Середньовічні цивілізації Західної, Центральної та Південно-Східної Європи: досвід досліджень в українських землях Російської імперії (1804 – перша половина 1880-х рр.)

Особистий внесок здобувача. Більшість наукових публікацій (45 з 58), що відбивають результати дослідження, виконано самостійно. У співавторстві опубліковано 13 праць. Особистий внесок у наукових працях, опублікованих зі співавторами, складає: 1) Лиман С. И. Византия в трудах историков украинских земель Российской империи в 1804-1874 гг. / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Stratum-plus. - СПб.; Кишенёв; Бухарест; Одесса, 2003-2004. - Вып. 5.: Мастера средневековья. - С. 485-508. - 90 %; 2) Лиман С. И. Византийская империя в трудах историков Харьковского университета (1804-1885 гг.) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Східний світ. - 2006. - №1. - С. 71-86. - 85 %; 3) Лиман С. І. Візантія і Русь у працях істориків українських земель Російської імперії в 1804-1874 рр. / С. І. Лиман, С. Б. Сорочан // Слов'янські обрії. - К., 2006. - Вип. 1. - С. 471-478. - 80 %; 4) Лиман С. И. Харьковский период научно-педагогической деятельности Александра Петровича Зернина (1821-1866) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Вісник Харківськ. нац. ун-ту. - №762. - Сер.: Історія. - Вып. 39. - Х., 2007. - С. 239-251. - 90 %; 5) Лиман С. И. История изучения Византии в южных губерниях Российской империи (1804-1874 гг.) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Вестник Православного Свято-Тихоновск. гуманитарного ун-та. - М., 2007. - Сер. II: История. История Русской Православной Церкви. - Вып. 4 (21). - С. 7-52. - 90 %; 6) Лиман С.И. Деятельность императора Юстиниана I в оценках исследователей украинских земель Российской империи (1804-1885) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Власть, общество и церковь в Византии : сб. науч. статей. - Армавир, 2007. - С. 239-257. - 85 %; 7) Лиман С. И. История Византии в творчестве киевского профессора Ф.А. Терновского (1838-1884) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Мир Византии : материалы междунар. науч. семинара. - Белгород : Изд-во БелГУ, 2007. - С. 182-193. - 90 %; 8) Лиман С. И. Византийская империя в трудах историков Харьковского университета (1804-1917) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Дриновський збірник. - Х.: Софія, 2008. - С. 51-68. - 90 %; 9) Сорочан С. Б. Ф. А. Терновский (1838-1884) - исследователь истории Византии / С. Б. Сорочан, С. И. Лиман // Научные ведомости Белгородск. гос. ун-та. - Сер.: История, политология, экономика. - Белгород, 2007. - №1 (32). - С. 11-19. - 85 %; 10) Лиман С. И. Византия в трудах историков Новороссийского (Одесского) университета (середина 60-х - первая половина 80-х гг. XIX в.) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Дриновський збірник. - Харків-Софія, 2009. - Т. 3. - С. 308-326. - 90 %; 11) Лиман С. И. Виктор Иванович Григорович как византинист: херсонско-одесский период его научно-педагогической деятельности (1864-1876) / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Вісник Харківськ. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. - №852. - Сер. Історія. - Вип. 41. - Х., 2009. - С. 293-303. - 90 %; 12) Лиман С. И. Харьковский период научно-педагогической и общественной деятельности Марина Дринова. Критическое прочтение источников / С. И. Лиман, С. Ю. Страшнюк // Сборник по случай 170-годишнината от рождението на проф. Марин Дринов / Българска Академия на науките; Институт по история. - София, 2009. - С. 52-71. - 60%; 13) Лиман С.И. Византия в трудах историков украинских земель Российской империи в 1874-1885 гг. / С. И. Лиман, С. Б. Сорочан // Stratum plus. - СПб.; Кишенёв; Одесса; Бухарест, 2005-2009. - Вып. 5. - С. 500-523. - 90%.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені в 62 авторських публікаціях: індивідуальній монографії, 4 навчальних посібниках, 33 статтях у фахових виданнях, 24 статтях і матеріалах наукових конференцій загальним обсягом більше 80 д. а.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями досдідження. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, поділених на 20 параграфів, висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг основного тексту дисертації - 387 стор. Список використаних джерел і літератури налічує 1761 найменувань (144 стор.). Загальний обсяг дисертації - 539 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, указано на її зв'язок із науковими програмами, визначені мета, завдання, об'єкт, предмет, хронологічні та територіальні рамки, наукова новизна, практичне значення дисертації, рівень її апробації, особистий внесок здобувача в розробку наукової проблеми та структура тексту.

У першому розділі «Історіографія проблеми, джерела та методи дослідження» аналізуються історіографія та наявна джерельна база, розглядаються теоретичні основи та методи дослідження.

Історіографічний огляд. Вивчення історії медієвістики в Україні мало особливості в різні періоди розвитку науки (дореволюційний, радянський і пострадянський).

У дореволюційний період спостерігаються перші епізодичні спроби позначити інтерес деяких істориків України до вивчення проблем зарубіжного середньовіччя. Ці спроби висвітлені, насамперед, у рецензіях і меморіальній літературі, присвяченій окремим медієвістам, а також у ювілейних виданнях з історії вищих навчальних закладів. Водночас у деяких ювілейних і біографічних публікаціях, присвячених окремим представникам медієвістики, простежено життєвий шлях й історичні погляди вчених, що перебували біля витоків своєї науки в університетах Харкова, Києва, Одеси. А. С. Лебедєв розглядав зміст деяких публікацій А. А. Дегурова, М. П. Істомін - головні праці П. О. Терновського, Є. М. Петров - дослідження І. В. Лучицкого з соціальної історії Франції в епоху релігійних воєн, а В. П. Бузескул у публікаціях про В. Ф. Циха і М. М. Луніна частково навів зміст їхніх втрачених лекцій.

Показником зростаючого значення вітчизняної історичної науки стала поява на рубежі XIX-XX ст. перших узагальнюючих історіографічних нарисів славістів О. О. Кочубинського, О. М. Пипіна, О. І. Соболевського, І. В. Ягича, В. А. Францева. В них розглядалися деякі праці з історії зарубіжного слов'янського середньовіччя І. І. Срезневського, О. Д. Воронова, В. О. Більбасова, І. М. Даниловича, П. О. Лавровського. Незважаючи на суб'єктивізм авторів, вони намітили загальні контури розвитку різних напрямів загальноросійської історіографії, переважно славістики, однак за дужками в дореволюційний період залишилася узагальнююча оцінка розробки історії Західної Європи й Візантії.

Головний позитив радянської історіографії в галузі вивчення медієвістики - поява узагальнюючих праць з історії історичної науки. На відміну від дореволюційного періоду, ці праці, незважаючи на відверто класовий підхід і вибірковість, відбивали основні етапи і персоналії не тільки загальноросійської славістики (наприклад, біобібліографічний словник і колективна монографія «Слов'янознавство в дореволюційній Росії»), але і значення досліджень з історії Західної Європи. В цих виданнях медієвістам України приділялися відверто периферійні позиції. У першій радянській узагальнюючій праці «Загальна історія та її представники в Росії в XIX - початку XX ст.» її автор В. П. Бузескул структурно не виділив медієвістику в Україні і не виокремив її з інших розділів загальної історії. Відомості про дослідження сімнадцяти медієвістів України є переважно бібліографічними, уривчастими. Така вибірковість властива й багатотомним «Нарисам історії історичної науки в СРСР». У них відбиті основні віхи творчості лише деяких медієвістів України (М. М. Лунін, О. Д. Воронов, Ф. І. Леонтович, Т. Д. Флоринський тощо). В узагальнюючій праці О. Л. Вайнштейна і посібнику О. В. Гутнової, присвячених історії світової медієвістики, схематично й анатаційно позначена наукова спадщина лише деяких учених України (М. Н. Петров, В. О. Більбасов тощо). Головна увага в цих публікаціях приділялася діяльності І. В. Лучицького. При цьому найменш успішно в радянській історіографії узагальнювалися результати діяльності вчених України в галузі візантиністики (Г. Л. Курбатов).

Публікації з історії медієвістики в окремих університетах були ювілейними, що істотно регламентувало їхній обсяг (В. О. Маркіна, Т. П. Брянцева, О. П. Крижанівський, А. І. Митряєв, Ю. О. Голубкін, С. І. Лиман). Водночас у радянській історіографії творчість деяких медієвістів почали розглядати в спеціальних, зокрема монографічних, дослідженнях, присвячених окремим проблемам. У працях П. Ф. Лаптіна, що містять аналіз досліджень громади, указувалося на значення робіт М. Н. Петрова про Т. Мюнцера й І. В. Лучицького про іспанські бегетрії. Цей же вектор наукової спадщини М. Н. Петрова й інший напрям творчості І. В. Лучицького - історія французької Реформації і Громадянських воєн - розглядалися Б. Г. Вебером. У монографії О. О. Чекалової «Константинополь у VI ст. Повстання Ніка» порушено питання про роль В. К. Надлера в колі робіт про це повстання. Розробка історії італійських колоній у Причорноморї зумовила звертання В. В. Бадян, С. П. Карпова, С. А. Секіринського, Н. П. Соколова, А. Л. Якобсона до результатів наукових розвідок деяких попередників з Одеського товариства історії та стародавностей. Масштабнішим було залучення Л. П. Лаптєвою змісту праць В. К. Надлера, В. О. Більбасова, О. Ф. Вертеловського, як частини загальноросійської історіографії гуситського руху.

Радянській історіографії властива еволюція від коротких, зокрема меморіальних заміток, присвячених деяким медієвістам України, до публікацій спеціальних біоісторіографічних статей, великих нарисів і монографій. Зрозуміло, цей інтерес викликала творчість таких великих учених як І. В. Лучицький, М. М. Любович, М. Н. Петров. Найбільш значимий - досвід дослідження в радянській біографістиці наукової спадщини М. С. Дринова (Л. В. Горіна, А. І. Митряєв, О. М. Сурков), І. І. Срезневського (М. Ю. Досталь, Г. І. Ліпатнікова), Ф. І. Успенського (В. П. Бузескул, Б. Т. Горянов). У цілому, радянська наука демонструвала класовий підхід в оцінках досліджень медієвістів України й обмежувалася вивченням творчості лише деяких з них.

Пострадянський період науки істотно відрізнявся від попередніх. Нові суспільно-політичні й наукові потреби незалежної України, демонтаж радянських ідеологічних домінант, інтерес до раніше закритих проблем доповнювалися посиленням значимості людського фактора в історіографічних дослідженнях, зростанням значення краєзнавчого вектора і необхідності аналізу шляхів й історії інтеграції національної науки в європейську і світову.

Найпомітніше нові наукові досягнення виявилися в біографістиці, яка з 90-х рр. вийшла на інтенсивний дисертаційний рівень. Західноєвропейський вектор досліджень - це, насамперед, кандидатські дисертації, присвячені науковій спадщині М. Н. Петрова (М. К. Кеда), І. В. Лучицького (Н. А. Логунова), В. Я. Шульгіна (Р. П. Левинец), а також статті про основні віхи творчості М. М. Луніна (Ю. О. Голубкін і Г. С. Голубкіна), В. К. Надлера (Т. Г. Гончарук, О. Д. Каплін), Ф. Я. Фортинського (Н. Г. Подаляк) тощо. Ще активніше в сучасній українській біографістиці вивчається наукова спадщина славістів, переважно представників київської історичної школи. Це дисертації про науково-освітню діяльність М. Ф. Владимирського-Буданова (Ю. М. Шемета) і М. П. Дашкевича (А. І. Чуткий) і публікації недисертаційного формату, присвячені науковій спадщині Н. Д. Іванишева (В. І. Андрейцев і В. А. Короткий), О. О. Котляревського (М. О. Рудь), Т. Д. Флоринського (Т. О. Щербань, В. І. Яровий). Серед візантиністів України донедавна найбільший інтерес викликала творчість Ф. І. Успенського (Ф. О. Самойлова і Т. О. Щербань). Поряд з іншими дослідниками України, української діаспори, Росії, далекого зарубіжжя (Ю. Ф. Іванов, М. Лабунька, Л. Мінкова, Л. В. Таран тощо), ці праці розширили обрії біографістики, збільшивши і конкретизувавши масив знань про окремих медієвістів. Разом з тим, сучасна українська й зарубіжна біографістика, відкинувши радянський партійно-ідеологічний підхід, стає все менш критичною, зосереджується майже виключно на заслугах учених, що найбільшою мірою властиве статті С. М. Погодіна про І. В. Лучицького.

До біографістики близькі роботи, присвячені окремим проблемам, але з персоналізованою структурою. Як важливу частину загальноросійської історіографії Реформації розглядає творчість М. Н. Петрова відомий український германознавець В. О. Дятлов. Біографічний принцип викладу матеріалу переважає й у публікаціях відомого російського вченого Л. П. Лаптєвої, зокрема в її монографії «Історія слов'янознавства в Росії в XIX ст.». У них міститься аналіз творчості й деяких видатних славістів з університетів України - І. І. Срезневського, О. О. Котляревського, О. О. Кочубинського, М. Д. Іванишева та ін.

Інший перспективний напрям пострадянських наукових вивчень - дослідження з історії різних галузей історичної науки в окремих дореволюційних вищих навчальних закладах. Проте, на відміну від робіт з історії візантиністики, у працях з історії слов'янознавства домінують історіографічні сюжети з аналізом не стільки середньовіччя, скільки стародавнього світу і нового часу. Ці дослідження присвячені слов'янознавству в університеті Св. Володимира (М. Ю. Досталь, І. В. Журжа, В. І. Яровий), візантиністиці в Київській духовній академії (О. В. Файда), Університеті Св. Володимира (В. Ю. Чеканов) і Новоросійському університеті (О. В. Александров) тощо. Загальна схема розвитку візантиністики в Україні, зокрема в XIX ст., наведена в статті Т. О. Щербань. Аналіз вивчень всесвітньої історії Західної Європи й етапи організаційно-структурного оформлення цих вивчень у Новоросійському університеті відбиті в публікаціях С. Е. Березіна, О. Б. Дьоміна, Т. О. Ізбаш, О. О. Радзиховської, а біобібліографічний аспект теми - в чотиритомному словнику «Професора Одеського (Новоросійського) університету». Середньовічний вектор у дослідженнях учених України частково показано в публікаціях про Київське Історичне товариство Нестора-літописця (Л. Губицький, М. П. Колісник) і ширше - в монографії В. М. Хмарського, присвяченій археографічної діяльності Одеського товариства історії і стародавностей.

Якісний прорив науки - поява в Україні узагальнюючих історіографічних праць. Насамперед, це фундаментальні дослідження С. П. Стельмахом і В. А. Потульницьким історіософії в Україні XIX - початку XX ст. У галузі історіософських досліджень важливі й публікації О. М. Богдашиної, яка аналізує наратив істориків-позитивістів України.

На особливу увагу заслуговує монографія С. А. Копилова про розвиток слов'янознавства в Україні в XVII - початку XX ст. Це найбільш повний сучасний звід концептуалізованих даних про славістів України, зокрема більшості тих, хто вивчав проблеми слов'янського середньовіччя.

Безпосередньо медієвістики другої половини XIX - початку XX ст. присвячена публікація В. М. Матях. Хоча термін «медієвістика» автор поширює на комплекс досліджень як із зарубіжної, так і з національної історії епохи середньовіччя, і приділяє головну увагу працям саме з історії України, проте відзначимо прогресивне прагнення В. М. Матях розглядати українську медієвістику «в контексті загальноєвропейського розвитку історичних знань». Ця тенденція набула в сучасній українській науці домінуючого розвитку, особливо після відомої публікації Л. В. Таран. Водночас суверенізація цього наукового процесу багатьма українськими авторами не повною мірою враховує складний комплекс політичних, організаційно-правових, наукових, ментальних аспектів і реалій XIX ст.

У цілому історіографічний огляд свідчить про професійну розробку лише деяких аспектів проблеми: наукової спадщини окремих учених, частина творчості яких присвячувалася вивченню історії середніх віків, окремих аспектів чи ширших напрямів досліджень (всесвітньої історії, славістики, археографії тощо) в деяких вищих навчальних закладах і наукових товариствах. Успішнішими варто вважати звертання в історіографії до слов'янознавчого вектора проблеми, історіософських питань історичної науки України XIX ст., а також до окремих відомих персоналій. Незважаючи на відзначені успіхи історіографії з суміжних чи вузькопрофесійних питань, цілком очевидна відсутність узагальнюючого вирішення проблеми розвитку медієвістики в 1804 - першій половині 1880-х рр.

Аналіз середньовічних джерел. Завдання дисертаційного дослідження потребують здійснити, насамперед, аналіз середньовічних джерел, на основі яких медієвісти України створювали свої праці, для виявлення відповідності їхніх висновків один одному.

Пріоритет серед них апріорно належить письмовим джерелам (близько 120 найменувань), перш за все наративним (літописи, хроніки, «історії», біографії, політичні трактати, мемуаристика, богословські й філософські праці, художні твори тощо). У літописно-хронікально-біографічному корпусі західноєвропейських пам'яток - найвідоміші праці Ассера, Титмара Мерзебурзького, Адама Бременського, Гельмольда, Оттона Фрейзінгенського, Арнольда Любекського, Матфея Паризького, Франческо Гвиччардіні та ін. Серед слов'янських - праці Галла Аноніма, Винцента Кадлубка, Яна Длугоша та ін. Серед візантійських - Прокопія Кесарійського, Іоанна Малали, Феофана Сповідника, Георгія Амартола, Костянтина VII Багрянородного, Михайла Пселла, Костянтина Манасії, Никифора Врієннія, Анни Комніни, Іоанна Зонари, Нікіти і Михайла Хоніатів та ін. Дуже близькі до цих пам'яток «Щоденник римської курії» Іоганна Бурхарда і «Мемуари» Філіппа де Комміна. У групі наративних джерел велике значення мають політичні, богословські, наукові трактати (праці Григорія Богослова, Патріарха Фотія, Я. Гуса, Н. Макіавеллі, М. Лютера, Ж. Кальвіна, тираноборські памфлети гугенотів) і літературні твори («Тристан та Ізольда», «Парцифаль» Вольфрама фон Ешенбаха, «Утопія» Томаса Мора»). Славісти значно ширше, ніж дослідники західноєвропейського середньовіччя, використовували як історичне джерело агіографії (наприклад, Житіє Св. Войтеха, Житіє князя Лазаря, Паннонські житія та ін.). Проте поряд із достовірними наративними джерелами до початку 1880-х рр. у медієвістиці широко використовувалися фальсифікати - Краледворський і Зеленогорський рукописи.

Вивчення медієвістами України юридичних пам'яток мало більш локального характеру. Серед юридичних пам'яток, найчастіше використовуваних дослідниками західноєвропейського середньовіччя, були насамперед «Lеges barbarorum» (Правди Салічна, Ріпуарська, Бургундська, Алеманська, Вестготська та ін.) і звичайне право розвинутого середньовіччя. До найважливіших правових пам'яток належать Закони Етельстана, «Книга Страшного суду», «Велика хартія вільностей», трактат Г. Брактона «Про закони і звичаї королівства Англійського», римське право. Маловідомим і рідко використовуваним у медієвістиці корпусом пам'яток є збірники рішень адміралтейських судів, Устав Альфонса III щодо правових норм каперства, протоколи сільських зібрань іспанських бегетрій тощо.

Славісти розглядали юридичні пам'ятки зазвичай при вивченні історії Хорватії (закони Загреба і Дубровника, Винодольський закон, Полицький статут, Законник Кастви, Вепринський закон), а також Чехії («Дев'ять книг про права землі чеської», «Ряд земського права», окремі зводи канонічного права, перш за все в контексті вивчення історії чеської церкви і гуситського руху) і Польщі (німецьке, насамперед Магдебурзьке, право в цій країні).

Головним юридичним джерелом візантиністів був «Кодекс Юстиніана». Зовнішньополітичний вектор правової історії Візантії відбитий у її міждержавних договорах з Руссю (Х ст.). Часті звертання візантиністів України до церковно-історичної тематики зумовили використання ними пам'яток канонічного права (постанови 7-го Вселенського собору, Устав афонських ченців, даний імператором Іоаннном Цимісхієм тощо).

Документальні матеріали з історії західноєвропейського середньовіччя особливо різноманітні (королівські розпорядження, дипломатичне листування, акти купівлі-продажу, поліптики, капітулярії, рішення провінційних штатів й офіційне листування епохи громадянської війни у Франції, постанови колоніальної генуезької адміністрації в Криму, розпорядження ратів ганзейських міст).

Корпус використаних славістами України документальних матеріалів складався здебільшого з державних і церковних постанов (королівські й імператорські укази, грамоти, дубровницька «Книга статутів», «Синодик царя Борила», актові книги, жалувані грамоти, протоколи Констанського собору з промовами Яна Гуса і текстом зречення Ієроніма Празького, декрети «братерської громади», «справи утраквістської консисторії», синодальні протоколи Якова Сільвія, церковні візитації тощо).

Документальні матеріали з історії Візантії за кількістю значно поступаються пам'яткам аналогічного типу, виданим у Західній Європі і слов'янських землях. Особливо це властиво корпусу документів, що відбивають поземельні відносини - теми, актуальної у візантинознавчих дослідженнях в Україні лише з 1870-х рр. (поліптики, практики, урбарії, рахункові книги). Інша група візантійських документальних джерел - імператорські укази і розпорядження.

Особливістю середньовічних наративних джерел є політична, насамперед, зовнішньополітична спрямованість їхнього матеріалу. Проте такий зміст сприяє кращому з'ясуванню сутності проблеми співіснування і боротьби як різних соціальних і політичних груп, так і різних держав і цивілізацій. Використання документальних і юридичних пам'яток обмеженіше, особливо в працях візантиністів. Зростаюче, хоча й значно менше значення для медієвістів мали археологічні, насамперед херсонеські, джерела, що стали надбанням науки в результаті багаторічних розкопок. Дуже обмежено, головним чином у контексті зазначених вивчень, використовувалися пам'ятки епіграфіки і нумізматики.

Аналіз джерел з історії медієвістики в Україні. Джерелами з історії медієвістики в Україні є опубліковані і рукописні матеріали офіційного й особистого походження, які безпосередньо розкривають загальноісторичні і конкретно-наукові погляди, службові характеристики фахівців з історії середніх віків та визначають правову базу розвитку науки, процес підготовки й функціонування кадрів. Ці джерела належать до типу письмових і класифікуються на наративні й актові. Поряд з опублікованими (близько 600 позицій) використано неопубліковані джерела (більше 200 справ) з восьми архівів і архівних установ України - Центрального державного історичного архіву (м. Київ), Державного архіву м. Києва, Інституту рукописів Центральної наукової бібліотеки Національної академії наук України ім. В. І. Вернадського (м. Київ), Відділу Рукописів Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, Державного архіву Харківської області, Державного архіву м. Севастополь, Ніжинської філії Державного архіву Чернігівської області, Державного архіву Одеської області. Більшість цих справ вводиться до наукового обігу вперше. Вперше в медієвістиці розглядається й багато раніше опублікованих праць.

Основна за чисельністю й найважливіша за своїм значенням група джерел - наративні. Серед них - перший і, безумовно, пріоритетний корпус - праці медієвістів України з різних проблем зарубіжного середньовіччя. Найбільшу цінність являють собою монографії, насамперед дисертації, цілком чи частково присвячені середньовічній проблематиці. До цього ж тематичного блоку джерел належать наукові статті, рецензії, доповіді медієвістів на археологічних з'їздах і в науково-історичних товариствах. Важливе значення для оцінки наукового рівня розвитку медієвістики мають публікації джерел і бібліографічні видання.

Другий тематичний блок наративних джерел - урочисті актові промови, публічні лекції й науково-популярні видання. У більшості промов контекстно розглядаються лише окремі аспекти середньовіччя. Публічні лекції готували до ювілеїв або у зв'язку з посиленням суспільного інтересу до окремих проблем.

Третій тематичний блок наративних джерел - курси лекцій і навчальні посібники вчених України. Переважна більшість лекцій збереглася в рукописах. Найціннішими є рукописи курсів М. П. Драгоманова, І. В. Лучицького, В. К. Надлера, М. Н. Петрова, О. П. Рославського-Петровського й особливо М. М. Луніна, безпосередньо присвячені загальній історії V - першої половини XVII ст. Поряд із рукописами окремих лекцій медієвістів до цього тематичного блоку наративних джерел належать їхні навчальні програми, пробні (вступні) лекції, а також навчальні посібники з середньовічної та церковної історії для середніх світських і духовних навчальних закладів.

Четвертий блок наративних джерел - студентські твори. Пов'язані з попередньою групою джерел навчальними завданнями, ці твори базувалися на розробці одного чи декількох середньовічних пам'яток.

П'ятий тематичний блок наративних джерел - мемуаристика. Найсуб'єктивніша серед усіх джерел, вона важлива, головним чином, для вивчення колективного портрету університетської корпорації, особистісних характеристик окремих учених, а також суспільних, ідейних, побутових реалій епохи.

Епістолярна спадщина медієвістів - шостий тематичний блок наративних джерел. Вона додає яскраві штрихи до біографічних портретів медієвістів, розширює уявлення про їхню реальну суспільно-політичну і моральну позиції.

До другої групи джерел з історії медиевистики в Україні належать актові матеріали, тобто документи службового характеру і призначення.

Перший з тематичних блоків другої групи джерел - акти Російської імперії (офіційні розпорядження Міністерства народної освіти щодо заснування й організації нових вищих навчальних закладів і кафедр, університетські статути, статути науково-історичних товариств).

Другий тематичний блок актових матеріалів - службова документація, яка відбиває повсякденну діяльність вузів, факультетів, окремих кафедр і наукових товариств. Найцінніші для вивчення історії медієвістики матеріали цього блоку - протоколи засідань рад вищих навчальних закладів (більше 150 одиниць). Практично всі вони вперше вводяться до наукового обігу. У цих протоколах, а також у звітах про стан вищих навчальних закладів і наукових товариствств яскраво відбиті організаційні структури медієвістики, механізм підготовки кадрів, підходи медієвістів до вирішення методичних і методологічних питань. До цього тематичного блоку належать списки особового складу і правила, встановлені у вузах, розпорядження і повідомлення навчальних комісій.

Третій тематичний блок містить індивідуальні (персональні) актові матеріали. Найінформативніший корпус цих джерел - формулярні (послужні) списки медієвістів з точними біографічними відомостями професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів України. До індивідуальних актових матеріалів, що відбивають кадрову політику, належать численні доповідні записки, прохання, рекомендації, службове листування, призначення на посади і звільнення окремих учених, дозволи на читання публічних лекцій, звіти про дисертаційні диспути, наукові звіти за результатами закордонних відряджень.

Аналіз виявленої джерельної бази свідчить про те, що найціннішою та найінформативнішою її групою є науково-дослідницькі праці медієвістів України. Актові матеріали використовуються здебільшого в реконструкції організаційної моделі медієвістики, кадрової політики і відтворенні колективного портрета університетської (інститутської, академічної) корпорації.

Теоретичні основи і методи дослідження. Дисертаційна робота є історичним дослідженням, проведеним на основі загальнонаукових принципів об'єктивності, системності, науковості, історизму і законів логіки. Через очевидну синтетичність і різноманіття реального змісту історіософських концепцій як XIX ст., так і сучасного періоду ці принципи набувають певної методологічної автономності в дискусіях про роль і місце цивілізаційних та формаційних теорій. Таким чином, дотримання міждисциплінарного підходу і прагнення уникнути ідеологічної і політичної заангажованості в дисертації є найпріоритетнішими домінантами.

Вибір методів дослідження зумовлений комплексом його завдань. У дисертації використано як загальнонаукові, так і спеціальні історичні методи. Серед загальнонаукових методів - методи аналізу і синтезу, системно-структурний, ретроспективний. Оперування цими загальнонауковими методами створює базу для застосування спеціальних історичних методів. При цьому загальнонаукові і спеціальні історичні методи органічно пов'язані один з одним. Так, метод аналізу, застосований для вирішення завдань нашого дослідження, по суті, автономізується в метод критичного аналізу історичних джерел.

У комплексі спеціальних історичних методів найважливіше місце належить історико-порівняльному. Цей метод і структурно-функціональний аналіз фактів та явищ, що містяться як у працях медієвістів України, так і в широко використаних у дисертації історичних джерелах середньовіччя, дозволяють установити зв'язок між описаними на їхній основі подіями, показати ступінь відповідності даних у працях середньовічних хроністів висловленням медієвістів України. З ним органічно пов'язаний метод критичного аналізу літератури з проблем середньовіччя, яка відбиває історичну думку поза українськими територіями чи поза розглянутим періодом. Невирішеність в історичній науці питання про хронологічні рамки й етапи розвитку медієвістики України зумовила необхідність застосування методу періодизації. Відзначимо традиційну важливість історико-оповідального, історико-генетичного, історико-типологічного, проблемно-хронологічного методів, що дозволяють сформувати цілісне уявлення про розвиток медієвістики, вивчення окремих проблем ученими, підлеглими колу корпоративних і державних інтересів в умовах їх історичних змін.

Таким чином, вирішення завдань дисертаційного дослідження визначається дуже вузькою й неповною історіографічною базою спеціальних досліджень. Вони присвячені окремим аспектам нашої теми й не надають цілісного уявлення про розвиток медієвістики в Україні в 1804 - першій половині 1880-х рр. Водночас джерельна база дисертації є великою і багатогранною. Відповідно до завдань в дисертації використані як середньовічні історичні джерела, так і джерела з історії медієвістики в Україні. Реальний зміст цих джерел дозволяє успішно вирішити поставлені в дисертації завдання на обраній автором теоретико-методологічній основі.

У другому розділі - «Періоди, центри і кадри медієвістики в Україні» - розглядаються періодизація й організація вивчення історії середніх віків у вищих навчальних закладах і науково-історичних товариствах України.

Критеріями вперше запропонованої і всебічно обґрунтованої періодизації медієвістики в Україні є: особливості дослідницької роботи, кількість і якість наукової продукції; еволюція методології; розширення мережі дослідницьких центрів; зміна поколінь медієвістів; зміни організаційно-правової бази; вплив суспільно-політичних факторів. З урахуванням цього доведено, що медієвістика в Україні в 1804 - першій половині 1880-х рр. мала три періоди свого розвитку:

1) 1804 - середина 1830-х рр. - трансверсивний (транзитивний) - період синкретизму, генезису медієвістики, її міждисциплінарної ембріональності, недостатньої демаркаційної визначеності в наукових дослідженнях;

2) середина 1830-х - середина 1860-х рр. - аверсивний - період концептуального осмислення історії зарубіжного середньовіччя, виокремлення поряд із викладанням історії середніх віків її вивчення в суверенний об'єкт досліджень і наукова «легалізація» усіх регіональних напрямів у медієвістиці (історія Західної Європи, Візантії, Слов'янського світу);

3) середина 1860-х - середина 1880-х рр. - конверсивний - період безпрецедентно активної перебудови організаційної моделі, історіософських систем, тотальної лібералізації, істотного коректування тематики і проблематики досліджень, найвищого зростання наукової продуктивності.

Трансверсивний (транзитивний), аверсивний і конверсивний періоди складають ранній етап медієвістики в Україні. Він відрізняється від пізнього етапу (середина 1880-х рр. - 1917 р.) за багатьма показниками в організаційно-правовому, дослідницькому, методологічному і суспільно-політичному аспектах.

Центрами медієвістики в Україні в 1804 - першій половині 1880-х рр. були п'ять вищих навчальних закладів (Харківський університет, Університет Св. Володимира в Києві, Новоросійський університет в Одесі, Ніжинський історико-філологічний інститут, Київська духовна академія) і три науково-історичні товариства (Одеське товариство історії і стародавностей, Київське історичне товариство Нестора-літописця, Харківське історико-філологічне товариство). Наукова робота здійснювалася на кафедрах загальної історії, слов'янської філології , історії церкви історико-філологічних, а також на деяких кафедрах (насамперед історії міжнародного права, слов'янського права тощо) юридичних факультетів університетів Харкова, Києва й Одеси, у Ніжинському інституті - на кафедрах слов'яно-російської філології і загальної історії, в Київській духовній академії - на кафедрах церковної історії, загальної цивільної історії, історії церкви, патристики, гомілетики. Кадрові труднощі вирішувалися як через заміщення вакансій запрошеними фахівцями з інших вищих навчальних закладів Росії чи інших країн, так і через підготовку власних фахівців. Останній варіант набував усе більшого поширення у зв'язку зі створенням у 1860-і рр. інституту професорських стипендіатів. Близько половини медієвістів України одержали спеціальну підготовку і захистили дисертації в її вищих навчальних закладах.

Найкраще забезпечений кадрами медієвістів був Харківський університет (1804). Кафедру загальної історії традиційно посідали фахівці з європейським рівнем підготовки (А. Г. Рейниш, А. А. Дегуров, В. Ф. Цих, М. М. Лунін, М. Н. Петров, В. К. Надлер). Таким же високим був рівень представників кафедри слов'янської філології (перший доктор слов'янознавства в Росії І. І. Срезневський, П. О. Лавровський, М. С. Дринов). Великих успіхів для свого часу досягли харківські візантиністи О. П. Зернін і М. О. Лавровський. Традиційно активними у вивченні західноєвропейського середньовіччя були харківські історики права І. Ф. Тимковський, О. І. Палюмбецький, Д. І. Каченовський, А. М. Стоянов.