Огляд воєнних дій у Великій Вітчизняній війні

За роки війни відбулися зміни і в оперативній побудові загальновійськових армій.

У першому періоді війни в деяких арміях, головним чином у тих, що діяли на імовірних напрямках головних ударів противника, створювалось два оперативних ешелони.

Основні сили були у першому ешелоні, одна-дві дивізії - у другому, але нерідко оперативна побудова армій була в один ешелон з виділенням резервів: загальновійськового, артилерійсько-протитанкового і танкового. Важливим елементом оперативної побудови була артилерійська група дальньої дії (ДД).

У другому і третьому періодах війни оперативна побудова армії, як правило, була одноешелонною при двохешелонній побудові корпусів. У випадках, коли вдавалося точно встановити напрямок головного удару противника, оперативна побудова армій була в два ешелони. Так, 13-та армія Центрального фронту мала два корпуси у першому і два корпуси у другому ешелонах. 4-та гвардійська армія 3-го Українського фронту в Балатонської операції мала у другому ешелоні - один стрілецький корпус.

Основними елементами оперативної побудови, армії у роки Великої Вітчизняної війни разом з першим і другим ешелонами були: загальновійськовий резерв (1-2 стрілецькі дивізії); танковий резерв; армійська артилерійська група (ААГ), котра була створена на заміну групи ДД; артилерійський протитанковий резерв (АПТР), рухомі загони загороджень (РЗЗ), а також армійська зенітно-артилерійська група (АЗАГ).

Розвиток оперативної побудови фронтів (армій) відбувався у напрямку все більшого ешелонування в глибину, збільшення кількості елементів оперативної побудови та їх якісного складу.

У роки Великої Вітчизняної війни зменшувалась ширина смуги оборони армії, збільшувалась глибина оборони та зростали оперативні щільності сил і засобів.

Ширина смуги оборони армії у першому періоді війни була у межах від 70 до 120 км (максимальною до 180 км.), тобто була приблизно рівною тієї смузі оборони армії, яку передбачалось мати по передвоєнних поглядах (80-
100 км).

Глибина оборони армії досягла 15-20 км, тоді як по передвоєнних поглядах вона мала складати 40-60 км; наприкінці періоду 25-30 км.

Оперативні щільності у першому періоді складали 11-35 км на дивізію (як виключення 6-7 км на дивізію в обороні на ближніх підступах до Москви, Ленінграду, Сталінграду), а також до 5-6 гармат і мінометів, 1-3 танки на 1 км фронту, 1-3 протитанкових гармат.

Ширина смуги оборони армій у другому і третьому періодах скоротилася до 40-70 км. Глибина оперативної побудови збільшилась до 30-40 км. Оперативні щільності, починаючи з 1943 р. складали: 7-13 км на стрілецьку дивізію, до 30-80 гармат і мінометів і до 7-27 танків і САУ на 1 км фронту, 20-25 протитанкових гармат.

На імовірних напрямках головних ударів противника відповідно до принципу масування сил і засобів створювалися ще більші високі оперативні щільності .

У битві під Курськом, у 13-й армії Центрального фронту, яка мала смугу шириною 32 км, що складало 11 % від загальної ширини смуги оборони фронту, було зосереджено 30 % усіх стрілецьких дивізій, 50 % приданої фронту артилерії та 87 % танків. Це дозволило створити наступні оперативні щільності: 2,7 км на стрілецьку дивізію, 96 гармат і мінометів і 28 танків на 1 км.

Важливим заходом підготовчого періоду оборонної операції було інженерне обладнання місцевості.

В якості одного з основних принципів інженерного обладнання місцевості у смузі оборони фронту(армії) в роки Великої Вітчизняної війни було закріплено вироблений у першу світову війну принцип створення багатосмугової оборони.

В оборонних операціях літньо-осінньої кампанії 1941 р. у фронтах і арміях воно обмежувалося в основному першою (головною) смугою.

В оборонних операціях 1942 р. траншеї та інші інженерні споруди і загородження починають використовуватися у більш широких масштабах.

Влітку - восени 1942 р. інженерне обладнання місцевості включало в себе:

у тактичній зоні оборони: головну смугу оборони глибиною 4-6 км, яка складалася з двох позицій, обладнаних траншеями, а іноді і другу смугу оборони, обладнану у 12-15 км від переднього краю на головному напрямку;

в оперативній зоні оборони: тилову армійську смугу на віддалені 15-
20 км від переднього краю, яка не мала суцільного характеру, і окремі ділянки фронтових рубежів оборони в 40-100 км (іноді до 150 км) від переднього краю оборони.

Бойовий досвід підтвердив правильність рішення про перехід до траншейної оборони, але виявив ряд недоліків інженерного обладнання, і насамперед, відсутність відсічних смуг і позицій, слабке маскування місцевості. Ці недоліки були усунуті в обороні радянських військ влітку 1943 р. у районі Курської дуги.

Тактична зона оборони під Курськом мала глибину 15-20 км і включала головну і другу смуги оборони. Головна смуга мала глибину 6-8 км, друга створювалась в 10-12 км від переднього краю головної смуги і мала глибину 3-5 км.

В оперативній глибині на віддалені 25-30 км від переднього краю головної смуги оборони обладнувалась тилова армійська смуга оборони.

У третьому періоді Великої Вітчизняної війни для інженерного обладнання місцевості були характерні: подальший ріст мистецтва вибору розміщення смуг і оборонних позицій залежно від особливостей місцевості, розширення масштабів заходів з маскування і дезінформації противника; тісна ув'язка системи вогню з інженерними загородженнями.

В роки Великої Вітчизняної війни основою інженерного обладнання місцевості в операціях стала система суцільних траншей і ходів сполучень.

Жодна велика оборонна операція Великої Вітчизняної війни не обходилась без ретельної підготовки оборони у протитанковому відношенні.

У першому періоді війни, незважаючи на постійну увагу з боку командирів та командувачів усіх ступенів, протитанкова оборона була недостатньо сильною. Це пояснювалось з одного боку, нестачею артилерії і мінно-вибухових засобів, а з другого - відсутністю досвіду організації ПТО.

Основу ПТО складав вогонь окремих малочисельних і рівномірно розподілених по фронту протитанкових гармат. Щільність їх була низькою - 1-5 гармат на 1 км фронту, глибина розташування - 2-5 км.

Важливою тенденцію розвитку ПТО у першому періоді стало перетворення її з виду бойового забезпечення в основний зміст оборони.

З осені 1941 р. у дивізіях першого ешелону армій, що діяли на головних напрямках починають створюватися протитанкові опорні пункти (ПТОП). В обороні під Москвою декілька загальновійськових армій (5, 16 та ін.) перейшли до створення протитанкових районів (ПТОР), у склад яких включалися протитанкові полки РВГК і придані арміям танкові бригади.

До кінця 1941 р. ПТО стала створюватися на всю глибину оборони фронту (армії). Широко почали застосовуватися артилерійсько-протитанкові резерви.

Перетворення протитанкової оборони в основний зміст оборони виявилось також у залученні для боротьби з танками противника усіх сил і засобів, що здатні с ними боротися: протитанкової, зенітної і польової артилерії, протитанкових рушниць, літаків-штурмовиків, вогнеметів, винищувачів танків, які озброювались ручними гранатами і пляшками із запалювальною сумішшю та ін. Значна роль у боротьбі з танками відводилась протитанковим інженерним загородженням і мінно-вибуховим засобам.

У другому і третьому періодах війни, особливо в обороні під Курськом, ПТО набула чіткої організації, яка забезпечувала високу надійність відбиття танкових ударів противника.

В роки Великої Вітчизняної війни була розроблена струнка система ПТО. Вона включала: ротні ПТОП; батальйонні протитанкові вузли оборони; полкові і дивізійні протитанкові райони оборони; артилерія всіх систем і калібрів (військова і РВГК), яка розташовувалась на відкритих і закритих позиціях; артилерійсько-протитанкові і танкові резерви; рухомі загони загороджень (РЗЗ); мінно-вибухові та інженерно-протитанкові загородження.

Основою ПТО був вогонь артилерії і танків. Щільність протитанкових засобів з'єднань, що оборонялися на Курській дузі влітку 1943 р., досягла 12-15 гармат на 1 км фронту.

У другому періоді війни для боротьби з танками широко почали використовувати авіацію. Спеціальні протитанкові бомби кумулятивної дії, що застосовувались штурмовиками ИЛ-2 пробивали броню німецьких танків.

У подальшому протитанкова оборона продовжувала розвиватися. Зростала глибина ПТО.

Досвід Великої Вітчизняної війни підтвердив правильність поглядів довоєнної теорії на способи ведення оперативної оборони. Основним способом оборони протягом всієї війни була позиційна оборона. Однак за браком (нестачею) сил і засобів та неможливістю створити суцільний позиційний фронт оборони, що особливо було характерним для літа-восени 1941 р. та літа 1942 р., застосовувався другий спосіб - маневрена оборона.

У першому періоді Великої Вітчизняної війни дуже часто відбувалося поєднання двох способів оборони.

Окремим оборонним операціям, починаючи з першого періоду війни, передувала артилерійська контрпідготовка, яка проводилась з метою зриву наступу або послаблення сили початкового удару противника.

Цілями раптового вогневого удару артилерії в період проведення артилерійської контрпідготовки обирались: скупчення піхоти і танків противника у вихідному положенні для наступу або в районах їх зосередження; позиції артилерії; штаби і вузли зв'язку; командні і спостережні пункти.

У другому періоді війни артилерійська контрпідготовка представляла собою раптовий, короткий, потужний, вогневий удар артилерії і мінометів військ, що оборонялися по головним угрупуванням противника, які приготувались до наступу. У ході артилерійської контрпідготовки противнику завдавались значні втрати в живій силі і бойовій техніці і досягалася дезорганізація управління військами. Сильно вплинула на противника артилерійська контрпідготовка Центрального і Воронезького фронтів у 1943 р. під Курськом.

Головні події більшості оборонних операцій розгортались у тактичній зоні оборони. Використовуючи вогонь стрілецької зброї і артилерії, маневр силами і засобами уздовж фронту та із глибини, завдаючи контрудари по противнику, що вклинився, війська намагались утримати позиції, що оборонялися, виснажити ударні угрупування противника, зірвати його наступ.

У першому періоді війни, коли тактична зона оборони була ще недостатньо глибокою, противнику вдавалося на напрямку головного удару проривати її на перший-другий день наступу і виходити на оперативний простір. У цьому разі перед військами, що оборонялися поставала задача: здійснити планомірний відхід на тиловий рубіж і створити нову лінію оборони. Вирішити цю задачу не завжди вдавалося.

Маючи перевагу у рухомих засобах (танках, бронетранспортерах, автомашинах, мотоциклах), противник часто відходив на тиловий рубіж раніше радянських військ, що відходили в тил, що змушувало командування створювати новий фронт оборони за рахунок резервів, що висувались із глибини або знімалися з другорядних напрямків.

Починаючи з листопада 1941 р. боротьба за утримання тактичної зони оборони починає все більш впливати на хід і результат оборонних операцій. Із восени 1942 р. утримання тактичної зони оборони стало основним змістом оборонних дій в оперативному масштабі. Однак противнику інколи ще вдавалося проривати нашу оборону і розвивати наступ в глибину.

У другому і третьому періодах війни оборона стала більш потужною. Результат переважної більшості оборонних операцій вирішувався у межах тактичної зони або в найближчій оперативній глибині. Це призвело до того, що масштаби оборонних операцій першого періоду війни різко скоротилися.

Ширина смуги, на якій розгортались оборонні дії фронту, складала 25-50 % від загальної ширини смуги його оборони. Глибина вклинення противника досягала від 5 до 40 км. війна сухопутний військо армія

Успіху ходу і результату оборонних операцій радянських військ у Великій Вітчизняній війні багато в чому сприяв маневр силами і засобами. В основному використався маневр двох видів: маневр із глибини і маневр уздовж фронту. Влітку-восени 1941 р. та влітку 1942 р. застосовувався також такий вид маневру, як відхід на тилові рубежі.

Найбільш простим з виконання і найбільш дієвим по результатах був маневр із глибини. Він не був пов'язаний з послабленням окремих напрямків смуги оборони фронту (армії), був краще забезпечений дорогами, колонними шляхами, мав більш широкі можливості щодо забезпечення прихованості пересування військ. Однак, цей вид маневру міг мати місце тільки при наявності достатньо сильних других ешелонів і резервів.

При нестачі сил і засобів використовувався маневр уздовж фронту. Він здійснювався з'єднаннями і частинами, що були зняті з тих ділянок оборони, де противник не наступав або не виявив достатньо високої активності. Цей вид маневру був більш складним, тому що готувався в ході операції, вимагав більш високої мобільності і напруженості фізичних сил від особового складу.

Війська, що здійснювали маневр в ході оборонної операції, використовувались: для посилення військ, що оборонялися в тактичній зоні оборони; для посилення окремих ділянок оборони та тилових рубежах, якщо виникла небезпека прориву противником тактичної зони оборони; для нанесення контрударів по противнику, що вклинився.

Найбільш активною формою боротьби з противником, що наступав були контрудари. До їх проведення залучались стрілецькі, кавалерійські, танкові і механізовані з'єднання, оперативні групи, які мали в своєму складі частини і з'єднання різних родів військ, загальновійськові армії і танкові армії змішаного і однорідного складу.

Слабка ефективність багатьох контрударів у першому періоді війни значною мірою була зумовлена поспішністю їх організації.

Удари частіше наносились з фронту по вістрю угрупування противника, що вклинилося в умовах слабкого її придушення вогнем артилерії і ударами авіації. Все це призводило до важких, затяжних битв, а цілі контрударів у повній мірі не досягались.

У подальшому удосконалення їх підготовки і проведення відбувалося в основному по наступних напрямках: нанесення контрударів у фланги угрупування противника, що вклинилося; залучення великої кількості сил і засобів; надійне забезпечення їх вогнем артилерії і ударами авіації; підтримання твердого управління і тісної взаємодії між елементами оперативної побудови, родами військ і авіації.

Таким чином протягом всієї війни відбувався процес зростання активності і стійкості оборони, що досягалось збільшенням бойової моці і мобільності радянських військ за рахунок насичення їх бойовою технікою і озброєнням, удосконаленням мистецтва організації оборони і управління військами в ході оборонної операції.

5. Розвиток радянського воєнного мистецтва в наступальних операціях

В роки Великої Вітчизняної війни теорія і практика підготовки і ведення фронтових і армійських операцій розвивалась на основі теорії глибокої наступальної операції, що була розроблена в 30-х роках.

Основні принципові положення цієї теорії були перевірені в ході війни та одержали підтвердження. В той же час деякі погляди були уточнені і набули подальшого розвитку. Так, наприклад, змінилося місце і роль фронтового об'єднання. Якщо напередодні війни фронт розглядався як оперативно-стратегічне об'єднання, то в ході війни він став вищим оперативним об'єднанням. Це пояснюється тим, що для вирішення стратегічних задач зусиль одного фронту виявилось недостатньо. Тому більш ніж 90 % всіх стратегічних операцій проводилась військами декількох фронтів.

Фронтова наступальна операція, як правило, була складовою частиною стратегічної наступальної операції груп фронтів.

У деяких випадках фронти проводили стратегічні наступальні операції самостійно. Наприклад, Львівсько-Сандомирська операція була проведена силами 1-го Українського фронту в липні - серпні 1944 р.

Загальновійськова армія була основним оперативним об'єднанням. Армійські наступальні операції були складовими частинами наступальних операцій фронтів.

Однак, як і фронт, загальновійськова армія могла проводити самостійні операції (на приморському напрямку і в гірсько-лісовій місцевості), знаходячись в безпосередньому підпорядкуванні Ставки ВГК.

Наприклад, у квітні 1944 р. Окрема приморська армія здійснила Керченську наступальну операцію, чим допомогла військам 4-го Українського фронту в короткий термін звільнити Кримський півострів.

Бойовий і чисельний склад оперативних об'єднань у кожному періоді війни залежав від значення стратегічних і операційних напрямків. Так, наприклад, до початку контрнаступу під Москвою Західний фронт у своєму складі мав 10 загальновійськових армій, а Калінінський фронт - тільки 3 армії.

У ході всієї війни, від періоду до періоду, кількість і якість особового складу, бойової техніки і озброєння фронтів і армій безперервно зростали, вони ставали все більш сильними.

З літа 1943 р. і до кінця війни армії мали в своєму складі, як правило, 3 стрілецьких корпуси (9 стрілецьких дивізій), винищувально-протитанковий артилерійський, мінометний, зенітно-артилерійський полки, а також значне посилення - до 3 тис. гармат і мінометів та до 600 танків і САУ.

У третьому періоді війни в склад фронтових об'єднань входили 5-6 загальновійськових армій; 1-2, а іноді 3 танкові армії; 1-2 повітряні армії, окремі танкові, механізовані і кавалерійські корпуси (від 30 до 70 стрілецьких дивізій, від 5 до 14 тис. гармат і мінометів і 2 тис. танків і САУ).

На базі кількісного і якісного зростання бойового складу фронту, армії і бойового досвіду удосконалювалось мистецтво підготовки і ведення наступальних операцій. У роки Великої Вітчизняної війни безперервно збільшувався розмах наступальних операцій Червоної армії і особливо глибина і темпи наступу.

Глибина фронтових наступальних операцій зросла з 70-100 км. (Західний фронт у грудні 1941 р.), до 570 км (1-й Білоруський фронт у січні 1945 р.).

Глибина армійських наступальних операцій коливалась від 50 км у Гжатській операції у січні 1942 р. до 90 км у контрнаступі під Сталінградом і до 180 км у Вісло-Одерській операції 1945 р.

Середні темпи наступу загальновійськових з'єднань складали 6-7 км на добу у Клінсько-Солнечногорській операції, 15 км на добу в операції Південно-Західного фронту у грудні 1942 р. і 30 км та більше у Вісло-Одерській операції (1-го Білоруського фронту).

Середні темпи наступу рухомих військ зросли: з 20-25 км на добу (Південно-Західний фронт у грудні 1942 р.) до 40-50 км на добу (1-й Білоруський фронт у Вісло-Одерській операції).

Ці показники свідчать про високу динамічність наступальних операцій радянських військ в роки війни.

У першому періоді війни фронтова наступальна операція проводилась способом нанесення декількох армійських ударів на роз'єднаних напрямках. В умовах нестачі сил і засобів ця форма не приводила до рішучих результатів.

Починаючи з контрнаступу під Сталінградом, частіше за все наносився фронтальний удар на одному із флангів фронту, з подальшим оточенням протистоячого угрупування противника у взаємодії із сусіднім фронтом. Ця форма застосовувалась для оточення великих угрупувань противника. Наприклад, сталінградського угруповання військами Південно-Західного і Сталінградського фронтів.

Широко застосовувались і такі способи: фронтальний удар на одному напрямку в цілях глибокого прориву та розсічення протистоячого угрупування противника і знищення по частинах (Сандомірсько-Сілезька операція 1-го Українського фронту в січні 1945 р.); фронтальний удар на двох ділянках одного фронту з подальшим оточенням протистоячого угруповання противника по напрямках, що сходяться (Бобруйська операція 1-го Білоруського фронту в червні 1944 р.); фронтальний удар на декількох ділянках у цілях дроблення протистоячого угруповання противника і знищення його по частинах і розвитку успіху на велику глибину (Варшавсько-Познанська операція 1-го Білоруського фронту у січні 1945 р.).

Армійські операції проводились шляхом нанесення фронтального удару на одному із флангів у цілях оточення противника у взаємодії з арміями свого або сусіднього фронту (наприклад, 43-а армія 1-го Прибалтійського фронту і 39-а армія 3-го Білоруського фронту у Вітебській операції у червні 1944 р.) або шляхом нанесення фронтального удару в центрі і розвитку наступу в глибину (наприклад, 21-а армія Південно-Західного фронту в контрнаступі під Сталінградом у листопаді 1942 р.).

Успіх наступальних операцій багато в чому залежав від правильного вибору напрямку головного удару. У фронтових операціях напрямок головного удару визначався Ставкою ВГК, а в армійських - командуючими фронтами, виходячи із задуму стратегічної і фронтової операції, на розсічення і знищення по частинах протистоячого головного угруповання противника або оточення.

Головний удар командири і воєначальники намагались нанести у найслабшому місці оборони противника.

Крім цього враховувались умови місцевості, на якій можливо було застосування всіх родів військ, і найкоротший напрямок до кінцевої цілі операції. Наприклад, у контрнаступі під Сталінградом головні удари як Південно-Західного, так і Сталінградського фронтів наносились по найбільш уразливим флангам ударного угруповання противника, а саме по військах Королівської Румунії, в Ясько-Кишинівській операції - між укріпленими районами (2-й Український фронт) і у стик між 6-й німецької і 3-й румунської арміями (3-й Український фронт).

Іноді головні удари наносились по сильних ділянках оборони. В одних випадках це обумовлювалось умовами місцевості, в інших випадках - характером інженерного обладнання місцевості і побудовою оборони, наявністю суцільного укріпленого району (3-а і 5-а ударні армії, 8-а гвардійська армія 1-го Білоруського фронту в Берлінській операції).

Правильний вибір напрямку головного удару повністю вирішити проблему успіху операції, зрозуміло, не міг.

Одним із найважливіших факторів, що забезпечував успішне проведення операції, було рішуче масування сил і засобів на обраних напрямках. Ціль масування - досягнення переваги над противником.

На початку війни, в умовах великих втрат, відсутності достатньої кількості сил і засобів та необхідного досвіду у командного складу ця задача вирішувалась далеко не повністю.

Із виходом директиви Ставки ВГК від 10 січня 1942 р. про створення ударних угруповань на напрямках головних ударів та переходу до артилерійського наступу ступінь масування сил і засобів безперервно підвищувалась.

Масування сил і засобів на головних напрямках у наступі досягалась шляхом: звуження ширини смуги наступу і ділянки прориву; сміливого послаблення другорядних напрямків; нерівномірного розподілення сил і засобів, що дозволяло кількісно і якісно посилювати з'єднання, що наступали на головному напрямку.

У результаті у другому і третьому періодах війни на ділянках прориву, що складали 5-15 % від загальної смуги наступу фронту було половина і більше всіх стрілецьких з'єднань, до 70 % артилерії і до 60-100 % танків і авіації фронту. В арміях на ділянках прориву в 6-14 км зосереджувалось до 70-80 % усіх сил і засобів.

Яскравим показником рівня масування сил і засобів було зростання оперативних щільностей на напрямках головних ударів з 3-5 км на одну дивізію у першому періоді до 1,5-2,5 км на дивізію у другому і третьому періодах війни. Значно збільшились оперативні щільності артилерії, танків і САУ. Це забезпечувало створення 3-х-5-ти кратної, а інколи і більшої переваги над противником на напрямках головних ударів.

У ході війни постійно удосконалювалась оперативна побудова військ.

Радянське командування наполегливо намагалось ешелонувати сили і засоби для того, щоб мати можливість нарощувати зусилля з глибини оперативної побудови в ході операції. Глибока оперативна побудова військ підвищувала силу удару в період прориву оборони противника, забезпечувала високі темпи при розвитку успіху і давала можливість вести наступ на велику глибину.

У кожному конкретному випадку оперативна побудова залежала від бойового складу фронтів (армій); задуму операції; характеру оборони противника; глибини операції.

Загальною тенденцією було якісне посилення всіх елементів оперативної побудови і поява нових.

У першому періоді війни у фронтів була переважно одноешелонна побудова з виділенням слабких резервів і авіації.

Оперативна побудова армій складалося із одного ешелону стрілецьких дивізій, рухомої групи (кавалерійський корпус, танкова бригада), армійської групи ДД і загальновійськового резерву (1-2 стрілецькі бригади). Наприкінці зимової кампанії 1941-1942 рр. в оперативній побудові армії з'являються нові елементи: артилерійсько-протитанковий резерв (АПТР) і рухомий загін загороджень (РЗЗ).

У другому і особливо в третьому періоді війни в оперативній побудові з'являються нові елементи, зростає загальна глибина оперативної побудови. З літа 1943 р. в оперативній побудові фронту почали створюватися другі ешелони в складі 1-2 загальновійськових армій, сильні рухомі групи (1-2, а іноді і 3 танкові армії), зенітно-артилерійські групи, АПТР, РЗЗ.

У другому періоді війни в оперативній побудові армії на головному напрямку почали створювати другі ешелони. Крім першого і другого ешелонів в арміях були рухомі групи (1-2 ТК або МК), армійські зенітно-артилерійські групи, артилерійські групи, АПТР, РЗЗ (наприклад, 11-а гв. армія Західного фронту в Орловській операції).

На завершальному етапі війни деякі загальновійськові армії створювали навіть трьохешелонну побудову, коли діяли на флангах ударних угруповань фронтів, маючи задачу розвинути успіх ударного угруповання в сторону одного з флангів (наприклад, 57-а армія 3-го Українського фронту в Яссько-Кишинівської операції).

Загальна глибина оперативної побудови фронтів у ході війни зросла до 20-40 км у першому періоді до 70-100 км у другому і третьому періодах.

Глибока побудова давала можливість протягом всієї операції зберігати перевагу над противником і досягати поставлених цілей.

Кожна наступальна операція фронту (армії) незалежно від форми її проведення починалась з прориву ТЗО противника, що було найбільш важливою задачею операції.

Основні зусилля противник зосереджував на утриманні тактичної зони і, головним чином, першої смуги. У тактичній зоні він розгортав до 80 % і більше всіх сил і засобів, з них до 2/3 обороняли першу смугу.

В умовах суцільного фронту оборону противника прорив тактичної зони був важливішим етапом операції, а його змістом - створення проломів в обороні противника для вводу в прорив рухомих груп фронтів і армії в цілях розвитку тактичного успіху в оперативний.

Успіх прориву оборони противника залежав від високих темпів прориву тактичної зони і безперервності наступу.

Високі темпи прориву і безперервність наступу досягались: потужністю початкового удару і глибиною ефективного ураження противника; веденням наступу вдень і вночі, без пауз і зупинок; нарощуванням сили удару за рахунок других ешелонів і резервів.

Якщо у першому періоді війни для прориву слабкої і відносно неглибокої (3-4 км) оборони противника затрачувалось 2-3 доби, то в третьому періоді більш сильну тактичну зону, що складалася з двох смуг (глибиною 12 км і більше), радянські війська у більшості випадків долали протягом двох днів, а в деяких операціях - у перший день наступу (3-й Білоруський фронт у Білоруській операції, 2-й Український фронт в Ясько-Кишинівській операції).

Наступальні операції фронтів (армій) починались з вогневого ураження оборони противника шляхом проведення артилерійської і авіаційної підготовки.

У першому періоді щільності артилерії в середньому складали 40-60 гармат на 1 км фронту ділянки прориву. Низькі щільності, нестача боєприпасів не забезпечували надійного придушення оборони противника.

Ставка ВГК, узагальнивши досвід перших наступальних операцій поставила вимогу перейти до практики артилерійського наступу. Сутність його полягала в безперервній підтримці піхоти і танків масованим вогнем артилерії і мінометів протягом всього періоду наступу.

У Бойовому статуті піхоти 1942 р. були визначені наступні періоди артилерійського наступу:

1) артилерійська підготовка атаки;

2) артилерійська підтримка атаки піхоти і танків БПП;

3) артилерійське забезпечення дій піхоти і танків БПП в глибині оборони противника.

При прориві укріплених районів призначався попередній період для руйнування вогневих споруд противника.

Авіаційний наступ складався з двох періодів: авіаційної підготовки атаки і авіаційної підтримки (супроводу) військ, що наступали. У свою чергу авіаційна підготовка поділялась на попередню і безпосередню.

Тривалість артилерійської підготовки в ході війни безперервно змінювалася.

У першому і другому періодах тривалість артилерійської підготовки зростала. В наступальних операціях під Москвою і Сталінградом вона складала до 80-90 хв. , в Орловській і Белгородсько-Харківській операції - 140-175 хв. Це пояснюється збільшенням глибини і стійкості оборони противника і недостатньою кількістю нашої артилерії, особливо великих калібрів.

Після битви під Курськом і до кінця війни спостерігалась тенденція до скорочення тривалості артпідготовки (до 30 хв. у Берлінській операції на 1-му Білоруському фронті) у зв'язку з якісним і кількісним ростом артилерії.

Протягом всієї війни безперервно зростали щільності артилерії на 1 км ділянки прориву. У другому періоді вони складали в середньому 70-180 гармат і мінометів на 1 км ділянки прориву; у важливіших операціях 1944 р. - 100-200, а у 1945 р. - 250 і більше гармат і мінометів .

Якщо на початку війни наша артилерія одночасно придушувала оборону противника на глибину 2-3 км, наприкінці війни глибина одночасного придушення збільшилась до 10 км.

Атака піхоти і танків підтримувалась послідовним зосередженням вогню, вогневим валом (одинарним, подвійним) або поєднанням цих видів вогню.

У швидкому прориві оборони противника і стрімкому розвитку тактичного успіху в оперативний в роки війни важлива роль належала бронетанковим і механізованим військам.

Основні положення по їхньому застосуванню були викладені в наказі НКО №325 від 16 жовтня 1942 р. До наказу танкові бригади і окремі танкові батальйони придавалися стрілецьким з'єднанням для безпосередньої підтримки з порушенням організаційної структури.

Так було, наприклад, у 20-ї армії Західного фронту при прориві оборони противника на р. Лама у січні 1942 р.: три тбр (96 танків) із чотирьох були роздроблені на невеликі групи і розподілені між стрілецькими дивізіями і бригадами.

У другому періоді окремі танкові полки в повному складі придавалися стрілецьким дивізіям, які діяли на напрямку головного удару. Великі з'єднання (танкові і механізовані корпуси), а далі і танкові армії призначалися для розвитку оперативного успіху.

Перші танкові армії були змішаного складу (5-та танкова армія Південно-Західного фронту у листопаді 1942 р.). Вони мали танкові корпуси, стрілецькі і кавалерійські дивізії.

З літа 1943 р. танкові армії стають однорідними за своїм складом (із ТК і МК).

Танкові армії з літа 1943 р. стають основним засобом розвитку успіху фронтів, а для розвитку успіху загальновійськових армій застосовувались окремі танкові і механізовані корпуси (на напрямках головних ударів).

Влітку 1943 р. вперше в склад рухомої групи фронтів включали дві танкові армії (Воронезький фронт у Белгородсько-Харьківській операції).

У третьому періоді війни наявність двох танкових армій у складі рухомої групи фронту стає доволі частим явищем (1-й Білоруський і 1-й Український фронти у Вісло-Одерській і Берлінській операціях).

В оперативній глибині війська вирішували наступні задачі: розгром оперативних резервів, подолання оборонних рубежів, оточення угруповань противника, переслідування противника, що відходив.

Головну роль у рішенні цих задач відігравали другі ешелони, танкові армії, окремі танкові і механізовані корпуси (рухомі групи фронтів і армій).

Другі ешелони і резерви фронтів уводились після введення в битву фронтових рухомих груп. Рубіж вводу намічався на фланзі або на стику загальновійськових армій першого ешелону фронту.

Другі ешелони фронтів нарощували зусилля першого ешелону на напрямку головного удару або, здійснювали перегрупування, розвивали наступ там, де позначився найбільший успіх, завершували оточення і знищення угруповань противника, закріплювали захоплені плацдарми і вирішували інші задачі.

Другі ешелони армій призначались для прориву армійського і наступних оборонних рубежів, для прикриття флангів і відбиття контрударів противника.

Із початком відходу противника війська фронту (армії) переходили до переслідування. Переслідування противника починалось, якщо тактична зона оборони противника прорвана та його перший оперативний ешелон розгромлений або противник здійснює навмисний відхід.

Здійснювались два види переслідування - фронтальне і паралельне. Найбільш рішучі результати досягались, коли уміло поєднувались обидва цих види.

У війні зростали темпи і глибина переслідування. Так, якщо у першому періоді війни темпи переслідування були 8-12 км на добу, у другому і особливо у третьому періодах вони досягали: для стрілецьких з'єднань - 25-40 км, для бронетанкових і механізованих військ - 40-70 км на добу. За досвідом більшості наступальних операцій третього періоду переслідування велося у всій смузі фронту (армії) на глибину 150-250 км і більше.

Важливу роль відігравали передові загони. Задача їх полягала в тому, щоб швидко по шляхах, паралельних відходу противника, просунутися в оперативну глибину для захоплення важливих рубежів, вузлів доріг, переправ та інших об'єктів та утримання їх до підходу головних сил.

Головні сили з початком переслідування, як правило, рухались у похідному порядку. Вони розгортались у бойовий порядок при відбитті контрударів і оволодінні важливими об'єктами.

Умовою досягнення високих темпів наступу в оперативній глибині було стрімке подолання водних перешкод. Основним способом подолання водних перешкод в роки війни стало форсування їх з ходу і лише в окремих випадках - після короткочасної підготовки.

Таким чином, досвід війни підтвердив правильність принципіальних положень теорії глибокої наступальної операції, яка була розроблена в передвоєнні роки. Практика війни сприяла подальшому удосконаленню і уточненню її окремих питань.

У теорії і практиці наступальних операційбули вирішені наступні проблеми:

досягнення рішучих цілей різними формами наступальної операції при тісній взаємодії всіх родів військ і видів збройних сил;

одночасне придушення оборони противника на всю оперативну глибину;

прорив підготовленої глибокоешелонованої оборони;

рішуче масування сил і засобів на ділянках прориву і створення потужних ударних угруповань;

проведення артилерійського і авіаційного наступу;

масоване використання БТ і МВ для розвитку оперативного успіху і застосування в першому ешелоні оперативної побудови фронту;

оперативне переслідування у високих темпах вдень і вночі, з форсуванням водних перешкод з ходу;

організація безперервності наступу шляхом ведення нічних дій у масштабі армійської операції та послідовних фронтових операцій в оперативній глибині.

6. Воєнне мистецтво збройних сил США і Великобританії на різних театрах воєнних дій Другої світової війни (1939-1945 рр.)

Воєнні дії в Північній Африці. Бойові дії в Північній Африці та на Середземному морі велися протягом 3-х років. Німеччина та Італія хотіли розширити свої колоніальні володіння в районі Середземномор'я. З цією метою у Лівії та Ефіопії було зосереджено велике угруповання італо-німецьких військ.

13 вересня 1940 р. 5-а італійська армія, прагнучи заволодіти Суецьким каналом та проникнути на Близький Схід, вторглась із Лівії в Єгипет.

Бойові дії у прибережній смузі Північної Африки продовжувались з перемінним успіхом і на початок лютого 1941 р. англійські війська не тільки з успіхом відбили наступ італійців, але й зуміли просунутись на захід більш ніж на 800 км. У районі Ель-Агейлі англійці зупинили наступ і почали перекидати свої війська в Грецію, де очікувався наступ німецько-фашистських військ.

Німецьке командування бажало повернути ініціативу і заволодіти ключовими позиціями на Близькому Сході та на Середземномор'ї, для чого перекинуло у Північну Африку німецький експедиційний корпус у складі танкової та піхотної дивізій. Угруповання німецько-італійських військ під командуванням Е.Роммеля перейшло у наступ, нанесло поразки англійській армії і відкинуло її назад до кордонів Єгипту. Обстановка на деякий час стабілізувалась. Німці готувались до нападу на Радянський Союз і основні сили та резерви сконцентровували на кордоні з СРСР.

Скориставшись цим, англійці перейшли у наступ, і у ході боїв відкинули німців знову в район Ель-Агейлі. Але Роммель зумів перейти у наступ, внаслідок чого англійці понесли великі втрати і відійшли до Ель-Аламейну. Вичерпавши свої бойові можливості, обидві сторони до середини жовтня 1942 р. активних дій не розпочинали.

Таким чином, з вересня 1940 р. до жовтня 1942 р. збройна боротьба у Північній Африці йшла з перемінним успіхом і в кінцевому результаті ні одна із сторін не вирішила задач, що стояли перед нею.

Німецькі та італійські війська, об'єднані у танкову армію ''Африка'', виявились не в змозі продовжити наступ: вони мали гостру потребу в особовому складі, бойовій техніці, озброєнні, боєприпасах та горючому. Відновити їх боєздатність можливості не було: з одного боку радянсько-німецький фронт прикував до себе основні сили Німеччини, а з іншого значне розтягнення комунікацій ускладнювало постачання військ Роммеля, до того ж в Середземному морі панував флот і авіація союзників.

За цих обставин Роммель вирішив тимчасово перейти до оборони, а союзники прагнули максимально використати несприятливе положення німецько-італійських військ на Північно-африканському узбережжі.

Союзники передбачали завдати поразки Роммелю в Єгипті, для чого використовувались сили 8-ї армії у взаємодії з флотом і авіацією. Потім здійснити операцію вторгнення в Марокко та Алжир, створивши плацдарм в районах міст Касабланка, Оман, Алжир і Туніс. Заключним етапом боротьби повинен був стати наступ військ, що висадились, у східному напрямку, а 8-ї армії ? у західному, з метою завершити розгром і знищення німецько-італійських військ.

Союзним командуванням були розроблені операція ''Торч'' - ''Факел'' і ''Лайтфут'' (Ель-Аламейнська наступальна операція).

Роммель зайняв вигідний 60 км оборонний рубіж південніше Ель-Аламейна. Оборона носила вогнищевий характер, базувалася на системі опорних пунктів та вузлів опору. Загальна глибина оборони складала 15-20 км. Війська займали лише головну смугу, на випадок прориву оборони планувалось нанесення контрударів чотирма танковими дивізіями із складу другого ешелону армії.

Британські війська зуміли отримати переваги над противником в особовому складі в 2,8 рази, в танках - в 2,6, артилерії - в 1,9, авіації - в 4,2 разу. Бронетанкова техніка була спеціально пристосована для дій у пустелі. Союзний флот і авіація панували у Середземному морі.

Наступ розпочався вночі після 20-ти хвилинної артилерійської підготовки. Прорив перетворився у повільне прогризання оборонних позицій, навіть введення у бойовище частини сил рухомих з'єднань другого ешелону не принесло помітних результатів. Переконавшись, що англійці здійснюють прорив на правому фланзі Роммель перегрупував свої танкові дивізії у приморському напрямку для проведення контрудару. Союзники нанесли масовані удари по танковим дивізіям ворога. Зав'язались жорстокі бої. Тільки на 12 добу 2 листопада після 4-х годинної артилерійської підготовки 8-а армія відновила наступ у напрямку головного удару. 7 бронетанкова дивізія, яка просувалася з півдня для з'єднання з головними силами 10-го корпусу, виявила розрив у бойових порядках противника і увійшла у цей пролом. Утворилась загроза оточення. Роммель прийняв рішення про відступ військ, причому, першими відводилися німецькі війська. Італійська піхота відійти не зуміла і здалася в полон. 8-а армія майже місяць переслідувала відступаючі частини Роммеля і до лютого 1943 р. залишки танкової армії ''Африка'' зосередились у Тунісі.

Через 17 днів після початку наступу під Ель-Аламейном союзне командування розпочало висадку військ в Алжирі і Марокко. Загальна кількість десантних військ, що висадились в перші дні операції, досягала 7 дивізій (110 тис. чоловік). За 15-20 днів союзники оволоділи Марокко та Алжиром і вийшли до Тунісу.

Німецьке командування перегрупувало війська із Франції ті Італії, і перекинуло їх на Африканське узбережжя, де вони перейшли до оборони на 300 км фронті південніше Сфакса.

Війська Роммеля відійшли за лінію ''Марет'' - позицію, протяжністю 35 км. Союзники обійшли її з півдня, з'єднались з військами, що висадились, прорвали оборону, заволодівши містами Туніс і Бізерта.

Німці були змушені відійти на півострів Бон, звідки спробували евакуюватися, що не вдалося здійснити. В травні 1943 р. воєнні дії у Північній Африці закінчились.

Воєнні дії в Італії. На початок літа 1943 р. на Середземноморському театрі воєнних дій склалися сприятливі обставини для проведення десантної операції в Сицилії. Метою операції було захоплення Сицилії і створення плацдарму для вторгнення у континентальну частину Італії та затвердження панування союзників в Центральній частині Середземного моря.

Для вторгнення в Сицилію призначалась 15-а група армій генерала Г. Александера, в яку входили 8-а британська (Б. Монтгомері) і 7-а американська (Дж. Паттон) армії. Всього: 13 дивізій, 3 окремих бригади і 6 загонів і батальйонів ''Командосс'' і ''Рейджерс'' - 478 тис. чоловік, 600 танків, 1800 гармат, 14 тис. автомашин. До забезпечення операції залучалось більше 4 тис. літаків.

Сили вторгнення зосереджувались в різних районах, віддалених один від одного на тис. км (Північна Африка, Англія, США). Десантні сили з моря прикривали 6 лінкорів, 6 крейсерів, 24 есмінця та 2 авіаносця.

На протязі двох місяців до висадки союзна авіація здійснювала систематичні нальоти на аеродроми, порти, бази підводних човнів, промислові центри Сицилії, Сардинії та на півдні Апеннінського півострова.

Конвої з десантними частинами 9 липня прибули в райони зустрічі і попрямували в райони розгортання, до яких підійшли за 3 години до висадки на берег. В цей час розпочалось десантування 1-ї англійської повітряно-десантної дивізії на 133 планерах, що буксирувались літаками і 82-ї американської повітряно-десантної дивізії на парашутах. Висадка десантів на планерах і парашутах у нічний час була невдалою. Десанти понесли великі втрати і, по-суті, не виконали поставлених задач.

Висадка морських десантів почалася в ніч 10 липня при могутній підтримці авіації та корабельної артилерії. Висадка бойового складу однієї дивізії займала 6-8 годин.

Захопивши два плацдарми, з'єднання 7-ї та 8-ї армій розгорнули з них наступ в глиб острова. Не зустрічаючи серйозного опору із сторони 6-ї італійської армії, вже через тиждень (17 липня) союзники заволоділи Сицилією, створивши умови для наступу на Апеннінський півострів.

В Італії внаслідок перевороту був скинутий Муссоліні, а новий уряд 3 вересня 1943 р. підписав перемир'я з союзниками.

Цього ж дня союзні армії перейшли до переправи на Апеннінський п-ів. Німецькі частини без опору стали відходити на північ і закріпились на рубежі південніше Риму, де фронт стабілізувався.

Воєнні дії в Північній Африці та Італії в 1940-1943 рр. зробили певний внесок у розвиток воєнного мистецтва. Успіх бойових дій на приморському напрямку був досягнутий завдяки спільним зусиллям сухопутних військ, військово-морського флоту і авіації. Для бойових дій в Північній Африці була характерна висока маневреність. Проведення заходів по дезінформації противника і маскуванню військ, перехід у наступ вночі забезпечили досягнення раптовості. В умовах пустельної місцевості бронетанкові війська були головною ударною силою. Виявилася тенденція масування сил і засобів, особливо артилерії та авіації. Авіація була основним засобом придушення оборони противника, його резервів, зруйнування шляхів підвозу та евакуації, ведення розвідки. Подальший розвиток отримала і тактика дій військ в умовах пустелі. Для вирішення питань матеріально-технічного забезпечення широко використовувався ВМФ і транспортна авіація.

Досвід Північно-африканської морської десантної операції вплинув на подальше мистецтво десантування великих мас військ. У цій операції вперше були застосовані десантно-висадочні засоби спеціальної конструкції. Хід операції підтвердив велике значення таких факторів, як раптовість і правильний вибір учасників висадки.

Воєнні дії в Західній Європі. До середини 1944 р. воєнно-політична обстановка в Європі характеризувалась різким погіршенням положення Німеччини та її союзників. Правлячі кола США та Англії розуміли, що відволікати з відкриттям другого фронту, рішення про яке було прийняте в 1943 р. на Тегеранській конференції трьох великих держав антигітлерівської коаліції, вже небезпечно для їх власних інтересів.

Перехід німецьких збройних сил до стратегічної оборони дозволив їх командуванню за рахунок економії сил та ресурсів дещо збільшити кількість своїх дивізій в Західній Європі.

Німецьке командування очікувало вторгнення противника північніше р. Сена, створивши найсильніше угруповання (пд-9) в районі Па-де-Кале. Обороні узбережжя Нормандії, де американцями планувалась висадка морського десанту, приділялось менше уваги.

В цілому, на 6 червня у Франції, Бельгії та Нідерландах загалом знаходилось 58 дивізій, у тому числі: 42 піхотні, 9 танкових і 4 авіаполки. Боєздатність більшості дивізій була невисокою через некомплект 20-30% особового складу майже у всіх формуваннях. Танкові дивізії були укомплектовані краще, мали по 90-130 танків. На червень 1944 р. у Західній нараховувалось 2000 німецьких танків, 6700 гармат і мінометів, 160 бойових літаків.

Підготовка американо-англійських військ до висадки у північній Франції почалася з кінця 1943 р. План дій полягав у тому, щоб здійснити висадку на узбережжі Нормандії, захопити плацдарм і, накопичивши необхідні сили і матеріальні ресурси, здійснити наступ у східному напрямку з метою зайняття території північно-східної Франції.

Для висадки союзники зосередили на Британських островах 39 дивізій, 12 бригад і 10 загонів ''Командос'' і ''Рейнджерс'', до того ж було 10 танкових і 4 повітряно-десантних дивізії.

Військово-повітряні сили союзників складались із 10 859 бойових і 2 361 транспортних літаків, а також 2 591 планера.

Експедиційні ВПС нараховували 1213 воєнних кораблів та катерів, 4126 десантних суден та висадочних засобів, 864 торгових судна і 736 допоміжних суден , всього - 6939 одиниць.

Задум Нормандської операції полягав у тому, щоб одночасно висадити п'ять піхотних дивізій на узбережжя довжиною 80 км на п'яти ділянках і 3 повітряно-десантні дивізії у глибині 15-20 км від узбережжя та захопити тактичні плацдарми; потім тактичні плацдарми об'єднати в один і розширити його до кінця 20-го дня операції до 100 км по фронту і 100-110 км в глиб.

З метою досягнення раптовості проводились заходи по введенню противника в оману відносно часу і району висадки десанту.

Операція почалася висадкою повітряних десантів у складі трьох повітряно-десантних дивізій в 10-15 км від берега із задачею блокувати підхід резервів противника і забезпечити швидке просування першого ешелону морського десанту. Одночасно з переходом морського десанту авіація почала наносити удари по артилерійським батареям, окремим вузлам опору, штабам, скупченням військ і тилам противника. Вранці 6 червня почалась артилерійська підготовка, яку вели 7 лінкорів, 2 монітори, 24 крейсери, 74 есмінця. Крім того, масовані удари завдавала авіація. В результаті оборона на узбережжі була в значній мірі подавленою.

Висадка почалася о 6.30 виходом штурмових груп танків-амфібій з задачею прикрити висадку інженерно-саперних підрозділів, які повинні були знищити перешкоди. Ділянки знаходились одна від одної на відстані 16-18 км. До кінця першого дня союзники захопили 3 плацдарми. Морські десанти в перший же день з'єднались з повітряними. На кінець 12 червня (7-й день) союзники створили один загальний плацдарм 80 км по фронту і 13-18 км у глибину.

...