Репресії проти родин "ворогів народу" в Україні: ідеологія та практика (1917–1953 рр.)

Ще до появи оперативного наказу НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р., що детально регламентував репресії проти дружин і дітей “зрадників батьківщини”, в УРСР, як і по всьому Радянському Союзу, тривала підготовка до наступної операції. Відповідними директивами керівництво ГУЛАГ зобов'язувалося підготувати спеціальні табори для жінок, а господарське управління НКВС - місця у дитячих будинках для найменших жертв терору.

Навесні і влітку 1937 р. переслідування дружин, чиї чоловіки були заарештовані як “вороги народу”, здебільшого полягало в тому, що їх звільняли з роботи, виключали з вищих навчальних закладів, іноді виселяли з великих міст або з власних помешкань. Після появи згаданого оперативного наказу НКВС СРСР Україною прокотилися перші арешти жінок, які перебували в юридичному або фактичному шлюбі з чоловіками, засудженими починаючи із 1 серпня 1936 р. Восени та взимку 1937 р. коло осіб, які мали потрапити під нищівні удари карального механізму, різко розширилося. Це сталося після того, як на початку жовтня спеціальним розпорядженням М. Єжова дія наказу №00486 була поширена також на дружин заарештованих по “польській лінії”, потім на дружин румунських, німецьких “шпигунів” та ін.

На кінець року в УРСР вже заарештували 7181 члена сімей “зрадників батьківщини”. 877 із них отримали різні терміни ув'язнення. Інші очікували вердиктів Особливої наради чи перебували під слідством у тюрмах України або Москви. Більшості жінок у графі “ст. КК” ставили абревіатуру ЧСИР або інкримінували недонесення (ст. 54^{1в 12} КК УРСР). Гіршими були справи у тих, кому висували обвинувачення у “контрреволюційній пропаганді”, “шпигунстві” тощо. У такому випадку вони могли отримати більш суворе покарання, ніж 5-8 років таборів, передбачених наказом НКВС СРСР від 15 серпня 1937 р. Частину заарештованих відправляли у заслання або виселяли з великих міст “за 50-й кілометр”.

Абсолютно чіткої диференціації рівня суворості покарання жінок не було. Усе залежало від багатьох об'єктивних та суб'єктивних обставин: особистого ставлення слідчого, часу, коли ухвалювався вирок для дружин та ін. На початку та в розпал операції вироки були зазвичай більш жорстокими, пізніше - м'якшими. “Зрадницьку” діяльність або “пособництво” арештованих ЧСИР слідчі довести не могли. Отже, “кримінальним злочином” ставали лише родинні зв'язки, тобто категорія стосунків, без якої людина не може існувати взагалі.

Дружини “ворогів народу”, які залишилися на свободі, як правило, піддавалися дискримінації в усіх ділянках суспільного життя.

У підрозділі 3.2 - “Умови перебування жінок та немовлят у таборах ГУЛАГ” - висвітлюються випробовування, які випали на долю дружин “ворогів народу” у місцях позбавлення волі.

Хоча у літературі про утримання названої категорії жінок зазвичай згадуються три - чотири спеціальні заклади, проте документи, виявлені в ДАРФ, уривчасті дані з карток, що зберігаються в ГДА МВС України, виписки з рішень Особливої наради при НКВС СРСР, матеріали слідчих справ дозволяють дійти висновку, що таборів, в яких утримувалися дружини “зрадників батьківщини”, було значно більше.

Перших “членів сімей зрадників батьківщини” з України восени 1937 р. прийняв Темлаг у Мордовії і Томський табір. Уже на початку наступного року жінок почали привозити й до Акмолинського відділення Карлагу - спеціально організованого найбільшого табору для дружин “зрадників” (відомого як “АЛЖИР”). Серед 7908 його в'язнів 1353 становили жінки-українки, які потрапляли туди не лише з республіканських тюрем, а й етапувалися з Бутирської в'язниці у Москві. Пізніше їх невеликими групами доправляли також і до інших таборів: Севвостлагу, Воркутлагу, Темляківського табору (поблизу м. Горького), Воркутпечлагу, Каргопольлагу, Івдельлагу, Інтлагу, Сиблагу, Устьвимлагу, Ухтіжемлагу, Сегежлагу, Ягринлагу та Ельгенського табору.

Жіночі табори попервах не дуже відрізнялися від чоловічих. Їх мешканки також жили в убогих дерев'яних бараках, працювали на лісоповалі, у сільськогосподарському та швейному виробництві. Восени 1938 р. НКВС вирішив зробити більш жорстким режим утримання для більшості з них. Позбавлені волі жінки були поділені на дві категорії: тих, хто знав про “контрреволюційну” діяльність своїх чоловіків і не повідомив своєчасно про це радянські спецслужби або “помічених в антирадянській діяльності під час перебування у таборі”, і тих, хто не знав, а просто жив під одним дахом із ними й за це опинився за колючим дротом. Перших перевели для подальшого утримання у більш суворі умови: до Воркутинського, Норильського таборів, а також до аналогічних установ Комі АРСР; інших - на загальнотабірний режим і використовували на колективних роботах.

Суворий режим утримання, важка праця й жорсткі обмеження супроводжувалися психологічними стражданнями, яких зазнавали жінки через розлучення зі своїми дітьми. Тяжка доля спіткала й матерів, які опинилися за колючим дротом разом із немовлятами. Вони мали право бачити своїх дітей у стінах табірних ясел лише кілька разів на день під час годування.

Як не дивно, але у надзвичайно важких умовах гулагівського побуту й виснажливої праці більшість жінок не втратили віри та сподівань на кращу долю. Вони вистояли, вижили й дочекалися звільнення. Імовірно, це трапилося тому, що у них природою закладена витривалість, особливий материнський спонукальний мотив берегині, на плечах якої завжди трималася родина.

У підрозділі 3.3 - “Форми дискримінації дітей репресованих” - характеризуються випробування, які випали на долю найменших членів родин “ворогів народу”.

Одразу після арешту глави сім'ї, діти, як і їхні матері, відчували кардинальні зміни у своєму житті. Коли заарештовували обох батьків, їм доводилося значно складніше. Якщо найменші жертви сталінського терору - немовлята - вирушали до таборів разом зі своїми матерями, то дошкільнят і школярів молодшого віку, чиє майбутнє, відповідно до оперативного наказу НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р., могли вирішувати тільки начальники УНКВС, направляли до дитячих будинків наркоматів охорони здоров'я (якщо їх не брали на утримання близькі родичі). Приписувалося пильно стежити за тим, аби до певного дитячого будинку не вміщували дітей з однієї родини або близьких знайомих, оскільки, за задумом організаторів репресій, вони якомога швидше мали забути своє походження. Так само пильнували й про те, щоб дитячі заклади, куди влаштовували дітей “ворогів народу”, обов'язково розташовувалися поза великими містами, а також якомога далі від колишнього місця проживання.

Практично всім вихованцям дитбудинків із родин репресованих було значно важче, ніж іншим. Вони не завжди могли акліматизуватися й асимілюватися у “новому” різношерстому товаристві, де зазвичай психологічно домінували безпритульні, вилучені з вулиці. У деяких дитячих будинках над такими дітьми знущалися інші вихованці, їх недогодовували й утримували в жахливих умовах; змушували вислуховувати обтяжливі нотації від вихователів та учителів щодо їхньої соціальної “неповноцінності”.

Багато хто з дітей репресованих тікав із великих міст. Більшість із них долучалися до бездомних підлітків, збільшуючи таким чином армію безпритульних.

Підлітків іноді працевлаштовували, але частіше вміщували до спеціальних закладів особливого режиму, де ретельно стежили за їхньою поведінкою та настроями. Траплялося, що надто “небезпечних” дітей “ворогів народу”, старших 12 років, запроторювали до таборів ГУЛАГ. Умови їх утримання були такими ж важкими, як і дорослих в'язнів. До того ж, вони дуже швидко приставали саме до кримінальників, переймаючи від останніх найгірші риси та навички. Багато хто з них, не витримавши суворого режиму та виснажливої праці, швидко йшли з життя через дистрофію, сухоти, інші хвороби.

Незалежно від того, куди відправляли найменших ЧСИР - у спеціальний дитячий будинок для дітей “ворогів народу” чи до закладу загального типу, - сини і дочки заарештованих завжди залишалися під підозрою.

У підрозділі 3.4 - “Трансформації сталінської каральної політики у передвоєнний період” - розкривається еволюція репресивної практики, що відбулася під впливом короткотермінового затишшя пізньої осені 1938 р.

Ще у жовтні 1938 р., після того, як Й. Сталін погодився з пропозицією керівництва НКВС надалі заарештовувати не всіх дружин засуджених “ворогів народу”, а лише тих із них, які знали або сприяли “контрреволюційній діяльності” своїх чоловіків і могли розглядатися як “політично сумнівні й соціально небезпечні елементи”, стало зрозуміло, що готуються радикальні зміни у каральній практиці. Скасовувалося те, що становило саму сутність наказу НКВС СРСР від 15 серпня 1937 р. - невідворотність репресування дружини слідом за арештом чоловіка.

Після спільної постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства, яка констатувала наявність “величезних прогалин і спотворень” у роботі НКВС і Прокуратури та різко засуджувала практику масових репресій, механізм терору, начебто, був зупинений. Скасовувалася більшість наказів, циркулярів і розпоряджень репресивного змісту, у тому числі й оперативний наказ НКВС СРСР № 00486. На початку 1939 р., на хвилі проголошеного відновлення справедливості, було переглянуто незначну кількість справ ЧСИР, унаслідок чого жінкам замінили утримання у виправно-трудових таборах на більш м'яке покарання - заслання або виселення з великих міст. Деяким родичам “ворогів народу”, висланим із великих міст СРСР, удалося повернутися додому, що спричинило багато проблем для влади, пов'язаних із намаганнями цих людей повернути своє житло та незаконно конфісковане майно. Уже тоді сталінський режим усвідомив, яку небезпеку несе йому певне пом'якшення у ставленні до невинно покараних громадян. Служителі радянської Феміди замість того, щоб захищати основні підвалини права, почали нагадувати зверхникам СРСР про те, що прийшов час згортати “відлигу”, яка насправді виявилася лише демагогічно забарвленим маневром для втомленого і знекровленого від репресій суспільства.

У четвертому розділі - “Ідеологія та практика позасудових репресій у роки Другої світової війни” - досліджуються концептуальні засади політики та каральні заходи радянської влади, спрямовані на очищення інкорпорованих західноукраїнських земель від “антирадянських елементів” і боротьбу з дезертирством та “пособництвом” під час воєнних дій.

У підрозділі 4.1 - “Депортації як засіб упокорення та радянізації Західної України (1939-1941 рр.)” - з'ясовуються наслідки “санації” регіону, об'єктом якої стали різні категорії тамтешнього населення, визнані новим режимом небезпечними.

Слідом за колишніми військовиками, співробітниками адміністративних установ польської держави та іншими “особливо ворожими” елементами, радянська влада взялася за родини осадників, яких почали депортувати у лютому 1940 р. Пізніше їх долю розділили родичі репресованих і тих, хто перебував у таборах військовополонених (офіцери польської армії, поліцейські та ін.). Депортували й сім'ї біженців - осіб, які прибули на територію новоприєднаних західних областей Української та Білоруської РСР у вересні 1939 р., після початку воєнних дій у Польщі, та виявили бажання залишитися у СРСР, а також родини діячів українських громадсько-політичних об'єднань та ін. Усі ці заходи, здійснювані силами реанімованих оперативних трійок (наділених значно меншими повноваженнями, ніж аналогічні надзвичайні інституції у 1937-1938 рр.) і особового складу військ НКВС, тривали практично до початку гітлерівської агресії проти СРСР.

Паралельно з “освоєнням” регіону тоталітарний режим під приводом припинення несанкціонованого перетину нового кордону цивільними громадянами (особливо на румунській ділянці) вкотре вдався до заходів, що мали зміцнити засади сімейного заручництва. У грудні 1940 р. нарком НКВС СРСР Л. Берія у своєму зверненні до Й. Сталіна запропонував внести зміни до кримінальних кодексів, додавши й проект відповідного указу Президії Верховної Ради СРСР, аби забезпечити легітимність покарання родичів не лише військових, а й цивільних осіб з числа “зрадників батьківщини”. Утім, законодавчого акту, який би легітимізував згадані новації, ані тоді, ані пізніше так і не з'явилося. Альтернативою закону стала спільна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, в якій уживалося узагальнене широке визначення - “громадяни СРСР” - та встановлювалося, що розгляд усіх справ щодо притягнення до відповідальності членів родин покладається на НКВС СРСР, а Особлива нарада - позасудовий орган цього відомства - наділялася правом відправляти згаданих осіб у віддалені північні райони Радянського Союзу на термін від 3 до 5 років із конфіскацією всього майна. Незабаром НКВС СРСР підготував наказ та інструкцію, в яких серед іншого визначався персональний склад членів родин “зрадників”, котрі підлягали засланню, та порядок самої процедури. До фатального переліку потрапили такі категорії родичів: батько, мати, дружина, діти, тесть, теща, брати і сестри особи, визнаної “зрадником батьківщини”.

Уже у квітні 1941 р. нарком державної безпеки УРСР П. Мешик, слідом за Л. Берією, здійснив невдалу спробу на законодавчому рівні розширити санкції ст. 54^1в КК УРСР, яка передбачала репресії лише проти членів родин військових. Не отримавши очікуваного результату, органи державної безпеки продовжували керуватися партійними постановами та власними директивами, караючи ні у чому невинних жінок, дітей та літніх людей.

У підрозділі 4.2 - “Сімейне заручництво в радянській репресивній практиці воєнної доби” - розкривається внутрішній зміст заходів різних інститутів влади у боротьбі з дезертирством та пособництвом.

У період Великої Вітчизняної війни було реанімовано сімейне заручництво, запроваджене ще в роки громадянської війни. Перші директиви ДКО, Ставки ВГК, НКДБ, НКВС, Прокуратури СРСР та ін. відрізнялися крайньою радикальністю. Психологічним тиском - залякуванням військовослужбовців неминучими репресіями проти членів їхніх родин - лідери держави та військове командування намагалися опанувати ситуацію на фронті. Кожен із бійців та офіцерів Червоної армії знав, що не лише свідома зрада, а й полон обернуться драматичними наслідками для їхніх батьків, братів, сестер, дружин і дітей. Будь-яка співпраця цивільних осіб з окупаційною владою визнавалася “пособництвом” і передбачала репресування родин.

Протягом усієї війни влада продовжувала шукати серйозні важелі впливу, аби запобігти масовій здачі в полон. Тривало встановлення оптимального та дієвого протоколу репресій для родичів “зрадників” та “пособників”.

Утім, порівняно з попереднім часом, репресії проти членів сімей згаданих осіб в УРСР усе ж не набули тотального характеру. Спочатку, коли плани стосовно них мали особливо радикальний характер, більша частина території республіки ще була окупована. Пізніше з'явилися документи, що звузили коло громадян, котрі підлягали покаранню за належність до “ворожих” родин.

Загалом з УРСР протягом 1944-1946 рр. було відправлено у заслання 2894 члени сімей осіб, засуджених за “зраду Батьківщини”, а також 3631 фольксдойче та їхніх родичів. Репресії стосовно родичів “зрадників”, які перебували у радянському тилу, полягали здебільшого в позбавленні їх будь-якої матеріальної підтримки з боку держави: припинялися виплати по військових атестатах, не видавалися продовольчі та промислові картки, багатодітні родини не отримували грошової допомоги тощо.

У підрозділі 4.3 - “Примусові переміщення останнього року війни” - виявляються обставини організації масових каральних акцій проти родичів учасників самостійницького руху на визволених від гітлерівців землях Західної України.

Гостре протистояння між учасниками формувань ОУН та УПА, з одного боку, і радянськими силовими структурами з іншого, потягло за собою каральні акції проти місцевого мирного населення, обвинуваченого владою у колабораціонізмі та підтримці повстанців. Уже перші звернення радянської влади до учасників ОУН і УПА щодо припинення опору містили не лише пропозиції скласти зброю, а й погрози покарати батьків, дітей та дружин політичних опонентів. Залякування дуже швидко почало втілюватися у життя. Неабияку ініціативу у цій справі виявив перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. У розлогому листі на ім'я Й. Сталіна задля узаконення репресій стосовно жінок, дітей і людей похилого віку він запропонував ухвалити відповідну постанову ДКО СРСР. Примітно, що ані тоді, ані пізніше це починання не знайшло офіційної законодавчої підтримки у Кремлі. Альтернативою згаданому документу стали наказ НКВС СРСР та низка інструкцій, що з'явилися навесні 1944 р. У них ретельно розписувалася організація масових депортацій членів родин повстанців із Західної України. Як і в попередній час, за реалізацію цих акцій відповідав НКВС. Рішення щодо заслання родичів “ворогів” радянської влади й терміну цього покарання ухвалювала Особлива нарада при НКВС СРСР. Директива, підписана Л. Берією 31 березня 1944 р., дозволяла депортувати людей ще до отримання вердикту позасудового органу.

Перші ешелони вирушили на Північ СРСР уже 7 травня 1944 р. До кінця війни з регіону у віддалені місцевості відправили 21 045 осіб близьких і далеких родичів членів ОУН та учасників формувань УПА, а за три неповні місяці 1945 р. - ще 8283 особи.

Реакція самостійницького підпілля на ці жорстокі акції та підготовку до інших не забарилася. Почастішали напади на місцевий радянський актив. Той, хто втратив усе найдорожче, - родину та батьківську оселю, - уже не бачив інших перспектив, окрім запеклої і непримиренної боротьби зі сталінським режимом.

П'ятий розділ - “Репресивні заходи стосовно родин “ворогів” радянської влади у Західній Україні (1945-1953 рр.)” - присвячено аналізу головних рис і наслідків каральної політики радянської влади у західноукраїнському регіоні в післявоєнний період.

У підрозділі 5.1 - “Активізація позасудових репресій (1945-1947 рр.)” - увага сфокусована на особливостях примусових міграцій перших повоєнних років.

Події, що розгорталися на західноукраїнських землях після завершення війни, наочно засвідчили, що радянська влада не збирається змінювати свої концептуальні підходи та методи “стабілізації” ситуації в регіоні. Сім'ї повстанців, як і раніше, залишалися заручниками режиму. Чергове травневе (1945 р.) звернення радянської влади до учасників самостійницького руху розставило крапки над “і”. У ньому вже цілком однозначно члени ОУН і вояки УПА називалися “зрадниками Батьківщини”, а їхні симпатики, односельці та родичі - “пособниками”. На цьому тлі активізувалися й примусові міграційні процеси. Протягом 1945 р. із західних областей УРСР у заслання відправили 7393 сім'ї повстанців у кількості 17 497 осіб. Наступного року порядок репресій був змінений. Тепер направлення у заслання членів родин повстанців могло здійснюватися лише після отримання рішення Особливої наради, що мало б зламати вже налагоджену, спрощену до краю організацію депортацій. За весь 1946 р. у заслання відправили 2612 родин у складі 6350 осіб.

Але події, що розгорталися у Західній Україні у 1947 р., довели, що у реальному житті все залишалося, як і раніше, оскільки у більшості випадків людей продовжували депортувати у максимально спрощеному порядку, без дотримання встановленої процедури.

Під приводом забезпечення підприємств вугільної промисловості, розташованих у віддалених місцевостях СРСР, практично безкоштовною робочою силою, у жовтні 1947 р. відбулася безпрецедентна каральна операція проти мешканців Західної України. Упродовж декількох днів депортували 77 791 члена родин повстанців і непричетних до них осіб. Цих людей навіть “не оформили” через Особливу нараду при НКВС СРСР, яка мала визначити їм термін перебування у засланні.

Потреби ГУЛАГ, що вимагав дармових трудових ресурсів, цілком органічно збіглися з інтересами республіканської та регіональної влади, яка прагнула видалити якомога більше родичів повстанців, аби зменшити кількість населення, що їм співчувало.

У підрозділі 5.2 - “Юридичне оформлення нового етапу політичного терору (1948-1949 рр.)” - встановлюються зміни в організації репресій проти сімей учасників національно-визвольного руху.

Після масових депортацій попереднього року МДБ та МВС тимчасово послабили тиск на членів родин повстанців. Узимку й навесні 1948 р. у Західній Україні, не організовуючи масових депортацій, регіональне керівництво за допомогою карально-репресивних органів продовжувало планово, малими партіями у супроводі конвою відправляти в заслання родичів учасників ОУН та УПА. Загалом упродовж року депортували 817 осіб. Утім, це було оманливе затишшя, оскільки саме тоді закладалися нормативні підвалини наступних жорстоких репресій стосовно членів родин повстанців. Восени того ж року сталася чергова новація у сфері загального тотального терору. Вище керівництво радянської держави вирішило нарешті вмотивувати переслідування мирного населення, винайшовши зручне для себе формулювання причин депортації: “дії у відповідь” на здійснені “бандитами диверсійно-терористичні акти”, закріпивши це постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня. Відтоді і до 1953 р. ця теза вживалася регулярно, коли за кожного вбитого чи пораненого радянського активіста відправляли у заслання від 5 до 10 (а іноді й більше) родин повстанців, або зовсім непричетних до них сімей. Заздалегідь складені списки, що зберігалися у сільрадах, перетворили західноукраїнські села на заручницькі “резервації”, звідки можна було в будь-який момент депортувати вже “оформлених” людей.

Наприкінці листопада 1948 р. указом Президії Верховної Ради СРСР на довічне поселення у віддалених місцевостях держави залишали “покарані народи”, депортовані відповідно до постанов ДКО в роки Великої Вітчизняної війни. Хоча заслані з території Західної України у цьому документі не згадувалися, утім, було зрозуміло, що така доля незабаром спіткає і їх. Адже у 1949 р. спливав п'ятирічний термін заслання багатьох родин, депортованих у 1944 р. У надрах МВС УРСР і СРСР почалося мусування питання щодо подовження часу їх перебування у вигнанні. Це ж стосувалося і сімей фольксдойче. Вище керівництво держави відреагувало вже наступного року. Протягом 1949 р. із Західної України депортували 22 951 особу.

У підрозділі 5.3 - “Довічні поселення” у системі репресій радянської влади” - реконструйовано обставини ухвалення трагічного для спецпоселенців рішення та перебіг наступних примусових міграцій в областях Західної України.

Вигнанці з України зустрічали 1950 р. з небезпідставним побоюванням, що вони розділять сумну долю представників “покараних народів” СРСР. І дійсно, уже 6 квітня 1950 р. був ухвалений указ Президії Верховної Ради СРСР, в якому зазначалося, що на спецпоселенців - “членів сімей українських націоналістів (“оунівців”), бандитів та їхніх пособників” - поширено дію указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового поселення та довічне заслання “без права повернення їх до попередніх місць проживання”. Цей захід охоплював усіх засланих протягом 1944-1949 рр. Ті члени сімей українських повстанців, яких продовжували депортувати у 1950 р., як і особи, згадані в рішеннях радянського уряду, зараховувалися на довічне спецпоселення.

Тим часом на західноукраїнських землях не припинялися депортації. Аналогічно попереднім двом рокам вони позиціонувалися як акції відплати за вчинені повстанцями терористичні акти. Нападів та вбивств з боку оунівського підпілля вже значно поменшало, проте кількість людей, безвинно покараних, залишалася великою. Упродовж 1950 р. депортували найбільшу (після 1947 р.) кількість - 13 055 родин у складі 46 208 осіб. На початку березня наступного року за пропозицією уряду УРСР і ЦК КП(б)У Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову про депортацію із західних областей Української РСР “куркульських” сімей, унаслідок чого у віддалені місцевості СРСР відправили 12 135 селян. Слідом за ними у заслання з цього регіону депортували 8984 “андерсівця” та 6140 єговістів разом з їхніми сім'ями. У 1952 р. окрім депортацій “у відповідь” у заслання окремими групами етапували й неповнолітніх дітей, яким пощастило залишитися на рідній землі.

У підрозділі 5.4 - “Проблеми відновлення історичної справедливості” - вивчаються умови реабілітаційного процесу щодо членів сімей учасників національно-визвольного руху, депортованих із Західної України, та інших категорій осіб, покараних за належність до родин “ворогів” радянської влади.

Деякі громадяни, які, як члени заможних селянських родин, були депортовані в 1930-1931 рр., отримали довгоочікувану свободу вже в перші повоєнні роки. Проте з більшості селян обмеження були зняті тільки 13 серпня 1954 р. відповідною постановою Ради Міністрів СРСР.

Нескінченні поневіряння випали на долю жінок, які потрапили до таборів ГУЛАГ у 1937-1938 рр. як дружини “ворогів народу”. Після звільнення у 1946 р. вони тривалий час перебували у т.зв. “мінусі” із забороною проживати у 32 великих містах СРСР, позбавлені виборчих прав, а, відтак, і пенсій та інших соціальних виплат. До середини 1950-х рр. більшість із них не змогла домогтися виправдання. Дискримінація членів родин “ворогів народу” тривала практично до початку 1980-х рр., оскільки будь-яка інформація про те, що близькі тієї чи іншої людини були репресовані, могла призвести до небажаних, але прогнозованих наслідків - відмови у прийомі на роботу, партію, зарахуванні до вищих навчальних закладів, неможливості закордонних відряджень чи туристичних подорожей тощо.

Та найтривалішою дорога додому стала для сімей учасників національно-визвольного руху у Західній Україні. Їх депортували впродовж дев'яти років. Значно більше часу пішло на те, аби повернути до нормального життя тих, хто вижив у важких умовах спецпоселень Півночі СРСР. Протягом 1950-1960-х рр., як, зрештою, і пізніше, радянська влада так і не спромоглася виразно задекларувати свою позицію щодо них. Не було ухвалено жодного законодавчого акту, який би повністю звільняв тих людей від наруги, заподіяної їм сталінщиною. Урешті-решт несправедливо покараних людей начебто звільнили. Але то була напівсвобода, оскільки різного роду дискримінаційні заходи невідступно переслідували їх.

Дуже небагато безвинно покараних родичів “ворогів народу” дочекалися 1989 р., коли радянське керівництво нарешті було змушене дати належну оцінку позасудовим масовим репресіям періоду сталінізму, визнавши антиконституційними чинні у 1930-1940-х і на початку 1950-х рр. трійки НКВС-УНКВС, колегії ОДПУ й Особливі наради при НКВС-МДБ-МВС СРСР та скасувавши винесені ними рішення. 17 квітня 1991 р. Верховна Рада України засудила масові криваві репресії сталінського режиму. Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” серед іншого проголошував: “Поновити реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі у праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей”. Утім, багато проблем і досі не вирішено. Зокрема, не визнані жертвами політичних репресій діти репресованих, які перебували разом із батьками на спецпоселенні, а також діти, народжені дорогою у заслання чи у самому вигнанні.

У висновках сформульовано теоретичні узагальнення, підбито підсумки наукової розробки теми, конкретизовано результати дослідження.

Аналіз стану розробки проблеми дає підстави констатувати, що у вітчизняній історіографії праці на означену тематику практично відсутні. Натомість, існує досить обширний комплекс джерел, що створює належне підґрунтя для подальших всебічних наукових розробок усіх проявів сімейного заручництва радянського зразка.

Результати проведеної роботи дозволяють дійти висновку, що масові політичні репресії проти родичів дійсних та уявних опонентів радянської влади були спричинені багатьма складними процесами політичного, соціально-економічного та психологічного характеру. Основними мотивами їх виникнення стала стратегія безкомпромісної, насильницької зміни суспільного ладу, обрана більшовицьким керівництвом, що вилилось у боротьбу за владу, намагання зберегти та зміцнити її у будь-який спосіб.

Комплексний розгляд взаємодії різних ланок механізму репресій проти родин “ворогів народу” як по горизонталі, так і вертикалі дозволив краще зрозуміти сутність тоталітарного режиму, що за роки свого існування вибудував добре налагоджену систему управління суспільством - нещадну та аморальну за своєю сутністю.

Репресії та дискримінація членів “ворожих” родин були цілеспрямованою і продуманою державною політикою, складовою політичного терору. Вони реалізовувалися у контексті його масових кампаній з ініціативи лідерів правлячої партійної верхівки. Плани союзного центру поєднувалися з прагненням республіканських та місцевих органів усіх рівнів догоджати йому власними ініціативами репресивного змісту. З іншого боку, - регіональне керівництво у такий спосіб здійснювало “санацію” підвідомчої території, позбуваючись чи нейтралізуючи тих, хто був пов'язаний сімейною спорідненістю з дійсними та уявними опонентами тоталітарного режиму.

Завдяки тактиці, згідно з якою репресії автоматично поширювалися і на родичів “ворогів народу”, поступово вибудовувалася система ланцюгової реакції, яка у певний спосіб (шляхом прямих репресій або різноманітних дискримінацій) затягувала до свого всепоглинаючого виру дедалі ширше коло безвинних жертв.

Каральні заходи проти родин “ворогів народу” слід розцінювати, передусім, як грубе порушення норм цивілізованого суспільства. Радянська влада демонструвала відвертий правовий нігілізм, ігноруючи й ту, дуже далеку від класичних постулатів права, елементарну законність, що була закріплена у Конституції та Кримінальному кодексі.

Сталінський режим ігнорував фундаментальний принцип особистої відповідальності, оскільки широке коло непричетних до будь-яких протиправних дій осіб каралося лише за ознакою сімейної спорідненості, здебільшого на підставі відомчих приписів карально-репресивних органів.

До порушень основних постулатів права активно долучалися всі інститути радянської Феміди: Верховний Суд СРСР, Прокуратура, Наркомат (Міністерство) юстиції тощо.

Упродовж більшовицького правління репресії стосовно членів родин “ворогів” режиму, як складова загального політичного терору, проявлялися по-різному: змінювалися їх характер, об'єкти, “правова” база та розмах, з'являлися нові акценти, засоби і форми.

В результаті опрацювання розлогого емпіричного масиву та нормативно-правових актів пропонується періодизація досліджуваної проблеми у загальному контексті державного терору.

Перший період репресій проти членів родин “ворогів народу” (1917-1929 рр.) характеризувався створенням ідеологічного підґрунтя сімейного заручництва, стихійними виявами крайнього насильства в умовах громадянської війни та більшовизації України.

Менш тривалий другий період (1930-1933 рр.) пов'язаний із масовими депортаціями селянських родин у ході розкуркулення.

Нижня хронологічна межа наступного (третього) періоду, на нашу думку, не збігається із загальноприйнятою періодизацією радянського політичного терору. Вважається, що приводом для Великого терору 1937-1938 рр. стало вбивство С. Кірова 1 грудня 1934 р. Утім, ще за півроку до цього, 8 червня 1934 р., відбулася знакова “правова” новація. До чинних кримінальних кодексів РСФРР і союзних республік були включені статті про “зраду батьківщини” та встановлено карну відповідальність для широкого кола членів родин військовослужбовців. Відтоді сім'ю вже офіційно і “законно” робили заручницею режиму. Ці радикальні нововведення дозволяють твердити, що підготовка до масштабних терористичних акцій 1937-1938 рр. розгорнулася раніше, ніж це вважалося.

Четвертий період цілком логічно збігається у часі з Великим терором 1937-1938 рр. Дружин без будь-яких конкретних обвинувачень почали карати так само жорстоко, як і чоловіків, лише за те, що вони спільно мешкали, могли мати схожі погляди і цим становили небезпеку для державного ладу.

Початок Другої світової війни ознаменував відлік п'ятого періоду в репресуванні членів родин “ворогів” радянської влади. Він розбивається на два етапи, перший з яких пов'язаний із приєднанням західно-українських земель, а другий - із початком гітлерівської агресії проти СРСР. Із перших днів війни було реанімовано досвід громадянської війни, коли сімейне заручництво використовувалося як засіб боротьби проти дефетизму і дезертирства у регулярних частинах Червоної армії. Щоправда, цього разу до вже випробуваного методу додалося й покарання родин “зрадників” та “пособників” у вигляді заслання і різного роду утисків. “Ворожий” реєстр поповнили й родини військовополонених, репатрійованих та ін. Усі згадані категорії громадян влада карала різними дискримінаційними заходами та недовірою, що мало довготривалі наслідки, оскільки анкетні записи цих людей надовго позбавляли їх можливості вільно працевлаштовуватися, навчатися й навіть жити, не озираючись.

Шостий період, пов'язаний із репресіями проти родин учасників національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, розпочався навесні 1944 р. і тривав до смерті Й. Сталіна (1953 р.). Він позначений найбільшим розмахом як за кількістю жертв, так і тривалістю та запеклістю.

Упродовж досліджуваного періоду каральні функції стосовно членів родин “ворогів” радянської влади зазвичай виконували позасудові органи. Види покарань змінювалися у досить широкому діапазоні - від утримання (разом із дітьми) в концтаборах та примусових робіт (для дружин військовослужбовців-дезертирів) - у перші роки існування радянської влади, до безстрокового заслання і виселення - на початку 1930-х рр. Протягом 1937-1938 рр. до дружин “ворогів народу” застосовувався весь спектр відомих позасудових покарань - від тривалого утримання у таборах ГУЛАГ, заслання, виселення з великих міст із дискримінаційним “набором” (позбавлення виборчих прав, пенсій, виключення з профспілок, навчальних закладів, звільнення з роботи тощо) до розстрілу (при перекваліфікації справи на більш сувору “контрреволюційну” статтю КК). У 1939-1953 рр. переважало заслання у віддалені місцевості країни.

За своїм змістом покарання членів “ворожих” родин у різні періоди існування радянської влади мало ознаки сімейного заручництва, а також елементарної помсти, репресій навздогін за дії, позицію, думки (або й без таких) та навіть за соціальний статус голів родин.

“Чисте” сімейне заручництво, санкціоноване відповідними приписами радянсько-компартійних органів та карально-репресивних інституцій, мало місце у роки громадянської, Другої світової воєн й під час боротьби з національно-визвольним рухом на західноукраїнських землях.

Цей прояв політичного терору у досліджуваний період реалізовувався демонстративним й інструментальним способом, маючи превентивний та наступальний характер.

На кожному черговому витку репресій дефініція “вороги народу” отримувала нове наповнення й обриси за бажанням і волею ідеологів та виконавців насильства. Щоразу розширювалося й коло членів родин “ворогів” радянської влади, котрі підлягали репресіям. Якщо в перші роки існування тоталітарного режиму це були, як правило, дружини та діти, то вже під час розкуркулення розправлялися з усією родиною без жодної диференціації. Упродовж 1937-1938 рр. відбулася персоніфікація жертв. Жорстоко карали дружин та дітей, іноді - сестер і матерів. У 1940 р. було встановлено фатальний сімейний реєстр, до якого потрапили дружини, діти, батьки, брати та сестри “зрадників”. Не обмежившись і цим, уже навесні 1944 р. це коло розширили відповідним оперативним наказом НКВС СРСР, в якому згадувалася категорія “сім'я”. Відтоді (як і на початку 1930-х рр.) почали депортувати все близьке оточення учасників національно-визвольного руху, включно з дядьками, тітками, бабусями, дідусями, тещами, сватами та іншими родичами.

Соціальний склад членів родин, які підпадали під репресії, був досить строкатим. У різні періоди він змінювався залежно від того, проти якої групи спрямовувалося їх вістря. Селяни, представники інтелігенції, пенсіонери, домогосподарки без освіти та робітники - усі ці категорії населення у своїй жорстокій незбагненності об'єднав терор проти власного народу. До його виру потрапили й родини самих ідеологів та виконавців насилля. Багато дружин і дітей представників політичної верхівки, НКВС і ГУЛАГ опинилися там, де і їхні жертви.

У кожній акції проти членів “ворожих” родин страждали діти. Їх відправляли разом із дорослими у табори, розподіляли по спеціальних дитячих будинках, аби дати їм “правильне”, “колективне” виховання, зруйнувати “соціально чужі” сім'ї. Тисячі осиротілих дітей опинилися на вулиці й поповнили армію безпритульних.

Встановлення точних статистичних даних, що ілюструють розмах репресій проти родин “ворогів народу”, ускладнюється кількома обставинами. По-перше, цифрові показники щодо позасудових розправ у 1920-х рр. фактично відсутні. Загальна кількість депортованих на початку 1930-х рр. селянських родин також остаточно не визначена. По-друге, і за 1937-1938 рр. такі відомості, зокрема по УРСР, видаються неточними. Та й загальна цифра по СРСР - 18 тис. дружин “зрадників”, кинутих до таборів ГУЛАГ, та приблизно 25 тис. дітей, яких НКВС розмістив у дитячих будинках, - теж дуже далека від реальної, оскільки не враховує всіх засланих у віддалені місцевості, виселених із великих міст за рішенням Особливої наради при НКВС СРСР, а також тих, хто був дискримінований в інший спосіб. Більш точні дані встановлені щодо кількості депортованих на західноукраїнських землях (206 664 особи, із них 187 893 - члени родин учасників національно-визвольного руху). Утім, слід зважати на те, що навіть така сумна статистика не завжди може адекватно віддзеркалювати всю глибину та розмах репресій, оскільки нездатна сповна передати їх згубного накопичувального ефекту.

Морально-психологічні наслідки репресій проти членів родин “ворогів народу” є неосяжними. Масові позасудові розправи спрямовувалися на те, щоб примусити людей відчути нікчемність життя та свободи перед необмеженою владою тоталітарного режиму. Їх неминучість породила фаталізм і пасивність у суспільстві. Перманентне насильство, різноманітні дискримінації справляли ефективний паралізуючий ефект і дегуманізаційний вплив, оскільки створювали нездоланне відчуття, що окрема людина не спроможна за жодних обставин впливати на власну долю.

Процес відновлення справедливості стосовно безвинно покараних, розтягнутий у часі на довгі роки, відбувався непослідовно й малоефективно. Він розгортався в умовах повного ігнорування прав людини, зволікань та супроводжувався численними проявами дискримінації родин, які свого часу стали жертвами тоталітаризму.

Досі не визнано жертвами політичного терору дітей репресованих. Чинний український закон, на відміну від аналогічного російського, не передбачає правового статусу для членів родин реабілітованих і відтак не поширюється на них. У Верховній Раді України й донині існують різні варіанти нової редакції закону про жертви політичних репресій. Скільки ще триватиме ця підготовча робота, ламатимуться списи навколо очевидних речей, - сьогодні важко прогнозувати. Очевидно одне: ті, хто постраждав від злої волі тоталітаризму, мають право на справедливість ще за життя.

Тим часом для вчених актуальними залишаються дослідницька робота, публічний аналіз політичного терору радянської доби з історико-правових позицій, адже конкретні злочини вимагають чіткої та об'єктивної оцінки.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Позасудові репресії членів сімей учасників національно-визвольного руху в західних областях України (1944-1952). Х.: Право, 2008. 264 с.

2. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин “ворогів народу” в Україні (1917-1953 рр.). К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. 486 с.

Рецензії:

Реєнт О. Репресії проти родин “ворогів народу” в Україні: перша спроба комплексного аналізу // Історичний журнал. 2009. № 5. С. 124-126.

Терещенко Ю. Феномен сімейного заручництва: репресії проти родин “ворогів народу” // Державна безпека. 2009. № 17. С. 252-255.

Розділи в колективних монографіях:

3. Терор проти власного народу // Політичний терор і тероризм в Україні. XIX-XX ст.: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / В. А. Смолій (відп. ред.). К.: Наукова думка, 2002. С. 677-698.

4. Запровадження паспортного режиму // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки / В І. Марочко (кер. авт. кол.); Гол. ред. В. М. Литвин. К.: Наукова думка, 2003. С. 630-638.

Фахові статті:

5. Режимно-обмежувальні заходи органів влади на визволеній території України під час Великої Вітчизняної війни та в перші повоєнні роки // Сторінки воєнної історії України: 3б. наук. ст. Вип. 1 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. М. В. Коваль. К., 1997. С. 125-143.

6. Дія карткової системи в Україні у воєнні та повоєнні роки (1941-1947 рр.) // Сторінки воєнної історії України: 3б. наук. ст. Вип. 2 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. В. А. Смолій. К., 1998. С. 164-184.

7. Феміда воєнної доби і цивільне населення // Сторінки воєнної історії України: 3б. наук. ст. Вип. 3 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. В. А. Смолій. К., 1999. С. 100-119.

8. До питання про мораль воєнного часу // Сторінки воєнної історії України: 3б. наук. ст. Вип. 6 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. В. А. Смолій. К., 2002. С. 191-193.

9. Феномени насильства, терору та тероризму в роки Другої світової війни: від термінів до явищ // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Пам'яті відомого вченого-історика д. і. н. Михайла Брайчевського. Ч. 10, частина 1. К., 2003. С. 116-135. У співавторстві з О. Є. Лисенком (авторці належить текст на с. 116-124, 130-131).

10. Спрощене судочинство перших днів Великої Вітчизняної війни стосовно “розповсюджувачів чуток” // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. Вип. 10, ч. 2 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. В. А. Смолій. К., 2006. С. 158-169.

11. Репресії в Західній Україні на початковому етапі Другої світової війни // Історичний журнал. 2006. № 3 (27). С. 39-51. У співавторстві з О. Є. Лисенком (авторці належить текст на с. 40-46).

12. Формування особового складу штрафних батальйонів і рот у Червоній армії періоду Великої Вітчизняної війни // Укр. іст. журн. 2006. № 3. С. 137-151. У співавторстві з О. Є. Лисенком (авторці належить текст на с. 143-149).

13. Правові основи державного терору проти родин учасників повстанського руху в Західній Україні // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2007. № 2 (29). С. 134-159.

14. Служба в НКВС та інші маловідомі сторінки життя П. Гудзенка (з архівних джерел спецслужб) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. на пошану професора П. П. Гудзенка. Вип. 12. К., 2007. С. 61-77. У співавторстві з Н. Платоновою (авторці належить текст на с. 68-77).

15. Феномен “пособництва”: до проблеми кваліфікації співпраці цивільного населення з окупантами у перший період Великої Вітчизняної війни // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. Вип. 11 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. В. А. Смолій. К., 2007. С.88-98.

16. Політичні репресії за сімейною ознакою у каральній практиці радянської влади: ідеологія і право // Державна безпека України. 2008. № 9/10. С. 103-112.

17. Represiojos pries dalyviu seimu narius Vakaru Ukrainoje (1944-1952 m.) // Genocidas ir Rezistensija. 2008. № 2 (24). S. 94-101.

18. Еволюція сталінської репресивної політики стосовно родин “ворогів народу” // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2008. № 1/2 (30/31). С. 444-473.

19. Дружини “ворогів народу” у таборах ГУЛАГу // Державна безпека України. 2009. № 15/16. С. 152-159.

20. Етнодемографічна катастрофа в Західній Україні: жовтень 1947 р. // Історико-географічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. Число 11 / Відп. ред. Г. В. Боряк. К.: Ін-т історії України НАНУ, 2009. С. 238-256.

21. “Зайві люди” радянської влади: депортації членів родин учасників повстанського руху в Західній Україні / Історичний календар 2009: Науково-популярний альманах. Вип. 14. К.: Інформаційно-видавничий центр “Планета”, 2009. С. 503-507.

22. “10 років без права листування” як чинник психологічного терору // Історичний журнал. 2009. № 3. С. 35-45.

23. “Дії у відповідь”: юридичне оформлення нового етапу позасудових репресій родичів повстанців (1948-1949 рр.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук. пр. Вип. 18. К., 2009. С. 93-103.

24. 1944 рік: формування технології позасудових репресій проти родин повстанців у Західній Україні // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. Вип. 12 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. В. А. Смолій. К., 2009. С. 255-266.

25. Сімейне заручництво як форма і засіб каральної практики у перші роки становлення радянської влади // Воєнна історія. 2009. № 1/2. С. 71-86.

26. Життя та побут родин учасників національно-визвольного руху в місцях в місцях спец поселень (1944-1952 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. Вип. 15: На пошану доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України Віктора Михайловича Даниленка з нагоди 60-річчя від дня народження та 35-річчя наукової праці / Гол. ред. В. А. Смолій: У 2-х ч. Ч. 1. К.: Інститут історії України НАН України, 2009. С. 208-225.

Матеріали конференцій:

27. Правова база діяльності органів державної безпеки в роки Великої Вітчизняної війни // Матеріали конференції “Внесок органів державної безпеки у визволення України в роки Великої Вітчизняної війни”. К.: Вид-во НА СБУ, 2000. С. 49-54.

28. Право и бесправие в годы Великой Отечественной войны // Беларусь в годы Великой Отечественной войны: уроки истории и современность: Материалы междунар. науч. конф., посвящённой 60-й годовщине освобождения Беларуси от немецко-фашистских захватчиков (Минск, 29-30 июня 2004 г.) / Отв. ред. А. М. Литвин. Минск: Институт истории НАН Беларуси, 2004. С. 139-147.

29. До історії штрафних батальйонів та рот у перший період Великої Вітчизняної війни // Велич подвигу народного: Зб. наук. ст. міжнар. конфер., присвяченої 60-річчю перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. 8 квітня 2005 р. Одеса, 2006. С. 42-46.

30. Особливості функціонування радянської Феміди в Західній Україні на початковому етапі Другої світової війни // Українська історична наука на шляху творчого поступу: доповіді та повідомлення ІІІ Міжнар. наук. конгресу українських істориків, 17-19 травня 2006 р., Луцьк. Т. 2 / Відп. ред. С. Гаврилюк [та ін.]. Луцьк: РВВ “Вежа” ВНУ ім. Лесі Українки, 2007. С. 300-307.

31. Столица Украины в годы Великой Отечественной войны // Война. Народ. Победа: Материалы междунар. науч. конф. (Москва, 15-16 марта 2006 г.). М.: Наука, 2008. С. 254-262.

32. На весах Фемиды: право и бесправие в годы Второй мировой войны // Вторая мировая война и страны Балтии. 1939-1945: Материалы междунар. науч. конф. (Рига, 14-15 декабря 2006 г.). Riga: RETORICA, 2008. С. 19-28.

33. “Залишити на спецпоселенні довічно”: політика радянської влади стосовно членів родин учасників національно-визвольного руху, депортованих із Західної України // Друга світова війна і доля народів України: 3-я Всеукр. наук. конф. (Київ, 27-28 жовтня 2008 р.) / www.kby.kiev.ua/komitet/conference/Vronska_3.pdf.

АНОТАЦІЯ

Вронська Т. В. Репресії проти родин “ворогів народу” в Україні: ідеологія та практика (1917-1953 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України, Київ, 2009.

Дисертація є першим комплексним дослідженням каральної політики та практики радянської влади проти родин “ворогів народу” в Україні. Запроваджується наукове поняття “сімейне заручництво” та подається цілісна концепція цього явища.