Ідеологічна боротьба в Україні періоду Другої світової війни 1939-1945 рр.

Так, розглянуті у роботі програмні документи, твори теоретиків марксизму дають підстави стверджувати, що в його основу покладена класова боротьба, яка мала на меті привести до перемоги пролетаріату у всесвітньому масштабі. Для цього застосовується обґрунтування інтернаціонального характеру боротьби. Важливою тезою марксизму залишався спосіб досягнення стратегічної мети. Відповідь на це питання давав "Маніфест комуністичної партії", де сказано, що комуністи можуть досягти своїх цілей лише шляхом насильницького повалення існуючого суспільного ладу. Звідси витікає висновок про те, що насильство вважається невід'ємним атрибутом марксистських підходів до досягнення політичних інтересів.

Формою влади, до якої тяжів марксизм, була диктатура пролетаріату. Держава, в якій панує диктатура у будь-якому вигляді, не може бути іншою, ніж тоталітарна. Отже, формування СРСР як тоталітарної держави у 20-х - 30-х роках ХХ століття стало цілком закономірним процесом і відбивало втілення у життя марксистської теорії. Важливим постулатом марксизму було обґрунтування провідної ролі партії та її лідерів реалізувати владні повноваження. Партія мала здійснювати диктатуру від імені пролетаріату і під керівництвом вождя. Отже, в марксизмі закладено авторитарну систему управління, яка згодом, у більшовицькому варіанті, привела до встановлення культу особи Сталіна. Стратегічна мета - експорт соціалізму, прагнення до перетворення Радянського Союзу на світову державу - все це знайшло відбиток в ідеологічній доктрині більшовизму.

Теоретики нацизму А. Гітлер, А. Розенберг та інші в основу нацистської ідеології поклали ідею зверхності інтересів арійської раси як провідної сили у поступальному розвитку німецького суспільства, а в майбутньому - і всього людства. Оскільки арійська раса вважалася провідною у створенні світової культури і цивілізації, їй, на думку Гітлера, належало право світового панування. Він доводив, що тогочасний стан Німеччини не відповідав ролі, яку вона повинна відігравати, і вбачав причини цього у недостатньому "життєвому просторі", який треба було завоювати силою зброї у сусідніх народів, насамперед, за рахунок України. Отже, війна і насильство були невід'ємною часткою геополітики, обрамленої відповідними нацистськими ідеологічними постулатами системи. На відміну від більшовизму, який легітимізував громадянські війни як засіб завоювання влади, нацизм розглядав війну як шлях до розширення своїх територій і підкорення інших народів. Нацистська ідеологічна доктрина була зорієнтована на пропаганду інтересів не певної частини населення держави, а на пропаганду інтересів всієї німецької нації в цілому. Головним ворогом нацизм вважав більшовизм, який уже проголосив свої геополітичні амбіції і був, на думку Гітлера, витвором світового єврейства. Тут поєднувалися політичні цілі з расистською теорією, за якою євреї стають поза законом і повинні бути знищені. Таким чином, боротьба проти євреїв асоціювалася з боротьбою проти більшовизму. Поява на політичній арені двох тоталітарних держав, які ставили за мету встановлення світового панування, наближало світ до війни.

Особливістю ідеологічних процесів першої половини ХХ ст. стало формування націоналізму, який претендував на утворення самостійних держав націями, котрі потрапили у сферу інтересів великих держав і в силу історичних обставин не змогли відстояти свою самостійність. Це явище було притаманне і українській нації. Теоретики українського націоналізму, М. Міхновський, Ю. Вассиян, Ю. Бачинський, Д. Донцов, хоча й по різному, пов'язували перспективи з непримиренною боротьбою за національну самостійну державність. У теоретичному плані український націоналізм у 20-30-ті роки переживав пору становлення, філософського обґрунтування, в організаційному він оформився у вигляді утворення Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН), які стали активним фактором ідеологічної боротьби у роки Другої світової війни.

З початком війни ідеологічні концепції різних військово-політичних потуг почали втілюватися у життя, що надавало конфлікту особливої гостроти й непримиренності. Це стало однією з особливостей ідеологічного протистояння в Україні.

У підрозділі 2.2. - "Інформаційно-пропагандистська підготовка агресії Німеччини проти Польщі та Радянського Союзу" розкривається механізм інтенсивної підготовки до війни гітлерівської Німеччини, починаючи з приходу нацистів до влади у січні 1933 р. Починаючи з цього часу, Гітлер проводив політику, зорієнтовану на переконання німецького народу в необхідності війни як єдиного інструменту реваншу за поразку в Першій світовій війні та завоювання життєвого простору. Цій меті були підпорядковані всі засоби масової пропаганди. Нацисти зосередили в своїх руках пресу, радіо, кінематограф, котрі зайнялися системною обробкою громадської думки. Так, упродовж 10 років німецька кінематографія виготовила 1363 кінофільми, що набагато перевершувало обсяги виробництва в СРСР і США разом взятих. Підконтрольними нацистам виявилися всі сфери культурного і духовного життя нації, включаючи релігію. Книга Гітлера "Майн кампф", в якій пропагувалася ідея завоювання життєвого простору на сході, стала бестселером. У 1933 р. в Німеччині було продано 5,5 млн. її примірників.

Внутрішня політика гітлерівців набула виразно антисемітського характеру. В кінці 1938 р. з Німеччини було виселено 15000 польських євреїв. Залишилися без роботи актори єврейського походження, змушені були емігрувати видатні вчені. Ідеологічні концепції впливали і на розвиток економіки країни. У вересні 1936 р. було затверджено 4-річний план розвитку, який мав на меті різке збільшення обсягів виробництва зброї, боєприпасів та бойової техніки. Не випадково, що контроль за його виконанням було покладено на Г. Герінга. Антигуманна внутрішня політика ІІІ Райху цілком узгоджувалася з агресивними зовнішньополітичними кроками. Апогеєм вирішення експансіоністських намірів мирним шляхом стало розчленування Чехословаччини на Мюнхенській конференції, під час котрої Гітлер заявляв, що це його остання вимога, після задоволення котрої у нього не буде жодних претензій до інших держав.

Вже наступного місяця після конференції, в жовтні 1938 р., Гітлер зробив наступний завуальований агресивний крок. Предметом його зазіхань стала територія Польщі і місто Данціг, яке знаходилося під управлінням Ліги Націй. Не знайшовши розуміння з боку польського міністра закордонних справ Ю. Бека, А. Гітлер ініціював масовану антипольську пропагандистську кампанію, метою якої було переконати німецький народ у ворожому ставленні поляків до німців. Таким чином, ідеологічна підготовка до війни з Польщею набирала обертів. Зважаючи на непередбачену позицію СРСР у разі воєнного конфлікту з Польщею, Гітлер підступно почав шукати шляхи для зближення з Радянським Союзом. В ідеологічному плані була знята будь-яка критика комуністичного режиму, проведені дипломатичні зустрічі, визначене коло питань для переговорів у економічній сфері. Сталін, не бажаючи ускладнень у стосунках з Гітлером, сам робив певні ідеологічні кроки до зближення з Німеччиною. Результатом такого зближення стали економічні угоди і "пакт Молотова-Ріббентропа", який усував останні перешкоди до початку війни. Однак такий союз Сталіна з Гітлером тривав недовго і закінчився з поділом Польщі.

Підготовка Німеччиною нападу на СРСР вирізнялася передусім своєю прихованістю. У засобах масової інформації були відсутні будь-які натяки на конфлікт, Німеччина ретельно виконувала свої зобов'язання з поставок товарів, відбувалися взаємні консультації в економічній і військовій сферах. Не дивлячись на це, відбувався активний процес підготовки до нападу на СРСР. До радянських кордонів під ретельним прикриттям стягувалися війська вермахту, велася активна розвідка місць дислокації радянських військ, на територію СРСР закидалися численні групи диверсантів і шпигунів. Активно експлуатувалися почуття етнічних груп і національних меншин. За підрахунками Т. Вронської, серед німецьких агентів, перекинутих через радянський кордон, 52,4% були поляками, що і не дивно з огляду на окупацію частини Польщі радянськими військами. Друге місце за чисельністю посідали українські націоналісти - 30%, представники інших національностей становили близько 20%. Відповідна роз'яснювальна робота проводилася серед командного складу вермахту, оскільки далеко не всі генерали поділяли впевненість в успіху війни проти СРСР.

Таким чином, можна стверджувати, що у підготовці до Другої світової війни і в її розширенні нацистська Німеччина використовувала широкий спектр засобів ідеологічної підготовки у всіх сферах міжнародних відносин - дипломатичній, економічній, політичній, військовій, користуючись як відкритими формами, так і ретельним маскуванням своїх дій.

У підрозділі 2.3. - "Морально-психологічна атмосфера в Україні у зв'язку з початком Другої світової війни" простежуються зміни, що відбулися в українському суспільстві у перший період війни, коли Радянський Союз почав втілювати домовленості "пакту Молотова-Ріббентропа". Вивчення джерельної бази показує, що до вторгнення у Польщу СРСР готував певне підґрунтя: в першу чергу, проводилася ідеологічна підготовка власного населення до позитивного сприйняття такого кроку. Радянська преса в середині вересня 1939 р. повідомила про повстання галичан проти польського уряду, що мало викликати співчуття до поневоленої української меншини у Польщі і породити інтернаціональну підтримку його боротьби. Розпочатий 17 вересня 1939 р. наступ Червоної армії під прикриттям допомоги українському населенню і взяття його під захист в умовах загрози німецької окупації, супроводжувався ідеологічними акціями. На територію Польщі органами НКВС засилалися особи для проведення підривної пропагандистської та саботажно-диверсійної роботи, розповсюджувалися антипольські листівки, в яких українців кликали не підкорятися польським властям, самовільно захоплювати землю у поміщиків, руйнувати маєтки тощо. Для наступу на Польщу був сформований Український фронт, командувачем якого був призначений С. Тимошенко. І назва фронту, і прізвище командуючого підкреслювали український характер "визвольного" походу, що мало справити певний ідеологічний вплив на місцеве населення і сприяти швидкому оволодінню західноукраїнськими землями, що в той час належали Польщі. Радянська пропаганда поширювалася і на польські збройні сили, її метою було зменшити опір армії, зробити її небоєздатною. Так, поширювалися чутки про те, Червона армія йде на допомогу польській державі у боротьбі з німцями, що вона виконує визвольну місію і т.п. Процес радянізації українських земель, що розпочався слідом за "визвольним походом", також супроводжувався інтенсивною обробкою масової свідомості. Першим кроком став процес інкорпорації українських земель до складу УРСР. Зовні демократична форма виборів до Народних Зборів, які мали вирішити долю українців, насправді підмінялася підбором і висуванням у делегати прихильників радянської влади. Армійські політоргани виділили для роботи у виборчих комісіях 7200 агітаторів. Усі інакомислячі нейтралізувалися представниками силових структур. Отже, цей процес не був добровільним, як це стверджувала радянська пропаганда. Під пильним контролем відбувався і процес формування місцевих органів влади. За рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 15 і 20 грудня 1939 р. для роботи на керівних посадах направлялися працівники партійно-радянських кадрів зі східних областей України.

Значних пропагандистських зусиль потребувало здійснення колективізації сільського господарства, що проводилася примусовими методами. Найпоширенішим методом зламу спротиву сільського населення заходам радянської влади було виселення сімей усіх опозиційно налаштованих громадян у віддалені райони СРСР та у виправні табори. За підрахунками вітчизняних вчених, за неповних 2 роки з Західної України було виселено понад 1200 тис. осіб. Радянізація супроводжувалася низкою беззаконь, що чинилися органами НКВС по відношенню до місцевих жителів. Будь-які спроби індивідуального чи колективного опору негайно засуджувалися і натикалися на розправу. Перш за все, знищувалися учасники ОУН. Зазнавала утисків і українська інтелігенція. Підлягали знищенню твори українських авторів, знищувалися цілі бібліотеки, руйнувалися музеї, осередки "Просвіти" та інші культурницькі установи. Зазнала утисків радянської влади і духовна сфера. Розповсюдження атеїзму викликало особливо негативну реакцію місцевого люду. Греко-католицьку церкву, яка протягом століть була носієм духовності західноукраїнського соціуму, передбачалося ліквідувати ще у 1940 р., однак війна перешкодила цим планам. Атмосфера невдоволення радянською владою і сталінським режимом була притаманна не тільки західному регіону, а й центральній і східній Україні, де поширювалися антирадянські листівки, заклики знищувати партійних активістів, анонімні листи до НКВС і т. п.

Отже, у 1939-1940 рр. радянізація, приєднаних до УРСР земель, відбувалася швидким темпами. При цьому більшовики комбінували широкі агітіційно-пропагандистські кампанії та насильство, як найдійовиший засіб уніфікації краю. В свою чергу, це закладало підвалини масової нелояльності населення України після нападу Німеччини на СРСР та в період окупації.

Третій розділ - "Агітаційно-пропагандистська робота в Червоній армії та серед цивільного населення в роки Великої Вітчизняної війни" містить розгорнуту картину багатогранної ідеологічної роботи комуністичної партії з організації збройних сил і населення на відсіч ворогові. З'ясовуються форми і методи ідеологічної роботи як у найважчий період поразок Червоної армії, так і в період її наступу і розгрому ворога. Розкриті методи ідеологічного забезпечення функціонування радянського тилу, підпорядкування його головній меті - забезпечення перемоги.

У підрозділі 3.1. - "Політична робота в лавах радянських збройних сил" характеризуються механізми ідеологічної роботи у Червоній армії в період Великої Вітчизняної війни. Напад гітлерівської Німеччини та її союзників на СРСР викликав природний спалах патріотизму, що яскраво продемонстрував хід мобілізації до регулярних Збройних сил, народного ополчення, а також суспільна активність широких кіл громадськості. Ідеологічна робота в армії грунтувалась на переконанні в тому, що ця війна є справедливою "вітчизняною", "священною" для радянського народу. Водночас незрідка бажане видавалося за дійсне. Навіть в умовах боїв, коли Червона армія змушена була відступати, терплячи поразки, деякі політпрацівники надсилали командуванню бадьорі донесення про героїзм воїнів (чого в дійсності було досить багато), приховуючи реальну картину стану у військах. У важких умовах війни це вводило в оману керівництво держави, Збройних сил, змушувало віддавати хибні накази. Натомість правдива інформація дратувала керівництво, оголошувалася панікерством. Реально картина була іншою: невиправдано великі людські втрати, масові дефетизм і дезертирство, мільйони військовополонених і тих, хто пропав безвісти через непідготовленість радянських збройних сил та ідеологічну зашореність керівництва. Задля укріплення дисципліни у військах радянське керівництво вимушене було вдатися до жорстких засобів впливу, застосовуючи смертну кару до солдатів, офіцерів за спроби здатися в полон, дезертирство, самовільний відступ. Не уникали кари (часто незаслуженої) навіть командири вищого рангу. Були розстріляні колишній командувач Західного фронту генерал Д. Павлов, начальник штабу генерал В. Климовських, начальник зв'язку генерал А. Коробков. У такий спосіб Сталін перекладав відповідальність за свої помилки на інших осіб. У вересні 1941 р. вийшов наказ № 001919, яким вводилися так звані загороджувальні загони, які вогнем зупиняли відступаючі війська. Такий примус був вимушеним, але ненадійним і тимчасовим способом підтримання дисципліни. Дещо стримав масові розстріли військових жовтневий 1941 р. наказ Сталіна № 0391, що застерігав від позасудових репресій. Важливим фактором ідеологічного впливу залишалися штрафні батальйони і організація СМЕРШ, яка через розгалужену мережу інформаторів відстежувала настрої військових.

Значно надійнішим і ефективнішим способом ідеологічної роботи серед бійців виявилися заходи, спрямовані на виховання стійкості і переконання у необхідності боротьби з ворогом. Опора на партійні організації стала вирішальним фактором ідеологічного впливу у військах. Основними формами партійно-політичної роботи в армії стали партійні збори, мітинги, бесіди з особовим складом. Використовуючи досвід громадянської війни і першого місяця боїв, з середини липня 1941 р. запроваджувався інститут воєнних комісарів як політичних представників партії у військах. ЦК ВКП(б) ухвалив низку постанов про поповнення армійських лав комуністами і направлення їх на найвідповідальніші ділянки фронту, а також про спрощений вступ до лав ВКП(б). Потужним засобом ідеологічного впливу на бійців була система нагородження урядовими відзнаками, присвоєння почесних найменувань військовим частинам, вручення бойових прапорів. Велике значення приділялося партією зв'язкам червоноармійців з сім'ями. Так, 4 жовтня 1941 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову "Про заходи прискорення доставки листів на фронт". Документ мав велике значення для оптимізації морально-психологічного стану військовослужбовців. З листів бійці часто дізнавалися про злочини гітлерівців, що викликало жагу помсти і збільшувало результативність ідейного впливу на них політичної роботи.

Аналіз документів яскраво свідчить про значну роль періодичної та неперіодичної преси на ідеологічне виховання бійців. За допомогою газет, бойових листків відбувався жвавий обмін бойовим досвідом, популяризувалися подвиги бійців, друкувалася проза, вірші, тексти популярних пісень, що мало безумовно позитивний вплив на морально-політичний стан воїнів. Центральною темою преси 1943-1944 рр. була пропаганда наступу і повного розгрому ворога. Ця тема стає провідним сюжетом плакатів, газет, журналів та стінгазет, що підтверджується масовими тиражами видань.

Таким чином, поєднання в роки Великої Вітчизняної війни виховних і каральних методів впливу на військовослужбовців підсилювало ідейну стійкість бійців і дозволило досягти ідеологічного перелому в ході протистояння. Центральною організаційною ланкою і системоутворюючим фактором ідеологічної роботи в Червоній армії протягом всієї війни були армійські політоргани і партійні організації, що діяли під контролем і керівництвом ЦК ВКП(б). Водночас початковий етап війни продемонстрував хиби в організації діяльності ідеологічних структур, необхідність корекції акцентів та посилення уваги до суто гуманітарних аспектів.

У підрозділі 3.2. - "Ідеологічна робота в радянському тилу" досліджуються заходи ідеологічного впливу на функціонування радянського тилу. Тривале після початку війни мовчання Сталіна (понад тиждень) могло означати як психологічну кризу, так і вичікування радянського лідера, сподівання на те, що події на західних кордонах СРСР є лише провокацією Гітлера. Коли стало очевидним, що вторгнення носить широкомасштабний характер, 3 липня 1941 р. Сталін виступив зі зверненням до громадян, що мало виразну ідеологічну спрямованість, і закликав до боротьби за повний розгром ворога.

Оскільки населення країни було збуреним, дезорієнтованим і потребувало оперативної інформації про стан подій, 24 червня ЦК ВКП(б) і Раднарком створили Радянське інформаційне бюро, на яке покладалося висвітлення подій на фронтах у відповідному ідеологічному руслі. ВКП(б) вжила комплексу заходів, щоб забезпечити власні пріоритети в інформаційному просторі і захистити його від німецької пропаганди. З цією метою у населення вилучалися радіоприймачі, органи НКВС виявляли і знешкоджували розповсюджувачів чуток, німецьких шпигунів і диверсантів.

Одним з найважливіших напрямів ідеологічної роботи на початку війни було забезпечення евакуації в глибинні райони устаткування фабрик, заводів, МТС, навчальних закладів, культурних цінностей, великої кількості провідних спеціалістів, партійних функціонерів. Водночас той факт, що основна маса українського населення по суті була покинута напризволяще, віддана на поталу ворогу, справив на нього прикре враження.

Серед основних напрямів ідеологічної роботи залишалась мобілізаційна кампанія, яка проводилася в стислі терміни у зв'язку зі швидким просуванням німецьких військ. Вона супроводжувалася масовим патріотичним піднесенням серед усіх верств населення, що дає підстави стверджувати про глибину проникнення більшовицької ідеології в український радянський соціум. Разом з тим, мали місце і ухиляння від військової служби і дезертирство, і самовільна передчасна евакуація родин функціонерів, недбале виконання ними своїх посадових обов'язків. Значного поширення набули патріотичні рухи: добровільний запис до лав Червоної армії та ополчення, формування винищувальних загонів і загонів самооборони, заміни чоловіків жінками і навіть дітьми на виробництві, участь домогосподарок у сприянні заходам влади тощо. Все це відбивало морально-психологічну ситуацію в суспільстві, на яке лягли важкі випробування воєнного часу.

Радянська влада в умовах спішної евакуації і застосування тактики "випаленої землі" нерідко залишала місцеве населення без засобів на існування, засобів виробництва. Підривалися будівлі, електростанції, затоплювалися шахти, вивозилася сільськогосподарська продукція. У в'язницях таємно відбувалися масові розстріли засуджених і осіб, які очікували суду, тобто тих, чий злочин не був юридично доведеним. Такі дії викликали відразу значної частини населення до радянської влади і спричинило нелояльність, а пізніше і колаборацію. Стеження за підозрілими особами продовжувалося і в період їх перебування в евакуації.

Значні зусилля партії докладалися до організації радянського тилу, який забезпечував армію всім необхідним. Ідеологічний вплив на населення забезпечувався через систему партійних постанов, рішень вищих парторганів, засоби масової інформації: (радіо, пресу), масові заходи - мітинги, збори. Значного поширення набули ініціативи трудових колективів, рух новаторів, змагань, форми організації праці в різних галузях промисловості та сільському господарстві. Партія популяризувала індивідуальні ініціативи громадян: передачі фронту іменних танків, літаків, збудованих на особисті заощадження.

Специфічні засоби ідеологічного та морально-психологічного впливу застосовувалися для роботи серед німецьких військовополонених, яких з часом ставало дедалі більше. Політично заангажовані військовополонені використовувалися для розкладу ворожих військ, утворення антифашистських організацій.

Отже, ідеологічна робота в радянському тилу підпорядковувалась єдиній меті - мобілізації усіх сил на розгром ворога й була зорієнтована на активізацію самосвідомості громадян, їх ентузіазму, патріотизму, емоційного піднесення.

Розділ четвертий - "Боротьба за інформаційний простір на окупованій території України 1941-1944 рр." присвячений ідеологічній боротьбі між різними політичними силами в умовах гітлерівської окупації. У підрозділі 4.1. - " Засоби втілення нацистської ідеології окупаційною адміністрацією", показано, якого значення нацисти надавали обробці масової свідомості населення загарбаних територій. Пропагандистські акції, що проводилися відповідними органами, мали довести, що війська вермахту не тільки заподіють руйнування (що неминуче у збройній боротьбі), а й ведуть боротьбу не заради досягнення меркантильних інтересів, а проти більшовицької ідеології і несуть народу звільнення і високу європейську культуру.

Одним з аргументів доведення своєї переваги над сталінським режимом гітлерівці вважали відновлення соціально-економічного життя. Одним з проявів цього було відкриття освітніх установ. Так, у дистрикті "Галичина" за час його існування діяло 3 тис. сезонних і постійних дитячих садків, 4,5 тис. народних шкіл, 12 українських гімназій, 5 вишів. Періодична преса широко висвітлювала відновлення занять у школах України. Цей процес відбувався під цілковитим контролем окупаційних властей і супроводжувався нищенням радянської літератури, а також книг, що носили відбиток національної культури (як підручників, так і художніх творів), насадженням зверхності німецької культури. Тривали безперервні перевірки учителів на лояльність. Навчальний процес поєднувався з "трудовим вихованням" - відробітками на полях, збиранням лікарських рослин і т.п.

Потужним засобом ідеологічного впливу на населення, що становив основу гітлерівської пропаганди, стала періодична та неперіодична преса, котра густою мережею вкрила всю територію України. На окупованих землях поширювалося майже 190 газет тиражем 1 млн. примірників. Провідними темами газетних публікацій стали: подяка німецькій владі за визволення від більшовизму, урочистості до роковин Гітлера та нацистських свят, критика більшовицького режиму та його злочинів, перемоги вермахту на фронтах, пропаганда німецької культури, релігійна тематика. Особливе місце відводилося пропаганді виїзду населення на роботу до Німеччини, що знайшло відбиток у плакатах, оголошеннях, буклетах. Окремий сегмент морально-психологічного впливу спрямовувався на залякування населення, що супроводжувалося відповідними попередженнями, оголошеннями про розстріли партизанів, підпільників, комуністів, націоналістів та тих, хто їм допомагав.

Активна роль у німецькій пропаганді належала музеям. У Києві було відкрито музей перехідної доби, експозиція котрого мала продемонструвати переваги окупаційної влади над радянським способом життя.

Провідною темою гітлерівської пропаганди була боротьба з "жидо-більшовизмом", що було основою нацистської ідеологічної конструкції. Ототожнення радянської влади з сіонізмом було притаманним засобам масової інформації усіх частин окупованої України: дистрикту "Галичина", "Трансністрії", райхскомісаріату "Україна", військової зони і мало виправдати напад Німеччини на СРСР та продемонструвати її місію у захисті людства від панування євреїв.

Німецька пропаганда була спрямована і проти українського самостійницького руху, який у німецьких листівках часом видавався за прояви більшовицьких провокацій. Разом з тим підкреслювалося, що здобути українську самостійну державу, борючись зі зброєю в руках проти непереможної німецької армії, неможливо. Німецька пропаганда переводила рух за відродження УССД у кримінальну площину, кваліфікуючи його як "бандитизм" й перестерігала цивільне населення аби воно не надавало йому підтримки під загрозою покарань. Поширення ідеології нацизму в Україні відбувалося також засобами кіно, яке було ідеологічно спрямованим і розрахованим, насамперед, на цивільне населення. Аналіз кінофільмів, що демонструвалися в кінотеатрах, показує, що 2/3 їх були україномовними. З метою контрпропаганди використовувалися й радянські кінострічки.

Насадження нацистської ідеології в Україні відбувалося шляхом використання випробуваних більшовиками і звичних для населення засобів, таких як збори, мітинги, святкування визначних дат. Звичні за формою, такі заходи були ідеологічно насичені нацистською пропагандою, що підтверджують гітлерівські інструкції з їх проведення.

Одним із засобів привернення на свій бік місцевого населення був відпуск частини військовополонених з числа рядових бійців, які, на думку окупантів, не становили загрози і могли бути використаними для встановлення "нового порядку". З ініціативи окупаційної адміністрації складалися списки розкуркулених та постраждалих від радянської влади, що мало вселяти надію у певної частини населення на справедливість нової влади і скріплювати її авторитет.

Дійовим засобом ідеологічного впливу на населення гітлерівці вважали релігію й активно її використовували. Незважаючи на помірковане ставлення окупаційних властей до релігійних інституцій, вони були позбавлені права займатися питаннями, що мали політичний підтекст. Гітлерівці не дозволили створити єдину Православну Церкву в Україні. Все духовенство зобов'язувалося через проповіді пропагувати покірність новій владі, сумління у виконанні її вимог.

Для втілення нацистської ідеології гітлерівцями застосовувався широкий спектр засобів психологічної війни, що мав вплинути на трансформацію свідомості населення. Головними рисами пропаганди були антибільшовизм, антисемітизм, прищеплення українській спільноті почуття меншовартості, залучення місцевого населення до співпраці у різних галузях господарства та управління.

У підрозділі 4.2. - "Агітаційно-пропагандистська робота Комуністичної партії серед населення окупованої території України" розглядаються цілі та засоби ідеологічного впливу на населення окупованої України. Перший документ, який націлював на висвітлення подій на фронтах і інформування населення (в тому числі і окупованих областей) - постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому про утворення "Совинформбюро", з'явилася вже 24 червня 1941 р. Через тиждень було оприлюднено директиву ЦК ВКП(б) і Раднаркому "Партійним і радянським організаціям прифронтових областей". З липня 1941 р. почався процес планомірного розгортання ідеологічної та збройної боротьби в тилу ворога. Взявши на себе організацію цієї роботи, партійний центр створив на території республіки 23 підпільні обкоми партії, 685 міськкомів і райкомів, для підпільної роботи було залишено 26 тис. комуністів. Щоправда більшість з них існувала тільки на папері, а частина не зуміла розгорнути діяльність чи була знищена.

Водночас комуністичне підпілля і партизанський рух, що набули особливого розмаху після організації УШПР, стали політичними репрезентантами радянської влади на зайнятих ворогом територіях. Поряд з бойовими завданнями на підпільників та партизанів покладалися контрпропагандистські функції, покликані нівелювати вплив інформаційних акцій окупантів. Ідеологічна робота у ворожому тилу мала ствердити віру населення окупованих територій у перемогу, переконати у тимчасовому характері успіхів загарбників. Серед пропагандистських засобів впливу на населення партизанами використовувалися різноманітні форми: усні бесіди, збори і мітинги, розповсюдження радянських газет, листівок, друкованої продукції власного виробництва, демонстрація радянських документальних та художніх кінофільмів, художня самодіяльність, утворення зон, підконтрольних радянським партизанам. ВКП(б) поширювала свій вплив на різні верстви населення, активно залучаючи до пропагандистської роботи священнослужителів. Ідеологічна робота в тилу ворога мала на меті також розклад військових формувань гітлерівців та їх сателітів, в результаті чого на бік партизанів перейшло багато військовослужбовців різних національностей, а також колаборантів та поліцаїв.

На окупованій території України застосовувалися не тільки засоби ідейно-психологічного впливу на населення, а й терористичні і репресивні заходи.

Одним з найважливіших завдань ідеологічної боротьби на окупованій території партія вважала активну протидію українському і польському визвольним рухам. З цією метою здійснювалися цілеспрямовані агітаційно-пропагандистські акції, спрямовані на політичну і моральну дискредитацію укрїнського самостійницького руху.

Внаслідок ідеологічного протистояння між комуністичними, нацистськими і націоналістичними силами, населення окупованої України постало перед вибором, що незрідка був пов'язаний з безпосередньою загрозою для життя. За цих умов стратегії виживання і моделі поведінки були пов'язані з конформізмом та співпрацею з окупантами. Ті, хто займав безкомпромісну позицію, ставали жертвами німецько-румунського терору.

У підрозділі 4.3. - "Ідеологічна складова українського самостійницького руху" проаналізована практична діяльність українських національних формувань у боротьбі за відновлення державності в умовах гітлерівської окупації. Ця ідея червоною ниткою проходить через усі документи різних націоналістичних інституцій. ОУН вступила у війну розколотою на дві фракції - ОУН(б) і ОУН (м). Лідери військово-політичних інституцій самостійницького табору вбачали головну загрозу у відновленні радянської владі в Україні і саме проти неї спрямовували свої дії. Антибільшовицька ідеологічна налаштованість ОУН, а також сподівання на розуміння Берліна викликала на початковому етапі війни до часткової легалізації самостійницьких формувань і створення політичних органів, що розходилося з окупаційною політикою гітлерівців. Спроби проголошення української державності й фактичного утворення політичних структур 30 червня 1941 р. викликало несприйняття їх гітлерівцями і знищення українських інституцій. Був заарештований і С. Бандера, представники проголошеного "Актом" уряду, розігнано УЦК у Києві, українську раду довірених осіб у Ровно, українську обласну адміністрацію у Дніпропетровську, розстріляно тисячі оунівців та їх симпатиків. Сподівання керівництва самостійників на відродження української державності за допомогою гітлерівців зазнали краху і змусили змінити тактику боротьби. Співпраця самостійників бандерівського напряму з гітлерівцями на місцевому рівні змінилася опозицією до окупантів, про що свідчать рішення 1-ї конференції ОУН(б), яка відбулася у вересні-жовтні 1941 р. Мельниківська фракція ОУН вдалася до тактики вичікування й відкритої боротьби проти гітлерівців не вела.

Внутрішні конфлікти, боротьба за лідерство у стані самостійницького руху викликали розпорошення сил і не сприяли консолідації соціальної бази для боротьби з окупантами. Спільною рисою для всіх гілок самостійницького руху була їхня відверта антирадянська спрямованість.

Доведено, що серед засобів боротьби проти окупантів самостійники практикували диверсії, напади на ешелони з награбованим майном, звільнення людей, забраних на роботу в Німеччину, заарештованих з в'язниць. Але найпоширенішою формою була пропагандистська діяльність - розповсюдження листівок, газет, журналів, усна пропаганда. Одним з напрямків антинімецької пропаганди стала розкладницька робота у військових частинах, сформованих з представників народів Радянського Союзу. ОУН відмежувалась від співробітництва з РОА, вважаючи її осередком перелицьованих імперіалістичних сил, які мають на меті нове поневолення України Росією. В антирадянській пропаганді заключного періоду війни часто використовувались вигадки про підтримку самостійницького руху великими державами, про неминучу війну Англії проти СРСР.

Спровокований гітлерівцями українсько-польський конфлікт на Волині у 1943 р., до якого долучилася ОУН(б), відволікав сили повстанців від боротьби проти гітлерівців, привів до невиправданих втрат серед українського та польського населення і дозволив окупантам безкарно грабувати український народ.

Усвідомлення безперспективності боротьби самостійницького руху, поділеного на фракції, проти радянської влади привело їх лідерів до спроби об'єднання. У липні 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада, до складу якої увійшли представники різних напрямків руху за УССД. Однак цей захід мав більшою мірою пропагандистський, ніж дійовий характер.

У підрозділі 4.4. - "Громадські організації у форматі ідеологічного протистояння" досліджується процес утворення та ідеологічне спрямування громадських організацій в Україні в добу нацистської навали. За нових, несприятливих умов відбувався пошук нових форм самоорганізації українського суспільства в умовах "нового порядку". З самого початку війни гітлерівці намагалися взяти під свій контроль усі прояви консолідації населення в межах України і допускали діяльність лише тих об'єднань, які ідеологічно спрямовувалися проти більшовизму. Серед найбільших громадських утворень були релігійні конфесії. Зазнавши утисків від радянської влади, вони, на думку гітлерівців, мали стати надійною опорою в проведенні окупаційної політики, політичним чинником укріплення окупаційної влади. Р. Гейдріх у листі до начальників поліції закликав не чинити перешкод у розвитку Православної церкви, хоча забороняв їй будь-яку політичну діяльність. Заборона на відправлення релігійних обрядів стосувалася лише осіб єврейської національності. Отже, гітлерівці розглядали церкву як політичний чинник, що мав широкий вплив на населення. Потяг українського населення до консолідації проявився в об'єднанні церков у жовтні 1942 р. у Почаєві, що розлютило гітлерівців, які скасували рішення ієрархів і заборонили вільне пересування очільників єпархій. За таких умов церква була змушена пристосовуватись, пропагувати покірність і вимушено підтримувати заходи окупантів. Частина ж духовенства стала на шлях спротиву окупантам, допомагаючи радянським партизанам та українському націоналістичному підпіллю, переховуючи єврейські сім'ї, рятуючи військовополонених. Таким чином, церква опинилася в скрутному становищі. З одного боку, вона мала залишатися з паствою, підтримувати моральний дух населення, давати надію на майбутнє, а з іншого - співпрацювати з окупаційною адміністрацією, принаймні декларативно заявляти про свою лояльність до неї.

На відміну від церкви, яка мала багатовіковий досвід співіснування з різними режимами, інші громадські інституції, що виникли на окупованій території, змушені були пристосовуватися і відповідати на виклики часу в залежності від умов. Так, в Україні стали поширюватись комітети самодопомоги. Вони мали різні назви, але переслідували одну мету - зберегти генофонд нації в умовах окупації. Маючи чітку структуру (обласні, міські, районні, сільські комітети), вони опікувалися питаннями виживання людей. Ідеологічна складова їхньої діяльності часто обмежувалась статутною заявою про антибільшовизм, без чого діяльність була неможлива. Фактична робота спрямовувалась на адресну допомогу населенню: розшук військовополонених та їх звільнення (часто незалежно від національності), придбання харчів для малозабезпечених категорій населення, допомога хворим, надання грошової допомоги, організація дитячих ясел і садків та забезпечення харчуванням, відкриття підприємств з надання побутових послуг і т.п.

Важливу роль в процесі виживання за умов окупації відігравали культурницькі та професійні організації, такі як "Просвіта", "Жіноча служба Україні" (ЖСУ), кооперативи, професійні об'єднання. Часто, виникаючи з ініціативи самостійницьких інституцій, ці громадські організації опікувались збереженням духовних цінностей українців, поширенням їхнього впливу на населення, представників гітлерівської армії і окупаційної адміністрації. Цим об'єднанням також був властивий потяг до об'єднання зусиль та консолідації населення. Вже в 1941 р. Луцька ЖСУ мала намір об'єднатися з "Просвітою", на Ровенщині ЖСУ входили до комітетів самодопомоги. За визнанням гітлерівців, державницького напряму дотримувались юнацькі організації "Буйтур" і "Юнацтво".

Велику просвітницьку і пропагандистську роботу проводили українські професійні та самодіяльні театральні колективи. Театри діяли у великих містах і містечках: Кіровограді, Кривому Розі, Дніпропетровську, Обухові, Києві, Кагарлику, Ржищеві, Ковелі, Одесі, Запоріжжі, Маріуполі, Ніколаєві, Новомосковську, Павлограді, Чернігові, Харкові, Херсоні, Перемишлі та ін.

Гітлерівській політиці, спрямованій на маргіналізацію та винищення населення, було протиставлено ідею соціальної самодіяльності і самозахисту. Український народ продемонстрував національний солідаризм, вірність гуманітарним і загальнолюдським цінностям.

У розділі п'ятому - "Функціонування ідеологічних структур на завершальному етапі війни" простежуються зміни в ідеологічному протиборстві у зв'язку з розгромом нацистської Німеччини і переходом до мирного життя.

У підрозділі 5.1. - "Зміна пріоритетів у діяльності агітаційно-пропагандистського апарату у зв'язку з початком визволення України" характеризується еволюція основних векторів ідеологічного протистояння учасників боротьби. На завершальному етапі війни, коли її результат був питанням часу і йшов процес звільнення республіки від окупантів, важливе місце в діяльності пропагандистського апарату відводилося наслідкам окупації. З цією метою 5 березня 1943 р. була створена Надзвичайна Державна Комісія зі встановлення і розслідування злочинів гітлерівців на чолі з першим секретарем ЦК КП(б)У. На місцях створювалися обласні, районні комісії. Результати роботи НДК широко використовувались у пропагандистських акціях. У цивільному житті пріоритетною темою радянських пропагандистських органів було звільнення України від нацистських загарбників, чергові перемоги Червоної армії і завдання остаточного розгрому нацизму. Ці сюжети поєднувалися з апологетикою керівної ролі партії і заслуг її вождя - Сталіна.

Українське суспільство виявилося розколотим. Непримиренна боротьба точилася між прихильниками радянської влади і національно-визвольним рухом, який обстоював ідею утворення самостійної держави. Гострота ідеологічного протистояння відбита в партійних постановах, урядових зверненнях до населення, пропагандистських оцінках у пресі, самостійницьких друкованих виданнях. Партійні органи прагнули, дискредитувати національно-визвольний рух і позбавити його підтримки широких мас населення. Від заарештованих націоналістів силовими методами вимагалися свідчення про їхню причетність до німецьких спецслужб, що потім використовувалося з пропагандистською метою.

У боротьбі проти націоналізму використовувалися різноманітні методи - від пропаганди у ЗМІ до військових операцій з залученням партизанських формувань і військових частин. Широко застосовувалась практика формування спецбоївок, які проникали у підпілля, виявляли і знищували його керівний склад. Нерідко у пошуках співчуваючих, перевдягнені у форму націоналістів, представники НКВС-НКДБ чинили розправи над мирним населенням, видаючи це за дії самостійників.

На завершальному етапі війни, зі вступом Червоної армії на територію України, самостійники позиціонують радянську владу як головного ворога. Серед засобів боротьби ними активно використовувалися терористичні акти проти партійних і радянських функціонерів, спеціалістів, диверсії, спрямовані на зрив хлібопоставок, антимобілізаційні акції. При цьому вони прагнуть перевести антирадянську боротьбу в інтернаціональне русло. В листопаді 1943 р. ними було створено антибільшовицький блок народів (АБН).

Українсько-польське протистояння періоду гітлерівської окупації в умовах мирного часу змістилося від збройних конфліктів до пропагандистської роботи. Мали місце випадки відмови українських учителів викладати в польських школах, а польскі школярі відмовлялися вивчати українську мову.

Таким чином, ідеологічна боротьба в умовах визволення України від гітлерівських окупантів вступила в нову фазу.

У підроздділі 5.2. - "Пропагандистські акції самостійницьких формувань на завершальному етапі Другої світової війни" висвітлюються дії українських самостійників у період завершення Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. Аналіз документів ОУН, листівок, періодичних видань дав змогу зробити висновок, що на завершальному етапі війни до керівництва самостійницького руху прийшло усвідомлення необхідності зміни тактики боротьби. З наближенням Червоної армії були зроблені спроби залучити до боротьби представників інших народів СРСР. У грудні 1943 р. вони розповсюдили листівку "Білоруський народе!", в якій порівнювали сталінський режим з німецькою окупацією і закликали до боротьби за створення самостійної Білорусії. Подібна листівка-звернення була адресована бійцям і командирам Червоної армії.

Усвідомлення вразливості позицій ОУН, яка заплямувала себе зв'язками з гітлерівцями, підштовхнуло самостійників до спроби відмежування від окупантів і від самої назви. Цим була викликана поява навесні 1944 р. роз'яснення позиції ОУН щодо гітлерівців. У червні того ж року була скликана конференція, на котрій створено нову структуру - "Народно-Визвольну Революційну Організацію" (НВРО). Нова назва не змінювала мети і засобів боротьби, не додала авторитету рухові, а лише загострила існуючі внутрішні суперечності. Це було суто політичне рішення, що не мало жодних політичних наслідків.

На завершальному етапі війни центр ваги в ідеологічній боротьбі був перенесений у антибільшовицьке русло. За підрахунками автора, з 28 липня 1944 р. до 28 лютого 1945 р. УПА провела 146 бойових операцій, з яких лише 2 проти гітлерівців, а решту - проти підрозділів НКВС і Червоної армії. У січні 1944 р. з'явилося звернення бандерівців до громадян України, в якому населення попереджали про насування більшовицької окупації і закликали збирати зброю, вступати до УПА і готуватися до боротьби. Натомість мельниківська фракція робила розрахунок на українську еміграцію, яка мала популяризувати ідею визволення українського народу, зосереджуючи зусилля на критиці більшовизму і як загрози європейським народам.

Після визволення України в жовтні 1944 р. активність націоналістичної пропаганди була спрямована на місцеве населення та у середовище радянських функціонерів, яких закликали кидати службу. Утворювалися молодіжні підпільні організації. Одна з них "Нескорений сокіл" в листівках закликала не вступати в комсомол, попереджала за відповідальність перед народом. Серед населення поширювалися прокламації зі зверненням до батьків забороняти дітям вступати у піонерські організації, які, нібито, виховують зрадників народу. Бандерівські пропагандисти з липня 1945 р. поширювали звернення до українців, насильно вивезених за кордон, з закликами повертатися і вступати до лав бійців УПА.

Серед міжнародних акцій слід виокремити звернення А. Мельника 2 травня 1945р. до керівника конференції у Сан-Франціско Стеттініуса з нагоди утворення ООН, в якому він заявляв про неправомірність представника радянського уряду України виступати від імені всього народу, оскільки останній є уярмлений режимом.

Пропагандистські акції самостійників мали на меті привернути увагу світової спільноти до боротьби українського народу за самостійну державу.

У підрозділі 5.3. - "Ідеологічні аспекти суспільно-політичних процесів у республіці 1943-1945 рр." простежуються ідеологічні процеси в Україні в період її визволення від гітлерівської окупації. Зазначено, що радянізація західноукраїнських земель 1939-1940 рр. більшістю населення була сприйнята негативно, тому напад Німеччини на СРСР вселяв надію на краще майбутнє. Дії ОУН породжували ілюзії відновлення української державності. І хоча примарність сподівань стала очевидною вже в перший рік окупації, керівники ОУН одночасно вели боротьбу проти грабіжницької політики німців і проти радянської влади.

Перший документ, спрямований на відбудову республіки, вийшов 21 серпня 1943 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) про невідкладні заходи з відновлення господарства в районах, звільнених від німецької окупації, передбачала поставити в Україну необхідну кількість сільгосптехніки. Відбудовний процес в ідеологічній сфері розпочинався з відновлення матеріальної бази культурно-просвітніх установ. На це спрямовувала постанова ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1943 р. Нею передбачалося виділити УРСР 20 комплектів устаткування для районних друкарень, 5 тонн газетних шрифтів, 3 тонни ротаційної фарби і т. п. Відновлювався випуск районних газет (двічі на тиждень) і щоденний вихід зведень "Совинформбюро", для нього республіка отримувала 150 тонн паперу. Відновлювалася робота бібліотек, яким виділялося 1 млн. примірників художньої літератури. Наркомат освіти передавав Україні комплекти книг і газет для 3 обласних, 3 міських і 48 районних бібліотек, що було вагомим внеском в початок відбудови ідеологічних структур.

Провідну роль в процесі ідеологічної уніфікації визволених земель відігравала комуністична партія. Постановою ЦК ВКП(б) від 14 вересня 1943 р. передбачалося підготовити на 6-місячних курсах 150 редакторів газет. Ідеологічна складова визначалася навчальною програмою, в якій більшість годин відводилася на вивчення історії ВКП(б). У постанові ЦК ВКП(б) від 20 травня 1945 р. особливо наголошувалося на пропагандистській ролі газет. Постанова вимагала збільшення обсягу 35 районних газет, відкриття нових відділів, збільшення штату кореспондентів.

Серед партійних документів велике значення мали постанови ЦК КП(б)У від 1 листопада 1943 р. про утворення парторганізацій у визволених районах України та від 1 квітня 1944 р. про керівні органи місцевих рад депутатів трудящих. У першій йшлося про зволікання зі створенням райкомів, міськкомів партії, несвоєчасним прибуттям на місця партійних керівників. Друга наголошувала на утворенні виконкомів місцевих рад, підкреслювала на необхідності залучення місцевих активістів до формування владних структур.

Велике значення надавалося перевірці комуністів, які без дозволу парторганів залишилися на окупованій території, або втратили документи. Під час перевірок встановлювалися особи, які співпрацювали з окупантами. Для виявлення колаборантів використовувалися списки, складені радянськими підпільниками, партизанами, розвідниками.

Боротьба проти націоналістів займала чільне місце у роботі спецслужб і часто вступала в суперечність з законом, про що свідчать інформації Прокурора УРСР Р. Руденко. Винуватці злочинів іноді притягувались до відповідальності, але, в більшості випадків, злочини замовчувалися, що демонструє ставлення радянської влади до українського населення, що побувало в окупації.

Ефективним засобом боротьби проти українського повстанського руху виявилися випробувані часом депортації. У січні 1945 р. ЦК КП(б)У ухвалив рішення "Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України", де поряд з вимогами створення комсомольських організацій і залучення місцевого населення, містилися рекомендації щодо обліку населення, а також попередження про те, що ті, хто не зареєструється, будуть вважатися бандитами, а їхні родини будуть депортовані. Це прискорило добровільну здачу самостійників.

Ідеологічна перевірка стосувалася й тих, хто з різних причин опинився на чужині. Такі особи потрапляли в фільтраційні табори, а звідти переважна більшість - на лісоповали, рудники й шахти або в табори ГУТАГу.