Роки з 1953-го по 1956-й - найпохмуріші в післявоєнній історії польської Церкви. Влада усіма силами намагалася її дискредитувати, та поставити під свій контроль.

20 грудня 1953 р. "L`Osservatore Romano" надрукувала статтю, в якій йшлося про те, що в Польщі здійснюється моральне, адміністративне та фізичне насильство над єпископами. В цей же час деякі зарубіжні радіостанції повідомляли, що в польській католицькій пресі з`явилися публікації про підтримку співробітництва з комуністичним режимом, а Церква знаходиться на межі розриву з Римом, бо дотримується протилежних думок з проблем встановлення кордону по Одер-Нейсі, НАТО, ремілітаризації Німеччини та війни в Кореї [34].

У свою чергу, "L`Osservatore Romano" висловила незадоволення з приводу поширення таких чуток. На початку липня 1955 р. ця ж газета писала: "Москва має потребу створити видимість примирення католицизмом в Польщі не тільки для того, щоб зміцнити свої позиції в цій країні, але і для того, щоб дезінтегрувати католицькі сили в ще вільних країнах, привести до влади комуністів".

Свідченням того, що влада бачить у Польській Церкві силу, що може об`єднати опозиційні кола проти неї, є лист посла СССР в Польщі Г. Попова і завідувача IV Європейським відділом М. Зім`яніна В. Молотову про деякі підсумки і перспективи розвитку Польщі. (26 грудня 1953 р.): "У Польщі ще сильний вплив буржуазного націоналізму, що підігрівається Католицькою Церквою та іншими ворожими силами. ЦК ПОРП і Уряд Польщі стоять на позиції оборони щодо костелу, який веде підривну діяльність проти народно-демократичного ладу. Той факт, що під час арешту кардинала С. Вишинського у нього були виявлені деякі секретні партійні документи, свідчить про те, що агентура Католицької Церкви проникла навіть у партійний апарат…" [48].

Отже, 1944-1956 рр. - в цей час церква лише терпляче чекала кращих часів і лише де-не-де дозволяла собі (промови сільських священиків) виступати проти правлячої партії. Комуністи не могли повністю знищити Церкву, через її підтримку з боку народу та Ватикану, але вона мала реальну можливість перетворити її на "слухняну", повністю контрольовану опозицію. Та події, які відбулися 1956 року унеможливили здійснення задуманих планів.

Розділ 3. Зміст, форми та методи католицької опозиції у 1956-1978 рр.

У 1953 р. виявилася перша серйозна криза тоталітарної системи в Польщі. Її спричинили не тільки економічні труднощі. Надзвичайно сильне враження на поляків справила критика культу особи Сталіна та створеної ним терористичної системи. У березні 1953 p., після смерті у Москві Б. Берута, лідером ПОРП став Е. Охаб. В ситуації нагнітання напруженості, масових студентських мітингів, наростання загрози виступів робітничого класу. 19 жовтня 1956 р. до Варшави прибув М. Хрущов. За спогадами Е. Охаба, М. Хрущов "... ледве вийшовши з літака, почав розмахувати кулаком перед його носом" [60, c. 241]. Повідомлення про прибуття вищого партійно-державного керівництва СРСР і рух радянських військ до Варшави викликали обурення у країні, особливо в столиці. Містом прокотилась хвиля масових демонстрацій і мітингів під антирадянськими гаслами. Радянські керівники погрожували застосуванням військової сили, якщо Польща наважиться розірвати союзницькі відносини з СРСР. Проте Гомулці вдалося розвіяти підозри Хрущова. Після від`їзду радянського керівництва пленум ЦК ПОРП переважною більшістю голосів обрав першим секретарем ЦК В. Гомулку, який запропонував план реформ, що ґрунтувався на концепції "польського шляху до соціалізму" [21, с. 296-299]. Слід додати, що поляки - єдині, хто кілька разів виступав проти комуністичного правління, насамперед у заворушеннях 1956, 1968, 1970, 1976 і 1980 років.

Промову В. Гомулки про "викривлення" сталінської доби, обіцянки лібералізації та демократизації з ентузіазмом сприйняли партія і суспільство. Відбулися мітинги на підтримку Гомулки. Всі сподівалися на зміни в системі влади. Перші вчинки В. Гомулки і його людей ніби виправдали це популярне переконання [4]. Було визволено з трирічного ув`язнення кардинала С. Вишинського. Звільненню Примаса передувало безліч народних демонстрацій на його захист. Піком політичних емоцій став п`ятисоттисячний мітинг 24 жовтня у Варшаві, учасники якого вигукували: "Вишинського - в Політбюро". 28 жовтня Примас знову очолив Польську Церкву. 7 грудня спеціальна комісія, створена з представників уряду та Церкви, опублікувала комюніке з уточненими термінами нового договору між ними. Хоч цивільна влада відмовилася задовольнити багато прохань Церкви, все ж було покладено край періоду її переслідувань [18]. С. Вишинський зажадав скасування декрету 1953 р., звільнення з в`язниці єпископа Качмарека, відновлення католицької преси, встановлення порядку в управлінні Церквою і створення нової змішаної комісії з представників уряду та єпископату. В. Гомулка погодився. Були відновлені елементарні умови автономії Церкви, що дозволяють їй здійснювати свою місію. Священики та єпископи звільнялися з тюрем і - іноді не без труднощів - відновлювалися у своїх функціях. Кардинал С. Вишинський вийшов з-під арешту з гігантським проектом пастирської діяльності, який він розробив будучи ув`язненим. С. Вишинський - відтепер всесвітньо відома особа, чий профіль з`явився в журналі "Лайф" як символ опору комунізму, - повернувся до Варшави і почав втілювати в життя, розраховану на дев`ять років програму оновлення Церкви "Велику Новену", покликану підготувати Польську Церкву до святкування в 1966 р. її тисячоліття. Католицька Церква, обнадієна поступками з боку держави, зайняла позиції "лагідної опозиції", не маючи конкретних цілей в сфері політики. Трагедія польського суспільства полягала в тому, що зміна вождів різного рангу тривалий час створювала і підтримувала на офіційному рівні ілюзію, що соціалізм - система досконала, погані лише виконавці [8].

Мабуть, спокутуючи проявлену до Церкви терпимість, режим В. Гомулки вирішив завдати удару по самим основам католицьких норм, прийнявши в 1956 р. закон про легалізацію абортів. Постійні напади комуністів на "клерикальну" сутність традиційного сімейного життя завдали і ще один удар по моральним засадам: якщо Церква розглядала народження дитини як нагороду за праведне життя, то тепер вагітність перетворювалася на рядову проблему, яку кожна пара могла вирішити на свій розсуд. Свій "науковий" вклад вносив і матеріалізм, остаточно девальвуючи моральну духовну складову стосунків чоловіка і жінки [7].

Виступаючи на засіданні Центрального Комітету партії, В. Гомулка зазначив: "Протягом тривалого часу віруючі і невіруючі, Церква і соціалізм, народна та церковні влада повинні жити поруч. Ми повинні це врахувати. І Церква теж. Ми, з нашого боку, прийняли ідею співіснування, яка, безумовно, не відміняє відомих форм ідеологічної боротьби, але повинна виключати будь-яку політичну війну" [18].

Вибори до Сейму 20 січня 1957 р. становили кульмінацію довіри суспільства до команди В. Гомулки. Кардинал С. Вишинський надав підтримку новому керівникові ПОРП, закликаючи до участі у виборах. Тоді, єдиний раз в історії ПНР, Примас дозволив сфотографувати себе під час голосування [8]. Результати виборів були, як можна припустити, не сфальсифіковані. Взяли участь 94% виборців. Переважна більшість (98%) віддали голоси за список Фронту національної єдності (ФНЄ). Сейм складався з 237 депутатів від ПОРП, 119 - ОНП, 39 - ДП і 63 безпартійних. Серед безпартійних вперше виявилося 9 незалежних католицьких депутатів, які утворили депутатське коло "Знак" під проводом Станіслава Стомми і отримали схвалення Примаса С. Вишинського. Вони становили в сеймі фактично незалежну групу, хоча не завжди добре відому через нечисельність. С. Кісезом: "Ми - не комуністи і не соціалісти. Ми не створили післявоєнну реальність, і ми не беремо участь в управлінні Польщею. Ми увійшли до сейму, щоб у конкретній ситуації захищати свободу думки і совісті, як релігійної, так і світської..., відображати інтереси і думку суспільства" [60, c. 251].

У травні 1957 р. кардинал С. Вишинський разом з деякими єпископами відбув для пояснень до Рима, де зустрічався з Папою Пієм ХІІ. За словами кардинала, зустріч з Папою була прохолодною і тривала лише 15 хвилин. Кардинал не погодився з поглядами Риму, бо був переконаний, що польському єпископату необхідно шукати шляхи для встановлення стосунків з урядом. Звичайно, він поділяв твердження Пія ХІІ про шкідливість комунізму, але вірив, що очолювана ним Церква виконає свою історичну роль. 16 травня Папа видав енцикліку, адресовану польським єпископам, в якій радив їм бути сильнішими, але діяти обережно, інтелігентно та мудро. Для Ватикану комунізм залишався основним супротивником [61].

Внаслідок жовтневих подій 1956 р. позиції "ПАКСу" явно похитнулися. У жовтні-листопаді 1956 р. це об`єднання, очолюване П`ясецьким, розкололося: з нього вийшла група діячів (Я. Франковський, А. Міцевський), які заснували часопис "Знак" і почали створювати Клуби католицької інтелігенції (КІК) [24]. До 1957 р. було створено більше 250 клубів молодої інтелігенції. У січні 1957 р. B. Гомулка, втім, надав підтримку П`ясецькому, бажаючи надалі мати противагу все міцнішій позиції в суспільстві Примаса C. Вишинського, що став більш авторитетним для поляків [9].

Медовий місяць виявився коротким. Розгубленість, викликана в рядах комуністів десталінізацією і боротьбою партійних фракцій, тривала недовго. В кінці 50-х були прийняті нові антирелігійні та антиклерикальні заходи. Державна влада опублікувала свою власну програму святкування тисячоліття Хрещення Польщі, яка повинна була відвернути увагу від релігійної програми Примаса. Антирелігійна пропаганда йшла на повну силу. Посилювалася цензура. У 1957 р. цензура втрутилася в діяльність "Tygodnika Powszechnogo" 116 разів, в 1958 р. - 224, в 1959 р. - 395, тобто кожен рік кількість цензурних заборон майже подвоювалася [22, с. 464-477]. Зустріч верховного кардинала з В. Гомулкою на початку 1958 р. не принесла очікуваного заспокоєння.

У лютому 1957 р. була створена Асоціація атеїстів і вільнодумців. Вже до кінця цього року асоціація налічувала близько 8500 осіб. Вона видавала тижневик "Аргументи". У 1969 р. Асоціація атеїстів і вільнодумних вливається в Товариство з розповсюдження світської культури, що займалося антирелігійною підготовкою викладачів, журналістів, учителів та інших осіб, які пов'язані із засобами масової інформації і можуть вплинути на світогляд молоді й суспільства. Товариство функціонувало до кінця існування ПНР і користувалося підтримкою уряду. Мета асоціації полягала в підриві принципів християнської етики стосовно сім`ї та формування антирелігійних поглядів в суспільстві [31].

Прийнятий урядом ПНР в 1950 р. закон забороняв діяльність будь-яких благодійних організацій під патронажем Католицької Церкви. Якщо уряд не дозволяє Церкві мати благодійні організації та заклади, то слід налагодити громадське життя в дусі євангельських заповітів - перешкодити цьому не може ніхто. З 1963 р. по всій єпархії починають створюватися "парафіяльні бригади милосердя", що включають як постійних членів - "захисників парафії", так і залучених час від часу добровольців. Перед цими бригадами було поставлено завдання: налагодити допомогу всім хворим і потребуючим, послідовників інших конфесій і невіруючих [41].

Заборона на будівництво нових храмів спровокувала протести і демонстрації, навіть заколоти в багатьох місцях, насамперед у нових районах, які були збудовані для робітників. Це стало для компартії особливо болючим, суперечачи комуністичній ідеології про поведінку робочого класу. Найгучніший конфлікт розігрався у Новій Гуті - промисловому та зразковому робочому місті в передмісті Кракова, який вважався прообразом "світлого майбутнього" [20, с. 464-477]. Місто побудували за комуністичного уряду, а тому, природно, культових будівель в ньому не передбачалося. Воно представляло собою великі житлові будинки - у деяких з них було по 450 квартир. Причому планування їх було таке, що провідати сусіда, що живе за стіною, в трьох-чотирьох квартирному модулі, з яких складалися будівлі, було не просто. Для цього треба було спуститися сходами або на ліфті на перший поверх, вийти з будівлі, увійти в інший під'їзд, а потім на ліфті, якщо він працював, а частіше пішки знову підніматися вгору, до того поверху, де проживала потрібна вам людина. Недарма ці квартири напівжартома називали "ящиками для зберігання людських почуттів". Тут дійсно було зроблено все, щоб почуття ці зберігалися окремо один від одного. Церква як місце, де люди могли б зібратися разом без нагляду влади, в такому комуністичному місті була ні до чого [31]. Боротьба за будівництво храму придбала тут, таким чином, символічний сенс боротьби за душі жителів Нової Гути. Костел був зведений в одному з районів селища - Бенчіце. На те, щоб домогтися дозволу на будівництво "культової будівлі сучасної архітектури" (архітектор хотів, щоб вона нагадувала "ковчег", в якому королева Польщі Марія рятувала своїх підданих), пішли роки. Але 13 жовтня 1967 р. він все-таки був даний. Вже наступного дня, 14 жовтня, кардинал Кароль Войтила очолив церемонію закладки фундаменту, особисто почавши довбати киркою грунт під траншею для його першої секції. Саме в цю траншею був потім покладений камінь з гробниці святого Петра, вручений Войтилі Папою Павлом VI в 1962 р. Над зведенням костелу протягом десяти років добровільно працювали польські робітники і громадяни цілого ряду інших європейських країн. Костел був освячений кардиналом Каролем Войтилою. 15 травня 1977 р. на церемонію освячення, що символізує початок нової сторінки історії робітничого селища, приїхали паломники з різних країн [8].

Релігія у 1960 р. була вигнана зі шкіл, у відповідь на що, Церква організувала викладання Закону Божого в костелах, парафіяльних приміщеннях і монастирях, у 1966 р. їх було 20 тис., відвідувало понад 4 млн. дітей. Про ці події висвітлив на своїх сторінках "Tygodnik Powszechny", що призвело до адміністративного обмеження тиражу до дуже скромних розмірів. Множилися перевірки в семінаріях: в одному тільки 1960 р. в ході перевірок у монастирях і семінаріях з бібліотек було вилучено 12 000 книг. Духовенство і особливо єпископи перебували під пильним наглядом таємної поліції. Їх часто викликали на допити, щоб залякати слабших і розколоти єдність єпископів. Знову заборонили ряд пастирських організацій і груп, паломництва стали піддавати строгому регламентуванню. За духовними об`єднаннями молоді, особливо студентства, стежили вкрай уважно. До їх учасників чіплялися з приводу і без приводу [41].

Духовенство обкладали непідйомними податками, а їх несплата служила приводом для фінансових перевірок, обшуків і конфіскації рухомого майна. Восени 1961 р. у структурі Служби безпеки був створений IV Департамент, який зайнявся підривною роботою серед кліру. Було відновлено рух "священиків-патріотів". У деяких єпископів було встановлено прослуховуючу апаратуру. В Перемишльській єпархії її знаходили навіть 15 років опісля. Плітки, анонімні листи і наклеп були повсякденною зброєю державних служб проти Церкви. Костельна адміністрація на чолі з Примасом С. Вишинським не піддавалася на провокації, роблячи акценти на душпастирській роботі з віруючими. На відкритті II Ватиканського Собору були присутні тільки дві третини польської делегації, тому що кільком єпископам не видали закордонних паспортів. Було заборонено будувати нові церкви та ін. [20, с. 614-636].

Сьогодні можна вже вважати безсумнівним фактом, що в 1958 році з Івана XXIII і скликаного ним собору почалася нова епоха, новий напрямок в історії папства і Римсько-католицької Церкви. Аджорнаменто (aggiornamento - оновлення, модернізація, приведення у відповідність з духом часу) викликало найзначніші зміни в Церкві з часу Тридентського собору: відмежування від світської влади і вимога повернення до первозданної місії давньої Церкви; богослужіння на національній мові; втілення в життя колегіальності були, можна сказати, революційними кроками, спрямованими на модернізацію Церкви і Папства. Аджорнаменто і II Ватиканський Собор зруйнували (хоча і з великим запізненням) союз Церкви і Папства лише з однією частиною світу [19].

Через чотири дні після відкриття собору в Римі стало відомо, що американський літак-розвідник У-2 зафіксував появу на розташованій в п`ятдесяти милях на південь від Гавани на кубинській військовій базі Сан-Крістобаль радянські ракети середнього радіусу дії, здатні нести ядерні боєголовки. Результатом цього став форсований перегляд Східної політики Ватикану і всього комплексу відносин Святого Престолу з комуністичними режимами Східної та Центральної Європи. Коли Папою став Павло VI, цей процес пішов ще інтенсивніше [33].

Першою серйозною перевіркою нової Східної політики Ватикану стало святкування в 1966 р. тисячоліття прийняття Польщею християнства, точніше, спроба Папи Павла VI взяти участь в організованих у зв'язку з цією подією урочистостях. Касаролі (відповідальний за зовнішню політику Ватикану) інкогніто, в діловому костюмі й краватці прибув до Польщі і провів переговори про можливість організації візиту Папи. Представники польського уряду, з якими він зустрічався, безпосередньо не відмовили, але поставили ряд практично нездійсненних умов. Так, Папі було запропоновано прибути не в Варшаву, а до Вроцлава і тим самим як би освятити нові кордони між Польщею та Німеччиною. Крім того, польська влада наполягали, щоб присутність кардинала Вишинського поруч з Папою в ході візиту було зведено до мінімуму. Коли Касаролі пояснив, що Папа не може на це погодитися, було запропоновано обмежити візит 24 годинами, протягом яких Папа відвідав би Ченстохову, відслужив би там вечірню месу, а вранці вилетів назад до Риму. По суті, це була практично неприкрита відмова. Польський уряд блокував ініціативу Ватикану, і його посланець поїхав ні з чим.

Але Касаролі не був би Касаролі, якби сказав остаточне "ні". У 1967 р., коли обстановка трохи розрядилася, він знову приїжджає до Польщі, на цей раз офіційно - для консультацій з польськими єпископами, в тому числі з кардиналом Краківським Войтилою. Влада, резонно розсудивши, що представник Святого Престолу має почути про події у країні не тільки від Примаса С. Вишинського, а й інших ієрархів Польської Церкви, такі контакти тільки вітали. З`ясувавши таким чином все, що було потрібно, Касаролі був готовий вжити новий дипломатичний наступ. Але початок його довелося відкласти - в 1968 р. війська соціалістичного табору вторглися в Чехословаччину, в 1970-му р. відбулися трагічні події в Гданську, за якими В. Гомулку на посту керівника змінив Е. Гєрек. Але вже в 1971 р. Касаролі й його емісари здійснюють цілу серію човникових поїздок між Римом і Варшавою, прагнучи врегулювати відносин між Святим Престолом і ПНР [8].

Новий підхід Павла VI до Східної політики Ватикану будувався на аналізі ситуації, що склалася і реальному прогнозі її розвитку на найближче майбутнє. Радянський Союз перетворився на державу, здатну утримувати у своїй сфері впливу частину Європи, і, поки віно залишиться таким, збережеться і Берлінська стіна. Отже, Ватикан повинен проводити більш реальну політику, спрямовану на згладжування ідеологічних розбіжностей у міжнародних відносинах. Іншими словами, на думку Касаролі, Ватикану слід будувати свої відносини з країнами Варшавського блоку так само, як роблять це світські держави[34]. Базою для нових відносин Святого Престолу з країнами Варшавського Договору мав стати на найближчі роки принцип невтручання у внутрішні справи - спільно вироблений статус-кво. Надалі в результаті поступових реформ комуністичні режими стануть більш ліберальними, схожими на соціал-демократичні, що, можливо, і призведе до зближення із Заходом.

На відміну від нової Східної політики стратегія Примаса вже пройшла перевірку часом. Він здійснював її протягом двадцяти років і небезпідставно мав дещо іншу точку зору на суспільство "реального соціалізму", ніж архієпископ Касаролі. C. Вишинський серйозно побоювався, що недостатній досвід Ватикану в дипломатичному спілкуванні з комуністами може призвести до виникнення проблем, яких йому вдавалося досі уникати [33]. Не варто думати, що Примас вибудовував стратегічну лінію своєї поведінки виключно на постійній конфронтації з владою. На відміну від кардинала Будапештського Міндзенті, однією з ключових фігур невдалого угорського повстання 1956 р., він висував лише помірні вимоги. Але у захисті їх був непримиренний. Власне, C. Вишинський домагався всього лише поваги до віруючих людей та надання Церкві хоча б мінімальних можливостей брати участь у житті суспільства. Він вважав, що, якщо Церкві буде дозволено стати повноправним учасником будівництва Польщі й від віруючих не стануть вимагати відмови від їх переконань, цього на даному етапі буде цілком достатньо. Угорський прелат, висунувши максимальні вимоги, вступив на шлях прямої конфронтації з владою і програв [8]. С. Вишинський був не меншим католиком і антикомуністом, ніж Міндзенті, він просто виявився більш мудрим і далекоглядним стратегом. Угорська Церква після зсуву Міндзенті була змушена не просто піти шляхом компромісів із владою, а в прямому сенсі здатися на милість переможця.

Однією з вимог, задоволення яких С. Вишинському вдалося домогтися завдяки своїй стратегічній лінії, було те, що саме через нього, і тільки через нього, здійснювалися офіційні контакти з будь-якими католицькими організаціями, включаючи контакти Святого Престолу і польського уряду. Це було дуже важливим елементом в збудованій ним системі відносин Церква - держава, без нього комуністи негайно отримали б перевагу в таких переговорах. В жодному разі не можна було допустити, щоб через прагнення Святого Престолу до компромісу з польським урядом в цій системі відносин стався збій. Касаролі, у свою чергу, вважав Примаса Польщі справжнім "князем Церкви" і "великим релігійним діячем", що володіє величезним політичним досвідом і рідкісним чуттям, яке дозволяло йому в протиборстві з владою балансувати на самому краю прірви. Але при цьому і Касаролі, і сам Павло VI були переконані, що новий, більш комплексний і конструктивний курс Східної політики, за якими вони вирішили йти, передбачає укладання офіційної угоди з Польщею, а отже, важливі насамперед контакти з урядом цієї країни. Саме це і призвело до взаємних образ і тертя між Варшавою і Римом, та остаточно внормувати взаємовідносини вдалося ще не скоро [12].

У 1960-х роках в НДР католицький священик Курт Рейтер організував акцію пересилання книг в Польщу. "Посилкою книг я хочу подати знаки любові, бо німецька вина перед польським народом велика і давня, старше нас обох, але не слід, щоб вона нас пережила", - писав він одному польському єпископу. Діяльність Рейтера не тільки допомогла Церкві, а й сприяла зміні ставлення до німців серед польських католиків. Він висилав до Польщі понад тисячі посилок упродовж п`яти років. Примас С. Вишинський, ставлення якого до західних сусідів було досить прохолодним, після першої посилки передав Рейтеру ввічливу "сердечну подяку" і "батьківське благословення", але після наступних писав вже про "братню подяку", "відданість" і навіть "особливу честь". Коли діяльність Рейтера досягла свого апогею, вона була перервана комуністичною владою. 21 квітня 1964 р. митна служба НДР інформувала священика, що громадяни країни мають право висилати тільки 12 посилок в рік, а оскільки Рейтер вичерпав вже цей ліміт, чергові його посилки будуть реквізовані [9].

Та влада спізнилася, завдяки таким діям німецькі священики почали налагоджувати стосунки між Німецькою і Польською Церквами, а в подальшому і між народами. Так, 1965 р. Німецька Євангельська Церква з власної ініціативи опублікувала "Меморандум… про відносини німецького народу з його сусідами на сході", а в травні того ж року протестантська делегація з Німеччини на чолі з Клаусом фон Бісмарком, керівником Західнонімецького радіо, прибула до Варшави для обміну думками [21].

Польща в 1966 р. готувалася відзначити тисячоліття прийняття християнства, на святкування, присвячене цій даті, Примас С. Вишинський планував запросити Папу, єпископів і найвизначніших діячів Католицької Церкви з усього світу. В останні тижні роботи Собору польські єпископи підготували п`ятдесят шість послань із запрошенням взяти участь в урочистостях до ієрархів Церкви різних країн, більшість з яких тоді, природно, перебували в Римі. 18 листопада було складено послання до церковних ієрархів Німеччини, у підготовці тексту якого Войтила брав найбезпосереднішу участь (про те, що такий документ готується, він ще раніше повідомив німецьким єпископам) [43]. Головною темою послання був докладний виклад погляду на складну і багато в чому трагічну історію взаємин між Польщею та Німеччиною. Польські єпископи перераховували численні жертви, які поніс польський народ у результаті вторгнень з боку Німеччини, але разом з тим визнавали, що і поляки протягом століть завдали чимало страждань німцям. У "листі польських єпископів" до німецьких колег, датованому 18 листопада 1965 р., містився історичний заклик покласти край спадковій ворожості двох народів. В останніх фразах містилися слова, в яких висловлювався весь дух послання: "Ми прагнемо забути. Досить полеміки, вистачить "холодної війни", треба відновлювати діалог. Ми простягаємо вам руку, ми прощаємо і просимо у вас пробачення" [20, с. 890].

Окрім оздоровлення обстановки між ієрархами двох національних Церков перед святкуванням тисячоліття прийняття Польщею християнства, послання польських єпископів переслідувало і більш вузьку й конкретну мету. Передбачалося, що воно допоможе врегулювати ситуацію з польськими єпархіями, на так. зв. "Віднайдених землях", які відійшли до Польщі після Другої світової війни. Ватикан до того часу не визнав їх перехід під юрисдикцію польських ієрархів, оскільки нові кордони між Польщею та Німецькими державами, з його точки зору, ще не були до кінця демарковані. При цьому дух послання дозволяє розцінювати його як чудовий зразок справді християнського жесту і конкретного вираження внутрішнього сенсу II Ватиканського Собору. Адже на ньому було заявлено намір Церкви виступити в якості умиротворителя. А виконати таку роль, не домігшись міцного примирення у власних лавах, попросту неможливо. Послання сповістило про бажання польських єпископів позбавити світ від однієї з давніх проблем, постійно породжували ворожість між націями, які перейшли в сучасний світ із глибини віків [42].

Уряд Польщі, природно, мав дещо іншу точку зору на цей документ. Більше того, влада вирішила використовувати його в якості того довгоочікуваного "клину", який можна вбити між простими поляками і Церквою. Повністю публікувати послання було заборонено. Але при цьому в пресі була розгорнута кампанія проти єпископів під рубрикою "Ми не забули і не забудемо". Вона подіяла. Багато поляків католиків, навіть ті, які відносились до режиму без особливих симпатій, були шоковані самою думкою про те, що після всіх страждань, які принесли їм протягом історії німці, можна попросити у них пробачення. Авторів послання звинуватили в тому, що вони вважають дискусійним польський західний кордон. Керівництво ПОРП виступило із осудом єпископату за спробу вийти за рамки чисто конфесійної діяльності та виступити з ініціативою в міжнародних відносинах, прерогатива якої належить державі [31].

Розвиваючи антиєпископську кампанію, влада ініціювала "Відкритий лист робочих Краківського хімічного комбінату архієпископу Каролю Войтилі", який було опубліковано 22 грудня 1965 р. в щоденному виданні "Краківська газета". Це був явний зразок комуністичної пропаганди. Підписали його (природно, не без настійної рекомендації влади) робочі Солвайського заводу, котрі заявляли, що "глибоко шоковані" переговорами архієпископа з німецьким кліром і його прагненням "одноосібно вирішувати питання, що зачіпають життєві інтереси всієї нації". "Ніхто не давав польському єпископату право на висловлення точки зору від імені Польщі з питань... які є компетенцією зовсім інших інститутів - підкреслювалося в листі. Єдиним органом, уповноваженим робити заяви від імені поляків, є уряд Польської Народної Республіки" [7].

На цю безпрецедентну атаку і грубе запитання Кароль Войтила відповів спокійно, як належить санові, який він посідав. Звинувачувачі скомпрометували себе в очах громадської думки та віруючих, коли краківська преса відмовилась опублікувати лист відповідь митрополита. Але, розмножений самвидавом, він широко розійшовся по країні. В роз'яснювальному листі Войтила говорить: "Уважно читаючи Ваш лист, мушу ствердити, що не могли б його написати, якби ретельно ознайомилися із змістом листа польських єпископів до німецьких єпископів, а також із їхньою відповіддю на цей лист. Бо тоді мусили передбачити, що виникає таке: польський католицький церква опозиційний

1. Ці листи тісно пов'язані з релігійною урочистістю тисячоліття Хрещення Польщі. Вони беруть початок із найглибших засад християнської етики, записних у Євангеліє.

2. Польські єпископи насамперед помістили в своєму листі довгий і чіткий перелік кривд, яких зазнав наш народ від німців протягом історії, а особливо в недавній період жахливої окупації.

А німецькі єпископи повністю прийняли це звинувачення, просячи насамперед Бога, а потім нас пробачити вину свого народу.

3. Польські єпископи в своєму листі підтвердили права польського народу на західні землі з кордоном по Одру й Нейсі з усією рішучістю, хоча вчинили це інакше, ніж чинять політики…"[40, с. 133-135].

Та конфлікт не був вичерпаний, владі він був вигідний, для того, щоб дискредитувати Церкву в очах народу. У 1967 р. було відмовлено надати закордонний паспорт Примасу Католицької Церкви кардиналу С. Вишинському, обвинуваченому в "недружній і нелояльній позиції стосовно Польської держави". У ЗМІ розгорнулася антикостельна кампанія із значним націоналістичним навантаженням під гаслом "не пробачимо!" [26, с. 398-399].

На початку 1958 р. ПОРП і уряд розпочали новий наступ на костел. У лютому сейм ухвалив постанову про організацію відзначення Тисячоліття Польської Держави, яке повинно було стати противагою заходам костелу. Постанова передбачала урочисте відзначення на державному рівні низки історичних дат (130-річчя повстання 1830-1831 pp., 40-річчя утворення ПНР та ін.), впорядкування міст і сіл, будівництво "тисячі шкіл Тисячоліття". Партійні органи розпочали ідеологічну кампанію з метою перейняти ініціативу в Церкви. У липні 1958 р. мали місце провокації органів влади проти костелу: працівники МВС і прокуратури Катовіц провели ревізію примасівського Інституту присяги нації в монастирі на Ясній Гурі, під час якої потрощили бібліотеку і видання Церкви. На початку нового навчального року (1958/1959) було проведено акцію усунення хрестів з усіх шкіл, а від 1959 р. запроваджено нові податки на костел [30, c. 256-276]. Депутати "Знака" відкрито виступили проти цього. У квітні і травні 1966 р. влада організувала великі патріотичні урочистості в Ґнєзно і Кракові, в яких взяли участь керівники партії та держави. У Ґнєзно урядові урочистості були присвячені формальній річниці форсування польськими військами Одри і Нейси в 1945 р. Одночасно там, а також в інших містах відбулися урочистості на честь 1000-ліття хрещення, організовані католицьким костелом. 14 квітня 1966 р. у Ґнєзно під час релігійної служби стілець, призначений для Папи, демонстративно залишився порожнім, оскільки влада не дозволила йому прибути до Польщі. Правляча партія не наважилася перешкодити проведенню центральних релігійних урочистостей 3 травня 1966 р. на Ясній Гурі, в Ченстохові, під час яких ікона "Чорної Мадонни" була увінчана Короною Тисячоліття. Кульмінацією протистояння стали події 26 червня 1966 р. у Варшаві, коли натовпи людей, що виходили з костелів після служби, були розігнані спецзагонами міліції ЗОМО, а близько 100 осіб заарештовано. Зіткнення з силами правопорядку відбулися у Любліні, Ґданську та в інших великих містах [20, с. 563].

Антирелігійна кампанія з приводу Тисячоліття Хрещення Польщі посприяла падінню авторитету влади, яка протиставляла себе більшості суспільства і християнським моральним цінностям. У черговий раз Католицька Церква сприяла консолідації польського суспільства, не піддаючись на провокації, демонструючи толерантність і гуманізм. Така позиція костелу змусила керівництво ПОРП відмовитися від курсу на конфронтацію і більше не повертатися до антирелігійних переслідувань [27, с. 136-142].

У 60-і рр. соратники В. Гомулки вдалися до розпалювання антисемітизму в країні. Союзницею правлячих кіл знову стала організація "ПАКС" Б. П`ясецького. Єпископат рішуче виступив проти роздмухування національної ворожнечі й звинуватив "ПАКС" в тому, що вона стала "... замаскованим пропагандистським центром, що очорнює діячів польського Костелу" за наказом ПОРП і органів безпеки [60, c. 266 - 267].

У такій нервовій ситуації восени 1967 р. режисер Казімєж Деймек готував (до 50-річчя Жовтневої революції в Росії) інсценізацію твору А. Міцкевича "Дзяди" у варшавському Театрі народовому. Прем`єра відбулася 7 листопада і пройшла успішно за участю делегації радянських літераторів. Однак у грудні Відділ культури ЦК ПОРП виступив з критикою вистави, яка нібито мала "антиросійські" акценти і була шкідливою з політичного боку. Чутки про заборону вистави поширилися Варшавою. У середині січня 1968 р. партійні органи постановили зняти її з показу. У березні 1968 р. під впливом Празької весни і зловживань влади студенти вийшли на вулиці. Під час походу лунали заклики "Вільне мистецтво! Вільний театр!" Демонстрації були жорстоко придушені, а кількох студентів ув'язнили. Під час березневих подій група сеймових послів католицького кола "Знак" (Т. Мазовєцький, С. Стомма, Я. Заблоцький, Є. Завєйський) внесла запит до керівництва парламенту, в якому йшлося про брутальні дії органів правопорядку щодо студентів. Автори запиту закликали владу до діалогу з суспільством на засадах взаємної поваги і толерантності [53]. 21 березня конференція єпископату Католицької Церкви ухвалила документ "Слово єпископату Польщі про болісні події", в якому підкреслювалося, що всі спірні питання повинні розв'язуватися шляхом діалогу. Єпископат надіслав також лист до прем`єра Ю. Циранкевича, в якому закликав уряд відмовитися від силових засобів вирішення суспільних проблем, звільнити з-під арешту студентів, вплинути на ЗМІ з метою об`єктивного висвітлення подій. Однак влада залишила ці звернення поза увагою [27, с. 136-142].

Під час повстання в Гданську в 1970 р., коли кілька десятків осіб були вбиті, Церква теж вела себе обережно, не бажаючи сприяти загостренню конфлікту. Депутати "Знака" спробували створити парламентську комісію з розслідування суті й ходу подій, але безуспішно. Двоє з них, Т. Мазовєцький і К. Лубенський, провели розслідування в приватному порядку [9].

Багато здібних молодих людей позбавлялися можливості вступити до університетів тільки тому, що їх батьків підозрювали в якихось політичних гріхах. Природно, нервозність і роздратування влади не могли не відбитися і на Церкві. Поліцейські агенти постійно намагалися встановити підслуховуючі "жучки" в резиденції архієпископа на вулиці Францисканській. Не встигала машина Войтили чи Вишинського виїхати за ворота, як за нею тут же ув`язувався "хвіст".

Через зростання опозиції та масових виступів у Польщі 20 грудня 1970 р. пленум ЦК зняв В. Гомулку з посади Першого секретаря ЦК ПОРП, обравши натомість Едварда Герека [4].

Народ знову повірив обіцянкам влади. На запитання Е. Герека на одній із зустрічей: "Допоможете?" Люди хором відповіли: "Допоможемо". Та потрібно було небагато часу, щоб поляки розчарувалися і в цьому керівнику. Ситуація в самій Польщі до кінця сімдесятих могла б здатися фантастичною вигадкою, якби не була настільки реально жорстокою. Робочі тоді гірко жартували: "Ми вдаємо, що працюємо, а вони, що платять нам". Але поліція, обрушуючи на їхні спини удари кийків, аж ніяк не прикидалася. Проголошений Е. Гереком "практичний матеріалізм" провалився. Спробувавши поліпшити ситуацію із споживчими товарами за рахунок багатомільйонних закордонних позик, режим поставив польську економіку на край повного колапсу [21, с. 371].

Зовсім іншим, ніж при Гомулці, стало становище Церкви. Герек підкреслював її величезну роль в житті суспільства. З 1971 р. почався процес нормалізації відносин між державою і Католицькою Церквою, чому сприяло повернення її близько 7 тис. культових та інших споруд, конфіскованих після війни державою. Третього березня 1971р. Е. Герек вперше зустрівся з Примасом С. Вишинським. З цього часу влада постійно підтримувала контакти з представниками духовенства. Вони уникали серйозних зіткнень, хоча все ж обмежували церковне будівництво і чинили перешкоди розширенню пастирської діяльності. Покращились відносини польської влади і з Ватиканом - 28 червня 1972 р. Папа Павло VI визнав незмінним повоєнний церковний устрій на приєднаних до Польщі землях і призначив в західні польські єпархії єпископів-ординаріїв. Такий крок Папи був закономірний тому, що в 1970 р. був підписаний польсько-німецький договір, в якому ФРН визнавала західні кордони Польщі. Незважаючи на опір деяких партійних діячів, влада була змушена піти на поступки Церкві [51, c. 350-369]. У 1974 р. було налагоджено контакти з Ватиканом і створено постійне представництво Польщі в Папській державі. Польські лідери значно розширили контакти із західними країнами, не забуваючи про зверхність СРСР [26, c. 606].

У 1975 р. було оприлюднено проект поправок до Конституції. У неї мало увійти положення про міцний союз із СРСР. Пояснити походження даної ідеї так і не вдалося. Вважалося, що це могло бути платою за надання Польщі більш вигідних умов економічного співробітництва та зниження витрат із членства в організації Варшавського договору. Інша поправка передбачала визнання ПОРП керівною силою в державі, що в майбутньому дозволило б трактувати будь-яку критику дій партії як замах на Конституцію [31]. Проте проекти новацій несподівано викликали рішучий опір костелу та інтелектуального середовища. Єпископат скерував до державних органів меморіал, в якому зазначалося, що внесення до Конституції положення про керівну роль ПОРП перетворило би державу на суб`єкт ідеологічної системи, який знищить залишки демократії, а запис про нерозривний зв`язок з СРСР - підважить суверенітет Польщі. Такі ж міркування містилися в листі, який підписали 59 відомих учених, літераторів і громадських діячів і за посередництвом професора Е. Ліпінського на початку грудня 1975 р. надіслали до ЦК ПОРП. Почалося цькування осіб, що організували і підписали протести, але в результаті від поправки щодо міцного союзу з СРСР довелося відмовитися [26, c. 607].

70-і роки були часом постійного зростання авторитету Церкви. Обстановку, яка склалася на той час у Польщі, дуже точно охарактеризував В. Гавел, назвавши її "культурою брехні", і лише в Церквах і за допомогою духовенства люди могли почути правду. Кардинал С. Вишинський все більше і більше говорив мовою прав людини. По країні поширювався самвидав - тексти його проповідей, виголошених у варшавському костелі св. Хреста. У них кардинал говорив про свободу втілення в життя моральних цінностей, про гідність людини в економічній сфері, про свободу культу, об`єднань і про право на захист своїх прав. Оточення людей, близьких до "Знаку", стали в 70-х роках місцем зустрічі католицьких інтелігентів з інтелігентами-агностиками, часто колишніми комуністами, які спочатку стали "ревізіоністами", а потім, втративши в 1968 і 1970 рр. останні ілюзії - антикомуністами [6].

Владі "Tygodnik Powszechny" був, як кажуть, "ніби кістка поперек горла", а активну участь архієпископа Войтили в діяльності редакції викликало ще більшу злість. Чергова кампанія проти "Tygodnika Powszechnogo" почалася в 1977 р. Приводом для неї стало те, що редакція наважилася в неповному вигляді надрукувати заяву тодішнього польського партійного лідера Е. Герека після його зустрічі з Папою Павлом VI. Співробітники "Tygodnika Powszechnogo" нічого страшного в скороченні заяви не бачили, резонно вважаючи, що раз воно вже опубліковано у всіх офіційних газетах, то їм можна надрукувати тільки найбільш важливі частини, заощадивши місце для інших матеріалів. Скоро з`ясувалося, що самі контрольовані комуністами видання значно скоротили заяву Папи. Однак нападкам піддався тільки "Tygodnik Powszechny". У редакції почали побоюватися, що справжня мета урядової кампанії не стільки сама газета, скільки духовенство, що має відношення до видання. Підтвердження цьому не змусило себе довго чекати [8]. Через кілька тижнів, 21 грудня 1977 р., на отця Анджея Бардецького, котрий повертався із зустрічі з редакцією "Tygodnika Powszechnogo" і "Знака", біля будинку напали двоє невідомих і побили священика.

У квітні 1975 р. єпископат виступив з критикою системи номенклатурного добору керівних кадрів адміністрації, вимагаючи відкриття доступу на керівні посади для віруючих, які становили більшість суспільства. Костел висловився проти змін до Конституції, засудив репресії проти робітників у 1976 р. Партійне керівництво намагалося уникати конфліктів з Церквою, робило кроки з метою притягнення костелу на бік влади з огляду на неминуче погіршення економічної ситуації. Тим не менше, у 1976 р. влада вивела зі складу сейму основну частину членів католицької групи "Знак", визнавши лише мандати кількох депутатів, які внесли розкол в її ряди. Однак, у розпорядженні більшості групи "Знак" залишалися чотири легальні клуби католицької інтелігенції і кілька журналів. Просвітницька діяльність цих клубів перепліталася із заходами Товариства наукових курсів, молоді католицькі діячі співпрацювали з Комітетом захисту робітників і Рухом захисту прав людини і громадянина [21].

У жовтні 1977 p. E. Ґерек вперше особисто зустрівся з Примасом С. Вишинським. Під час зустрічі кардинал звернув увагу першого секретаря ПОРП на поганий стан економіки і зростання невдоволення людей. 1 грудня 1977 р. Павло VI прийняв на особистій аудієнції польського керівника Е. Герека. Темою їхніх переговорів було подальше врегулювання взаємовідносин між польською державою та Польської Церквою. Переговори не забезпечили польському керівництву безапеляційної підтримки Церкви. Обидві сторонни - влада і костел - залишилися на своїх позиціях [26, c. 611].

С. Вишинський вміло тримав руку на пульсі польського політичного життя, закликаючи до стриманості й спокою і водночас представляючи опозицію в якості свого духовного дітища, як це і було насправді. Зміни що відбулися в 1956 р. вже не можливо було зупинити. Багато людей побачило іншу сторону комуністичної влади - жорстоку, антирелігійну, антигуманну. Потрібно було лише трохи часу, щоб зміцнити свої опозиційні лави, та завдати безпомилкового вирішального удару по антипольській владі [43]. І цей час настав, коли в 1978 р. було обрано Кароля Войтилу Папою Римським під ім'я Іван Павло II.

Отже, впродовж 1956-1978 р. Католицька Церква активно працювала на благо своїх громадян та лікувала душі народу від комуністичної ідеології. Відомий польський письменник Є. Путрамент, даючи оцінку післявоєнним вождям, писав: "Берут був обмеженою людиною, але мав хороших радників. В. Гомулка був талановитий, але мав поганих радників. Е. Герек був і обмеженим і мав поганих радників" [60, c. 275].

Завдяки демографічній ситуації і, не меншою мірою мудрому керівництву кардинала С. Вишинського польські католики користувалися набагато більшою свободою у відправленні релігійних обрядів, ніж їхні одновірці в сусідніх Литві, Чехословаччині або Україні, на яких раз у раз обрушувалися репресії влади. Але громадяни вільного світу навряд чи б погодилися, що в Польщі дотримується право на свободу віросповідання. Польським ієрархам вдалося досягти з комуністичною владою негласної угоди про невтручання. Але до того, щоб відповідати критеріям релігійних свобод, сформульованим ІІ Ватиканським Собором, Польщі було досить і досить далеко. Боротьба ще тривала…

Розділ 4. Становище польського католицизму у 1978-1989 рр. в період понтифікату Івана Павла ІІ

Обрання 16 жовтня 1978 р. поляка-кардинала Кароля Войтили Папою Римським Іваном Павлом ІІ. стало подією історичного значення, що прискорило процес розвалу комунізму, та революціонувало суспільну думку. Новий єпископ Риму - "син Польщі".

Як же сталося, що новим Папою став поляк? У часі, коли після непередбачуваної смерті Папи Івана Павла І члени кардинальської колегії почали роздумувати над особою, яка б могла очолити Римський престол, австрійський кардинал Франц Кьоніг, активний прихильник східного вектора в політиці Апостольської столиці, почав пропагувати ідею щодо обрання Папи-неіталійця. На думку відомого церковного діяча, таке обрання засвідчило б, що Церква готова до змін, які були проголошені на ІІ Ватиканському Соборі [5].

За день до відкриття конклаву у розмові зі своїм старим другом, кардиналом С. Вишинським. Ф. Кеніг запитив, чи б могла Польща представити свого кандидата? Вишинський вигукнув: "Господи, чи не хочете Ви сказати, що в Рим повинен відправитися я? Це було б тріумфом для комуністів", які і чекають, аби його позбутися. До речі, пізніше, коли кардинал уточнив свою думку, пояснивши, що він мав на увазі кардинала Кароля Войтилу, то польський Примас заперечив таку можливість, зауваживши, що кардинал Краківський є "занадто молодий, його ніхто не знає. Він ніколи не буде Папою..." [60, c. 200-238].

С. Вишинський і К. Войтила були зовсім різними людьми, та по різному дивилися на сучасні проблеми Польщі й загалом світу. В цьому контексті потрібно зазначити, що Войтила, бачачи і поважаючи С. Вишинського залишив загальнонаціональний вимір сферою якщо не ексклюзивною, то принаймні пріоритетного впливу Варшавського Примаса. Тим часом як С. Вишинський займався внутрішньою польською проблемою, Войтила проводив активність у таких напрямках: розвиток із ватиканською курією, налагодження контактів із польською діаспорою та ін. С. Вишинський недооцінював той факт, що К. Войтила вже став великою фігурою міжнародного масштабу в Католицькій Церкві [61, c. 359-400].

Доводи Примаса не переконали Ф. Кеніга. Вважаючи, що обрання Папи представника країни, що знаходиться за "залізною завісою" допоможе знайти вихід в сучасних проблемах Церкви, австрійський кардинал був повний рішучості переконати колег у своїй правоті.

У віці п'ятдесяти восьми років Кароль Войтила став 264-м єпископом Риму, першим Папою-неіталійцем за 455 років і першим Папою-слов`янином за весь час існування цієї посади. Сходження Кароля Войтили на Святий Престол уподібнювали з terremoto - землетрус. Світова преса, керівництво Радянського Союзу, Колегія кардиналів - всі були шоковані, кожен по-своєму, обранням Івана Павла II [10].

Польське телебачення, що знаходилося під контролем держави, протягом кількох годин не оголошувало про обрання Войтили: необхідно було виробити офіційну позицію партії з даного питання. Тим часом новина стала відома в митрополичій Курії в Кракові - туди подзвонили з Риму, - і, як згадує отець С. Малисяк: "вона миттєво розійшлася, немов кола по воді". У місті почалося свято. Люди хлинули на вулиці, несучи в руках запалені свічки і квіти. Вони розмахували національними прапорами, плакали, обнімалися. На ринковій площі, біля постаменту пам'ятника Адаму Міцкевичу, помістили фотографію кардинала Войтили, а біля його будинку на Францішканській вулиці №3 виросла гора квітів. Спішно організували месу. Обрання Папи постало ні більше ні менше як польська національна перемога [12].

Відгуки світової преси на обрання Войтили в основному стосувалися, та це й цілком зрозуміло, національності нового Папи. Найбільш проникливі журналісти починали здогадуватися, що обрання Папи-слов`янина, поляка буде мати непередбачувані наслідки в умовах "холодної війни". КДБ, який розділяв цю точку зору, вже приступив до ретельного вивчення обставин і можливих наслідків обрання К. Войтили [15].

Спочатку новина про обрання Кароля Войтили була сприйнята в Радянському Союзі досить прихильно, хоча й стримано. Тижневик "Новий час" писав, що новий Папа буде продовжувати політику Івана XXIII і Павла VI. "Сумний досвід Пія XII переконливо продемонстрував, що антикомунізм є глухим кутом для Церкви", а обрання Войтили слід розглядати як поразку італійських кардиналів, які не поспішали з втіленням у життя рішень II Ватиканського Собору. Це була версія для широкої публіки. Насправді ж радянське керівництво перебувало в стані шоку. Мало того - Папа-слов`янин, що має можливість звертатися до кожного на їх рідній мові, був справжнім жахом для Кремля. Причому все це Папа проробляв дуже тонко. Кароль Войтила уникав прямих нападок на марксизм-ленінізм, що не давало можливості його противникам звинуватити понтифіка в пособництві Заходу [17]. Однак, приділяючи велику увагу правам людини, і перш за все праву на свободу віросповідання, Іван Павло II разив ворога в саме серце - адже основою комуністичної доктрини була претензія на те, що тільки комунізм втілює справжній гуманізм і є істинним визволителем людства в XX столітті. Надії, які Кремль покладав на Східну політику Ватикану в кінці 1960 - початку 1970-х рр., пішли прахом. Новий Папа представляв серйозну загрозу не тільки для Варшавського Договору, але і для Радянського Союзу в цілому саме тому, що був не політиком, а проповідником [28, c. 246].

У телеграмі, спрямованої 21 жовтня на ім`я голови Польської об`єднаної робітничої партії Е. Герека, говорилося, що історія польського народу "протягом тисячоліття нерозривно пов`язана з Католицькою Церквою". Правлячий режим, за його власними мірками, виявив нечувану щедрість, видаючи закордонні паспорти полякам, що бажали відвідати інавгурацію, яка повинна була відбутися 22 жовтня у Римі. Але навіть цю визначну подію влада використовувала для дрібного шпигунства, зведення рахунків і залякування громадян. Яцеку Возняковському і Тадеушу Мазовецькому, видатним релігійним письменникам і друзям нового Папи, у паспортах було відмовлено. Синові одного з старовинних друзів Івана Павла II запропонували видати паспорт і навіть оплатити проїзд, якщо він погодиться інформувати службу безпеки про те, що відбувається за місцем його роботи - у Краківському Ягеллонському університеті. Польському телебаченню виділили лише три години на трансляцію меси [33, c. 145-156].

Його інавгураційна проповідь з двома основними темами - "Не бійтеся!" і "Відкрийте двері Христу!" недвозначно закликала Церкву, яку переслідують, за "залізною завісою" озброїтися іншою зброєю. Тій же меті служили неодноразові згадки про релігійну свободу, що прозвучали в перших же публічних виступах нового Папи, і його різдвяне послання краківській Церкві, в якому він звертався до польського народу і влади. У своєму посланні від згадував святого Станіслав, що "не побоявся відкрито виступити проти правителя, коли захист моральних підвалин того зажадала". Комуністична влада не дозволила публікувати повністю послання. Було виключені слова, де згадувалося про святого мученика [38].