Звертаючись до поляків, що були присутні на його інавгурації в Римі, Папа сказав, що хотів би приїхати на батьківщину до 900-ї річниці смерті святого Станіслава. Польський уряд не давав конкретної відповіді на це прохання Папи. Це спричинено розбіжностями в поглядах комуністів на цей рахунок. [41]. Функціонери середньої та нижчої ланки, краще обізнані з настроями населення, висловлювали тривогу з приводу можливих наслідків візиту. 11 січня 1979 р. Іван Павло II взяв справу в свої руки. Він фактично сам себе запросив, оголосивши польській владі, що вважає своїм "боргом" взяти участь в урочистостях, присвячених річниці мученицької смерті святого Станіслава.

Представники партійної верхівки і уряду зрозуміли, що у них не залишається іншого вибору, окрім як погодитися на візит. Та союзники по комуністичному блоку аж ніяк не поділяли ентузіазму поляків, на Герека тиснули з Москви [3]. Все ж, Брежнєва вдалося переконати. Між Польською Церквою та урядом розпочалися переговори щодо дати. Згідно з польським церковним календарем, свято святого Станіслава відзначається 8 травня. Допустити, щоб візит Папи, що нестиме недвозначний характер релігійного опору державній владі, припав саме на цей день, правлячий режим просто не міг. Після кількох місяців переговорів компроміс все ж був знайдений. Замість дводенного візиту в травні, як планувалося спочатку, вирішили, що Іван Павло II прибуде на батьківщину в червні, проведе тут дев`ять днів і відвідає шість міст, а не лише Варшаву і Краків [8].

Комуністи могли скільки завгодно переконувати себе, що, перенісши візит з традиційної дати - здобули перемогу, та насправді це була поразка [4]. Іван Павло ІІ з радістю поступився, і в результаті отримав в свому розпорядження дев`ять днів і шість міст замість двох днів і двох міст. Що ж до річниці мученицької смерті святого Станіслава, польський єпископат просто продовжив ювілейні урочистості ще на місяць (їх кульмінація припала на 10 червня).

Церква і уряд зійшлися також у питанні про те, як засобам масової інформації слід освітлювати візит Папи. Протягом 30 років комуністична влада вперто відмовлялися допускати Церкву на радіо і телебачення. Представники польського єпископату, важко переживали це вимушене відлучення від життя країни [17]. На польський уряд чинили тиск колеги з сусідніх країн, які побоювалися, що їхні громадяни стануть свідками того, що відбувається в Польщі, налаштувавшись на потрібну радіохвилю чи телеканал. Литва навіть направила до Варшави спеціальну делегацію з проханням максимально обмежити масштаб показу. Зміркувавши, що якщо телебачення транслюватиме ті чи інші події за участю Папи, то багато потенційних глядачів віддадуть перевагу залишитися вдома і спостерігати за ними на екрані, польський уряд зрештою погодився показати церемонію прибуття, відвідування понтифіком (спільно з офіційними представниками світської влади) палацу Бельведер у Варшаві, месу на площі Перемоги, поїздку в Освенцим і тамтешню месу, а також церемонію від`їзду з Кракова. Що стосується поїздок Папи в Ченстохову і Гнєзно, то інформацію про них мали подавати лише регіональне радіо і телебачення. Узгодження деталей телетрансляції відбувалося до останньої хвилини [8].

Організаційна сторона візиту, в тому числі підтримка порядку під час масових заходів, була віддана Церкві - ще одна стратегічна помилка режиму. Люди, яких протягом 30 років переконували, що вони нездатні організувати себе самі, без державного і партійного керівництва, тепер отримали можливість перевірити істинність цього сумнівного твердження на практиці. За кілька тижнів до прибуття Івана Павла ІІ громадяни Польщі блискуче спростували тезу про те, що тільки "передовий загін" суспільства може належним чином це саме суспільство організувати. Заради справедливості слід зазначити, що влада теж не сиділа склавши руки. Вона швидко привела в порядок місця, які мав намір відвідати Папа, разом зі священнослужителями розроблено маршрут поїздки і організовано медичну допомогу. Уряд також забезпечив представників світової преси необхідними засобами зв'язку. Не довіряючи власним журналістам, влади склала для них докладні директиви про те, що і як слід писати [12].

У суботу, 2 червня 1979 р., Іван Павло II зійшов з трапа літака, опустився на коліна і поцілував польську землю. 3 мільйони поляків - у два рази більше, ніж у той час жило у Варшаві, - прийшли подивитися на свого співвітчизника Кароля Войтилу, уродженця Вадовіце, єпископа Кракова та Риму. Після вступного слова Примаса на площі запанувала тиша. Лідер Польської об`єднаної робочої партії Е. Герек, помітно нервуючись, спостерігав за подіями з готелю, вікна якого виходили на площу Перемоги. Його, як і всіх присутніх, цікавило одне питання: що скаже Папа?

Сьогодні, почав він, йому хочеться "проспівати подячний гімн Божественному Провидінню", яке дало йому можливість повернутися додому "в якості паломника". Його нинішній приїзд є продовженням святкувань річниці мученицької смерті святого Станіслава. Життя святого Станіслава, його протиборство тиранії влади стали "знаком тієї особливої ролі, яку ми, поляки, завжди грали в історії Церкви…". [8]. Реакція мільйонів поляків на натхненну проповідь Івана Павла ІІ: Польща - не комуністична, а католицька країна, стривожена комуністичним режимом.

Це було "Друге Хрещення" Польщі, якому було призначено докорінно змінити історію двадцятого сторіччя. Як писав Адам Міхнік, один з найвідоміших у країні дисидентів (до речі, не католик), "ті ж люди, які ще недавно лаялись й сварилися в чергах, перетворилися на якесь радісне і щасливе співтовариство, в народ, сповнений гідності... Скрізь панував зразковий порядок". Комунізм, що проголошував солідарність народів, породив лише відчуження, озлобленість і недовіру. Іван Павло II втілив в життя те, що обіцяли, але не зуміли втілити "товариші", і почав з успіхом заліковувати нанесені ними рани. Уряд, писав Міхнік, "зітхнув з полегшенням", коли Іван Павло ІІ нарешті відлетів [66].

Е. Гєрек наполегливо твердив Леоніду Брежнєву, що Іван Павло ІІ натхненно міркував про Бога. І що не було масових арештів дисидентів, хоча лідера КЗР Яцека Куроня, людини, досьє якого в службі держбезпеки навіть перевершувало досьє Івана Павла ІІ, фактично протримали під домашнім арештом протягом всього візиту - очевидно, щоб захистити від контактів зі світовою пресою. Також відмітив, що підконтрольні державі друковані засоби масової інформації публікували тексти проповідей і виступів Папи з мінімальною цензурною правкою. Окремі скарги на нібито політичні випади понтифіка виходили в основному від комуністичних керівників нижчої ланки і дрібних чиновників. На офіційному ж рівні було оголошено, що партія і уряд "в цілому задоволені" візитом [65]. Це була стратегія "хорошої міни при поганій грі", породжена світом комуністичної брехні. Влада "намагалася робити вигляд, ніби мільйони сяючих облич навколо Івана Павла II не означають переконливого провалу їх власного 30-річного панування і тим самим не позбавляють їх морального права претендувати на управління країною".

Перший приїзд Івана-Павла II в країну став подією, що викликав "катарсис". У твердих словах Войтили поляки побачили піднесене і облагороджене вираження власних сподівань і настроїв [53].

З кожним роком ПОРП втрачала все більше своїх прихильників. Партійно-державне керівництво виявилося безсилим перед соціально-політичною й фактично економічною кризою. Коли польський уряд спробував навести порядок у економіці: 2 липня 1980 р. ціни на споживчі товари, такі як яловичина, свинина, хліб і багато інших, підскочили від тридцяти до ста відсотків. У відповідь на підвищення цін у Польщі почалися масові страйки, спочатку під економічними гаслами, а пізніше і політичними. Своєї вершини вони досягнули у серпні, коли застрайкували підприємства Гданська, Щецина, Сілезії [51].

Уряд змушений був вдатися до підписання з страйковими комітетами угод, які передбачали задоволення економічних вимог робітників. Як висловися один з поетів "Солідарності": "Все скінчилося тоді, коли вони заткнули нам рот ковбасою". Страйкарі не зупинилися, і уряд змушений погодитися й на їхні декларації про створення незалежних від адміністрації профспілок, звільнення політв`язнів, відмови від переслідування радників і експертів страйкуючих опозиційних організацій.

Через 448 днів після того, як Іван Павло II покинув Польщу, колишній безробітний електрик, Лех Валенса в червні 1979 р., - підписав угоду з польським урядом. За угодою визнавалася законність першої в комуністичному світі незалежної самоврядної профспілки - "Солідарність" [50].

Як вважають учасники тих подій, а також ті, хто пізніше намагався осмислити те, що сталося, нічого б цього не сталося, якби не дев`ятиденне паломництво Івана Павла II в червні 1979 р., що призвело до моральної революції, яка і заклала основу майбутньої соціально-політичної революції.

У результаті запеклих дискусій у парламенті з приводу очевидних для всіх провалів у роботі адміністрації пережив серцевий напад і незабаром після цього 5 вересня був зміщений з поста керівника Польської об'єднаної робітничої партії Е. Герек [43]. Його наступником на посту першого секретаря став Станіслав Каня - колишній міністр внутрішніх справ Польщі, який відразу ж пообіцяв членам Політбюро "повернутися до ленінських норм партійного життя" і більш ефективно проводити в життя підкориговану лінію партії. Проте змінилася лише влада, та методи управління залишилися ті ж самі. Так, судові органи продовжували відмовляти профспілці "Солідарність" у реєстрації, і тому протягом усього жовтня напруга в країні посилювався з кожним днем.

Конференція польських єпископів, що зібрався у Варшаві 15-16 жовтня, беззастережно підтримала вимоги, що стосувалися негайної легалізації профспілок. Три дні потому Примас Польщі зустрівся з варшавським лідером "Солідарності" Збігнєвом Буяком і настільки ж рішуче підтримав його вимоги, заявивши при цьому: "Я з вами". 21 жовтня кардинал С. Вишинський провів переговори з новим керівником ПОРП Канею, який незадовго до цього зустрічався з керівниками зовнішньополітичних відомств країн-учасниць Варшавського Договору [35]. А через пару днів Примас Польщі вилетів до Риму для участі у заключній сесії Синоду з питань сім`ї і насамперед, щоб викласти Папі свої враження про події що відбуваються в Польщі .

10 листопада 1980 р. воєводський суд у Варшаві врешті зареєстрував незалежну професійну спілку "Солідарність". Кардинал С. Вишинський влаштував з цієї нагоди прийом для керівників "Солідарності", на якому дуже обережно попередив, щоб лідери профспілки не висували занадто радикальних вимог, які держава не зможе виконати. Примас Польщі, мабуть, так до кінця і не повірив, що ера комустів добігає кінця [45].

З початку 1981 р. "Солідарність" спробувала оформитися як самостійна політична сила і продовжити соціальну революцію на основі принципів самоврядування і самообмеження. Ще в серпні 1980 р. Лех Валенса пообіцяв собі, що якщо переживе страйк на судноверфі в Гданську і якщо незалежність профспілки буде визнана владою, то свою першу закордонну поїздку він здійснить до Риму, щоб особисто подякувати Івану Павлу II. 15 січня 1981 р. делегація профспілки "Солідарність" зустрілася у Ватикані з Папою Римським, який сердечно прийняв їх і провів приватну бесіду. Папа зазначив під час бесіди, що сприймає "Солідарність" як силу, яка бореться швидше не проти чогось, а за щось [64].

У лютому 1981 року ситуація в Польщі знову загострилася з приводу відмови уряду знову визнати і зважати на "Солідарність". Профспілки готувалися до страйку.

Слідкуючи за політичними подіями, 28 березня Іван Павло ІІ відправив лист кардиналові С. Вишинському, в якому настійно рекомендував продовжити політичний діалог з владою, уникаючи небезпечної конфронтації. У відношенні східного сусіда Папа продовжував наполягати на тому, щоб "поляки мали невід`ємне право вирішувати всі свої внутрішні проблеми власними зусиллями" [8]. Послання Папи було підкріплено особистим проханням Примаса Польщі. У той же вечір, представник уряду продемонстрував кардиналу C. Вишинському один з безлічі надрукованих плакатів, в якому сповіщалося про введення в Польщі військового стану [54]. Після цього, кардинал С. Вишинський (вже серйозно хворий на рак) зателефонував членам Національного координаційного комітету руху "Солідарність" і закликав їх до стриманості.

30 березня, після досягнення компромісної угоди з урядом, Лех Валенса та інші лідери "Солідарності" нарешті погодилися призупинити проведення запланованих на 31 березня страйків. Так, завдяки Церкві вдалося уникнути і цього разу можливої кризи у державі.

Великими подіями 1981 р. став замах на Папу і смерть кардинала С. Вишинського. З цього часу повністю сформована "Солідарність" перебирає на себе функції консолідації нації в боротьбі проти режиму. Та Католицька Церква не відставала і все ж грала вагому роль в історії Польщі, та вже не настільки значну, вона зробила все що могла - об`єднала народ. На протязі 1981-1989 р., Церква лише осторонь спостерігала та підтримувала морально у важкий час профспілки. Єдиною вагомою фігурою (з церковників) що впливала на політичне життя Польщі був лише Папа Іван Павло ІІ [8].

Після смерті Вишинського Примасом Польщі став Юзеф Глемб. Його на своє місце ще за життя пропонував кардинал. Ю. Глемба мав ступінь доктора цивільного і канонічного права, а це, на думку Вишинського, могло зіграти важливу роль на наступному етапі боротьби поляків за релігійні права і ліберальні свободи. Одним словом, ця людина знала дух і букву закону, що було в той момент дуже важливо [66]. Юзеф Глемба був призначений архієпископом Гнєзненським та Варшавським і відповідно Примасом Польщі 7 липня 1981 р., тобто майже шість тижнів потому після смерті кардинала Вишинського. Про це ніхто не говорив відкрито, але всі чудово розуміли, що зі смертю кардинала С. Вишинського самий що є справжній Примас Польщі знаходиться в Римі.

18 жовтня 1981р. С. Каня був зміщений з посади Першого секретаря Центрального Комітету партії, а його місце зайняв Голова уряду генерал Войцех Ярузельський, в руках якого сконцентрувалася практично вся повнота влади - військова, адміністративна та партійна. У листопаді того ж року політична криза загострилася ще більше, коли по північній частині країни прокотилася хвиля нелегальних страйків, учасники яких протестували проти швидкого погіршення економічного становища. 21 листопада Л. Брєжнєв направив В. Ярузельському лист, в якому ще раз висловив заклопотаність тим, що в Польщі "немає ніяких можливостей врятувати соціалізм", поки не будуть зроблені "найрішучіші заходи з боротьби із класовим ворогом" [55].

Тим часом економічна ситуація в Польщі з кожним днем погіршувалася, що викликало подальше загострення у відносинах між лідерами "Солідарності" і польським урядом. Національна валюта практично знецінилася, медичне обслуговування стало недоступним простим громадянам, а молоко і багато продуктів дитячого харчування зникли з прилавків магазинів. 28 листопада Центральний Комітет Польської об`єднаної робітничої партії дав вказівку комуністам у парламенті голосувати за введення в країні надзвичайного стану і надання уряду надзвичайних повноважень, включаючи право на заборону несанкціонованих страйків. Для лідерів "Солідарності", це означало б спробу ліквідувати практично всі завоювання серпня 1980 р. [54]. У їх розпорядженні залишалося єдина зброя - погроза 24-годинного страйку в разі обговорення подібного закону і загального безстрокового страйку в разі його прийняття парламентом. Намагаючись добитися від уряду продовження діалогу, архієпископ Ю. Глемба відправив листи всім членам польського сейму, генералу Ярузельському, Л. Валенсі, а також членам Незалежної студентської спілки з проханням дотримуватися стриманості у своїх діях. Але було вже занадто пізно [12].

ПОРП відступала перед "Солідарністю", і від самого початку планувала її ліквідувати. В цих планах її підтримав Кремль. Москва писала про польську контрреволюцію. У неділю ввечері 7 грудня радник з національної безпеки США З. Бжезинський зв`язався по телефону з Папою Римським, і повідомив, що радянські війська і окремі військові частини країн Варшавського Договору наближаються до кордонів Польщі та з 4 грудня знаходяться в стані бойової готовності. З цього випливало, що вони в будь-який момент можуть зробити спробу вторгнення. З. Бжезинський також повідомив, що його уряд вважає таке проникнення можливим 8 грудня. Отримана завдяки розвідувальним супутникам, інформація підтверджує той факт, що в п`ятницю ввечері війська зосередилися на польському кордоні і далі не просувалися, але це могло свідчити про підготовку до здійснення операції [65].

Врешті-решт Войцех Ярузельський, тодішній перший секретар ПОРП, а водночас і прtм`єр і міністр національної оборони на вимогу Брежнєва, оголосив 13 грудня 1981 р. впровадження в країні воєнного стану. Л. Брежнєв повідомив, що якщо Ярузельський не справиться з опозицією сам, то війська розташовані на кордоні йому в цьому "допоможуть". Польською владою було інтерновано кілька тисяч осіб - діячів і керівників "Солідарності" та численних інтелектуалів [8].

В цей час парафії стали центрами розподілу ліків та іншої благодійної допомоги, що доставлялися із Заходу. Молебні за вітчизну стали подіями, що привертали безліч віруючих. Не раз ці молебні виливалися у вуличні демонстрації, що розганялися поліцією. Єпископи і більшість священиків не приймали безпосередньої участі в діях, які могли бути оцінені як чисто політичні. Але було кілька відважних, політично заангажованих священиків, які пішли далі. Один з найвідоміших - Єжи Попелюшко [42]. Цей молодий чоловік, скромний, сором`язливий і мовчазний, ніс духовну підтримку поставленої поза законом "Солідарності" у Варшаві та її околицях. Він виголошував вражаючі проповіді й був убитий офіцерами держбезпеки в 1984 р. Його смерть і суд над вбивцями були, можливо, головними подіями десятиліття [38].

У розпал безперервних чуток про можливе проникнення радянських військ до Польщі заради порятунку "соціалістичного ладу" Папа Іван Павло II зважився на енергійні дії. Папа відправив 16 грудня абсолютно безпрецедентне послання радянському керівникові Л. Брежнєву. В листі було неодноразове звернення Папи до основних положень Гельсінського Заключного акта, що поставило Радянський Союз у вельми вразливе становище, оскільки СРСР сам наполягав на ратифікації цього документа в якості найважливішого нормативного акта після Ялтинського статус-кво в Європі. За даною угодою жодна країна не повинна втручатися не у свої справи, тобто у внутрішні справи іншої країни. Таким чином, те, що Брежнєв і інші радянські лідери усвідомлювали як засіб забезпечення завоювань сталінської імперії, зараз обернулося проти них [12].

Наступного вечора на площі Святого Петра пролунав молебень за Польщу. Іван Павло ІІ звернувся до тисячі присутніх на площі людей з вікна свого кабінету і шість разів вимовив слово "солідарність" в подяку за те, що вони проявили занепокоєння з приводу подій на його батьківщині. У середу під час чергової зустрічі з віруючими Папа ще частіше вживав це слово і навіть згадав популярне гасло "Солідарності": "щоб Польща була Польщею", заявивши про те, що поляки борються за свободу і за свої права "залишатися самими собою". Заяви Папи, зроблені в неділю і в середу, були відразу ж передані по ватиканському радіо - єдиним засобом спілкування Польщі з зовнішнім світом [8].

Іван Павло ІІ направив послання В. Ярузельському, в якому зажадав "негайного і повного припинення кровопролиття". При цьому він кликав до "вашої совісті, генерал, і до совісті тих, хто повинен був вирішити цю проблему".

Як сказав Адам Міхнік, Польща після введення воєнного стану перетворилася не в "соціалізм з людським обличчям", а в "комунізм з вибитими зубами" [54].

Під час військового стану і після нього в Польській Католицькій Церкві окреслився серйозний розкол. Кардинал Ю. Глемба мав зовсім інші пріоритети і по-іншому розумів роль духовенства в даних подіях. Будучи адвокатом, Примас, схоже, не поділяв точку зору і Папи Івана Павла II, що з комунізмом покінчено раз і назавжди. Більше того, він вів себе так, немов сподівався вести переговори з генералом Ярузельським ще як мінімум років десять. [31]. Протягом п'ятнадцяти місяців свободи рух "Солідарність" став розвиватися за своїми власними законами, не контрольованими клерикалами.

Безперечно, Церква симпатизувала "Солідарності", але це, однак, не заважало їй як посереднику і миротворцю блокувати деякі ініціативи, що здавалися католицькому керівництву занадто революційними і небезпечними. Тому становлення "Солідарності" в якості опозиції не стільки підштовхнуло Церкву до коректування її соціально-політичних установок, скільки, навпаки, зміцнило її консерватизм [36]. Наприклад, коли влада спробувала позбавитися від деяких політв`язнів, схиляючи їх до добровільної еміграції, високі представники Церкви теж старанно переконували їх у необхідності від`їзду. На щастя, багато дисидентів відмовилися від цих пропозицій, залишившись за гратами, і в підсумку через кілька років змогли брати участь у політичних переговорах.

Разом з тим, говорити про якийсь союз Церкви і держави в той час не доводиться. Влада, як і раніше вважала, що католики перешкоджають соціалістичному будівництву, і уважно спостерігала за найбільш активними священиками [8].

Іван Павло ІІ хотів приїхати до Польщі ще в серпні 1982 р. на святкування 600-ї річниці Чорної Мадонни, проте введений у країні військовий стан зробив такий візит неможливим, тай уряд генерала Ярузельського явно не бажав, щоб такий візит відбувся. Та все ж, Іван Павло ІІ прибув до Варшави 16 червня 1983 р. і відразу ж виявив разючі зміни в країні порівняно з попереднім візитом. Під час церемонії зустрічі він був сумний, стояв, низько опустивши голову. В одній з проповідей він подякував Господу за те, що кардинал С. Вишинський не став свідком "досить болючих подій грудня 1981 р." [12]. Цензура вирізала цю фразу з тексту виступу Папи, який був надрукований не тільки в католицьких, а й у багатьох світських газетах Польщі.

Воєнний стан у Польщі було повністю скасований лише 21 липня 1983 р. Тиждень потому на тлі безперервних протестів з боку Церкви польський Сейм посилив контроль уряду над громадським життям громадян і розширив сферу дії служби державної безпеки. 31 серпня, у річницю "Солідарності", в Новій Гуті відбулося зіткнення між поліцією і демонстрантами. 5 жовтня, тобто шість тижнів потому, Л. Валенсі була присуджена Нобелівська премія миру, але уряд Польщі відмовиd йому в можливості особисто отримати її. Папа Іван Павло II у своїй телеграмі привітав Валенсу "від чистого серця" і заявив, що, визнавши заслуги лідера "Солідарності", Нобелівський комітет визнав тим самим "волю і зусилля народу, вирішити проблеми людей праці і всього польського суспільства в цілому за допомогою мирного і абсолютно щирого діалогу і взаємної співпраці всіх членів суспільства" [55].

Приїзд Папи в червні 1979 р. запалив польську революцію. Його поїздка в 1983 р. допомогла цій революції вижити. Тижневе паломництво в червні 1987 р. мало підготувати грунт для перемоги революції і для визначення фундаментальних проблем, які постануть перед вільною Польщею у майбутньому [8]. Коли ж Папа прибув до Польщі у 1987 р. генералу Ярузельський зажадав незапланованої зустрічі з Папою, яка тривала п'ятдесят і п'ять хвилин, і після цього виступив експромтом, звинувачуючи західних журналістів в упередженій інтерпретації Папського візиту. Він також зауважив Івану Павлу ІІ, що, попрощавшись з Польщею, "ви відвезете у своєму серці її образ, але не відвезете з собою реальних її проблем". Немає сумніву, продовжував Ярузельський, що багато подорожуючи Папа "побачить, як багато ще у світі соціальних хвороб і страждань, несправедливості і презирства до прав людини". Може бути, Папі слід сказати що-небудь про все це: "нехай слово "солідарність" понесеться з польської землі до тих народів, які все ще страждають від расизму, експлуатації та безробіття, переслідувань і нетерпимості" [66].

Коли в середині 1980-х років стало ясно, що у ПНР більше немає перспектив, а комунізм терпить ідейне і економічне банкрутство, уряд почав шукати вихід із важкої для себе ситуації. Після декількох невдалих спроб реформування генерал В. Ярузельський вирішив, що переговори з опозицією неминучі. Обговорювати майбутнє країни з тими, хто зовсім недавно сидів у в`язниці, було нелегко: ні влада ні опозиція не довіряли один одному. У таких умовах тільки костел міг виступити гарантом якої-небудь міцної угоди. Церква, зрозуміло, погодилася на таку роль [12].

Влада змушена була вдатися до закулісних переговорів з часткою діячів "Солідарності", які виявили до цього готовність, і з кінця серпня почалася підготовка до засідань "круглого столу" влади й опозиції. Ідея компромісу наштовхувалася на протидію як радикального крила "Солідарності", так і частини партійно-державного керівництва. Лише в середині січня 1989 р. групі партійних реформаторів, до складу якої входили перший секретар ПОРП В. Ярузельський і прем'єр-міністр М. Раковський, вдалося ухвалити резолюцію про політичний і профспілковий плюралізм. Це відкрило шлях до легалізації "Солідарності". Успіху реформаторів сприяло те, що і в цей час у СРСР відбувалася "перебудова" [25].

"Круглий стіл" за участю представників "Солідарності", уряду, ПОРП, союзницьких партій, Всепольської спілки профспілок (ВСПС) - профцентра нових профспілок, створеного після 1982 р. і єпископату проходив із 6 лютого до 5 квітня 1989 р. Серед його найважливіших підсумків були рішення проведення дострокових парламентських виборів, запровадження президентської посади, створення у парламенті другої палати - сенату, і навіть про поділ мандатів між різними політичним силам у сеймі.

17 квітня 1989 р. відбулася повторна реєстрація "Солідарності". Від другої половини 1989 р. відбулися значні зміни у політичного життя Польщі, з'явилося багато нових партій, переживали глибоку трансформацію вже існуючі. Червневі вибори 1989 р. означали кінець комунізму в Польщі. У 1990 р. відбувся останній, XI з'їзд ПОРП, який вирішив про її саморозпуск.

Коли почалася політична трансформація і перехід до демократії, представники духовенства постійно підкреслювали, що саме вони вийшли переможцями у боротьбі з комунізмом, і що у демократичної влади є величезний борг перед Церквою. І це дійсно так, адже рік 1978 змінив свідомість людей, і головна заслуга у тому Церкви, а особливо завдяки діяльності Папи Івана Павло ІІ, що зумів підтримати дух польського суспільства.

Висновки

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що у період комуністичного правління в ПНР (кінець 40х-1989 рр. ХХ ст.) Церква відіграла значну роль у суспільно-політичному житті польського народу. Церква намагалася зберігати і проголошувати істини, відкинуті владою. В костелах говорилося іншою мовою - ідеологічно незаангажованою, ніж офіційна мова, що линула з радіо, телебачення й газет. Тому Церква становила загрозу для правлячого режиму. Причому не лише з релігійних чи ідеологічних міркувань. Проти неї велась рішуча боротьба, бо це за тодішніх можливостей була незалежна національна установа. Зв`язки з Апостольським Престолом і універсальний характер Церкви були додатковим приводом боротися проти неї. У свою чергу, репресії зміцнювали її значення в суспільстві й часто сильніші, ніж в інших католицьких країнах, пошуки опори в Папстві.

Дослідивши політичне і духовне життя польського народу у часи комуністичного режиму, та визначивши найважливіші її "критичні" періоди, я дійшла висновку що свою роботу доцільно періодизувати саме так:

1. 1944-1956 рр. - час, коли польський народ оговтується від війни, та намагається будувати "світле майбутнє" за радянським зразком. На першому етапі Польська Католицька Церква перебувала в найбільшій залежності від комуністичної влади. Спричинено це тим, що духовна особа не являється політиком і Церква лише надає моральну підтримку тим чи іншим партіям, тим самим, збільшуючи їх авторитет. В цей час, політичної опозиції у ПНР не було, комуністична партія проголошувалася єдиною легітимною, а будь-яка інша "ініціатива" жорстоко каралася. До 1956 р. народ ще вірив в добру комуністичну ідеологію, в дружнього сусіда - СРСР. Так пропаганда наголошувала, що саме СРСР є "гарантом існування польської державності". Люди тільки вийшли з однієї війни і не бажали поринати в іншу - громадянську. Тим не менше, Церква у даний час постає в очах поляків як "лагідна опозиція", адже ідеологія марксизму різко різнилася з церковним доктринами - це, в першу чергу, створювало психологічний ефект протиборства. Це дозволило Церкві швидко набрати сили і стати, в подальшому, справді тією силою, на яку так чекали поляки. Велика заслуга в тому, що Церква не стало послушницею владі, та зуміла зміцнитись і консолідувати суспільство, належить насамперед кільком кардиналам, які до кінця свого життя відстоювати інтереси Церкви та її віруючих - це А. Сапєга, С. Вишинський, К. Войтила. Саме завдяки їм, і їхньому дипломатичному хисту становище Польської Церкви було кращим, ніж в інших країнах радянського блоку. Так, в Угорщині 1949 р. засуджено на довічне ув'язнення примаса, кардинала Йожефа Міндзенті. У Чехословаччині було скасовано духовні ордени, а будь-яка релігійна діяльність поставлена в залежність від згоди державних властей. Церква там навіть почасти пішла до підпілля. У Польщі костели були весь час відкриті, а маса вірних могла до них ходити не боячись переслідувань. Та все ж, в цей період Церква не намагалася відкрито виступати проти комуністичної влади, бо розуміла, що на даний час вони не мають достатньо сил щоб перемогти, немає сильного політичного лідера. Церква лише прагнула зберегти своє становище, свою цілісність. Вона чекала коли позиція влади похитнеться, та зменшиться контроль збоку Радянського Союзу.

2. 1956 р. став переломним в долі польського народу. Впала занавіска, що покривала усі злодіяння комуністичної влади. 1956-1978 рр. початок масових страйків, початок перших опозиційних рухів проти комуністичного режиму. Церква почала активно висловлювати своє невдоволення владою, що виявлялося у виступах священників та у католицькій пресі. В цей час посилюються відносини Святого Престолу з Польською Церквою, так і з польським урядом. Аджорнаменто та ІІ Ватиканський Собор дозволив Риму по іншому поглянути на становище своїх душпастирів у країнах соціалістичного табору, та проводити більш реальну політику щодо цих країн. Але рішучого радикального кроку Польська Церква та її діячі не наважувалася здійснити проти влади, адже ще не було чіткої програми, бачення свого майбутнього, не було ще "Солідарності". А поки комуністична партія змінивши секретаря при цьому, не змінюючи методів управління все більше прирікала себе на усунення від влади.

3. 1978 р. пробудив польське суспільство. На трон святого Петра сів їх земляк - кардинал Кароль Войтила, під ім`ям Іван Павло ІІ. Це останній, переломний період в свідомості польського народу. Поляки відчули себе сильною єдиною нацією, переможцем, адже тепер їх союзницею на міжнародній арені стала країна Ватикан. Настав час рішучих дій. Була утворена профспілка "Солідарність", яка саме завдяки моральній і матеріальній допомозі Святого Престолу, зуміла домоглися свого визнання владою. Свою місію Церква Польщі виконала - вона консолідувала польське суспільство, домоглася легалізації опозиції, у подальшому стала посередником у переговорах між правлячою владою і опозицією.

Коли почалася політична трансформація і перехід до демократії, представники духовенства постійно підкреслювали, що саме вони вийшли переможцями у боротьбі з комунізмом, і що у демократичної влади є величезний борг перед Церквою. На даний час Католицька Церква користується великими пільгами від держави. Можна сказати, що інші релігії в порівнянні з католицизмом перебувають явно в гіршому становищі.

Список використаних джерел

1. Безпалько У. Демократична революція в Польщі: Причини та передумови // Студентський науковий вісник Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. - Тернопіль - 2005. - Вип. 10. - С. 9-11;

2. Бистрицька Е. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878-1964 рр.): Монографія. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - 416 с.;

3. Білянський О. Польща в 1970-х на початку 1980 року: Особливості соціально-політичного розвитку // Студентський науковий вісник Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. - Тернопіль - 2008. - Вип. 16. - ст. 11-14;

4. Білянський О. Передумови і особливості перебігу антикомуністичної революції в Польщі у 1989 р. / О. Білянський // Студентський науковий вісник Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. - Тернопіль - 2009. - Вип. 21. - С. 29-34;

5. Бриггс Э., Клэвин П. Европа нового и новейшего времени. С 1789 года и до наших дней / Пер. с англ. А.А. Исэрова, B.C. Нестерова. - М: Издательство "Весь Мир", 2006. - 600 с.;

6. Брониславский Е., Вачнадзе Г. Польский диалог : События в Польше глазами польских, советских, американских, английских, западногерманских и французских журналистов / Под общ. ред. В. Н. Иванова. - Тбилиси: Ганатлеба, 1990. - 640 с.;

7. Бухарин Н.И., Яжборовская И.С. Владислав Гомулка: на поворотах истории // Новая и новейшая история. 2011. №4. - С. 146-168;

8. Вейгел Д. Свидетель надежды Иоанн Павел II. Книга 1. Издательство: АСТ,2001. - 608 с.;

9. Велёвейский А. Я видел, как до єтого дойшло // Новая Польша. №1. - 2011. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 14. 03. 2013. Режим доступу: [http://www.novpol.ru/index.php?id=1436];

10. Виноградова Ю.А. Ватикан во внешнеполитической доктрине ПНР в 1970-е гг. / Ю.А. Виноградова. - В кн.:Ретроспектива. Всемирная история глазами молодых исследователей. - Калининград, 2006. - Вып. 2. - С. 97-102 - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 14. 03. 2013. Режим доступу: [http://elibrary.ru/item.asp?id=17262636];

11. Вільховий Ю.В. Демократичні процеси в соціалістичній Польщі та крах тоталітарної системи наприкінці 1980-их років. // Історична пам`ять 2012. №27. - С. 128-134 - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 14.03.2013. Режим доступу:

[http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ip/2012_1/Vilhoviy.pdf];

12. Возняковский Г. Церковь в коммунистической Польше (1945-1990) // Новая Польша. №3. - 2006. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 12.03.2012. Режим доступу: [http://www.novpol.ru/index.php?id=593];

13. Волосюк Л. Папа читает "Тыгодник повшехный) // Новая Польша. №3. - 2005. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 12.03.2012. Режим доступу: [http://www.novpol.ru/index.php?id=394];

14. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки): Навч. посібник. - К.: Либідь, 2004. - 624 с.;

15. Гергей Е. История папства / Пер. с венгр. О.В. Громова. - М.: Республика, 1996. - 463 с.;

16. Говорит Лех Валенса Коммунисты - и отдать власть? // Новая Польша. №4. - 2009. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 22. 03. 2013. Режим доступу: [http://www.novpol.ru/index.php?id=1134];

17. Горбаневская Н. Не бойтесь. Памяти Папы Иоанна Павла II. // Новая Польша. №4. - 2005. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 12.03.2012. Режим доступу: [http://www.novpol.ru/index.php?id=411];

18. Горбач С.І. Східноєвропейська політика Ватикану та Радянський Союз (1954-1958 рр.) / С.І. Горбач // Український історичний журнал. - 1999. - №5. - С. 57-71;

19. Григулевич И.Р. Папство. Век XX / И.Р. Григулевич. - Москва: Политиздат, 1978. - 424 с.;

20. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / пер. З англ. П. Таращук. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2008. - 1080 с.: - Бібліогр.: с. 1017-1023;

21. Дильонгова Г. Історія Польщі. 1795-1990 / Михайло Кірсенко (пер.з пол.). - К.: Видавничий дім Києво-Могилянська академія, 2007. - 239 с. - Бібліогр.: С. 221-223;

22. Дыбковская А. История Польши с древнейших времен до наших дней / А. Дыбковская, М. Жарын, Я. Жарын - Варшава, 1995;

23. Друзенко А.И. От собкора в Варшаве / А.И. Друзенко. - М, 1983. - 175с;

24. Дубчак Л.М. Католицька церква на чолі з Папою Іоаном Павлом II в польських і українських опозиційних рухах у другій половині ХХ ст. / Л.М. Дубчак. - С. 171-176 - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 12. 03. 2012. Режим доступу: [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2011_54/Gileya54/I27_doc.pdf]

25. Зарицки Т. Идеалы польской "Солидарности" через четверть века // Международный журнал по социальным и гуманитарным наукам "Восточноевропейские исследования" - 2006. - Вип. 4.С. 63-73 - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 12.03.2012. Режим доступу: [http://www.iss.uw.edu.pl/zarycki/pdf/solidarity.pdf];

26. Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі? Від найдавніших часів до наших днів. Львів? Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. - 752 с.;

27. История южных и западных славян: В 2 Т. Т. 2. Новейшее время: Учебник I. Под ред. Г.Ф. Матвеева и З.E. Ненашевой. - 2-е издание. - М.: Изд-во МГУ, 2001. - 272 с.;

28. Иоанн Павел II. Мысли о земном. М., 1992;

29. Історія західних та південних слов'ян ХХ століття: Навч. посібник. / Є.П. Пугач, С.Ю. Страшнюк, Р.М. Постоловский. - Х.: Око, 1998. - 462 с.;

30. Іваницька О.П. "Новітня історія країн Європи та Америки" (1945-2002). Навчальний посібник. - Вінниця: Видавництво "Фоліант", 2003. - 560 c.;

31. Каганов Ю.О. Опозиційний рух в Україні і Польщі в контексті суспільно-політичних трансформацій (70-80-ті рр. XX ст.): компаративний аналіз // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2006. - Вип. XX. - С. 283-294;

32. Кашин В.В. Папа Римский Иоанн Павел ІІ. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 12.03.2012. Режим доступу: [http://vestnik.osu.ru/2005_5/2.pdf];

33. Ковальский Н.А. Католицизм и дипломатия. Изд. "Наука" Москва 1969 р.- 221 с.;

34. Ковальский Н.А. Католицизм и международные отношения. - M., 1989;

35. Ковальская-Стус Ханна. Ватикан - Польша - Москва: современные проблемы экуменизма. - №4. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 05.03.2013. Режим доступу: [http://elibrary.ru/item.asp?id=15004768];

36. Краткая история Польши. - М.: Наука. 1993. - 528 с.;

37. Кувалдин С.А. Политика польського коммунистического руководства и оппозиции летом 1989 г. / С.А. Кувалдин // Преподавание истории в школе. - 2010. - №10. - с. 67-70;

38. Кулерский В. Мы не были уверены в завтрашнем дне // Нова Польша. №3 - 2009 - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 12.03.2012. Режим доступу: [http://www.novpol.ru/index.php?id=1115];

39. Куртуа С., Верт Н., Панне Ж-Л, Пачковский А., Бартошек К., Марголен Ж-Л. Черная книга коммунизма: преступления, террор, репрессии - Paris, 1997;

40. Лебьода, Д.Т. Таємниця Папи / Д.Т. Лебьода; пер. З пол.: Ю.Л. Булаховська; пер. З пол.: [та ін.]. - К.: Знання, 2001. - 221 с.;

41. Люкс Л. Католицизм и политическая власть в коммунистической Польше, 1945-1989 гг.: Анатомия освобождения / пер. з англ. Любин В.П. - Bohlau verl., 1993. - [електронний ресурс]. - Дата опрацювання: 10. 03. 2013. Режим доступу: [http://elibrary.ru/item.asp?id=8387260];

42. Маслова И.И. Ватиканское направление: из истории секретных операций КГБ // Религия и право: Информационно-аналитический журнал. №2 - 2005. - [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12.03.2012. - режим доступу: [http://rgu-penza.ru/mni/content/files/2011_1_Maslova3.pdf];

43. Мянович Т. К истории восточной политики Ватикана: "польская модель" - [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12.03.2012. - режим доступу: [http://krotov.info/yakov/history/20_moi/mianovch.html];

44. Мчедлов М.П., Современный католицизм, М.: "Знание",1970;

45. Малюська В.А. Міжнародний досвід державно-церковних відносин (на прикладі Польщі) - [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12. 03. 2012. - режим доступу: [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvamu_upravl/2010_4/43.pdf];

46. Робітничі страйки в Польщі 1980 / М. Прокоп - Мюнхен: Сучасність, 1981. - 196 с.;

47. Советский фактор в Восточной Европе. 1944-1953. Т. 2. 1949-1953. М., 2002. С. 642-662. - [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12.03.2012. - режим доступу:

[http://www.elib.org.ua/history/ua_readme.php?subaction=showfull&id=1159005981&archive=&start_from=&ucat=2&category=2];

48. Советский фактор в Восточной Европе. 1944-1953. Т. 2. 1949-1953. М., 2002. С. 854-862. - [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12. 03. 2012. - режим доступу: [http://www.elib.org.ua/history/ua_readme.php?subaction=showfull&id=1159006507&archive=&start_from=&ucat=2&];

49. Советский Союз и Народная Польша 1974-1987. Документы и материалы. - М.: Политиздат, 1989;

50. Стренковский Ян Солидарность с "Солидарностью" // Нова Польша №7-8. - 2007. - [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12.03.2012. - режим доступу: [http://www.novpol.ru/index.php?id=830];

51. Тымовский Михаил, Кеневич Ян, Хольцер Ежи. История Польши / Пер. с польск. - М.: Издательство "Весь Мир", 2004. - 544 с.: илл. - (Национальная история);

52. Трубников В.П. Крах "операции Полония", 1980-1981 гг. докум. очерк / В.П. Трубников. - Минск: Выш. шк., 1984. - 246 с.;

53. Телегуз А. Генеза громадського руху "Солідарність". Від організації із захисту прав робітників до політичної сили загальнодержавного значення у Польщі в 1980-1981 рр. / А. Телегуз // Історія України. Шкільний світ. - 2009. - №45. С. 3-7;

54. Фарина А.Я. Л.И. Брежнев: "Обстановка в Польше буквально взрывоопасная…" // Военно-исторический журнал. - 1996 - №4 - с. 54-63;

55. Фарина А.Я. Л.И. Брежнев: "Обстановка в Польше буквально взрывоопасная…" // Военно-исторический журнал. - 1996 - №6 - с. 50-58;

56. Фомиченко В.В. Сучасний Ватікан: духовна культура чи ескалація антикомунізму? К.: Т-во "Знання" УРСР, 1988. - 46;

57. Хрестоматия по истории южных и западных славян. В 3-х т. - Т. 3. Новейшая история / Отв. ред. Д.Б. Мельцер, Г.И. Чернявский. - Минск: Университетское, 1991.;

58. Шейнман M.M., От Пия IX до Иоанна XXIII. Ватикан за 100 лет, М., 1966. - 197 с.;

59. Шейман М.М. Краткие очерки истории папства. - М.: Издательство академии наук СССР, 1952. ? 192 с.;

60. Юсунов Р.Р. Власть и интиллигенция. Из истории Польши ХХ столетия (1918-1980 гг.). - Казань: Изд-во Казан. Ун-та, 1996. - 312 с.;

61. Юраш А Папа Иоанн Павел II / А Юраш - X: Фолио, 2005 - 351 с;

62. Яровий В.І. Історія західних і південних слов`ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 416 с.;

63. Яцечко С.В. Суспільно-політичне становище в Польщі в першій половині 50-х років ХХ ст. ВНУ ім. Л. Українки. Випуск 2 - 2009- [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12.03.2012. - режим доступу: [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Istst/2009_2/R1/Jacechko.pdf];

64. Ярмусик Э.С. Проблемы современности в социальной доктрине католической Церкви / Веснік Гродзенскага дзяржаўнага ўніверсітэта імя Янкі Купалы: навукова-гістарычны часопіс. [Електронний ресурс]. - Дата перегляду: 12.03.2012. - режим доступу: [http://www.lib.grsu.by/library/data/resources/catalog/175354-400343.pdf];

65. Ярузельский В. Можна ли было избежать ввеления военного положения в Польше в 1981 году // предисловие Ф.С. Логинова // Новая и новейшая история. - 2008. - №4. - с. 100-121;

66. Янков В. Письмо руських робочим по поводу польських событий [1981 г.: Предисл. ред. ] // Родина. - 1991. - №5. С. 66-70.

Размещено на Allbest.ru