Репресії проти родин "ворогів народу" в Україні: ідеологія та практика (1917–1953 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 316.75(316.4.063.7:64.042.1)(477)“1917/1953”

РЕПРЕСІЇ ПРОТИ РОДИН “ВОРОГІВ НАРОДУ” В УКРАЇНІ: ІДЕОЛОГІЯ ТА ПРАКТИКА (1917-1953 рр.)

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ВРОНСЬКА ТАМАРА ВАСИЛІВНА

Київ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор ЛИСЕНКО Олександр Євгенович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст.;

доктор історичних наук, професор БАРАН Володимир Кіндратович, Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри новітньої історії України;

доктор історичних наук, професор ПОТИЛЬЧАК Олександр Валентинович, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, завідувач кафедри джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін.

Захист відбудеться “25” грудня 2009 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “__” _________ 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Гуржій О. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Утвердження України як правової держави, демократизація та гуманізація суспільно-політичного життя неможливі без всебічного осмислення історії радянської доби й неупередженого аналізу політичного терору, що став одним з елементів офіційної ідеології та повсякденної практики, інструментом управління країною. Спектр застосування насильства був надзвичайно широким, а в номенклатурі методів чи не найганебнішим виявилося сімейне заручництво, репресії проти родин “ворогів” радянської влади. Ці складові каральної політики у СРСР дотепер залишалися практично недослідженими.

Уже від початку свого виникнення радянський тоталітаризм став предметом наукових студій учених різних країн світу. Із розпадом СРСР з'явились можливості для вивчення розсекречених архівних фондів, що сприяло активізації досліджень у цій тематичній ніші. Історики, які аналізували каральну політику більшовизму, концентрувалися передусім на найжорстокіших та найбільш масових її проявах. Репресії проти родин дійсних чи уявних опонентів радянської влади згадувалися побіжно, як супутній, другорядний елемент державного терору. Відтак ця проблема опинилася на периферії наукових розвідок.

Висвітлення політики насильства стосовно родичів “ворогів народу” в означених хронологічних межах дозволяє глибше усвідомити природу більшовицького тоталітарного режиму, наслідки його функціонування як у цілому для суспільства, так і окремих громадян.

Питання щодо правомірності та ефективності застосування репресій проти сімей “ворогів” радянської влади потребує створення єдиної концепції, комплексної діагностики природи такого роду заходів, виявлення закономірностей і врахування уроків драматичного минулого. Дана проблематика має й подальші пошукові перспективи для політологів, соціологів, психологів і правників, оскільки дозволить здійснити ширші міждисциплінарні дослідження про мотивацію, джерела терору, причини його тяглості та різноманітності проявів.

Суспільна значущість проблеми визначається також необхідністю гармонізації гуманітарної сфери та відносин між соціумом і владою, утвердження громадянського суспільства й засад правової держави, юридичної та моральної реабілітації жертв репресій, формування оптимальної, цивілізованої політики у сфері історичної пам'яті.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в руслі планових тем відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, зокрема “Українське суспільство і влада на завершальному етапі війни. 1943-1945 рр.” (№ 0104U003293), “Україна в період німецько-румунської окупації 1941-1944 рр.: соціально-економічний і антропологічний вимір” (№ 0107U000237), а також у рамках загальнодержавної програми з підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, затвердженої постановами Президії Верховної Ради України № 2256-ХІІ від 6 квітня 1992 р. і Кабінету Міністрів України № 530 від 11 вересня 1992 р.

Метою роботи є комплексний аналіз ідейно-правового підґрунтя та організації системи сімейного заручництва, репресій і дискримінаційних заходів стосовно членів родин “ворогів народу” за часів виникнення, формування та функціонування радянського тоталітарного режиму в Україні.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення таких завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми, з'ясувати повноту та репрезентативність її джерельного забезпечення;

- запропонувати теоретичну концепцію феномена сімейного заручництва за радянської доби;

- здійснити комплексний аналіз взаємодії різних ланок механізму терору як у площині “партійні органи-державний апарат-репресивні інституції”, так і по вертикалі “центр-республіканський апарат-місцева влада”;

- розглянути ідеологічне та юридичне підґрунтя позасудових розправ над членами родин “ворогів” радянської влади на різних етапах їх застосування;

- розробити періодизацію досліджуваної проблеми у загальному контексті державного терору;

- простежити трансформацію репресивної політики проти “ворожих” родин, встановити мотиви, характер, зміст і особливості її практичної реалізації;

- висвітлити технології ухвалення рішень щодо репресування кожної групи жертв терору;

- схарактеризувати інституційні основи репресій;

- реконструювати процедуру покарання та дискримінаційних заходів;

- визначити основні категорії репресованих, подати їх соціокультурні характеристики;

- уточнити кількісні параметри, що характеризують результати каральної політики;

- встановити морально-психологічні наслідки терору;

- дати оцінку реабілітаційному процесу стосовно кожної групи репресованих сімей. ворог репресування терор радянський

Хронологічні рамки дослідження - 1917-1953 рр., тобто період, що охоплює зародження тоталітарної ідеології та застосування масових репресій проти родин “ворогів народу”. Нижня межа зумовлена початком формування ідеології та першими проявами більшовицького терору в Україні, верхня - завершенням сталінської епохи. Означені хронологічні рамки у деяких випадках розширюються з метою глибшого та всебічного висвітлення теми.

Територіальні межі дослідження практично збігаються з територією сучасної України.

Об'єктом вивчення є процес формування та реалізації радянської державної політики стосовно членів сімей “ворогів народу”.

Предмет висвітлення становить комплекс проблем, пов'язаних із передумовами, організацією й особливостями репресивних заходів радянської влади, їх нормативно-правовим підґрунтям і механізмами реалізації.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена відсутністю у вітчизняній історіографії спеціальних узагальнюючих праць з означеної тематики у визначених хронологічних рамках. Дисертація є першою комплексною роботою з проблеми сімейного заручництва, в якій на підставі історико-правового аналізу каральної практики радянського тоталітарного режиму запропоновано цілісну наукову концепцію цього явища, розглянуто взаємодію різних ланок механізму терору, уточнено його періодизацію. Основні положення базуються на доказах того, що репресії й дискримінація близького оточення дійсних та уявних опонентів радянської влади мали системний характер, були чітко структурованими, жорстко і цілеспрямовано керувалися з боку партійної верхівки за участю всіх інститутів радянського правосуддя та органів держбезпеки, спрямовувалися на зміцнення режиму та створення атмосфери загального страху у суспільстві, стали антигуманною формою політико-виховної роботи, засобом формування “нової людини” у СРСР.

У дисертації здійснено типологізацію архівно-слідчих справ членів сімей “ворогів народу”, класифікацію каральних санкцій, простежено трагічні долі багатьох родин. Виявлено, що всі репресивні акції проти близького оточення дійсних та уявних опонентів не мали жодної раціональної, переконливої аргументації та здійснювалися переважно всупереч чинному законодавству, на підставі відомчих наказів та інструкцій карально-репресивних органів.

Крім того, до наукового обігу введено досі невідомі документи, на підставі яких вдалося встановити більш повну статистику жертв позасудових репресій на західноукраїнських землях повоєнного періоду.

Дістала подальшого розвитку інтерпретація сталінської концепції примусових масових міграцій. Доведено, що тоталітарний режим організовував депортації родин учасників національно-визвольного руху з метою “очищення” й упокорення інкорпорованих територій та забезпечення дешевою робочою силою промисловості віддалених районів СРСР. Феномен сімейного заручництва розглядається в контексті відновлення історичної справедливості стосовно них із пропозиціями щодо визнання дітей репресованих жертвами політичних репресій.

Усі ці та інші концепти становлять основу комплексу наукових і теоретичних положень, що виносяться на захист.

Практичне значення одержаних результатів полягає передусім у створенні науково обґрунтованої теоретико-фактологічної бази для переосмислення історичного минулого радянської України, усвідомлення ганебної людиноненависницької сутності політичного терору, який включно із сімейним заручництвом упродовж кількох десятиліть залишався чи не головною підвалиною тоталітарного режиму.

Теоретичні положення, висновки та матеріали дисертації можуть використовуватись при подальшому студіюванні політичної історії СРСР й УРСР, соціологічних, психологічних і правових дослідженнях, а також при опрацюванні матримоніальних і ґендерних питань в окремих наукових розвідках. Фрагменти кожного з розділів стануть у пригоді при підготовці узагальнюючих праць із проблем терору та підручників з історії України, держави і права, а також вузівських спецкурсів.

Особистий внесок здобувачки. Дисертація є результатом самостійних наукових пошуків авторки. У ній викладено власні концепції, ідеї та версії, а також особисті підходи, здійснені при розробці основних її положень. Напрацювання, що належать співавторам, у дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Основні її положення, висновки та рекомендації обговорювалися на засіданнях Вченої ради Інституту історії України НАН України, відділу історії України періоду Другої світової війни, а також оприлюднені на 9 міжнародних і 4 всеукраїнських наукових форумах.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 33 праці, у тому числі 2 монографії, 2 розділи у колективних монографіях і 28 статей, 22 з яких - у фахових журналах і збірниках наукових праць. Загальний обсяг публікацій становить 74 др. арк.

Структура праці зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації - 460 стор., з яких 398 стор. становить основний зміст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її наукова, суспільна актуальність та новизна, визначено об'єкт, предмет, хронологічні рамки, мету й завдання дослідження, розкривається його зв'язок із науковими програми, а також практичне значення та форми апробації дисертації, обґрунтовано її структуру.

У першому розділі - “Історіографія, джерела та теоретико-методологічні засади дослідження” - проаналізовано опубліковані праці, що стосуються задекларованої проблематики, з'ясовано особливості джерельної бази, виявлено ступінь її репрезентативності, визначено загальні теоретико-методологічні підходи автора.

У підрозділі 1.1 - “Стан наукової розробки проблеми” - окреслено основні аспекти досліджуваної теми, що знайшли відповідне висвітлення у працях попередників.

У перші десятиріччя існування радянської влади проблема репресій стосовно родин “політичних злочинців” практично не вивчалася. У середовищі юристів та істориків не було бажаючих торкатися такої “малоперспективної” й небезпечної теми. Лише у постсталінський період у правничій літературі почали з'являтися поодинокі стислі коментарі відповідних новел радянського законодавства. Зокрема, у 1955 р. радянські юристи А. Піонтковський та В. Меньшагін у спільній праці з кримінального права намагалися виправдати запровадження в 1934 р. до кримінальних кодексів статті про відповідальність членів сімей “зрадників батьківщини”¨·¹. Політичний сенс такої новації, на їхню думку, полягав у “посиленні загальнопревентивної дії кримінального закону”. Тим часом окремі науковці за кордоном (О. Юрченко з Українського вільного університету в Мюнхені у праці “Чинне право в Україні” (1953 р.) та І. Курганов у книзі “Женщины и коммунизм” (1968 р.)) побіжно звертали увагу на обставини репресування дружин “ворогів народу” у СРСР та різко засуджували подібну практику.

Сучасні дослідники радянської правової системи, фрагментарно аналізуючи питання, пов'язані із запровадженням до Кримінального кодексу статті про відповідальність членів родин “зрадників” у контексті висвітлення репресивної політики тоталітарного режиму, також дають негативні оцінки цій новації. Своєю ґрунтовністю виділяються монографії канадського вченого П. Соломона “Советская юстиция при Сталине” (1998 р.) та російських фахівців у сфері “політичної юстиції” В. Кудрявцева й А. Трусова “Политическая юстиция в СССР” (2000 р.). Колеги названих науковців Е. Розін та М. Грінберг, розглядаючи принципи колективної відповідальності
й превентивного покарання, що укорінилися за доби радянської влади, зробили цікаві узагальнення та висновки, зокрема щодо застосування сімейного заручництва, яке, на їхню думку, було яскравим виявом правого нігілізму.

Деякі приклади практики сімейного заручництва наводили у своїх працях дослідники радянського тоталітаризму С. Мельгунов та Р. Конквест. Останній наголошував, що репресії стосовно членів родин дійсних та уявних опонентів влади були найганебнішою складовою політичного терору, а “руйнування сімейних зв'язків стало усвідомленою метою Сталіна”².

Наукові розробки та спогади сучасників тієї доби, що вийшли друком за кордоном, утворили першу, ще досить дискретну, насичену більше емоціями та окремими фактами, ніж аналітичними узагальненнями, емпіричну базу. Згодом нею стала послуговуватися зарубіжна історіографія й учені на пострадянському просторі.

Проблема політичного терору, серед складових якого згадувалися репресії за належність до “ворожих” родин, почала висвітлюватися у СРСР у період “гласності”. Спочатку з'явились журнальні публікації, а згодом і окремі книги. Першим резонансним виданням став роман російського письменника А. Рибакова “Дети Арбата” (1987 р.). На його сторінках було відтворено трагедію, яку пережили сотні тисяч родин унаслідок репресій та дискримінації. Трохи пізніше комплекс художніх та документально-публіцистичних видань із цієї проблематики поповнила своїми творами “Кремлёвские жёны” та “Дети Кремля” російська письменниця Л. Васильєва. Ці книги неодноразово перевидавалися великими тиражами, називалися “світовими бестселерами”. Утім, незважаючи на таку популярність, тема репресій проти членів сімей “ворогів народу” не знайшла у середовищі науковців бажаючих її продовжити.

Узагальнюючі видання з історії тоталітаризму, в яких так чи інакше зачіпалася каральна практика стосовно родичів дійсних та уявних опонентів режиму, почали друкуватися наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. Серед них найбільш відомі напрацювання російських вчених Д. Волкогонова, М. Геллера, О. Некрича, О. Хлевнюка та ін. Так, О. Хлевнюк, досліджуючи технологію терору, підкреслив: “Сталін зробив усе необхідне для того, аби повністю підкорити собі соратників, залякати їх та позбавити щонайменшої політичної самостійності. Основним методом досягнення цієї мети були репресії проти родичів”³. Подібними та іншими ремарками, або ж дуже короткими сюжетами, власне, і вичерпувалася тема насильства, застосовуваного радянською владою до “ворожих” родин.

У першій половині 1990-х рр. і в українській історіографії почали з'являтися ґрунтовні розробки з історії політичного терору, автори яких побіжно зачіпали у тому числі й проблему репресій проти “ворожих” родин. Із-поміж них вирізняються напрацювання вітчизняних науковців І. Біласа, С. Кульчицького, Ю. Шаповала, В. Пристайка, В. Золотарьова, С. Білоконя, В. Литвина, В. Ченцова, О. Рубльова, В. Даниленка, Г. Касьянова та ін. Про сімейне заручництво згадується в окремих розділах колективного видання “Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси”, яке вийшло друком у 2002 р. Фрагментарність таких сюжетів пояснюється не відсутністю уваги до цієї складової насильства, а, передусім, станом джерельної бази, яка б дозволила належним чином висвітлити згадану проблематику.

Натомість деякі сучасні російські автори, маючи доступ до закритих архівів і спираючись на унікальні документи, зокрема і ті, що віддзеркалюють юридичне підґрунтя та практику сімейного заручництва, на жаль, друкують книги, більше схожі на хрестоматії чи статистичні звіти, аніж на аналітичні дослідження політичного терору. Так, О. Мозохін у своїй праці “Право на репрессии: внесудебные полномочия органов государственной безопасности (1918-1953)” дуже коротко переказує приписи радянських карально-репресивних органів та підводить читача до думки, що “непроста оперативна обстановка” у СРСР, наявність політичної опозиції вимагали запровадження особливих засобів захисту існуючого ладу. Він, як і багато інших російських колег, пише про позитивний стримуючий ефект масових депортацій у справі боротьби з “терористичними виступами селян”⁴.

Приклади каральної практики стосовно членів родин “ворогів народу” знаходимо у вітчизняних та зарубіжних публікаціях, присвячених життєдіяльності різних соціальних верств радянського суспільства та функціонуванню “силових” структур більшовицької держави.

Так, уже згадуваний Е. Розін розглядає випадки застосування сімейного заручництва у середовищі військових спеціалістів - колишніх царських офіцерів, які служили у Червоній армії. Цієї ж проблеми торкалися його співвітчизники М. Критський та В. Овечкін.

Тема репресування селянських родин ґрунтовно висвітлена російськими вченими М. Івницьким, М. Тепцовим, С. Красильниковим та ін. Вітчизняні історики С. Кульчицький, В. Марочко, Є. Шаталіна, Л. Гриневич та ін. на основі результатів багаторічних наукових пошуків ретельно реконструювали не лише перебіг тих драматичних подій, а й глибоко проаналізували їх витоки, назвали ініціаторів і виконавців терору.

Окремі долі репресованого жіноцтва простежують у своїх наукових студіях Л. Авраменко, А. Амонс, Р. Пиріг та інші дослідники. О. Гранкіна, здійснивши глибокий джерелознавчий аналіз оперативного наказу НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р. про репресування дружин і дітей “ворогів” радянської влади, встановила його нищівні наслідки для родин військових командирів Київського особливого військового округу. Вивчаючи тему військового полону та функціонування радянської пенітенціарної системи, окремі сюжети досліджуваної проблеми висвітлював О. Потильчак.

Проблеми жінок та дітей, які опинилися у місцях позбавлення волі через свою належність до сімей “ворогів народу”, фрагментарно відображені у працях з історії ГУЛАГ. Такі роботи спочатку з'явились за кордоном, а останнім часом публікуються й на пострадянському просторі. Передусім це дослідження під однаковою назвою - “Історія ГУЛАГу” - англійської журналістки Е. Епплбом (2006 р.) та росіянки Г. Іванової (2006 р.), інші публікації зі спорідненої проблематики. Значний інтерес становить змістовна вступна стаття А. Рогинського та О. Даніеля до видання “Узницы “АЛЖИРа”” (рос. абревіатура від “Акмолинский лагерь для жён изменников родины”. - Т. В.) (2003 р.), в якій ретельно проаналізовано операцію проти родин “зрадників”, санкціоновану згаданим оперативним наказом НКВС СРСР. Функціонуванню цього найбільшого табору для дружин “зрадників” присвячені наукові пошуки вчених із Казахстану - А. Кукушкіної, Д. та С. Шаймуханових. Крім цього, у Карагандинському державному університеті досить інтенсивно розробляється ґендерна проблематика, зокрема каральна практика сталінського режиму стосовно дружин “ворогів народу”.

Ґендерний аспект терору сталінської доби посідає помітне місце у працях, що побачили світ на Заході. Про долі жінок, засуджених чи дискримінованих за належність до родин “ворогів народу”, ідеться у публікаціях К. Келлі, Е. Кімерлінг, Є. Масон, М. Штарк та ін. Зокрема Катріона Келлі - фахівець з історії Росії, професор Оксфордського університету - звертається до проблеми сімейного заручництва у СРСР, розглядає умови утримування дітей “ворогів народу” у таборах та дитячих будинках.

В історичній літературі складно знайти узагальнену інформацію про дітей “ворогів народу”. Поодинокі статті вітчизняних істориків, публікації, які почали з'являтися наприкінці 1980-х рр. переважно на шпальтах періодичних видань, та збірники спогадів репресованих звичайно не можуть компенсувати вакууму, що утворився у цій тематичній ніші.

Чимало прикладів репресій проти родин “ворогів” радянської влади міститься у роботах, присвячених довоєнним та повоєнним депортаціям із Західної України. Початок системному вивченню цих процесів поклали наукові розробки вже згаданих дослідників - Р. Конквеста (“Радянські депортації народів”) та О. Некрича (“Покарані народи”), опубліковані у США відповідно у 1960 та 1978 рр. Згодом з'явилися публікації російських учених М. Бугая, В. Земскова та П. Поляна, які також торкалися теми депортацій родичів повстанців із західноукраїнських земель.

У контексті вивчення національно-визвольного руху та інших серйозних проблем нашої минувшини про масові репресивні акції проти родин учасників національно-визвольного руху писали українські історики І. Андрухів, В. Баран, А. Кентій, Ю. Киричук, О. Лисенко, А. Русначенко, Ю. Сорока, А. Француз, Б. Ярош та ін. Окремо варто виділити інформаційно насичену, хоча й невелику за обсягом, монографію І. Винниченка “Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання” (1994 р.), автор якої ввів до наукового обігу нові документи і статистичні дані з багатьох архівів Російської Федерації та України.

Корисна інформація з проблеми переслідування громадян за їх політичні погляди міститься у науково-документальній серії під загальною назвою “Реабілітовані історією”. Велику увагу виконавці проекту, очолювані академіком П. Троньком, приділяють виявленню причин, перебігу і наслідків сталінського терору.

Огляд та аналіз історичної літератури засвідчує, що поряд із підвищеною увагою до проблеми політичного терору існує певна тематична фрагментарність у дослідженні різних його складових, зокрема і репресій проти членів родин “ворогів народу”. Практично невивченими залишаються витоки та генезис сімейного заручництва у радянській державі.

У підрозділі 1.2 - “Аналіз джерельної бази” - зазначається, що її основу становлять неопубліковані архівні документи, доповнені великою групою вже виданих матеріалів: збірників законодавчих актів вищих органів влади та різних інститутів радянської Феміди, тематичні збірки й мемуари.

Більшість унікальних історичних джерел, що дозволили комплексно проаналізувати каральну політику та практику тоталітарного режиму, зберігаються в Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ). Це - документи нормативної бази й організаційно-розпорядчого характеру РНК (Ради Міністрів) СРСР 1923-1991 рр. (ф. 5446), Президії Верховної Ради СРСР, її комітетів та комісій (ф. 7523), Прокурора СРСР (ф. 8131), Секретаріату НКВС-МВС, т. зв. “Особливої теки тов. Сталіна” (ф. 9401), Головного управління місць ув'язнення (ГУМЗ, ГУЛАГ) НКВС-МВС СРСР (ф. 9414), Верховного Суду СРСР (ф. 9474), 4-го спеціального відділу (спецпоселень ГУЛАГ) НКВС-МВС СРСР 1931-1959 рр. (ф. 9479), а також Наркомату (Міністерства) юстиції СРСР (ф. 9492).

При аналізі становлення системи сімейного заручництва у СРСР особливий інтерес представляють важливі документи управління справами РНК СРСР, нещодавно передані до ДАРФ з Архіву Президента Російської Федерації, Прокуратури та Секретаріату НКВС-МВС СРСР. Низка матеріалів підготовчого й узгоджувального характеру з коментарями можновладців, причетних до формування репресивної політики стовно родин “ворогів” радянської влади, які містяться у справах згаданих фондів; записки, спецповідомлення, зведення та інші документи інформаційно-звітного характеру, що надходили на ім'я Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Берії, Г. Маленкова, Л. Кагановича й інших керівників партії та уряду дозволили не лише зазирнути за лаштунки організації репресій, одержати уявлення про їх мотивацію, а й переконатися, що генеральна лінія каральної політики стосовно членів родин “ворогів народу”, як і рівень суворих санкцій, які застосовувалися до жінок та дітей, визначалися саме вищим партійним керівництвом.

Внутрішнє листування між очільниками Прокуратури, Верховного Суду, Наркомату юстиції, НКВС СРСР із головою та заступниками РНК СРСР, яке вдалося виявити у “відомчих” фондах ДАРФ, становить особливий інтерес для дослідження, оскільки дає можливість простежити процедуру ухвалення кожного з репресивних нововведень та особисту позицію щодо них керівників різних органів влади та управління.

Скласти загальне уявлення щодо функціонування всіх таборів, в яких утримувалися “члени сімей зрадників батьківщини” допомагають унікальні документи, віднайдені у фонді Головного управління місць ув'язнення (ГУМЗ, ГУЛАГ) НКВС-МВС СРСР.

Незважаючи на обмежений доступ до підготовчих матеріалів засідань політбюро ЦК ВКП(б), що зберігаються в Російському державному архіві соціально-політичної історії (РДАСПІ), ф. 17 (оп. 88, 122, 162), окремі протоколи політбюро ЦК ВКП(б) та матеріали організаційно-інструкторського відділу сприяли кращому розумінню місця та ролі партійних органів в організації репресій проти членів родин “ворогів”.

Запорукою результативного дослідження стало використання цінних документів із фондів вітчизняних державних та галузевих архівів. Так, у Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО) у фондах 1, 23, 30 репрезентовані достовірні джерела, завдяки яким видається можливим проаналізувати роль, місце та “зону відповідальності” партійно-державних і карально-репресивних органів, з'ясувати методи реалізації вказівок Москви на республіканському рівні, специфіку їх втілення у життя в кожному регіоні, де здійснювалися депортаційні акції (в добу колективізації, “радянізації” західноукраїнських земель й у повоєнний час).

Архівно-слідчі справи реабілітованих громадян з ф. 263 ЦДАГО України дозволили не лише доповнити уявлення про механізм терору, а й простежити долі окремих жінок із моменту ухвалення рішення про арешт аж до реабілітації.

Окремі документи фондів Генеральної прокуратури УРСР (ф. 288) Міністерства юстиції (ф. 8) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) довершують загальну картину політичного терору.

Значний евристичний потенціал мають статистичні звіти, нормативно-розпорядчі документи, листування республіканських органів внутрішніх
справ зі своїм союзним керівництвом, партійною верхівкою та очільниками ГУЛАГ, а також картотека депортованих (ф. 15, 16, 45 та 46), що зберігаються в Галузевому державному архіві Міністерства внутрішніх справ України (ГДА МВС). Вони дозволили глибше проаналізувати певні нюанси сталінських репресій, осягнути масштаби політичного терору, організованого компартійно-радянською верхівкою за допомогою силових структур на західноукраїнських землях у 1944-1953 рр.

Документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) - накази, розпорядження, обіжники НКВС-НКДБ (МДБ), інформація щодо напрямів оперативної роботи, статистичні звіти органів державної безпеки (ф. 2, 5, 9, 16, 42) суттєво збагатили комплекс джерел, використаний у дисертації. Вони пролили світло на найбільш потаємні куточки планування й реалізації каральних операцій проти членів родин “ворогів народу”. Щоправда, звітність НКВС стосовно репресованих членів родин “ворогів” радянської влади у добу Великого терору досить непрезентабельна та епізодична.

Використана у дисертації добірка документів з регіональних підрозділів ГДА СБ України в містах Чернігові та Вінниці аналогічна подібним джерелам в інших областях України. Поза тим, слід зауважити, що пошук документів стосовно реалізації операції, санкціонованої оперативним наказом НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р., в інших регіональних архівах цього відомства ускладнює відсутність науково-довідкового апарату до таких фондів.

Зрештою, наявність документів із трьох джерел: ЦДАГО України (ф. 263), картотеки засуджених Особливою нарадою з ГДА МВС України, а також списків, уміщених у згаданому вище науково-документальному виданні “Узницы “АЛЖИРа”” стала “системою координат” у пошуковій роботі з виявлення справ жінок, репресованих за належність до родин “зрадників батьківщини”.

Загалом комплекс документів, виявлених у різних фондах архівів Російської Федерації та України, створив базу для наукової реконструкції репресивного механізму, що колективними зусиллями різних гілок влади та підвідомчих йому інституцій формувався задля покарання “ворожих” сімей.

Невід'ємною складовою джерельної бази стали документи, уміщені в офіційних періодичних виданнях законодавчих актів вищих органів влади, збірках, що проливають світло на репресивну політику⁵. Деякі тематичні документальні видання дозволяють глибше пізнати структуру карально-репресивних органів⁶, ГУЛАГ⁷, методи їх роботи, зокрема процедуру депортацій у добу колективізації та “радянізації” західноукраїнського регіону⁸ тощо.

Серед джерел особового походження важливе місце посідають мемуари репресованих. Згадки про табірний побут членів родин “ворогів” радянської влади зустрічаються у спогадах колишніх в'язнів ГУЛАГ, яким вдалося вирватися із СРСР - М. Никонова-Смородина, М. Розанова, Б. Яковлєва, І. Курганова, Й. Терського, Ю. Мовчана, А. Білинського, А. Кауфмана та ін. Тема репресованих жінок і дітей, трагічна за самою своєю суттю, найглибше висвітлена тими, хто особисто відчув це лихо. Це, у першу чергу, спогади К. Олицької, Є. Гінзбург, О. Адамової-Сліозберг, Х. Волович, Є. Керсновської, А. Войтоловської, Надії та Майї Улановських, А. Ларіної-Бухаріної та десятків інших. Сповнені трагізму рядки читаємо і у працях, написаних чоловіками, які мали змогу спостерігати за життям жінок у неволі. Найбільш відомі серед них - “Архипелаг ГУЛАГ” О. Солженіцина, “Годы и войны” О. Горбатова, “Непридуманное” Л. Разгона та ін.

У роботі використано т.зв. “листи до влади”, тобто звернення ув'язнених та їхніх родичів до вищих інстанцій, в яких дописувачі домагалися перегляду справ репресованих. Більшість таких джерел зберігається у ЦДАГО України та ГДА СБУ в архівно-слідчих справах дружин “ворогів народу”.

Комплексне використання документів усіх згаданих фондів, наявних публікацій дозволило відтворити загальну атмосферу, в якій ухвалювалися рішення щодо репресій проти членів родин “ворогів” радянської влади, простежити трансформації каральної політики, виявити ініціаторів та виконавців позасудових розправ і переслідувань.

Підрозділ 1.3 - “Теоретико-методологічні засади дослідження” - включає передусім аналіз основних джерел історико-філософської, політологічної, соціологічної наукової думки, в яких узагальнюється досвід організації держави й суспільства, складна динаміка відносин між ними, алгоритм функціонування тоталітарних режимів (у першу чергу радянського), визначається роль насильства та його апарату в таких системах.

Вивчення емпіричного матеріалу, узагальнення теоретико-ідеологічних засад напрацювань дозволяє стверджувати, що особливості моделювання нової системи управління в більшовицькій Росії зумовило запровадження різних методів терору, серед яких міцно укорінилися й репресії проти родин “ворогів народу”. Головні принципи права - індивідуальна відповідальність, презумпція невинуватості, співмірність злочину та покарання тощо - ігнорувалися взагалі, оскільки насильство застосовувалося до тих, хто ніяких законів не порушував: до родичів обвинувачених або вже покараних.

Багатовимірність об'єкта вивчення зумовили застосування у роботі міждисциплінарної платформи та дослідницьких стратегій, що дозволили здійснити всебічний аналіз політичного терору проти родин “ворогів народу”.

Розв'язання наукової проблеми вимагало, передусім, поєднання двох підходів - історичного та правового, оскільки без ретельного аналізу юридичного підґрунтя репресій не уявлялося можливим створити цілісну концепцію державного терору проти окремих категорій радянських громадян. Застосування соціологічного та культурологічного підходів дозволило виявити витоки сімейного заручництва, визначити ефективність його впливу на призначені до репресування групи суспільства і встановити відповідні форми політичної позиції членів соціуму у тоталітарній державі (нестримне тяжіння до насильства з боку політичної верхівки та відсутність організованого опору з боку жертв - об'єктів терору). Ґендерний підхід у поєднанні з емпатією, що широко застосовується у психології, сприяв відображенню емоційного стану, проникненню у переживання дружин “ворогів народу”, позбавлених сім'ї та свободи, а також дозволив проаналізувати масові насильницькі акції крізь призму сталінського бачення статевої рівності у радянській тоталітарній державі.

Аналіз перипетій каральної практики стосовно родин “ворогів народу” та відповідні узагальнення у цій площині здійснювалися з застосуванням принципів історичної антропології, сформованої як інструмент осмислення соціокультурних стереотипів. Цей процес відбувався шляхом полі-дисциплінарного синтезу, сфокусованого на конкретній групі жертв політичного терору у всіх їх життєвих проявах і перетині соціальних зв'язків та культурно-історичних традицій. Таким чином, орієнтуючись на інтегральний підхід, використовуючи історичну соціологію, психологію, інші згадані підходи та методи, авторка прагнула сконцентруватися на всьому спектрі соціального життя конкретних індивідуумів: членів сімей, жертв політичного терору.

Використовуючи у дисертаційному дослідженні найважливіші принципи діалектичного методу - об'єктивності, всебічності та історизму - вдалося розглянути репресії проти родин “ворогів народу” у відповідному соціокультурному контексті, в межах світоглядних орієнтирів ідеологів радянської тоталітарної доби й у безпосередньому зв'язку всіх виявів тогочасної дійсності. Загальні методи та прийоми - синтез, аналіз, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія - дозволили виокремити сімейне заручництво з загальної системи карально-репресивних заходів, з'ясувати його сутність та субстанціональні якості, відтворити його ґенезу на основних етапах використання; здійснити типологізацію архівно-слідчих справ репресованих дружин, на основі чого проаналізувати все розмаїття дискримінаційних заходів, що супроводжували репресії проти “ворожих” родин.

Завдяки статистичному методу вдалося скорегувати відомі узагальнені дані стосовно жертв масових каральних акцій сталінського режиму. Застосування проблемно-хронологічного методу дало змогу розробити періодизацію досліджуваної проблеми у загальному контексті державного терору. Метод історичної біографістики став інструментом відтворення життєвих стратегій окремих жертв терору та незаконно репресованих цілих родин.

Специфіка порушених питань зумовлює необхідність використання не лише міждисциплінарних методів дослідження, а й міждисциплінарної термінології. Більшість широковживаних у роботі понять сьогодні добре відомі й не вимагають додаткових пояснень.

Найчастіше у дисертації вживається поняття “політичні репресії”, що у сучасній юридичній енциклопедії тлумачиться як “застосовувані впродовж 1917-1991 рр. державними органами СРСР і УРСР на підставі антигуманних і антидемократичних законів і внаслідок прямого беззаконня та свавілля примусові заходи, судові і позасудові розправи та переслідування осіб за їх політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання”⁹. Широковідоме визначення “ворог народу”, запозичене з часів французької революції, поступово стає штампом сталінської пропаганди та ідеології для позначення політичних супротивників. Від 1940 р. в офіційних документах частіше вживається узагальнений термін - “вороги радянської влади”, зокрема коли йдеться про терор на західноукраїнських землях. Політичний режим уже з 1920-х рр. зумовив появу таких специфічних неологізмів, які могли з'явитися тільки у СРСР. Серед них - “позбавленці”, “мінусники” та ін. Згадані визначення, як і абревіатури ЧСИР та ЖИР (від рос. “член семьи изменника родины”, “жена изменника родины”) стали цілком органічними для досліджуваного періоду, оскільки люди вимушено сприймали їх як невід'ємну частину свого буття в умовах тоталітарного режиму.

Результати здійсненого наукового пошуку дають авторці підстави тлумачити поняття “сімейне заручництво” як цілеспрямовані заходи державних органів, що супроводжуються тиском на дійсних та уявних опонентів, психологічним впливом на людей (чи групи осіб), погрозами застосування репресій чи дискримінації родичів, що підштовхує до обрання тих або інших моделей суспільної поведінки (виконання певних дій чи бездіяльності).

Орієнтація на найбільш вагомі напрацювання науковців у даній тематичній ніші, сучасні й традиційні дослідницькі методики, розробка відповідного понятійного апарату дозволили вийти на теоретичні узагальнення та висновки, які стали науковими результатами виконаного дисертаційного проекту.

У другому розділі - “Організація репресій проти “ворогів” радянської влади у 1917-1936 рр.” - розглядаються головні етапи формування юридичного та ідеологічного підґрунтя державного терору, аналізуються вияви сімейного заручництва й переслідування родичів дійсних та уявних опонентів більшовицького режиму.

У підрозділі 2.1 - “Створення юридичного підґрунтя репресій” - висвітлюються основні тенденції генерування “правових” основ каральних заходів, застосовуваних радянською владою проти “ворожих” родин.

За радянської доби кримінальне право України в основному відтворювало норми цієї ж галузі законодавства Російської Федерації. Хоча тут і ухвалювалися окремі закони, але вже з 1919 р. розпочалася рецепція законодавства РСФРР із метою досягнення уніфікації права радянських республік. 4 серпня 1920 р. було запозичено “Керівні начала з кримінального права”, а постановою ВУЦВК від 23 серпня 1922 р. затверджено Кримінальний кодекс (КК) УСРР, стаття 54 якого передбачала визнання засудженого “ворогом трудящих”.

У 1920-х рр. під впливом більшовицької ідеології з'явилася низка загальносоюзних і республіканських нормативно-правових актів, які згодом стали визначальними і для членів родин осіб, визнаних владою ворогами. Ними регламентувалося застосування примусового видалення “соціально небезпечних осіб (елементів)” через зв'язки зі “злочинним середовищем” з місцевостей, де вони проживали, у відповідний “географічний мінус”.

8 червня 1934 р. відбулася фатальна для багатьох громадян подія. До кримінальних кодексів РСФРР та союзних республік було запроваджено одну з найжорстокіших норм в історії радянського законодавства, що стала “основою” для репресій стосовно десятків тисяч невинних людей, відповідальність членів сімей військовослужбовців - “зрадників батьківщини”. Відповідно до ст. 54КК УСРР повнолітні родичі, які “сприяли” або “знали” про “зраду”, але не “повідомили” про неї владу, позбавлялися волі на термін від п'яти до десяти років із конфіскацією майна. П'ятирічне заслання до віддалених районів Сибіру передбачалося для членів родин навіть тоді, коли вони геть нічого не знали про злочин. Таким чином, у кримінальне право було запроваджено інститут сімейного заручництва, що остаточно засвідчило відмову тоталітарного режиму від принципу індивідуальної відповідальності.

Протягом 1934-1958 рр. жодних поправок та уточнень до згаданої статті КК не вносилося. Утім, мали місце неодноразові спроби змінити чинні норми, або обійти їх для того, щоб якомога ширше охопити різні верстви населення, у тому числі й родичів дійсної та уявної опозиції. У верхніх ешелонах влади за участю всіх правоохоронних органів відбувалося обговорення рівня суворості санкцій, застосовуваних до родин “ворогів народу”, позначене прагненням зробити їх більш жорсткими.

У підрозділі 2.2 - “Сімейне заручництво як форма і засіб каральної практики радянської влади у 1917-1929 рр.” - ідеться про укорінення цього явища у добу більшовизації України та становлення тоталітарного режиму.

Протягом першого десятиліття існування радянської влади сімейне заручництво використовувалося серед інших методів політичного терору. Директиви центральних партійних органів передували появі нормативних документів, що визначали напрями каральної політики у цій сфері та регламентували діяльність відповідних виконавчих структур, надаючи їм повноваження, у тому числі й такі, що суперечили чинним законам. Почали оперативно формуватися реєстри “ворогів” більшовицького режиму, до яких на підставі спеціальних директивно-розпорядчих документів включали як окремих осіб, так і певні групи населення, котрих за тих чи інших обставин визнавали небезпечними. Удаючись до репресій проти родин названих категорій осіб, політичне керівництво посилалося на “революційну доцільність” у подоланні спротиву “експлуататорських класів”.

Запровадження сімейного заручництва у роки громадянської війни використовувалося для утримання у лавах РСЧА колишніх царських офіцерів і новобранців із середовища робітників і селян. Цей же метод політичного терору, нарівні з круговою порукою, використовувався силовими структурами під час придушення селянських повстань.

Від 1924 р. позасудовий орган - Особлива нарада при ОДПУ - отримав повноваження застосовувати адміністративне виселення політичних опонентів існуючої влади та їхніх сімей. У 1926 р. на родичів (матерів, дружин, дітей, тещ тощо) осіб, яких радянська влада вважала “антисоціальними” та “шкідливими”, був поширений відомий у радянській державі від 1918 р. дискримінаційний захід - позбавлення виборчих прав, що мало наслідком різноманітні додаткові утиски.

Наприкінці 1920-х рр. лідери СРСР та очільники репресивних органів почали активно готуватися до втілення у життя ідеї освоєння віддалених районів країни за рахунок насильницького переміщення туди членів сімей “антирадянських елементів”.

У підрозділі 2.3 - “Планування та реалізація масових репресій у період розкуркулення” - розглядається переслідування родин “ворогів” радянської влади, що відбувалося в українському селі. Уперше в історії політичного терору було санкціоноване масове позасудове покарання селянських родин, яким інкримінувалася сама лише спорідненість із тими, кого більшовицький режим вважав своїми непримиренними опонентами за сповідування іншого способу господарювання. Підготовка масштабної каральної акції розгорталася під приводом “заходів щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації”. Її реалізація розпочалася на початку 1930 р. після появи відповідних постанов політбюро ЦК ВКП(б), ЦВК та РНК СРСР. Усі, хто підлягав розкуркуленню, поділялися на три категорії. Віднесених до першої очікували арешти, заслання до таборів і навіть розстріл, а їхнім родичам загрожувала депортація; родини другої категорії підлягали засланню у віддалені місцевості держави; третьої - примусовому розселенню за межами колгоспних земель на “куркульських висілках”. Межі цих трьох груп приречених були дуже розмитими, що створювало підґрунтя для свавілля каральних органів і місцевих активістів, об'єднаних у бідняцько-наймитських комітетах, функції яких у процесі розкуркулення взагалі не були чітко виписаними.

Мета масових депортацій полягала не лише в покаранні певного прошарку селянських родин та залученні їх до освоєння необжитих місцевостей Радянського Союзу, а й у тому, аби залякати іншу частину хліборобів, наочно продемонструвавши, що з ними буде, коли вони не підуть до колгоспів, не пристануть до здійснюваної радянською владою на селі політики.

Упродовж першої хвилі депортацій 1930 р., які відбувалися в атмосфері хаосу й незадовільної підготовки місць заслання, з УСРР у віддалені місцевості СРСР, за приблизними підрахунками, вивезли 200 тис. осіб. Підбиваючи підсумки цієї каральної кампанії, керівництво держави констатувало прогалини в її реалізації (недосконала “фільтрація й відсутність класового підходу”, неналежна підготовка місць поселень тощо).

Уже у 1931 р. “чистити” село почали за попередніми заявками народногосподарських підприємств, скасувавши виселення за межі сіл для третьої категорій селянських родин. Відтоді їм також довелося виїжджати за тисячі кілометрів від рідної землі. У першій половині 1930-х рр. спецпереселенці з числа хліборобських сімей стали наймасовішою категорією репресованих. Третина з них працювала у традиційній для себе сфері - сільському господарстві, трохи більше 50% - у промисловості та на новобудовах.

У підрозділі 2.4 - “Підготовка Великого терору в 1933-1936 рр.” - аналізуються заходи радянської влади, пов'язані із законодавчим та інформаційним програмуванням наступних каральних операцій, а також репресії проти “ворожих” родин, що відбувалися в Україні.

Під час паспортизації 1933-1934 рр. відбувалося “очищення” суспільства від “опонентів” радянської влади. Згадані особи спільно зі своїми родинами видалялися з великих індустріальних центрів та інших місцевостей, віднесених до категорії режимних. Паралельно із цією широкомасштабною акцією до листопада 1936 р. здійснювалася й чистка у лавах КП(б)У, унаслідок чого був створений реєстр “ненадійних” родин. Активізувалася й боротьба з “українським націоналістичним ухилом” та іншими “буржуазними” проявами, у ході якої відбулися арешти членів “ворожих” сімей. До дружин та дітей “антисоціальних елементів” широко застосовувалися заходи дискримінаційного характеру: звільнення з роботи, виключення з навчальних закладів та профспілок, що супроводжувалося застосуванням у діловому та побутовому мовленні визначень “член сім'ї зрадника батьківщини” та “дружина зрадника батьківщини”. Їх російськомовні абревіатури - ЧСИР і ЖИР - стали реальністю життя радянського суспільства на два наступних десятиліття.

Пройшовши шлях від використання інституту сімейного заручництва у роки громадянської війни до масових селянських депортацій початку 1930-х рр., здійснивши у червні 1934 р. новації у сфері кримінального права, якими на законодавчому рівні остаточно було закріплено колективну відповідальність, сталінський режим довів, що він добре усвідомлює ефективність політичних репресій проти близького оточення “ворогів народу” й не відмовлятиметься від них і надалі.

У третьому розділі - “Каральна політика стосовно жінок та дітей у добу Великого терору (1937-1938 рр.)” - простежується перебіг і наслідки найбільш жорстоких репресій проти “ворожих” родин.

У підрозділі 3.1 - “Сім'ї “ворогів народу” як об'єкт каральної політики” - розглядається організація репресивних заходів стосовно близьких родичів дійсних та уявних опонентів режиму.