Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра нової і новітньої історії та методики викладання історії

Дипломна робота

Католицька церква як фактор консолідації польського народу в державотворчих процесах ПНР у кінці 1940-х-1989 рр.

Студентки V курсу, групи 52

напряму підготовки(спеціальності)

87.02030201 "Історія"

Чечоти Г.Р.

Керівник: Федорів І.О.,

кандидат історичних наук, доцент

м. Тернопіль - 2013 рік

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження

Розділ 2. Перший етап діяльності католицької церкви як опозиційної до комуністичного режиму у 1944-1956 рр.

Розділ 3. Зміст, форми та методи католицької опозиції у 1956-1978 рр.

Розділ 4. Становище польського католицизму у 1978-1989 рр. в період понтифікату Івана Павла ІІ

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Церква у суспільно-політичному житті завжди займала провідне місце, відігравала важливу роль у культурно-освітніх, духовних процесах. Неодноразово відомі факти, коли Церква консолідувала націю у період втрати державності, у час загрози бути завойованими іншими державами. "Якби Бога не було, то його слід би було вигадати", - писав Д. Дідро. Яскравий приклад постійної і надзвичайно активної взаємодії Католицької Церкви й держави - в режимі ситуативної і вимушеної співпраці і, набагато частіше, в режимів конкуренції - в регіоні Центрально-Східної Європи демонструє Польща.

По кількістю священнослужителів Польща завжди займала друге місце після Італії. Папа Римський Бенедикт XVI, відвідуючи Польщу в кінці травня 2006 р., підкреслював, що радий побувати в країні, яка не відчуває нестачі у священиках, і Церкві, в якій завжди багато віруючих. У Європі Польщу розглядають як "експортера духовенства" і "острів" католицизму в морі секуляризму. Країна в усі часи для всіх народів була "бастіоном католицького християнського світу". Християнство західного зразка під зверхністю Риму в історії Польщі спостерігаємо з самому початку задокументованої історії, а її панівне становище було під загрозою тільки коротку мить. "Ба більше, історія Римо-католицької Церкви становить одну з нечисленних ниток неперервності в минувшині Польщі. Королівства, династії, республіки, партії й режими народжувалися і помирали, а церква, здавалося, триватиме вічно" - Н. Дейвіс.

Католицизм для поляків це не тільки віра, це - традиція. Польський священик і соціолог Люблінського католицького університету Владислава Пивоварський, провівши опитування серед своїх співвітчизників зробив висновок, що дві третини поляків - "несвідомі єретики". Вважаючи себе належними до Католицької Церкви, вони водночас не бажають і не виконують усі догмати християнства, однак вони ніколи не скажуть що вони не є Католики. Соціологи з CBOS зробити наступний висновок: "Образ поляка-католика - не суто теоретичний конструкт, католицька віра - конститутивна складова національної ідентичності громадян". Громадяни Польщі ладні швидше довірити політичне життя тим політикам які сповідують католицизм, ніж тим, які належать до іншої конфесії. В усвідомленні поляків католик - це поляк-націоналіст, патріот своєї держави, а люди без релігії - це продажні громадяни, без жодного морального обов'язку. Упродовж всієї історії Польська Церква йшла поруч з державою, і політична діяльність контролювалася Церквою. Тим не менше, в Польщі характерний досить високий рівень антиклерикальних настроїв: в соціальній системі поляки відводять Церкві нішу, далеку від політики, розглядаючи її як релігійний інститут sensu stricte, тобто та, що дає відповіді на "кінцеві" питання. У середині 1990-х, за даними "Aufbruch", 85% поляків висловлювалися проти того, щоб Церква "підказувала" виборцям, за кого голосувати на виборах, а 81% вважав неприпустимим втручання Церкви в державні справи.

Проте, важливими суб'єктами опозиційного руху у Польщі завжди виступали католицькі костели, які ніколи не піддавалися контролю з боку держави. Церква суттєво допомогла полякам у їх протистоянні з режимом. Культурна сила народу, його традиції і звичаї, як зазначала Кристина Керстен, виявилися автономними і незалежними від ідеологічного тиску держави. Після проголошення ПНР комуністичною державою артисти, письменники, журналісти, актори, художники разом з багатьма членами розпущеної "Солідарності" знайшли в Церкві матеріальну підтримку, а також заступництво для незалежної діяльності.

Довіра до Церкви в Польщі довгі роки підтримувалася за рахунок авторитету Івана Павла II, та Примаса Тисячоліття - Стефана Вишинського. Говорити докладно про "феномен Кароля Войтили і Стефана Вишинського" у польській свідомості в рамках даної роботи не просто: тут свою роль зіграли і медіа-конструювання образу отців, і свого роду культ "успішної людини".

Актуальність даної теми зумовлена тим, що вона дозволяє зрозуміти, яку роль відіграла Римо-католицька Церква у протистоянні польського народу комуністичному режиму. Звернення до особливостей соціально-політичного життя 1944-1989 рр. дозволить зрозуміти причини неможливості комуністичної влади стабілізувати становище в Польській Народній Республіці, та зупинити опозицію, що наростала.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями і охоплюють період 1944-1989 рр. - час функціонування Католицької Церкви як однієї з опозиційних сил польського суспільств до офіційної влади.

Метою роботи є комплексне дослідження особливостей релігійного та духовного життя Польської Народної Республіки у 1944-1989-рр., в період формування й розгортання опозиційного руху до офіційної комуністичної влади

Аналіз вивчення проблеми показав, що для досягнення поставленої мети необхідно розв`язати такі завдання:

· систематизувати й проаналізувати дослідженнями провідних учених українських й зарубіжних з окресленої проблеми;

· провести історико-теоретичний аналіз передумов виникнення опозиційного руху в ПНР;

· визначити місце і роль католицької церкви в житті польського народу;

· визначити роль окремих особистостей, видатних релігійних діячів у політичному житті польського суспільства;

Об'єктом дослідження є релігійно-духовна сфера життя польського народу у 1944-1989 рр. у контексті суспільно-політичних процесів, що відбувалися в країні;

Предметом дослідження - закономірності та специфіка взаємостосунків між Римо-католицькою Церквою і комуністичною владою ПНР у політичній, релігійній та духовній сферах в зазначений період.

Методи дослідження. Теоретико-методологічними засадами вивчення теми слугували принципи об'єктивності та історизму.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історико-хронологічного, порівняльного, проблемного, синтезу і аналізу. Саме ці методи дозволили провести всебічний науковий аналіз проблеми.

Теоретичне значення роботи полягає у комплексному вивченні ролі католицької церкви у суспільно-політичному житті польського народу в досліджуваний період, що дозволяє по новому побачити причини повалення комуністичної влади в Польщі, а також у поглибленні, систематизації історичних знань з окресленої теми.

Практична цінність - зібрані матеріали можна використати на практичних уроках з історії України ти всесвітньої історії новітнього часу у майбутній педагогічній діяльності, та для подальшого дослідження проблеми.

Структура запропонованого дослідження зумовлена метою і завданнями, складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (66 найменування).

Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження

Історія Католицької Церкви в країнах так зв. соціалістичного табору ще не вивчена досконало. Вона викликає в пам`яті ті вельми віддалені часи, коли непрості відносини між світською владою і духовною владою Церкви ще не встановилися. Одночасно це історія новітнього часу, коли Церква як установа вступила у конфлікт з такими винаходами XX століття, як тоталітарна ідеологія, ідеократичний режим, партія-держава. Комунізм був смертельним ворогом Церкви і діяв на її власній території - в області віри і вірувань.

Історіографію досліджуваної проблематики можемо поділити на дві основні групи:

· українська і зарубіжна історіографія періоду існування Польської Народної Республіки;

· сучасна історіографія (1989-поч. XXI ст.).

У радянський час в 1944-1989 р. вийшло багато праць відомих істориків, як польських, так і українських, російських з історії ПНР та її взаємовідносини з Ватиканом. Це дослідження И.Р. Григулевичa [19], А.И. Друзенка [23], Н.А. Ковальского [33]-[34], М.П. Мчедлова [44], М.М. Шеймана [58]-[59]. В.В. Фомиченка [56]. Праці цих авторів потрібно критично оцінювати, тому що польська новітня історія підлягала жорстокій цензурі, особливо це стосувалося питань Ватикану і загалом релігії. Та все ж, дані праці не можна ігнорувати, адже незважаючи на тиск влади в них містяться матеріали які гідні уваги. У книгах можна знайти цікаві відомості про спроби Католицької Церкви знайти порозуміння з владою ПНР. На великому фактичному матеріалі розкриваються роль папського престолу в міжнародних відносинах, його місце в ідеологічній боротьбі. Багато уваги приділяється критичному аналізу нових тенденцій в ідеології та діяльності Ватикану, а також змін, що відбулися в його політиці після ІІ Ватиканського Собору. У праці В.П. Трубникова "Крах "операции Полония" 1980-1981 рр." [52], розкривається історія боротьби польських комуністів проти контрреволюції. Монографія базується на багатому фактичному матеріалі.

Після повалення комуністичної влади в 1989 р. у польському суспільстві відбувається корінна переоцінка цінностей, складається новий моральний та інтелектуальний клімат. У політичному житті Польщі звертання до історії стало однією з форм ідейного заперечення періоду панування тоталітарних режимів. В історичній науці запанував плюралізм методологій та думок. Сучасні польські дослідники прагнуть висвітлювати національну історію на європейському тлі.

Та нажаль, ще немає наукових праць по даній тематиці, лише "Історія Польщі 1975-1990 рр." Ганни Дильонгової має на меті показати історію країни і суспільства впродовж двох важких і складних сторіч, від втрати незалежності наприкінці XVIII ст. до її здобуття 1989 р. Велику увагу авторка приділяє Католицькій Церкві. Церковна й релігійна проблематики виділені для кожного періоду в окремих розділах. Це стосується не лише Католицької Церкви, а й інших Церков і віросповідань, попри те, що вони охоплювали лише кілька відсотків поляків. Саме Католицька Церква, автор вважає, стала причиною повалення комуністичної влади в Польщі [21].

Із найновіших видань з історії Польщі, насамперед, звертає на себе увагу "Історія Польщі з найдавніших часів до наших днів", автори якої Дибковська А., Жарин М., Жарина Я. У книзі велика увага приділяється Католицькій Церкві в Польщі, оскільки Я. Жарина є науковцем, що займається вивченням даної проблеми [22].

У праці видатного англійського історика, Нормана Дейвіса "Боже Ігрище", найбільш повно висвітлено історію польського народу. Порівнюючи заходи Церкви щодо дотримання прав і свобод людини та спроби духовенства вберегтися від репресій у період окупації та в часи сталінського режиму, наголошує, що Церква зуміла попри всі утиски і заборони залишитися єдиним осередком опору, об'єднавши навколо себе свідомо налаштованих поляків, та домогтися поваленню комуністичного режиму [20].

У підручнику "Історія Польщі" відомих польських істориків Михайла Тимовського, Яна Кеневіча, Єжи Хольцера викладена історія Польщі, починаючи з X ст. і до наших днів. Вийшовши у світ вперше в другій половині 80-х років, праця стала доступна самим полякам лише в 1991 р. З того часу вона витримала кілька видань. У праці ґрунтовно описано події досліджуваного періоду, та велику увагу приділено ролі Католицької Церкви в державотворчих процесах ПНР [51].

Українську історіографію представляють наукові праці Л.О. Зашкільняка, М.Г. Крикуна. Очевидною є еволюція поглядів авторів на проблеми комунізму загалом і польського комунізму, зокрема. Перший в українській історіографії синтез історії Польщі. Основну увагу приділено суспільним проявам життя поляків - політичному розвиткові, соціальним, економічним і культурним змінам, котрі визначали їхній стан у різні історичні епохи, а також взаєминам з сусідніми народами [26].

На сьогоднішній день стверджується, що прихід комуністів до влади після Другої світової війни відбувся завдяки вирішальній ролі зовнішнього фактору - позиції СРСР. Вивчається репресивна політика комуністичної влади на протязі 40-х-80-х рр. Особливо це висвітлено в дослідженні "Черная книга коммунизма: преступления, террор, репрессии". С. Куртуа, Н. Верта, Ж-Л. Панне, А. Пачковского, К. Бартошека, Ж-Л. Марголена [39].

На сьогодні існує безліч праць про Івана Павла IІ. Усі вони тісно переплітаються з історією Польської держави і Церкви. Особиста популярність цієї людини вражаюча - тільки за останні роки вийшло більше ста його біографій на різних мовах, серед них можна виокремити книги авторів - Лебьода Даріуш Томаш [40], Джордж Вейгель [8].

Монографія Е. Бистрицької "Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого престолу з Росією та СРСР (1878-1964 рр. )" безпосередньо не стосується польської проблеми, а є комплексним дослідженням, узагальнюючим і осмислюючим історію російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських міждержавних і церковних відносин, східної політики Ватикану протягом майже столітнього періоду (1878-1964) [2].

Історія Католицької Церкви в Польщі, та й загалом новітня історія польського суспільства, вивчена недосконало, та все ж, дослідження і публікації проводяться, в основному це статті, журнали, присвячені даній проблемі.

"Нова Польща" - щомісячний журнал російською мовою, що видається у Польщі. Має помітну популярність у середовищі російської творчої інтелігенції. Біля витоків журналу стояв відомий польський журналіст Єжи Гедройц, головний редактор журналу "Культура", що видавався польською еміграцією в Парижі в часи комуністичного режиму в Польщі. "Нова Польща" постала як певною мірою полемічний жест стосовно до журналу "Польща", який видавався в ПНР державним агентством "Interpress" з 1954 р. до кінця 1970-х рр. Перший номер журналу вийшов у вересні 1999 року. Новий журнал не тільки не є органом державної пропаганди, але і розрахований, на відміну від свого попередника, на менш численного інтелігентного читача. "Нова Польща" видається польським Інститутом книги і субсидується Міністерством Культури Польщі. Журнал російсько-польський, тому в ньому містяться статті переважно польсько-російських взаємин.

Оскільки ПНР є дітищем комуністів СРСР, у журналі досить багато статей присвячено середині й другій половині ХХ ст., серед них є багато, що стосуються проблематики даного дослідження, а саме:

· Генрик Возняковский "Церква в комуністичній Польщі (1945-1990)". У статті досить ґрунтовно описано роль Католицької Церкви в житті суспільства, та методи боротьби влади проти Церкви [12];

· Лешек Волосюк. "Папа читає "Тигоднік повшехни". Автор повідомляє про становище польської преси в комуністичні часи. Особливо звертає увагу на популярну в той час "Тигоднік повшехни" - краківський "католицький суспільно-культурний" тижневик [13];

"Государство, религия, Церковь в России и за рубежом" - російський щоквартальний науковий журнал, присвячений міждисциплінарному вивченні релігії; входить до Переліку провідних рецензованих наукових видань ВАК Росії. Засновник - Російська академія народного господарства та державної служби при президентові РФ. Видається з 1968 р. як інформаційно-аналітичний бюлетенб, в 2009-2011 - як журнал, з 2012 р. - у новому форматі з новою редколегією. Журнал має широкий релігієзнавчий профіль, проте особливий наголос робиться на висвітленні сучасних релігійних та релігійно-суспільних процесів, а також їх осмисленні в різних релігієзнавчих дисциплінах, соціології, філософії, антропології, культурології. Праці дослідників, що розміщені в даному журналі, та стосуються даної теми: Ю. Виноградова "Ватикан у зовнішньополітичній доктрині ПНР в 1970-і рр." [10]; Ханна Ковальська-Стус "Ватикан - Польща - Москва: сучасні проблеми екуменізму" [35];

Досить багато статей відомих українських так і зарубіжних науковців, що частково лише оплюють тему історії Католицької Церкви Польщі, а більше уваги звертають на політичне життя даного періоду, а саме: У. Безпалько [1], О. Білянський [3]-[4], Н. Бухарин [7], Т. Зарицки [25], Ю. Каганов [31], С. Кувалдин [37], А. Телегуз [53], А. Фарина [54]-[55], С. Яцечко [63], В. Янков [66]. Тим не менше, дані статті допомагають краще зрозуміти політичну ситуацію в країні та дають можливість розуміння причин тих чи інший дій польського духовенства.

Джерельна база дослідження є досить велика, адже це період новітньої історії і завдяки цьому зберіглося багато документів, так і свідчень очевидців. "Хрестоматия по истории южних і западних славян" містить чимало цікавих і важливих документів даного періоду, а саме: програми ПОРП, виступи керівників країни, міждержавні договори між країнами Варшавського договору. Правда дані документи, подані в скороченому варіанті, тим не менше зберігають свою цінність як першоджерела [57]. В збірнику "Советский фактор в Восточной Европе". подається таємна переписка між послом СССР у Польщі Г. Попова, завідувача IV Європейським відділом М. Зімянінова з В. Молотовим, про події в ПНР 1950-х рр. [47]-[48].

Документи що містяться у збірці "Робітничі страйки в Польщі 1980", - це переклади з польських позацензурних або офіційних видань і з їхніх передруків на Заході (заяви, статті та ін.), головним чином з таких польських публікацій, як місячник "Культура", квартальник "Анекс" та інші видання [46].

Збірка Брониславського Е., Вачнадзе Г. "Польский диалог: События в Польше глазами польских, советских, американских, английских, западногерманских и французских журналистов", містять чимало цікавих документальних свідчень про ситуацію в Польщі в 80-х роках [6].

Багато праць що присвячені особистості Івана Павла ІІ містять документальні розділи, в основному це проповіді Папи. Для даного дослідження це теж немало важливо, адже у своїх проповідях Папа не відкрито, але все ж, закликав поляків боротися проти комуністичної влади. У праці Лебьода Д.Т. "Таємниця папи" містяться переписка Кароля Войтили з працівниками підприємства "Солвай" [40]. У книзі "Иоан Павел ІІ. Мысли о земном" подаються проповіді Папи під час його візиту до Польщі[28].

Також досить багато є мемуарів та свідчень очевидців даного періоду, з них: Анджей Велевейский "Я видел, как до єтого дойшло". Анджей Велевейский колишній керівник Центру суспільно-професійних робіт незалежного самоврядного профспілкового об`єднання "Солідарність", колишній депутат Сейму, сенатор, депутат Європарламенту. В даній статті автор розповідає про становище опозиції в ПНР у 70-80-х рр. [9]; Виктор Кулерський - "Мы не были уверены в завтрашнем дне" [38]; Говорит Лех Валенса - "Коммунисты - и отдать власть?" [16]; Ян Стренковский - "Солидарность с "Солидарностью" [50]; Наталья Горбаневская - "Не бойтесь! Памяти Папы Иоанна Павла II" [17].

Короткий історіографічний огляд дослідження показує, що історія вивчення відносин Католицької Церкви і комуністичної влади в Польщі є зараз дуже актуальною і цікавить дослідників. Проте дана проблематика лише починається досліджуватися і тому всі її сторони не є повністю висвітлені в досліджуваних роботах. У маркситській літературі Католицька Церква, якщо вже й траплялась у підручниках, була зазвичай трактована неприхильно, як реакційна сила. Тепер же, дослідники отримали змогу працювати із раніше секретними архівними матеріалами, та по іншому розглядають роль Католицької Церкви у польському житті. Тому, праця науковців для більш детального і об`єктивного вивчення подій 1944-1989 рр. продовжується.

Розділ 2. Перший етап діяльності католицької церкви як опозиційної до комуністичного режиму у 1944-1956 рр.

Територію Польщі було визволено від нацистських окупантів військами

Червоної армії у 1944 р. З цього часу Польща перейшла з рук одних окупантів до інших. 17 липня 1945 р. в Потсдамі розпочалася третя конференція Великої Трійки, яка і закріпила за СРСР Польську державу. На Тегеранській і Ялтинській конференціях західні союзники погодилися пересунути кордони Польщі приблизно на 150 миль на захід на карті Європи. Вільно і Львів тепер повинні були увійти до складу Радянського Союзу, точніше - до складу Литви та України. Вроцлав, Щецин і Гданськ були "повернені" Польщі від Німеччини. У результаті переділу кордонів, катастроф та масових міграцій після Другої світової війни Польща стала з етнічної та релігійної точки зору майже однорідною країною. Старі "великі меншини" - православні та євреї сильно скоротилися. До війни католиками вважали себе 65% польського населення, після війни - 90%. Те, що Церква розділяла страждання народу, допомагала гнаним і чинить опір, сприяло зростанню її авторитету [21, с. 166-169].

Незважаючи на те, що після Потсдамської конференції 1945 р., за результатами якої Польща попадала під вплив та контроль атеїстичного Радянського Союзу в якому немислиме існування будь-якої релігії, все ж, влада не могла ігнорувати чи просто ліквідувати Католицьку Церкву в країні, а у своїй політиці змушена рахуватися з її думкою [27, с. 211].

У перші два роки Народно-демократичної Польщі комуністична влада домагалася від Церкви нейтральності. Зміцнення та втримання влади потребувало зважати на авторитет костелу. З парцеляції маєтностей було виключено церковне майно, черга до якого мала дійти пізніше. На державні урочистості запрошувалися духовні особи. Від жовтня 1944 р. поновив діяльність перший вищий навчальний заклад у Польщі - Люблінський католицький університет (ЛКУ), який мав понад дві тисячі студентів, був унітарною інституцією в комуністичному світі. Поновили діяльність деякі довоєнні церковні організації. Відкривалися церковні школи [22, с. 206]. В 1946 р. комуністи наважилися лише забрати у Церкви права юридично реєструвати шлюби.

Кожен день служителям Церкви доводилося згадувати глузливий запитання Сталіна на Потсдамській конференції: "Скільки у Папи дивізій?" Комуністичному режимові було недостатньо контролювати всі сторони політичного та економічного життя Польщі. Малася ще й програма перетворень у галузі культури, що включала впровадження атеїстичної ідеології і переписування польської історії заново. Все це чимало сприяло посиленню націоналістичних почуттів серед католиків [61].

Примас Польщі кардинал А. Хлонд у жовтні 1945 р. сказав, що Церква не побоюється "ні соціальних змін, ні народної форми правління, якщо не будуть порушені принципи незмінної християнської моралі" [36, с. 398-399].

У післявоєнному Кракові було дано згоду видати католицькі журнали. Так, під патронатом кардинала Адама Сапєги, почав виходити від березня 1945 р. "Tygodnik Powszechny" ("Світ за тиждень"), що відіграв неабияку роль у формуванні, не лише католицької, інтелігенції. Сапєга "належав до людей залізної волі", був лідером, особисті якості якого - такі як почуття гідності, а сила характеру - викликали повагу і створювали йому авторитет. Його називали "некоронованим королем Польщі". Іван Павло II називав його "нескорений князь", "справжній pater patriae" нації, яку намагалися знищити. "Tygodnik Powszechny" став кращою газетою в керованій комуністами Польщі, найбільш надійним джерелом невідфільтрованих інформацій і найбільш відкритою, цікавою трибуною для обговорення соціальних подій. Поряд зі щомісячним журналом "Знак" (з 1946 р.) ці два видання служили інтелектуальним зв'язком між польським католицизмом і католицтвом світовим [13].

Положення з католицькою пресою в керованій комуністами Польщі було непростим. Існували три групи. До першої належала офіційна церковна преса, спонсорована, контрольована, редагована і видавана установами канцелярії архієпископа або релігійними орденами. Якість цих видань була невисокою. Другу, яку Турович (редактор "Tygodnik Powszechny") взагалі не вважав "католицькою пресою", складали журнали і газети, що видавалися ПАКС та подібними симпатиками режиму групами. Церква відмовлялася визнавати ці журнали істинно католицькими і не рекомендувала своїм парафіянам їх читати. Нарешті, існували католицькі видання, зазвичай редакції мирян, але визнавали істинно католицькими. Єпископи приставляли до цих видань своїх "духовних наставників". Ці помічники зараховувалися у штат, але відповідальність за редакційну підготовку повністю лежала на плечах редактора-мирянина [9].

Великий вплив на долю польського населення і її Церкви, як і загалом цілого світу, мали зміни, що відбулися у міжнародних відносинах після закінчення війни. СРСР під час війни був ослаблений, йшов на поступки і переговори з будь-якими союзниками, які приєдналися б до боротьби. Ідеологічні розбіжності були допустимі. Після завершення війни, де СРСР вийшов переможцем та з винайденням ним першої атомної бомби, поширення комунізму на Захід, перетворило Радянський Союз на одну з найсильніших країн світу, конкурувати з ним могла лише Америка. Це спричинило до початку "холодної війни" між країнами. Суперники намагалися одна наперед одної залучити до свого блоку різні країни світу. Є документи, що свідчать про спроби переговорів СРСР з Ватиканом, зокрема, про те, що між 1945 і 1949 рр. представники СРСР п'ять разів намагалися встановити близькі стосунки зі Святим Престолом, і останній заявляв про свою готовність на це, але потім не давав про себе знати [42]. В цей час, Папою Римським був один з найбільших супротивників комуністичної ідеї - Пій XII (1939-1958), який не бажав іти на переговори з комуністами, вважаючи їх тимчасовою "примхою історії". Ватикан правда не робив рішучих заяв проти комунізму, побоюючись репресій з боку радянської влади проти католиків на щойно включених східноєвропейських територіях. Про небажання папства шукати порозуміння з СРСР спричинило останнього шукати альтернативу релігійного центра для свої вірян [43].

У листопаді 1946 р. Г. Карпов й І. Полянський, приймаючи міністра юстиції Польщі, обговорювали питання становища її Католицької Церкви, зокрема "про створення Польської національної Католицької Церкви з центром у Кракові". Однак, у Польщі виявилася серйозна опозиція політиці Кремля не тільки серед духовенства в особі кардинала Сапєги, а й у політичних і державних діячів. Польський уряд не бажав загострювати стосунки з католицькою церквою, ба більшість поділяли ідею про встановлення дипломатичних стосунків з Ватиканом, конкордат з яким був розірваний 1946 р. Та польська влада була маріонеткою в руках Сталіна, і лише виконувала розпорядження з Кремля. Все ж, Москва не ризикнула здійснити такий рішучий крок, що суперечив би думці 90% польського населення. Як говорив сам Сталін "комунізм у Польщі - це як сідло на корові", а хоч вони й успішно її осідлали, але ще не можна мчати вчвал. Та від своєї ідеї верхівка Кремля повністю не відмовилася. Впродовж всього часу панування радянської влади засобами пропаганди нав`язувалася думка, що за антинародною діяльністю католицького духовенства стоїть влада Ватикану [2, с. 341; 358-359].

У цьому контексті надання автокефального статусу Польській (1948 р.) Православній Церкві мало підкреслити демократичний характер Московського патріархату, який на відміну від Ватикану не прагне концентрації церковної влади, а будує свої відносини на основі любові й поваги. Суть цього пропагандистського трюку була зауважена істориками у діаспорі: у боротьбі з римським централізмом потрібна була Православна Церква, що процвітає, щоб довести переслідуваним католикам, що вони переслідуються не за віру, а за "реакційність" і "антинародну діяльність" і досить їм стати таким ж "лояльними", як православні, як їх також перестануть переслідувати [60].

Таким чином, 1943-1948 рр. - це період відновлення релігійних інституцій російської Православної Церкви з прагматичною метою їх використання, зокрема, у зовнішньополітичній діяльності російсько-радянського уряду. Після невдалої спроби створити окремий керівний центр Католицької Церкви, обмеження її впливу на населення здійснювалося засобами православізації населення. Надалі ця тенденція зберігалася. У період правління М. Хрущова і Л. Брежнєва РПЦ доручалося бути провідником мирних ініціатив СРСР [2, c. 341; 358-359].

Влада прекрасно розуміла, що знищити Церкву не вдасться, тай "повернути" всіх у православ`я, ще й народ, який вважає себе "бастіоном католицизму", теж мало ймовірно. Залишалося одне - зробити Церкву повністю послушною діючій владі, а головне завдання - відірвати її від Ватикану. Тому правляча партія намагалася боротися не так, як з Католицькою Церквою у Польщі, а як з впливом на неї політики Ватикану [15].

З 1947 р. відбувається "радянізація" польського суспільства. Комуністи грубо спотворили результати перших парламентських виборів 1947 р., на яких проти компартії виступала селянська партія. Церква не засудила фальсифікацію відкрито, побоюючись жорстоких дій з боку компартії, та незважаючи на сильний тиск, все ж не схвалила і не підтримала своїм авторитетом результати виборів [14]. Такий тип поведінки став зразком стратегії, яку в 40-х рр., аж до 1953 р., проводив єпископат під управлінням нового Примаса-єпископа (1948 р.), а з 1953 р. кардинала Стефана Вишинського, який зіграв вирішальну роль не тільки в історії Церкви, а й в історії Польщі другої половини XX століття. Втрати, понесені Церквою під час окупації, означали, що вона не здатна вистояти в прямій конфронтації з новою комуністичною владою. Зіткнення було неминучим, але протиборство слід було вести майстерно, твердо й впевнено, що Церква, а не партія, є істинним захисником польського національного духу. Але першорядної своїм завданням Вишинський вважав відновлення церковної організації і духовне оновлення країни в цілому, в якому велику надію він покладав на традиційний для Польщі культ Діви Марії. Це була стратегія продуманих поступок, терпляча і обережна гра заради виграшу часу [12].

Польська робоча партія підкреслювала свій нейтралітет стосовно релігії і свою готовність визнати важливу роль католицизму в Польщі. Представники уряду з'являлися на церковних урочистостях. Всупереч опору більш догматичних в цьому сенсі соціалістів, Польська робітнича партія голосами своїх членів домоглася в сеймі, щоб президент Берут (від 1947 р.) завершував присягу традиційними словами: "Хай допоможе мені Бог" [51, с. 600-612].

В 1947 р. відбулися зміни і в міжнародних відносинах. Ватикан до цього часу намагався проводити незалежну політику від "Заходу" та "Сходу", так звану політику примирення, попереджаючи про небезпеку розв`язання нової світової війни. Зокрема, у 1947 рр. серія статей головного редактора "L`Osservatore Romano" закликала західні країни проявити "більше розуміння до Радянської Росії і комунізму" [58, c. 22-40].

Така позиція Ватикану змусила Вашингтон активізувати діалог з Папою. Одним з найбільш важливих документів, що підтверджують цей факт, є опубліковане американською стороною листування між президентом Гарі Труменом і Пієм XII. Трумен у риторичній формі, але недвозначно закликав Папу висловити свою солідарність з політикою США і до тісної співпраці. [59, c. 100-125].

Американська преса коментувала обмін послань між Г. Труменом і Пієм ХІІ як "посилення антикомуністичного хрестового походу". У французьких часописах писали про створення осі "Рим-Вашингтон". В чомусь вони мали рацію, адже після даних переговорів не було жодних заяв і спроб Папи, щоб хоч якось внормувати стосунки з комуністичною владою.

Програвши "війну за Ватикан" СРСР більше не хотіло йти на поступки Католицькій Церкві. Тому 1947-1948 рр., встановивши владу на нових східноєвропейських територіях, та розправившись з політичною (до 1954 р. з ПОРП було виключено 155 тис. чоловік) і збройною опозицією, влада розпочала відкриту боротьбу з костелом. З кожним роком зростала агресивність пропаганди, почалася ідеологізація науки і культури, разом з критикою "гомулківщини" насаджувався культ Сталіна та його "вірного соратника Берута" [14].

На нараді керівників V відділу міністерства громадської безпеки Польщі (1947 р.), який займався Церквою, начальник відділу Брістігерова виклала у своїй промові основні лінії боротьби проти Церкви, які залишилися в силі навіть тоді, коли найсуворіший сталінський період закінчився. Деякі знаменні уривки:

"Наша оперативна робота повинна переслідувати наступні цілі:

· Поповнювати інформацію про участь священиків в опорі - ще досить значному;

· Проникати в церковні організації на місцях: в єпархії і такі єпархіальні організації, як "Caritas" ["Милосердя", організація, що займалася добродійністю];

· Треба досконально знати матеріальну сторону життя духовенства і добре розвідати відносини в середовищі духовенства на всіх рівнях, щоб проникнути в ці кола і, що найважливіше, щоб чинити тиск у відповідному напрямку;

· Категорично і безумовно не допускати втручання духовенства і католицьких організацій в життя робітників;

· Боротися з впливом духовенства в молодіжних організаціях, особливо серед харцерів [скаутів];

· Поповнювати інформацію про священиків в школах за допомогою шкільної агентури;

· Організувати мережу агентів і секретних співробітників серед паломників, жебраків, дрібних торговців на благодійних ярмарках;

· Зупинити зростання католицької преси, що сіє ворожий дух;

· Зберігати обережність і відповідальність у використанні репресивних заходів проти духовенства. Про арешти та інші профілактичні і репресивних заходи слід повідомляти міністерство" [12].

Польська Католицька Церква потрапила в край невигідне становище. Опинившись між "двома вогнями" - з однієї сторони це радянська влада, а з іншої - Ватикан, який з 1947 р. відкрито приєднався до блоку, очолюваного США, Католицька Церква, щоб вижити, мусіла лавірувати між двома сторонами.

Заборони на комуністичну діяльність, викладені у різдвяній промові Папи 1947 року, протягом 1948 р. Ватикан сформулював в офіційній формі. На засіданні Священної канцелярії 5 червня 1948 р. було зроблено попередження про те, що §3 канону 1325 забороняє католикам без попереднього дозволу брати участь у зустрічах католиків і некатоликів, на яких виступають з обговоренням проблем, що суперечать справі віри. А §2 канону 731 і канон 1528 забороняють спільну участь католиків з некатоликами у всіх культових діях [29, с. 560-563]. 13 липня 1949 р. Святий Престол опублікував документ, який був підготовлений конгрегацією Священної канцелярії. Він відомий як декрет про відлучення комуністів.

У документі розглядалося чотири питання:

1) чи має католик вступати у комуністичну партію або надавати їй підтримку;

2) чи має право католик видавати, поширювати або читати книги, журнали, газети та інші друковані матеріали, які захищають вчення і практику комунізму, або співпрацювати у них;

3) чи можуть віруючі, які свідомо і без тиску чинять діяння, зазначені у пунктах 1 і 2, бути допущені до таїнств;

4) чи повинні віруючі, які сповідують матеріалістичне і антихристиянське комуністичне вчення, передусім ті, хто його захищає і пропагує, як відступники від католицької віри, піддаватися особливим чином відлученню - право, яке надане Апостольському Престолові. На перші три запитання належно відповісти "ні", а на останнє - "так" [2, c. 361].

Заборона 1949 р. стала піком політики "холодної війни", що проводиться Католицькою Церквою і в той же час логічним наслідком лінії поведінки Пія XII. У 50-х роках Католицька Церква не могла, а Пій XII і не хотів нічого змінити для того, щоб подолати цю замкнутість, ліквідувати розкол, який поглибився між Церквою і світом.

Як зазначав французький католицький тижневик "Темуаньяж Кретьєн", "ефект декрету 1949 р. був згубним", оскільки призвів до повного розриву будь-яких відносин, у тому числі дипломатичних, між Ватиканом та країнами народної демократії [33, с. 161].

У відповідь польська влада ініціювала схвалення сеймом у серпні 1949 р. "Декрет про свободу совісті і сумління", який дозволяв притягати до відповідальності за будь-яке примушування до релігійної практики. Під декрет можна було підвести діяльність кожного приходського священика, який звертався до своїх вірних. За декретом почалися арешти духовенства, закриття католицьких організацій. При цьому влада намагалася загравати з костельними верхами, щоб схилити їх до політичної підтримки режиму й розриву з Ватиканом [29, с. 563]. До кінця 40-х рр. Церквою займалися дві тисячі оперативників, чотири тисячі агентів військової розвідки. За звинуваченням у політичній діяльності багато священиків були заарештовані і віддані суду. У 1948 р. 400 священиків перебували за гратами. У 1949 р. владою були видані декрети, які вдарили по католицьких асоціаціях, у Церкви відібрали лікарні [40]. Прийнятий у березні 1950 р. закон позбавив Церкву доходів від "права мертвої руки". Цим правом тепер користувалася держава, яка створила з відповідних доходів спеціальний фонд для надання дотацій Церкві. На знак протесту проти позбавлення Церкви її майна єпископат прийняв рішення відмовитися від використання цього фонду [62, с. 278-279]. "Тигоднік варшавський", католицький тижневик, після перших номерів був закритий, а редакторів посадили. Була відібрана найбільша благодійна організація "Сaritas" ("Милосердя"). Спочатку скоротили кількісно, а потім повністю заборонили викладання релігії у школах. Обмежена діяльність Люблінського католицького університету, інтелектуального руху священика Владислава Корниловича і його журналу "Verbum" ("Слово"), ліквідовані богословські факультети університетів [13]. Піддавалися гонінню працівники (особливо ті, що займали високі пости), які брали участь у богослужінні, або влаштовували відповідно з релігійними традиціями хрещення, весілля або похорон. Як і в СРСР, особлива увага приділялася атеїстичному вихованню молоді. Комуністична пропаганда намагалася всіляко дискредитувати Католицьку Церкву, показуючи її упродовж всієї історії знаряддям багатих верств і розсадником брехні. Це супроводжувалося діями, спрямованими проти духовенства. Священиків притягували до суду з політичними і побутовими звинуваченнями [51].

Хорошою пропагандистською зброєю стало питання про організацію Церкви на колишніх німецьких землях. У 1945 р. Ватикан дозволив польському єпископату створювати на цих Віднайдених землях (східна територія Німеччини, що були включені після війни до Польщі) апостольські адміністратури (церковні управління), але не єпархії, відклавши їх установу до остаточної угоди про кордони між Польщею і Німеччиною. В Потсдамському договорі йшлося лише, що, поки західна межа Польщі не визначена остаточно, колишні німецькі території будуть підконтрольні польській державі. Комуністи вимагали, щоб Церква негайно заснувала на цих землях єпархії, і відмову Ватикану представляли як доказ германофілів, а значить, антипольських настроїв як папської столиці, так і Польської Церкви. Їх звинувачували в прагненні "переглянути" кордон на користь Німеччини [60, с. 250-298]. Пропаганда звинувачувала Ватикан у захисті "німецьких ревізіоністів", прислужництві "американському імперіалізму". Спецслужби провели судові процеси над священиками, які співпрацювали з підпіллям або виявляли прозахідні симпатії. Працівникам армії, МО, безпеки було заборонено відвідувати костели. Церква ефективно захищалася, використовуючи головним чином читання звернень в костелах. Польське духовенство опинилося в жахливому становищі, адже вони не могли відвернутись від Ватикану, але і відкрито боротися проти комуністичної партії не наважувалася. Залишалося одне - маневрувати, вичікувати кращих часів [26, с. 563].

Примас C. Вишинський для того, щоб якось виправити становище та зупинити агресію влади проти духівництва, кілька разів упродовж 1949-1950 рр. відвідав папську столицю і розмовляв з Пієм XII. Зараз зрозуміло, яка саме була тема розмови - не відлучати від Церкви комуністів поляків католиків, адже в реаліях того часу просто неможливо було виконувати декрет 1949 р. Папи.

Для Церкви в даний час головне - це зберегти свої права, та залишатися єдиною силою, яка завдасть удару по владі, тільки-но становище правлячої партії похитнеться. Церква розуміла, що це відбудеться лише тоді, коли послабне допомога та контроль з боку Радянського Союзу за Польською державою. Тому, 14 квітня 1950 р. Примас С. Вишинський з єпископами вирішили підписати з урядом т. зв. "Порозуміння" [35]. У Римі його сприйняли з жалем, вважаючи, що були зроблені дуже великі поступки. Підписаний документ визнавав верховенство Папи у веденні церковних справ - таких, як призначення єпископів і дозвіл масових церковних заходів (наприклад, паломництва) за межами церковних будівель. Дозволялися чернечі ордени, хоча комуністична влада пішла на це з крайнім небажанням. За угодою Церква погодилась на лояльність щодо уряду, та мала не протидіяти колективізації села, а також "боротися зі злочинною діяльністю підпільних банд". Останнє формулювання стосувалася ще діючого антикомуністичного опору і була виключно болісно сприйнята не тільки єпископами, а й більшістю польських католиків. Зі свого боку, уряд обіцяв зберегти уроки Закону Божого в школах, згоду на пресу і католицькі товариства, існування католицьких орденів і шкіл та змогу організовувати прощу. Зберігався Католицький університет у Любліні - єдиний подібного роду заклад в усьому радянському блоці. Здається, підписання цієї угоди дійсно віддалило найжорстокіші переслідування. Але комуністи анітрохи не збиралися дотримуватися його. Вони продовжували під різними приводами виганяти зі шкіл вчителів Закону Божого і закривати католицькі школи. Керівники Польщі почали пункт за пунктом порушувати підписану раніше угоду, намагаючись переписати польську історію і змінити саму польську культуру. Восени 1950 р. конфлікт між владою і костелом поглибився у зв'язку з призначенням Ватиканом нових костельних адміністраторів на "повернутих землях". Єпископат намагався зберегти єдність з Ватиканом, а влада наполягала на розриві, звинувачуючи ієрархію у невиконанні угоди [8]. У 1951 р. почалися процеси за обвинуваченням у шпигунстві на користь "американського імперіалізму".

Болеслав Берут, перший президент ПНР (з 1947 р), записав у своєму записнику слова, з якими Сталін звернувся до нього під час візиту до Москви в 1949 р.: "У вас нічого не вийде, поки ви не здійсните розкол духовенства на дві різних, що протистоять один одному групи... пропаганда необхідна, але недостатня...". Згідно з цими вказівками, було створено так званий рух священиків-патріотів, а також паралельна "Комісія священиків", в якій взяла активну участь псевдокатолицька організація "ПАКС" (лат. "Мир") на чолі з Болеславом П`ясецьким, колишнім вождем "Фаланги" (фашистського руху 30-х років). Вже в 1945 р. П`ясецький почав видавати тижневик "Dzis i jutro" ("Сьогодні і завтра"), а в 1947 р. заснував об'єднання "ПАКС", покликаний стати рухом "соціально прогресивних католиків". Комуністичні спецслужби зуміли залучити до лав "священиків-патріотів" більше тисячі чоловік, тобто близько 10% польського духовенства [12]. Одночасно, використовуючи метод батога і пряника, влада прагнула впливати на частину духовенства, яку намагалася об`єднати в різні організації "священиків-патріотів". Таким слухняним священикам передали, забрану у 1950 р. церковну благодійну організацію "Caritas" ("Милосердя"). У 1953 р. влада зробила неможливою подальшу діяльність католицької групи "Tygodnik Powszechny" у Кракові. За відмову вшанувати, відповідно до вимог влади, пам`ять померлого Сталіна вихід цього тижневика був припинений. Пізніше журнал передали "ПАКСу", а головним його редактором став один з діячів цієї організації - Ян Добрачінський. Номера журналу за 1953-1956 рр. редакція "Tygodnika Powszechny" не вважає своїм [13].

Середина 50-х рр. була, можливо, найважчим періодом для Католицької Церкви в комуністичній Польщі. Конституція ПНР 1952 р. проголосила відокремлення Церкви від держави. Режим став чинити все більший тиск на католицький друк і закрив для молоді семінарії.

З довідки співробітників посольства СРСР у Польщі П. Турпітько і Ю. Сафірова про ідеологічну роботу ПОРП (21 червня 1952 р.): "За останній час ЦК ПОРП прийняв ряд заходів, спрямованих на обмеження ворожої діяльності польського костелу. Зокрема, введено контроль уряду над т. зв. пастирськими посланнями, які до донесення їх мирянам повинні бути узгоджені з Управлінням у справах католицького костелу. Польський уряд планує закрити ряд монастирів, які є місцем зустрічей підпільних організацій і банд, а також місцями зберігання зброї. Планується вилучити викладання релігії з 500 фабрично-заводських шкіл. Тираж католицьких газет і журналів буде скорочений на 50% ..." [47]. Звичайно, що ніяких банд і зброї не було, але дана довідка показує, як ставилися партійні керівники до Католицької Церкви, а також дає зрозуміти, що про ніякі поступки влади і речі йти не може.

23 липня 1953 р. помер "нескорений князь" кардинал С. Сапєга. Він був похований у Мармуровій склепі, розташованому навпроти саркофага святого Станіслава, який також невпинно відстоював права Католицької Церкви і боровся проти втручання в її справи світських владик.

Конфлікт між комуністичною державою і Католицькою Церквою досягнув особливого напруження, коли у лютому 1953 р. Державна рада оголосила "Декрет про створення, призначення на посади і ліквідацію церковних посад", який посилював контроль держави за Церквою [26, с. 564] Примас Польщі кардинал Стефан Вишинський, який, незважаючи на репресії, прагнув дотримуватися умов укладенї в 1950 р. угоди з комуністичною державою, визнав, що на подальші поступки йти не можна. У своїй лютій проповіді в кафедральному соборі Святого Іоанна у Варшаві Примас кинув рукавичку: "Ми вчимо парафіян віддавати кесареві кесареве, а Богові Боже. Але, коли кесар вмощується на вівтар, ми відповідаємо коротко: він так робити не повинен". Після цього єпископи провели у Кракові зустріч під головуванням C. Вишинського. Учасники зробили епічну заяву, в якій захищалася незалежність Церкви. Від імені єпископів, C. Вишинський 8 травня 1953 р. надіслав лист на ім`я Генерального секретаря. Це був знаменитий лист, який закінчувався словами: "Нам не дозволено покладати що належить Богові на вівтар кесаря. "Non possumus!" ("Ми не можемо!"). Режим визначив цю заяву як державну зраду (офіційно це звалося "замахом на Конституцію") [8]. У пресі тривали закиди єпископам, нібито за бажання відірвати від Польщі Віднайдені землі, співпрацю з німцями під час війни, використовуючи з цією метою серед іншого деякі пастирські листи єпископів з доби окупації [21, с. 178-211]. Багато з них було ув'язнено. Серед жертв - єпископ Качмарек, який під тортурами підписав неправдиві свідчення, кілька місяців після того - два єпископи і п'ять священиків Краківської єпархії, троє з яких були засуджені до смертної кари, один - до довічного ув`язнення. Суд над Качмареком відбувся у вересні 1953 р, до цього він уже три роки поневірявся у в'язниці. Єпископ був засуджений до 12 років ув'язнення за те, що нібито протягом п'яти років за вказівкою Папи та польського єпископату проводив діяльність, спрямовану проти уряду. 24 вересня кардинал С. Вишинський надіслав листа уряду, в якому заявив, що під час його візиту до Рима разом з Качмареком не було ніяких спроб вплинути на польську національну політику ні з боку Папи, ні з боку державного секретаря Ватикану, не згадувалося жодне ім`я політичних лідерів. Він також стверджував, що польський єпископат докладає усіх зусиль для встановлення та збереження "modus vivendi" між Церквою та урядом. У ніч з 25 на 26 вересня 1953 р. кардинал С. Вишинський був заарештований і утримувався під вартою - спочатку в колишньому монастирі на північному заході, потім у монастирі на півдні, найдовше у Команчі. Примас явно заважав владі, оскільки травневим листом "…ми не можемо", так і тепер, засуджуючи дії влади [8]. Травнева відмова Примаса представляла собою, швидше, символічний жест, оскільки він сам, усвідомлюючи безвихідність становища, радив, щоб інше духовенство принесло присягу. Єпископи пішли на це через неповних три місяці. Новий глава костелу єпископ М. Клєпач був змушений в грудні 1953 р. скласти присягу на вірність Народній Польщі й видати пастирський лист із закликом до вірних брати участь у публічному житті держави. Правда, багато єпископів здійснювали пасивний опір, як можна довше відтягуючи виконання вимог влади про призначення всередині Церкви. Чинили опір головним чином рядові священики, відмовляючись, наприклад, зачитувати в костелах вірнопідданські декларації єпископату і підтримуючи тісний зв'язок з народом. Проте, протягом наступних двох років багато з них були заарештовані. Ув'язненими виявилися також тисячі священиків і ченців, багато Церков і монастирів було закрито [12]. Низка фактів свідчила про те, що комуністи хочуть відлучити польський католицизм від Риму і надати йому характер національної Церкви, що знаходиться під повним контролем держави. Результати боротьби проти релігії і Церкви виявилися, втім, незначними. Переслідувана Церква все більше перетворювалася на символ всього польського, в оплот духовної незалежності польського народу. Хоча, відкрито продемонструвати свою солідарність з гнаною Церквою наважувалися небагато, їй зберігали вірність в лоні сім`ї та серед друзів, звертаючись до католицького вчення в пошуках відповіді на питання морального боку [28, c. 100-124].

Стосунки між Варшавою і Римом ще більше загострилися. У тому ж році влада вигнала з колишніх німецьких земель апостольських адміністраторів, замінивши їх "священиками-патріотами" в якості капітулярних вікаріїв. Влада порушила угоду, та окремим законом забрала майже всі церковні маєтності. Церква перейшла на утримання пастви. Трохи пізніше були закриті початкові семінарії. З 1953 р. по 1956 р. в Люблінському католицькому університеті було закрито три факультети: юридичний, соціологічний та педагогічний. Навіть після 1956 р., в період "відлиги", пов`язаної з перебуванням при владі уряду Гомулки, число студентів штучно обмежувалося, випускникам, бажаючим продовжити наукову кар`єру в інших університетах, чинилися всілякі перешкоди, а видання кожної підготовленої в ЛКУ наукової роботи перетворювалося на справжню проблему [8].