цьому їх очолити. Навіть, національний чинник не міг притлумити цього процесу своєрідної “багатовекторності”. У той же час процеси внутрішньої соціальної диференціації не набули настільки глибокого характеру, щоб позиціонувати різнополярні великі групи інтелігенції. Крім того, більшість інтелігенції за власним соціальним статусом складала своєрідний “середній клас” суспільства, точніше частину цієї рухливої верстви. Остання обставина неминуче обумовлювала гравітування значного сегменту робітників розумової праці до тих політичних течій і напрямів, які відзначалися реформаторським, а не ліво-революційним характером.