Білоруський воєнний колабораціонізм у період Другої світової війни (1941–1945)

З функцій німецьких силових структур найбільший інтерес викликає проблема Голокосту і взагалі знищення мирного населення. Роль білоруських формувань, що брали участь в цих подіях, розглянута в дослідженнях В. Курілли, Х. Краусника, Х. Вільхельма (усі з Німеччини), Л. Рейна (Ізраїль), Е. Хаберера (Канада) і Ш. Чолавського (Нідерланди) Cholawsky Sh. The Jews of Byelorussia during World War II. - Amsterdam, 1998; Curilla W. Die deutsche Ordnungspolizei und der Holocaust im Baltikum und in Weissrussland 1941-1944. - Paderborn, 2006; Krausnick H., Wilhelm H.-H. Die Truppe des Weltanschauungskrieges: die Einsatzgruppen der Sicherhetspolizei und des SD 1938-1942. - Stuttgart, 1981; Haberer E. German police and genocide in Belorussia, 1941-1944 // Journal of Genocide Research. - 2001. - Vol. 3. - Issue 1. - P. 13-29; Issue 2. - P. 207-218; Issue 3. - P. 391-403; Rein L. Local Collaboration in the Executon of the “Final Solution” in Nazi-Occupied Belorussia // Holocaust and Genocide Studies. - 2006. - Vol. 20. - Issue 3. - P. 381-409..

Серед публікацій, присвячених проблемі колабораціонізму в її зв'язку з Голокостом, необхідно відзначити монографію американського історика М. Діна «Колабораціонізм і Голокост. Злочини місцевої поліції в Білорусії і на Україні, 1941-1944». Написана на значному фактичному матеріалі, ця книга є єдиною в західній історіографії роботою, в якій даний порівняльний аналіз процесу організації і діяльності української і білоруської поліції Dean M. Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Byelorussia and Ukraine, 1941-1944. - New York, 2000..

Питання німецьких зусиль, спрямованих на придушення партизанського руху в окупованій Білорусії, розглянуте в дослідженнях таких американських і західноєвропейських істориків, як Д. Армстронг, Л. Гренкевіч, Ч. Діксон, О. Гейлбрунн, Д. Каров, М. Купер, В. Ределіс, Е. Хессе, С. Хітон і Е. Хоувелл. Аналізуючи теорію і практику антипартизанських операцій, ці автори обов'язково вказують на роль і значення формувань, створених з представників місцевого населення Армстронг Д. Советские партизаны. Легенды и действительность. 1941-1944. - М., 2007; Диксон Ч., Гейлбрунн О. Коммунистические партизанские действия. - М., 1957; Каров Д. Партизанское движение в СССР в 1941-1945 гг. - Мюнхен, 1954; Cooper M. The Nazi War against Soviets partisans, 1941-1944. - New York, 1979; Grenkevich L. The Soviet Partisan Movement, 1941-1944: a critical Historiographical analysis. - London, 2006; Heaton C.D. German anti-partisan warfare in Europe, 1939-1945. - Atglen, PA, 2001; Hesse E. Der sowjetrussische Partisanenkrieg 1941 bis 1944 im Spiegel deutscher Kampfweisungen und Befehle. - Gцttingen, 1969; Howell E.M. The Soviet Partisan Movement: 1941-1944. - Washington, DC, 1956; Redelis V. Partisanenkrieg. Entstehung und Bekдmpfung der Partisanen- und Untergrundbewegung im Mittelabschnitt der Ostfront, 1941 bis 1943. - Heidelberg, 1958..

Нарешті, проблеми дослідження тим або іншим чином торкаються автори, які вивчають міжнаціональні стосунки на території окупованої Білорусії. Прикладом можуть бути публікації німецьких істориків Г. Симона і Л. Хармута, американців Р. Лукаса, Т. Піотровського і Р. Епштейн і ізраїльтянина Л. Сміловіцького. Розглянуті ними питання дозволяють дати оцінку ролі національного чинника в процесі створення і використання колабораціоністських формувань Хармут Л. Жизненное простарнство на Востоке: немцы в Белоруссии, 1941-1944 // Нёман. - 1993. - №5. - С. 119-160; Epstein B. Allies in Resistance: Jews and Belarussians in German-Occupied Minsk // Collaboration and Resistance During the Holocaust: Belarus, Estonia, Latvia, Lithuania. - Bern, 2004. - P. 431-458; Lukas R. The Forgotten Holocaust: The Poles under German Occupation 1939-1944. - New York, 1997; Piotrowski T. Poland`s Holocaust: Ethnic Strife, Collaboration with Occupying Forces and Genocide in the Second Republic, 1918-1947. - Jefferson, NC, 1998; Simon G. Nationalismus und Nationalitдtenpolitik in der Sowjetunion: von der totalitдren Diktatur zur nachstalinschen Gesellschaft. - Baden-Baden, 1986; Smilovitsky L. Antisemitism in the Soviet Partisan Movement, 1941-1944: The case of Belorussia // Holocaust and Genocide Studies. - 2006. - Vol. 20. - Issue 2. - P. 207-234..

Слід відзначити, що всі вищезгадані аспекти тісно переплітаються між собою. Цей факт обумовив появу узагальнювальних робіт, автори яких постаралися дати повну картину німецької окупації на території цієї республіки. В даному випадку до таких фундаментальних досліджень слід віднести монографії і статті німецьких істориків Б. Кьярі і К. Герлаха і книгу американського історика А. Муньоса (підготовлена в співавторстві з дисертантом). Незважаючи на вказаний загальний задум, роботи цих авторів відрізняються методологічним підходом до проблеми воєнного колабораціонізму. Увага Кьярі і Герлаха зосереджена на тих білоруських і інших колабораціоністських формуваннях, які брали участь в знищенні мирного населення. Що ж до Муньоса, то головним предметом його дослідження є антипартизанські частини і підрозділи, і їх операції проти радянських партизан К'яры Б. Гiсторыя як паслядоўнасць катастроф. Беларускi рэгiён як акупаванае грамадства: 1939-1944/47 // БГА. - 1996. - Т. 3. - Сш. 2. - С. 199-211; Chiari B. Deutsche Zivilverwaltung in WeiЯruЯland 1941-1944. Die lokale Perspektive der Besatzungsgeschichte // Militдrgeschichtlche Mitteilungen. - 1993. - Bd. 52. - H. 1. - S. 67-89; Chiari B. Alltag hinter der Front: Besatzung, Kollaboration und Widerstand in WeiЯruЯland 1941-1944. - Dьsseldorf, 1998; Chiari B. Deutsche Herrschaft in WeiЯruЯland. Ьberlegungen zum localen und historischen Umfeld // Tдter im Vernichtungskrieg. Der Uberfall und der Vцlkermord an den Juden. - Berlin; Mьnchen, 2002. - S. 137-159; Gerlach Ch. Kalkulierte Morde: die deutsche Wirtschafts- und Vernichtungspolitik in WeiЯruЯland 1941 bis 1944. - Hamburg, 1999; Munoz A.J., Romanko O.V. Hitler`s White Russians: Collaboration, Extermination and Anti-Partisan Warfare in Byelorussia, 1941-1944. - New York, 2003..

Західна історіографія має спеціальний напрям, автори якого займаються історією військ СС. В даному випадку особливий інтерес викликають так звані іноземні з'єднання цих військ, серед яких була 30-а гренадерська дивізія, укомплектована в основному білорусами. Як правило, історія створення і використання цього формування розглядається в контексті загальної історії військ СС, рідше - серед їх східних частин. Ще менше робіт, присвячених тільки цій дивізії. Загалом, це дослідження англійців Г. Уільямсона і М. Віндроу, американців Р. Дітера, В. Одегарда, Р. Ландвера, Д. Літтлджона і А. Муньоса, німців Р. Міхаеліса, П. Хауссера і Х. Хьоне і канадійця Р. Соробі Залесский К.А., Хауссер П. Черная гвардия Гитлера. Ваффен-СС в бою. - М., 2007; Уильямсон Г. СС - инструмент террора. - Смоленск, 1999; Хёне Х. Черный орден СС. История охранных отрядов. - М., 2005; Landwehr R. 30.Waffen-Grenadier-Division der SS “Russia Nr.2” or “Weissruthenien” // Siegrunen. - 2002. - Spring/Summer. - Issue 72. - P. 30-35; Littlejohn D. Foreign Legions of the Third Reich: In 4 vols. - San Jose, CA, 1987. - Vol. 4; Michaelis R. Russen in der Waffen-SS. - Berlin, 2002; Munoz A.J. Forgotten Legions: Obskure Combat Formations of the Waffen-SS. - New York, 1991; Odegard W., Deeter R. Foreign Volunteers of Hitler`s Germany. - Los Angelos, 1968; Sorobey R. Ukrainians' Fight for France // World War II. - 2004. - September. - Vol. 19. - Issue 5. - P. 42-48; Windrow M. The Waffen-SS. - London, 1995. .

Багато інформації про окремих білоруських колабораціоністів, їх діяльність під час окупації республіки і обставини післявоєнної долі міститься в книзі американського юриста Д. Лофтуса «Білоруський секрет», яка була опублікована в Нью-Йорку в 1982 р. Loftus J. The Belarus Secret. - New York, 1982.

Нарешті, проблема колабораціонізму знайшла своє віддзеркалення в загальних роботах по історії Білорусії, підготовлених емігрантськими істориками. Як приклад таких робіт можна навести монографії І. Любачка, Я. Найдзюка, І. Косяка і Н. Вакара. Ці автори розглядають білоруський колабораціонізм часів війни, як продовження національно-визвольного руху ще дорадянського періоду. В ідейному плані їх роботи є продовженням поглядів післявоєнної білоруської еміграції, яка відстоювала тезу, що в період з 1941 по 1944 р. на території Білорусії почалося створення національної держави і її збройних сил. Літом 1944 р. цей, «загалом вдалий», процес був перерваний новою радянською окупацією Найдзюк Я., Касяк І. Беларусь учора і сёньня. - Мн., 1993; Lubachko I. Belorussia under Soviet rule, 1917-1957. - Lexington, 1972; Vakar N.P. Belorussia: The Making of a Nation. - Cambridge, Mass., 1956..

Таким чином, аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури дозволяє зробити висновок, що проблема білоруського воєнного колабораціонізму вже неодноразово була предметом історичних досліджень. Тим не менше, вона потребує подальшого вивчення і вимагає відповіді на низку питань, які в комплексі або частково ще не піднімалися жодним з напрямів історіографії. А саме: порівняльний аналіз процесу організації, підготовки і бойового застосування білоруських формувань; роль політичного колабораціонізму в цьому процесі; значення чинника національних стосунків тощо. Крім того, суттєвого уточнення вимагають кількісні і якісні показники білоруських частин і підрозділів у складі силових структур Німеччини. Всі ці і інші аспекти проблеми білоруського воєнного колабораціонізму автор спробував розглянути і проаналізувати в процесі свого дослідження.

Дисертаційне дослідження було підготовлене на основі широкої і різноманітної бази джерел, які можна згрупувати по наступних категоріях:

· опубліковані документи і матеріали;

· архівні (неопубліковані) документи і матеріали;

· спогади і щоденники учасників описуваних подій;

· періодична преса, що виходила за вказаний період.

Враховуючи їх зміст, походження і авторство, весь комплекс опублікованих документів можна згрупувати таким чином. Це документи і матеріали: (а) органів державного керівництва Німеччини; (б) командування німецьких збройних сил; (в) органів воєнно-політичного керівництва СРСР і радянського руху Опору; (г) організацій білоруського національного руху, колабораціоністських організацій і добровольчих формувань; (д) інших національних антирадянських і колабораціоністських організацій, а також добровольчих формувань.

Перша група опублікованих джерел є офіційними документами і матеріалами найвищих органів влади нацистської Німеччині, що відповідали за формування різних напрямів східної політики. В даному випадку, це офіційне листування між Міністерством у справах окупованих східних областей, рейхскомісаріатом «Остланд» і генеральним округом «Білорусія», листування між керівництвом цих адміністративних одиниць і їх представництвами на місцях. Листування стосується політичного і соціального становища на окупованих територіях, протиріч між гілками окупаційної адміністрації, їх ставлення до діяльності колабораціоністських організацій, взаємин різних груп як білоруського, так і інших національних рухів. Значне місце в цих документах приділяється розвитку партизанського і підпільного руху, їх впливу на ситуацію в Білорусії.

У вищезгаданих джерелах йдеться загалом про причини створення білоруських колабораціоністських формувань і вплив на цей процес суспільно-політичної ситуації на території республіки. З наступної групи джерел - документів і матеріалів командування німецьких збройних сил - можна дізнатися про сам процес створення і застосування цих формувань.

Опубліковані матеріали третьої групи джерел є офіційним і неофіційним листуванням між центральними органами СРСР, партизанськими загонами і підпільними організаціями на місцях. Особливо слід виділити контакти між партизанським рухом і його агентурною мережею в органах німецького окупаційного режиму, колабораціоністських організаціях і добровольчих формуваннях. Документи і матеріали цієї групи джерел є основними при вивченні ставлення радянського воєнно-політичного керівництва і руху Опору до проблеми колабораціонізму. Проте унаслідок того, що ці матеріали багато в чому тенденційні, використовувати їх треба вкрай уважно і лише в комплексі з іншими видами джерел.

Документи і матеріали «німецького» і «радянського» походження органічно доповнюються опублікованими джерелами, що вийшли з середовища білоруського національного руху. Наприклад, такій колабораціоністської організації, як БЦР, яка мала безпосереднє відношення до процесу створення добровольчих формувань.

Нарешті, деякі відомості про білоруські формування містяться в документах і матеріалах останньої групи опублікованих джерел. Зазвичай ці формування згадуються у зв'язку з їх ставленням щодо колабораціоністів з представників інших національних груп, що діяли на території республіки.

Найважливішою категорією історичних джерел, на яких базується дослідження, є неопубліковані документи з архівів Білорусії, Росії, України, Німеччини і Польщі.

У Національному архіві Республіки Білорусь міститься колекція архівних документів, що дозволяє розкрити всі основні етапи створення і діяльності колабораціоністських формувань. Фонди цього архіву по даній проблематиці можна розділити на чотири групи. Перша представлена документами і матеріалами установ німецького окупаційного режиму, а саме: генерального комісаріату «Білорусія» (ф. 370) і мінського окружного комісаріату (ф. 393). Вони містять інформацію про структуру окупаційної адміністрації, суспільно-політичну ситуацію на території республіки, настрої місцевого населення, радянський і польський партизанський рух, ставлення окупантів до білоруських колабораціоністів.

Друга група - це документи і матеріали колабораціоністських організацій. В даному випадку найбільший інтерес представляють фонди Білоруської ради довіри (ф. 380), Білоруської центральної ради (ф. 381), Білоруської народної самодопомоги (ф. 384) і Бойового союзу боротьби з більшовизмом (ф. 854). Тут міститься докладна інформація про діяльність цих організацій, їх місце в німецьких окупаційних структурах, взаємини колабораціоністів і окупантів.

Документи і матеріали колабораціоністських формувань є третьою групою. Так, у фонді Головного управління військових справ БЦР (ф. 383) - накази, інструкції і звіти цієї організації, що стосуються причин створення, процесу організації, підготовки і бойового застосування білоруських частин у складі Вермахту, поліції і військ СС. Детальніша інформація про деякі окремі формування, їх чисельність, кадровий склад, настрої бійців і командирів, результати бойових операцій міститься у фондах Білоруської крайової оборони (ф. 382), Головного штабу СБМ (ф. 385) і Корпусу білоруської самооборони (ф. 465).

Відомості про ситуацію на території республіки, партизанський рух і його боротьбу з окупантами і колабораціоністами знаходяться у фонді Білоруського штабу партизанського руху (ф. 3500).

Логічним доповненням до інформації попереднього архіву служать матеріали Білоруського державного архіву кіно-, фото- і фонодокументів. Наприклад, у фондах німецької трофейної кінохроніки і трофейних фотографій, міститься цінна візуальна інформація про колабораціоністські формування. Аналіз цих матеріалів дозволяє розкрити деякі сторони організації, підготовки і використання частин поліції, самооборони, БКА і СБМ.

Дані про ставлення радянського воєнно-політичного керівництва до проблеми колабораціонізму взагалі і його проявам на території Білорусії зокрема, заходах, спрямованих на розкладання і знищення добровольчих формувань, були знайдені у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії. В даному випадку найбільший інтерес представляють фонд Центрального штабу партизанського руху (ф. 69) і особистий фонд його беззмінного керівника П. Пономаренка (ф. 625).

Фонди Державного архіву Російської Федерації є дуже важливим джерелом для розуміння взаємин всередині організацій національного руху напередодні і в ході Другої світової війни, а також для аналізу їх контактів з німецьким воєнно-політичним керівництвом. Документи, що розкривають суть цих взаємин, містяться у фондах Загальнокозачого об'єднання в Німецькій імперії (ф. Р-5761), Канцелярії Козачого національно-визвольного руху (ф. Р-5762) і в колекції окремих документів різних емігрантських організацій (ф. Р-9145).

Іншу групу фондів цього архіву складають документи і матеріали Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників (ф. Р-7021) і Міжнародного трибуналу для головних німецьких воєнних злочинців (ф. Р-7445). Ці джерела представляють інтерес перш за все для розуміння суті німецької східної політики, заходів щодо її формування і методів реалізації.

Певний інтерес для вивчення проблеми білоруських формувань представляють матеріали Державного архіву Автономної Республіки Крим. Так, у фондах Кримського обкому Компартії України (ф. П-1), Кримського штабу партизанського руху (ф. П-151) і Кримської комісії з історії Великої Вітчизняної війни (ф. П-156) знаходиться багато німецьких трофейних документів, що є наказами і інструкціями по боротьбі з партизанським рухом. Як правило, це документи загального характеру, що централізовано розсилалися на всі окуповані території. Проте є і такі документи, які різні німецькі інстанції, зайняті антипартизанською боротьбою, надсилали один одному з метою обміну досвідом. Значне місце серед них займають всілякі інструкції по використанню в боротьбі проти партизан місцевого населення.

Німецька точка зору на проблему білоруських колабораціоністських формувань представлена документами і матеріалами фондів Федерального воєнного архіву ФРН. Комплекс цих матеріалів є дуже численним і охоплює значне коло питань, що стосуються теми дослідження. Загалом, його можна розділити на три групи.

У першій групі представлені фонди найвищих органів командування німецьких збройних сил: Верховного командування сухопутних військ (RH 2), генерала східних і іноземних формувань (RH 58), відділу пропаганди Вермахту (RW 4) і відділу військової розвідки і контррозвідки - Абверу (RW 5). У цих фондах міститься загальна інформація про колабораціоністські формування по родам військ, приведена їх класифікація, структура і чисельність за різні періоди.

До наступної групи можна віднести фонди воєнної адміністрації на території окупованої Білорусії. В даному випадку найбільш цікавими є фонди командувача тиловим районом групи армій «Центр» (RH 22) і командувача військами Вермахту в рейхскомісаріаті «Остланд» (RH 41). Аналіз інформації, що зберігається в цих фондах, дозволяє освітити такі питання, як організація і функції німецької воєнної адміністрації в Білорусії, її силові структури, боротьба з партизанським рухом, залучення до співпраці місцевого населення і його участь в підтримці порядку.

Остання група фондів представлена документами і матеріалами по історії частин і з'єднань військ СС. Для дисертаційного дослідження найбільший інтерес представляє фонд 30-ї гренадерської дивізії військ СС (RS 3-30). У матеріалах фонду містяться накази, інструкції і звіти командування дивізії, її полків і батальйонів, що відносяться до періоду бойових дій на Західному фронті.

Нарешті, в колекції цього архіву слід відзначити так званий фонд генерала В. Позднякова (MSg 149). Головним чином це документи по історії Власовського руху, які цей соратник колишнього радянського генерала збирав після війни. Документи фонду є незамінними при розгляді проблеми взаємин цього руху і білоруських національних організацій за період з 1944 по 1945 р.

Проблема стосунків всередині табору колабораціоністів, з погляду представників неросійських організацій, може бути висвітлена за допомогою інформації, що зберігається в архіві Інституту сучасної історії (Мюнхен, ФРН). Для даного дослідження найбільший інтерес представляють матеріали з так званого «фонду Юргена Торвальда». Це рукописи учасників описуваних подій або інтерв'ю з ними, зібрані після війни цим відомим німецьким істориком.

Значний інтерес представляють документи Зібрання рукописів Управління воєнно-історичних досліджень Міністерства оборони ФРН. Тут йдеться перш за все про післявоєнні спогади, пам'ятні записки і інтерв'ю учасників процесу створення і використання колабораціоністських формувань. Ці матеріали можна розділити на ті, які вийшли з німецького середовища і ті, які були написані бійцями добровольчих формувань або представниками національних організацій. До перших слід віднести документи, авторами яких були такі німецькі воєнні діячі, як Р. фон Хайгендорф і Е. Кьострінг. До другої групи входять матеріали, підготовлені вже згадуваним власовцем В. Поздняковим.

Документи з історії німецької окупаційної політики на території СРСР взагалі і Білорусії зокрема, відомості про окупаційний режим і його силові структури, інформація про деякі колабораціоністські формування містяться у фондах Національного архіву США. Під час роботи над дисертацією автор користувався фотокопіями документів з цих фондів, які складають так звану «Олександрійську колекцію» у Архіві нової історії Польщі. Головним чином це комплекс трофейних німецьких документів і матеріалів, захоплених американцями після капітуляції Німеччини. З погляду проблеми дослідження найбільш цікавими є фонд рейхсфюрера СС і шефа німецької поліції (T-175) і фонд військ СС (T-354).

Нарешті, дисертант мав можливість користуватися документами і матеріалами з особистого архіву відомого німецького історика І. Хоффманна - автора численних робіт по проблемах воєнного колабораціонізму громадян СРСР. Зібрані ним документи представляють певний інтерес при розгляді низки питань, пов'язаних з темою дослідження. Наприклад, їх аналіз дозволяє уточнити деякі моменти історії білоруської поліції і БКА, а також - суть і принципи взаємин Власовського руху і інших колабораціоністських організацій.

Наступною категорією джерел є спогади і щоденники державних, політичних і воєнних діячів. Це (а) діячі білоруського національного руху, (б) керівники і рядові учасники радянського партизанського руху, (в) представники воєнно-політичних кіл нацистської Німеччини, (г) колабораціоністи з числа інших народів СРСР і (д) учасники польського руху Опору.

Найповніше представлена перша група спогадів. Надзвичайний інтерес викликають ті з них, автори яких мали безпосереднє відношення до організації, підготовки або бойового застосування білоруських колабораціоністських частин. Перш за все це автобіографічна повість курсанта Мінської офіцерської школи БКА, а потім - офіцера 30-ї гренадерської дивізії військ СС К. Акули, спогади організатора білоруської поліції і, одночасно, одного з лідерів націоналістичного партизанського руху Д. Космовича, командувача БКА Ф. Кушеля і офіцера білоруської самооборони П. Пархути. До такого типа джерел також відноситься збірка спогадів, підготовлена до друку Л. Юревичем.

Значний комплекс спогадів і щоденників залишили після себе керівники і рядові члени СБМ. Так, серед них слід назвати спогади О. Голубицького, М. Ганька, Я. Жамойтіна, А. Каткович, В. Каткович-Клентак, К. Романовича і В. Сенкевича. Крім того, вже згадуваний Л. Юревич, підготував ще одну збірку, куди увійшли спогади і інтерв'ю членів СБМ, зібрані цим автором в еміграції.

Нарешті, цінна інформація по темі дисертаційного дослідження є в спогадах і щоденниках діячів білоруського національного руху і членів колабораціоністських організацій: Л. Голяка, Л. Геніуш, А. Колубовича, Ю. Кіпеля, Й. Малецького і С. Хмари.

Мемуарна література, що вийшла з середовища радянських партизан, по кількості не поступається попередній групі. Як правило, вона представлена спогадами і щоденниками керівників партизанського руху на території Білорусії, командування партизанських загонів і підпільних груп і рядових учасників руху Опору. Так, в першому випадку значний інтерес представляють спогади начальника Білоруського штабу партизанського руху П. Калініна.

Серед керівництва середньої ланки найцікавіші спогади залишили С. Ваупшасов, І. Захаров, В. Козлов, Г. Ліньков, В. Лобанок, К. Мазуров і Р. Мачульський.

З рядових учасників руху Опори, спогади яких представляють певний інтерес, слід назвати О. Бєлєвича, Г. Будая, Р. Капустьонка, І. Колоса і О. Короткевича.

Фактичний матеріал, який міститься в цих виданнях, може бути корисним при освітленні таких питань, як німецька окупаційна політика і становище місцевого населення, взаємини останнього з партизанами і підпільниками. Слід зазначити, що інформація, яку можна почерпнути з партизанських спогадів, не може бути достовірним джерелом з проблеми колабораціонізму. Проте її цінність по деяких аспектах заперечувати не можна. Так, в даному випадку найбільший інтерес представляє офіційна позиція радянської влади щодо учасників колабораціоністських формувань, а також робота партизан і підпільників по їх розкладанню.

При всій важливості її позиції, німецька сторона в цій категорії джерел представлена значно слабкіше. Жоден з головних керівників німецького окупаційного режиму на території Білорусії не залишив спогадів. Тому білоруська тема взагалі і проблема колабораціонізму зокрема представлені в спогадах і щоденниках німецьких воєнно-політичних діячів тільки побічно. Наприклад, з цієї точки зору найбільш інформативними слід визнати спогади керівників і співробітників «східного міністерства» А. Розенберга, О. Бройтігама, П. Кляйста і Х. фон Херварта. В них міститься загальна інформація щодо діяльності цього міністерства в Берліні і в генеральному окрузі «Білорусія».

Окремі аспекти німецької східної політики, її формування і реалізацію відображають спогади і щоденники нацистських політиків Й. Геббельса і Г. Раушнінга, воєнних діячів Ф. фон Бока, В. Варлімонта, Ф. Гальдера, Г. Гудеріана і В. Кейтеля.

Роль німецьких спецслужб в справі організації і підготовки колабораціоністських формувань висвітлена в спогадах керівників німецької розвідки Р. Гелена і В. Шелленберга.

Певну цінність при розгляді проблеми німецької національної політики представляє збірка так званих застільних промов Гітлера, підготовлених до публікації його секретарем Г. Пікером.

Спогади, залишені представниками небілоруських національних рухів і колабораціоністських організацій, є суттєвим доповненням до білоруської і німецької точки зору. Ці видання є незамінними при освітленні взаємин всередині табору колабораціоністів. Серед авторів цієї групи провідне становище займають керівники і рядові учасники Власовського руху - по суті, головні суперники націоналістів в боротьбі за вплив на білоруське населення. Це перш за все Ф. Богатирчук, О. Казанцев, К. Кроміаді, В. Поздняков та В. Штрік-Штрікфельдт.

У спогадах представників українського національного руху також міститься певна інформація, корисна при розгляді проблеми білоруського колабораціонізму. Так, отаман Т. Бульба-Боровець залишив записки про спільну операцію його «Поліської січі» і білоруської поліції порядку, яку вони провели літом 1941 р. проти залишків радянських військ в районі Мозиря. Факти про діяльність СБМ в період 1944-1945 рр. наводить в своїх спогадах Т. Белостоцький - один з керівників української молоді на території Німеччини.

Остання група мемуарної літератури - спогади і щоденники учасників польського руху Опору. Фактично, це єдине джерело з такого складного питання, як білорусько-польський конфлікт на території республіки. Про те, як цей конфлікт відбився на загальній ситуації в генеральному окрузі, до чого призвів у сфері міжнаціональних відносин, і якій мав вплив на проблему колабораціоністських формувань, детально розглянуто в книзі одного з керівників польської підпільної організації АК Й. Правдзіча-Шляського. Цікава інформація про білорусько-польські стосунки в Новогрудській окрузі є також в збірках спогадів рядових учасників АК.

При написанні дисертації був використаний значний комплекс матеріалів періодичної преси, що виходила за вказаний період. Загалом дослідження базується на наступних групах періодики: (а) преса колабораціоністських формувань, (б) колабораціоністська преса загальної спрямованості, (в) німецька періодична преса, (г) радянська періодична преса.

Таким чином, аналіз і порівняння всіх категорій джерел дає можливість об'єктивно і всебічно освітити різні сторони процесу створення і використання білоруських колабораціоністських формувань в роки Другої світової війни.

В процесі роботи над дисертацією автор дотримувався цивілізаційного підходу, який є методологічною основою дослідження. Цей підхід представляється оптимальним при вивченні подій, пов'язаних з військовою історією, міжнародним життям і міжнаціональними відносинами. Формаційний підхід істориків-марксистів, який довгий час був домінуючим у вітчизняній історіографії, розглядав проблему колабораціонізму виключно як частину і продовження класової боротьби. На відміну від нього, цивілізаційний підхід дозволяє не обмежувати цю проблему тільки рамками Другої світової війни або радянських часів, а розглядати її як певний етап, наприклад, історії білоруського народу і його національного руху.

В основу дослідження покладені фундаментальні принципи наукового пізнання - історизм та об'єктивізм. В ході роботи над дисертацією автор спирався на цілий комплекс методів. В цілому їм були використані філософські, загальнонаукові і конкретно-історичні групи методів. Їх об'єднання привело до створення конкретно-проблемного методу даного дисертаційного дослідження і дозволило найповніше і всебічно освітити поставлені перед дослідником мету і завдання.

У другому розділі - «Причини і умови появи білоруських колабораціоністських формувань» - розглядається проблема воєнного колабораціонізму радянських громадян в роки Другої світової війни, показані причини і умови, які призвели до появи білоруського різновиду цього колабораціонізму.

До поняття «колабораціонізм» підходить наступне визначення: це добровільна співпраця з нацистським воєнно-політичним керівництвом на території Німеччини або окупованих нею країн, з метою встановлення або зміцнення нового адміністративно-політичного режиму. Таким чином, «воєнний колабораціонізм» - це участь у воєнних зусиллях нацистської Німеччини, в лавах її армії або інших силових структур.

Радянський колабораціонізм взагалі і білоруський, як його різновид, був, по суті, продовженням подій громадянської війни 1918-1920 рр., а його передумовами послужили особливості суспільно-політичного розвитку передвоєнного СРСР. Серед них слід зазначити репресії, колективізацію, фактичну невирішеність національного питання, релігійні утиски тощо. На початок 1940-х рр. ці передумови призвели до того, що в певній частині радянського суспільства оформилися стійкі протестні настрої, що вилилися у ряді випадків в повстанський рух.

Все перераховане можна назвати внутрішніми чинниками. До зовнішніх чинників слід віднести німецькі геополітичні плани щодо Радянського Союзу, діяльність антирадянської еміграції і її місце в цих планах. Після початку Великої Вітчизняної війни до них додалися ще два суттєві чинники: особливості німецького окупаційного режиму на тій або іншій території СРСР і становище на фронтах.

Причини, що призвели до створення колабораціоністських формувань, були двох типів - німецькі і причини представників даної національної групи. Залучаючи добровольців з числа населення окупованих територій, німецьке керівництво, по-перше, розраховувало поповнити людські ресурси, у використанні яких до зими 1941 р. намітилася криза. По-друге, воно планувало створити ефективні сили для боротьби з партизанським рухом. Причому слід зазначити, що, разом з чисто воєнним питанням, тут був і певний пропагандистський ефект - примусити партизан битися з їх співвітчизниками. По-третє, з грудня 1942 р. залучення добровольців почало символізувати початок «нової» німецької політики. Нарешті, по-четверте, створення колабораціоністських формувань за національною ознакою було суттєвим чинником національної політики нацистів.

Німецька сторона була явним ініціатором цього процесу. Проте представникам національних рухів належала не менш активна роль. Тут визначаючими були наступні мотиви: колабораціоністські формування, як інструмент тиску на німців, як засіб боротьби проти своїх ідеологічних супротивників, і, на завершальному етапі війни, як предмет торгу із західними союзниками.

У нормативних документах німецького воєнного командування і поліцейського керівництва всі контингенти добровольців з числа радянських громадян строго розрізнялися. Загалом виділялися наступні категорії: формування розвідувально-диверсійного призначення, створені німецькими спецслужбами; допоміжні і спеціальні формування; формування поліцейського характеру; лінійні (фронтові) формування.

Впродовж всієї своєї історії колабораціоністські формування діяли в певному середовищі і в певних умовах, підпадаючи під вплив низки чинників. В даному випадку найбільш значним слід визнати вплив: німецьких воєнно-політичних органів різного рівня; колабораціоністських організацій тієї ж національної групи, представниками якої був укомплектований особовий склад формування; колабораціоністських організацій і добровольчих формувань представників інших національних рухів; партизанського і підпільного руху, який діяв на даній території; місцевого населення, що мешкало на даній території. Всі ці чинники можна умовно назвати внутрішніми. До зовнішніх чинників слід віднести воєнну обстановку на тій або іншій ділянці фронту або на цьому фронті в цілому.

Протягом Другої світової війни в силових структурах Німеччини пройшло службу від 1,3 до 1,5 млн радянських громадян - більшість добровільно, решта - в результаті різного ступеня призовних компаній. Таку кількість, поза сумнівом, слід визнати помітним внеском колабораціоністів з числа народів СРСР у воєнні зусилля нацистської Німеччини.

Вивчаючи плани нацистського воєнно-політичного керівництва щодо майбутньої політичної організації східних територій взагалі і Білорусії, зокрема, не можна не відзначити, що модель такої організації була. І, як виявляється з джерел, основними її носіями були головний нацистський теоретик А. Розенберг і деякі кола воєнного командування. Останні майже відразу ж були усунені від аналізу цієї проблеми Гітлером, який вважав за краще працювати з Розенбергом. Але і його точка зору не виявилася остаточною. Починаючи з середини 1930-х рр., Розенберг був змушений погоджувати її з поглядами Гітлера, досить хаотичними і нестійкими. В результаті єдина концепція перевлаштування східних територій так фактично і не була розроблена. Було б помилкою вважати, що точка зору Гітлера залишилася єдиною, і була сприйнята всіма. Формально весь адміністративно-політичний апарат окупованих територій був організований згідно з його поглядами. Проте, оскільки вони носили вкрай загальний характер, німецькі інстанції, що відповідали за проведення східної політики, вступили у війну з абсолютно різними установками.

Одній з причин такого ставлення до білоруського питання була невіра німецького керівництва в сили і можливості білоруського націоналізму. Одночасно і помірковані націоналісти (групи І. Єрмаченка і В. Годлєвського), і білоруські нацисти (група Ф. Акінчица) так і не змогли домовитися між собою. Боротьба за лідерство в національному русі перешкодила їм виробити єдину політичну концепцію. Все це суттєвим чином відбилося на взаєминах німецьких інстанцій і білоруської еміграції в період з 1933 по 1941 р. Єдиним позитивним моментом цих передвоєнних контактів, можна вважати тільки те, що лідерам національного руху вдалося поставити білоруське питання на порядок денний. Проте ані політичні, ані воєнні органи Третього рейху не рахували білоруський національний рух серйозним партнером. В результаті, білоруські націоналісти опинилися усунені від участі в серйозних політичних проектах. Так, спочатку вони навіть не були допущені до організації місцевого самоврядування в генеральному окрузі «Білорусія», який був створений на частини території цієї республіки осінню 1941 р.

Надалі ці моменти відбилися на німецькій окупаційній політиці найзначнішим чином, зігравши дуже неоднозначну роль в справі залучення місцевого населення до воєнного колабораціонізму. А вказані причини і чинники призвели до того, що процес створення білоруських колабораціоністських формувань здійснювався по двох напрямах і в два етапи. Як правило, вони створювалися або в системі сил по охороні правопорядку (осінь 1941 - літо 1944), або в структурах Вермахту і СС (літо 1944 - весна 1945).

У третьому розділі - «Білоруський національний рух і його вплив на процес створення і використання колабораціоністських формувань» - висвітлюється воєнно-політична активність білоруських націоналістів, аналізуються їх взаємини з керівництвом Третього рейху і іншими антирадянськими національними організаціями.

У історіографії Другої світової війни склався дуже спрощений погляд на історію білоруського національного руху в роки окупації. Як правило, в ньому бачать звичайний колабораціонізм без якого-небудь політичного підґрунтя. Проте його політична активність не є такою однозначною. Необхідно відзначити, що цю активність слід розглядати перш за все в контексті цілого ряду чинників, що мали на неї певний вплив. Це еволюція білоруської політики Німеччини, так звана боротьба повноважень серед угруповань німецького воєнно-політичного керівництва, і сам рівень активності білоруського національного руху. Причому останній неможливо розглядати, не враховуючи боротьбу між різними течіями білоруського національного руху і його стосунки з колабораціоністськими організаціями інших народів.

1 вересня 1941 р. на більшій частині Білорусії була скасована воєнна окупаційна адміністрація, і В. Кубе офіційно заступив на посаду генерального комісара. За ті неповні два роки, протягом яких він займав цей пост, Кубе намагався завоювати симпатій місцевого населення шляхом певних поступок у сфері політики, культури і економіки. Слід підкреслити, що цей курс на порозуміння з громадськістю був результатом його особистих переконань, а не інструкцією «східного міністерства». Не з'явився цей курс і в результаті діяльності радянського руху Опору - восені 1941 р. він не був ще таким значним. Таким чином, Кубе цілком свідомо зробив ставку на використання в системі управління діячів білоруського націоналізму. За період з вересня 1941 по червень 1943 р. він санкціонував створення цілої низки колабораціоністських організацій, які, розвиваючись, цілком могли стати урядом майбутньої «незалежної» Білорусії (наприклад, БНС і БРД). Піти далі Кубі перешкодили суперечності з СС і смерть. 21 грудня 1943 р. його наступник К. фон Готтберг, підписав указ про створення БЦР. Проте, це було тільки втіленням в життя задумів Кубе.

Тим не менш слід визнати, що вся історія взаємин нацистського воєнно-політичного керівництва з білоруським національним рухом в роки Другої світової війни свідчить про те, що воно не розглядало його як рівноправного союзника. І колабораціоністські організації на території Білорусії, і діяльність БЦР на території Німеччини були потрібні німцям перш за все як інструмент окупації, національної політики або пропаганди, за допомогою якого вони збиралися впливати на основну масу білоруського населення (і небілоруського теж) в тих або інших цілях. Ще однією стороною існування білоруського національного руху було його незавидне становище «розмінної монети» в боротьбі повноважень між різними владними структурами Третього рейху. Нарешті, важлива роль цих організацій, як політичної противаги так званому Російському визвольному руху генерала Власова, який з листопада 1944 р. претендував на лідерство у всьому антисталінському протесті. Відомо, що не без підтримки А. Розенберга, президент БЦР Р. Островський відмовився увійти до Комітету визволення народів Росії (КВНР), створеного цим колишнім радянським генералом.

У історичній і мемуарній літературі досі йдуть спори про те, як до колабораціоністських організацій ставилися пересічні білоруси - ті, задля блага яких, як кожного разу декларувалося, вони створювалися. Радянські історики відповідали на нього традиційно однозначно: народ до всіх витівок націоналістів ставився негативно. Білоруські націоналісти стверджували, що народ ненавидів німців, але добре ставився до активістів з білоруських організацій. Але, за рідкісним винятком, прості білоруси рахували всіх, хто співробітничав з німцями, такими ж ворогами, і радянська пропаганда багато в чому цьому сприяла. І навіть такий унікальний захід, як 2-й Всебілоруський конгрес (27 червня 1944), не сильно вплинув на настрої населення. На нім було заявлено, що він представляє всі шари білоруського народу, і продовжуватиме політику «білоруської національної революції 1917 р.». Але, незважаючи на це, всі знали, що це є ще одна німецька витівка.

Ще менш вдалою виявилася діяльність антинацистського крила білоруського національного руху (Білоруська нєзалєжніцька партія (БНП), Партія білоруських націоналістів, «Громада»). Претензії його лідерів на роль третьої сили між нацизмом і комунізмом виявилися повністю неспроможними. Могутнього і розгалуженого підпілля їм створити не вдалося. Потерпіли невдачу і плани націоналістів щодо створення численних і мобільних партизанських загонів. Членам «Громади» вдалося зібрати 3000 чоловік, яких улітку 1942 р. вони організували в «Білоруський народний партизанський рух». У воєнному плані цей рух був на порядок слабкіше, наприклад, польської партизанської організації АК, а радянський партизанський рух мав над ним повну перевагу. Викликає обґрунтований сумнів і ідеологічна приналежність цих партизан. В результаті, так і не вступивши в активну боротьбу з нацистами, вони були знищені комуністами в травні 1943 р.

Серед головних причин поразки антинацистів слід зазначити, як загальну слабкість білоруського національного руху, так і невміння об'єднатися в єдиний фронт боротьби. Боротьба, яку білоруські націоналісти вели в еміграції, на батьківщині тільки загострилася. Крім того, не можна не враховувати непопулярність гасел білоруського націоналізму серед основної маси населення республіки. Відіграв свою негативну роль і той факт, що багато лідерів білоруського Опору легально працювали в німецькій окупаційній адміністрації і колабораціоністських організаціях. Так робили В. Годлєвський, В. Радько і Ю. Сакович - керівники, відповідно, БНП і «Громади». Це, природно, не могло не викликати негативної реакції у простих білорусів. В результаті антинацисти не тільки не підпорядкували собі колабораціоністів, а повністю опинилися в їх таборі. Знаходячись в еміграції на території Німеччини, більшість з них прилучилася до БЦР (наприклад, організація «Двупогоня»). А меншість, що залишилася вірна своїм ідеалам, вже не відігравала ніякої значної ролі.

Зрозуміло, що в такій ситуації всі надії білоруських націоналістів на створення незалежної держави і її атрибутів (парламент, уряд, армія тощо) були вельми примарними і нездійсненними.

У четвертому розділі - «Білоруські колабораціоністські формування в системі охорони правопорядку» - аналізуються структура, функції і процес бойового застосування частин білоруської поліції і самооборони.

Перші підрозділи місцевої поліції і самооборони почали створюватися в Білорусії ще до організації на її території генерального округу. Як правило, подібна ініціатива виходила від відповідних органів Вермахту, зацікавлених в збільшенні охоронних військ в тиловому районі групи армій «Центр». В результаті до осені 1941 р. на території Білорусії було створено декілька десятків мобільних і стаціонарних підрозділів, що отримали, загалом, назву «Служби порядку».

У вересні 1941 р. на більшій частині території Білорусії була встановлена цивільна окупаційна адміністрація. Відповідно, відразу ж була проведена уніфікація місцевих частин охорони правопорядку, розвиток якої відбувався далі по двох напрямах: у вигляді поліцейських підрозділів і частин самооборони.

До першого напряму слід віднести «Допоміжну поліцію порядку» індивідуальної служби (у містах і сільській місцевості). Проте ні міська, ні сільська поліція не могли самостійно боротися з партизанським рухом, ані, тим більше, знищити його і лише дарма несли втрати. Тому окупаційна влада робила все, щоб створити більші, мобільніші і краще підготовлені частини, які могли б забезпечити порядок, хоч би в межах свого району. Загалом така установка привела до створення двох типів поліцейських формувань.

Перший тип був спрямований на виконання спеціальних охоронних функцій. В межах програми по створенню таких формувань був організований тільки один батальйон залізничної охорони. Його основні підрозділи були створені з листопада 1942 по березень 1943 р.

Другий тип був оперативно-тактичними частинами широкого профілю. У першій половині 1942 р. німецькі поліцейські органи при цивільній адміністрації приступили до створення з місцевих добровольців батальйонів «Допоміжної поліції порядку», які передбачалося використовувати в антипартизанських операціях. Формування білоруських батальйонів проходило в три етапи: червень-серпень 1942 р., вересень-жовтень 1943 р. і лютий-березень 1944 р. В результаті до квітня 1944 р. було організовано 13 частин цього типу.

Самооборона на території генерального округу була представлена частинами КБС (липень 1942 - квітень 1943), персоналом так званих «охоронних сіл» (осінь 1943 - весна 1944) і Новогрудським кавалерійським ескадроном (листопад 1943 - травень 1944).

Організація поліції і самооборони йшла двома паралельними процесами, які до початку 1944 р. перетиналися вкрай рідко. Головною причиною цього було те, що створення цих формувань здійснювалося під егідою різних гілок німецької окупаційної адміністрації. Підрозділи поліції організовувалися за ініціативою СС, самооборона - за ініціативою генерального комісара Кубе. Узимку-навесні 1944 р. новий генеральний комісар фон Готтберг спробував об'єднати ці процеси, давши дозвіл на організацію БКА. Це формування створювалося за принципами самооборони, але шляхом обмеженої мобілізації і з включенням до його складу частин і підрозділів поліції.

Створюючи частини поліції і самооборони, нацисти переслідували, головним чином, наступну мету: скути і знищити сили партизан руками місцевого населення. І лише в другу чергу мали місце певні політичні і пропагандистські мотиви. Для білоруських націоналістів визначним був якраз політичний момент. Перш за все вони переслідували мету створити за допомогою німців боєздатні білоруські національні формування, як ядро майбутньої армії незалежної Білорусії. Причому такі цілі переслідували обидві течії білоруського національного руху: і колабораціоністське, і антинацистське. Для кожного типу охоронних частин у них були свої методи. По-перше, використовуючи прихильність генерального комісара Кубе, вони намагалися створити одразу білоруські формування, наприклад КБС. По-друге, намагалися белорусифікувати вже існуючі поліцейські підрозділи, наприклад батальйон залізничної охорони або батальйони «Допоміжної поліції порядку».

Ці спроби продовжувалися із змінним успіхом до кінця 1943 р. Загалом, через цілу низку причин націоналісти зазнали поразку. До їх досягнень можна віднести тільки створення спеціальної посади Головного опікуна поліції. Формально цей чиновник мав бути її начальником, проте фактично він був тільки головним пропагандистом. У серпні 1943 р. на цю посаду був призначений керівник мінських поліцейських курсів капітан Ф. Кушель. У його обов'язки входила пропаганда серед особового складу поліцейських частин, яка повинна була вестися в пронімецькому і білоруському національному дусі, і турбота про їх матеріальне становище. В результаті активної діяльності, до весни 1944 р. Кушелю вдалося створити мережу опікунів поліції на місцях, а весь її керівний склад був перепідготовлений з урахуванням поглядів «білоруської ідеології».

Нарешті, за весь період окупації був створений тільки один дійсно білоруський підрозділ в ідеологічному сенсі цього слова - Новогрудський кавалерійський ескадрон під командуванням капітана Б. Рогулі. Однією з причин цього було те, що наказ про його створення віддав особисто генеральний комісар К. фон Готтберг.

Зимою 1944 р. воєнно-політична кон'юнктура на території Білорусії змінилася докорінно. Вище вже йшлося, що це було пов'язано із створенням БКА. В даному випадку інтереси окупантів і націоналістів майже співпали, і останні отримали шанс створити білоруські національні сили. Проте часу на це вже явно не хапало і це формування загинуло в ході літнього наступу Червоної армії.

Що стосується загальної боєздатності охоронних частин, то її можна оцінити, як не дуже високу. Під впливом цілої низки чинників (коливання лінії німецької окупаційної політики, діяльність радянських і польських партизан, ставлення місцевого населення тощо) ці частини тільки в дуже небагатьох випадках могли протистояти організованому і підготовленому противникові. Окупанти вкрай рідко використовували їх самостійно. В кращому випадку, білоруська поліція і самооборона воювали спільно з німецькими або іншими колабораціоністськими формуваннями. У гіршому - вони просто несли охорону яких-небудь об'єктів або підтримували порядок в населених пунктах. Дисципліна в частинах поліції і самооборони була зазвичай нижче середнього, а дезертирство і перехід до ворога - дуже частими. Тому, багато які з цих частин були розформовані німцями ще до кінця окупації, або, після чищення особового складу, влиті в інші, крупніші формування.

У п'ятому розділі - «Білоруські колабораціоністські формування у складі німецьких збройних сил» - аналізуються структура, функції і процес бойового застосування білоруських частин і з'єднань Вермахту і СС.